Оксана Iваненко. Марiя ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Пам`ятi дочки-друга Волiчки, якiй обiцяла написати, присвячую. ЧАСТИНА ПЕРША 1 Швидше! Швидше! О боже мiй милий, хай уже кiнчаються оцi нестерпнi останнi хвилини перед вiд'┐здом. Усе вже почуто безконечно - усi добрi напутнi слова, поради, застереження, побоювання. Навiщо ┐х так багато? Та ще при людях, при знайомих i незнайомих. Може, щоб бачили, який уважний, добрий чоловiк i батько? Нi, нi, що я, - обрива║ цi думки Марiя, - вiн не хизу║ться, хiба я його не знаю? Вiн справдi такий, та гадки не ма║, як це нудно i здебiльшого недоречно. Але зараз так - не тiльки вiн. Вона вже швидко окинула сво┐м сiрим зiрким оком усiх, що ┐дуть, усiх, що проводжають. Чому це в останнi хвилини усi з дбайливим виглядом, найстурбованiшим тоном повторюють прописнi iстини про поводження в дорозi, а тi, що вiд'┐здять, хочуть, нарештi, швидше опинитися в дилiжансi, вiдчути рух, подорож. Але дилiжанс поки що сто┐ть. Скiльки вiн стоятиме?! I вона також хоче швидше вiдiрватися вiд того життя, що промайнуло за три мiсяцi, як за мить, закрутило, пiднесло, збаламутило, обдарувало багатими скарбами i пота║мно образило, бучно визнало i нишком укололо. Усе, усе вона помiтила i вiдчула, а що мовчала на все, була завжди зовнi спокiйна й стримана - так це зовсiм не вiд нерозумiння обставин, а саме тому, що зрозумiла багато. Та не до кiнця. Ще треба було розiбратись як слiд... але було нiколи... Думала - по┐ду, в усьому розберусь, все вгаму║ться. Та вiдчувала вже - мчить новий потiк i тягне непереможно кинутись у нього. Куди вiн понесе? До яких берегiв? Не в тiм, звичайно, розумiннi, що до Дрездена чи до Берлiна або до якогось iншого чужоземного мiста. Адже не Петербург лиша║ вона, а сво║ полохливе життя петербурзьке. А що чека║ ┐┐ там, за кордоном? Лiкування хвороби - то лише привiд, не обманюватиме ж вона сама себе. Вона слуха║ чоловiка, погоджу║ться, кива║ головою - знаю, знаю, ти вже казав. Ми на тебе чекатимемо, не затримуйся, будь ласка. Не турбуйся, будь ласка, не самi ж ми ┐демо, все буде гаразд... Але думки ┐┐ вже не з ним. Вiн дивиться на ┐┐ великi яснi очi, в яких раптом мигнула лукава смiшинка. О, вiн зна║, це вже вона щось помiтила серед юрби, щось занотувала для себе. Може, тих пань, що квокчуть над низеньким опецькуватим чоловiчком, може, того жевжика, що сто┐ть з таким виглядом, немов ця подорож - однаково що з Петербурга до Парголова про┐хати i його тiльки обурю║, що дилiжанс ще сто┐ть. А дилiжанс таки сто┐ть. Вмить смiшинка зника║ з очей, ┐й хочсгься заспокiйливо поглянути на чоловiка, але вiн зна║: вона однаково зараз не з ним. ...Вона вже давно не з ним. I щоб довести наперекiр усьому ┐й, усiм, собi, головне собi, що вiн же ┐┐ чоловiк, що вона його Манiчка, Маруся, Марi║чка, на яку вiн дивився спочатку не тiльки як на дружину, а як на недосвiдчену дитину, яку треба освiчувати, виховувати, морально наставляти, бо кожен чоловiк, починаючи з Адама, хоче вилiпити жiнку по образу i подобiю сво║му, вiн знову напучу║ ┐┐... Хiба це так давно було? Дивилась широко вiдкритими очима, боялась пропустити слово. Брат, усi родичi заздрили - привiз жiнку-красуню, освiчену, виховану, а вона так дивиться на ┐хнього, правда гарного, але завжди розхристаного, невибагливого до житт║вих умов Опанаса, немов розумнiшого i на свiтi нема. Куди це все подiлось? Коли? У Немировi, коли написала перше оповiдання? Нi! У Немировi разом радiли, там не було анi цi║┐ стримано┐ роздратованостi, анi цi║┐ вiдчуженостi. Петербург?.. А що ж у Петербурзi? Слава навколо не┐? Нi, нi, це було б надто просте пояснення, не така вона дурна, щоб фiмiам запаморочив голову. Вiн-то зна║ свого Вовчка! Чоловiки? Кулiш, Макаров, Костомаров... Зда║ться, усi закохались. Але нi, i це вiн вiдкида║. Вiн зна║ свою Марусю. Що ж, що ж тодi? Чого вона так змiнилась до нього? Вже й слiду нема орловсько┐ провiнцiйно┐ панночки, гувернантки у багатих родичiв, яка наче на волю вирвалася, вiддалася за нього, не роздумуючи довго, i почувалася такою щасливою, такою радою. Вже й не та немирiвська Маруся. Адже й там, вiн-то зна║, усi колеги-вчителi, усi старшi гiмназисти були закоханi в не┐, дружину учителя молодших класiв Марковича. От iде вона з базару, на головi на тугих русявих косах хусточка квiтчаста, в руках кошик, поряд i Мотря,.┐хня дiвчина, також з кошиком. Усi нежонатi вчителi-"паничi" харчуються разом: комуною з ними. Марiя Олександрiвна - господиня. I всi на не┐, на його Марусю, милуються. А вже коли "Народнi оповiдання" вийшли - годi й казати. Вiн усе бачив i пiдсмiювався тiльки, особливо з соромливого, як дiвчина, математика Дорошенка. Хай зiтхають, хай моляться. Марусi i в голову не спадало навiть пококетувати. Така проста, мила, уважна до всiх. Як там добре було! Невже вiн згадуватиме Немирiв, як загублений рай? А як прагнули до Петербурга! Здавалось, там i почнеться справжн║ життя. I раптом саме тут, у Петербурзi, - "чоловiк Марка Вовчка". А вона - самостiйна жiнка, з сво║ю працею, з сво║ю професi║ю. I зараз ┐де його Маруся сама за кордон, i хай вiн торочить сво┐ поради без кiнця i краю, а вона, спокiйно усмiхаючись, покиву║ головою, вiн бачить у цьому лише поблажливiсть та ┐┐ постiйне бажання - не сваритись. Не треба, не треба було ┐┐ вiдпускати саму. Могла б i почекати. ...Не могла, не могла я чекати! Я знаю, це недобре, i люди лящатимуть, та що менi люди, я була з реп'яшок - та й то не зважала на людський поговiр! А Опанас - вiн же при┐де, незабаром при┐де. - Не барись, не сумуй, ми на тебе чекатимемо. Данило Семенович тебе вирядить, усе влашту║, як i менi. Чи не так? Сiрi великi очi на Данила Семеновича Каменецького, як на доброго дядька. Вiн сто┐ть розгублений поряд з Опанасом. - Аякже, не турбуйтесь, все гаразд буде, Марi║ Олександрiвно, дорогесенька ви наша. Себе тiльки бережiть, одужуйте. А я коректуру вичитаю i одразу книжки надiшлю. Усе вiн для не┐ зробить. Усе. Хiба не вiн переписував оповiдання по кiлька разiв, i вперше, коли Кулiш помалював сво┐ми правками, а Марiя Олександрiвна потiм плакала: не те, не те зовсiм виходить, що в мене було, хiба в мене така покора? Опанас Васильович утiшав: "Радiти треба. Першi оповiдання - i так прийняли! Сам Панько Кулiш загорiвся, i правив, i видав". А Марiя Олександрiвна як при┐хала, все-таки наполягала - переписуйте, Даниле Семеновичу, як у мене спочатку було, я з Пантелеймоном Олександровичем домовлюсь. I вiн - як мiж молотом i кувадлом. Спробуй не послухай Кулiша! Дивиться так, немов тiльки вiн усе розумi║ i зна║ цiну всьому. I вже як вiн сво║ю власною рукою щось допише - хай за щастя вважають! Спробуй не послухай Марi┐ Олександрiвни. Вона так щиро, так довiрливо гляне - i зна║ш, що вона ж свою сердечну правду написала, отак як побачила, так як вiдчула, ну й перепису║ш, як вона хоче! Перепису║ш - i зда║ться: пiсня якась рiдна лине, музика чарiвна луна║, от що вона з нашою мовою робить! А то все як живе постане перед очима - наче художник пензлем змалював. Слава богу, Тарас Григорович аж розлютився, коли дiзнався, що Кулiш Вовчковi оповiдання править. "Та вiн же ┐х опрозить, не давай, доню". А хiба Тарасове слово не найвищий присуд? Чи не з того казиться Кулiш? I з того також. I не тiльки з того. У кишенi Данила Семеновича телеграма i листи вiд Кулiша з Берлiна: "...З Кенiгсберга послав на ваше iм'я телеграфну депешу - нема вiдповiдi! Припустiмо, що М. О. була хвора, або розстро║на, або що б там у не┐ не було в душi, але вам належало негайно передати ┐┐ слово або ваше власне про не┐... Ви всi вважа║те жартом те, що вiдбува║ться в мо║му серцi". На жаль, Пантелеймон Олександрович зроду-вiку жартувати не вмi║ i кожне сво║ почуття ладен, як небесне чудо, пiднести. Аякже, передати ┐┐ слово i свою думку! Скривилась, знизала плечима, промовила: - Ну до чого це все? Яке менi дiло до нього? А ще ж друг Опанаса. Помирiть ┐х краще з дружиною, з Олександрою Михайлiвною. Коли б це вони обо║ чули! Олександра Михайлiвна люттю пашить. Такого святого та божого ┐┐ чоловiка ця пiдступна, хитра Марковичка у сво┐ тенета заплутала, посварила, i життя ┐й нема║... Чого тiльки ображена жiнка не наверзе. "Оце ще ваше божество мовчуще" - це вона так про Марiю Олександрiвну. Звiсно, заздрiсть i ревнощi до того ж. Його дiло сторона. Управитель друкарнi, помiчник Кулiша, i всi звикли не тiльки по дiлу, а й по всяких турботах, - i господарських, i сiмейних - звертатися. Як товкач - куди тикнуть, там i товче. Марковичам вiн друг, от i Марiя Олександрiвна до нього також завжди: - Даниле Семеновичу, я вам Богдасика надiшлю, менi працювати треба. - Данило Семеновичу, потурбуйтесь, будь ласка, щоб швидше коректуру прочитати. - Даниле Семеновичу, перекажiть пралi, щоб зайшла. Наче справдi це його обов'язки. Але потiм вона так вимовить: "Дуже вам вдячна", що вiн ладен увесь Петербург оббiгати, все для не┐ зробити. Аби тiльки сидiла спокiйно i писала. I як вони всi не розумiють - хто вона? Перша укра┐нська жiнкаписьменниця. Та й не в тому рiч, що жiнка. Хто до не┐ iз чоловiкiв таку прозу дав, що й прозою назвати не можна? От Тарас Григорович одразу зрозумiв, донею сво║ю назвав, чистим пророком. ┐й тiльки б писати й писати. Ну що ж - Опанас добрий чолов'яга, нiчого не скажеш, але ж зна║ Данило Семенович цiну оцим його турботам на прощання. Ач, розлива║ться! А вдома - немов звичайна ║обi жiнка, яка про все дбати мусить: i про його сорочки, i про обiди, i про дитину. Вiн, вiн повинен про не┐ дбати! Останнiм часом нервувала вона дуже. Щодня вiд не┐ прибiгала Мотря з якимись записочками. Вiн усi записочки зберiга║, на клаптиках паперу списанi ┐┐ стрiмким, не дуже розбiрливим, але таким красивим жiночим почерком. Вiн усi записочки зберiга║, навiть мало значущi, примiром: "Карету на три з чвертю надiшлiть, ми прямо до Тургенева ┐демо". I оцю останню, що сьогоднi одержав, теж збереже: "...Ви собi уявити не можете, як менi сумно i важко". Це вона йому звiря║ться, нiкому бiльше не скаже, але не як друговi, а як дитина няньцi. I це вже милiсть божа! "Хоча ║ в мене надiя, що Опанас при┐де в червнi, але все непевне на землi..." Це вона вiд сво┐х думок тiка║. Чого б це вiн не при┐хав? Хоча вiн може й таке втнути - хай на зло мо║му батьковi у мене вуха мерзнуть. Може, й бевкнув щось, а тепер замазу║! Зараз дилiжанс рушить, i зникне ┐┐ миле, миле лице, може, й надовго. Як ┐й там самiй з дитиною доведеться... - Мамо, чи вже скоро? - торса║ ┐┐ за руку Богдась. - Татку, вже й коням набридло стояти. - Ой, ти мiй козаче любий, - обiйма║ хлопчика Данило Семенович. - Пиши ж менi, не забувай. - Не забуду, - впевнено i серйозно вiдповiда║ Богдась. Чуднi дорослi! Скажуть завжди хтозна-що. Як це можна великому хлопцевi забути? Йому ж уже сьомий рiк пiшов, i хiба вiн уперше з мамою ┐де! До чого добре, що вони удвох з мамою ┐дуть! Звичайно, вiн любить татка, дуже любить, та волi║ бути з-мамою. З татом завжди треба бути насторожi: щось можна робити, чогось не можна, чому - невiдомо, i це важко вгадувати. I тато любить довго пояснювати i дорiкати, коли щось не так, i стiльки казатиме, стiльки казатиме, що вiн, Богдась, з пантелику зiб'║ться i врештi заплута║ться слухаючи, а потiм i зовсiм перестане слухати, а про щось сво║ замрi║ться i раптом серед довго┐ промови, чому завжди треба казати правду, i тiльки правду, спита║: "Татусю, а як же Днiпро цiпами перетинали?" Тодi тато розсердиться, що вiн його не слуха║, i почне казати, що найдужчий грiх - неповага до батькiв. А вiн його поважа║, ┐й же богу, поважа║ i любить, особливо коли татусь спiва║ старих пiсень. З мамою все просто й легко. Навiть коли вдвох на хутори ходили, i то було легко, хоч i дуже ноги болiли. При мамi вiн робить усе, що йому хочеться, i коли вiн чи сопiлку з Iваном вирiзу║, чи малю║, мама нiколи не примусить його робити щось iнше. Певне, ┐й завжди хочеться того, що i йому, тiльки ┐й нiколи. Розпевiда║ вона ще бiльше, нiж тато, бо вони бiльше вдвох бувають. I розповiда║ веселiше й цiкавiше, усе йому зрозумiле, i вiн може перебивати, скiльки йому треба. Вона не примушу║ його обов'язково виходити до гостей, казати вiршi й байки. Та декого вiн сам дуже любить i сам з охотою розповiда║ все, що зна║. Але коли його починають торсати рiзнi панi i дивуватися з кожного слова: "Нi, ви тiльки послухайте, як вiн по-укра┐нськи розмовля", - вiн може сказати: "А ви така велика, а не вмi║те". Тодi починають чомусь казати мамi: "Ви йому да║те надто багато волi". А ближчi родичi ще й образливiше: "Вiн у тебе невихований". Мама насупить брови i скаже: "Я не терплю насильства", i хоч вiдiшле з кiмнати, але Богдась зна║ - на нього вона не сердиться. Вони завжди розумiють одне одного i люблять одних i тих же людей. От дядько Данило. Коли мама зайнята, можна погуляти залюбки з дядьком Данилом, зайти з ним до друкарнi в рiзних справах, а по дорозi той обов'язково пригостить чи пирiжками, чи тiстечком у кав'ярнi. Дядька Кулiша вiн не злюбив з першого разу. Зда║ться, коли вiн приходить, всi стають зовсiм iншими, не такими, як завжди, i всi немов бояться, що вiн розсердиться, i хочуть йому догодити. А дядько Тарас - ото найлюбiший, найрiднiший дядько. Приходив вiн завжди до Богдася, а не до дорослих, звичайно, до нього, бо найперше усе подивиться, що Богдась покаже, i все вислуха║ i сам розкаже, хоч трошечки, а коли це вечiр i треба уже спати, сам у лiжко вкладе. А якщо вiн приходив сумний чомусь i зажурений, Богдасевi не доводилось вказувати: "Не лiзь, не заважай". Богдась сам собi тихенько сяде поруч або на колiна, притулиться - i нiчого йому бiльше не треба. Йому при║мно, що дядько Тарас зве маму "донею", значить, таки справдi найрiднiший. От тiльки не розумi║ Богдась, чому той був не дуже задоволений, що вони ┐дуть. Та врештi ж таки сказав: "Що ж, треба вам свiту побачити, може, i я чкурну колись. Вiтайте, самi зна║те, про кого думаю". Чомусь усi хвилювалися, як вони вдвох по┐дуть. А вони ж не удвох, вони втрьох по┐дуть! Оцей дядько, з яким вони ┐дуть, - велетень, справжнiй велетень, - зда║ться, добрячий дядько. Адже ║ велетнi й добрi. Вiн нiчого не зауважу║, не забороня║. Чого це тато хвилю║ться, коли з ними такий велетень ┐де? Вiн усiх однi║ю рукою одмахнути може, коли що трапиться. Хоч би вже швидше ┐хати! От як славно! Богдась, мама i добрий велетень - його звуть Iван Сергiйович. Так до нього звертаються i тато, i мама. Поки що сидить собi спокiйно, мовчки, йому усмiхнувся i нiкому не заважа║. Вiн справдi виглядав велетнем - Iван Сергiйович Тургенев - серед юрби тих, що проводжали, i тих, що вiд'┐здили. Йому треба-було трохи зiгнутись, щоб увiйти у дилiжанс. Загальним легким поклоном вiн привiтався з усiма, хто вже сидiв, i з м'якою грацi║ю, дивовижною для тако┐ високо┐ i мiцно┐ постатi, нечутно, нiкого i нiчого не зачепивши, пройшов до свого мiсця поряд з вiльним бiля вiконця, яке мала зайняти його супутниця. Вiн думав про сво║. Навiть не думав, а вiддавався тим вiдчуттям, що охоплювали його. От вiн ┐хав знову, i, здавалось, щось нове почина║ться в життi. А може, то тiльки здавалось, а нiчого нового, несподiваного вже не могло дати життя? Але ж почуття суму при змiнi життя, вiд розставання з друзями - це ж було ще почуття молоде i зв'язане з почуттям надi┐ на майбутн║. Може, все ж таки це ще ознака молодостi? Таке почуття з'являлось у нього не раз. Здавалось - вже старий, життя закiнчу║ться (а йому ж не було ще й сорока п'яти), i раптом творчiсть вибухала з новою нечуваною силою i красою. Зараз вiн забув на мить, що лише три мiсяцi тому вийшов його роман, про який загомонiли рiшуче всi, виривали з рук одне в одного сiчневий "Современник" з його "Дворянским гнездом". Вiн забув на мить, що вже в сво║му Спаському тепер, навеснi, куди вiн втiк вiд несподiвано┐ слави, шуму i метушнi, вiн уже креслив план нового роману i весь "персонал" його не давав йому спокою. Щиро зараз забув про це. Вiн глянув у вiкно i помiтив, що, незважаючи на удаваний спокiй, його супутниця Марiя Олександрiвна дуже хвилю║ться. Вона нiколи не здавалась йому красивою, як вважали iншi чоловiки, але щось миле, щире було в ┐┐ обличчi, в розумних, iнколи з такою лукавою смiшинкою очах. I - талант, справжнiй талант, який вiн вiдчув одразу, читаючи ┐┐ "Народнi оповiдання" i потiм з радiстю працюючи над ┐хнiм перекладом. Саме це полонило його. Вiн подумав, що от вона насправдi ще дуже молода, вона ще вклада║ сво┐ внески в життя, i дай ┐й, боже, йти спокiйно i вiрно. Ще все у не┐ попереду. Йому було при║мно, що вони ┐дуть разом, що вона сяде поряд i ┐м буде легко розмовляти, легко мовчати, бо вони легко розумiли одне одного. Було щось спiльне у ┐хньому ставленнi до працi. Хотiлося, щоб ┐й пощастило i на трудному лiтературному шляху, i в цiй першiй подорожi в чужi кра┐ни. Вiн радий був бути коло не┐. - Марусенько! Одразу ж напиши! I лiкуйся! Лiкуйся! - це вигук ┐┐ чоловiка. Нарештi дилiжанс руша║. Тургенев розкланявся з вiкна на прощання. - Iване Сергiйовичу, щасливо! Я на вас надi┐ покладаю! Вiн, Опанас Васильович, був вкрай засмучений, а Каменецький дивився розгублено, благально, немов молився, щоб бог зберiг у дорозi Марiю Олександрiвну i Богдасика. Марiя Олександрiвна також розгублено усмiхалась, почувалася нiяково, схвильовано. Сюрчок, i несподiвано так само пiдсвиснув Богдась, що вже вмостився бiля вiконечка. Його лукавi карi оченята сяяли вiд задоволення. Нарештi ┐дуть! Батько зробив докiрливi очi. Але вони вже рушили! Марiя Олександрiвна опустилась на сидiння i полегшено зiтхнула. - Нарештi ┐демо! Глянули одне на одного - вона й Iван Сергiйович - i обо║ всмiхнулись спокiйно i весело. I Петербург з його славою, брехнею, красою, метушнею, добрими i лихими людьми вiдходив усе далi й далi. * * * Вiдходили все далi й далi зрадливi вiтрянi днi, i вже з другого ранку вони ┐хали царством весни - адже був кiнець квiтня! Весна гомонiла навколо них, вода гоготiла, гурчала струмками по ярках i пагорках, неспокiйно ворушилися рiки, немов ремствували ira береги, i, набираючи сили, раптом долали ┐х, сво┐ кордони, i розливалися на всю мiць, на всю широчiнь, ген-ген заливаючи луки. Дерева i кущi стояли по колiна в водi, i де-не-де поодинокi рибалки плавали на сво┐х -маленьких човниках мiж тими деревами, вибираючи мiсце для ловiв. З дитячих рокiв найдужче вона любила весну з ┐┐ гомоном неспинно┐ води, цвiрiньканням перших пташок, жадобою цвiту, росту кожного дерева, кожного кущика, кожно┐ билинки. I ┐┐ також особливо охоплювала жадоба росту, життя. На мить здалося - саме з цього вiдчуття, - вона знову дiвчинка - Маша Вiлiнська - ┐де з пансiону на великоднi канiкули до родичiв. Степова весняна нiч. Конi чвалають по калюжах, у повiтрi свiжа вогкiсть, де-не-де блимають далекi вогники. Хлопцi-"студенти" - дядько Микола i його товаришi - починають пiсню. Раптом спалаху║ розмова, сперечання про тi вiковiчнi свiтовi питання, якi неминуче треба розв'язати саме зараз, негайно, саме ┐м, i вона прислуха║ться до них i ще не наважу║ться втрутитися, висловити свою думку. Але палкi розмови для не┐, як цей весняний дощ для першого цвiту. I вона то вiдчува║ стiльки сили в собi, то раптом проймають сумнiви, навiть розпач, наче тi хмарки, що закривають, пропливаючи, молодий мiсяць, побачивши вперше якого, треба щось загадати, обов'язково загадати! А хлопцi сперечаються до сварки, майже до образ, уже лячно, що вони посваряться насправдi. I раптом знову вирина║ пiсня, i смiх, i жарти, поки конi не дотягнуть до якогось хуторка на перепочинок. I все ще попереду - i веселi канiкули з цi║ю галасливою молоддю у милих ┐┐ серцю родичiв - Писар║вих, i ще багато весен попереду, ще все попереду! Писар║ви радiють, що при┐хала вона, Маша, а найдужче ┐й радi║ брат у других, пiдлiток Митя. Вона наче ланцюжок мiж ним i молоддю. ...От i зараз таке ж вiдчуття - ще все попереду, немов i не лишився там, позаду, Петербург. А Митю Писар║ва, тепер уже студента Петербурзького унiверситету, випадково зустрiла перед вiд'┐здом на Невському. Ранiше так i не спромоглися побачитись як слiд. Хоча про "випадковiсть" Митя сказав, що, за визначенням Гумбольдта, це ще не пiзнаний закон, i це зовсiм не випадково, що вiн ┐┐ зустрiв саме перед вiд'┐здом. Вiн тепер аж нiяк не був схожий на того просто-таки iдеально вихованого хлопчика, яким вона бачила його востанн║ перед сво┐м одруженням. Вона тодi втекла вiд орловсько┐ тiтки Мардовiно┐ i жила деякий час у Писар║вих, вiд них i вiнчатися ┐хала. Про Митю мати i тiтка казали: "Вiн - кришталева коробочка: усе видно, нiчого приховати не може, анi слiвця збрехати, когось образити". Здавалось, maman лiпила з нього все, що хотiла. Лише одне заважало, те, що й maman не могла перемогти. А може, й тодi вiн не був взагалi таким iдеально слухняним? Тепер, зустрiвши ┐┐ на Невському, вiн аж злякав трохи Марiю сво║ю несподiваною експансивнiстю, нестримнiстю, радiстю i якимось розпачем водночас. Вiн справляв враження людини, що довго була замкнена та вирвалася на волю i хоче швидше всього зазнати. Митя щиро радiв, побачивши ┐┐. - Машо! Який я радий, Машенько! Ти ж зна║ш, я про тебе статтю написав, про тво┐ "Народнi оповiдання". От уже незабаром ┐┐ надрукують. Я подарую тобi вiд себе з написом. Ти для мене просто скарб. Я ще багато про тебе напишу. Хто знав тодi у нас, який у тебе прекрасний i симпатичний талант! Еге, вiн так i сказав - "прекрасний i симпатичний талант", i вiд його похвали Марi┐ стало при║мно i весело. - I в тобi нема жодно┐ пискляво┐, фальшиво┐ ноти, - вiв вiн далi. - Ти справжнiй художник. Для тебе виявився легким вхiд у Зевсовi чертоги, i ти бачиш те, "що смертним мало вiдкрива║ божество". I це моя кузина Марi! Моя улюблена сестра Машенька i до того ж чарiвна красуня! Митя дивився з захопленням. - Коли б я не був нестямно закоханий в iншу свою кузину, я б закохався у тебе. Це вiн нагадав про свою недоречну, незрозумiлу з дитинства закоханiсть у кузину Ра┐су - зовсiм не варту любовi такого хлопця. Це те, що й мати не могла перемогти. Але як визначити в любовi вартiсть того чи iншого? Марiя завжди захищала хлопця перед його матiр'ю. А хiба ┐й не докоряли, коли вона виходила замiж, хiба не закидали однi одне, а iншi зовсiм протилежне: "Вона його не варта" I в той же час: "За кого вона вiдда║ться!" От i вiн, Митя, тодi на Невському спитав: "А ти що, з сво┐м Опанасом ┐деш? От шкода, що я молодший од тебе на сiм рокiв, краще б ти за мене вийшла, i ми б тепер удвох ┐хали. Хiба вiн вартий, цей Опанас, тебе - королiвни?" - Ну що ти мелеш! - жартома ляснула його по руцi. - Ти просто ревну║ш усiх сестер. Ти его┐ст, звик, що всi жiнки вдома навколо тебе крутилися i тобi догоджали. А Опанаса ти не зна║ш. Вiн - добра, порядна, чесна людина. - Ой, як нудно, - скривився Митя. - Крiм того, - додала вона задерикувато, - я ┐ду з Богдасиком i... з Турген║вим. Ara! A Опанас потiм при┐де. А ти менi п-иши, пиши, Митюшо, а то через свою Ра┐су всiх забув. Навiть у Петербурзi - i не завiтав до нас. Той вiзит п'ятихвилинний я не рахую. - Нi, не через Ра┐су. Я тепер ще дужче закоханий, нiж у Ра┐су. - Що ти, у кого ж? - У мою журнальну працю. - А наука? Хiба ти не народжений для науки? - Уяви, це для мене тепер другорядне. Ти це повинна зрозумiти. Маруся навiть не знала, що сказати одразу, але за мить переконано мовила: - Уяви, я розумiю тебе. Митя, зрадiвши, захоплено пояснив: - Розумi║ш, ти не можеш не робити того, що робиш зарав. Ти вiдкрива║ш перед усiма, якi сили, якi скарби почуття i поезi┐ закладенi в народi. Ти нищиш живим словом зло нашого життя. А я, я робитиму це, як я зможу, звичайний посереднiй журналiст. Iнакше я не можу жити, i це в мене на першому планi, це мо║ мiсце в життi! - Ти - посереднiй? Звичайний? - спалахнула Марiя. - Що ти, Митюшо! Та ти ж став як вихор! Коли я читала тво┐ першi статтi, я дивувалась, не могла зв'язати тебе, такого як пам'ятала, i тво┐ статтi, навiть невеличкi. А от зараз побачила тебе i розумiю. Ти зовсiм iнший став. Ти жити почав. Що з тобою сталося? - Зна║ш, з кожним у життi трапля║ться - iнколи одна думка, одне слово можуть примусити оглянутись, i щось почнеш перебудовувати всерединi, i тодi почина║ш генеральне вiдкидання за борт усього непотрiбного - про це довго говорити, але я певен, що це порятунок i повернення життя. Признатися, бiблiографiя, як це не дивно, витягла мене силомiць iз закорковано┐ келi┐ на свiже повiтря. Я вiдчув грiховну насолоду i, звичайно, вже не повернуся до келi┐. - Яка дурниця, що ми не побачились як слiд, - з жалем зiтхнула Марiя. - Та я повернуся незабаром. Може, напишеш менi коли? Я ж тебе завжди люблю, Митенько! До побачення! Не забувай мене! - I ти пам'ятай мене, Машенько! Вона навiть обняла його на прощання там же, над каналом коло Невського, адже вiн ┐й доводиться братом i вона зна║ його змалку, з Богдасевих рокiв. ┐й було i радiсно зустрiтися з ним, i тривога якась лишилась вiд його ранiше таких ясних, а тепер неспокiйних очей, вiд неспокiйних рухiв. Але сама себе заспоко┐ла - то вiд молодостi. Ач який вiн став гарний, високий, ставний, яке гарне чисте обличчя i русяве хвилясте волосся вибива║ться з-пiд студентського картуза. То вiд молодостi. Вона забула про нього. Вiн був далеко вiд ┐┐ петербурзького кола. Оце тiльки в дорозi раптово згадала в усiх подробицях випадкову зустрiч. I цей спогад вiдiйшов, зник за поворотом, розтанув десь там, позаду, як i розгублений вигляд Опанаса в хвилину вiд'┐зду, i вся накопичена й прихована за останнiй рiк роздратованiсть на нього. ...Конi чвалали по калюжах, вiяло весною... * * * У вiкно станцiйно┐, досить брудно┐, як належить усiм станцiям, кiмнатки видно було, як пiдстрибу║ Богдась, тримаючи за руку матiр. Вiн засидiвся в дилiжансi i хоча зовсiм не нудьгував у дорозi, а навпаки - усiх розважав кумедними запитаннями, веселими вигуками, наслiдуючи то гелгiт гусей, то iржання коней, то покрик ямщикiв, - зараз явно зрадiв, що можна розiм'яти ноги. Марiя Олександрiвна теж не нарiкала, що чекати карети доведеться кiлька годин, певне, до одинадцято┐ ночi, а зараз не було й шосто┐. Iван Сергiйович у думцi вiдзначив, що в нiй нема дрiбних жiночих примх та вередувань, з нею легко було в дорозi. Добре, коли в подорожах зникають усi непотрiбнi умовностi, зайвi перегородки, вигаданi й виплеканi людьми собi на мороку. З мить вiн помилувався навiть не так з ┐┐ струнко┐ високо┐ постатi, як iз впевнено┐, спокiйно┐ ходи. Так тримаються люди що звикли багато ходити пiшки. Потiм сiв до столу написати листа сво┐й добрiй приятельцi графинi Ламберт. Тут, на станцi┐ Крести, недалеко вiд Пскова, вiн зустрiв знайомого, який повертався до Петербурга. Вiн обiцяв передати листа... Iвану Сергiйовичу хотiлося написати про настро┐, почуття, думки, що опановували його в дорозi, про свою супутн-ицю, Марiю Олександрiвну Маркович. Але знайомий поспiшав, i Тургенев у листi пообiцяв розповiсти про подорож пiзнiше, з Берлiна, "одправивши панi Маркович до Дрездена". Вiн згодом розповiдав про цю подорож друзям, трохи гумористичне, трохи iронiчно щодо себе, але в листах до само┐ Марi┐ вiн не раз згадував з властивою йому нiжною лiричнiстю останню нiч перед кордоном. I вона ┐┐ не забувала нiколи. Хоча, власне, що було особливого? Нiчого. Тiльки нiч. Розмови, навiть не пригадати про що. Мовчання.. * * * З Ковна вони ┐хали самi в окремiй маленькiй каретцi. Вона, Богдась i Iван Сергiйович. Богдась просто раював. Спочатку це виявилось ще буйнiше нiж у дилiжансi. Його цiкавили всi куточки, щiлини, вiн без кiнця розпитував що та до чого, але, нарештi, втомився i вгамувався Хлопчик сiв верхи на ступню дядька-велетня, схопив його ногу руками i, замислено дивлячись в одну точку, замугикав якусь журливу укра┐нську пiсню так, як спiвають уже старечими втомленими голосами старi, статечнi люди. Iван Сергiйович з серйозною цiкавiстю прислухався, покивуючи в такт головою. Враз хлоп'я несподiвано, з моторнiстю лiсового звiрятка, влiзло вже й не на колiно, а просто на плече i вмостилося там. Марiя злякалась, хотiла зняти, та хлопчик, обнявши за шию Iвана Сергiйовича, притулився сво║ю пiдстриженою "по-козацьки" голiвкою до посивiло┐ так рано голови i раптом задрiмав у такiй неймовiрнiй позi. - Не займайте, хай спить, - добродушно мовив Тургенев, - для мене це нечутна вага i досить при║мна. Втiм, Марi┐ було нiяково. Таки справдi Богдась справля║ враження невихованого, але ж це зовсiм не тому, що вона не придiля║ йому уваги, не дба║ про нього. Це тому, що ┐┐ саму надто "виховували" в дитинствi, i не так мати, як родичi, щоб зробити зразкову панночку, i всiлякi заборони, всiлякi обмеження здавались ┐й завжди несправедливим насильством. Тургенев зрозумiв ┐┐ нiяковiсть i, заспокоюючи, погладив ┐┐ невелику руку вiльною лiвою рукою. Правою вiн пiдтримував малого. Вiн мiцно засне, i ми вкладемо його зручнiше. Марiя вдячно глянула на Iвана Сергiйовича. Вiн подумав, що Полiнька, дочка, не насмiлювалася нiколи так вiльно поводитися з ним, як цей хлопчик, хоча вiн знав, дочка любить його, може, одного на свiтi, гарячр, але насторожено i ревниво. Правда, в такi роки, як Богдась, вона ще не була з ним. Дiзнавшись, що у модисточки Дунi, "вiльнонаймано┐", знайшлася вiд нього дитина, мати. Варвара Петрiвна, взяла дiвчинку до себе, i дiвча тинялось помiж двiрнею того жорстокого крiпацького ма║тку. Потiм одразу такий стрибок - у вишукану родину Вiардо. Чужа мова, чужi звича┐. Зовсiм чужi люди, якi не стали близькими. Навпаки. Тепер, коли Полiна вчиться в пансiонi, вже швидко закiнчить навчання, вона не любить при┐здити до Вiардо. Особливо з madame - вза║мини навiть ворожi. Зараз, на вiдстанi вiд того свiту, того життя, йому стало шкода маленько┐ Полiни, хоча вiн виправдував велику. Навiть не виправдував - вiн не дозволяв i слiвцем прохопитися щодо велико┐ - Полiни Вiардо. Вiн подумав: "Треба буде обов'язково познайомити дочку з Марi║ю Олександрiвною. Обов'язково". Мелькали в темрявi придорожнi дерева й кущi. Колеса ляпали по веснянiй грязюцi раз у раз, наче конi вiдбивали лiк. Вiконечко раптово замережилось краплинками дощу, i так само раптово дощ припинився. Весна збризнула трохи - i годi. Вона все розбуркувала, проймала все, незважаючи, день це чи нiч. Вночi гомiн ┐┐ був ще чутнiший. Мовчали, замислившись кожен про сво║. Довгi паузи не обтяжували. Розмова, що виникала, зовнiшньо здавалася без усяко┐ логiчно┐ послiдовностi, але була якась внутрiшня послiдовнiсть у всьому. - Правда, добре? - спитала Марiя. - I дощик, i нiч. У нас на Укра┐нi вже зовсiм весна. - Ви ж орловська, моя землячка, - зауважив Тургенев. - Так, звичайно, але вже давно у мене таке вiдчуття, що саме Укра┐на моя батькiвщина i саме маленьке повiтове мiстечко Немирiв. Немов я там народилася. Хоча я там навiть небагато рокiв прожила i вже дорослою, вже замiжньою, вже й Богдась був, а чомусь зда║ться, що саме то моя батькiвщина. На якусь хвильку вона замислилась, потiм промовила впевнено: - Нi, знаю чому. Я там справдi як народилась. Я там першi сво┐ оповiдання написала. - "Народнi оповiдання". Я намагався зберегти всю чарiвнiсть i поезiю вашо┐ мови, хоча це було нелегко. Що його захопило у цих оповiданнях невiдомого автора та ще й жiнки? Нiчого схожого з жiночими романами i повiстями, якi тепер повiнню затопили журнали. Траплялись мiж ними i нiчогенькi, бiльш-менш легкi й при║мнi для читання, але камернi масштаби не виходили за межi особистих переживань автора, усе виростало з власних бiографiй i навiть кращi з них нагадували дамське tapisserie ' в затишнiй кiмнатцi. В ┐┐ ж оповiданнях - нiчого з особистого життя. Рiдне йому, автору "Записок мисливця", бринiло в цих, начебто спокiйним тоном розказаних iсторiях, лаконiчних, але сповнених глибокого суму i спiвчуття до скривджених. Цiкаво, як розвиватиметься далi ┐┐ талант? Що талант ║, це було безперечним. Талант. Розум. Спостережливiсть. I ця чудесна меледiйна мова. Вiн сам запропонував ┐й перекласти нову повiсть "Iнститутка". - Я не приховую вiд себе труднощiв у перекладi "Iнститутки", - сказав вiн, - але мене вабить ваша мова. А те, що вона така близька i рiдна росiйськiй, - це ще й утрудню║ переклад. Вона зрозумiла, що не "┐┐" мова, мова ┐┐ оповiдань, а укра┐нська. - Ви зна║те, вiв далi Тургенев, - я спитав вашого Шевченка, якого автора слiд менi читати, щоб швидше вивчити укра┐нську мову, i вiн одразу, не замислюючись, вiдповiв: "Марка Вовчка! Вiн один володi║ нашою мовою". - Вiн мене просто дуже любить, - почервонiла Марiя, але це ┐й було безмiрно радiсно. - Я сама не знаю, чого вiн так одразу полюбив i повiрив у мене. - А хто вас не полюбив? - усмiхнувся Тургенев. - Шевченко, Кулiш, Костомаров, Макаров - ┐м н║сть числа. Всi люблять, всi хвалять, славословлять. - Ой, не плутайте грiшне з праведним, - засмiялась Марiя. - Рiзнi бувають похвали i рiзна любов. Iнколи вiд любовi i похвали втекти хочеться i сховатися, як вiд лиха. Та похвала Тараса Григоровича i його любов менi найдорожчi. Це як дарунок несподiваний. А втiм, теж нелегкий. - Чому? - Чи виправдаю? Адже вiн захоплювався i щиро перебiльшував, це я розумiю... Коли починала я писати - хiба замислювалась? Ходила, придивлялась, бачила, слухала, спочатку для Опанаса Васильовича - вiн мене привчив. Раптом почула - не можу не написати усього, що в головi вже юрмиться. Хiба я що загадувала? Отак здуру сидiла й писала. Хiба я загадувала якiсь iде┐ проводити? Те, що думала, що обурювало до нестями, вiд чого пекло, про те й писала. - Тому й вийшло так щиро, свiжо, як деревце, що росте само по собi. Я завжди думаю, що нам треба брати дiйснiсть в ┐┐ простотi, в ┐┐ поетичностi, i нiчого не iдеалiзувати, i не вказувати пальцем анi на сво┐ заплаканi очi, анi на ту рiч, вiд яко┐ треба заплакати. Менi зда║ться, головна хиба наших письменникiв, i моя переважно, в тому, що ми не стика║мося з дiйсним життям, себто з живими людьми. Ми звикли багато читати i абстрактно мислити. А ви, певне, любите повештатись скрiзь? - О, - пiдвела голову Марiя, - скiльки я виходила з Опанасом Васильовичем i сама пiшки. Крiм того, нам довелося багато тинятися по рiзних мiстах. Пiсля Орла жили в Чернiговi, Ки║вi, Качанiвцi, нарештi, Немирiв. У Ки║вi один час ми мешкали на околицi, Куренiвка така там ║, у хатi пiд солом'яною стрiхою, неподалечку вiд базару, куди при┐здили селяни. Чомусь жiнки i дiвчата зi мною трималися просто, дiлилися i радощами i горем. Менi з ними легше було порозумiтися, нiж у Петербурзi з нашими панями, - засмiялася вона. - А чоловiк, йому ┐сти й пити не треба, дай тiльки послухати якусь пiсню та записати. Стало трохи соромно за холодне прощання з Опанасом Васильовичем. Вiн же хороший, вiн так любить ┐┐, Богдася. Але що трапилось мiж ними? Нiчого, нiчого не трапилось. У чiм же рiч? Вона згадала - Тургенев був з ним чемний, як з усiма, але особливо┐ уваги не придiляв i не цiкавився. Так - у межах загально┐ чемностi - Опанас Васильович такий заповзятий збирач пiсень, прислiв'┐в, усякого фольклору, - якось сумно, тоном зовсiм не вiдповiдним тому, що говорить, мовила вона. Хотiла додати: "Яка шкода менi, що вiн не по┐хав зараз з нами", але замовкла, ┐й було соромно за прощання. А разом ┐хати? Швидше там бути вдвох? Нi, навiщо брехати? ┐й хотiлось бути самiй. Богдась нiколи ┐й не заважа║, ┐┐ внутрiшнiй роботi. ...Але Опанас. Нi, вона бажа║ хоч спочатку побути сама, без ного пильного погляду, його постiйних оцiнок ┐┐ вчинкiв i поведiнки. Вона дивитиметься в музеях на картини, знайомитиметься з усiма славними пам'ятниками, а вiн обов'язково поглядатиме на не┐ - як це вона все сприйма║? I це так надокучливо зв'язу║! Боже мiй милий! Куди все подiлося? Я ж його кожне слово сприймала, як слово судi┐ праведного! Ох, не хочеться зараз про це думати! Зараз вона наче на волю вирвалася, i так добре, що поруч Iван Сергiйович. Вiн немов чита║ ┐┐ думки, певне, i зараз розумi║ ┐┐ i нiчого не розпиту║ про чоловiка, i вона вже розказу║ про свiй милий рiдний Немирiв, де, нарештi, Опанас Васильович одержав у гiмназi┐ посаду вчителя географi┐. Там зiбралось таке хороше молоде товариство, ┐й господарювати довелося, дбати про всiх них, i це було при║мно, весело. Бо вони ┐'┐ всi поважали? Нi, не те слово! Любили? Нi! Вони перед нею просто схилялись, вони ┐┐ обожнювали. - I ви були там царицею? - О, там я була справдi цариця, - весело вiдповiла вона. - Правда, цариця-куховарка. Усiх же годувала... з нашою дiвчиною Мотрею. Мо┐ паничi були, на щастя, не вередливi, та й я господарка не дуженька, як у прислiв'┐: "Така собi господиня - три городи, одна диня". А коли писати почала, не вельми охота було господарювати. Ну, тодi менi все прощалось i всi менi допомагали. Справдi, як любо, сердечно було! Кожне оповiдання - нiби свято, нiби подарунок для них. Один учитель математики, Iлля Петрович Дорошенко, вiн так коха║ться у рiднiй мовi, так добре зна║ ┐┐, тiльки пихи в ньому анi капелиночки. - I раптом, зiтхнувши, мовила зовсiм iншим тоном: - Важко з людьми, якi пишаються сво║ю обiзнанiстю, сво┐м хистом. Хiба можна цим пишатися? - Це ви згадали того, що в Берлiнi зараз? - усмiхнувся Тургенев. - Його. Ну, що менi робити? - спитала з щирою досадою i одвертiстю. - Як я можу його образити, коли вiн стiльки допомiг менi? Коли ми в Немировi жили, вiн уже в Петербурзi був i, щоправда, дуже багато робив. Енергi┐ йому не позичати. Звичайно, йому першому послав чоловiк мо┐ оповiдання. I як же вiн прийняв ┐х! От тiльки правив уже, як хотiв. Ну, я не з усiм погоджувалась, але до пори мовчала. Спочатку все гаразд було. Листувалися. Я з Богдасем до нього на хутiр завiтала, коли до Орла ┐здили, а вiн i дружина там перебували i нас дуже добре приймали... А от у Петербурзi... Вона зупинилась. - Вiн закохався, а ви нi. - Звичайно, нi. Вiн менi спокою не давав, - призналася вона. - Почав мене обвинувачувати, присiкуватись. - Обвинувачувати? Вас? - Еге ж. Звичайно, не тому, що я не схиляюсь на його освiдчення. Нi, вiн пiд усе пiдводив вищi теорi┐. Чому я цiкавлюсь "Современником" i росiйською мовою також пишу, чому в мене багато знайомих i друзiв не тiльки мiж земляками, а й серед руських i полякiв - Шевченкових "соiзгнанникiв". Тарас Григорович, навпаки, радiв з цього, сам знайомив. Кулiш надто критикував усе мо║. Вiн часто мав рацiю; звичайно, ║ за що критикувати. Я й сама знаю, скiльки недовершеного в мо║му писаннi, але ж яку ущипливiсть вiн вклада║ у свою критику! Я переставала вiрити. Завжди в нього якiсь термiновi справи до мене - то про редакцiю творiв, друкування чи про новий журнал, що, нарештi, нашi видаватимуть. Летять записки. Бiдний Каменецький з нiг зiб'║ться, прийдеш до нього - боже мiй милий! Людина, така генiальна людина, сам пан Кулiш, гине, що його не розумi║ отака маленька особа, як оця Марковичка, якiй вiн шлях у лiтературу вiдкрив. I зараз стiльки листiв, телеграм i менi, i Каменецькому - неодмiнно побачитися в