пчика. А за ┐┐ короткi листи i Iван Сергiйович ┐┐ карта║. Вони бiльше не бачились за кордоном. Все умовлялись, списувались зустрiтися то в Швальбаху, то в Аахенi, то в Остенде - скрiзь, де вона лiтала, - але все якось не виходило. То вона не вiдповiдала сво║часно, бо сама не знала, де буде, то слала телеграми i - змiнювала раптом маршрути. Над звичкою слати телеграми, несподiванi i незрозумiлi, замiсть того, щоб написати спокiйно листа, - Iван Сергiйович та й усi друзi пiдсмiювались, але й сам Iван Сергiйович теж завжди без кiнця змiнював сво┐ плани, бо був зайнятий, як завжди, трьома справами: по-перше, за кордоном час i почуття дiлились мiж дочкою i madame Вiардо, власне, не дiлились, останнiй завжди належала лев'яча частка. Але все-таки дочка росла, закiнчувала пансiон, i вiн намагався зробити для не┐ те, що належить, i якнайлiпше. Та найдужче попри всi цi сiмейнi й iнтимнi справи вiн зайнятий був новою повiстю, в яку хотiв вкласти все, що здавалось йому, ще лишилось у душi. Вiн навiть увi снi бачив ┐х, сво┐х геро┐в, вони жили з ним, не давали спокою i зненацька змiнювали всi плани, настро┐, бажання. Це було дужчим над усе. От i трапилось, що з "милою", "наймилiшою" Марi║ю Олександрiвною так i не зустрiлись, i тепер у Петербурзi вiн розпитував спiльних знайомих, чи не знають, коли повернеться i чи повернеться взагалi на зиму до Петербурга "панi Маркович", i, одержавши ┐┐ "листа", писав уже з свого Спаського: "Якби я сам не був в усьому винний перед Вами, люб'язна Марi║ Олександрiвно, то, справдi, поремствував би на Вас, як це можна у таку далину писати коротеньку записку - нiби ми живемо в одному мiстi, бачимося щодня". Справдi, це був зовсiм не лист - кiлька слiв, - але Iван Сергiйович писав далi: "З другого боку, все ж таки добре, що Ви про мене згадали - i я Вам за це дуже вдячний". I, не бажаючи мати пiдставу для такого ж докору собi, Iван Сергiйович докладно написав про себе, свою нову повiсть, здоров'я, про переклад "Iнститутки", про який домовився з "Отечественными записками". Вiн цiкавився: "З Вашого маленького листа не видно, чи вирiшили Ви провести зиму в Петербурзi - чи нi. При┐здiть, далебi, менi зда║ться, що ми добре проведемо цю зиму. Я боюся, коли б Ви вдвох або втрьох (нi, не-втрьох - Богдановi скрiзь буде весело) не занудьгували б за кордоном". "Занудьгувала..." Коли б вiн знав! Добре, що вiн далеко i не зна║. А може, краще, коли б тут був? "Ви менi нiчого не пишете про Ваше здоров'я, одне слово. Ви менi" нi про що не пишете: сподiваюсь, що воно хороше, що i чоловiк Ваш, i Богдан здоровi. Вклонiться вiд мене ┐м i всьому сiмейству Рейхелiв i дрезденськiй Мадоннi. Бувайте здоровi, веселi, працюйте й при┐здiть. Кажу Вам до побачення i дружньо тисну Вам руки. Вiдданий Вам Iв. Тургенев". Нi, Петербург, лiтературнi вечiрки у Карташевських, Бiлозерських уже не манили, тим бiльше, пише Макаров, що й досi нiяк не домовляться з приводу журналу i дорученi йому справи про видання оповiдань не вирiшенi. Вiд листа Макарова повiяло атмосферою петербурзько-укра┐нського середовища. "З Кожанчиковим (видавцем) менi не пощастило поговорити за дорученням Опанаса Васильовича. Кожанчиков хворий i нi з ким не бачиться. Тургенева ще нема i не буде ранiше кiнця цього мiсяця. "Iнститутки" Вашо┐ також все ще нема. Журналу укра┐нського також нема. Скiльки розладу виникло тут вiд того, що вихiд журналу затриму║ться! Кулiш i Симонов аж iз шкури вилазять, вживають рiзних заходiв, клопочуть, метушаться. Бiлозерський огриза║ться, виправду║ться i бажа║ пiдтримати й здiйснити ту iдею журналу, яку собi склав". Ох, вона знала цю куцу iдею Василя Бiлозерського. "Основою журналу, - писав вiн, - буде просвiта. Зрозумiння загально┐ користi й окремих вигiд усiх станiв i взагалi сприяння до становища морального й матерiального побуту кра┐ни". На жаль, вiн не тiльки писав це в реляцi┐ Цензурному комiтету, щоб дозволили видавати укра┐нський журнал, - в реляцi┐ можна було писати як завгодно, аби дозволили, - але вiн i думав так насправдi! Та от Марусине обличчя яснi║. "Шевченко, як i ранiше, дуже любить Вас, зда║ться, навiть бiльше, нiж ранiше. Вiн часто замислю║ться i, зда║ться, обмiркову║ i вже склада║ щось дуже хороше. Кулiш тепер у Москвi, але незабаром буде тут". От уже кого не хочеться зовсiм бачити. Навiть не уявля║, як вони зустрiнуться. Уже долiтали чутки, поводить себе так i натяка║ так, немов вона, Марiя, була його коханкою, а тепер вiн порвав з нею. Гидота! "Шевченко гада║, що Вам краще залишатися в Дрезденi на зиму". Правильно дума║! "А я гадаю iнакше. Без Вас важко i навiть неможливо вести тут Вашi справи". Звичайно, вiн хворi║, кожен зайнятий сво┐м, сво║ю роботою, сво┐ми турботами, вони, може, й незадоволенi, от, мовляв, гуля║ вона по заграницях, а ┐х примушу║ влаштовувати ┐┐ твори, клопотатися про грошi. Чому ж тодi завжди освiдчуються в дружбi, любовi, повазi? От i Макаров Микола Якович все ж таки пише: "Що ж до мене, то менi без Вас сумно. Весь цей час або бачив Вас, або писав Вам, або знав, що швидко побачу Вас. Тепер же нiчого про Вас не знаю, нi на що не можу сподiватися. Правду кажучи, дуже сумно. Ми раз на тиждень збира║мось у сестри. Говоримо про Вас i чита║мо Вас. Згадайте ж i Ви про нас колине-коли. Ваш М. Макаров. Тисну мiцно руку Опанасу Васильовичу i цiлую Богдася". Дочитавши цього листа, вона подумала: "Хай краще читають i говорять". Нiкого з них не хотiлося бачити. Не хотiлося й чути усiх цих "добрих" людей з "добрими" думками, якi весь час сперечаються, чи┐ думки кращi. Хiба що одного Тараса Григоровича побачила б на хвильку. Посидiла б мовчки або поспiвала б з ним тихенько, потурбувалась би про нього - як вiн любив, коли вона прийде, було, i, не питаючи нiчого, хазяйну║. Зiбралась би з думками бiля нього. Коли попрощалися з Рейхелями, сiли в по┐зд, ┐й стало тривожно i вiд покiрного вигляду Опанаса Васильовича, i вiд радостi Богдася (а власне, чого вона його шарпа║, адже хлопчик почав учитися!), i вiд пiдсвiдомого хвилювання: як зустрiне ┐┐ Саша. I раптом вiдчула - вона опинилась зараз на шляху яко┐сь пiвправди, яку змалку ненавидiла, якою гидувала. 11 "Говоримо про Вас i чита║мо Вас". Це справдi так. У Петербурзi аж нiяк не забувають про не┐. Говорять i читають. Читають i говорять. Збираються то у Варвари Петрiвни Карташевсько┐, сестри Макарова, то у Василя Михайловича Бiлозерського. Сьогоднi Надiя Олександрiвна, молоденька дружина вже не дуже молодого Бiлозерського, надiслала записку Макарову. Одержали нове оповiдання вiд Марка Вовчка. Приходьте i сестрi, будь ласка, перекажiть. Може, й Кулiшi будуть, може, ще хтось iз землякiв завiта║. Тарас Григорович, на жаль, нездужа║, певне, не прийде. - А я б хотiла, щоб i Кулiшi не приходили, - раптом сказала вона чоловiковi. - Ну, що ти, Надi║чко, це ж нашi родичi, сестра моя, - зупинив ┐┐ Василь. Та Надi║чка, дарма що молоденька, ма║ свою думку i сво┐ уподобання. - Не ображайся, Василю, я ж знаю, що ти мене розумi║ш. Вона не любить Марi┐ Олександрiвни, Сашуня твоя, i ти зовсiм не любиш Пантелеймона Олександровича - тiльки зiйдетеся, так i почина║те дряпатись з приводу кожно┐ дрiбницi. - У сперечаннях народжу║ться iстина! - спробував жартом вiдбутися Василь Михайлович. Але дружина була не з пiддатливих. - Не в таких сперечаннях. А щодо сьогоднiшнього вечора, ┐й же богу, хотiлося б, щоб самi друзi читали новий твiр Марi┐ Олександрiвни. Макаров ┐й друг - вiн радiтиме, коли добре, i щиро вболiватиме, коли не так. А тво║му Кулiшевi я не йму вiри, нi, нi! I я не хочу слухати натяки i наклепи на Марiю Олександрiвну, я ┐┐ люблю щиро, я пишаюсь нею, я ┐й добра зичу вiд усього свого серця, а не просто цiкавлюсь, як, примiром, Варвара Петрiвна Карташевська. Адже вона всiма знаменитими людьми цiкавиться i хоче з ними приятелювати. "Устами младенца истина глаголет", - подумав чоловiк, але, щоб не образити дружини "младенцем", сказав миролюбно: - От розпалилась! Нiчого в тому дивного нема, що ┐й хочеться розумних, цiкавих людей до себе залучати. А що, краще, коли зберуться панночки та панi i кiсточки вiдсутнiм перебирають? Та, мовити правду, волiв би я просто з тобою, Надi║чко, вдвох почитати, як ми обо║ любимо. Але ж ти зна║ш, яке це буде задоволення i для iнших. Хiба можна ┐х позбавляти цього? Ти швиденько вкладай Миколку спати, а я тим часом перегляну пошту та й, може, треба самому спочатку оповiдання прочитати, щоб не мекати, розбираючи на людях. - Нi, нi, не читай сам, я хочу, щоб уперше разом зi мною, - заперечила Надiя. Пошти багато. Ще й дозволу на журнал нема, а якимось вiтром по всiх усюдах рознеслось, що готу║ться укра┐нський журнал i люди шлють та й шлють i статтi, й начерки, й вiршi, i просто привiтання та побажання. Iй-право, матерiалу вже на кiлька номерiв ║! А офiцiйного дозволу на видання укра┐нського журналу i досi нема. Бiльш-менш погоджуються у Цензурному комiтетi та в мiнiстерствi, що редактором буде Василь Бiлозерський, - людина помiркована, спокiйно┐, лагiдно┐ вдачi, нiяких "крайностей". Був у Кирило-Мефодi┐вському братствi? Був арештований? Та то ж було давно, й серед усiх i тодi вiн тримався найпомiркованiших поглядiв. I, - чого не знали товаришi "братчики" та що добре знали у Третьому вiддiлi, - виявився на допитах досить слабкодухий, легковiрний. Завдяки його легковiрнiй одвсртостi багато про що дiзналися, про що решта мовчала... Отже, з Третього вiддiлу була дана цiлком пристойна характеристика для того, щоб саме йому дозволили бути редактором. Кулiш ремствував. Вiн знав, що однаково заправлятиме усiм вiн. Кулiш, але скiльки перешкод завжди вигадуватиме в усьому цей Василь, який в юностi, в студентськi ки┐вськi роки, молився на Панька Олельковича Кулiша. Одержавши сьогоднi записку - запросини до Бiлозерських, Кулiш вирiшив не поспiшати. Хай трошки почекають, похвилюються. - Ти пiдеш, Сашуню? - спитав дружину. - Та у мене щось голова болить, - поскаржилася вона. Так хотiлося, щоб чоловiк почав умовляти або принаймнi занепоко┐вся! Але чоловiк байдужiсiнько мовив: - Ну, то й нема чого йти. I я швидко повернуся, тiльки розпитаю про справи у Василя. А ти краще полеж. Справдi, навiщо ┐й нервуватися, слухаючи Вовчковi оповiдання? Пiдсвiдоме йому хотiлося, щоб вони були гiршi, гiршi за тi, над якими вiн так працював. Вiн стiльки про це казав, що й сам увiрував, що працi було бозна-скiльки! Коли, нарештi, досить пiзненько, до вiтальнi Бiлозерських зайшов Кулiш, усi сидiли якiсь самi не сво┐. Надiя Олександрiвна була просто зарюмсана, а Варвара Петрiвна хоч i не плакала одверто, та нервово м'яла хустинку в руках i, завжди така балакуча, зараз мовчала. Видно, його i не чекали, i хвилювались зовсiм не з того, що вiн не прийшов. Невже Марко Вовчок знову сипнула тим багатством, про яке давно казав Кулiш? На нього майже не звернули уваги, бо були всi наче приголомшенi, ошелешенi. Чемно привiтались, хазя┐н запросив сiдати. - Як це вона написала, ви помiтили, панове, - сказала Надiя. - "А я й не нажився у свiтi, я й не навчився, а я й не знаю нiчого. Не жив я, мамо, тiльки збирався жити..." Даруйте менi, цi слова всю душу перевертають! - i вона просто пальцями витерла очi. - Нi, нi, - раптом рвучко схопилась Карташевська i заговорила, як завжди, швидко, переконливо, немов вона одна могла пiдмiтити найголовнiше. - Це не може бути, що вона така проста, звичайна, як була з нами. Вона тiльки удавала з себе таку. Бо iнакше, як вона могла б так тонко розiбратись у почуттях! - Варю, - знизав плечима Макаров, ┐┐ брат, - це дуже освiчена, розумна, талановита жiнка. - Знаю, знаю, - замахала руками на брата Варвара Петрiвна, - ти закоханий у не┐! - Що поробиш, у не┐ не можна не закохатися. Хiба я криюсь iз цим? - не заперечував Макаров, досить спокiйно, з усмiшкою глянувши на сестру. Вiн давно знав, що саме такi вiдповiдi припиняють безглуздi натяки, пiдсмiювання, все, що зберiга║ться в жiночому арсеналi про такий випадок. Але ж правда - вона йому страшенно подобалась! Коли б вони побачили ┐┐ тепер за кордоном - незалежну, самостiйну, дотепну, iз вишуканим умiнням носити найпростiше вбрання! I тут ще дужче, нiж за кордоном, вiдчув, як вона змiнилась. Торiк, - у цьому ж колi, часто в цiй же вiтальнi, - степова мовчазна красуня. Зараз - елегантна, розумна молода жiнка. Жадоба життя свiтиться в нiй у всьому. I чоловiки вiдчувають, вгадують - жадоба ще непiзнаного жiночого життя, не те, що пiзна║ться жiнкою в спокiйному статечному шлюбi, - i це тягне до не┐ ще дужче. Торiк зупинялись перед ┐┐ холодно-байдужим поглядом - наче не бачить, не розумi║, як дивляться на не┐. А зараз - цi мiнливi настро┐, що вiдбивались на обличчi: то лукава усмiшка, жвавий iронiчний вогник, а то якийсь непiдробний розпач в очах, навiть у всiй постатi, в опущених безсило руках. Наче сто┐ть людина перед стежкою, що в'║ться над прiрвою, мiж скелями, i вага║ться - рушати чи нi. I вабить ┐┐, i ляка║ невiдома стежка, а втiм, обов'язково ступить крок. Може, Кулiш ранiше за всiх вiдчув цi прихованi незайманi почуття i так настирливо домагався ┐┐ прихильностi i навiть любив давати якiсь натяки, що, мовляв, Марковичка - не така свята та божа? Жiнки клювали на цих черв'ячкiв, а чоловiки розумiли - коли б що було - хто-хто, а такий, як Кулiш, мовчав би, а головне - не казився б. Тарас Григорович навiть казав: "Боюся, що вiн таки насправдi збожеволi║". - Ви б побачили, як вона змiнилась, - сказав Макаров, - ви б ┐┐ не впiзнали. Кулiш почервонiв. У нього було вiдчуття, що його коханка його зрадила i всi про це знають. Вiн узяв зошит, списаний ┐┐ почерком, - чого це Опанас не переписав, на Каменецького понадiявся? - розкрив початок, кiнець. О! Вiн добре знав i розбирав цей красивий, тонкий, дрiбний почерк!.. "Прокинусь - пусто! Робота дожида║, треба жити, треба дiло робити, треба терпiти горенько... Живу. Дивлюсь, як хата валиться, чую, що й сама я пилом припадаю - дурнiшаю, якось туманiю, наче жива у землю входжу..." Так. Це вона, ┐┐ слова, ┐┐ звороти, ┐┐ проникнення у людський бiль. Але вiн стулив тонкi губи. - Що ж, - мовив замислено Василь Михайлович, - шкода, що нема зараз з нами Марi┐ Олександрiвни, шкода, що вона хворi║ i примушена лишатися за кордоном, але, правду сказати, добре, що вона там - вiльна, незалежна вiд тутешнiх обставин. Я певен, що вона, як Гоголь "из прекрасного далека", бачить ще яскравiше все наше, далеко не прекрасне. Я певен, що тут вона б не написала таку чудову рiч, яку ми тiльки-но прочитали - оцi "Два сини". - Менi зда║ться, - сказала Надiя, - це оповiдання ще краще вiд того, що вона писала ранiше. - Добре, коли вже не гiрше! - скептично процiдив крiзь зуби Кулiш. Не стерпiв-таки - кинув гадючку. Надiя з неприхованою злiстю глянула на нього. - Що ви, Пантелеймоне Олександровичу, - заперечив Бiлозерський, - такого про жiнку-матiр нiхто ще не писав, крiм нашого Тараса Григоровича, звичайно, в поезi┐. Я розумiю мою дружину, я сам не можу отямитися вiд цього враження. Наче всi нашi бiдолашнi матерi постали передi мною - мiльйони матерiв з ┐хнiми слiзьми, з ┐хнiм безправ'ям. А хлопчики як вималюванi! Це буде окрасою нашого журналу. А ще ж Марiя Олександрiвна пише, що закiнчу║ невеличку повiсть - "Три долi". - Незабаром уже вийде мiй альманах "Хата", - сказав Kvлiщ. Йому нестерпнi були цi похвали новому твору Марi┐, надiсланому з-за кордону. Вiн хотiв звести розмову на iнше, але сам не стримався i додав ущипливо: - Коло не┐ ж Опанас, так що пишуть, пишуть. - Що ви хочете цим сказати? - скипiла знову Надiя. Але Кулiш нiчого не вiдповiв, тiльки якось двозначне усмiхнувся, мовляв: ви мене й так розумi║те. - Вона працю║, як несамовита, - сказав Макаров, немов не помiтивши камiнця Кулiша. - Де б не була, як би себе не почувала, щодня сидить i пише, i нiхто нiчим ┐┐ вiд роботи не вiдтягне. Хiба можна не захоплюватися такою людиною? Чи вiн навмисне драту║? - Я в сво┐й "Хатi" теж друкую оповiдання Марка Вовчка "Чари", - вiв далi Кулiш, не повернувши й голови в бiк Макарова. - На мою думку, це слабеньке фантастичне оповiдання, я не вмiстив його в "Народнi", i вона навiть дякувала за це! - Чого ж тепер друку║те? - спитав Макаров. - Думки розходяться з приводу нього. Декому воно подоба║ться, скажiмо. Костомарову. У всякому разi, воно не гiрше вiн решти творiв, вмiщених в альманасi, надрукувати можна. Хай читачi висловлюють свiй присуд самi. Я вважаю, що пiсля "Народних оповiдань" особливого поступу нема, навiть в "Iнститутцi" я не вбачаю самостiйно┐ творчостi. Крiзь картину все ще проглядають натурщики i натурщицi, з яких Марко Вовчок спису║ сво┐ етюди. - Ви кажете так про "Iнститутку"? "Iнститутку", яку так хвалив i переклав сам Iван Сергiйович Тургенев! - схопилася Варвара Петрiвна. Кулiш удосто┐в ┐┐ побiжним примруженим поглядом. - Я сам дуже високо поставив Вовчковi оповiдання, але вважаю, що це почин новому дiлу, а що вийде - те побачимо. Ну, та мою думку прочита║те в передмовi до "Хати". - Ви прочитайте це оповiдання, - гаряче заговорила Надiя, - тiльки камiнь може не зворушитися пiсля нього! - Вона демонстративно встала i пiшла з кiмнати. - Менi треба до сина, пробачте, - кинула вона. - Надi║чко, розпорядись там ча║м, - попросив чоловiк. Вона справдi була вже неспроможна вислухувати ║хидностi Кулiша, а крiм того, прослухавши це без краю журливе оповiдання, ┐й, молодiй матерi, захотiлося швидше до свого хлопчика. Кiлька хвилин вона сидiла коло нього, поправила ковдрочку, вiдкинула волоссячко з очей i, вже трохи заспоко┐вшись, пiшла на кухню. Вона господиня, треба "розпорядитися" ча║м. Пiсля чаю вийшли разом - Кулiш i Макаров. - Побоююсь, - сказав Кулiш, - що наш майбутнiй журнал годуватиме читачiв юшкою непевного смаку. - Ну, це ви даремно, Пантелеймоне Олександровичу, адже твори Шевченка й Марка Вовчка вже у Василя Михайловича. - То лише для приманки читачiв, а, певне, наш редактор у Кочубея говiтиме, у Галагана сповiдатиметься, а у Тарновського причащатиметься, щоб йому цей грiх вiдпустили. "Що правда, то правда", - подумав Макаров, та мовчав, не хотiв пiдтримувати Кулiша. - Але я дав сам собi слово стояти на сторожi простонародно┐ прямоти в нашiй укра┐нськiй словесностi, щоб вона не зрадила свого величного тону правди. Макаров знову ледь стримав себе, тiльки плечем нервово здвигнув: "Хiба не найбiльша правда у Тараса Григоровича i у Марi┐ Олександрiвни?" Розпрощавшись з Кулiшем, мiркував над тим же. Звичайно, Бiлозерський дуже-таки помiркований i догiдливий з усiма i надто до укра┐нських панiв прислуха║ться. Але ж i Кулiшевi волi не давай - таке тобi хуторянство розведе! Шкода, що Шевченко не може тепер за це взятися, та з його настановами, правда, з другого номера журнал цензура б заборонила! Нi, хай пише. От коли б Марiя Олександрiвна була iншо┐ вдачi! З ┐┐ розумом, смаком. Енергi┐, смiливостi в нiй багато, але лише в сво┐й роботi, в сво┐х творах. Вона сто┐ть зовсiм осторонь вiд органiзацiйних справ - анi тiнi честолюбства i владолюбства. Вона б розсмiялась, коли б ┐й сказали, що вона, найкраща письменниця пiсля Шевченка, може i мусить стати на чолi журналу. Йому й самому стало смiшно вiд цi║┐ думки. Хоча й дуже вона змiнилась за кордоном, але така дiяльнiсть аж нiяк не в'язалась iз ┐┐ принадним жiночим образом! Дивно! Про те саме, тiльки в iншому аспектi, думала Надя Бiлозерська. Чому всiм завжди заправляють чоловiки, а жiнки - от тiльки така незвичайна, такий талант, як ця Марковичка, можуть стати самостiйними? Та й то вона самостiйна, дiяльна лише в сво┐й особистiй сферi, в сво┐й роботi, в сво║му писаннi, а всi справи - видання, журнали, альманахи - то все ведуть чоловiки. Невже вона, Марiя Олександрiвна, така освiчена, розумна, талановита, як нiхто з цих чоловiкiв, не могла б бути нарiвнi з ними? Нарiвнi з ними вирiшувати, редагувати, органiзовувати, радити? Вона була б вище за них! А певне, вище! Невже нiколи не змiниться життя жiнки? I тiльки досягне вiдносно┐ самостiйностi, як оця, мила ┐┐ серцю Марковичка, як одразу починаються плiтки, пересуди, i що прощають або просто не помiчають у звичайно┐ жiнки, те самостiйнiй, талановитiй уже поставлять у докiр... 12 Марiя, звичайно, не знала, що сказав Макаров у Петербурзi: "Ви б ┐┐ не пiзнали", - але вона й сама себе не впiзнавала. Вона тiльки вiдчувала внутрiшньо, що заметалась, не може знайти собi мiсця, то ┐й хотiлось на люди, то зачинялась вiд усiх i писала, писала. Опанас Васильович зауважував, що i тут, у Гейдельберзi, "як затята" вивчала мови - одразу учитель нiмецько┐, учитель англiйсько┐, учитель iталiйсько┐. - Ти й свою рiдну забудеш! - процiдив якось крiзь зуби. Знизала плечима i нiчого не вiдповiла. Але якою добiрною мовою написала "Три долi"! Вiн навiть не "зчеркнув" нiчого. Як i ранiше, закiнчивши твiр, сказала йому: - Опанасю, друже, прочитай уважно. Але не було вже в очах, як колись, учнiвсько┐ тривоги: а що, як почне багато правити, заперечувати. А Опанас майже нiчого и не поправив. Сумно було йому читати. Якiсь новi нотки з'явились н оповiданнях, якийсь вiдчутнiший дотик до людських почуттiв i аналiз ┐х, наче щось сам для себе хоче вирiшити його Вовчок. Хто ж для не┐ править за iдеал з цих трьох дiвчат, що покохали одного парубка, який пустився берега вiд четверто┐? Нi, нiчого автобiографiчного не було i в цих оповiданнях, але вона сама, Марiя, була в кожному словi, ┐┐ погляд, ┐┐ подих, ┐┐ думки, i у нього щемiло серце, коли вiн читав. Навiщо вона пише тепер так багато i по-росiйськи? Але що вiн мiг закинути, коли опинилась вона в такому товариствi, де з iнтересом i з повагою ставились до укра┐нських ┐┐ оповiдань, до укра┐нсько┐ мови, до Укра┐ни, - це ж бо були культурнi, прогресивнi люди, - але ж це не було ┐м рiдне, не пекло, не болiло, як йому. Вони вважали ┐┐ чудовою письменницею, - а якою - укра┐нською чи росiйською, - для них не мало то┐ ваги, як для нього. А вона зовсiм iнакше почала й до товариства ставитись, до людей. Пiсля годин рвучко┐ роботи ┐й просто не терпiлося швидше опинитися мiж людьми. Вона, колись замкнена i мовчазна (вiн забув про Немирiв - та що там! У Немировi вона була ще дитина), тепер бiгла до кшевських, до цих Пассекiв, у яких, як i в Дрезденi, одразу почали збиратися всi земляки. Коли розiбратися - товариство було цiкаве, багато молодих, i йому самому незрозумiле, чом вiн, такий товариський, такий колись легкий у вза║минах з людьми, був тут з ними далекий, насуплений, похмурий. Нi про кого не мiг би вiн сказати щось негативне. Ну, що можна мати проти знайомства з Степаном Васильовичем кшевським, професором стародавньо┐ та середньовiчно┐ iсторi┐? Вiн ще зовсiм не старий, трохи понад тридцять, та його заглибленiсть у свою науку надала йому старший за його вiк вигляд, притаманний людям, захопленим якоюсь одною сферою. Неуважнiсть до всього iншого була причиною навiть часто кумедних випадкiв. Але вiн був доброзичливий, поблажливий до людей, i одразу в пансiонi славнозвiсного серед росiян професора Гофмана вiдзначив мiж усiх Маркевичiв. Його дружина - Юлiя Петрiвна - була ровесницею Марi┐, вони одразу заприятелювали. Дивно, тут, за кордоном, у Марусi з'явились справжнi подруги - i Юлiя Петрiвна, i Олена Костянтинiвна Станкевич, i давня орловська знайома Сонечка Рутцен. У Петербурзi в не┐ не було таких приятельок. Дружба з Юлi║ю Петрiвною була при║мна професору кшевському, i до Опанаса Васильовича вiн ставився з щирою повагою, певне, коли б охота Опанаса Васильовича, вони б далеко бiльше часу проводили б разом. Пiл час спiльних екскурсiй, вiдвiдин цiкавих пам'яток старовини, професор мiг розповiсти, здавалося, не лише про кожен замок, а й про кожен камiнь, i Марiя слухала його з насолодою. Як вона могла слухати! Коли бачили ┐┐ очi, жадiбнi до знання, до всього нового, - хотiлося розповiдати й розповiдати, вона наче надихала оповiдача. А Опанас Васильович дивився сумно, втомлено. Вiн утомився вiд цього внутрiшнього незадоволення, i стороннiм, хто не знав обох ┐х добре, шкода було молодо┐ живо┐ жiнки поряд з чоловiком, немов уже вiджилим сво║ найцiкавiше у життi. Сум приймали за похмурiсть, найменше незадоволення - за ревнощi, i починали жалiти не його, а ┐┐. Так, не в очi, а коли панi Маркович не було, звичайно, i не при ньому. Тетяна Петрiвна квоктала, - як бiднiй Марi┐ Олександрiвнi важко з чоловiком, у якого такий нестерпний характер. кшевський, людина розумнiша, делiкатна, - жалiв обох, добре ставився до обох i з ще дужчою нiжнiстю дивився на свою Юленьку. Все-таки з кшевським i Опанасовi Васильовичу було легше. З молоддю вiн зовсiм не зiйшовся. А саме того року в Гейдельберзi зiбралось стiльки молодих талановитих вчених для вдосконалення сво║┐ професi┐. Для них ┐хнi лабораторi┐, смiливi власнi експерименти, пошуки, лекцi┐ нiмецьких свiтил були iстинною суттю життя. Жили вони всi на стипендi┐, не звертали на умови побуту нiякiсiнько┐ уваги i, навiть заощадивши грошi вiд друкування статей, подорожували найдешевшим способом до Парижа, Iталi┐, ходили пiшки по Саксонськiй Швейцарi┐. Вони дивували закордонних професорiв фанатичним ентузiазмом у науцi, i тодi ще нiхто не уявляв, що ┐хнi iмена впишуться в славну iсторiю не тiльки росiйсько┐, а й свiтово┐ науки, що вони навiки прославлять свою батькiвщину. Мендел║║в. Сеченов. Бородiн. Юнге... Вони всi залюбки проводили вiльнi вечори у Пассекiв, читаючи часто вголос новi росiйськi журнали, новi книги i з найбiльшою цiкавiстю журнали i книги з Лондона, якi тепер регулярно одержувала Марiя Олександрiвна через Рейхелiв. На не┐ саму вони дивились як на старшу замiжню даму. Бородiн, про якого ще не знали, який вiн композитор, - радiв, що познайомився з "лiтераторшею", яку вважав "милою, навiть дуже милою". Сеченов, на якого сердобольне квоктання Тетяни Петрiвни мало зворотну дiю, навпаки - не прагнув ближчого знайомства. Але ж сходились всi часто разом i були в одному товариствi. Нiчого проти них не мiг закинути Опанас Васильович. Може б, колись вiн сам зацiкавився б ними далеко бiльше, бо дивно - цi хiмiки, медики майже всi захоплювались музикою, вiдвiдували музичнi й спiвочi товариства, а у Бородiна навiть стояло пiанiно напрокат. Ходив за нею, за Марi║ю, тут, у Гейдельберзi, як тiнь, молодий Пассек. Можливо, це все починало впадати в око, бо вона не заперечувала. Але всi мовчали. Опанлсовi Васильовичу вiн був чомусь непри║мний, i саме тому вiн з ним, з молодим Пассеком, тримався навiть привiтнiше, нiж з рештою. Адже був Дорошенко його найближчим другом у Немировi! Вiн знав, що обманю║ сам себе. Не такий був Дорошенко, i не така була тодi Маруся. О господи! Швидше б закiнчувалося лiкування i повернутися "додому". Але Марусi раптом стало гiрше... Вiн бачив, що це не "баринськi" витребеньки, як у iнших. Раптово вона зовсiм млiла, а то цiлiсiнькi днi у не┐ нестерпно болiла голова i вона навiть не виходила, а потiм з'являлась на люди блiда, з синцями пiд очима, i жалiслива Тетяна Петрiвна ще багатозначнiше зiтхала, нiби вiн, Опанас Васильович, спричинився до цього. Лiкар у Лондонi, який оглянув ┐┐, - про це написав i Олександр Iванович у сво║му дружньому листi, - не знайшов нiяко┐ небезпечно┐ хвороби, сказав, що це на нервовому грунтi. Вони обо║ боялись гiршого, адже почала вона хворiти пiсля важких перших пологiв, лiкувалася i нiколи не доводила до кiнця лiкування, бо рiзнi лiкарi говорили i радили рiзне. Лондонський лiкар теж сказав, що треба лiкуватись. Багато чоловiкiв вважали жiночi "нерви" - жiночими вередами. Але ж цього нiколи не можна було закинути Марусi. Навпаки, ┐┐ пригнiчувало, вона наче соромилась, коли хворiла. Вона любила бути мiцною, дужою, працьовитою, сама все робити. Вона й при головних болях часто писала, обмотавши голову хусткою або рушником, як чалмою. Тодi Опанас Васильович картав себе i присягався сам собi: "Поки Марусечка- не вилiку║ться, будемо тут. Скiльки потрiбно - стiльки й будемо. Грошi... грошi... Яке це нещастя". - Манiчко, а Каменецький нам же не все ще переказав за останн║ видання? Ти б пiдрахувала. - Почекай, Опанасю. Я неспроможна зараз пiдвестися. Потiм пiдрахую. Ну, що тобi приспiчило? - Я мiркую, на скiльки нам ще вистачить. Гофману багато завинили? - Вiн обiцяв почекати. Зараз не вистачить з усiма розплатитися. Ти ж сам добре зна║ш. От одержу за "Синiв", тодi заплатимо. Хазя┐н пансiону професор Гофман нiколи не вимагав i завжди обiцяв почекати. Навiть сам у скрутну хвилину мiг позичити. Колишнiй викладач Московського унiверситету, вiн тепер оселився з дружиною в Гейдельберзi, викладав тут в унiверситетi i тримав пансiон, де залюбки зупинялися його друзi, землякиросiяни. Вiн навiть влаштував для дiтей школу. Це було дуже зручно. Свавiльний Богдась вiдвiдував цю школу i дуже цим пишався. Що ж, у Гейдельберзi зовнi вони влаштувались непогано, недорого, зручно! I обидва почували - наче на пiску, на березi невiдомого моря збудували будиночок, який вiд подиху першого вiтру розсиплеться. I поки що - обо║ мовчали. Мовчали. Бо про що могли говорити? 13 А Тетяна Петрiвна Пассек, "корчевська кузина", усiм тiшилась i вiдпочивала душею. Тут, у Гейдельберзi, все складалось якнайлiпше. Помешкання, як i в Дрезденi, на кiлька кiмнат, але далеко дешевше, при ньому садочок, та весь невеличкий Гейдельберг як чудовий парк. Не намилу║шся на цi крутi гори, що височать зеленими стiнами, на вузький швидкий Неккар, який нестримно кида║ться з гiр, на будиночки з гостроверхими червоними дахами. Все затишно, гарно, спокiйно. Можна зiтхнути полегшено пiсля важкого життя. Чоловiк - Вадим Олександрович - помер, лишивши ┐┐ зовсiм молодою. Двох синiв вона пiдiймала самотужки, поховавши маленьку жадану дiвчинку, яка народилась одразу пiсля смертi Вадима. Сини дали ┐й силу пережити страшнi втрати. Треба було пережити. Матерiально вона була зовсiм не забезпечена. Так, бiдувати довелось немало, ┐й здавалось, пiсля багатьох рокiв невтомно┐ працi, клопотiв, тривог, турбот, вона нарештi може перепочити. А з якими труднощами дiстався ┐й цей дозвiл по┐хати за кордон! Скiльки довелось прожити у Петербурзi, клопочучись про паспорти! Правда, вона здобула там чудесних друзiв. Графиня Толстая, вся благородна родина Толстих взяли таку участь, немов вона здавна була ┐м близькою людиною. Саме в той час вони клопотались про звiльнення з заслання художника, укра┐нського поета Тараса Григоровича Шевченка. Тетяна Петрiвна переживала разом з Толстими усi його перипетi┐ на шляху до волi, усi труднощi, пов'язанi з цим. Вона навiть переписала для себе усi його листи з далекого заслання за Каспi║м i з дороги, коли вiн був затриманий у Нижньому, -до графинi Анастасi┐ Олексi┐вни. Та й не тiльки для себе... Вона одразу вiдчула, що цi листи - дорогоцiннiсть, яку треба зберегти для дiтей, для людей. Одно муляло зараз: ┐й до нестями хотiлось побачити друга дитинства, брата "Шушку" - Олександра Герцена. Але ж дозвiл на по┐здку за кордон саме через цю небезпечну рiдню i не давали. Вона не мала права зашкодити сво┐м синам, проте журилася: так близько - i не побачитись! Особливо сьогоднi спогади про нього не лишали ┐┐. Адже' з ним, тодi ще палким, гарячим, нестримним у сво┐х щирих захопленнях пiдлiтком, вона вперше читала Шiллера. Вони напам'ять натхненно проказували рядки, виголошували цiлi монологи з "Розбiйникiв", "Змови Фi║ско", "Пiдступностi й любовi" i не боялися один перед одним бути надто патетичними, не боялися здатися i сентиментальними, коли не могли стримати слiз. Як багато важив Шiллер у ┐хньому юному життi! I хiба вона могла колись подумати, що буде свiдком ювiлею цi║┐ генiально┐ людини на його ж батькiвщинi! Цей гомiн, бюст поета на площi, безлiч народу, дiвчата в бiлих убраннях, у вiнках на свiтлому волоссi, з гiрляндами квiтiв у руках - ┐й здавалось, вона бачить якусь чудову картину, але картина була рухлива, все рухалось, як у театрi, тiльки великому, надзвичайному театрi. Лунали пiснi на його слова, i ┐й вони нагадували чистi молитви юностi, ┐┐ добре серце сповнювалось подякою поетовi за свiтлi спогади, за тi далекi чистi мрi┐ i сльози. Що казати - вона була безмежно зворушена i зараз також недалека вiд слiз! Але нi в якi хвилини анi радостi, анi розпачу Тетяна Петрiвна не забувала сво┐х жiночих обов'язкiв. Вона знала, що сьогоднi всi друзi-земляки, з якими так заприятелювала в Гейдельберзi, обов'язково пiсля цi║┐ iлюмiнацi┐, фей║рверкiв, хорiв, вистав, взагалi ювiлейного свята, що справля║ усе мiсто, зберуться у них, Пассекiв, i треба самiй навiдатися на кухню, куди ┐й було дане вiд хазяйки право входу, i самiй поглянути, як приготували ┐хню росiйську вечерю, а головне - кулеб'яку. Хотiлося побалувати гостей, особливо молодих вчених. Професор кшевський, Кiтарри, Маркович! - це люди сiмейнi, а от Сеченов, Мендел║║в, Бородiн, Борщов, хоча вже й не студенти, але живуть зовсiм постудентському i такi захопленi сво┐ми дослiдами, що iнколи й пообiдати або забувають, або не встигають. Та й сво┐ хлопцi прибiжать зголоднiлi. Вона вийшла з дому у великому товариствi, але всi розгубилися в натовпi, навiть кшевськi зникли з очей. Та нiчого, ┐й навiть при║мнiше було ходити самiй у незнайомiй юрбi, постояти, де схочеться, вiддатися спогадам, не соромитися слiз, що виступали й зараз на очi. А всiх i так попереджено про чай i кулеб'яку. Проте поспiшила додому, швидко переодяглася, заглянула на кухню, де ┐┐, як завжди, привiтно зустрiли i господиня, i помiчницi. Вони любили дiлитися та║мницями сво┐х нацiональних страв, i коли хазяйська дочка сумлiнно записувала "schtschi", себто - "щi", гадаючи, що це матиме успiх у клi║нтiв-росiян, Тетяна Петрiвна, записуючи "пивний суп з бичачими хвостами", була впевнена, що нiколи цi║┐ "гидоти" дома не зварить. Усе було гаразд. Навiть самовар уже кипiв, а чай вона заварить при гостях, мiцний, запашний, як любить професор кшевський. Тетяна Петрiвна сiла у вiтальнi в крiсло, щоб кiлька хвилин до приходу гостей вiдпочити. I знову перенеслась думками в далеке минуле. Згадала Вадима, покiйного чоловiка, але зараз без болю. Вона завжди була вiруючою, як не намагалися "збити ┐┐ з пантелику", як вона казала, кузен Саша Герцен i його друг - Нiк Огарьов. Вона щиро вiрила, що побачиться зi сво┐м Вадимом на тiм свiтi, i зараз ┐й здавалось, що Вадим десь тут, близько. Незримий. Вiн взагалi був завжди коло не┐. ┐й хотiлося разом з ним i з Сашею Герценом переживати це свято. Вадим i Саша також були друзями, потiм вони, правда, розiйшлися в поглядах. Тетяна Петрiвна, звичайно, в усьому була згодна з чоловiком. Його дiяльнiсть ученого-iсторика, етнографа здавалась ┐й найважливiшою, найблагороднiшою справою. Вона не знала, що Герцен i Огарьов були впевненi, що саме вона, Таня, подруга ┐хньо┐ юностi, так оплела Вадима сiмейним затишком, сво║ю вiдданою любов'ю, що вiдтягла ┐хнього друга вiд одчайдушного гуртка молодих ентузiастiв, для яких вiрою стали - Соцiалiзм, Революцiя, докорiнна змiна всього устрою. Звичайно, причина була не лише в нiй, Тетянi, а в натурi Вадима - м'якiй, зовсiм не бойовiй. Його захоплення етнографi║ю, дослiдження старовинних звича┐в, зближення його з слов'янофiлами. Арешт Герцена й Огарьова боляче вплинув на нього, налякав. Саме тодi, уже сiмейний, вiн мав посiсти кафедру росiйсько┐ iсторi┐ в Харковi й поспiшав туди з дружиною. Але, тiльки-но прибувши в зовсiм чуже мiсто, довiдався, що йому, як близькому до арештованих, взагалi причетному до цi║┐ справи, кафедри не дадуть. Це його зовсiм пiдкосило. Отодi й почалася важка темна смуга ┐хнього життя i духовний розрив з Герценом. Пiсля повернення Герцена з заслання вони ще зустрiлись, i давня дружба дала себе вiдчути. Вадим зовсiм вiдiйшов вiд революцiйне цiлеспрямованих товаришiв юностi, але лишались вза║мна любов i пошана. Вадима, доброго, лагiдного, не можна було не любити, не поважати, як прекрасного чоловiка й батька, як надзвичайно порядну людину. Та незабаром Вадим помер. Тетяна Петрiвна лишилась ще молодою, досить гарненькою, але думка про другий шлюб нiколи не спадала ┐й у голову, здавалась просто-таки святотатством, все життя зосередилось у дiтях, i тiльки зараз, коли старший Саша вже закiнчив унiверситет i перед ним вiдкривався певний шлях, хоча вона й далi хвилю валась з;i кожен крок, все ж таки начебто можна було перепочити. пй здавалось: з Володею i з племiнником Iполитом буде легше. Адже Саша вже ставав дорослою людиною. Коли б його побачив Вадим! Хай хоч побачить як-небудь тут, за кордоном, ┐┐ синiв Олександр Iванович Герцен. У не┐ трохи плутались думки, вона опустила повiки. Поки зберуться гостi, вона так, сидячи, подрiма║. Такi симпатичнi, розумнi люди зустрiлись тут... Першими прийшли кшевськi. Коротенький сон пiдбадьорив, i Тетяна Петрiвна вже стрiчала ┐х, як завжди, гостинною привiтною хазяйкою. - Надзвичайне свято, чудесний ювiлей, - мовила вона. - Менi зда║ться, сьогоднi все людство може воздати небу хвалу, а Нiмеччина пишатися сво┐м генi║м! - Коли б тiльки генi┐ пiсля смертi могли це бачити, - усмiхнувся кшевський. - За життя ┐м доводиться ще гiрше, нiж простим смертним. Адже Шiллер майже весь час бiдував, не мiг заробити достатньо сво║ю лiтературною працею, i лише наприкiнцi свого недовгого життя, нарештi, одержав кафедру в унiверситетi. Мати бiльш-менш спокiй вiд матерiальних турбот йому допомiг Гете, коли близько зiйшовся з ним. Тетяна Петрiвна не могла, щоб про ┐┐ бога говорили, як про звичайну смертну людину. Вона вела далi, похитавши тiльки з докором головою - докором не Нiмеччинi, а професору кшевському, що в такий урочистий день мiг згадувати низькi прикростi: - Який пам'ятник зрiвня║ться з тим, що вiн звiв собi в людствi! п┐ зворушливу мову урвав прихiд нових гостей. Степан Васильович кшевський i його дружина Юлiя Петрiвна радо тиснули руки Iвану Михайловичу Сеченову - медику-фiзiологу, хiмiкам Дмитровi Iвановичу Мендел║║ву, Олександровi Порфировичу Бородiну, окулiсту Юнге i ще зовсiм молодому Iллi Григоровичу Борщову. З ним з'явились Володя й Iполит Пассеки, а з ними - невiд'║мний вiд них гомiн, галас, смiх. - От добре; сiдайте, панове, питимемо чай! - одразу заметушилась Тетяна Петрiвна. - Ви, звичайно, також бачили все це прекрасне свято? - Ще б пак, ми почали його з самого ранку, - мовив Сеченов. У нього було трохи калмицьке обличчя, у вузьких очах свiтився розум i в той же час якась насмiшкуватiсть чи скепсис. - А що ми побачили пiд час обiду! Ми, як завжди, пiшли обiдати в ресторан "Hоtel d'Agneau". Ви, певне, вже бачили тутешнiх баронiв студентiв... - Чистi барани! - чмихнув iполит. Тетяна Петрiвна хотiла грiзно подивитись, але не вийшло. - Якi набундюченi вони ходять по мiсту в бiлих капелюхах з довгими нагаями в руках i з величезними датськими догами на повiдках, - вставив красивий, ставний Бородiн. - Це у них форма така, - пiдморгнув хлопцям Борщов. - Мене попервах просто смiх брав, коли я стрiчав тутешнiх студентiв - ┐хнi рiзнi партi┐ - з рiзними кашкетами - жовтими, червоними, бiлими, величезнi ботфорти неймовiрно┐ форми. Нiяк не розбереш, у чому ж рiзниця ┐хнiх партiй... У недiлю вони лише нудно пиячать та викликають один одного на дуель через якусь дрiбну дурницю. Бевкне хтось - "dummer Junge" (Дурний хлопець_ _(_нiм_.)_ _от уже й дуель, на щастя, далеко не смертельна, так, подряпають одне одному фасад! Усi зареготали. - Але ми вiдiйшли вiд теми, - зауважив Степан Васильович. - Ви, Iване Михайловичу, почали про ювiлейний обiд. - Так, так. Ми справдi потрапили на ювiлейний