е, що перший твiр, який вона лишила видавцю, вiн не мiг використати. Вона розумiла - надто все було далеке вiд Францi┐. Вона зупинилася саме на ньому, бо всi дуже хвалили його, але ж, справдi, хто б зрозумiв ┐┐ Кармелюка тут? Вона не образилась, адже Етцель не для пустого комплiмента написав, що талант автора для нього безсумнiвний i що вона й у Францi┐ може стати достойним письменником. Вона про це й не думала, коли йшла до Етцеля. Хоча б мати якийсь заробiток i тут, за кордоном. Що ж, нехай не одразу пощастить ┐й i шлях ┐┐ не буде гладким та легким. Хiба вона зляка║ться роботи? Марiя сiла за переклад французькою мовою двох сво┐х казок для дiтей - "Дев'ятеро братiв-розбiйникiв та десята сестричка Галя" i "Невiльнички", казки, присвячено┐ Богдасевi, яку вiн дуже любив. Вона зробила переклад швидко й легко, адже сама була господаркою сво┐х вигадок, образiв, сюжету. Було цiкаво перекладати, але ж коли вона наче оглядалася на все, що оточувало тут, на друзiв-ровесникiв Богдася, на всi умови життя - вона починала боятися, що й цi казки надто далекi для французького юного читача. Вона й сама не знала ранiше, як усiм корiнням зв'язана вона з тою далекою землею, що звалася "Укра┐ною"! I в той же час ┐й не хотiлося дуже перероблювати, пристосовувати. ┐й хотiлося, щоб тут пiзнали про незнану Укра┐ну, знали, що ║ такий одчайдушний народ, ║ такий могутнiй Днiпро й надднiпрянськi гори, i чудовi лiси й степи. Цi казки виходили вже росiйською мовою у ┐┐ власному перекладi, i навiть строгий Салтиков-Щедрiн похвалив ┐х. Вiн писав: "...вважа║мо, що читання ┐х дасть користь. Не зле вводити дiтей у свiт справжнього героя i нефантастичних нестаткiв; не зле малювати перед ними постатi трохи суворi, але чеснi й сильнi на зразок Остапа у "Невiльничцi". Значить, головне ┐┐ бажання досягнуто. Вiн, суворий Михайло квграфович, схвалю║, що в творах для дiтей вона не пiшла звичайною дорiжкою багатьох письменникiв. З якою втiхою читала вона з самого початку його статтi: "Ми взагалi без особливого захоплення дивимося на велике поширення у нас так звано┐ дитячо┐ белетристики, але вже якщо участь ┐┐ в справi виховання внаслiдок рiзних умов визна║ться необхiдною, то дума║мо, що казки Марка Вовчка задовольнять цю потребу значно краще, нiж так званi моралiстичнi оповiданнячка, якi становлять теперiшнiй фонд нашо┐ дитячо┐ лiтератури i в яких розказу║ться, що Ваня був грубiян i за це його не пустили гуляти пiсля обiду, а Маша була розумненька i за це ┐й дали яблуко". Звичайно, були й серйознi зауваження, над якими треба було серйозно замислитись. Може, вiн був правий, коли писав, що "спочатку драма, а потiм водевiль", i туркiв у казцi вiн назвав "балетними". Але ж основнi ┐┐ задуми зрозумiв такий вимогливий критик! Марiя уже не хотiла вiдбирати час у Етцеля i просто надiслала йому цi казки, схваленi Щедрiним, на rue Jacomb, де була його квартира, така вiдома усiм письменникам. Етцель i цього разу не затримав вiдповiдi. О! Це був зовсiм не Василь Бiлозерський, який мiсяцями не мiг ┐й вiдповiсти. "Chиre madame! - вiн уже ┐й як знайомий писав: "дорога мадам", - я прочитав "Галю" i "Невiльничку" i вважаю за можливе надрукувати в журналi першу з цих двох речей". Марiя полегшено зiтхнула. Хай хоч одну. Аби почати, адже добрий початок - половина дiла! "...З другою казкою важко..." - а другу вона любила дужче! Ну, нiчого. "Там ║ прекраснi мiсця напочатку, але не наприкiнцi. Для нас вона надто "чужоземна", навiть трохи дикувата. Все це менi зда║ться дуже гарним i цiкавим, але така нацiональна сво║рiднiсть може пiти на шкоду якостi твору й зробити його доступним лише невеличкiй кiлькостi французьких читачiв". У глибинi душi ┐┐ радувало, що у творах, написаних тут, не загубилась "нацiональна сво║рiднiсть", але, звичайно, треба подумати ще над добором для перекладiв. Етцель радив, як професiонал-письменник i видавець: "Хотiв би я, щоб у "Галi" рiшення братiв стати розбiйниками було наслiдком фiзичного покарання, тобто актом, який може обурити й виправдати навiть найзлочиннiшi рiшення, викликанi почуттям помсти. Якщо цього не буде. Вашi дев'ятеро братiв перестануть цiкавити в ту хвилину, як тiльки вони стануть розбiйниками". Може, справдi, те, що цiлком зрозумiло у нас, тут потребу║ iншого висвiтлення i виправдання? Вiн пише: "У мене одна мета - зробити Вас популярною у Францi┐. Ви передасте менi все, що перекладете. Я краще, нiж Ви, вiдберу, що може пiдiйти... В усьому цьому, що я написав, не шукайте вiдтiнкiв, якi можуть Вас розхолодити. Я видам книгу Ваших творiв, це безперечно, але туди мусять увiйти речi, що найбiльше пiдходять для французьких читачiв". Вiн повiдомляв, добрий Етцель, що написав листа видавцевi Вольфу у Санкт-Петербург з приводу ┐┐ перекладiв з французько┐ мови - книжок, що друку║ тут вiн. Вiн певний, що днiв за вiсiм-десять одержить вiдповiдь. "Я буду щасливий, якщо Ви вiзьметеся за переклади, якi не потребуватимуть у Вас велико┐ затрати творчих сил, i хотiв би поспраижньому допомогти Вам". Нi, вона не шукала нiяких вiдтiнкiв у його одвертому листi. Вона й не хотiла б ┐х шукати, щоб справдi не охолонути. Марiя хапалася за цю можливiсть працювати в Парижi й не ображалася на його зауваження i поради до казок, як нiколи не ображалася на зауваження Iвана Сергiйовича. Вона була вдячна за його готовнiсть допомогти. I ще не розумiла, що вiн писав не з формули чемностi i не для годиться "я буду щасливий", "я хотiв би по-справжньому допомогти Вам"... Чим частiше вiн бачився з Марi║ю, тим дужче йому хотiлося бачити ┐┐, разом з нею говорити про журнал, який от-от мав виходити. Вiн подарував ┐й останнiй - на той час останнiй - роман Вiктора Гюго, який щойно вийшов i яким усi зачитувались - "Les Misйrables" - "Знедоленi", й розповiдав ┐й про живого сучасного бога лiтератури, як його примусили покинути Джерсi, i з маленького скелястого острiвця Гернсей в океанi вiн кида║ сво┐ грiзнi слова, й наче всi вiтри, розносять ┐х по свiтах. - Ви зна║те, його лист був надрукований у першому номерi "Полярной звезды", яку видавав наш Герцен у Лондонi, а нещодавно в "Колоколе" було звернення Вiктора Гюго до полякiв, - каже Марiя. - О, ваш Герцен! - з шанобою вимовля║ Етцель. - У вигнаннi, коли ми читали його славетний "Колокол", - ми вiдчували тiсний зв'язок незламного братства: Гюго - Герцен - Гарiбальдi - Мадзiнi... Це не давало нам схилитися i загубити вiру. Вiн розповiда║ Марi┐ про побут Гюго, його сiм'┐ на цьому самотньому острiвцi, про його вiрну кохану Жюль║тту Друе, яка не раз рятувала йому життя i просто вiдмовилася вiд себе, вiд усього свого заради свого бога - Вiктора Гюго, а "бог" сприймав це як належне... - Бува║ таке кохання, - каже вiн i з цiкавiстю дивиться на Марiю. Вiн уже бував у не┐ в маленькому будиночку у Нель┐, вiн стрiчався там з блiдим молодим чоловiком. "Мсь║ Пассек", - представила його Марiя. Етцелю не треба багато пояснень. Для нього зрозумiло, що життя "Belle Marie" далеко не легке i не просте... ┐й хочеться допомогти. Вiн уже часто каже ┐й "mon enfant". Але ж йому зовсiм не хотiлося почути вiд не┐ "mon pиre" - усмiха║ться вiн у думках. Вiн нiколи не сподiвався, що на старостi може виникнути таке глибоке почуття, що вiн радiтиме ┐┐ радiстю, болiтиме ┐┐ болями, i вiн не гадав, що почуття це не залишить його до смертi, надто воно було щирим, безкорисливим i не схожим на всi попереднi. Вiн не знав вiршiв росiйського поета Тютчева: О, как на склоне наших лет Нежней мы любим и суеверней. О ты, последняя любовь! Ты и блаженство и безнадежность. 17 П'║р-Жюль Етцель знову нагадував Iвану Сергiйовичу про переклад та передмову до казок Перро Тургенев давно дав згоду, але власна праця все вiдволiкала. Етцель, звичайно, розумiв це i розумiв, що Тургенев хоче швидше звести розмову на iнше. - До речi, я давно не бачив мадам Маркович, з якою, зда║ться, ви дуже зiйшлися. - О! - приязно усмiхнувся Етцель, - тисячi подяк за це чудесне знайомство. Ми тепер постiйно мiцно зв'язанi з вашою чарiвною слов'янкою, ┐┐ так i звуть у нас: "La belle slave". Адже вона тепер член редколегi┐ нашого журналу "Magazine d'йducation et de Rйcrйation", i ┐┐ iм'я сто┐ть завжди на обкладинцi серед iмен наших постiйних авторiв. - Так, я бачив це, i менi було при║мно, що серед французьких iмен, досить вiдомих, сто┐ть iм'я нашо┐ укра┐нсько┐ письменницi - Марко Вовчок. Хоча, як ви зна║те, вона й росiйська. - А тепер i французька. Вона ж французькою володi║, як рiдною, i вже пише нею сво┐ оповiдання. Я дуже радий, що мадам Маркович ма║ багато роботи з перекладами. Мене особливо раду║ ┐┐ приязнь з нашим Жюлем Верном. Вiн заявив, що тепер тiльки ┐й довiря║ переклади сво┐х творiв росiйською мовою, i дав ┐й на це виключне право, i я гадаю, це не лише для ┐хньо┐ вза║мно┐ користi, а для користi лiтератури й читачiв. Адже як важливо, коли перекладач переклада║ твiр з захопленням i любов'ю, а мадам Маркович признавалася, що не тiльки вона, а вся ┐┐ сiм'я нетерпляче чека║ нових творiв Жюля Верна. Його ж романи не лише привертають надзвичайною фабулою, динамiкою сюжету, а саме сво┐м захватом наукою, просякнутi такими гуманними iдеями - це ж все близьке ┐┐ серцю! - Дяка боговi, хоч у цьому я не пiдвiв вас, - добродушно засмiявся Тургенев. - Ви проспiвали такi дифiрамби мадам Маркович, що я вiдчув - ви простили мене! - Ви зна║те, що й незалежно вiд знайомства з "La belle slave" я все мушу вам простити за вашу неперевершену майстернiсть. А хiба ви не бачитесь з мадам Маркович? Ви ж, зда║ться, були великi друзi! - Так склалися обставини. Але якось на вокзалi, поспiхом, я зустрiв ┐┐ з мсь║ Пассеком. Я жахнувся. Не вiд не┐, звичайно, вона навiть розквiтла за цей час, правда, поповнiшала й трохи втратила юно┐ чарiвностi, але ж такий сповнений здоров'я вигляд, i поряд - майже кiстяк! Я навiть не насмiлився спитати про його здоров'я. Вiн, певне, дуже, серйозно хворий. - На жаль, це так, - пiдтвердив сумно Етцель. - Вона в розпачi. Днями ми пiдраховували з нею всi ┐┐ гонорари у нас, щоб вона могла повезти його до Нiцци лiкувати. Менi шкода ┐┐ безмiрно. - Так вразливо бачити ┐х разом, вона - сповнена життя, бадьоростi, - повторив Iван Сергiйович - Працьовитостi, - вставив Етцель з шанобою i якоюсь особливою м'якiстю. - I поряд - напiвжива людина. Його мати, кажуть, дорiка║, звичайно, Марi┐ Олександрiвни, що вона сво┐м неймовiрним темпераментом довела його до цього. Яка дурниця! - Абсолютна дурниця, - обурився i Етцель, - така врiвноважена розумна особа. Менi зда║ться, весь ┐┐ темперамент у роботi. - I я в цьому певний, - пiдтвердив Тургенев i додав тоном лiкаря, - але ж ви зна║те, хворi на туберкульоз самi дуже темпераментнi й шкодять собi. Що б там не було, менi стало шкода, шкода ┐┐. - Вони й досi закоханi одне в одного, -зiтхнув Етцель. - Але мадам Марi коло нього як найкраща, найдбайливiша сестражалiбниця. - Так. Вона завжди була дуже доброю, - роздумливо мовив Тургенев. - Колись ми доручали ┐й доглядати хворого Боткiна... Як давно це було для нього, Тургенева. Для нього вона вже "була", "колись", i вiн так спокiйно, розсудливо може констатувати про змiни в нiй i в Пассеку... Вони стрiчаються випадково, вряди-годи, от i на вокзалi, в метушнi, перекинулися кiлькома словами, обо║ поспiшали... Сумно було дивитись на не┐. Сумнiше, нiж на Пассека. Чому вона,така здорова, бадьора, з напiвмерцем?.. "Вони й досi закоханi одне в одного..." * * * О, этот юг, о эта Ницца! Ф. Тютчев - От бачиш, тобi сьогоднi краще. А температура? Хiба в тебе не траплялось, що так довго трималася температура? Пам'ята║ш, у Неаполi? Тобi там було далеко гiрше, а потiм - немов нiчого й не було. - Було. - Що було? - Венецiя, Флоренцiя, Мiлан. - I тепер буде. Неодмiнно буде. Тобi трохи краще стане, i ми знову по┐демо до Венецi┐, до Флоренцi┐. Усюди, куди нам тiльки заманеться. Може, тобi почитати щось? - Так, так, почитай Мюссе. Як добре, що Олександра Микола┐вна подарувала тобi Мюссе, саме вона. Коли вони по┐хали з Парижа, здалося, наче рiднi нас покинули. Спочатку мама твоя, а потiм вони... - Ми й до них по┐демо, до нашо┐ Шурочки й Валерiя Iвановича у Рим. Ти про Рим не згадав! - Ну, Рим. Усi шляхи ведуть до Рима - пам'ята║ш, з кшевським? Та про кшевського краще тепер не говорити. Це ще незаго║на рана в них обох. Професор кшевський, ┐хнiй милий щирий друг помер. Саша бачився з ним, коли ┐здив у шiстдесят четвертому роцi до Петербурга зi сво┐м проектом до Валу║ва i з ┐┐ "Дячком". I проект там валя║ться у мiнiстерствi, i на "Дячка" ще й досi духовна цензура не дала дозволу... кшевський встиг прочитати, дивувався, як вона опанувала стилем семiнарсько-попiвсько┐ мови, але iншi ┐┐ твори вiн любив бiльше. Взагалi рiзнi були вiдгуки про "Дячка". От Лесков, який дуже критично ставився до ┐┐ оповiдань, про "Дячка" вiдгукнувся дуже схвально. Шурочка сказала, що багато вiрно й тонко пiдмiчених картин i характерiв, але коли Марiя читала - сама бачила - Шурочка нудиться. Валерiя Iвановича деякi сцени, навпаки, зацiкавили, вiн навiть сказав, що надихають на сюжет оригiнально┐ картини, над якою вiн обов'язково подума║. По-рiзному сприймають люди... Це цiлком зрозумiло. Все-таки добре, що кшевський встиг прочитати, i як зле, що не встигли вони побачитись... Вiн тодi в Аахенi був, лiкувався. Так близько, а все не виходило - то грошей не було, то часу. А як хотiлося знову в Аахенi опинитися, за┐хати до милого Гейдельберга, який тепер згаду║ться таким чарiвним. Адже там почалася ┐хня любов iз Сашею! Дружба з кшевським... Бiдна сердечна Юленька лишилася сама з дiтьми. Не треба, не треба тепер анi про кшевських, анi про Гейдельберг... Вони знову по┐дуть до Iталi┐! - Я вiзьму Мюссе! - Марiя схопилася з низенького балконного ослiнчика, на якому завжди сидiла коло Сашi, коли вiн напiвлежав тут, на балконi, в лонгшезi. Вона побiгла в кiмнату, раптом вiдчула, як ┐й хотiлося б порухатися, походити швидкими, енергiйними кроками. Вона так любила сама ходити, але ж вона вiдразу одiгнала цю злочинну думку. Думки не про Сашу були всi "злочиннi". За кожну з них вона дорiкала собi, картала себе. Усе, усе, кожна хвилька ┐┐ життя, кожна думка, усе мусить належати йому. Адже й так вона вiддавала надто багато "собi" всi цi роки в Парижi. Собi? Звичайно, собi - коли сидiла за столом i писала, коли була з Богдасем, коли стрiчалася з Етцелем, Жюлем Верном, усiма письменниками й художниками - спiвробiтниками Етцелевого журналу, коли позувала для портрета Карпу Гуну, коли гуляла й читала з Шурочкою або базiкала в салонi графинi Салiас, коли розмовляла з Карлом Беннi, Сахновським, Тедзиком, писала листiвки з Бакунiним i Фрiчем, спiвала два тижнi пiдряд укра┐нськi пiснi композитору Мертке... Це ж усе було ┐┐ життям, ┐┐ особистим життям! Вона вiдривала час вiд нього, ║диного, коханого Сашi, i вона, вона пропустила щось важливе в його здоров'┐, в доглядi за ним... Та нi ж бо, Володя, його брат, був же в захопленнi, як раю║ Бритя в гнiздечку Машi та ┐┐ матерi, а втiм, певне, щось пропустили, i щось не так дiяли, i, може, треба було щороку ви┐здити сюди, або на пiвдень Iталi┐. Але ж вони жили в Нель┐, передмiстi Парижа - Сена, лiс, чудове повiтря... Скiльки разiв перераховувала вона це! У чому ж, у чому вона винна? - картала вона себе. I хотiлося вночi головою об стiнку битися - тепер вона зрозумiла, що це не просто "художнiй образ", саме битися' головою об стiнку, бити себе в груди, кричати, голосити... Але вона пiдходила до нього й смiялася, розповiдала рiзнi веселi iсторi┐, бадьоро дiлилася сво┐ми планами майбутнiх творiв, мрiяла про спiльнi подорожi, майбутню спiльну роботу, i вiн, здавалося, вiрив, що це тимчасова звичайна простуда... От i зараз у тiй iншiй кiмнатi, де лежала книга, вона раптом зупинилася i схопила голову руками. Боже мiй, що менi робити? Що менi зробити, щоб вiн одужав? I враз провела руками по обличчю, немов мусила зняти слiд жахливого розпачу, i, вийшовши з книгою, сiла в тiй же позi коло нiг, i сказала так, немов вела далi незакiнчену розмову, треба було говорити, щось говорити, не зупиняючись, щоб вiн нiчого не помiтив, тiльки б вистачило сили в не┐, щоб вiн нiчого нiколи не помiтив... - Зна║ш, коли ми повернемось додому, не в Париж, а додому, до Росi┐, я таки справдi вiдкрию школу для дiвчаток, яких звуть малолiтнiми злочинницями. Я горджуся, що саме ти порушив це питання, надрукував у "Современнике" цiкаву статтю про такi установи тут, у Францi┐. Вона обминала те, що статтю вона добре вiдредагувала, пiдказувала, на що треба звернути увагу, бо й вона вiдвiдувала цi установи. - Звичайно, зараз писанням не проживеш, - казала вона дiловито: вона знала, такий дiловитий тон його найдужче завжди пiдбадьорював, - от-от i "Современник", i "Русское слово", можливо, закриють зовсiм. Про укра┐нський журнал пiсля Валу║вського циркуляра i гадати нема чого! - I ти кинеш писати? - Що ти, дурненький, звичайно, нi. Та поки що, тимчасово це не буде основним. Основне - буде наша школа. I не просто для сiльських дiтей, як влаштував граф Толстой у Яснiй Полянi. Я, звичайно, захоплена його дiяльнiстю, ти ж зна║ш, я написала йому про це й пропонувала сво┐ послуги для його журналу, але сама я хотiла б улаштувати школу-дiм для дiвчаток-сирiт, що тиняються по базарах, по нiчлiжках, якi вже скуштували грiха i зазнали багато кривди, забули, а може, нiколи й не знали материнсько┐ ласки... - Чому тiльки для дiвчаток? - спитав, милуючись нею, Саша. - Менi ┐х дужче шкода. Хлопцi якось легше виб'ються на стежечку, навiть коли й схибнуть, швидше навчаться працювати, якимось ремеслом оволодiють. А дiвчаткам - що? Змалку - затурканi няньки, а старшi - трохи оступилася i шлях один: на вулицю, на панель. Ти ж сам це зна║ш. I ти будеш боротися за здiйснення сво┐х проектiв - полiпшення умов дорослих ув'язнених... Зна║ш, найдужче мене жаха║ кара мовчанням у тюрмах цi║┐ цивiлiзовано┐ Францi┐, а от у сiльськогосподарчих колонiях для дiтей ми, звичайно, можемо дещо запозичити. Але головне - любов до них, людське ставлення. пй-богу, менi цi дiти й пiдлiтки серце крають, i найдужче дiвчатка. Ти видужа║ш, спочинемо в Iталi┐, у Парижi вiзьмемо Богдася, повернемося додому й почнемо це дiло! Зупинимось по дорозi у Варшавi, i через Вiльно - я, мiж iншим, там не бувала, i ти також. Люблю оглядати новi мiсця, а про костьол свято┐ Анни менi ще Тарас Григорович розповiдав. Подивимося по дорозi й просто на Петербург. А там уже вирiшимо, де, та що, та як... Вона завжди говорила так упевнено, що й вiн починав вiрити й забував про нестерпний кашель вночi, зловiсну кров у мокротi i таку слабкiсть, що опановувала його, що здавалося: коли б поряд не було Машеньки, i дихати несила... - А що, як Опанас Васильович... - почав вiн. Той згадувався, згадувався раптово, не мiг про нього Саша забути зовсiм. - Навiщо ти його згаду║ш? - нетерпляче перебила Марiя. - Хiба ти не зна║ш, наче я не казала тобi, що в нього вже двiйко чи трiйко дiтей з Меланi║ю Овдi┐вною - хай собi живуть на здоров'я! Вiн, певне, тiльки тому не заводить про розлуку, що у то┐ ж чоловiк ║; кажуть, страшна, люта людина... - Але ж вiн пише тобi, й кличе, i хоче бачити й тебе, й Богдася. - А що ж тут дивного, - спокiйно мовила Марiя, але ж ┐й i самiй часто здавалось це дивним. - Ми з ним не ворогами розлучились, а Богдась його син, його первiсток. Я й так дивуюсь, що Опанас Васильович йому мало уваги придiля║. Знати, що росте десь однокровна його дитина, вже не маленька, потребу║ освiти, i нiколи не подумати, що й грошi на це потрiбно, i, головне, щоб син знав, що батько турбу║ться про нього... - Машенько, ти не дуже справедлива до нього, - м'яко зауважив Саша, - адже спочатку вiн дуже сумував за Богдасем. - Але нiколи не дбав. Я присягаюсь тобi, я написала йому про грошi на Богдасевi витрати, тiльки для того, щоб у Богдася викликати почуття подяки до батька; я дуже делiкатно про це написала, коли ми стiльки рокiв жили без його допомоги, то й надалi проживемо, але я гадала: от повернемося додому, адже Богдась, природно, вiдвiда║ батька, а чом нi? Хай же вiдчува║, що й батько турбу║ться за нього, ┐м обом було б краще й легше, я бiльше дбала про моральне значення, хай зовсiм невеличко┐, допомоги синовi. Не та я людина, щоб, розлучившися, якесь шмаття видирати. Та тепер знаю, то була моя помилка. Вiн вiдповiв на це не менi, а Богдасевi - виклав усi сво┐ розрахунки, куди та чому йдуть його грошi. Богдасевi було i дивно, i образливо, а я себе лаяла. Ти про це не зна║ш, нiколи я йому ранiше не нагадувала, крiм сво┐х зароблених, звичайно, i не нагадаю. Хiба ж ми з тобою не доведемо Богдасика до пуття самi? - "Ми", - подумав Саша. Вже скiльки вiн хворi║, знову все лягло на плечi Марусi, усе його лiкування, подорож до Нiцци... Невже не вистачить його життя вiддячити ┐й за все, за все? Вiн злегка потиснув ┐й руку, пiднiс до блiдих губ, прошепотiв: - Почитай Мюссе. "Tristesse". - Ну, навiщо таке сумне? - Прочитай "Tristesse", - повторив вiн. - Ну, коли не хочеш, не треба. Я й сам добре пам'ятаю, - i вiн тихо проказав: J'ai perdu ma force et ma vie, Et mes amis et ma gaietй. (Я втратив все, що мав допiру, _ I друзiв, i веселий спiв... )_ A кiнець? Це ж про мене: Dieu parle, il faut qu'on lui rйponde. Le seul bien qui me reste au monde Est d'avoir quelquefois pleurй. (За все вiдповiдати треба. _ кдиний дар я мав вiд неба:_ Це те. що плакати я мiг. _ (З_ франц._ переклала Н. Забiла)._ Тiльки я плакав колись вiд любовi до тебе, вiд щастя, що побачив тебе... * * * Вiн заснув. Марiя дивилася з балкона на мiсто, на Нiццу. Боже мiй, наче для не┐ писав Тютчев: О, этот юг, о эта Ницца! О, как их блеск меня тревожит! Жизнь, как подстреленная птица, Подняться хочет и не может. Кажуть, сюди вiн привозив свою останню любов, з якою прожив 14 рокiв, не беручи розлуки з "законною" дружиною. I з цi║ю, молодою, у них було тро║ дiтей. Вона молодою вмирала тут вiд туберкульозу, його остання любов, якiй присвятив вiн найнiжнiшi, найтоншi й найкращi вiршi, якi тiльки могли з'явитися в ураженому людському серцi. ...Нi, нi, я не вiддам тебе смертi, мiй коханий... Там, удалинi, праворуч - гора, i на горi кладовище. Там похована дружина Олександра Iвановича Герцена - Наталi, перша Наталi. Вiн розповiдав, як уночi за iталiйським звича║м ховали ┐┐. Iталiйськi жiнки, а серед них i родичi Гарiбальдi, вкрили ┐┐ всю трояндами i помагали нести труну. Вiн розповiдав, як потiм, уже iншим часом, вiн i бойовi однодумцi й соратники з рiзних кра┐н, котрi випадково опинилися в Нiццi, усi на сво┐х руках несли на це ж кладовище труну матерi Гарiбальдi, а самого Гарiбальдi не було, вони виконували його обов'язок... I ще раз бiдному Олександру Iвановичу довелося породичатися з роковою горою. Вiн був тодi недовгий час у Парижi. Марiя вже збиралася побачитись iз ним, як у нього захворiли наймолодшi дiти, дво║ близняток, хлопчик i дiвчинка, ┐х не бачила Марiя, про них розповiдали, якi це були чарiвнi дiтки, та якi б не були! - вони захворiли на дифтерит i за кiлька днiв обо║ померли. Вiн привiз ┐х, дiтей Наталi друго┐, поховати коло сво║┐ першо┐ Наталi. Досить про смерть! Я не хочу дивитися у той бiк! Страшна ця Нiцца. Навiщо на сонячному годиннику такi страшнi слова поiталiйськи? Iо vado е vengo Ogni matina, Ma tu ondrai Senza ritorno '. (Я iду й повертаюсь щоранку, а ти пiдеш у якийсь день i не повернешся(з iтал.)._ Увечерi вона попросила зайти лiкаря. Температура була вище сорока. Але Саша спав. Звичайно, вiн просто задрiмав, а не був непритомним. Марiя сказала: - Вiн задрiмав тiльки-но, може, не треба будити? Лiкар узяв безсилу руку, помацав шию: - У нього не може бути така висока температура, як ви казали, торкнiться самi. Справдi, i шия, i руки були зовсiм не такi гарячi... - Але ж я тiльки-но мiряла, - якось винувато мовила Марiя, наче виправдуючись, ┐й здалося, що лiкар незадоволений тим, що його потурбували. Вiн сам поставив термометр. Саша не чув. Вiн спав. Тiльки в грудях i в горлi в нього щось клекотiло. - Справдi, температура дуже висока, - сказав лiкар, глянувши на термометр i якось дивно на не┐. - Вранцi обов'язково викличте сестру i менi сповiстiть. Давайте пити й частiше повертайте з боку на бiк, щоб не було набряку легенiв. Нi, вiн не сердився на не┐, що вона його потурбувала, i вона сказала кiлька разiв: - Дякую, дуже, дуже вам дякую. А вiн дивився з жалем i спiвчуттям i знову наказав: - Вранцi покличте сестру. Вона вже не лягала, весь час сидiла коло Сашi. Вiн не прокидався. Тiльки чула, як весь час клекоче в грудях. Повертала його, приговорюючи нiжнi, ласкавi слова. Оцей клекiт у грудях лякав бiльше, нiж температура. Така температура траплялась уже не раз, а потiм раптово наставало полегшення. Вона заспокоювала сама себе й нетерпляче чекала ранку. Тiльки почало розвиднюватися, вона тут же коло нього стала готувати йому цитриновий сiк. Поставила знову термометр. Температура трохи впала, вже було не сорок, а тридцять дев'ять, ┐й здалося, вiн трохи розплющив очi, зовсiм-зовсiм трохи. Звичним рухом вона трохи пiдняла йому голову й дала сiк. Останнiм часом йому навiть ковтати було важко. Але зараз ковтнув майже без зусилля. - Сашенько, серце мо║, температура пада║, i сiк ти добре ковтнув. Ти чу║ш мене, Сашенько? Ти чу║ш? Вiн з зусиллям пiдняв повiки й глянув у очi, прямо в живi очi Марi┐, сумно, але цiлком свiдомо, та повiки враз безсило опустилися. - От бачиш, уже тобi легше. Ти чу║ш? Повiки знову заворушилися, але цього разу лише ледь-ледь напiввiдкрили очi i впали. - Ти чу║ш мене? Ти чу║ш мене? - повторювала Марiя все голоснiше i вже кричала, не розумiючи, що кричить несамовито: - Ти чу║ш мене? Ти чу║ш мене? I вже в кiмнату бiгли поко┐вки й сусiди по пансiону, а вона все кричала, тримаючи його голову: - Ти чу║ш мене? I коли ┐┐ хотiли вiдтягти вiд нього, вона кричала: - Нi, нi, вiн тiльки-но чув мене! Вiн подивився на мене! Цього не може бути! - Отак i бува║, - сказала просто i навiть якось грубо сестражалiбниця, i Марiя враз зiщулилася, принишкла, раптом ┐й стало страшно, що зараз його заберуть, кудись вiднесуть, не можна ┐й кричати, вона сама все зробить, що треба. Вона стала навколiшки й притулилася до його руки - може, вiн всетаки чу║?.. * * * Вони поверталися разом "додому". Тiльки вiн був у трунi, а вона везла його... Так хотiла його мати, якiй повiдомили негайно. "Поховати в Москвi, коло батька". Хiба вона могла заперечувати? I як вона могла доручити комусь везти його - ┐й здавалось, вона ще з ним, коло нього. Вона сама повинна привезти й вiддати матерi, не вiддати, вони удвох будуть з ним до останньо┐ хвилини. Наче увi снi про┐хали Париж. Богдась. Етцель. Сахновський. Волков. Мадам Дезiре - ┐хня куховарка останнi роки - уважна жiнка, яка перейшла до них вiд Якобi. Ще, зда║ться, хтось був... Марiя нiчого не розумiла. Не плакала, все робила, як автомат, - що накажуть. Усi наказували щось. У дорозi, в по┐здi нi з ким не розмовляла. Найдовша зупинка була у Вiльнi. Вона пiшла навмання блукати по вулицях, але нiчого не бачила, анi башти Гедiмiна, анi собора Петра i Павла, хоча хтось люб'язно наполягав: - Зайдiть, панi, там бiльше тисячi статуй! Коли вiдправа скiнчиться, можна все оглянути. Навiщо це було ┐й? Вона просто не знала, куди себе подiти, тому й блукала. Вона згадала, тому що не так давно про це розповiдала Сашi, а ┐й розповiдав "батько" - Тарас Григорович. Вiн жив тут, у Вiльнi, коли був козачком у свого пана Енгельгардта, тут вiддали його вперше вчитися малюванню до художника Рустема, i тут вiн був закоханий у молоденьку вiденську модисточку Дзюню Гусиковську. Вiн побачив ┐┐ в соборi Спято┐ Анни, i Марi┐ раптом захотiлося в цей собор. Там вiн бував, ┐┐ "батько", наче могла вона там розповiсти йому про сво║ безмежне горе. Але вона й не звернула уваги на надзвичайну красу цього собору, надзвичайну, як мереживо тонке, кладку з цеглин. Вона сидiла без думок, без молитов, без слiз, до самого вiд'┐зду. Вже стояла осiння пора. Тарас Григорович розповiдав ┐й, що з Вiльна до Петербурга йшов пiшки з iншими крiпаками взимку, в завiрюху, напiвбосий, бо в заметах пiдошва вiд одного чобота вiдпала, i по дорозi вiн весь час перевзувався. Боже мiй! Я йшла б боса весь час у цю осiнню холодну сльоту, i в нестерпний мороз, i в найгарячiшу спеку, аби знала, що везу не труну, що вiн чека║ мене живий! Пiсля Вiльна - Дiнабург, потiм Москва. Майже два тижнi тяглася ця подорож. Як вона ┐┐ витримала? Треба було матерi привезти сина. Вона немов скам'янiла. У цi днi Тургенев писав Етцелю, що вiн не розумi║, навiщо Марiя Олександрiвна везе труну, адже вона зовсiм не релiгiйна... Але це було щось бiльше за релiгiю. Обов'язок душi й серця перед тим, кого везла... Щоб мати з ним попрощалася. Обов'язок перед його матiр'ю, яка ┐┐ так ненавидiла й кляла. * * * Мати сто┐ть на цвинтарi Симонового монастиря коло викопано┐ могили, змарнiла, постарiла, прибита горем мати, така несхожа на ту московську гостинну клопотуху у Гейдельберзi, ┐┐ пiдтримують син i племiнник, сто┐ть купка родичiв i друзiв. Несуть труну i за труною йде жiнка, яко┐ вона - мати - не хотiла знати, приймати. Ця жiнка привезла ┐й сина... у трунi. Марiя пiдвела голову, глянула на матiр, i обидвi кинулися в обiйми одна однiй i заридали. ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА 1 З Парижем було докiнчено. Власне, не з Парижем, а з паризьким життям, ┐й здавалося, взагалi з ┐┐ справжнiм життям. Наче увi снi, в мареннi провезла вона через Париж тодi труну. З Сашею. Пiсля похорону пiд стiною Симонового монастиря ┐й треба було ще повернутися до Парижа, там лишалися Богдась, рукописи, книги, шафа, яку купували, щасливi, удвох iз Сашею... Власне, оце й усi речi. ┐хнiй щасливий будиночок уНель┐ був не ┐хнiй, найманий... Усе було тимчасове, наймане, тiльки книги й рукописи ┐┐. Та ┐┐ справжн║ гiрке i надзвичайне щастя, що також виявилось тимчасовим, таким скороминучим. Яке вже там життя може бути у не┐?! Часом трохи гiрше, часом трохи краще щодо зовнiшнього побуту, про людськi очi тiльки, а торгуватися з ним, з життям, вже не треба, не варто. Та тiльки не могла вона примусити себе й на день навiдатися в той будиночок, в той "розкiшний" садок з ║диним крислатим гiллястим деревом. Вона зупинилась пiсля Петербурга в мебльованих кiмнатах, якi найняли для не┐ друзi. Вiрнi друзi - учитель Богдася Волков, Карл Беннi, клопотуха служниця Дезiре, яка перейшла до них вiд Якобi, - самi все склали, спакували. I Богдась допомагав, незвично для всiх серйозний. Вiн намагався допомагати чоловiкам i уникав лишатися з Марi║ю вiч-на-вiч. Цього нiхто не помiчав. Але короткi хвилинки, коли залишалися вдвох з матiр'ю, Богдась тримався особливо послужливо. Проте, не усвiдомлюючи цього як слiд, вiн волiв допомагати чоловiкам... Один Етцель помiчав це. П'║р-Жюль Етцель турбувався про грошi, про квитки, вiн виряджав pauvre belle Marie, як рiдну. Уже на вокзалi вiн тримав ┐┐ руки, говорив, говорив: "Mon enfant, mon cher enfant", запевняв, що все буде гаразд, це треба, так краще, що вона поверта║ться на батькiвщину, цього вимага║ ┐┐ талант, це потрiбно для виховання сина... Марiя мовчки кивала головою. Ти важко було вимовити хоч слово. Вiн переходив на дiловий тон, починав говорити, якi переклади треба зробити найшвидше, як треба мерщiй видати в Росi┐ Жюля Верна, нагадував, що всi клiше iлюстрацiй вiн негайно надсилатиме, що вiн вважа║ ┐┐ представником сво║┐ фiрми, та, головне, - вiн весь час повертався до цього, - щоб вона не забувала, що вона, укра┐нська письменниця Марко Вовчок - член редколегi┐ журналу для дiтей та юнацтва "Magazine d'йducation et de rйcrйation" - журналу виховання та розваг, i там друкуються i завжди друкуватимуться ┐┐ твори, i поки iсну║ журнал, ┐┐ iм'я стоятиме на титулцi серед iмен французьких письменникiв i вчених, якi беруть участь у цьому журналi. пй хотiлося усмiхнутися в подяку за його турботи, але вона могла лише мовчки кивати головою... Вiн говорив, що все, що тiльки-но з'являтиметься на книжковому ринку в квропi цiкавого - у Францi┐, Англi┐" Нiмеччинi, - вона матиме перша для перекладiв, хай притяга║ для цього сво┐х друзiв, хай подума║ з приводу цього. Вона мовчки кивала головою. Так, так. Вона думатиме над цим. Про що ┐й ще думати? Адже треба ростити й виховувати Богдася... Треба жити... Якось жити. Це жахливо, що не ма║ш права на смерть. Даремно вони так усi хвилюються, бояться лишити ┐┐ саму. Вона не знала, не уявляла, як вона житиме. Але ж треба робити вигляд, що живеш. Добрий Етцель не мiг спокiйно дивитись на не┐. Вона була якась потойбiчна, з порожнiми очима. Сльози виступали не у не┐, а в нього на очах, вiн починав пестити ┐┐ руки, маленькi бiднi руки, що стiльки винесли, i говорив знову ласкаво, заспокоююче: - Mon enfant, je vous aime de tout mon cаur. Je suis votre ami toute ma vie. (Дитя мо║, я люблю вас усiм серцем. Я вам друг на все життя _(франц.). _I запевняв, що Париж вiд Петербурга не за горами, вона часто при┐здитиме до Парижа, i вiн завжди чекатиме ┐┐, як рiдну дитину. Вона мовчки поцiлувала його, коли сiдала в вагон. Етцель уважно, багатозначно поглянув на Богдася, немов наказав: "Бережи!" Ну от. Прощавай, Париж. Це вже остаточно вона поверта║ться до Петербурга. Поки що до Петербурга. Там далi видно буде. Але тепер ┐й треба для сво║┐ роботи зупинитись у Петербурзi, увiйти в якусь житт║ву колiю. Це можливо, лише працюючи, iнакше - як робити вигляд, що ти жива? По┐хали. Короткi розмови з Богдасем про речi, про швидкий снiданок на довгiй зупинцi: "Бога ради, не вiдстань!" Яка непри║мна, непередбачена затримка у Варшавi! У не┐ витягли грошi! А може, загубила у такому сво║му розгубленому станi? Вона кусала губи вiд досади. - Добре, що тут тепер живе Василь Михайлович Бiлозерський, - сказала Марiя Богдасевi. - Вiн так завжди приязно й дружньо ставився до мене, а Надя, його дружина, щиро мене любить. Я ж везу новi твори у Петербург. У мене незабаром мусять бути грошi, я позичу в них i надiшлю. - Звичайно, мамо, - заспокоював ┐┐ Богдась. - Чого ти так турбу║шся i хвилю║шся цим? Надiшлемо з Петербурга i все. Принаймнi Варшаву подивимось! Не було тепер чого дивитися Варшаву пiсля придушення повстання. Спорожнiлi, наче вимерлi вулицi, незвичайна тиша, яка зовсiм не диву║ десь у селi i так пригнiчу║ у великому мiстi. Тут панував тепер лютий Муравйов, якого недаремно прозвали "вiшателем". "Де ж тепер Тедзик? Сахновський?" - майнуло в головi у Марi┐. Давно, як давно передали вони ┐й привiт з Iталi┐, куди подалися з Парижа. А тут вона потрапила зовсiм в iнше оточення. Вона знала, що Василь Бiлозерський пiсля непри║мностей у Петербурзi, - у нього навiть обшук був у 1863 роцi, - пiсля припинення "Основи", зовсiм порвав з журналiстикою i перебрався до В'аршави. Але вона не знала, що, й так досить помiркований, вiн ще дужче "поправiв" i у Варшавi займа║ статечну посаду урядового чиновника. Проте вiн зустрiв ┐┐ дуже радо, гостинно, так само, як колись у Петербурзi, коли вона при┐здила з Парижа. I так само, як тодi, ще дужче, нiж чоловiк, зрадiла ┐й Надя. - Нi, нi, ми вас так одразу не вiдпустимо. Та й, дивiться, ви, мабуть, застудилися в дорозi, ви зовсiм слабi, ви перепочинете у нас кiлька днiв, - обнiмаючи ┐┐, казала Надя. - I не сперечайтесь, i не заперечуйте, Марi║ Олександрiвно, дорога наша! Зробiть нам таку ласку й честь! - щиро пiдтакував дружинi Василь Михайлович. У Марi┐ потеплiшало на серцi, ┐┐ пам'ятають, ┐┐ люблять земляки-укра┐нцi! I, може, саме через це тепло так вразила ┐┐ друга зустрiч... Вона таки зупинилась на кiлька днiв у Бiлозерських. Обо║ вони панькалися з Богдасем, як з малою дитиною. Марiя знала, що ┐хнiй хлопчик помер, i це ставлення до Богдася ┐┐ особливо зворушило. Боже мiй, кожний в свiтi сво║ лихо ма║. Треба було написати листи паризьким друзям. Вона знала _ вони всi хвилюються за не┐. Треба було написати матерi, Параскевi Дмитрiвнi, що вона затрималась у Варшавi. Здавши листи на поштi, Марiя поверталась на квартиру Бiлозерських. На сходах побачила якусь жiнку. Жiнка зупинилася також коло тi║┐ ж квартири. Щось знайоме майнуло в обличчi. Боже мiй! Та це ж Олександра Михайлiвна, дружина Кулiша! Сестра Василя Михайловича Бiлозерського. I в першу мить Марiя зрадiла. Сво┐ ж, сво┐ люди - хiба вона пам'ятала зараз, що було колись! То справжн║ горе пам'ятливе, а все, що було з Кулiшем, -такий дрiб'язок перед ним! - Олександро Михайлiвно, доброго здоров'я! От несподiванка! - простягла Марiя руку, навiть бажаючи обняти, але ще не роблячи для цього руху. Та дивилася здивовано. - Хiба не пiзна║те? Марiя Маркович! Кулiш дивилася якось спантеличено, нерiшуче простягла свою руку, мляво вiдповiла на мiцний потиск. Так, вона вже впiзнала ┐┐, свою суперницю, й неспроможна була приховати ворожого почуття, спалаху всiх прикрих спогадiв, навiть коли вже сидiли у вiтальнi. Надiя намагалась завести якусь спiльну розмову, не могла зрозумiти, чому Кулiшиха ледве цiдить слова, ледве дивиться на ┐хню дорогу гостю. А гостя немов не бачить цього, вона зовсiм просто каже: - Така прикрiсть у дорозi трапилася - витягли гаманець з грошима. А втiм, я рада, що через це зупинилась тут i бачу сво┐х друзiв. - Яким не первина вас виручати, - раптом презирливо мовила панi Кулiш. Як ┐┐ дратувала ця жiнка, ця елегантна красива дама! Одразу вона справдi не пiзнала Марi┐ Маркович, але не тому, що та мала за цi роки постарiти чи змарнiти, а саме тому, що не чекала побачити таку привабливу, гарну жiнку. Нi, нi, ┐┐ Панько правий, Марковичка не дуже сумувала та бiдувала там, за кордонами! Це нетактовне зауваження наче штрикнуло обох - i Надiю, i Марiю. Марiя враз змiнилася. Вона глянула гордо i навiть трохи примруживши очi на Кулiшиху, а Надя почервонiла й заговорила швидко, стиснувши руки: - Ми радi, ми дуже радi такiй дрiбнiй, по сутi, непри║мностi, бо цс дало нам змогу побачити нашу любу, дорогу Марiю Олександрiвну. Марi║ Олександрiвно, ви ж зна║те, Кулiшi також живуть тепер у Варшавi. - Так? - байдуже, холодно спитала Марiя. - Пробачте, менi треба до Богдася. Я повернуся зараз, Надi║ Олександрiвно, - вона кивнула недбало головою i вийшла з вiтальнi. Повертатися вона не збиралася. - Чого це вона корчить iз себе королеву? - обурилася Олександра Михайлiвна. - Що, до чоловiка поверта║ться? Кажуть, ┐┐ полюбовник помер, довела його до смертi, тепер i до чоловiка можна! - Як вам не соромно! -трохи не вигукнула Надiя. -Облиште цю розмову! Я не хочу говорити так про мого друга, про нашу найкращу шановну письменницю! Але цю розмову Марiя чула. Треба триматися. Невже вона сподiвалася, що самi друзi чекають на не┐ на батькiвщинi? Треба триматися. З Бiлозерськими i слiвцем не прохопилася про Кулiша й Кулiшиху. Надiя була ще уважнiшою, ще ласкавiшою, i Марiя, пам'ятаючи про важку втрату Надi┐, хай хоч i не недавню, намагалася не завдавати ┐й зайвого болю невигойних спогадiв, бiльше говорили не на особистi теми, i обидвi розумiли, що це не з неуваги до горя кожно┐, а навпаки - з чулостi й тактовностi. Обо║ Бiлозерськi умовили Марiю, щоб Богдась пожив ще в них у Варшавi, поки вона влашту║ться в Петербурзi. За Богдасем погодилася при┐хати бабуся, Параскева Дмитрiвна. Все ж таки зустрiч з Олександрою Михайлiвною Кулiш якось вплинула на Марiю. Вона повернулася до Петербурга з гордим, незалежним виглядом впевнено┐ в собi людини. А насправдi...