авою i бiдами, i хотiлося про них говорити, як про живих. Не так давно помер Бальзак. Марiя вiдхилила густий плющ, який майже зовсiм закрив обличчя письменника на постаментi, - широке, веселе, жваве. - Який вiн тут здоровий, мiцний, впевнений, що пiдiйме велетенську глибу - томи сво║┐ людсько┐ комедi┐! Вони обидвi помiтили, що збоку сидить молодий художник i змальову║ пам'ятник. - Пробачте, - мовила Марiя i вiдiйшла. Шурочка не втрималась i мимохiдь зазирнула з-за спини художника в його малюнок i ледь знизала плечима. За нею i Марiя непомiтно поглянула туди ж. I обидвi швидко пiшли. Художник старанно перемалював постамент, квiти, але з рамки зелених гiлок на малюнку дивилося не розумне жваве обличчя письменника, а гарненька жiноча голiвка. - Вiн заробить на цьому бiльше, а книжок Бальзака, може, i не читав нiколи, - iронiчно мовила Марiя. - Ходiмо далi. От могила Беранже. Я схилялась завжди перед його незалежнiстю. Вiн нiколи не хотiв одержувати нiяких почестей та нагород вiд уряду, ненависного йому. Вiн навiть не захотiв виставляти свою кандидатуру в члени Академi┐, в число "безсмертних". До могили пiдiйшла купка чоловiкiв у робiтничих блузах. Один iз них гаряче розповiдав рештi про Беранже, показував на високу купу вiнкiв коло могили, правда, уже прив'ялих. Вiн знав, що лишиться в серцi народу, - пошепки сказала Шурочка. - Це далеко почеснiше. А от до могили Шопена, напевне, давно нiхто не приходив iз близьких. - Ач, як розрослися квiти й кущi, треба просто мати силу, щоб розсунути гiлля, - мовила Марiя. - I стежки майже не I. видно. - Яке страдницьке, змучене обличчя! - зiтхнула Шуроч; ка. - Його музика - моя найулюбленiша. Коли завгодно я можу слухати ┐┐. Стiльки в нiй суму, болю i проникнення в душу. - Але ж у нього ║ один прелюд, де просто чу║ш гуркiт барикадних бо┐в, - заперечила Марiя. - Я теж його дуже люблю. - Певне, кожен чу║ лiпше те, що йому ближче, - засмiялася Шурочка. - Я от волiю грати його ласкавi ноктюрни, сонячнi мазурки. - Це, справдi, вам бiльше личить, - милуючись нею, мовила : Марiя. - Все ж таки не розумiю, як його могла розлюбити Жорж Занд? - з жалем сказала Шурочка. Ну, якi б жiнки не зупинилися на цьому, згадавши Шопена i Жорж Занд? - Його дуже любив художник Делакруа, - мовила Шурочка. - Вiн вивозив його хворого гуляти, називав його "маленький Шопен". Це розповiдав менi чоловiк, вiн працю║ тепер у майстернi Делакруа, пише копi┐. - Делакруа не так давно помер, - сказала Марiя. - Яка прекрасна його "Свобода на барикадах"! - Зна║те, нашi художник-и i мiй Валерiй стрiчаються в цiй майстернi з його друзями, i всi тако┐ високо┐ думки про Делакруа i про Коро - не тiльки як про майстрiв-художникiв, а як про людей. Уявiть, Коро, цього надзвичайного художника, весь час обходили нагородами, i от на його ювiлей художники - його друзi й учнi - самi вилили для Коро золоту медаль. Вiн казав, що пиша║ться нею бiльше, нiж будь-яким орденом. Я б хотiла, щоб такi щирi вза║мини були i мiж нашими художниками, щоб не тримали в секретi сво┐ роботи, не запобiгали у начальства, - Шурочка зiтхнула, мабуть, неспроста. - До речi, ми хочемо з Валерi║м звести вас ближче з нашою росiйською художницькою колонi║ю. Там ║ справжнi високi таланти i дуже хорошi люди. Мiж iншим, дехто вже хотiв писати ваш портрет, - хитрувато примружила вона одне око. Марiя розсмiялася. - Познайомитися ближче - я з охотою. А портрет - не уявляю, щоб я позувала! - А я уявляю, - переконливо сказала Шура. . - Спочиньмо коло Альфреда Мюссс, - запропонувала Марiя. - От ще один нещасливий закоханий у Жорж Занд... Це, мабуть, жахливо, переживати сво┐х коханцiв. - Але ж вона ┐х уже не кохала, - заперечила Шурочка. - Невже нiчого не лишилося, нiякого почуття? - роздумливо сказала Марiя. Могила Мюссе була в сiмейному колi - сестра, родичi. Невеличка плакуча верба схилила саме над його могилою вiти. Жiнки сiли на лавочцi. Шурочка тихо проказала: Mes chers amis, quand je mourrai, Plantez un saule au cimetiиre, J'aime son feuillage йplorй; La pвleur m'en est douйe et chиre, Et son ombre sera lйgиre A la terre ou je dormirai. (Коли я вмру, посадовiть_ Вербу плакучу надi мною._ Свою блiду прозору вiть_ Вона похилить в супоко┐,_ I буде тiнь ┐┐ легкою_ Для того, хто пiд нею спить._ (З_ франц._ переклала Наталя Забiла)._ - Правда, чарiвнi вiршi? Шура дуже любила вiршi. Вона нiколи про це не казала, але тримала ┐х безлiч у пам'ятi. Для Марi┐ це було чимось органiчним у Шурi, невiд'║мним вiд ┐┐ синiх очей, дитячо┐ усмiшки, усього нiжного, поетичного обрису. Звичайно, не при всiх, лише з близькими людьми любила Шура згадувати улюбленi вiршi, рядки, що вразили ┐┐. Вона любила, як i Марiя, ритися в книгарнях, на лотках у букiнiстiв, i коли знаходила, вiдкривала для себе ранiше не знаного поета або й давнього "знайомого", зупинялась над якимось образом, що раптово розкривався по-новому, якоюсь особливою мелодi║ю рядка, ┐й здавалось, вона одержувала дарунок, ┐й хотiлось подiлитися цим дарунком з iншими. - "Гармонии стиха божественные тайны не думай разгадать по книгам мудрецов". Правда, Майков вiрно сказав, - нагадала ┐й якось Марiя. З Марi║ю можна було, десь блукаючи, десь спочиваючи, читати напам'ять сво┐ улюбленi вiршi. От i зараз, помовчавши з хвильку, Шура мовила: - От послухайте ще його: J'ai le coeur de Pйtrarque et n'ai pas son gйnie; Je ne puis ici-bas que donner en chemin Ma main а qui m'appelle, а qui m'aime ma vie I. (Та_ леле, генiя_ Петрарки я не маю, _ Я_ можу з ним зрiвнятись тiльки почуттям, _ Кохати_ так,_ як вiн. Тiй, що мене коха║, - _ Пожертвувати можу всiм сво┐м життям. _ (З_ франц._ переклала Наталя Забiла). _ Чому Шура вибрала цей вiрш i з такою милою усмiшкою дивиться на Марiю? Певне, вона дума║ те ж саме, що дума║ й Марiя. А Марiя згадала, як Саша читав канцони й сонети Петрарки i запевняв, що нiхто не виявив так його, Сашиних, почуттiв, як iталiйський спiвець. Мабуть, йому до душi припаде Мюссе. - Я вам iнколи заздрю, - призна║ться Шура. - Я не можу скаржитися на Валерiя, я щаслива з ним, але в нього перш за все мистецтво. Я iнколи цiлi днi його не бачу. Вiн не може, як i кожний художник, i дня прожити без картини. Мабуть, людям мистецтва потрiбнi жiнки, якi цiлком живуть ┐хнiм життям. I не мають свого. А от для Олександра Вадимовича ви перш за все. [ не лише перш за все, а просто все. - Ну, звiдки ви це взяли? - зашарiлася Марiя. - О, любовi, як кашлю, зата┐ти не можна, - переконливо мовила Шура. - Зда║ться, так кажуть iталiйцi. Робота для нього - що? Необхiдний обов'язок, який треба швидше виконати i поспiшити до вас. Певне, йому треба почитати Мюссе. Я купила нещодавно томик його поезiй. - I захворiли ним? - О, так! Я б могла вам зараз багато прочитати, один твiр кращий за iнший. Там такий надзвичайний вiрш "Tristesse" (Журба_ (франц.)._ Але вiн навiва║ на мене невимовний сум. Хочете, я куплю таку книжку i для вас? Я рада буду вам подарувати. Е, що там не кажи, хоч йому, Альфреду Мюссе, часом не щастило в любовi, - я певна, мiж iншим, що не менше й щастило, - проте коли тво┐ вiршi можна дарувати як дорогоцiннiсть, - хiба це не найбiльша радiсть поета? Менi зда║ться, Олександру Вадимовичу це буде ще ближче до серця, нiж вам. Я знаю, ваш улюбленець Гейне - "Schlage die Trommel und fьrchte dien nicht". Сильнее стучи и тревогой Ты спящих от сна пробуди! Вот смысл глубочайший искусства, А сам маршируй впереди! - пiдхопила Марiя. - Наш Плещеев чудесно переклав, правда? Вот Гегель! Вот книжная мудрость! Вот дух философских начал. Давно я постиг эту тайну, Давно барабанщиком стал! Але радiйте, я вiдчуваю - Мюссе менi стане близьким... Може, справдi через Сашу... - додала вона роздумливо. - Де ви купили Мюссе? - Не смiйте купувати, я ж вирiшила, що я подарую вам. - Шурочко! - Марiя докiрливо глянула на не┐. - Не турбуйтеся, ми одержали вчора грошi. Однаково прийдуть гостi - i ми ┐х про┐мо i проп'║мо на радощах, - мовила Шурочка. - Художники iнакше не можуть. Але на книжку Мюссе вистачить обов'язково. Це буде на згадку про нашу прогулянку до нього! Я так люблю гуляти з вами, - призналася вона щиро. - Ну, з ким можна отак просто читати вiршi, так вiдчувати життя? - Отут, на кладовищi, - тихо мовила Марiя. - Та Гейне похований на Монмартрському кладовищi. Там взагалi бунтiвники - Марат, Лелевель. Хiба вони знали обидвi, що не мине й десяти рокiв i саме кладовище Пер-Лашез увiйде в iсторiю революцiй i мало хто й знатиме, що названо воно було колись iм'ям духiвника Людовика XIV, отця ║зу┐та Лашеза, якому король подарував землю на цьому горбi, а назва "Пер-Лашез" буде навiки зв'язана з iншою трагiчною i величною подi║ю - загибеллю перших комунарiв, бiйцiв Паризько┐ комуни. - Я знайома була з Лелевелем, - сказала Марiя. - Мене водив до нього Герцен у Брюсселi. - А ви поведiть мене хоча б до його могили, i зна║те, я тепер не хочу приходити з порожнiми руками, треба покласти кожному знайомому хоч квiточку. - Для цього потрiбний буде цiлий снiп квiтiв, - зауважила Марiя. - Звичайно, вiдрива║шся якось вiд роботи, - мовила вона роздумливо, - але я виправдовую себе тим, що iнакше не могла б писати, як домовилася з петербурзькою газетою, сво┐ "Листи з Парижа". Менi замовили такi нариси. Про це мене ранiше просив i редактор нашого укра┐нського журналу "Основа", але, на жаль, журнал уже припинив сво║ iснування. Так що пишу для росiйсько┐ газети. - Може, для цього вам треба поблукати самiй? - делiкатно спитала Шура. - Нi, нi, я вже сама багато скрiзь ходила, а тепер менi з вами дуже добре. Я не хочу думати весь час - от про це треба напи сати, от про це буде цiкаво прочитати, i коли ми вдвох, я й не думаю, як та що я писатиму, я просто гуляю, дивлюсь, дiзнаюсь про те, що менi самiй цiкаво знати, а в головi, в пам'ятi завжди лиша║ться, що найдужче вразило, - значить, про це й треба написати. Менi навiть краще з вами, наче не тiльки двома сво┐ми очима дивишся, а ще й вашими. Правда, я рiдко з ким люблю вдвох гуляти. Дуже мало людей, з якими можна не тiльки розмовляти, а й мовчати... якi не заважають мовчати... i писати... Ранiше я могла коли завгодно i де завгодно писати, аби не торсали, - засмiялася вона. - А тепер менi треба бути наодинцi. - Олександр Вадимович, мабуть, ревну║, - пожартувала Шура.-Сказати правду, я ревную Валерiя до його картин, але ж тiльки до картин! А вiн мене до всiх i всього, навiть до власного сина! - Нi, Олександр Вадимович до роботи мене не ревну║, - мовила роздумливо Марiя. - Менi самiй дивно: при ньому я можу писати, i вiн завжди радi║, що не заважа║ менi. Справдi, вiн ║диний нi в чому не заважав. З ним вона як сама з собою - може, це й ║ критерiй справжнього щастя? Але ║ рiзниця в ┐хньому ставленнi одне до одного. Вiн не може без не┐. А вона так само, як без нього, не може бути без сво║┐ роботи. Нi, не треба думати, хто дорожчий - вiн чи робота? Що за безглуздя! Так само, як страшно ставити питання - вiн чи Богдась. Це зовсiм рiзне. Не треба важити на терезах i торгуватися з життям. Адже вона i без людей, без друзiв також не може! Вона вiдмаху║ться вiд цих думок. Тим бiльше, що вже прийшла до одного кардинального рiшення. - До речi, - каже вона Олександрi Микола┐внi, - я збираюсь пере┐хати з rue Marbeuf. Так, я майже вже домовилась. Ми пере┐демо в Нель┐. - Як? Це ж, зда║ться, навiть не Париж, це невеличке село. - Скорiше передмiстя. Але це мене не ляка║. Уявiть собi - на березi Сени, два кроки до справжнього лiсу i квартирка - кiлька кiмнаток. У мене буде цiлком вiдокремлена - бачите, як важно! А головне - садок, правда, невеличкий, зда║ться, лише одне, але ж величезне, таке крислате дерево, немов дах над головою. А поряд, за парканом, обабiч справдi чималi сади i лiс, справжнiсiнький лiс, куди можна буде тiкати! Хазяйка з гордiстю казала, що в Нель┐ живуть вiдомi французькi поети. Хто саме, вона так i не назвала, але це говорилося з таким виглядом, що пiсля цього не можна було торгуватися за платню! Мiж iншим, там, звичайно, дешевше жити. - Менi шкода, що ви будете так далеко, - зiтхнула Шура. - Зовсiм нi, - переконливо заспоко┐ла Марiя. - Це сорок хвилин ┐зди вiд центру Парижа. Хiба це багато? Отак, зна║те, вiд Трiумфально┐ арки, бульварами, потiм клiсейськими Полями i прямiсiнько до нас. Ви будете часто при┐здити з вашим Володенькою, там таке чудесне повiтря! Ви не уявля║те, як я скучила за свiжим повiтрям, зеленим листям - щоб його багато було, - за водою! Ми зможемо там щодня купатися, а Богдась мрi║ про рибалку! - А як ставиться до цього вашого пере┐зду Олександр Вадимович? - обережно спитала Шура. - О, та вiн же найщасливiший! У нього теж буде там окрема кiмната. А ви ж зна║те, як з його слабими легенями йому дуже потрiбне свiже, чисте повiтря! Так просто сказала це Марiя, а скiльки вона перемучилась i передумала до того - це ж починалось зовсiм якесь нове життя. Разом iз Сашею. Уже не як закоханi напiвта║мнi коханцi, а як подружжя, справжн║ подружжя. - Ну, значить, i я щаслива за вас, - щиро сказала Шура, - i, правду кажучи, найбiльше за Олександра Вадимовича. Але як ви все по║дна║те iз сво║ю роботою? Це ж додасться ще стiльки турбот - я-то знаю! - Хiба менi звикати? Та коли ми будемо разом, менi зда║ться, у нас буде бiльше часу i для роботи. I вiн буде доглянутий - вiн став так часто хворiти! А ще я дуже прошу при┐хати до мене сюди мою маму. Вона допоможе менi, порадить в хазяйствi Я так давно ┐┐ не бачила. Вона згодна, хоча й дуже бо┐ться подорожi. Я на не┐ так чекаю, але хочу пере┐хати до ┐┐ при┐зду. - Ми вам допоможемо, - вихопилось у Шури, - та й, певне, весь ваш вiрний почт. - Ну, звичайно, уже розподiлили обов'язки! - засмiялася Марiя. - Ви часто буватимете в нашому ма║тку! А щодо Валерiя Iвановича, я певна, вiн при┐здитиме туди з пензлем i фарбами. - От я й подарую вам на новосiлля Мюссе, ви ж зна║те - на щось дорожче я зараз неспроможна! - Це найдорожчий подарунок, тим бiльше, що ми мрi║мо, нарештi, купити книжкову шафу. Ми вже бiгали з Сашею по старих крамницях, нам хочеться саме книжкову шафу вибрати гарну, адже таку рiч купують, може, раз у життi! Мюссе займе в нiй почесне i достойне мiсце! У мене назбиралося багатенько книжок. Я не можу спокiйно проходити повз книгарнi, треба ж, нарештi, щоб було де ┐х ставити! - Ах, як це буде чудесно! Вони обидвi радiли. - Так ми пiдемо на Монмартр? - пита║ Марiя, коли вони вже прощаються. - Обов'язково! Але як це легковажно луна║: "на Монмартр", немов ви пропону║те менi прогулянку й розваги в улюблених художниками i студентами кав'ярнях i театриках Монмартру, - лукаво смi║ться Шура. - Iнколи менi, правда, хочеться скрiзь побувати i трошки розважитись, якщо справдi там цiкаво й весело. - Ми побува║мо i там, я мушу багато про що написати в сво┐х "Листах". Я обмiркувала i занотувала щось на зразок плану. Ми побува║мо з вами в судi... - От так розваги! Це, звичайно, вас спокусив Олександр Вадимович? По║днати при║мне з корисним? - Я була вже з ним один раз, це дуже цiкаво, хоч i досить важко, i вже зовсiм не можна сказати, що при║мно. Але ж взагалi наша робота - при║мне з корисним, хiба не так? Так от - перше: суд, - Марiя загнула один палець, - два: установи для малолiтнiх злочинцiв. Не лякайтесь, це може бути дуже корисним не тiльки для Олександра Вадимовича, а й для мене, i не лише в тому, що напишу про них. Далi, три: школи для слiпих i глухонiмих дiтей; чотири: базари; п'ять: ярмарки. Бачите, це вже веселiше. Шiсть: народнi гуляння, бали для робiтникiв. Не лякайтесь тако┐ легковажностi! - Навпаки, менi це все дуже цiкаво, я в захопленнi! - Ну, щоб ми не дуже з вами поринули у таке легковажне марнування життя, я ще хочу вiдвiдати й написати про церковнi проповiдi та великопiснi концерти. - Де ми спокуту║мо нашi розваги на ярмарках i балах! - Як бачите, мо┐ "Листи" зовсiм не будуть схожi на листи Герцена, якими я зачитувалась i якi вiдкривали менi очi й збагачували думки. Вiн охоплював усе, вирiшував полiтичнi мiжнароднi питання i фiлософськi проблеми. - А ви дасте життя робiтничого Парижа, Парижа бiдноти, звичайних простих людей, часто скривджених життям, - хiба це не потрiбно i не цiкаво? - Це мене й заспокою║ трохи. А на Монмартрське кладовище я хочу пiти навiть не для того, щоб потiм одразу написати. Я хочу вклонитися Лелевелю. - I Гейне. - I Гейне. * * * Так само, як i бiля кладовища Пер-Лашез, бiля Монмартрського було багато крамничок, лоткiв з квiтами - живими й штучними. Веселi дiвчатка, наче низали намисто, робили гiрлянди, бутонь║рки, вiнки, продавали широкi стьожки з готовими ### вiдсутнi сторiнки 382-383 ### волi, вiд Парижа, вiд оточення нових друзiв, якi слухали й вимагали розповiдати все, все, що трапилось там, па батькiвщинi. Адже тут вони перебували в атмосферi дискусiй, сперечань, сварок, яко┐сь метушнi, а там - дiяли, жертвували сво┐м життям. - Ви - нашi геро┐! - сказав Желiговський пiсля розповiдi Тедзика. А потiм, коли йшли вдвох з Марi║ю Олександрiвною, i вона сказала задумливо: - Справдi, Тедзику, ви герой. - Ну, хоч ви не кажiть цього, - щиро обурився Тедзик. - Вам-то я розповiв бiльше, нiж Желiговському. Таких, як я, були сотнi, i навiть у в'язницi не знали наших iмен, бо ми вигадували. I такi, як я, тiльки рядовi виконавцi, солдати повстання. Дiйсно, вiн ┐й розповiв далеко бiльше, нiж Желiговському, коли там увечерi зiбралося кiлька чоловiк, бо ┐й вiн хотiв передати, що й сам переживав, те, що, звичайно, вiн не винiс на люди, i Марiя намагалася уявити все, як було там, на Укра┐нi, в Ки║вi, поки тут сперечалися, дискутували, i "бiлi генерали" мрiяли про урочистий в'┐зд на бiлому конi до Варшави, урочистi паради пiд старими знаменами. А те, що вiдбувалося там, на батькiвщинi, що пережив сам Тедзик i сотнi таких, як вiн, було так. За розпорядженням повстанського Центрального комiтету мали почати повстання на Укра┐нi одразу за повстанням у Польщi, але воно вiдкладалося з багатьох причин. Уже на початку 1863 року трапилися великi провали, арешти в Одесi, Ки║вi, Житомирi. Особливо зле вiдбився на пiдготовцi повстання провал "Революцiйного агенства" в Одесi, яке мало мiцнi зв'язки з Ки║вом, Варшавою, Петербургом та Лондоном. Ще в 1862 роцi через Одесу готували втечу пiдполковника Красовського, яка провалилася через одного зрадника, i ще тодi в руки жандармiв потрапило багато ниток. Нитки i вели до Ки║ва, Петербурга, Варшави, а головне, за кордон до Лондона. Почалися арешти агентiв-зв'язкiвцiв, вже добиралися до голови Комiтету - професора унiверситету ┐сидора Коперницького, але, певне, хотiли зiбрати бiльше матерiалiв, з арештом зволiкали, i старий професор, сво║часно попереджений, зник iз Ки║ва. Отже, нi Красовського, голови "Землi i волi", нi Коперницького, керiвника польських революцiонерiв, у Ки║вi вже не було. А повстання за всяку цiну мали почати напровеснi 186З року. "Диктатором на Русi" був призначений Лнтось Юр'║вич, i вiн сам командував одним iз ки┐вських рейдiв повстання i в його саме загонi й був Тедзик, який пiсля сво║┐ втечi й подорожi до Чернiгова знову повернувся до Ки║ва, але переховувався вiд полiцi┐. З Антосем Тедзик познайомився з перших днiв вступу до Ки┐вського унiверситету, хоча вчилися вони на рiзних факультетах. Антось був "вiльним слухачем" iсторико-фiлологiчного, а Тедзик - юридичного. Та вони стрiчалися у професора Коперницького, пiдполковника Красовського, i обидва з запалом працювали в недiльних школах. Антось приятелював з Стефаном Бобровським. У Антося, Стефана, Тедзика, - так само, як i мiж ┐хнiми старшими друзями - Красовським та Коперницьким, - було цiлковите вза║морозумiння в питаннях самовизначення та незалежностi Польщi, Укра┐ни, Литви. Для них головним була справа народу. Та серед "укра┐нських громад" i польських товариств - "гмiн" - такого розумiння, на жаль, не було. Багато хто вважав, що селянам треба домовлятися з помiщиками на вигiдних умовах i що саме шляхта матиме велике значення у повстаннi, i поки що нi Коперницький, нi Антось Юр'║вич i ┐хнi однодумцi, якi були за докорiнний перелом саме на селi, ще не могли вiдстояти сво┐х позицiй. А коли спочатку примушений був зникнути Бобровський, потiм Коперницький, а Красовського, якому замiнили смертну кару засланням до Сибiру, вже потайки вивезли з Ки║ва, молодий "диктатор на Русi" мусив прийняти на сво┐ плечi великий i важкий тягар вiдповiдальностi. Вiн, як i його друзi, покладав надi┐ на "Золоту грамоту", яку пiдготував i надрукував у багатьох примiрниках Комiтет. Це було звернення до селян, а "Золотою грамотою" воно звалося, бо надруковане було почасти золотими лiтерами. Мiж iншим, i цю золоту фарбу метикованi хлопцi дiстали у монастирськiй друкарнi. Там ця фарба вживалася для сяйва навколо святих! А друкували та║мно в унiверситетськiй друкарнi. "Золота грамота" оголошувала, що селяни "безвозмездно" одержать у вiчне володiння землю без усяких там вiдробiткiв на пана. Обiцянки в цiй грамотi були розпливчастi, туманнi, але й Антось Юр'║вич, i ватажки iнших повстанських загонiв вважали, що треба обов'язково привернути на свiй бiк укра┐нських селян, розтлумачити, що, допомагаючи повстанцям, вони виборюють i сво┐ права. Багато полякiв - шляхти, студентсько┐ молодi - бiльше мрiяли про нацiональне вiдродження Польщi, а не про права селян, - не лише укра┐нських, бiлоруських, литовських, а й сво┐х -- польських. Та гасла повстання вже об'║днували тисячi рiзноманiтних людей, i палка й одчайдушна молодь не замислювалася довго над конечною метою. Майорiв над усiма заклик до боротьби за визволення вiд тиранi┐ росiйського самодержця. Тедзик не бував на засiданнях Комiтету, де розроблялися плани, але догадувався, що ки┐вськi пiдпiльники збираються останнiм часом на квартирi в Антося, який жив на Мало-Володимирськiй вулицi, i звiдки керували пiдпiльною роботою та пiдготовкою до повстання. Марiя, Слухаючи Тедэика, Завжди Наче особливо схвильовано сприймала цi назви знайомих вулиць у любому Ки║вi. Адже вона жила там, ходила ними, вони всi поставали перед ┐┐ очима з сво┐ми тополями та каштанами. I, помiтивши це, Тедзик намагався згадати якнайдетальнiше всю топографiю. Рядовi члени, як вiн, Тедзик, часто стрiчалися в манежi у Ромуальда Ольшанського. . О! Манеж унiверситетського берейтора Ольшанського! Як завжди поспiшав туди Тедзик! Нiде правди дiти, крiм дiлових зустрiчей, вiн навiть не по-юнацькому, а по-хлоп'ячомузахоплювався практикою верхово┐ ┐зди. Аякже, вони вчилися стрiляти, орудувати: шаблями, ┐здити верхи. Вiн дуже полюбив коней. З якою заздрiстю дивився вiн завжди на сiрого в яблуках коня Вабiя. Це був красень кiнь, просто казковий кiнь графинi Moщинсько┐, який також стояв в унiверситетському манежi i якого дивак берейтор, вiдданий друг Красовського i Коперницького - Ромуальд Ольшанськии нiкому, звичайно, не давав. - Це кiнь графинi Мощинсько┐, -казав вiн таким тоном, немов це був недоторканий кiнь Королеви. . I уявiть, 26 квiтня, так, того пам'ятного 26 квiтня ын дав цього коня ватажковi найбiльшого загону, поручику Ки┐всько┐ iнженерно┐ команди Врлоднславу Рудницькому, якого; повстанцi звали "козаком Са вою;". - А як же графиня Мощинська? - здивувалися тодi хлопцi - ки┐вськi студенти, гiмназисти, офiцери, що складали повстанський загiн, та й сам ватажок, козак Сава - Володислав. Рудницький, дивувався, погладжуючи розкiшну, шию красеня Вабiя i не вiрячи сво┐м очам. - Вона не внесла податки на потреби повстання, як належить кожному поляку, - урочисто й безапеляцiйно - мовив Ольшанський. - Вабiя у не┐ конфiсковано i за постановою передано командиру вашого загону. Хлопцi вважали за краще не допитуватися, чия була постанова i хто конфiскував. Так що Вабiй теж узяв участь у повстаннi. Увечерi 26 квiтня 1863 року з манежу Ольшанського вирушив на конях загiн юнакiв, озбро║них рушницями та шаблями: Такi ж чималi загони i зовсiм невеличкi групки потяглися з рiзних кiнцiв Ки║ва - пiшi й на конях. Вони прямували усi до застави, до села Бiличi. То був збiрний пункт, а. вже звiдти, розбившись на десятки й сотнi, iшли на села Романiвку, Баланiвку, Бородянку, Пiски. Якою свiжiстю, бадьорiстю вiяв цей ки┐вський-вечiр, i не хотiлося замислюватися, що збро┐ мало, що до Ки║ва, Житомира, Кам'янець-Подiльського вже, стягаються вiйська. Вiдкладати однаково не можна було, але нiхто й не думав про загибель i поразку. Мало збро┐? "Зброя повстанцiв у руках ворога" - передавались слова Стефана Бобровського, тепер вiйськового наг чальника повстання у Варшавi. Проти них виставлять гармати? Але ж на допомогу вийдуть "косiнери". Клеплять коси по ковальнях, точать ножi та списи по усiх усюдах. Тедзик iз загоном Юр'║вича ┐хав по Василькiвськiй дорозi. Загiн розмiстився на двох возах. За заставою зробили зупинку, оглянули, перевiрили рушницi, шаблi, пiстолети. Розгорнули сво║ повстанське майно, знамено. Це знамено вишили польськi жiнки, якi попри всi накази губернаторiв не скидали жалоби, i на цьому червоно-чорному знаменi були хрест i слова: "В iм'я бога за нашу i вашу зольнiсть". Тедзик перевiрив свiй похiдний ранець. Там лежав чималий пакет - аркушi "Золото┐ грамоти". - Ми будемо читати "Золоту грамоту" в кожному селi, на кожному хуторi, - сказав Антось. - Ми скажемо людям: "Ми повстали i боремось "за нашу i вашу свободу". Хiба не настав той день, до якого готувався Тедзик змалку, усе сво║ молоде життя? .Вони проходили Села - Мотовилiвку, Фастiв, Дiдiвщину, Голяки... В деяких мiсцях ┐х зустрiчали навiть з церковним дзвоном, з рушниками, але здебiльшого мовчки, насторожено, поки ие чули палких промов Юр'║вича i, головне - читання "Золото┐ грамоти". Так. Виймали аркуш, оздоблений золотою фарбою, i на цьому аркушi вгорi був зображений хрест та Iсус Христос. Сам Антось, або Тедзик, або ще хтось iз загону повстанцiв читав: - Во iм'я отця i;сина, i святого духа. Разом з .Польщею i Литвою пiднявшись проти московського панування, щоб добути вiчну свободу й щасливу долю цiло┐ нашо┐ кра┐ни, заявля║мо перед богом,-цiлим .свiтом i народом,, що iншого щастя не жада║мо для нашо┐ дорого┐ кра┐ни й не знайдемо нiде бiльш, як тiльки у волi, свободi i рiвностi всiх мирян, яко┐ б вони вiри i якоvo стану не були. Ажадаючи найбiльше щастя сiльському.людовi на вiчнi наси,постановля║мо..." Де було дядькам, та дiдам,,.та бабам розбиратися в постановах грамоти, про якi до сварок сперечалися "бiлi" й "чорвонi"i Де ┐м було збагнути, що, написавши про "дорогу кра┐ну", "бiлi" мали на увазi Польщу в старих ┐┐ межах i що дiдичi не втратять сво║┐ вигоди! Вони чули, ┐х вражали, вони серцем сприймали слова: "Сiльський люд у селах i хуторах панських i казенних - однодворцi, чиншовики i т. д. вiд сьогоднi вiльнi, свободнi й рiвнi в правах з iншими жителями кра┐ни. Землi орнi, сiножатi й садиби панськi й казеннi, которi за чинш або за вiдробiток держали селяни, будуть вiд сього дня власнiстю кожного хазя┐на без жодно┐ за них плати..." Вiд тих слiв загоралися очi, всi присувалися ближче, щоб нiчого не пропустити, i не пiп бубонiв з амвона не зрозумiлий нiкому манiфест, як було це два роки тому, а читав юнак голосно, запально, наче це самого його дужче торкалося. Ох, як тодi Тедзик обвiв усiх очима й повторив двiчi навiть задерикувато, наче кидаючи виклик тiй владi, що досi тяжiла й знущалась iз цих людей: - "Можуть i мають право переходити з мiсця на мiсце до сподоби, i нiхто ┐м у тому перешкоджати не буде". А зупинивши погляд на молодi, на дiтлашнi, що звичайно юрмилася тут попереду батькiв, оголосив майже врочисто: "Можуть i мають право вчитися по всiх школах i бути в крайовiй службi нарiвнi з iншими обивателями кра┐н". I тут матерi почали хреститися, i пiдшморгувати носами, i витирати очi кiнчиками хусток - дiти ┐хнi мають право вчитися по всiх школах... Ще були пакти про священикiв, про ┐хнi права й обов'язки перед народом, щоб i вони мали з чого жити, але не стягали з людей грошi за духовнi послуги. - А то iнколи поховати нема за що, - зiтхнула якась бабуся. - Поховати-то вже якось поховають, а от коли дитини нема за що похрестити, - промовила коло не┐ молодиця, притуливши до себе мiцнiше прегарнесеньке дитинча, яке тiльки лупало очима, i було йому поки що байдужiсiнько, як та коли його хрестили, а чи й зовсiм ще не змогли. Ще юнаки закликали пристати до них i обiцяли за це, хто залишиться живим, землю, i садибу, i досмертну плату з народного скарбу. Тедзику здавалося, та нi, не здавалось, вiн знав напевне, що це найвищий, найсвятiший день у його життi. З його рук, з рук його товаришiв люди приймали волю, землю, людськi права. Серце калаталося вiд захоплення. При║днувалося до ┐хнiх загонiв ще не дуже багато. В деяких селах виносили хлiб, овочi, молоко, проводжали врочисто, i для загону було несподiванкою те, що сталося в селi Солов'┐вцi. Адже полiцiя не дрiмала. Уже заздалегiдь у багатьох селах провадила вона й свою урядову "агiтацiю". Селянам втлумачували, що поляки повстали, щоб i царя-визволителя, царя-батюшку знищити, усiх повернути пiд сво┐х польських панiв, усе спольщити, православну вiру заборонити. Вербували людей, сiльську стражу, за це обiцяли i платню, i всi речi, що вiдiб'ють вiд повстанцiв, i всiлякi нагороди та вигоди. Увечерi, коли повстанцi вийшли з Ки║ва, полiцi┐ вже наказали бути на вартi, створювати засади, негайно вести повстанцiв у волосне правлiння, сповiщати полiцiю. У перших селах, якi проходив Юр'║вич, ще не було проведено цi║┐ полiцейсько┐ роботи, отже, загiн стрiчали добре. Але в селi Солов'┐вцi сiльська сторожа органiзувала засаду, i вночi, коли повстанцi пiд'┐хали до села, добре озбро║на варта заступила шлях з вимогою iти до волосного правлiння. - Ми й так ма║мо йти до волосного правлiння, - сказав Юр'║вич. - Ми не вою║мо проти вас, ми несемо вам волю i вашi права. Ви скличте сход, i ми пояснимо вам усе. Вiн навiть наказав сво║му загону покласти зброю на вози. Адже порозумiвся вiн iз селянами у попереднiх пунктах! Тут ма║ бути так само. Але навiщо було складати на возi зброю? На доказ того, що не з селянами прийшли вони воювати? Загiн рушив до волосного правлiння, оточений сiльською вартою, далеко численнiшою, нiж загiн. Самi селяни з варти були розгубленi, вони гадали, що зустрiнуться з розлюченими ворогами, якi одразу кинуться в бiй, а юнаки цiлком миролюбно розмовляли з ними. Раптом десь позаду коло возiв пролунав пострiл. Це один iз полiцейських найманцiв схопив пiстолет повстанця, вистрелив у темрявi i сам же зняв гвалт: - А! вони стрiляють! Вони хочуть нас обдурити! Що там ще слухати ┐хнi теревенi, бийте ┐х одразу, ворогiв наших! - i перший кинувся на групу повстанцiв. Це був наче той сiрник, вiд якого може початися пожежа в цiлому лiсi. - Вони стрiляють, вони обдурили нас, вони приховали зброю! - горлала тепер уся юрба, стрiляючи в беззбройних, б'ючи ┐х дрючками, кiлками. Нiхто не вийшов з цi║┐ сутички цiлим. Дванадцять юнакiв лежали побитi до смертi. Решта була покалiчена, поранена. I ┐х, поранених, побитих, зв'язали й кинули в льох. Потiм перевезли до ки┐всько┐ фортецi - в'язницi. Вони опинилися в Прозорiвськiй баштi. Серед них був важко поранений Антось Юр'║вич i, на щастя, тiльки побитий Тедзик.. * * * ...Жахливо було перший день i першу нiч. Антось майже не приходив до пам'ятi, i його в подальшi днi поки що не чiпали й не водили на допити. Ходити вiн не мiг i до того ж ледве розмовляв. Тедзик найдужче турбувався про нього. Йому здавалося - Антось помира║. Отут, у тюремнiй баштi, вiн помре. Адже вiн нiчого не говорить, тiльки стогне, а лiкар не приходить, i товаришi самi невмiло зробили перев'язку. Якось уночi Антось заворушився, застогнав i раптом затих. Переляканий Тедзик кинувся до нього. - Це я, Тедзик. Чи чу║ш мене, Антосю? - Тихше, присунься, - раптом почув Тедзик слова, вимовленi, безперечно, у цiлковитiй свiдомостi. - Слухай, Тедзику, менi, звичайно, дуже зле, - зашепотiв Антось, - а втiм, не настiльки, як я ще удаю. Менi треба зволiкти час, поки ми не зв'яжемося з нашими на волi. Ми мусимо втекти звiдси. Ти розумi║ш, коли я пiду на допит - кiнець один: шибениця. Це надто безглуздо - такий кiнець, коли ми тiльки почали життя i дiло... Звичайно, це було безглуздо - отак сидiти й чекати шибеницi. Тедзик в усьому поклався на Антося. Антось лежав. Вiн вставав лише, коли всi спали i коли Тедзик з iншими хлопцями пересвiдчувалися, що i варта куня║. Тодi Антось вставав i тихенько нишпорив по кутках, оглядав вузькi загратованi щiлини-вiкна. Тедзик раптом згадав тут, у в'язницi, у Прозорiвськiй баштi ки┐всько┐ фортецi, те, що чув колись малим..Про це,'зда║ться, казав його батько матер..: А може, дядько, ┐┐ брат? Адже вони обидва i сидiли, i тiкали, i були в засланнi... Та, врештi, не так уже важливо, хто з них казав, а Тедзик тепер згадав, що для ув'язненого час зупиня║ться. Тедзик, навпаки, боявся, що час бiжить надто швидко i вони не встигнуть пiдготувати втечу. У в'язницях Ки║ва, Житомира, Вiнницi сидiли сотнi повстанцiв, та це зовсiм не означало перемоги приборкувачiв повстання. По-перше, ┐х дурили цi ж самi арештованi, сидячи за гратами, по-друге, вони тiкали, всiлякими засобами тiкали. Багато ув'язнених називалися не сво┐ми прiзвищами, казали iмена вже забитих, збивали з пантелику жандармiв. У сутичцi пiд Верхолiссям у полон узяли свiтловолосого й свiтлоокого юнака, якого називали "козаком Савою", а прiзвище його було Iванський. За кiлька днiв хтось довiв, що це Тарасович - один з ватажкiв, невловимий i небезпечний. Полiцiя радiла. Та радiсть ┐┐ була передчасною. Юнак утiк просто з-пiд ┐┐ носа, i згодом було виявлено, що з волi пiдкупили навiть iсправника, полiцейських чиновникiв, i вiн втiк, переодягнувшись у жандармсьмундир, на жандармських конях! I був це начальник повстання в Ки┐вськiй губернi┐, поручик ки┐всько┐ iнженерно┐ команди Володислав Рудницький! На волi дiяла безупинно пiдпiльна органiзацiя допомоги ув'язненим, дiяла запально, наважуючись на ризикованi неймовiрнi вчинки. Розлютованi жандарми казились. Вони нiяк не могли намацати ниток цi║┐ органiзацi┐, бо "зараза" проникла 'навiть у варту, навiть у ┐хн║ середовищеi Однi допомагали ув'язненим iз спiвчуття до ув'язнених, з ненавистi до начальства, iншi - не вважали за потрiбне втримуватися перед пiдкупами, третi - пiд загрозою помсти. Тедзик був уже не Шуазель, вiн назвався вигаданим прiзвищем i доводив на допитах, що вiн потрапив цiлком випадково в ту колотнечу, його взяли помилково, вiн i в Ки║вi не жив, плiв хтозна-що. Антосевi було важче. Його взяли лiд його iм'ям, провокатор-свiдок запевняв, що саме вiн - ватажок ки┐вського загону i взагалi ки┐вського пiдпiлля. Та вдень Антось лежав:, стогнучи i не рухаючись... На волi не дрiмали. Чого тiльки не вигадували, особливо жiнки, особливо дiвчата. Вони збирали кошти, пiдкупляли варту, зав'язували близькi знайомства, з офiцерами полiцi┐, у кожно┐ з них сидiв "наречений", з яким благали побачитись, в передачах передавали в найрiзноманiтнiший спосiб не лише записки, а навiть iнструменти, якi могли б зиадобитяся.при втечi. , Молодь ║ молодь. Вже за кiлька днiв, виглядаючи з-за грат, хтось iз юнакiв весело повiдомляв усiй камерi: - .Слово гонору, знову иаш Чорний ангел з'явився! "Чорним ангелом" назвали невiдому поки що, тонку високу паненку, в усьому чорному, з чорними величезними очима i чорним волоссям, пасма якого вибивалися з-пiд жалоби. Вона трималася так упевнено й гордо, що здавалося - вартовi ┐┐ просто оояться. У цiй камерi, де сидiли Антось i Тедзик, не знали, хто вона. Камера ┐хня була вщерть переповнена. "Скрiзь так, - проговорився з нудьги якийсь вартовий, добродушний солдат, -як оселедцiв у бочцi, та воно вам на краще. Це коли в одиночнiй - то вже каюк. Або, не приведи господи. Косий капонiр!" Косий капонiр - то вже. був для смертникiв або довiчно ув'язнених. Його збудували спрадавна як форт ки┐всько┐ фортецi та використовували для ув'язнення. Ки┐вський Шлiссельбург. Вiн мiстився в ущелинi ки┐вських валiв, коло вiйськового госпiталю: Крiм природних неприступних стiн - крутих високих горбiв, ще збудували високу огорожу, i скрiзь стояла посилена варта. Випадково, - а може, й не випадково, - вiд одного з офiцерiв; варти дiзналися, що саме там сидить Ромуальд Ольшанський, завзятий унiверситетський берейтор. Усi враз змовкли й схилили голови. Звiдти порятунку не могло бути! За кiлька хвилин, коли офiцер пiшов, хтось iз хлопцiв мовив: -От цiкаво б дiзнатися, а що з Вабi║м? Невже Вабiя забрали й вiддали графинi? - Нi! - озвався iнший. - Вабiй був наш до кiнця - його забили в сутичцi. Прозорiвська башта не була така безнадiйна, як Косий капонiр. ┐хня камера мiстилась низько, майже пiдвальна, i найкраще ┐м було видно ноги - багато нiг - у важких грубезних солдатських чоботях, у блискучих офiцерських, але звичайно пожвавлення наступало, коли в певнi години прийому передач починали мелькати жiночi нiжки. - Дивiться, за "Чорним ангелом" вже з'явилось наше Чортенятко, - повiдомив юнак, який притулив обличчя до грат - "черговий по гратах", як жартома називав таких Тедзик. - Дивiться, слово гонору, воно менi до вподоби бiльше, нiж "Чорний ангел"! - Я розумiю, що варта бо┐ться "Чорного ангела", я б сам ┐┐ боявся! - признався Тедзик. - Ой, товаришi! Чортенятко iз сво┐ми усмiшками та бiсиками в оченятах просто заговорю║ зуби черговому офiцеру. - Бронеку! Тедзику! Прошу вас, станьте на дверях, щоб зненацька нiхто нас не застукав, - мовив iз сво┐х нар Антось. - Що ви гада║те, що я з каменя? Я теж хочу поглянути врештi i на ваше Чортенятко, i на "Чорного ангела". Шкандибаючи, вiн причвалав до вiконця. - Слухайте, та це ж Зуня! Це маленьке чортенятко - Зуня - наречена Казика Бобровського, старшого брата Стефана! - Так я ж бачив Казика й ранiше, i тут уже на плацу з солдатами, коли мене водили на допит - вiн же офiцер! - Значить, вiн як офiцер бува║ тут! Треба неодмiнно зв'язатися з ним i з Зунею! А я хворiю далi, i нога не да║ менi ходити, - мовив Антось, вкладаючись знову на нари. Вiн недаремно оглядав усi кутки, не тiльки в камерi, а й у коридорi, куди iнколи вночi виходив, недарма вiн розпитував фельдшера, чи далеко до тюремно┐ лiкарнi, а потiм зiтхав i казав: "Нi, менi не дiйти, ви вже не сердьтеся - приходьте до мене", а легкий у вза║минах Тедзик вияснив з вартовими, чи далеко ┐м, бiдним солдатам, ходити до казарми, чи вона тут близько, - взагалi, всi були зайнятi виясненням всiлякими способами топографi┐ i географi┐ ┐хньо┐ фортецi i навколишнiх мiсць, головне - шляхiв до Днiпра. Яка була радiсть, коли в однiй iз передач, яку передали дiвчата вже до ┐хньо┐ камери, бо через фельдшера зв'язалися з ними, - Тедзик, надкусивши якусь булочку, раптом вiдчув пiд зубами папiрець. - Матка боска! - вирвалося у нього. - Я ж мiг його проковтнути! - З тво┐м апетитом не дивно! Читай швидше! - захвилювався Антось. - Ой, тут треба не читати, а розглядати... На крихiтному цигарковому клаптику папiрця було точно намальовано план фортецi, позначена тюремна стiна над глибоким яром i пункти, де вартують караульнi, а головне, було пiдписано i вказано стрiлкою, що пiд стiною мусить проходити давнiй пiдземний хiд! Антось довго мiркував над цим пожмаканим папiрцем, врятованим вiд зубiв Тедзика. Антося нiхто нiчого не питав, його не чiпали, поки вiн сам не подiлився сво┐м планом. План був ризикований, готуватися треба було довго, та вiн усiх за