теоретичнi працi про право, кари, в'язницi... I так пiде i мине життя. I раптом, як iталiйська трамонтана, що враз усе перешубуршу║, у нього все життя пiшло шкереберть. Вiн сам не чекав вiд себе тако┐ сили почуття, пристрастi. Все вiдiйшло кудись далеко, i йому було байдуже i до кар'║ри, i до захисту, i не на тих, помiркованих, обмежених в усьому "правильних" людей треба було рiвнятися, а треба було стати гiдним цi║┐ жiнки, що раптом з'явилася на його шляху. Треба було дотягтися до ┐┐ рiвня, i вiн знав, що вона сама допоможе в цьому. Головне - тiльки б вона була з ним, тiльки б вона його любила. Хiба ще кому випадало таке щастя? "I справдi - чого варта пристрасть, коли знаходиться час мiркувати про щось сторонн║?" - згадав вiн слова Стендаля. I ще його ж: "У цiй чарiвнiй кра┐нi слiд вiддаватися лише коханню. Скрiзь у iнших кра┐нах це лише копiя з iталiйського оригiналу". Саша усмiхнувся i знову розкрив тоненький томик сонетiв Петрарки на сторiнцi з третiм сонетом "Trovammi Amor del tutto disarmato" - "Любов спостигла мене беззбройним"... * * * Напередоднi вiд'┐зду з Неаполя Марiя довго гуляла з Миколою Олександровичем. Внизу свiтилося море вогнiв i лише грiзно чорнiв Сент Ельмо - замок-фортеця, замок-в'язниця. - Вiн уже порожнiй, цей замок, - мовила Марiя, - а ще якось моторошно дивитись на нього! - А замок впевнений, що може бути i ненадовго порожнiм, вiн наче загрожу║ i попереджа║, що з штуцерiв може перестрiляти всiх, хто добиватиметься справжньо┐ волi. Як сумно все оберта║ться, i тут ошукали Гарiбальдi, а дома - Польща! "Колокол" почина║ одверто бити на сполох. Треба швидше додому Засидiвся я вже тут. Хочеться бути мiж сво┐ми От i ви ┐дете! - Так менi шкода залишати вас, - призналася Маруся. - Як добре було б по┐хати разом у Флоренцiю, i Венецiю, i Мiлан. Ми обов'язково вирiшили з Олександром Вадимовичем хоч по кiлька днiв побувати там. - Але ж я вже там був. - Ви гада║те, вам нема чого ┐хати до Флоренцi┐? - лукаво, змовницьки подивилась Марiя. - Не знаю, - якось безпорадно розвiв руками Микола Олександрович, зняв окуляри, протер ┐х, знову одяг - так робив завжди, коли хвилювався. - Не знаю, чи маю право з мо┐ми заробiтками думати про власну сiм'ю. Усi ж молодшi ще на менi Два брати ще малi хлопчики, гiмназисти, зараз у Петербурзi Я ┐х лишив на дядю, добру, але безладну людину. Я не був би спокiйним, коли б про них, як рiдна матiр, не турбувалась Авдотiя Микола┐вна Панаева. Якi вони людянi й уважнi - i Авдотiя Микола┐вна, i Некрасов, та й сам, хоч i легковажний досить, Пана║в! Вони й про мене турбуються, як про рiдного, особливо вона. За хлопчикiв я бiльш-менш спокiйний, повернусь - вони житимуть зi мною. А в Нижньому у мене ще сестри. Ну, одна замiжня, але ж двi молодшi - дiвчата на виданнi. Одна живе у старшо┐ сестри, а друга у iнших родичiв. Отак, як у тi║┐ зозулi - по всiх гнiздах пташенята розкиданi! - Отак i ми були розкиданi по родичах, - сумно згадала Марiя. - Коли батько помер i мати вiддалася вдруге, мене вiдвезли до одних родичiв, старшого брата - до iнших. Я рано вийшла замiж i одразу молодшого братика до себе забрала. Не могла бачити, який вiн занедбаний, занехаяний росте. - I в мене весь час думки про них. Самi зна║те - дiвчатами залишитися - хiба мед у родичiв вiк прожити? А дiвчата здiбнi, як би я бажав вивчити ┐х, до пуття довести. Та де там! - Микола Олександрович махнув рукою. - Хiба ┐м витримати таке життя, таку науку, як я витримав? Як згадаю хоча б гуртожиток в Санкт-Петербурзькому педагогiчному iнститутi, - усi завжди голоднi, холод, бруд, хто тiльки не наживався на наших злиденних харчах, на нашому так званому "обмундируваннi". А ця гонитва за копiйчаними уроками! Та що там казати, мабуть, i всi мо┐ хвороби ще звiдти. Нi, на жаль, лише про одне треба думати, хоч би ┐х замiж пощастило видати за порядних людей. Тепер по дорозi до Петербурга я до них неодмiнно за┐ду. Давно не бачив. Родичi - люди добрi, нiчого не скажу, вболiвають за нас усiх, на щастя, вони не уявляють мого справжнього буття. Але ж хiба хто може замiнити рiдних батька i особливо матiр? Вiн дуже любив свою матiр. Скiльки рокiв по ┐┐ смертi минуло, а спокiйно згадати не мiг. Правда, вiн нi з ким не згадував нiколи. Якось, коли вiн при┐хав до Нижнього й пiшов iз сестрами на кладовище, тi були здивованi - ┐хнiй стриманий, серйозний, розумний брат майже впав на могилку матерi i невтiшно ридав... Але зараз, Марi┐, вiн тiльки сказав: - Я вже був у Петербурзi, коли мати померла... - I по тону його Маруся зрозумiла, яким це було великим горем. - Молодшi мо┐ брати й сестри зовсiм маленькi були, - вiв далi вiн. - Одне незабаром померло, а маленька дiвчинка, яка у старшо┐ замiжньо┐ сестри жила, теж невдовзi згорiла. - Як згорiла? - жахнулась Марiя. - Пiдiйшла до пiчки, i ┐┐ полум'я охопило. Правда, загасили i, може, опiки не такi вже страшнi були, а може, так написали, щоб не сердився, що не догледiли, та мала дуже налякалась i за два днi ┐┐ не стало. Коли що трапля║ться там у них, завжди в душi себе обвинувачую. Навiть коли хлопчики погано вчаться i кепсько себе поводять. Марiя не сказала, як кожен би на ┐┐ мiсцi: "Ну, що ви, при чому тут ви?" Вона розумiла, бо вiдчувала так само. - I я також... i за братика, i за сестру... I за матiр також... Вона знала i завжди болiла за матiр - як важко тiй живеться, як тепер пере┐здить вiд родичiв до родичiв, як важко ┐й у брата Валерки, i сама мати признавалась, що найкраще було ┐й у Машеньки в Немировi, коли при┐здила гостювати i намагалась затриматися якнайдовше. Матiр зiгрiвала не лише любов, а та шаноба, з якою до не┐ ставились i Маша, i Опанас, нiколи й натяком не дорiкаючи за важке Марi┐не дитинство. "Цiлую мамашi ручку", - отак завжди закiнчували вони обо║ листи. Зараз Маруся уявила, наче побачила всю велику родину Добролюбових, розкидану по провiнцiйних небагатих родичах, сестер-дiвчат на виданнi, у яких вся надiя на столичного брата. ...А сво║┐ особисто┐, сердечно┐ радостi у нього нема... I по-жiночому, просто подумала: як було б добре, коли б одружився з хорошою дiвчиною! Вiн наче вгадав ┐┐ думки, якось нiяково усмiхнувся. Вiн згадав сльози на очах Iндегольди пiд час виступу падре Гаванцi, ┐┐ живий iнтерес до всього, що дiялось тут, ┐┐ просте, добросердечне, властиве iталiйкам поводження пiд час подорожi до Помпе┐, ┐┐ радiсть, коли прочитала "Salve" на порозi спопелiлого дому. - Певне, незважаючи на те, що я руський, а вона iталiйка, у нас багато спiльного в духовному життi, - мовив вiн, але сумно додав: - Та, мабуть, менi й тут не пощастить. Я б хотiв дуже, щоб ви ┐┐ побачили. - Ну, от i ┐демо до Флоренцi┐ разом! - А що, як вiзьму й по┐ду, - усмiхнувся Добролюбов, - а коли вони швидше повернуться до Мессiни? - Тодi ┐дьте до Мессiни, i не вiдкладайте, повертайтесь до Петербурга з iталiйською красунею, i там ми з нею познайомимося. Вони говорили i немов вiрили i в iталiйську красуню, i в швидку зустрiч у Петербурзi, а десь там глибоко-глибоко всерединi самi дивувались iз цих легких припущень, ясних надiй - i розлучатися було дуже-дуже сумно. Раптом Маруся трохи не з слiзьми в голосi сказала: - Будь ласка, не лiкуйтесь прованським маслом, як радить вам квартирна хазяйка, хай вона й дуже славна жiнка. Робiть тiльки те, що каже синьйор Чезаре! - Слухаюсь! Надiшлiть свою фотокартку. Менi буде при║мно дивитись, - раптом попросив Добролюбов. - Гаразд. А ви свою. Тепер же. У Флоренцiю. 11 Це потiм вона згада║. Нiч. I темна вода Canale Grande, i сплески води пiд веслом гондоль║ра. Гондоль║р сто┐ть ставний, високий i недбало керу║ гондолою. Старий гондоль║р. А в зубах у нього квiтка. Вiн i на них глянув недбало, на цю парочку форесть║ра, - iноземцiв, що розмовляли незнайомою, нiколи не чуваною ним мовою. Скiльки вiн уже возив по цих каналах рiзних парочок! Якi тiльки красунi не сидiли в його гондолi, i якi тiльки сцени не вiдбувалися тут - i любовi, i ревнощiв, i радощiв, i слiз! Для них для всiх Венецiя - театральна вистава, а гондола й прогулянка вночi - обов'язковий ритуал. А для нього - це звичайний буденний заробiток. Та щоб додати ┐м бiльшо┐ насолоди, коли форесть║ри не дуже пихатi i йому при║мнi, вiн крiзь зуби - бо не хоче вронити квiтки - мугика║ пiсеньку. Квiтка - це його звичка. Ранiше квiтку кидала йому люба дiвчина, а тепер, жартуючи i смiючись, - ┐┐ кида║ його старша внучка. Його гондолу наздоганя║ iнша. Пепе - син його друга - залива║ться веселими модними куплетами, а старий мугика║ собi, та не да║ обiгнати, вправно лавiру║ мiж гондолами, попiд мостами, то посерединi каналу, то попiд самими дверима будинкiв, якi стоять просто над каналом i до яких можна дiстатися лише гондолою. Русява синьйора, яка сидить у гондолi з сво┐м кавалером, - старий гондоль║р не роздивлявся дуже, помiтив лише пiд чорною мережаною косинкою русявi коси - може, вона ┐х також мила в водi венецiанських каналiв i сушила на сонцi? - венецiанськi жiнки запевняють, що вiд цього у них сонячний вiдблиск у волоссi, - так от оця русява синьйора хоче обов'язково проплисти повз палаццо, де мешкав лорд Байрон. Це також входить у ритуал цiкавих при┐жджих, i старий гондоль║р кида║ кiлька слiв про лорда Байрона, немов вiн сам возив його, немов у його гондолу стрибав потай уночi закутаний у плащ цей дивний Байрон. Скiльки переказiв не тiльки про його дружбу з карбонарiями, а й про його любовнi пригоди лишилось тут у Венецi┐ i серед простого народу, бо в нього коханки були не лише знатнi синьйори. Перекази про незвичайних людей i рiзнi незвичайнi подi┐ переходять з поколiння в поколiння разом з майстернiстю водити гондоли. Кожен старий гондоль║р не гiрше за спецiалiста - чiчероне - розповiсть сотнi страшних iсторiй про Палац дожiв. Мiсток зiтхань, по якому переводили приреченого до довiчного ув'язнення або до страти i з якого нещасний кидав останнiй погляд на Венецiю, на життя. Так, з Палацом дожiв з'║днана й найстрашнiша в'язниця. Вузькi кам'янi нори-камери зберiгають жахливi та║мницi про невинно приречених, про неймовiрнi втечi, про геройську смерть. Скiльки iсну║ прекрасна Венецiя, стiльки й точиться боротьба. Синьйора розумi║ iталiйську мову? Старий гондоль║р усмiха║ться ┐й i не втриму║ться вiд спокуси дещо розповiсти - таким тоном, наче коли й не вiн сам, то вже батько чи дiд обов'язково були свiдками подiй, хоча тi подi┐ вiдбувались сотнi рокiв тому. Марiя нiчим не вида║ подиву i не заперечу║ таку iсторичну плутанину. Може здатися, що вона всьому вiрить, ┐й просто не хочеться порушити зачарування. - Розбуди мене, - шепоче вона Сашi. - Я не вiрю, що це все я бачу в дiйсностi. - Поглянь праворуч - i ти повiриш. Гондоль║р круто поверта║ лiворуч. Марiя бачить: праворуч, у пiд'┐здi якогось будинку - певне, це якась офiцiйна установа - сто┐ть загiн австрiйських солдатiв tedesco з офiцером на чолi. - От тобi дiйснiсть казково┐ Венецi┐, улюбленицi Iталi┐ ...З старим гондоль║ром умовились, щоб покатав i другою дня, i третього. Три днi в Венецi┐ - це ж мить! Не можна анi краплиночки з цi║┐ митi загубити. Вони плавали вузенькими каналами, над якими стояли напiвзруйнованi вiд постiйно┐ вологи колишнi палаци, а тепер майже трущоби, в яких мешкала бiднота. Пропливли повз ║врейське гетто. Вони раптом опинялися в таких вузесеньких водяних коридорчиках-каналах, що над водою перекинутi були не лише мiсточки, а й мотузки з бiлизною. Багато помешкань стояли порожнi - в них жити було вже неможливо. - Венецiя гине. ┐┐ поглина║ море. Що робити? Що робити? Це катастрофа! Як ┐й запобiгти? - з притаманною iталiйцям експресi║ю, схвильованим голосом, нервово ламаючи пальцi, говорив чiчероне, що водив групу туристiв, до яко┐ при║днались мимохiдь Марiя i Саша. Чiчероне бiдкався з таким розпачем, що Марiя шепнула з удаваним страхом Сашi: - Як ти гада║ш, поки ми тут, вона не загине? Ми ще вряту║мося? - Я не знаю, чи встигнемо, - в тон ┐й вiдповiв Саша, - адже ти хочеш оглянути кожну церкву i всi картиннi галере┐. Звичайно, ┐й хотiлося оглянути всi церкви i всi картини! Венецiя з ┐┐ творами Веронезе, Карпаччi, Тiнторетто - вона ж тiльки в Iталi┐ з ними зазнайомилася. Тут, у Венецi┐, вона найдужче вiдчула Тiцiана. Вже в останнiй день вони зайшли в Chiesa di santa Maria Gloriosa dei Frari - капуцинську церкву свято┐ преславно┐ Марi┐, i там вона зупинилась перед Марi║ю Асунтою, тiцiанiвською Марi║ю. I як у Дрезденськiй галере┐ перед Сiкстинською мадонною, як в соборi святого Петра перед Пi║тою - ┐й захотiлось бути самiй. Навiть без Сашi. Тiльки отой старенький монах, який запалив для них свiчку i побожно перехрестився, не заважав би ┐й отак стояти i - молитися. Молитися перед ┐┐ святою. Не "молитися", звичайно, - звiрятися, схилитися перед образом то┐, що за легендами все найстрашнiше i найжорстокiше пережила, перенесла в життi i з непохитною вiрою i любов'ю - не вмерла, а "вознеслася" на небо. Скiльки було вiри, любовi в цьому жiночому, ще молодому обличчi, але це вже не було обличчя юно┐ Сiкстинсько┐ мадонни, в яко┐ ще всi випробування попереду. Ця - Марiя Асунта - вже все зазнала, та зберегла в собi сили, натхнення вiри, i до не┐, як до сво║┐ заступницi, було легше звернутися кожнiй жiнцi, бо вiрили: зазнавши все, вона все зрозумi║, вона - милосердна. I Марi┐, земнiй жiнцi Марi┐, яка вже не молилася перед iконами й хрестами, хотiлося стати зараз навколiшки перед цi║ю Марi║ю, вона не могла вiдiрватися вiд образу. Яку ж вiру зберегти ┐й? В яку правду? В яку любов? - Машо, ходiмо, адже пiзно, - трохи ревниво шепнув Саша. Вона була така далека зараз вiд нього... Потiм, через багато-багато важких рокiв, у далекому дикому кутку, серед далеких ┐┐ душi людей - вона згада║ Венецiю, площу святого Марка, Палац дожiв i ┐┐, святу Марiю Асунту, i сама не вiритиме, чи було ж це в життi насправдi? * * * - Що сталося з Богдасем? Сьогоднi вiн такий тихий, як нiколи. Вчора Саша, стоячи перед картинами Лiппi, сказав усмiхнувшись: - Оцi янголята схожi на Богдася - такi ж, видно, урвиголови! А iталi║ць, що супроводив ┐х, саме пояснював, що художник Лiппi брав за моделi для янголят хлопчисьок з вулицi та сво┐х власних синiв, веселих бешкетникiв, а мадонну писав - iз сво║┐ жiнки, яку викрав з монастиря! Сiмеечка! Нiчого "монастирського" i святого не було в цiй милолицiй грайливiй мадоннi, а "ангельського" в лукавих оченятах "ангельчикiв" i поготiв! Певне, художник змалював ┐х тi║┐ митi, коли вони замислювали сво┐ хлопчачi витiвки, i, дiйсно, щось схоже було з Богдасем - веселе й пустотливе. Видно, i сам художник був дуже житт║радiсною людиною. Та зараз Богдась уже цiлу годину сидить за столом i щось зосереджено, уважно, незвично охайно виводить на паперi. Вiн попросив у мами красивий поштовий аркушик паперу з вiнь║точкою в куточку i написом "Florence", щоб було вiдомо, що лист надiслано аж з Флоренцi┐, i сказав, що хоче написати сам. - Кому? - спитала Марiя. - Дядьковi Дорошенковi, - сопучи вiд напруження i серйозностi, не вiдриваючи очей вiд паперу, вiдповiв Богдась. За мить вона боялася, що вiн скаже - "татовi", а зараз ┐й стало нiяково, що вiн не батьковi пише, а "дядьковi Дорошенковi". - Ти й татовi напиши або припиши в мо║му листi. - Гаразд. Потiм, - так само не вiдриваючись вiд сво║┐ роботи, вiдповiв Богдась. - Мамо, я хочу у конверт покласти картку Гарiбальдi. Правда, дядько Iлько буде радий? - Авжеж, зрадi║. Авжеж, Дорошенко зрадi║ i Богдасевим закарлючкам, i картцi Гарiбальдi. У сво┐х листах Iлля Петрович завжди просить надiслати ┐┐ фотографiю... Треба буде. I йому, i Добролюбову... Богдась зайнятий i не схильний до розмов. Вона бере купку листiв, яку одержала в Римi, коли повернулася з Неаполя. Чималенька купка зiбралась за той мiсяць, що вона затрималась у Неаполi. Листи вiд Опанаса, вiд Дорошенка, вiд Таволги-Мокрицького - давнього приятеля Маркевичiв, вiд Тургенева... Вона поспiхом прочитала ┐х. Потiм Венецiя - там було не до листiв... Власне, i тепер, у Флоренцi┐, не було жодно┐ вiльно┐ хвилинки. Вона гадала, що пробудуть тут кiлька днiв, але й тут затримались. У Флоренцi┐ ┐й подобалось. (А де в Iталi┐ не подобалось?) Зовсiм рано, коли всi спали, вона виходила з готелю i йшла на горби Данте. Кажуть, вiн там ходив, звiдти дивився на свою Флоренцiю, i здаються тi кипариси немов велетнi монахи, що дали обiтницю мовчанки i стоять непорушнi, навiть коли здiйма║ться трамонтана, - саме вони зберiгають пам'ять про нього, пам'ятають його, стоять сторiччя незмiнними. Треба буде спитати, скiльки живуть кипариси? Здавалося, що вiн, Данте, блукав тут зовсiм нещодавно... Тут знову були зустрiчi з Мiкеланджело, i пiсля усипальницi Медiчi вона нагадала Сашi тютчевський переклад чотирьох рядкiв Мiкеланджело, що вiн написав до сво║┐ "Ночi": Отрадно спать - отрадней камнем быть. О, в этот век - преступный и постыдный, Не знать, не чувствовать - удел завидный. Прошу: молчи - не смей меня будить. ...I тут, у Флоренцi┐, вона засумувала. Може, ця купка листiв, яку вона врештi наважилася перечитати, повертала ┐┐ до дiйсностi i нагадувала, що треба врештi вирiшити, куди i як повертати? На не┐ чекають "вдома". Навiть у тому листi Мокрицького, де вiн начебто i ла║ рiдну сторону, - все ж таки вiн радить повертатися швидше. Вона чита║ мiж рядками бiльше, нiж написано. "Боже мiй, - чужина! А свiй-то край? Не варт нiяко┐ чужиниi Якби Вам не треба було спуститися у сю яму, то я б сказав: лiтай же, наша пташко, по чужих гаях. Одначе, на мою думку. Вам треба хоч навiдатись. Ви тут багато дечого почу║те, що треба Вам почути". Не "дечого", а багато почула i побачила б... У тому ж листi вiн пише про "батька" Тараса, як напередоднi його смертi прийшов до нього з Опанасом, а Тарас заснув, вирiшили другого дня прийти. Прийшли - а вiн уже на столi. Пише, як любив Шевченко ┐┐, Марусю, згадував завжди, як спiвали вони вдвох, i наспiвував ┐хнi любимi пiснi. "Тiльки й розмови було у нас, що про Вас - наша радiсть". Важко читати цi рядки. А листа як пiдписав? "Цiлую кiнчик вашо┐ одежини"... Вона зна║ - там не один вiн, Мокрицький, "цiлу║ кiнчик одежини" укра┐нсько┐ письменницi - Марка Вовчка! Про Дорошенка й казати нема чого. Вiн радi║ кожному ┐┐ новому твору: "Нещодавно я прочитав Вашого "Лихого человека". Ця повiсть в "Русском вестнике" в сiчнi була надрукована. "Вона менi дуже сподобалась. А "Три долi" ще бiльше". Вiд Дорошенка аж кiлька листiв одразу, i всi наче зойк, що, довго стримуваний, раптом вихопився. Вiн нiколи не насмiлювався говорити так одверто, як оце написав. "Два роки з гаком переконали мене остаточно в' тому, що я нiколи не змiнюся... У мене голова йде обертом, навiть подумавши, що я побачу Вас хоч раз у життi. Запевнiть мене в цьому, Марi║ Олександрiвно. Напишiть, коли Ви повернетесь до Росi┐ i чи повернетесь через Чернiгiв..." Вона повернеться?.. Коли?.. Через Чернiгiв?.. Як же це буде? Флоренцiя. Мiлан. Обов'язково ще Мiлан - вони так iз Сашею поставили. Потiм Париж. Потiм Чернiгiв i Петербург? У Чернiговi чекають на не┐ Опанас i Iлля Петрович Дорошенко. "Я збирався сказати Вам багато, але така плутанина в головi, туман якийсь, думки не в'яжуться. А втiм, я певен, що Ви i без слiв повiрите, що я такий самий. Нi, менi зда║ться, тепер я вiдчуваю дужче, нiж ранiше. Марi║ Олександрiвно, надiшлiть менi свiй портрет, благаю вас, надiшлiть... Я б готовий летiти в Iталiю, але не для Iталi┐... Ваш навiки Дорошенко". Цьому вона вiрить, i ┐┐ аж нiскiлечки не турбу║, що вона сама не вiдчувала i не вiдчува║ до нього нiчого, крiм вдячно┐ дружби, безмежного довiр'я у всьому, а бере i може взяти, як належне, усе вiд нього. Та тiльки хай не пише, що вiн наче не живе, зiстарiвся. От у це вона не вiрить. Вiн завжди вiдданий сво┐й роботi, вiрний сво┐м iдеям, яким не зрадить нiголи, нi для чого i нi для кого. От i тепер вiн пише, що ┐здив до Ки║ва познайомитися з органiзацi║ю Педагогiчно┐ школи вчителiв. Нi, вiн людина цiлеспрямована, i як йому не важко вiд його неподiлено┐ любовi - вiн нiколи через це не пуститься берега. Вона зiтхнула, подумавши про Сашу. Цей без не┐, як без повiтря. Вона не важить, не порiвню║, хто з усiх найдужче любить. Хiба це можливо важити? Важливо те, що вона сама любить Сашу. Що поробиш... Але як часто зда║ться, нi, не зда║ться, вона чу║ всiм сво┐м ║ством, що домiвка ┐┐ - "там". Де Iлля Петрович. Такi, як вiн. Луна║ люба ┐й мова. Вона згаду║: коли вона йшла якимось селом, мiстечком - здавалося, що всi знайомi ┐й. Кожен за давнiм звича║м вiтався, - хоч уперше бачив, а вона вiдповiдала так, наче саме цю людину радiсно ┐й зустрiти. Це ┐й колись i Iлля Петрович зазначав... пй завжди легша║ на серцi, коли згаду║, що десь "удома" ║ вiн, ближчий за рiдного брата Валерку, вiн, який нiчого не чека║ i не вимага║ для себе. Аби вона жила. Iснувала на свiтi. I писала. Писала сво┐ твори. А коли б у не┐ трапилось яке нещастя, саме до нього могла б вона по┐хати. Ну, що вона вигаду║?! Нi, справдi, от була ж вона знову хвора, тут, в Iталi┐, не дуже, але коли б дуже захворiла, смертельно, тiльки одному Iллi Петровичу могла б довiрити свого Богдася, як довiрила Митю, молодшого братика. "Хiба Опанас може щось влаштувати, подбати?" - з гiркотою подумала вона. На нього не було зла. Хiба вона винна, що й любовi не було? А з спiльного життя нiчого не вийшло. Що вiн там розповiв Iллi Петровичу? Певне, що незабаром повернуться i вона з Богдасиком... Iлля Петрович пише, що Опанас найняв для них квартирку у Стародубi. Опанаса Васильовича зарахували незмiнним членом мирових з'┐здiв Чернiгiвсько┐ губернi┐ вiд Глухiвського, Новгород-Сiверського та Стародубського повiтiв. Слава боговi, буде при дiлi. А квартира для не┐ найнята в Стародубi... Сумно. Що вона робитиме? Де житиме? Стародуб? Вiд листiв Тургенева теж сумно, i навiть вони дратують ┐┐. Спочатку ла║, як завжди, за ┐┐ коротенькi записки, за те, що "...анi слiвця про те, куди Ви гада║те ┐хати з Рима i де гада║те провести лiто - чи повернетесь до Парижа за Вашими речами, що роблять Вашi супутники, чи ║ у Вас ще супутники i т. iн. Справдi, менi слiд у помсту Вам написати листа у Вашому дусi - Ви б дiзнались, як це при║мно..." Вона всмiха║ться. Вiн почав щось надто часто дорiкати ┐й. "Проте i в Вашiй записочцi ║ хороше слово. Ви пишите, що вiдданi менi назавжди. Це багато означа║..." Так, вона писала: "Ви пишете, що Ви менi вiдданi, i завжди будете. Напевне, я Вам бiльше, нiж Ви менi, а що вже назавжди, так назавжди". Погано, коли друзi починають вимiрювати вiдданiсть, вiрнiсть i т. iн. Це трапля║ться, коли дружба вже да║ якусь трiщину, а в останнiх листах i Марi┐, i Iвана Сергiйовича щось уже занадто багато стало запевнень про це. ...Оцей лист його теж одвертiший, нiж iншi його листи щодо почуттiв. "Що я Вам вiдданий - це без сумнiву, але, крiм цього почуття, в мене ║ iнше, досить дивне, яке iнколи примушу║ мене бажати Вас мати коло себе, як у мо┐й маленькiй паризькiй кiмнатi - пам'ята║те?" "Який кострубатий зворот, не властивий Iвану Сергiйовичу з його гарною еластичною мовою", - подумала Марiя. "Коли менi спадають на думку нашi тодiшнi бесiди - я не можу не визнати, що Ви - предивна iстота i що Вас зрозумiти дуже важко. Принаймнi менi досi не ясно, як зрозумiти все, що було, пiд яку рубрику все це вiднести? При побаченнi (коли i де воно буде - зовсiм невiдомо), я Вам скажу, на якому припущеннi я зупинився - як на вiрогiдному - хоча й такому, що мало менi лестить". "Напевне, вiрогiдному, - подумала усмiхнувшись Марiя. - Коли й дозволяла iнколи себе поцiлувати або трошки мiцнiше сбняти, то зовсiм не з якихось там почуттiв кохання, а тiльки вiд 'дружньо┐ нiжностi й небажання образити друга. Вiн точно зрозумiв, бо ще й додав - "старого"... Проте, як Добролюбов не розвiнчував його, ┐й не хотiлося гу; бити цi║┐ дружби, теплих вза║мин, хоча вiн i переставав уже бути таким беззаперечним авторитетом. Iван Сергiйович пише ще докладно про сво┐ намiри й плани, що новий роман закiнчу║, i що влаштову║ сво┐ вза║мини з селянами. Все-таки добре скорiше побачитись i саме про це най; бiльше розпитати! Вiн заводить школу. Потiм по┐де до Бадена, де на нього чекатиме Полiнька, а потiм - Париж. "Я Вам був би : вдячний, коли б Ви повiдомили менi сво┐ плани. Але ж Ви не залежите вiд себе... а вiд чого й вiд кого Ви залежите - це для ~. мене та║мниця". Невже для нього та║мниця? Власне, i вона не зна║, вiд чого залежатимуть ┐┐ плани. Навiщо вiн пише про весну вдома?.. "Тут весна дуже запiзнилась - i раптом спалахнула, як порох, всiлякою зеленню, квiтами i травами! Цього за кордоном не 'побачиш". Звичайно, не побачиш. Але ж вона була навеснi в Римi i в Неаполi - вдвох iз Сашею! Бiдний Iван Сергiйович! "...та кепсько тинятися стариком з якимось окисленим серцем у грудях - пiд цими золотими липами... Що поробиш! Незабаром ще гiрше буде". Цьому вона не йме вiри - адже вiн закiнчу║ новий роман! А про старiсть - вiн завжди говорить! Лист закiнчено i з докором, i з нiжнiстю. "Прощавайте - постарайтесь написати трохи бiльше до ладу - на ту ж адресу, зрозумiло. Тисну Вам руку - i роблю ще щось, на що Ви нiколи не вiдповiдали". Вона смi║ться - ну, що ж, хай поцiлу║! "Поцiлуйте Богдася, про якого Ви менi анi слiвця не сказали - i поклонiться - якщо ║ кому кланятися. Ваш Iв. Тургенев". "Поклонитися" ║ кому. Он вiн - стука║ вже в дверi! А невже вона нi слiвця не написала про Богдася? Сидить ┐┐ хлопчик, веселе безтурботне ангелятко з картин Лiппi, щось старанно виводить на паперi. Богдась iз захопленням пише листа на чотирьох мовах одразу - укра┐нськiй, росiйськiй, французькiй та iталiйськiй, i важко навiть було б сказати, з яко┐ мови слiв було бiльше. Бiдний Дорошенко хитатиме докiрливо головою - хлоп'я поплутало всi мови! Богдась старанно надпису║ картку - "Гарiбальдi". Вiн пише, що в гарiбальдiйських загонах ║ хлопчики, яким по дванадцять рокiв, це йому розповiдали хлоп'ята в Римi, а йому вже скоро мине десятий рiк, i вiн також буде гарiбальдiйцем, тiльки козацьким. Вiн дружить з багатьма iталiйськими хлопчиками. Богдась зiтха║ i замислю║ться. Добре було б написати дядьковi Iльковi, як у першi днi при┐зду до Рима вiн вiдстав вiд мами, мсь║ Пассека i мсь║ savant - кшевського. Спочатку пiшов сам i набрiв на фонтан Тревi, це зветься фонтан, а насправдi величезна стiна, нi, навiть якийсь будинок з усякими водяними богами, i звiдусюди там фонтанами лл║ться вода, i вiн уже забув, що треба наздоганяти, шукати маму, а стояв i дивився; i там було багато людей, i нiхто на нього не звертав уваги, i багато хто кидав у воду монетки. Аж ураз вiн схаменувся, згадав про маму i трошки злякався, що не знайде ┐┐ в Римi. Адже Рим такий великий i дивний, не схожий нi на яке iнше мiсто. Богдась, правда, знав, що обiдають вони в остерi┐ Лепре, але ж як до не┐ дiстатись? Коло нього гаряче сперечалась про щось юрба хлопчисьок, таких, як вiн, i старших за нього. Вiн спитав у них. Його спочатку не зрозумiли. Вiн вирiшив, що не мову його не зрозумiли, а не знали, де остерiя, вiн сказав: "Колосео - Колiзей", вiн пам'ятав, що це недалеко вiд Колiзея, i юрба дружно пiшла з ним, галасуючи i сперечаючись, i поки дiйшли, вони вже були друзями, i вiн дiзнався, що вони всi чекають, коли до Рима прибуде Гарiбальдi. Йому було трохи нiяково, коли по дорозi хлопчики раптом оточували якогось пана чи панi й починали вимагати "уна сольдi", тодi вiн вiдходив трохи осторонь (нi, про це вiн не писатиме, про це вiн розповiсть товаришам у пансiонi, i про те, що вони передражнювали папського солдата, а потiм щосили тiкали, i що трохи не звалили з нiг товсту кумедну черницю у величезному бiлому очiпку з крилами, одне слово, поводилися так, як усi хлопчиська в усiх мiстах усiх кра┐н. Особливо в Римi i в Парижi)... Проте вони все-таки дiйшли. В остерi┐ на ганку стояв ┐┐ господар, i всiх хлопцiв як водою змило, а Богдась сiв на схiдцях ганку, вiдсапуючись вiд пригод, бiганини i хвилювання - що скаже вiн мамi. Вiн уже побачив, що за тим столиком просто надворi, де вони сiдали обiдати, - нiкого нема. Раптом вiн побачив усiх трьох - маму, мсь║ Пассека i мсь║ savant - кшевського. Мама кинулась до нього i не сердилась зовсiм, а йому було соромно, вiн тiльки не хотiв цього показати при чоловiках. кшевський дивився докiрливо, а мсь║ Пассек розгублено, наче не Богдась, а вiн загубився. Про це все вiн, звичайно, не написав, а тiльки згадував i знову глибоко зiтхнув, бо йому шкода було лишати це привiльне життя в Iталi┐ i повертатись до пансiону, та що поробиш - вiн обiцяв мамi добре вчитися i пристойно себе поводити, а вона обiцяла, якщо ще затримаються за кордоном, на ту весну вiдвезти його до швейцарця, з яким i вона, й вiн, Богдась, i всi хлопчики з сусiднiх дворiв заприятелювали у Римi, i потiм виявилось, що у нього вдома, у Швейцарi┐, також пансiон для хлопчикiв, i вiн на лiто запрошував до себе Богдася. Але Богдасевi хочеться i додому... Особливо коли iнодi мама почина║ для нього вигадувати сво┐ казки, i це не зовсiм казки, от, примiром, про хлопчика, такого, як вiн, маленького козака укра┐нця, як вiн визволив з турецько┐ неволi дiвчинку... Вiн дуже любить, коли мама про це розповiда║. Добре було б i про це написати дядьковi Дорошенковi, але це було б надто багато, i паперу не вистачило б! Адже вiн перерахував усi мiста, де вони побували, мабуть, усi фонтани - це його цiкавило завжди бiльше, нiж собори й монастирi, по яких бiгали дорослi. I все ж таки написав, що, вiд'┐жджаючи з Рима, вони кинули сольдi в фонтан Тревi, мама i вiн. Про Олександра Вадимовича вiн не написав, хоча й той кинув монетку, але ж iз ним Iлля Петрович незнайомий i можна було його не згадувати. Вiн захопився сво┐м листом i нiяк не мiг закiнчити. Мама вже чекала. Мама поспiшала, бо за нею, як завжди, зайшов Олександр Вадимович, i вони бiгли оглядати якiсь картини. - Я вкину листа на поштi, коли хочеш, - сказала мама i, не читаючи, закле┐ла конверт, i тому не жахнулася анi рiзномовностi, анi безлiчi помилок на всiх мовах. Це вже дiсталося Iллi Петровичу. * * * Так само, як i в Парижi, так i в Флоренцi┐, i в Мiланi - останнiй зупинцi в Iталi┐, вона любила заходити в маленькi крамнички, де часто можна було побачити рiзнi рiдкiснi старовиннi дрiбнi речi. Особливо в букiнiстичнi. Там так при║мно було перебирати старi книги, гравюри. Вона рiдко щось купувала, але хазя┐ни крамничок або книжкових лоткiв нiколи не ремствували. Вони звикли, що "┐хнi" вiдвiдувачi мало що купують, бо не мають змоги купити, але ж вони по-справжньому розумiють цiну цим речам! А це також да║ насолоду! Коли в маленьку букiнiстичну крамничку, що тулилася на розi невеличко┐ площi майже в центрi Мiлана, зайшла гарна молода пара - русява дама i чорнявий молодий чоловiк, - старенький хазя┐н крамнички одразу пiзнав, що це iноземцi, й одразу вирiшив, що, напевне, ┐х нiчого не зацiкавить на його полицях. Але дама .звернулась по-iталiйськи, правда, не так вiльно, як говорять рiдною мовою, явно добираючи слова, але цiлком правильно. Це вже було при║мно стариганчику. - Будь ласка, у вiтринi ми побачили гравюрку. Може, ми помилились, але зда║ться, це портрет славетного Беккарiа? - О так, синьйоро! - розцвiв усмiшкою старий. - Це портрет нашого Беккарiя, - i нiхто на свiтi не може з бiльшим правом сказати "нашого", нiж ми, мiланцi, бо вiн жив тут i навiть недалеко вiд цi║┐ невеличко┐, але славно┐ пьяцца, отож i вiд мо║┐ скромно┐ книгарнi! Я зараз знiму цей портрет з вiтрини. Вiн, наче iкону, побожно пiднiс невеличку гравюру-портрет вiдвiдувачам, i вони заговорили незнайомою йому мовою. - От твiй бог, - мовила Марiя. - Один з мо┐х богiв, - поправив Саша. - Я не ревную. Вiн для мене також велика людина - Чезаре Беккарiа. Вiн перший у свiтi повстав проти смертно┐ кари! Почувши знову знайоме iм'я, хазя┐н не мiг стриматися - вiн наче одержав подарунок. Як добре, що вони зайшли саме до нього. Якщо вони так цiкавляться Чезаре Беккарiа, вiн радий ┐м повiдомити, що саме на цьому майданi незабаром йому збудують пам'ятник. Так, так, коли ви вiдвiда║те Мiлан ще раз, ви вже побачите пам'ятник цiй великiй людинi. Вiн зна║ скульптора й архiтектора, якi працюють над цим пам'ятником. Ще б пак! ┐х знають усi мiланцi, i всi знають, що буде викарбувано на пам'ятнику, звичайно, крiм iменi. Вiн майже продекламував: "Se dimostrero non essere la pоne di morte nе utile, nе necessaria avro vintola causa dell'umanita". - Ти розумi║ш? - спитав Саша. - "Якщо я зможу довести, що смертна кара не ║ нi доцiльна, нi необхiдна, - це буде перемогою людства" - слова з його книги "Злочин i кара" - "Dei delitti е dеlie pоne". - Мiж iншим, серед мо┐х книжок ви знайдете найстарiше видання цi║┐ славетно┐ книги, - заметушився стариганчик. - Я куплю i подарую ┐┐ тобi разом iз портретом, - сказала Марiя. - Що ти! Це буде, певне, надто дорого, - почервонiв Саша. - Хай дорого. Це дорожче, - уперто мовила Марiя i легко додала: - Однаково у нас майже нiчого не лишилось, - i засмiялась, розкриваючи сумочку. Стариганчик усе зрозумiв, i хоча вони не торгувалися, вiн назвав зовсiм маленьку суму. Адже мало хто з iноземцiв з таким захватом роздивлялися б цю гравюру! До лiр, якi витягла молода русява синьйора, ще додалась така приязна чарiвна усмiшка, що старий, коли б це було пристойно, залюбки подарував би ┐й i портрет, i книгу. Вiн довго дивився вслiд щасливiй парi. - Це чудесно, що мiланцi поставлять йому пам'ятник, i я розумiю тебе. Я б хотiла, щоб сво┐м проектом тюрмознавства - як я не люблю цього слова - ти також зробив переворот у всiй науцi права й кримiналiстики i щоб ти не схитнувся, вiдстоюючи свiй проект, не злякався боротьби, як i твiй бог. Вона глянула на нього - стрункого, гарного, з вiдблиском такого щастя в очах! Вiн став працювати, але хiба це та праця, до яко┐ вона звикла про яку можна мрiяти? I хiба всiм дано силу волi, пристрасть у роботi i переконаннях? Обо║ дивляться на портрет Чезаре Беккарiа. Цiкаво, вiн схожий, цей галантний чоловiк XVII сторiччя, на справжнього "батька юриспруденцi┐"? - А зна║ш, за що я особливо люблю його? - пита║ Саша. - За що ж? - За те, що коли вiн мав можливiсть чудесно влаштуватися в Парижi, зривати лаври i користуватися успiхом при дворi, вiн злякався, що його мiланська коханка вiд нього вiдвикне, махнув рукою на всi вигоди i повернувся до не┐. Правда, це цiлком поiталiйськи? Любов над усе! За це вiн менi ще дорожчий! - розсмiявся Саша. - У цьому найдужче я хочу бути його учнем i послiдовником. - Але ж вiн вiдстояв попри всi сво┐ iнтимнi справи i новi закони. - Марi┐ хотiлося сказати це серйозно, переконливо - та що поробиш, вона була щаслива вiд Сашиних слiв. "О, славетний Чезаре Беккарiа! Людство тебе пам'ятатиме за боротьбу проти смертно┐ кари, а я - за те, що любов коханки для тебе була важливiшою за кар'║ру, становище, матерiальнi блага!" Вони лишали Iталiю. Хiба вони могли тепер, пiсля Iталi┐, розлучитися? Вона знала - на не┐ чекали на батькiвщинi, на не┐ чекав Опанас. Але хiба вона могла тепер жити з Опанасом, як жiнка з чоловiком? Краще не думати про це... Та в жодному листi Опанасовi вона не писала останнього слова. Уявлявся Опанас, i його було шкода, та нiчого вже вона не могла поробити, крiм того, що нiколи не згадувала Сашi в сво┐х листах, ┐й страшно було замислюватись i щось остаточно вирiшувати, i, як за соломинку, вона хапалась... за борги. Так, так, хiба може вона зараз повернутися, коли в не┐ ще стiльки несплачених боргiв?! пй треба конче по┐хати до Парижа там спокiйно закiнчити (почати й закiнчити!) великий роман, який вона замислила - "Записки дячка" - про попiвство, монастирi, релiгiйну облуду. О, в не┐ багато спостережень з дитинства, а тут в Римi, в Неаполi, так близько зiткнувшись з войовничим папством, з одного боку, почувши розповiдь про падре Гаваццi, з другого, вона вiдчула поштовх. Вона повинна написати цей роман. Вона закiнчу║ (це вже насправдi закiнчу║) повiсть про трьох сестер, частину яко┐ вже надiслала Добролюбову i Чернишевському. Роботи невпрогорт Усе спокiйно вона може закiнчити лише в Парижi. Не можна ж без копiйки, з несплаченими боргами, з незакiнченими творами повертатися до Петербурга? Звичайно, ┐й треба одразу до Петербурга - побувати в усiх редакцiях, в "Современнике", де на не┐ чекають не тiльки Добролюбов, а й Некрасов i Чернишевський. Всi вони вважають ┐┐ "сво║ю" Чернишевський клопочеться про видання ┐┐ творiв, як ще нiхто не клопотався. Сашi треба в Парижi завершити свiй проект. Вона допоможе йому. Вона заприсяглася сама перед собою, що вiн це зробить. Невiдомо, як буде далi. Але саме за це Тетяна Петрiвна не матиме права ┐й дорiкнути. Тетяна Петрiвна. Мати Чом вони не змогли зрозумiти одна одну? Нема в не┐ зла й капелиночки проти Сашино┐ матерi, цю збiр ку росiйських оповiдань, що вийде незабаром, вона присвячу║ ┐й. Там так i стоятиме - "Посвящается Т. П. Пассек". Адже вона Сашина мати. А як буде в не┐ само┐ з Богдасем? Поки що i для нього найкраще i найрозумнiше продовжувати навчання в паризькому пансiонi. Це вже Опанас повинен зро зумiти. ...А там видно буде. Коли вона пише Опанасовi, ┐й самiй зда║ться, що от тiльки розв'яжуться цi побутовi справи - вона повернеться, обов'язково повернеться. Хай краще швидше надсила║ все, що зна║ про Кармелюка. Вона обiцяла Богдасевi написати про славного Кармеля Iнколи, правда, останнiм часом дуже рiдко, коли вона сидить бiля сина увечерi, вона вигаду║ рiзнi казки, ┐й хочеться все записати так, як розповiда║. Ще й iншi. Адже i Тарасовi Григоровичу вона це обiцяла. Через Швейцарiю вони повертались до Парижа. Це був кiнець чи початок? ЧАСТИНЯ ТРЕТЯ 1 Свiте тихий, краю милий, Моя Укра┐но! Оцi два рядки весь час спадали на думку, крутилися в головi з то┐ митi, коли замiсть чорних, погнилих, як трухлявi гриби, хижок замаяли в зеленi першi бiленькi хатки. Густi, та║мничi, як у казках, ялинковi, а потiм сосновi дебрi й хащi змiнилися на ласкавi, м'якi кра║види, що голубили очi, заспокоювали душу - га┐, луки, синi рiчки, бiлi хатки то на узгiр'ях, то в долинi. "Село! I серце одпочине. Село на нашiй Укра┐нi..." Подорожнiй бачив - це вже Укра┐на. "Свiте тихий, краю милий..." Не дивно, що вiн згадував зараз один по одному рядки свого друга - Тараса Григоровича Шевченка. Вiн знав i далi цi вiршi, але зараз йому хотiлося повторювати лише цi першi рядки пiсля Петербурга, пiсля шляху по Бiлорусi, геть дощенту зубожiло┐, з тими чорними хижками, що й хатами назвати важко, з юрбами жебракiв у дрантi, пiсля цього похмурого видовиська серце справдi вiдпочивало. Навколо розкошувало рiдне лiто, стояли скирти хлiба, веселили очi рiзнобарвнi квiти... I серце хотiло, жадало вiдпочити. Але ж подорожнiй знав - то все омана, то лише вiдпочинок для очей. Вiн згадав. Позаторiк вiн був у Iталi┐. Квiтучi помаранчевi й цитриновi садки наче свято справляли. Буяли всiма кольорами пiвденнi дивовижнi квiти. Здавалося, у цих краях мусить панувати радiсть, насолода. А вiн, цей подорожнiй, дiстався до невеличкого острiвця Капрери, i там точилися розмови про розтерзаний народ Iталi┐, про нещасний народ Росi┐, Польщi, Укра┐ни, там домовлялися про вiйськову пiдготовку емiгрантсько┐ молодi до майбутнiх повстань. Багато вiдчув тодi спiльного лиха й необхiдностi вза║мно┐ дружби i допомоги - рiдного краю i далеко┐ чарiвно┐ Iталi┐ - цей подорожнiй, пiдполковник Андрiй Опанасович Красовський. Вiн уже не звертав уваги на всю красу й багатства iталiйсько┐ приро