одяться, вiн тисне Марi┐ руку й нагаду║: - Наш Новий рiк ми стрiча║мо разом, так? - Звичайно, Iване Сергiйовичу, дорогий! - Марiя з нiжнiстю i вiдданiстю дивиться йому в очi. * * * Невже знову рiк минув? Ще рiк на чужинi. Тiльки сказати - рiк. Од льоду до льоду... А в роцi дванадцять мiсяцiв, а в мiсяцi, в кожному мiсяцi скiльки днiв! I кожного ранку сподiва║шся на щасливий день. Хiба щоранку не гада║ш, що зробиш, кого побачиш, кого зустрiнеш, ┐й здавалось - вона огляда║ цей рiк, усi мiсяцi, усi днi - невже те все пережите умiстилося в один рiк? Знову вiдчуття було в не┐: далеко бiльше прожито за цей час, бо мерехтiли в очах рiзнi мiста, рiзнi люди; завжди поспiшала , писала, i все здавалося - у дорозi. От закiнчу цей твiр - тодi зупинюсь, у всьому зупинюсь, подумаю, вирiшу. Писала Опанасовi дружнi хорошi листи - про Богдасика, про роботу. У кожнiм листi про грошi. Закiнчувала один твiр, а iнколи ще й не закiнчивши, починала другий, поспiшала, i нiколи було зупинитись, щоб отямитись, вирiшити, як же ┐й, власне, жити далi? I день збiгав по дню, i паризька метушня така була вiдповiдна i настрою, i роботi. Вона втягалася у цей темп, ┐й подобалось, що тут можеш жити й iншим, крiм найближчих, до тебе дiла нема. ┐┐ не пригнiчували ця метушня, рух, гомiн, багатолюднiсть на вулицях. А от кшевського це пригнiчувало. Професор лише радiв з одного, що в усiй цiй багатолюдностi вiн, власне, сам на сам з сво║ю роботою, а стрiча║ться з такими при║мними й милими людьми, як Марiя Олександрiвна, Iван Сергiйович, Олександр Порфирович Бородiн та Олександр Вадимович Пассек. Вони разом збирались стрiти "наш" Новий рiк у Iвана Сергiйовича, радiли цьому. I господар радiв. Нелегкий у Iвана Сергiйовича був цей рiк - анi в роботi, анi в Куртавнелi. Робота над новою повiстю спочатку посувалась мляво. Вiн чекав, що от-от спалахне та iскра, вiд яко┐ все, що вже зародилося i наче готове в головi, повинно загорiтися. Вiн iнколи навiть думав, що надто трудне завдання вiн собi дав, певне, йому вiдпущено сили не на такi значнi справи. Вiн мiг так щиро думати! Але - вiн сам ще того не усвiдомлював - iскра вже спалахнула, вiн не мiг уже вiдiйти вiд того життя, що виливалось на паперi, вiд тих людей, на яких давно завiв "формуляри", а особливо вiд того нового, незвичайного, ще незрозумiлого й навiть чужого йому по духу, - настановами, поведiнкою, думками, - молодого чоловiка, вiд iменi якого вiн навiть вiв щоденник! Так прагнув жити його життям! Попри все вiн знав: вiн мусить, повинен написати цей роман, вкласти в нього всi сво┐ думки, сумнiви, вiру й турботи, а тодi, здавалося, уже кiнець, тодi вiн уже вiдiйде вiд лiтератури. Скiльки разiв вiн уже так думав! На щастя, цього не траплялось. Iван Сергiйович жадав розiбратися в новому молодому поколiннi, i, певне, нi в якому його творi художня правда не перемагала так власнi настанови i переконання, бо iнакше як мiг з'явитися Базаров? Письменнику заважала думка, що вiн у Парижi, ця столиця свiту, як не дивно, була йому огидна. Iвану Сергiйовичу здавалось, що саме паризьке повiтря, "гнусне", як вiн казав, дi║ жахливо на його уяву. Вiн ще не був тодi близьким з тими французькими письменниками, з якими так зiйшовся пiзнiше. Тургенев одержував листи вiд друзiв - росiйських письменникiв, лiтераторiв Полонського, Фета, Анненкова, на нього вiяло росiйською здоровою осiнню, полюванням - що за нiкчемне полювання у Францi┐! Вiн наче чув човгання чобiт старости з Спаського, i навiть запах його сiряка здавався йому також здоровим, чесним... Але вiн не мiг зараз по┐хати з Парижа. Вiн переконував себе й приятелiв, що Полiнька не повинна повертатися до Росi┐. Нiколи. Вона виросла француженкою, вона вийде замiж за француза i лишиться тут назавжди, звичайною повноправною людиною, а не "незаконнонародженою". "Що на не┐ чека║ там? Фальшиве становище в суспiльствi, фальшиве становище з матiр'ю", - так доводив вiн усiм. Вiн дав ┐й освiту, забезпечив майбутн║. Тепер влаштував подiбнiсть родини - жив "сво┐м домком": вiн, дочка, розумна, освiчена i, головне, тактовна старенька miss Iннiс, яка полюбила Полiнетт i дуже поважа║ його. Але спiльного у нього з самою Полiнькою дуже мало. Може, вiн сам винний, що вона не любить анi поезi┐, анi природи, анi полювання... Вона пиша║ться ним, та якi далекi ┐й його твори, всi тi проблеми, що постають на ┐хнiх сторiнках перед росiйською молоддю! ...У не┐ таке хороше, одверте обличчя, такi щирi очi... Зовнi вона далеко бiльше росiйська мила дiвчина, нiж француженка. Але внутрiшньо - аж нiяк не схожа на улюблених геро┐нь його романiв. У нiй нема польоту, пориву, шукання iстини, жадання дiяльностi. Вiн винний у цьому? Вiн певний - Полiнька буде хорошою дружиною, зразковою матiр'ю, практично розумною взагалi. Але що поробиш - Клодi вiн любить бiльше! Просто любить! Добре вже, що з дочкою тепер нема сперечань, вза║мини рiвнiшi, спокiйнiшi... Може, тому, що, йому здавалось, серце його вже завмерло? Тепер йому здавалось, що минуле вiдiйшло вiд нього. Минуле - це Куртавнель. Але вiн вiдчував себе так, немов у нього вже нiчого не лишилось особистого. Що ж, жити було можливо. Новий роман. Дочка. I десь у глибинi думка: "А що, як знову все повернеться там, у Куртавнелi, i знову тимчасово?" Це було б надто важко! На щастя, зараз, на кiнець грудня, вiн вiдчув уже захват, ту гарячку в роботi, яка перемагала все, все! Йому хотiлося швидше закiнчити, швидше по┐хати до Росi┐, повезти новий твiр! Хазяйським пильним оком Iван Сергiйович оглянув стiл у невеличкiй ┐дальнi i тут почув дзвоник i голоси, метушню в передпоко┐. Вiн радiсно побiг зустрiчати, добре, що вiн усiм iншим знайомим вiдмовив, майже втiк вiд усiх. Так i ║. Марiя Олександрiвна з сво┐ми вiрними лицарями - професором кшевським та Олександром Вадимовичем. Весела i збуджена, вона низько, поселянськи вклонилась i заспiвала: Щедрик, ведрик! Дайте вареник, Грудочку кашки, Кiльце ковбаски! I раптом, вийнявши з сумочки жменю дрiбних цукерок, сипнула ними в Iвана Сергiйовича: - На щастя, на здоров'я, на той Новий рiк, щоб було лiпше як торiк! Отак у нас щедрують. Трохи не так, звичайно, i не цукерками посипають, але ж ми й не дома, а в Парижi. - Хай сьогоднi ми будемо всi як дома, - розвiвши обидвi руки, мовив Iван Сергiйович. - Прошу до столу, дорогi друзi. Тост кшевського за новорiчним столом: "За нову повiсть нашого великого майстра!" - Iван Сергiйович сприйняв добродушно, весело. З палким почуттям цокнулася з ним Маруся, з шанобливим захопленням - Саша Пассек. Шкода, що не прийшов при║мний Бородiн. - Будемо сподiватися, що доля цього твору буде лiпшою, нiж "Накануне". А втiм, як казав один мiй товариш по унiверситету, це все в руках "урны судьбы", - мовив з усмiшкою Iван Сергiйович. - Як? Як? "Урны судьбы"? Чудесно! - засмiялась Марiя. - Ви вже закiнчили писати? Я чекаю нетерпляче. - Хотiв би закiнчити до березня. Повезу в "Русский вестник", i коли, бог дасть, мо┐ сiмейнi справи налагодяться, з дочкою... При цих словах Марiя трохи насупила брови. Iван Сергiйович бажав швидше видати Полiньку замiж. Але ж вона ще нiкого не любила! I взагалi це було не до серця Марi┐... - Так от, коли все буде гаразд, - вiв далi Iван Сергiйович, - я лишуся вже зовсiм у Росi┐, я нiколи не повернуся сюди жити. Вiн справдi думав про це, i хотiв цього, i хотiлося вiрити, що це можливо. - Герцен б'║ по живому, коли карта║, дорiка║, що я не повертаюсь саме тепер додому. Я ображаюсь, доводжу, що це зараз неможливо, а правди нiде дiти. хiба не там треба бути зараз письменникам, дома, де вiдбуваються такi докорiннi змiни. Нам треба це бачити на власнi очi. Марiя почервонiла, i в не┐ защемiло серце. А вона, вона, звичайно, мусить бути "вдома", не тiльки бачити! Тепер, коли вона побувала в Лондонi, коли такi мiцнi зв'язки з Герценом, коли дiзналась, що робилося i робиться в Харковi, в Ки║вi, - треба бути ближче з тими людьми, з тi║ю молоддю. З яким хвилюванням прочитала вона про себе в статтi Добролюбова: "Марко Вовчок ║ одним з перших борцiв у лiтературi проти крiпосництва". Але ж... - А я так хочу зараз по┐хати до Iталi┐, - мовила вона наперекiр сво┐м думкам. Що ж, в Iталiю ┐й легше було по┐хати! - От Степан Васильович збира║ться до Iталi┐, i я дуже бажаю. - Просто до Гарiбальдi? - спитав Iван Сергiйович, а про себе подумав осуджуючи: "Ну, чого ┐┐ понесе до Iталi┐, тiльки ж нiбито влаштувалась i трохи уговталась". - Гарiбальдi зробив чудеса з сво║ю "тисяччю" в Сiцiлi┐. Уявляю, що зараз в Неаполi. Нi, навiть уявити неможливо. Адже я бачив Неаполь зовсiм за iнших обставин. Ви зараз в Iталi┐ у самий вир потрапите: там по всiх усюдах спалахне вiйна. - От тому й треба швидше по┐хати, - уперто мовила Марiя, - а то зовсiм не можна буде. А коли повернусь додому, тодi вже напевно не побуваю в Iталi┐, не побачу Рима, Венецi┐, Неаполя. - Vedi Napoli е poi mori (Побачити Неаполь i потiм умерти (iтал.)_, - нагадав кшевський. - Тодi тiльки й жити. Нiде менi не працювалось так добре, як у Римi, - сказав Iван Сергiйович. - Рим - дивовижне мiсто! - замислено додав вiн. - Менi здавалось, до деяко┐ мiри воно може замiнити все - товариство, щастя, навiть любов. - Так обов'язково треба по┐хати! - вигукнула Марiя. - А хiба це так потрiбно замiняти? Навiщо? - спитав Пассек, усмiхнувшись. Тургенев, також усмiхнувшись, глянув на нього. Вiн був милий i при║мний молодий чоловiк; цей Олександр Вадимович, але ж що особливого знайшла в ньому Марiя? Все-таки не слiд ┐й iти по цiй дорiжцi. - Панове, дванадцята година! Хай здiйсняться нашi бажання! I перший мiй-тост: хай почу║мо ми святу вiсть - що нарештi указ пiдписано i реформа здiйснена! Я благав Анненкова сповiстити мене негайно телеграмою. Все особисте вiдходило на заднiй план. Перший тост повинен був бути тiльки за це, чого так нетерпляче чекали мiльйони людей, - знищення крiпацтва. По-рiзному чекали. По-рiзному уявляли майбутн║, а уявити було дуже важко, особливо тут, у Парижi, що робиться там, на безмежних просторах Росiйсько┐ iмперi┐. 3 Опанаса Васильовича зустрiли в Петербурзi спочатку здивовано, потiм жiнки дивилися зi спiвчуттям, жалiсливо. Кулiш, примруживши сво┐ гарнi з поволокою очi, усмiхнувся. Кулiшиха - Ганна Барвiнок - глибоко зiтхнула, похитала головою. - Отакого чоловiка, нашу квiтку... - не доказала... Опанас глянув на не┐ аж люто. - Що ви говорите? Я ж ┐┐ справи при┐хав поладнати. Бо ви всi: Марко Вовчок! Марко Вовчок! А як до грошей - то хай та нехай, якось викрутиться, а вона ж на чужинi! Нам ви┐хати не було за що, ледве для мене нашкрябали. Я привiз новi твори: i повiсть, i оповiдання. Марко Вовчок працю║ аж шкварчить, тiльки друкуйте! "Основа" мала нарештi от-от вийти. По понедiлках були "журфiкси" - збирались, як у клубi, всi спiвробiтники i знайомi. Коли вперше пiшов туди з Чубинським i знайомим композитором С║ровим, знову почув шепотiння: "Це чоловiк Марка Вовчка!" Професор Костомаров зрадiв, питав, чи видужала, що пише, що привiз нового. Як завжди, дiяльний, не розбереш, чи добродушно, чи сердито спереча║ться з Кулiшем, обидва пiдколюють шпилечками один одного. Багато незнайомо┐ молодi, студентiв - той з Ки║ва, той з Харкова, якийсь добродiй привiз статтi з Полтави. Молодь шанобливо пита║, цiкавиться, яка ж вона - Марко Вовчок? Як би хотiлось ┐┐ побачити! О Марусенько, ти й не уявля║ш i вiддаля не припуска║ш, що ти важиш для всiх! ...Та вiн i сам не осягав усього, не усвiдомлював. Опанас Васильович побував у редакцiях журналiв, куди наказала зайги Маруся, де вона друкувалася, переказував вiд не┐ привiтання, i коли одержував листи з-за кордону - усi друзi знали. Може, розумiла Маруся, яке його становище, i писала досить часто, пiдписувалася: "Обнiма║мо тебе, наш друже, тво┐ М. та Б. Маркович!". Ближчi друзi це бачили... I Тарасовi Григоровичу листи й поклони переказував. Але Тарас Григорович дивився пiдозрiло i вiдчужено, немов догадувався, що не все гаразд у його "донi", i, нiчого не знаючи напевне, звинувачував у душi Опанаса. Нiхто, мабуть, до кiнця не розумiв, як йому, Шевченковi, важко, як нестерпно гiрко було тi║┐ зими... Безглузде сватання, брутальний розрив з Ликерою... Усi ж застерiгали, а вiн не вiрив. Не розумiли його - хотiлося тепла, сiм'┐, сво║┐, найрiднiшо┐, дiток. Хiба ж вiн старий був? Сорок сiм рокiв... Хiба вiн старий роками? То вiн зiстарiвся бiдами... Тарас Григорович сердився на Опанаса. Значить, щось не до ладу в ┐хнiй родинi, значить, не зумiв Опанас дати Марусi щастя. А може, вiд заздростi плещуть люди на його "доню", повторюють ║хиднi кулiшiвськi вигадки? Чия б корова мичала, а чия б i мовчала! Сам бiгав, як навiжений, за нею, спокою не давав, лютився, коли бачив ┐┐ з ним, з Тарасом... I Тарас Григорович згадував ┐┐ голос, як вона тут у його майстернi спiвала рiднi його пiснi, ┐┐ очi - щирi, ласкавi, нiжнi до нього... ┐┐ малого Богдасика... Перечитував ┐┐ "Iнститутку", йому, "батьковi", присвячену. Вiн пишався нею. При ньому й словом недобрим тепер нiхто не прохоплювався про Марусю Марковичку. - Хворi║ мiй Вовчок! - сказав йому сумно Опанас. - А чого ж ти не бережеш ┐┐? - буркнув Тарас. На новому "Кобзарi", що вийшов у 1861 роцi накладом Симеренка, Шевченко поставив присяту: "Марку Вовчку". Наче справу життя свого в ┐┐ руки, як спадщину, передав. Вона йому була ближча за всiх, хто був тут, поряд. ...З нею вiн мiг би й про Ликеру говорити. А коли б i не говорив, то вона сво┐м чулим серцем усе б зрозумiла. I не глузувала б iз "старечо┐" недоречно┐ любовi, як дехто поза очима глузував. Ще важче, ще болячiше було йому вiд спогадiв про подорож на Укра┐ну, про сестер, братiв, про Ярину, безталанну сердечну улюблену сестру Ярину, з викупом яких на волю справа нiяк не посувалась. Лiтературний фонд узявся за це, особливо Iван Сергiйович Тургенев, коли був тут. Разом з Кавелiним i Ковалевським писали листи i пановi, - наймоднiшiй бестi┐ цього часу, - хитрому й лукавому, який дурив, обплутував, петляв, як той за║ць, i лише забивав памороки бiдолашним, затурканим братам i сестрi. А воля, реформа... вiдтягалася, вiдтягалася... I Тарас Григорович дивував усiх похмурим сво┐м виглядом. До того ж дуже хворiв. Не мiг iз ним говорити, радитись Опанас Васильович про сво║ особисте життя. Та й про що вiн мiг говорити? Скаржитись? На що? Маруся працю║, привiз ┐┐ твори, дала багато всiляких доручень. На просьбу Тургенева, Ковалевський написав листа, щоб улаштувався Опанас тут, у Петербурзi, на якусь пiдходящу роботу. Поки щось не виходило, незважаючи й на лист. Побачився з ┐┐ родичами. Насамперед з Варварою Дмитрiвною Писар║вою - матiр'ю троюрiдного брата Митi. Маруся цю тiтку звала, як усi, - "maman", вона ┐┐ любила бiльше, нiж iнших родичiв. Маруся Митею дуже непоко┐лась. Справдi, вiд перевантаження той нервово захворiв, навiть був у психiатричнiй лiкарнi. - О, ви не уявля║те, Опанасе Васильовичу, що довелось пережити! - стримано, але стискуючи руки, казала Варвара Дмитрiвна. - Ви не уявля║те, який це був жах! I раптом я дiзнаюсь, що вiн утiк iз лiкарнi! Так, так, вiн утiк! Я по┐хала на короткий час iз Петербурга додому, а вiн утiк до дядi свого товариша, i той не вiддав його лiкарям, коли за ним при┐хали. Зна║те, вiн добре зробив, цей старий дивак, iнакше Митенька загинув би в .тiй лiкарнi. А старий сказав лiкарям: "Якщо ви його не вберегли, то нема чого й забирати. Я не вiддам. Добре, що саме до мене прийшов". I дiйсно, Митенька вiдпочив у нього, потiм дома, на селi у нас, i зараз уже закiнчу║ свою дисертацiю. Скiльки книжок перечитав за цей час - страшно сказати! - Може, йому й не можна так уже перевантажувати себе, - вставив Опанас Васильович, - щоб знову погано не стало? - Вiн i слухати про це не хоче, каже, i так через хворобу час загубив, усе хочу надолужити. I уявiть: встига║ ще й статтi писати. Його дуже цiнують в "Русском слове", багато замовляють, i вiн дуже радi║ сво┐й журнальнiй роботi. Я, звичайно, волiла б, щоб вiн iшов сво║ю науковою стежкою, я певна, що його дисертацiя про Аполлонiя Тiанського матиме високу оцiнку, але я не можу протидiяти його захопленню лiтературною працею, вiн там доконче потрiбний, прямо-таки головний у редакцi┐. Вона i переживала, згадуючи страшний час Митино┐ хвороби, i пишалась, як кожна мати, його успiхами, i навiть цiкавилась зовсiм не цiкавим для не┐ Аполлонi║м Тiанським, про якого й Опанас Васильович мало знав. I, звичайно, на його щастя, бiльше розповiдала про свого Митеньку, анiж розпитувала. В ┐┐ очах усе було нормально. Опанас Васильович при┐хав влаштуватися, а Маша поки що лишилась за кордоном i невдовзi теж повернеться. Опанас Васильович у думках мимоволi порiвняв Варвару Дмитрiвну з iншою матiр'ю - Тетяною Петрiвною Пассек. Та теж жила сво┐ми синами, але перевагу вiн вiддав Варварi Дмитрiвнi. Та й сини вдачею були зовсiм рiзнi - Митя Писар║в i Саша Пассек. Там - сини були при матерi. Тут - мати стала при синовi, нестримному, неврiвноваженому, але самостiйному, палкому. Такий молодий, а скiльки власних думок i уподобань навiть у кожнiй рецензi┐, та хiба в нього рецензi┐? Запальнi статтi, якi всi з цiкавiстю чекають i перечитують, хай хоч i не згоджуються! Яку щиру, хорошу статтю, зовсiм сво║рiдну, написав про Марусю! За це вже Опанас з симпатi║ю о спiвчуттям слухав про нього. Далеко непри║мнiшим було коротке побачення з старшим Марусиним братом - Валерiаном. Валерка Маша не любила. Вони жили в дитинствi у рiзних родичiв, нiколи не дружили, не листувалися. Вона любила, як мати, молодшого - Митю, якого одразу забрала до себе, коли вийшла замiж, i вiн був як син i для Опанаса Васильовича, а тепер лишився на пiклуваннi вiрного Дорошенка. Валерко - як його звала Маруся - i зараз з якоюсь ║хидною усмiшечкою розпитував про сестру, немовби вiн знав про не┐ далеко бiльше, нiж сам Опанас. Як це завжди драту║! А як письменницею вiн нiколи нею не цiкавився, хiба що тiльки тим, скiльки ┐й платять. "Заздрить! - подумав Опанас. - Та вiн зовсiм чужа людина". Опанас вважав, що всi родичi мусять пишатися нею. Вiн любив показувати ┐┐ листи, в яких вона писала: "Була на лекцi┐ Лабуле", "Слухала обiдню Керубiнi", "Вiдвiдала музичну вечiрку у Трубецьких", "Познайомилась з письменником графом Толстим, Левом, тим, що написав "Детство", "Юность", "Семейное счастье". Бачиться з Желiговським-Совою, а найчастiше стрiча║ться з професором кшевським та Iваном Сергiйовичем Турген║вим, якi завжди передають йому дружнi вiтання. Про того, Пассека, анi слiвця... Хоч би вона швидше при┐хала!.. Щемить серце за нею i за хлопцем. Може, правий Тарас Григорович, що з таким осудом мовчки дивиться на нього? Коли чита║ йому Марiйчинi листи, Опанас завжди пропуска║ рядки, де йдеться про грошi. В останнiх листах все настiйнiше звучить просьба. "...Я вже кiлька разiв тобi писала, що хотiлося б уже менi по┐хати в Iталiю, що ┐де кшевський туди, i коли б грошi, я б з ним побралась. Та ще грошей нема, отже, й "Основи" нема. Зараз одiбрала твiй лист, то дума║ш продати Тiблену "Оповiдання". Коли се лучче, ти дума║ш, то прошу тебе дуже - хутче грошi. Менi так грошей треба, що й сказати не можу. Зараз, зараз-таки i присилай, присилай хутко. Полонському я кланяюсь i для нього щось постараюсь зробити, коли вiн просити буде". Поет Якiв Полонський працю║ в редакцi┐ "Русского слова", вiн добрий знайомий - треба йому переказати. "Тепер я хочу перевести "Три долi" i перевод продати". Ой, бiдна Марi║чка, ┐й таки непереливки. Краще не перекладала б сама, а писала. Але чого це ┐й так до Iталi┐ закортiло? "В Iталiю дуже б хотiлося менi тепер з кшевським, а то й не можна буде, кажуть, буде бiльша вiйна". Воно й тепер небезпечно. Не менш розмов, як про реформи в Росi┐, про iталiйськi подi┐, Гарiбальдi, Кавура. Про Гарiбальдi навiть серед простих людей неймовiрнi балачки. Оце на "журфiксi" в "Основi" розповiдали: якийсь одчайдушний хлоп'яга коло застави зiбрав юрбу й трохи не вголос доводив: "Поки Гарiбалка за наших панiв не вiзьметься - нiчого не буде!" Опанас Васильович розумi║, що це значить взагалi побувати в Iталi┐, а все ж таки дума║ тими ж словами, що й Тургенев подумав: "I куди ┐┐ понесе?" Але ж пише, пише його невгамовна Маруся: "Прошу тебе, хутко продай ти вже кому-небудь i тi 300 карбованцiв менi хутче висилай. Не можна вибирати, що краще i вигiднiше, коли менi тут конче треба. Прошу ж тебе дуже, як цей лист одбереш, зараз висилай грошi. Зараз напиши менi одвiт. Подумай, що як менi тут треба. Прошу, прошу тебе. Зроби усе те хутко, як тiльки твоя сила. Менi, знов говорю тобi, менi грошi треба конче". Лишенько ж ти мо║, ще так наполегливо нiколи не писала. Пробiг очима кiлька рядкiв. От рядочок, немов вона сама, усмiхнувшись йому, сказала: "Сьогоднi знов як весна, тепло, славно, ясно..." А воно ж лютий, i тут зимно, вiтри, огидно, як i на душi... I знову! "Прошу ж тебе, грошi присилай хутко. Прошу тебе, прошу. Богдася з його писанням не дожидаю. кшевський дуже кланя║ться. Ми здоровi обо║. Я роботаю багато, та думаю, коли б менi хоч чотири руки! Бувай здоров, наш друже. М., Б. Маркович!". Вiн уже зна║. Нiчого не вдi║ш. Чи будуть, чи не будуть грошi - вона по┐де до Iталi┐. Краще, звичайно, роздобути цi осоружнi грошi, якi вiн не вмi║ анi заробляти, анi сво║часно дiставати нею ж заробленi. "Коли б чотири руки"! I однi║ю стiльки написала! Зараз в Iталi┐ Добролюбов, головна тепер постать в "Современнике". Певне, побачаться, познайомляться, домовиться i про "Современник", ┐┐ твори саме для них. ...А йому так хочеться на Укра┐ну, "додому"... 4 Що там казати, авжеж кшевському було б при║мно, коли б до Iталi┐ разом з ним по┐хали Марiя Олександрiвна, Бородiн, Пассек, i в той же час бентежило: по-перше, як це Марiя Олександрiвна говорить про подорож, не маючи абсолютно на не┐ коштiв? По-друге, навiть не бажаючи встрявати в чужi справи, все ж таки замислювався над ┐┐ вза║минами з Олександром Вадимовичем Пассеком i нiяк не мiг зрозумiти ┐х. А втiм, розробляли маршрут: Лiон, Марсель, морем до Чiвiта-Веккiя, потiм залiзницею до Рима. Тургенев зовсiм несхвальне ставився до того, що Марiя Олександрiвна збира║ться ┐хати. Але вона переконливо доводила, що ┐й треба неодмiнно побувати в Iталi┐, i, головне, з професорам кшевським. який стiльки покаже, пояснить. План несподiвано зiрвався, i, нiде правди дiти, кшевський зiтхнув з полегшенням i вирушив у подорож сам. Може, Юленька турбуватиметься, що ┐┐ непристосований до життя професор мандру║ сам-один, але що поробиш - йому вiдкладати подорожi не можна було. З Марселя вiн писав дружинi: "Марiя Олександрiвна лишилась. Не знаю, чи по┐де вона до Iталi┐, чи лишиться в Парижi, чи по┐де кудись-iнде, ┐┐ жахливо шкода. Пассек попрощався з сво┐ми, щоб ┐хати до Iталi┐..." (Юленька знала, що основним супутником чоловiка мав бути цей милий послужливий Пассек). "...та лишився в Парижi на кiлька днiв, щоб почекати ┐┐ вiд'┐зду, i раптом захворiв так, що мусив чотири днi лежати в лiжку i тiльки напередоднi мого вiд'┐зду (2/14 лютого) мiг встати i пересiсти в крiсло. Вийти з кiмнати неможливо ранiше, як за два тижнi... До того ж М. О. майже без грошей i чека║ надаремно присилки через Станкевича грошей з "Русского вестника" за повiсть, яку вона послала наприкiнцi лютого i за яку мусили вислати грошi наперед". I жадана подорож до Iталi┐, i ця хвороба Сашi були причиною такого нестерпного чекання грошей. Ох, часто якесь нещастя, як, примiром, хвороба, бува║ причиною i несподiваних поворотiв у життi й рiшень, якi кардинально вiдмiннi вiд попереднiх, начебто обгрунтованих i остаточних. Людина вда║ться до зовсiм неймовiрних для себе вчинкiв, якi стають ║дино можливими, необхiдними, неминучими. Важка хвороба. Уява кiнця. Безповоротного, невблаганного кiнця. Яке значення мають умовностi, осуд, усi цi нiкчемнi земнi перешкоди, коли йдеться про життя i смерть? Вона дивилась на палаюче схудле обличчя, безсилi руки на ковдрi... Вiн, який кохав ┐┐ як нiхто, який так вiддано допомагав, коли захворiв Богдасик, i наче байдуже зносив усi докори матерi, яку гаряче любив i поважав. Нi, не байдуже, а терпляче, вiн гiрко усе переживав, але любов до не┐, Марi┐, була над усе. I що вiн мав за це? Вiн просив тiльки бути коло не┐, не проганяти його, не забороняти любити ┐┐. А вона? Вона сама вже вiдчувала, що не може бути без нього, без його вiдданого почуття. Вона не казала йому, але вiн став якоюсь невiд'║мною часткою ┐┐ життя, i коли його не було поряд, його вже не вистачало, спочатку вона казала сама собi, що вiн ┐й просто не заважа║, нi в чому не заважа║, i не хотiла й собi признаватися, що не тiльки це... А от зараз вiн лежав безпомiчний, безсилий перед нею. I лiкарi шепотiлись щось про спадковiсть - батько його помер вiд сухот, - про небезпечний стан, i вона махнула на все i на всiх рукою i лишилася з ним. Вона стояла навколiшках коло його лiжка - так само, як зовсiм недавно бiля лiжка Богдасика, голубила цi безсилi руки, це юне змарнiле обличчя, i коли вiн починав марити, шепотiла схвильовано: - Заспокойся, я з тобою, я буду завжди з тобою, я тебе не покину нiзащо, дурний мiй хлопчику. Тiльки видужуй, тiльки видужуй. Ми по┐демо вдвох до Iталi┐, ми побува║мо в Римi, Неаполi, Венецi┐... Тiльки живи... тiльки видужуй... Ми будемо щасливi... Щасливi? Хiба вона зможе бути щасливою за таких обставин? Хiба це не буде горем для не┐, для нього, для Опанаса? "Що ж, коли не судилося щастя, нехай миле горе буде". Найменше вона думала, як деякi теперiшнi жiнки, про право на вiльну любов, щастя, навiть новi форми сiм'┐, адже стiльки, примiром, говорилося про надзвичайну дружбу i любов подружжя Шелгунових i лiтератора Михайлова, захисника жiночих прав. Нi, вона, Марiя, не думала про це, нiчого не хотiла доводити, нiчим не "кидати виклик суспiльству", як, захлинаючись, бажали деякi молодi дiвчата, вбачаючи в сво┐х захопленнях якийсь подвиг. Нi, це було i простiше, i складнiше, це було ┐┐ "миле горе"... Вона вiдчувала, що вiдповiда║ за життя цього хлопчика, бо поламала йому спокiйне, звичайне, впорядковане життя, i зараз ┐й хотiлося все зробити, щоб вiн був щасливий. Тiльки щоб видужав! Тiльки щоб жив! Невже це кiнець? А як же вона буде без нього? Боже мiй, господи! Я буду з ним, лиши його менi, дай, боже, зробити його щасливим! I хай буде, що буде! Адже важливiше бути чесною у вчинках з найближчими, з любимими, анiж удавати себе порядною перед чужими людьми. Та це зараз i не непоко┐ло ┐┐. Аби вiн жив! Вiн прийшов до тями i перше, що побачив, усвiдомив - ┐┐ усмiшку. Нiколи не бачив вiн ┐┐ такою - близькою, рiдною, зовсiм сво║ю. Марiя нахилилася над ним i, пригладжуючи спiтнiле чорне кучеряве волосся, тихесенько заспiвала: Нехай брешуть, брешуть, добрешуться лиха. А ми з тобой, мо║ серце, кохаймося стиха. I тодi тiльки зрозумiла, вiдчула, про що писала колись - як можна опинитися, наче в божому ра┐, в сво║му непевному щастячку. * * * Усе було знайоме з дитинства, принаймнi з школярських рокiв, коли захопився iсторi║ю, i все вражало так, як жодне мiсто, жодне мiсце на свiтi. Велично i врочисто промовляли ру┐ни тисячолiтньо┐ давнини - форум, Колiзей, храм, а поряд, i навiть вперемiшку, гули сучаснi вулицi, лунала темпераментна i в той же час незрiвнянна музична iталiйська мова. Серед мальовничо-кольористо┐ юрби хлопчакiв, красунь дiвчат чорними воронами миготiли черницi рiзних орденiв, монахи й католицькi попи рiзних рангiв. I хоча проходили загони стрiльцiв, нагадуючи про напружений i неспокiйний стан у кра┐нi, на кожнiм кроцi стрiчалися групи туристiв з усi║┐ квропи. Безпомилково можна було пiзнати росiйських художникiв. Як завжди, в Римi ┐х перебувало багато i тепер - стипендiатiв академi┐ i "самих по собi". Як завжди, бiльшiсть бiдувала, але не звертала на це уваги. "Хоч голi, та на волi". Нiяковiючи насправдi вiд незнання мови, недосконало┐ пiдготовки, робили вони незалежний вигляд, раювали, що вони вирвались на цей розкiшний пiвдень, омрiяний Рим. Вони поринали в життя мистецтва i начебто ставали в сво┐х постiйних розмовах, сперечаннях, студiях, роботi на пленерi, в музеях, якщо не близькими знайомими, то в усякому разi або закоханими, або норовистими учнями старих богорiвних митцiв, жили переказами про них. I все ж таки, все ж таки цi росiйськi молодi художники хоч i сперечалися, i дискутували без кiнця, до сварок про завдання, мету, напрямки мистецтва, - вони були спiввiтчизниками i Карла Брюллова, i Олександра Iванова - таких рiзних i попри все рiдних усiм ┐м, генiальних художникiв, яких поважав сам великий Рим! Усе було переплутано, як завжди в цьому свiтовому мiстi, - стародавн║, сучасне i навiть майбутн║, що проривалось у схвильованому настро┐ римлян, у словах гарiбальдiйського гiмну, що виникав то тут, то там, незважаючи на настороженi пильнi дозори папсько┐ гвардi┐. А гiмн цей створив поет Лу┐джi Меркантiнi - бо║ць-гарiбальдi║ць. Bastone tedesco l'Italia non doma; Non crescono al giogo le stirpi di Roma. Ptu Italia non vuole stranieri e tiranni. Gia troppi son gli anni ehe dura il servir. Va fuori d'Italia, va fuori. ch'е l'ora. Va fuori d'Italia, va fuori, stranier! (Австрiйська дубинка не скорить люд Рима, _ Не зборить Iталiю непобориму. _ Не стерпить вiтчизна чужинцiв-тиранiв, - _ Занадто вже довго трива║ ┐х гнiт!_ _ Геть з Iталi┐, геть, час настав вам тiкати, _ Геть з Iталi┐, геть, чужоземнi кати!_ (Переклав з Iтал. М. Бажан)_ ...Професор iсторi┐ Степан Васильович кшевський поринув найдужче у минуле. Вiн вiдчував себе наодинцi з ру┐нами, стародавнiми храмами, з сивими пам'ятками дивовижно┐ культури. I не було меж у часi. То вiн жив у вiках до християнства, i вся iсторiя Риму, його розквiту й занепаду вставала зримо перед очима. То вiн опинявся в Середньовiччi, в добi Вiдродження. Вiн радiв iз сво║┐ самотностi. Вiн уявляв iз задоволенням, як тепер оживуть його лекцi┐ з iсторi┐ перед студентами Московського унiверситету, бо вiн тепер вiдчував себе свiдком i навiть часто спiвучасником рiзних етапiв велично┐ iсторi┐ вiчного мiста. Але iнколи, iнколи вiн шкодував, що Марiя Олександрiвна не по┐хала разом з ним. Вiн звик до не┐ за життя в Парижi. У листах Юленьцi, та й сам собi, вiн доводив, що далеко краще без грошей сидiти на одному мiсцi, а не подорожувати... I крiм того, з ними був би Пассек. Ситуацiя складна. "Ох-хо-хо, мила Марi║ Олександрiвно, i я, i Юленька дуже вас любимо i поважа║мо - i як людину, i як чудесну письменницю, та якби деякi риси зникли з вашого та║мничого характеру!" I це легковажне ставлення до грошей - до позичок, авансiв. Перший час вона вiдмовлялась вiд пропозицiй позичити ┐й, боялась цього, а тепер сама забува║, скiльки кому винна, скiльки ┐й виннi в якiй редакцi┐, на що вона може розраховувати. Врештi, добре, що вона залишилась у Парижi. До Рима при┐хав Бородiн. З ним накреслили план екскурсiй. От i сьогоднi умовились зустрiтися увечерi коло фонтана Бернiнi, а до обiду кшевський ще хотiв зайти на пошту. Рiдна Юленька, вона зна║, що вiн турбу║ться про не┐ i про дiтей, особливо про новонародженого Петрусика, заочного хрещеника Марi┐ Олександрiвни, i не скупилася на листи. - Prego! (Будь ласка! (Iтал.)_ - усмiхнувся йому службовець пошти, подаючи лист i ще аркушик паперу - якусь записку. Лист вiд Юленьки! Вiн з насолодою прочита║ його у себе, а аркушик, маленьку записочку, вiн розгорнув одразу. Що воно таке? Знайомий стрiмкий почерк. "Милий Степане Васильовичу! Ми сьогоднi при┐хали i зараз тут, в Hоtel Russie на del Popolo. Чека║мо на вас швидше! Вiддана Вам Марiя Маркович i Богдась. З нами Олександр Вадимович Пассек". От тобi й ма║ш! Але вiн зрадiв, слово честi, просто зрадiв. Йому здалося все навколо веселiшим, i вiн вiдчув себе не в колосальному музе┐, як досi, а живою людиною серед живих, сучасних людей. Вiн поспiшив в Hоtel Russie, i коли побачив якiсь особливо яскравi, зараз зовсiм блакитнi очi Марi┐ Олександрiвни, щасливе обличчя схудлого Сашi й веселого Богдася, у нього вихопилося одразу: - Як прекрасно, що ви при┐хали! - Що ж, всi дороги ведуть до Рима! - смiючись, тиснула йому руку Марiя. - Але нам треба швидше влаштовуватися з кiмнатами, адже в готелi неймовiрно дорого для нас! - Ну, це влашту║мо! Сьогоднi я з Олександром Порфировичем Бородiним будемо у наших художникiв - тут брат Боткiна Микола, художник Орлов, багато iнших, вони допоможуть знайти для вас помешкання. - I щоб не дуже дорого, - нагадала Марiя, - ви ж зна║те, у мене, як завжди, з грошима негусто, але дуже бажано, щоб недалеко одне вiд одного, хоча б на однiй вулицi з Олександром Вадимовичем. - I недалеко вiд вас, дорогий Степане Васильовичу, - мовив Саша. - Який я радий вас бачити! Невже ви все-все оглянули вже без мене, без Марi┐ Олександрiвни? - Не турбуйтесь, тут на роки вистачить, не те що на якiсь там два тижнi! кшевський радiв, що все так просто, i не було чого хвилюватись через ┐хнi незрозумiлi вза║мини. Надаремно вiн заспоко┐в себе. За короткий час вiн зрозумiв, що зовсiм усе це не "дуже просто". Та нiколи вiн ще не бачив Марi┐ Олександрiвни такою щасливою, розквiтлою, гарною. Щасливим, наче трохи завжди сп'янiлим, виглядав i Саша. Можливо, ┐м тiльки заздритимуть люди. Хiба щастя може бути винним? Omnia vincit amor... (Все перемага║ любов (лат.)_ * * * Вони були такi щасливi, що з ними неможливо було ходити по музеях. Про Сашу i не говорити - хоча вiн, правда, погоджувався одразу на все, всiлякi екскурсi┐, але лише тому, що мала йти i Марiя Олександрiвна. Вони жили в iншому свiтi, може, iнколи трохи смiшному для стороннiх, може, навiть обурливому для пуританського ока, але, безперечно, заздрiсному для всiх, - для кого потай, для кого одверто, - у свiтi сво┐х почуттiв. Степану Васильовичу часто здавалось, що вони нiчого не бачать i не чують, крiм одне одного. Та щодо Марi┐ - вiн незабаром зрозумiв, що помилився. Вона раптом ставила питання, якi свiдчили, що вона з якогось свого, iншого боку дивиться на все i цiкавиться всiм по-сво║му. Професор помiтив, що Марiя Олександрiвна далеко бiльше за нього приглядалася до сучасного - не сучасного мiста, а людей. Вона швидко опановувала мову, яку почала вивчати давно, i любила розмовляти з випадковими зустрiчними. То з жiнками коло Maria Miracle - Марi┐ Чудотворно┐, - якi розповiдали, що саме ця мадонна найприхильнiша до жiнок i робить чудеса - miracle, то починала розмову з красунею дiвчинкою, яка приходила прибирати кiмнату i одразу пройнялася такою симпатi║ю до при┐жджо┐ дами, що розповiдала ┐й усi сво┐ домашнi i навiть вуличнi новини. Навiть з юрбою хлопчисьок, що не давали спокою при┐жджим, вона одразу входила в якийсь незрозумiлий рештi контакт. Цi хлопчиська, як ро┐ настирних мух, облiпляли коляски не тiльки на загороднiх екскурсiях, а навiть на вулицях мiста, настирно, немов це беззаперечний обов'язок, якесь законне мито, вимагали милостинi. Навiть милостинею це не можна було назвати, так це було зухвало i безапеляцiйно! Такi сценки дратували кшевського, дивували Бородiна, Саша немовби почувався винним, а Марiя була в захопленнi, i реготала, i ладна була вiддати всi грошi, аби чути хлоп'ячi вигуки, спостерiгати ┐хнi мiнливi, задоволенi, замурзанi мордочки. А сьогоднi увечерi вона кинулася на кшевського: - Як! Ви досi не були в "Ель Греко"? У тому ж кафе, казав Анненков, завжди бував Гоголь, там бував ще ранiше Байрон; Ви вже тут три тижнi - i не були там! кшевський почав перераховувати, де вiн встиг побувати за цi три тижнi, але Марiя i слухати не хотiла: - Сьогоднi, зараз же ми йдемо туди! Ви навiть не зна║те дороги? Нiчого, я розпитаю! Вона повела все сво║ маленьке товариство так упевнено, немов жила тут уже хтозна-скiльки часу. По дорозi з привiтною усмiшкою вона питала напiвiталiйською, напiвфранцузькою, як дiйти до п'яцца Iспанiя. Вiд не┐ кiлька крокiв до кафе "Ель Греко". Це вона знала з розповiдей Анненкова. кшевський вiдзначив про себе, що ┐й усi так вiдповiдають, наче для кожного при║мно послужитися такiй привiтнiй молодiй дамi. - Невже це тут? - здивувався Саша. - Я уявляв кав'ярню далеко бiльшою i багатшою, - мовив i Степан Васильович, коли вони зайшли в досить маленьку кав'ярню з двох кiмнат. - Саме такою вона менi й подоба║ться, - переконано сказала Марiя. - Тiльки подумати - тут бував Байрон! Балакуча, вже в лiтах, огрядна господиня, яка царювала за касою, охоче показала, де сидiв завжди синьйор Нiколо - так вона називала Миколу Васильовича Гоголя. Тодi кав'ярня належала ┐┐ дядьковi з дядиною, а вона була ще маленькою дiвчинкою, а втiм, пам'ята║ синьйора Нiколо. Його всi поважали i, сказати правду, побоювались. Вiн розмовляв чужою для не┐ мовою, i вона дивувалась - iнколи вiн з таким серйозним виглядом щось розповiдав, певне, щось дуже серйозне, думала вона, але ж то, певне, було щось дуже смiшне, як вона вже потiм здогадувалась, бо всi починали так смiятися, що дядина приносила сидр, щоб заспоко┐ти. А взагалi всi намагалися синьйору Нiколо догодити, дядя навiть власноручно варив для нього каву. Що казати, синьйор Нiколо любив повередувати! - О, так, - смiючись, сказала Марiя сво┐м супутникам, - мiй чоловiк був з ним добре знайомий, колись, невдовзi перед нашим одруженням, вiн iз Гоголем цiлий день провiв. Що за людина! Та йому всi його вереди i примхи прощали, навiть не те слово, не "прощали", а залюбки зносили, аби бути близько коло нього. Господиня кав'ярнi, немов розумiючи, про що йдеться, закивала головою. - Так, так, його всi синьйори художники дуже любили, а мiй дядя був просто щасливий, коли синьйор Нiколо приходив до нас, i вже нi на кого з гостей бiльше не звертав уваги. О! - пiдняла вона палець угору, очевидно, удаючи дядька, - це великий росiйський пiтторо! У нас всi великi письменники i поети бували i пили нашу каву, - мовила вона з погордою. - Он у тому куточку любив сидiти сам синьйор поет Байрон! Марiя здивовано глянула на не┐: - Хiба ви... - Нi, нi, мила синьйоро, звичайно, я не пам'ятаю його, бо мене ще не було тодi на свiтi, але ж дядько повiсив, бачите, от на стiнi, його портрет i розповiдав про нього. А чому, гада║те, так зветься наша кав'ярня, i чому у нас любив бувати Байрон? О! Всi це знають! Вiн був i за грекiв, i за iталiйцiв, за всiх, кому потрiбнi були його пiснi про свободу. Це наш поет! - вона глянула на дверi й сказала зовсiм iншим, довiрливим, конфiденцiйним тоном: - Можете бути спокiйнi, я одразу пiзнаю людей, зайвi люди до нас не заходять. Присягаюся святою мадонною! Прего, чашечку кави? А тiстечка я сама готую, я певна - такiй прекраснiй синьйорi буде до смаку! - Звичайно, звичайно, - загорiлася Маруся. - Ми вип'║мо по чашечцi кави з вашими тiстечками, i ми сядемо в тiй кiмнатi, ну, не на тому мiсцi, але ж у тiй кiмнатi, де любили сидiти i Гоголь, i Байрон. - I Брюллов, - нагадав Саша. - I Герцен, - додала Марiя. - I Марко Вовчок, - в тон ┐й проказав кшевський. - А ну вас, - жартома ляснула його по руцi Маруся. - Я справдi зворушена всiм цим, а яка чудесна ця балакуха господиня! Все-таки шкода менi, що я не встигла побачити на власнi очi Гоголя. Опанас стрiчався з ним не раз, але Гоголь невдовзi помер, коли ми побралися. Вона замислилась, тримаючи в руках малесеньку чашечку з запашною кавою. - Звичайно, - мовила вона роздумливо, - Кулiш зробив потрiбну справу, перший зiбравши його твори, листи, але, менi зда║ться, вiн подав його зовсiм не так, як треба, не таким, яким вiн був у дiйсностi,