ерше прийшла туди, ┐й здалося: хвора, безсила людина, опинившись там, серед сотень таких же хворих, на таких же койках, в таких халатах, усiх цих чужих i незнайомих людей, i в чомусь схожих до жаху, - може вiдчути лише розпач i безнадiйний кiнець. Але ж це були живi люди, з жадобою життя. Вперше проходячи по палатах, Марiя боялася, що не знайде свою сусiдку. Але знайшла. А потiм уже, придивляючись до кожно┐ з сусiдок у довгiй, як казарма, палатi, познайомившися з ними, вона дiзнавалася про драму кожно┐, чимось подiбну до драми iншо┐, але в чомусь свою особисту, сво║рiдну, i вiдчувала, як потрiбна iнколи одна рiдна усмiшка, одненька квiтка, щоб допомогти людинi видряпатися звiдси, напружити останнi сили в боротьбi за життя, або... або не такою безнадiйно холодно-самотньою залишити цей свiт... Саша знову погляда║ на годинник. Зараз вона, Марiя, певне, вже в iншому кiнцi Парижа. Вона попередила, що ┐й треба обов'язково зайти до мадам Беннi, обов'язково тодi, коли Карл Беннi, молодший ┐┐ син-лiкар, брат загадкового знайомого Герцена - Артура Беннi, у сво┐й клiнiцi. Вона уточнила це не для того, щоб Саша, бува, не занепоко┐вся з ревнощiв. Карл Беннi ┐┐ "придворний медик", ┐┐ Богдася, та й самого Сашi. I хоч Карл, звичайно, чудово розумi║ ┐хнi вза║мини, все ж таки i сам iнколи так млосно дивиться на Марiю i сумно недвозначно зiтха║. Багато ┐х сумно зiтхають. Що поробиш? Саша до цього звик... Але сьогоднi, справдi, ┐й треба побачити матiр Карла наодинцi. Старший ┐┐ син Артур нещодавно був у Лондонi, часто навiдувався до Герцена й Огарьова, тепер повернувся до Петербурга, i вiд нього мати давно не ма║ листiв, дуже хвилю║ться. Марiя зна║: його заарештовано. Але ж, може, це ненадовго, може, це не через "лондонськi зв'язки"? Може, поки що нiчого не треба говорити матерi? Краще запевняти, що материнське передчуття помиля║ться? - Ой, як я не люблю брехати, i головне, те, що вона знатиме, нiчого не допоможе... Вона радиться з Сашею i, звичайно, зробить усе по-сво║му. ...Вона вмi║ заспоко┐ти людину. Навiть Iван Сергiйович казав не раз: "У вас дар робити з людьми, що хочете". А з ним, iз Сашею? Так, i з ним також, може, ще й дужче, нiж з будь-ким... Варто тiльки побачити ┐┐, вловити ┐┐ погляд, ┐┐ усмiшку при зустрiчi, варто ┐й шепнути на людях, мимохiдь "серце мо║", якесь ласкаве, тiльки "┐хн║" слово - i вiн зна║: вона з ним, адже вона з ним! Але чому ж увечерi, вiрнiше вночi, треба розходитись по рiзних квартирах, чому ж вранцi не можна прокинутися разом, i для всiх вона - "панi Маркович", i iнколи сама, сама вона так спокiйно каже знайомим: "Оце одержала листа вiд чоловiка, з Укра┐ни, вiн пише..." У цьому сучасному Вавiлонi - Парижi - нiхто особливо не зверта║ уваги на ┐хнi вза║мини, наче все це природно, наче так i повинно бути: гарна молода самостiйна жiнка, ну й, звичайно, при нiй, як тiнь, стовбичить молодий чоловiк. При людях вони на "ви", i вона йому каже: "Олександр Вадимович..." А як усе може бути iнакше? Вiн не зна║... Вiн дивиться на годинник i знову пiдрахову║. Зараз вона у свого давнього знайомого - польського поета Сови-Желiговського. Саша iнколи також заходить з Марi║ю до нього. Але частiше вона бува║ там сама. Сьогоднi вона також буде у Желiговського сама. Там вона зустрiнеться, - вона сказала Сашi про це, - з офiцером Олександром Сахновським, який при┐хав оце з Лондона, а зовсiм нещодавно вирвався з Росi┐. Вона сказала: "Олександр Iванович просив йому допомогти тут перебути, влаштуватися, знайти якийсь заробiток. Я вирiшила, поки що там знайдемо - хай зараз пiджене Богдася в математицi, ми ж з тобою в математицi не дужi мастаки! Ти не уявля║ш, з якого пекла вирвався цей Сахновський! Я потiм тобi розкажу все - зараз нiколи..." Вона часто так каже: "Я потiм тобi розкажу". Можливо, це "потiм" i не настане... Що з того, що вона сама сказала Сашi: "Ми повиннi бути зовсiм прозорi одне для одного. Ми нiчого не повиннi та┐ти в собi. Я вся перед тобою розкрита, i ти також!" Що з того, що вона це казала? У нього й справдi нема нiяких та║мниць вiд не┐. Якi у нього можуть бути та║мницi, якими вiн не подiлився б з нею? Та, кажучи так, вона й не брехала, це стосувалось рiзних житт║вих справ i ┐┐ особистого, сердечного... Хiба вона щось сво║ прихову║ вiд нього? Але ж це не стосувалося ┐┐ зв'язкiв, ┐┐ вза║мин з людьми, з якими вона стрiчалася у Желiговського, у Салiас, якi при┐здили з Гейдельберга, з Лондона. То ж були не ┐┐ особистi власнi та║мницi, не ┐┐ власнi справи. Про те вона не мала права говорити навiть Сашi. Саша це розумiв. От i зараз. Сахновський, який "вирвався з пекла". Уроки Богдасевi - це лише привiд тактовно допомогти. Саша зна║, вона без роздумiв подiлиться останнiм франком, не пiдкреслюючи, не роблячи сумних спiвчутливих очей, поставить просто тарiлочку смажених каштанiв, коли нiчого iншого нема вдома, або, проходячи разом з якимось бiдолашним прибульцем метушливими паризькими вулицями, запропону║, наче мiж iншим, зайти до кав'ярнi випити чашечку кави i спокiйнiсiнько попередить при цьому: "Не турбуйтесь, я ж тут господиня, а ви ще не призвича┐лись, i зараз вам кожне су дороге". I нiхто, нiхто не почува║ себе нiяково. Порiвнюючи з Iваном Сергiйовичем Турген║вим, вона, зви чайно, була людина, яка потопа║ в боргах i не зна║, як виплутатися, i Iван Сергiйович не раз писав у Росiю друзям, що треба поклопотатися про ┐┐ гонорари, адже не можна, щоб Марiя Олександрiвна опинилася в Клiшi! Але порiвнюючи з емiгрантами, яких стiльки зараз прилинуло до Парижа, особливо польсько┐ молодi, - однi втекли вiд репресiй, iншi при┐хали для налагодження зв'язкiв, з важливими та║мними дорученнями i просто не мали змоги дбати про сво║ власне життя i добробут, - порiвнюючи з усiма такими, вона ж письменниця з досить вiдомим iм'ям, i хоч нечiтким, нерiвним, а втiм, якимось постiйним лiтературним заробiтком, вона ма║ квартиру - недорогий пансiон, i хоча часто боргу║ в ньому, але ж це дах над головою! Звичайно, порiвнюючи з ними - емiгрантами, вигнанцями, часто з чужими паспортами, без будь-яко┐ професi┐, якою могли б тимчасово заробити, - вона зда║ться ┐м просто заможною! I для них вона може позичити в iнших... i в не┐ було легше позичити, нiж у справдi "iмущих". Саша це все бачить, i розумi║, i... хвилю║ться. Хвилю║ться за не┐, i в цьому вiн, не признаючись ┐й, на боцi Тургенева, який казав i писав щоб "не пiдпадала вона пiд вплив польського елемента" * * * Не ма║ вона права розповiдати навiть йому, найближчiй для не┐ людинi. Адже Марi┐ довiряють дуже багато. Навiть добре, що ║ заборона хоч комусь прохопитися цими вiдомостями, i добре, що Сашi не можна казати - навiщо його пiдставляти пiд небезпеку? Хоча в ньому Марiя була певна, як у собi самiй, - нi за яких обставин вiн нiкого не викаже, не зробить нiчого зайвого. Перш за все, думаючи про не┐. Але навiщо ставити його, бодай випадково, у прикре становище? Часто, вже пiсля того, як Марiя дiзнавалася про тi чи iншi подi┐ вiд сво┐х польських друзiв, вiд герценiвських посланцiв, вони про це читали вдвох у "Колоколе", i тодi Марiя раптом щось додавала, пояснювала. I Сашi було зрозумiло, що вона знала про це ранiше. "Колокол" ┐й завжди надсилав Герцен з будь-якою оказi║ю. Листiв уже не писав, як колись, а "Колокол" i майже всi видання надсилав, передавав рiзнi доручення, певний, що Марiя сумлiнно викона║. А листiв не писав. Чому? Марi┐ було це прикро. Розчарувався? Через Сашу? Вона нi з ким про цене говорила. Незважаючи на переоцiнення багатьох цiнностей пiсля дружби з Добролюбовим, - до Герцена вона ставилася, як i ранiше, з найглибшою повагою, i вiн стояв майже найвище з усiх знайомих тепер людей, ┐й при║мно було, що вiн доруча║ ┐й прийняти, влаштувати, допомогти комусь iз його "соратникiв", значить, довiря║, але ┐хня iнтимна дружба урвалась. Може, вони колись усе ж таки побачаться, i знову виникне те вза║морозумiння, що так одразу зародилося при першому побаченнi? Добре вже й те, що вiн ┐й довiря║. От i тепер вона вiдчува║ себе вiдповiдальною за цього Сахновського. Скiльки вiн ┐й розповiв! От би записати все, але ж все було нiколи, хай потiм - заспокою║ вона сама себе. На жаль, так багато завжди люди вiдкладають на "потiм". А час лине, несе новi змiни, враження, зустрiчi з новими, iншими людьми. Як картала вона себе "потiм", багато рокiв згодом, що поспiшала виконати якiсь буденнi невiдкладнi справи, то бiгла на побачення з Сашею, то слухала з чемностi теревенi сусiдок по пансiону або випадкових знайомих у салонi графинi Салiас, а когорта вславлених потiм геро┐в повстання, революцiйно┐ боротьби промайнула повз не┐. I невславлених... За це ще болячiше. Про "вславлених" пише одразу i напише потiм полум'янi сво┐ рядки Герцен. Про фантастичнi захоплення i помилки Бакунiна. Про фанатичну вiдданiсть однодумцiв Шевченка, Добролюбова, Чернишевського, Зигмунта Сераковського. З сторiнок "Колокола" дiзнаються i про другого благородного друга Кобзаря - пiдполковника Красовського. ┐хнi iмена, з'явившись на сторiнках "Колокола", перейдуть потiм по праву в лiтописи революцiйно┐ боротьби, в iсторiю. Але ж поряд з ними дiяли й дiють сотнi i тисячi "невславлених" виконавцiв-бiйцiв. Хiба можливо згадати всi iмена тих, котрi, кинувши тепло й затишок рiдно┐ домiвки й сiм'┐, йшли "до лясу"? Хто, зневаживши сталою кар'║рою, чинами, орденами в царськiй армi┐, вiдмовлявся стрiляти в полякiв, карати повсталих селян!? Скiльки було ┐х, iмена котрих загубилися, якi, ризикуючи на кожному кроцi життям, друкували й розповсюджували листiвки, переправляли зброю, забороненi лондонськi видання, налагоджували зв'язки, вели пропаганду серед вiйська. Одним iз таких був Олександр Сахновський, i "потiм", багато рокiв згодом, Марiя згадуватиме його й iнших "невславлених", незнаних, забутих. I захоче написати про них. I знову не встигне. З-помiж них став близьким ще один "невславлений", але поки що вiн був далеко, поки що вiн вимiрював з та║мними завданнями шляхи i стежки Укра┐ни... 4 А iсторiя Олександра Сахновського була пов'язана з iсторi║ю його друзiв, членiв комiтету росiйських офiцерiв у Польщi Арнгольдтом, Сливицьким та Ростковським, яких розстрiляли у червнi 1862 року, i рядовим Левом Щуром, засланим на довiчну каторгу. Те саме загрожувало i Сахновському - розстрiл або каторга в Сибiр. Але вiн утiк. Вiд нього Герцен дiзнався подробицi справи i в кiлькох номерах "Колокола" написав про це. Вони, тро║ офiцерiв i рядовий Щур були рiзних нацiональностей: Iван Арнгольдт - латиш, Петро Сливицький - укра┐нець, Францiшек Ростковський - поляк, рядовий Щур - ║врей. Та всi вони були одних переконань i вели агiтацiю серед солдатiв, читали листiвки, написанi спецiально для росiйських вiйськ у Польщi, надiсланi з Лондона, i таки добре попрацювали, бо коли цих офiцерiв було арештовано, жоден iз солдатiв, незважаючи на рiзки, ляпаси, загрози командира й слiдчих, - не дав найменшого показання на шкоду сво┐м офiцерам. Головним обвинуваченням проти Арнгольдта був його лист до росiйського намiсника у Варшавi генерала Лiдерса, який провадив найжорстокiшу полiтику щодо полякiв, був нещадний до спiвчуваючих ┐м. Лист не був пiдписаний, та коли судова комiсiя пред'явила його Арнгольдту й спитала, чи не вiн писав його, - Арнгольдт твердо вiдповiв: "Так, я, але не закiнчив його". Вiн тут же взяв зi столу перо й пiдписав пiд листом сво║ прiзвище. Така "зухвалiсть" найдужче розлютила суд i уряд. Солдати ┐хнiх частин зумiли переказати у фортецю ув'язненим, що хочуть звiльнити ┐х, органiзують втечу. Але ув'язненi заборонили це робити, переказавши, що треба берегти сили для наступно┐ боротьби. ┐х було та║мно вивезено до iншо┐ фортецi i розстрiляно. Потай i одверто i солдати, i офiцери, i цивiльнi справляли по них панахиди. За це знову карали. Варшава була як на вулканi. Лiдере тремтiв. Вiн не знав, що робити, i тремтiв за сво║ життя. I недаремно. Якось уранцi вiн гуляв у Саксонському парку, до нього пiдiйшов молодий офiцер i вистрелив. "Цей пострiл, - прочитали в "Колоколе", - був зроблений в Саксонському саду, в десяти кроках, посеред публiки, яка гуляла, вiйськово┐ i цивiльно┐. Той, що стрiляв, холоднокровно продув пiстолет, поклав його в кишеню i вийшов через кондитерську з саду. Гуляння тривало далi. Нiхто з публiки не зробив жодного руху, щоб зупинити його. Полiцiя i загальна думка приписують пострiл росiянину, якого спонукали до цього почуття помсти за ствердження вироку". Цей номер "Колокола" знову ж таки передав Марi┐ Сахновський. - Це просто неймовiрно, - сказала вона схвильовано. - Ви не зна║те, спiймали смiливця? - Нi, не спiймали. Поки полiцiя отямилась, вiн справдi через кондитерську вийшов на iншу вулицю i зник. - I нiхто не дiзнався, хто ж це був? - Чому ж? - Сахновський усмiхнувся. - Товаришi добре знають, хто це, бо вiн зайшов до друзiв пiсля цi║┐ ранково┐ прогулянки й повiдомив: "Я всадив Лiдерсу в голову кулi за Арнгольдта, Сливицького й Ростковського. На жаль, не дуже вдало. Лише поранив. Та чорт iз ним, однаково буде пам'ятка на все життя". Звичайно, Лiдерсу довелося по┐хати з Варшави, куля потрапила в щелепи. - А офiцер? - нетерпляче спитала Марiя. - Ну, звичайно, вiн уже не повернувся до сво║┐ вiйськово┐ частини. Йому довелося зникнути. Вiн тодi ж у друзiв переодягся ксьондзом i спокiйно пройшов вулицями мiста. Залiзничники, робiтники знову дали йому переодягтися в сво║ робiтниче вбрання i вивезли на дрезинi у передмiстя Варшави - Прагу, а звiдти вже вiн переправився за кордон, до Лондона, до Олександра Iвановича i Миколи Платоновича, яким i ранiше писав i яких питав, як бути ┐м, росiйським офiцерам, у Польщi в разi повстання. Ну, а тепер уже наочно познайомилися. Мiж iншим, Марi║ Олександрiвно, вiн ваш земляк-укра┐нець, дуже любив спiвати укра┐нських пiсень, знав напам'ять вашого Шевченка... - Вiн молодий? - спитала Марiя. - Трохи молодший за мене. Рокiв двадцять три - двадцять чотири. - Зовсiм молодий. Хотiла б я побачити таку надзвичайну людину. - А що ж, може, й побачите. - Невже вiн тут? - Ви зна║те, завжди важко сказати, де вiн у даний момент. Зда║ться, вiн якимось фантастичним засобом переноситься з Варшави до Брюсселя. Уявiть, пiсля того пострiлу вiн знову повертався до Варшави, але зовсiм змiнивши свiй зовнiшнiй вигляд. Оглядiтися не встигли, - вiн уже в Лондонi, а потiм Парижi, i наче в передмiстя метнувся - вже опинився в Петербурзi. I от ви сказали - надзвичайна людина. Коли ви його зустрiнете, i нiхто вам не скаже, хто це, вам i на думку не спаде, що це той самий надзвичайний хлопець. Скромний, тихий, дуже мовчазний. От тiльки зрiдка було, коли товаришi зберуться, так розспiва║ться або, як я казав, почне напам'ять з Кобзаря читати - та з таким почуттям, що й зупинити не можна. Якось зайшов до нього, ще у Варшавi, коли вiн легальний ще був, поручиком шлiссельбурзького полку, сидить один на диванi, по-турецькому пiдiбгавши ноги, награ║ на гiтарi й спiва║ вашi козацькi пiснi, сумнi й суворi водночас. Зна║те, його i Герцен, i Огарьов дуже полюбили. Повiрили. Огарьов, ну просто, як на сина улюбленого дивився. Та ми всi його любимо. Нiколи не питала Марiя сама перша, а тут спитала. - А можна менi знати, як звуть? - Чому ж нi? Може, вам i йому доведеться тут допомогти, а вiн же про себе нiчого нiколи не скаже. Нi пихи, нi хвастощiв анi грана. Андрiй Потебня його звуть. - Так я ж знаю! У Гейдельберзi був молодий вчений, з Укра┐ни, Потебня. - Нi, то його старший брат, Олександр. Лiнгвiст. Теж дуже хороша людина. Але Андрiя змалку вiддали у корпус, i вiн пiшов iншим шляхом. Як вiн тут буде - я вас познайомлю. Але, мила Марi║ Олександрiвно, доведеться на короткий час уроки з Богдасем припинити. Менi треба ненадовго до Лондона. - Ну от, а ще кажете, що цей Потебня в один i той же час у кiлькох мiсцях перебува║, наче лiта║ мiж ними. А ви самi такий! - Що поробиш. Таке наше дiло, - усмiхнувся Сахновський. - Так що не гнiвайтесь, потiм з Богдасем надолужимо, вiн дуже здiбний. - Та про Богдася не турбуйтесь, це дрiбницi. Вiн справдi з вами математику полюбив, а я й не чекала. Вiтайте в Лондонi вiд мене щиро. - Дивно ж ми тут, в Антонiя Едварда, зiйшлися, у нашого Антонiя Сови, - мовив Сераковський, тиснучи руку Марi┐. - От i Бронiслав прийшов, - кивнув вiн на Залеського, - i ви, наче вiд батька Тараса до нас посланниця. - Я часто тут буваю, правда, Едварде? -сказала Марiя. - I так саме, як Тарас був нашим батьком у вигнаннi, так i панi Марiя нам рiдна, - цiлуючи Марi┐ руку, проговорив Желiговський, вiн же поет Антонiй Сова. Plеmienni bracia, brada moi z ducha, Choc w roznej wierze choc w roznej mowie, Nas wychowali i chrzcili ojcowie, Lecz my ogniwo jednego lancucha... - (Брати по племенi, мо┐ брати по духу, _ Хоч в рiзнiй вiрi i хоч в рiзнiй мовi _ Нас виховали i хрестили батьки, _ Але ми кiльця одного ланцюга.)_ проказала Марiя так само по-польськи, як i розмовляла часто в товариствi Желiговського, уривок з його твору. - О, матка боска, - гiрко усмiхнувся Саратовський, - коли б справжнi брати одно┐ вiри i одно┐ мови могли б порозумiтися мiж собою, як дiти одного справедливого духу, хоч i рiзних народiв. - Ти був в отелi Ламберт, в цьому гнiздi бiлого польського орла? - спитав Желiговський. - А може, тобi дав аудi║нцiю генерал Мерославський, який гада║ звiдси з Парижа керувати рухавкою i, головне, - в'┐хати диктатором на бiлому конi до Варшави. Боюся, що врештi вiн знайде спiльну мову не з тобою, Домбровським, Падлевськнм, а саме в тому бiлому гнiздi, з аристократами. А проти Герцена и Огарьова Мерославський просто пашить люттю! - I Бакунiна, - додала Марiя. - Це навiть i я знаю, бо коли Михайло Олександрович Бакунiн був тут, вiн з обуренням розповiдав менi й Фрiчу про його лист. - Лист Мерославського? - Еге ж. Мерославський написав йому, що не визна║ укра┐нцiв, бiлорусiв i литовцiв як окремi народи, вiн назвав нас фантастичними нацiональностями. - I вважа║ ганьбою те, що наш Центральний комiтет визна║ права литовцiв, укра┐нцiв i бiлорусiв на самовизначення, - сказав Желiговський. - От саме з ним i була в мене розмова. I важко пiсля не┐ заспоко┐тися, - сказав Сераковський. - Я бачу, що Марiя Олександрiвна добре в курсi наших справ. - I бере ┐х близько до серця. Герцен i Бакунiн дають Марi┐ Олександрiвнi доручення, довiряють, - пiдтвердив Желiговський. - Iнколи менi зда║ться, що Бакунiн надто багатьом довiря║, - мовила Марiя. - Але нiде правди дiти, зараз вiн живе польською справою i здивований, що партiя Мерославського всiляко уника║ його. - Коли б тiльки його! - обурено мовив Сераковський. - Цей зарозумiлий генерал ненавидить росiян, ненавидить i кревних полякiв, якi вважають, що лише в мiцному союзi з росiянами, з усiма племенами й народами Росiйсько┐ iмперi┐ ми можемо вийти на вiрний шлях. Я почав суперечити йому, сказав напрямки, що не згоден з його програмою. Боюся, що вiн нам наробить ще немало лиха. А як зарозумiло вiн тримався, ледве розмовляв з нашим Падлевським, iз Стефаном Бобровським. - Бобровським? - перепитала Марiя. - А, до речi, вiн же з Укра┐ни, вiн вчився спочатку в Немирiвськiй гiмназi┐. - Та невже? Адже i я жила в Немировi! Мiй чоловiк там учителював, але я не пам'ятаю такого гiмназиста, може, в iншi роки це було? А прiзвище наче вiдоме. - Там у вас чудеснi люди на Укра┐нi. Недарма мали такого Кобзаря! Там зараз i мiй, i його друг - пiдполковник Красовський. - - Вiн i з мо┐м чоловiком у Чернiговi познайомився, - вставила Марiя. Чом.у нiчого бiльше про Красовського не пишуть анi Опанас, анi Дорошенко? Ой, та що вона, звичайно, тепер зрозумiло, чому не пишуть, там такi дiла кояться! - А Бобровський втiк iз Ки║ва з одним укра┐нцем-студентом. Уявля║те, яке на них враження справили настанови Мерославського? - Ви довго ма║те тут пробути, у Парижi? - спитала Сераковського Марiя. От з ким ┐й хотiлося б ще зустрiчатися. Вона ж з ним познайомилася ще в Петербурзi, Тарас Григорович познайомив, i, вона знала, дуже любив Зигмунта Сераковського, а той просто схилявся перед Шевченком, ┐й у Петербурзi розповiдали, як Сераковський ходив до графiв Толстих просити, щоб вони клопоталися за звiльнення укра┐нського поета з солдатчини, з заслання, - вiн i сам цього скуштував досить! Але ж таким, як i Тарас Григорович, повернувся незламним, одразу зав'язав знайомство, а потiм i дружбу з Добролюбовим i Чернишевським, почав працювати в "Современнике", вступив до Вiйськово┐ академi┐, блискуче закiнчив ┐┐ i з усiм запалом став боротися проти фiзичних мiр покарання в армi┐. Йому навiть пощастило по┐хати представником вiд Росi┐ на Мiжнародний статистичний конгрес у Лондон, i там вiн пiдносив сво║ питання, воював за нього. I тодi ж вiн познайомився з Герценом i став у нього сво║ю людиною. Ясно, вiн був тепер одним iз керiвникiв пiдготовки до рухавки - повстання, але це нiколи не було видно з його поведiнки - анi тiнi, анi натяку на якусь зверхнiсть, право на владу, честолюбнiсть, нiяко┐ пози й красномовностi. Людина палко┐ дi┐, уперто┐ працi. Добролюбов, згадуючи його, казав, що, захищаючи сво┐ пакти проти змiни мiр покарання, вiн добрав неймовiрнi цифри, i статистика його дiяла просто вбивчо на опонентiв! Його статтi в "Современнике", мiжнароднi огляди теж впливали не красотами стилю, а сумлiнно дiбраними фактами, i всi били в одну цiль. - Марi┐ Олександрiвнi хотiлося б, щоб ти лишився тут якнайдовше, i я бажаю того ж! - сказав Бронiслав Залеський - також "соiзгнанник" старих часiв. - Що ви, друзi, - махнув рукою Зигмунт. - Хiба можна тепер десь надовго затримуватися! Я хотiв тут залишити на довший час свою дружину, - звернувся вiн до Марi┐, - але вона стала хворiти, й ми вирiшили за краще, щоб вона повернулася до батькiв. Обставини можуть скластися, що я зовсiм не зможу потурбуватися про не┐. - А яка мила i гарна твоя дружина, - усмiхнувся Залеський. - Недарма кажуть: перша красуня на Литвi. Майже завжди строгi сiрi очi Сераковського пiд чорними, немов у жалобi, вiями враз прояснiли. - А ще друзi кажуть про наше весiлля: "Остання мазурка на Литвi". Ми ж зовсiм нещодавно побралися. Це був, мiж iншим, слушний привiд нам усiм зiбратися. I, уявiть собi, раптом з'явилися зовсiм непроханi гостi в "блакитних мундирах"! А втiм, мо┐ аксельбанти офiцера генерального штабу росiйсько┐ армi┐ примусили ┐х збентежитися i зникнути, хоч Аполлонiя ┐м люб'язно запропонувала чарку з вином. - Шкода менi тво║┐ мило┐ Аполлонi┐, -зiтхнув Желiговський, - одразу, мабуть, вiдчула, якi несподiванки на не┐ чекають. - Вона знала це наперед, - заперечив Сераковський, - вона добре розумiла, на яке життя себе прирiка║. Але ж це для не┐ не новина, ┐┐ дiд, батько, брати - усi постраждали в боротьбi за ойчизну Я певний, коли б я стояв осторонь, спокiйно собi жив, - вона б i не погодилася стати мо║ю дружиною. - Не можна уявити тебе спокiйним, - заперечив Желiговський. - А хiба хтось iз нас усiх може бути зараз спокiйним? - гаряче спитав Зигмунт. - Зараз, напередоднi? * * * Спокiйним, звичайно, не можна було бути, але ж як не було пов'язане сво║ особисте з тим ширшим життям i свого народу, i боротьбою, все ж таки нiколи не могло припинитися життя iнтимне кожно┐ окремо┐ людини - i закохувалися, i одружувалися, i розлучалися, i люди народжувалися, вмирали, i цьому вiддавались i сили, i час, i не меншi страждання, i виникали, як споконвiку, колiзi┐ мiж суто сво┐м i громадським, але це було найчастiше не видно для стороннiх очей. Марiя згадала сiмейнi нелади у Герцена, якi не припинялися i тепер, коли людина мусила перемогти нелади, що виникали з поляками, хоча за його ставлення до польських справ проти нього усякими провокацiйними засобами настроювали лiберали на батькiвщинi. А Бакунiн iз сво║ю пташкою-дружиною! Вона нарештi вирвалася з Сибiру, ┐й допомогли ви┐хати за кордон, i тепер вона тiльки мрi║ про Париж! Париж - i нiчого бiльше! I Бакунiн губиться перед бажаннями цi║┐ дитини i просить графиню Салiас розважати в Парижi його милу Антонiю! А який смутний Желiговський напередоднi свого одруження. Так, вiн одружу║ться незабаром з дочкою Мiцкевича i рве цим довготривалий зв'язок з письменницею Буташевич. Буташевичка при┐хала з Петербурга й рида║ на грудях у Марi┐! Щоб розважити й заспоко┐ти ┐┐, Марiя вже обiцяла поговорити з Iваном Сергiйовичем, щоб той прочитав i написав кiлька слiв про повiсть Буташевички "Щоденник дiвчинки". Добрий Iван Сергiйович не вiдмовить Марi┐. Звичайно, Желiговський почува║ться не дуже добре. А який там спокiй у само┐ бiдно┐ Марусi! Усе непевне, усе тимчасове, хiба лише коли сидить за сво┐м столом i пише, трохи заспокою║ться. Та почина║ться iнший неспокiй. Може, ┐й i писати треба зовсiм не те, що пише? Вона пише "Записки дячка" i не може покинути отих дячкiв-попiв, та попiвен, та черниць з далекого свого дитинства та юностi. Вони ┐й спокою не дають нi вдень нi вночi. Iнколи вона наче не бачить цих бульварiв, вулиць, рiзноманiтно┐' юрби, бо перед очима зовсiм iншi картини. I не можна ж життя розкласти по поличках - оцi години я з ними, потiм Богдась, потiм Саша, потiм Сахновський з його дорученнями... Нi, нi, не можна нi роботи, нi почуттiв, нi думок розкласти по поличках, але як впоратися з цим усiм? Сахновський повернувся з Лондона ще дужче стурбованим та заклопотаним. - У Герцена й Огарьова були зустрiчi, на яких домовлялися про дальшi дi┐. Я не був, звичайно, на цих зустрiчах. Моя справа - виконувати, але я знаю, були серйознi розмови з Падлевським та iншими проводирями польськими. Ну, звичайно, Бакунiн був, i Андрiй Потебня якраз знову туди при┐хав. Ви зна║те, зараз найрiшучiший момент. У Варшавi Велепольський у змовi з урядом вирiшив оголосити рекрутський набiр, явно незаконний i пiдтасований - тiльки по мiстах i тiльки по списках. А до списку внесли усю пiдозрiлу для уряду молодь. Це ж значить одразу вiдрiзати головну силу вiд повстання. Отже, поляки настоюють, щоб рухавка - повстання - почалася напередоднi набору, поки всi нашi молодi сили - i революцiйне настро║нi, i спiвчуваючi - не опинилися в казармi. - Так це ж справедлива й вiрна думка! - Вiрна-то вiрна, але хiба невiрно й несправедливо говорять Герцен i Огарьов, що не можна вiдривати руху полякiв вiд спiльно┐ нашо┐ боротьби за землю i волю селянам, вiд боротьби на Укра┐нi, в Бiлорусi┐, на Литвi. Хоча весь час на Русi то там, то тут виникають заколоти, але ж вiдчува║ться i деякий спад революцiйного настрою, народ ще не готовий до вiдкритого великого повстання, треба ще почекати - принаймнi до весни, коли вийде термiн уставним грамотам, тодi легше буде пiдняти всiх селян на спiльнi дi┐, - а коли не буде цього союзу i спiльно┐ боротьби, рухавка може перетворитися у боротьбу мiж поляками i росiянами. - Але ж i серед полякiв не мало таких, що йдуть за настановами "Колокола", - мовила Марiя. - Не мало, та й не так багато. - помовчавши, додав Сахновський. - Бiдний Потебня, нелегко йому доводиться з його армiйськими друзями на територi┐ Польщi. Я, звичайно, не знаю подробиць усiх переговорiв. - Але ж врештi дiйшли до згоди? - Та дiйшли, знiтивши серце й iдучи на вза║мнi поступки. Сахновський привiз новi листiвки. Вiн зайнятий був налагодженням доставки ┐х до Варшави, Вiльно, Ки║ва, Петербурга Треба було користатися всiлякими нагодами, рiзноманiтними каналами, треба було бути максимально обачним, адже шпигунiв i провокаторiв було вдосталь. Через провокаторiв улiтку було стiльки провалiв i арештiв. Сахновський показав деякi листiвки Марi┐. - Вони однаково всi будуть надрукованi в "Колоколе". Читаючи листiвки, Марiя хотiла за стилем вiдгадати, хто ┐х писав - i вона часто наче чула енергiйний голос Герцена, роздумливу росiйську вимову Огарьова... Оце, напевне, була огарьовська: "Що треба робити вiйську" А оце Герцена: "Росiйським офiцерам у Польщi". Вона згадала свою розмову з Олександром Iвановичем у 1859 роцi про Укра┐ну, вiн пише про ┐┐ рiдну Укра┐ну в цiй листiвцi: "Скажемо разом з поляками - бути Литвi, Бiлорусi┐ й Укра┐нi, з ким вони хочуть, або нi з ким, аби волю ┐хню пiзнати не пiдроблену, а iстинну".. А щодо вiйськових, офiцерiв, якi належали до "Землi i волi", вiн настiйно радив: "Вступаючи, як росiяни, в спiлку з поляками, ви мусите вступити як самобутня органiзацiя i тому вимагати участi i права в нарадах. Не розчинитися в польськiй справi повиннi ви, а зберегти себе в нiй для росiйсько┐ справи". Але ж "росiйську" справу лондонцi розумiють не вузько, лише по вiдношенню до росiян, а думаючи про всi народи й племена, що населяють неосяжну матiнку Русь. "Росiйський народ не повстане нi за якi фантастичнi iдеали, вiн не пiде нi в який хрестовий похiд за гроби, нам потрiбне не фантастичне царство, а царство земне, себто, ми хочемо власну, нашу землю, чужо┐ нам не потрiбно... Нема визволення без землi! Нема волi без шматка хлiба! - Ну хiба це не ясно? - просто з розпачем спитала Марiя. - Але ж поляки, навiть такий однодумець Герцена й Огарьова, як Падлевський, доводять, хоча теоретично i згоджуються, - що рекрутський набiр, настрiй всього населен ня не дозволяють вiдкладати... - Що ж робитиме Олександр Iванович? - Знiтивши серце, - все, що зможе, хоч як його лаятимуть росiйськi "патрiоти" в лапках. Вiн сказав, що польська справа - це випробування нашо┐ революцiйно┐ честi й совiстi. Хiба цi листiвки i всi настанови "Колокола" не доказ цьому? I як можуть ще деякi поляки просто встромляти палки в колеса! Коли б ви бачили, як ┐м обом, i Олександру Iвановичу, i Миколi Платоновичу, попри все не хотiлося вiдпускати Потебню з Лондона! Я ж то знаю настро┐ там, у Польщi, - люди ладнi вiддати життя, а до них ставляться з недовiрою, наче тi якiсь мiсця хочуть зайняти. Та Андрiй казав: "А що ж ми, росiйськi офiцери, повиннi чинити? У нас ║диний шлях". От почитайте це, - Сахновський простяг Марi┐ ще один тонесенький надрукований аркушик. - Бачите назву: "Офiцерам росiйських вiйськ вiд Комiтету офiцерiв у Польщi" Марiя прочитала: "Ми не хочемо бути катами. Коли б ми були самi, ми б склали зброю i пiшли б геть. Але за нами солдати, i вони також не хочуть бути катами. Примусити цiлi полки скласти зброю, не при║днуючись нi до то┐, нi до iншо┐ сторони, нема нiяко┐ можливостi. Ви бачите, що для нас вибору нема: ми прилуча║мось до дiла свободи. Ми оголосили, що росiйський народ пiдносить прапор визволення, а не поневолення слов'янських племен. Ми не зганьбимо росiйського iменi продовженням грiхiв петербурзького iмператора. Краще поляжемо жертвами очищення, жертвами спокутування". - Це ви вже не пiзна║те, хто писав, - мовив Сахновський. - Нi. не пiзнаю. - Той самий Андрiй Потебня. Листiвка у Лондонi дуже сподобалась. Нашi славнi редактори майже нiчого не виправляли. ┐м до серця припало, що вiн знову висунув гасло: "За нашу i вашу свободу!". - Гасло старого Лелевеля! - пiдхопила Марiя. - Ви ж зна║те, я була у нього в Брюсселi, разом з Олександром Iвановичем. Нiколи не забуду Цих вiдвiдин. - Ав Парижi не бачилися? Вiн же тут помер. - Нi, бiльше не бачила. Я була тодi в Iталi┐. - Ну, а я ще був дома! Коли б ви знали! Скрiзь - у Польщi, Петербурзi, Ки║вi, -та скрiзь правили за ним панахиди, i цебуло приводом для манiфестацiй i демонстрацiй, i сутичок з полiцi║ю. I от слова, що вiн кинув, знову ожили i стали гаслом: "За нашу i вашу свободу!" Але читайте далi цю надзвичайну листiвку. Нi, давайте я сам прочитаю вам: "Щоб урятувати Росiю, вiйсько повинно бути другом народу i слугою його свободи", - Сахновський знову зупинився. - А як вiдповiдають Андрi║вiй вдачi цi слова: "Ми не самолюбивi. Ми не вважа║мо себе Центральним комiтетом. Нехай нами i вами керують найздiбнiшi. Назвiть ┐х, i ми пiдемо за ними. Але поспiшайте. Час дорогий. Якщо доля вирiшить, що ми ранiше за вас повиннi будемо вiдмовитись вiд справи катiв i при║днатися до справи свободи, то заповiт справжньо┐ волi народно┐, прийнятий нами вiд Пестелiв i Рил║║вих, ми переда║мо вам... Товаришi, ми, що на смерть iдемо, вам кланя║мось!" - Morituri te salutant, - прошепотiла Марiя. - Написати так, це дiйсно вiдчувати, що йдеш на загибель. Кiлька хвилин вони обо║ мовчали. - В Потебнi, незважаючи на всю простоту, звичайнiсть, видно якусь приреченiсть. Так не хотiв Огарьов особливо його вiдпускати, а ще коли ┐хня маленька Лiзочка, - вона дуже заприятелювала з Андрi║м, з жiнками вiн був дуже сором'язливий, майже завжди мовчав, а от з Лiзочкою заприятелював, навiть якусь укра┐нську пiсню веселу наодинцi ┐й спiвав, - так от Лiзочка прямо-таки вчепилася в нього, й розплакалася, i каже: "Милий Потебня, не ┐дь вiд нас, тебе уб'ють". А вiн засмiявся i каже: "Та що ти, Лiзонько, я тiльки в Париж i знову до вас" А та сво║: "Нi, нi, не треба ┐хати, ти не в Париж!" Невже дитина щось передчува║? - Та нi, просто наслухалась розмов дорослих, - мовила Марiя, щоб заспоко┐ти товариша, але ┐й самiй було аж моторошно читати цю листiвку: "Ми, що на смерть iдемо, вам кланя║мось" Вона уявила собi цього скромного, тихого офiцера, що любить спiвати укра┐нськi пiснi, зна║ напам'ять Кобзаря, - i спокiйно, на людях, всаджу║ за товаришiв кулю в ката-генерала. I, навiть передчуваючи загибель, iде битися з гаслом: "За нашу i вашу свободу". 5 Андрiй Потебня, член молодо┐ органiзацi┐ "Земля i воля" i Комiтету росiйських офiцерiв у Польщi, приходив до Герцена i Огарьова звичайно не в днi "великих прийомiв", коли навiдувався кожен, хто хотiв, i господарям уже часто ставало неспокiйно - чи не зайшов, бува, хтось, спецiально надiсланий, зв'язаний з "батькiвщиною" III вiддiлом. Траплялося й таке. Бiльше розмовляли гостi, нiж хазя┐. Микола Платонович Огарьов признався Андрi║вi в сво┐й кiмнатi, куди той зайшов напередоднi одного iз сво┐х раптових при┐здiв та вiд'┐здiв: - Останнiм часом Лондон менi нестерпний вiд цього гультяйства язикiв, воно мене просто бiсить. З Андрi║м непотрiбно було анi зайвих красивих слiв, анi запевнень. Огарьов дуже любив Сашу Герцена, сина Олександра Iвановича, як i всiх його дiтей, вiн з великою турботою (з далеко меншою любов'ю, але з дужчою турботою) ставився до Генрi, сина Мерi Сетерленд, яку так ненавидiла Наталi, вiрно┐ Мерi, яка була йому вiддана, як нiхто в життi. Та Андрiй був сином "по духу". Вiн, Огарьов, жадав би мати рiдного сина - саме такого! Вiн мрiяв, що люди, молодi люди в майбутньому будуть саме такi, як цей молодий офiцер, укра┐нець родом. До речi, коли Микола Платонович показав йому сво┐ записки, сво┐ пота║мнi, заповiтнi "записки про та║мне товариство", якi почав писати ще в 1857 роцi, у роздiлi про федеративний подiл майбутньо┐ республiки на територi┐ теперiшньо┐ Росiйсько┐ iмперi┐ в перелiку членiв цi║┐ республiки пiд пактом "б" стояло: Малоросiя. - Ми звемо наш край Укра┐ною. Для Укра┐ни й укра┐нцiв звучить зневажливо - Малоросiя, малороси, - зауважив Андрiй. Тодi, при цiй розмовi, навiдався i Олександр Iванович. - Ще б пак! Звичайно┐ Це ж славна Укра┐на! - пiдхопив вiн i, взявши ручку, енергiйним рухом закреслив "Малоросiя" i надписав: "Укра┐на". Адже i в статтях сво┐х, завжди тепер писав - Укра┐на, укра┐нцi! - Ну, ви тут займайтеся дiлом, а менi треба спуститися до марномовних "гультя┐в язиками", як каже Микола Платонович. Я б хотiв, щоб ви, Андрiю Панасовичу, лишили нам список росiйських офiцерiв, причетних до нашо┐ органiзацi┐, на яких можна спертися. Я ще повернуся до вас. - Герцен пiшов. - Запишiть сюди. - Огарьов простягнув Потебнi свою записну книжечку, i той акуратно став писати назви полкiв i прiзвища офiцерiв - Я пишу вам не просто iмена спiвчуваючих, а тих, що стоять на чолi в кожному полку, а спiвчуваючих, звичайно, далеко бiльше. - Та, на жаль, все ж таки не стiльки, як уявля║ Бакунiн! - зiтхнув Огарьов. - Нiчого, щодня нас ста║ бiльше, - переконливо мовив Андрiй. - Як ви трима║те в пам'ятi всi iмена, - зауважив Огарьов, дивуючись, як швидко пише Андрiй, наче справдi не з пам'ятi, а переписуючи з якогось списку. Андрiй усмiхнувся. - I не лише прiзвища, а й вдачi ┐хнi. От Костянтин Гнатович Крупський - це розсудливий, завжди справедливий до всiх, користу║ться великим авторитетом i серед офiцерiв, i серед нижнiх чинiв. Солдати його люблять i слухають беззаперечно. Потебня давав такi коротенькi характеристики кожному сво║му товаришевi. - А тепер запишемо i нашi адреси, i нашi назви мiст, - сказав Огарьов. I вони записали сво┐ конспiративнi означення. Паролем органiзацi┐ була назва - "крусалим", Центр польського революцiйного руху - "Берлiн", хоча насправдi це означало Варшаву, а тому й Польський центральний народний комiтет назвали "берлiнським банком", а вiйськовий комiтет- "берлiнською поштою". Другий великий, центр польського руху - Кракiв - звався умовно "Гамбург", а Петербург - "Любек", i Росiйський революцiйний центральний комiтет - "любецький банкiр". Через багато, майже сотню рокiв, була розшукана ця дорогоцiнна записна книжка! Вона не потрапила до рук нишпорок, жандармiв III вiддiлу. Разом з планами й програмами майбутнього республiканського устрою, соцiалiстичного устрою суспiльства, разом з усiма прекрасними, хоча й багато в чому утопiчними мрiями й положеннями, ще досить далекими вiд справжнього наукового пiдходу до розвитку суспiльства, але вже стремлiнням до цього, - цi неоцiненнi сторiнки потрапили до рук вдячних нащадкiв, коли вже багато з цих мрiй i планiв було здiйснено. Але ж не тiльки в цих записних книжках ховалися цi думки! З сторiнок "Колокола", "Веча", з листiвок, з усних розмов та настанов вони линули по всiх усюдах i закладали основи перших революцiйних органiзацiй. А тодi не лише далеке майбутн║, а тривожне сьогоднi турбувало i вже немолодого мислителя Огарьова, i юного одчайдушного дiяча - офiцера росiйсько┐ армi┐ - Андрiя Потебню. - От все. Вам на пам'ять вiд мене, - усмiхнувся Андрiй сво║ю дитячою посмiшкою, яка рiдко й завжди несподiвано з'являлась на його обличчi. Огарьову стало якось не по собi, навiть моторошно вiд цих слiв, наче справдi Потебня подарував перед прощанням йому щось на пам'ять. - Я не буду зараз заходити до ваших. З дамами i Лiзочкою я попрощався, - сказав Андрiй. - Менi вже треба йти. - Я проведу вас трохи, хочеться на повiтря, - мовив Огарьов. - Надворi ж така мряка i досить холодно, - турботливо зауважив Андрiй. - Так завжди в Лондонi. Не те щоб я звик до цього, а намагаюсь не звертати уваги, поки не примушу║ мiй органiзм. А надворi справдi була типова осiння лондонська мряка, густий туман наче заволiк усе навколо. - Таки справдi непри║мно, я вже змерз, - мовив, здригнувшись, Микола Платонович. Дерева почорнiли вiд дощу, насувалися сутiнки, i вiд них ставало ще вогкiше, незатишнiше. - Отут, у Рiчмонд-парку, я знаю один кабачок, можна чаю гарячого випити, навiть з вершками. Зайдемо погрi║мось, - запропонував вiн Потебнi. Кабачок був невеличкий, звичайний лондонський кабачок для скромного службового люду. Зараз вiдвiдувачiв було мало. Дене-де сидiли дрiбнi клерки за маленькими столиками. Хто пив чай, а хто зiгрiвався трохи солiднiше. - Може, попросимо грогу? Ви п'║те? - спитав Огарьов. - Де б ви бачили вiйськового, який би при нагодi не випив? - добродушно усмiхнувся Андрiй. I чомусь сподобалось Огарьову, що цей юнак не намага║ться удати з себе якогось героя з надлюдськими почуттями й строгими правилами. - Ну, вип'║мо за ваш успiх! - мовив Микола Платонович - Наш успiх, - поправив Андрiй.