Некрасов, - новий роман Марi┐ Олександрiвни нам буде дуже до речi. -Та пояснiть же! Адже "Современника" нашого нема. - Хай уже Микола Олексiйович розкаже. Панове, ходiмо. Вашу ручку, шановна Марi║ Олександрiвно! - статечно мовив Салтиков. Вiн ┐┐ справдi шанував, строгий i немов завжди сердитий Салтиков, i Марiя це знала й не боялася його, як багато iнших лiтераторiв. - Так ви менi розкажете? - спитала нетерпляче Марiй, коли вони залишились самi. - Вам дозволили журная? Новий Журнал вести? - Не зовсiм так, - сказав Некрасов. Вiн, як i його друзi, був також у доброму, пiднесеному настро┐, i вже не вперше Марiя вiдзначила, якi в нього хорошi проникливi очi i як з ним усе попростому. - Що тут довго розповiдати? I вам же зрозумiло, що треба, нарештi, згуртувати нашi сили. От я й пiдписую угоду з Кра║вським на "Отечественные записки". - Ви з Кра║вським? "Отечественные записки"? - Марiя була просто ошелешена. - Адже це зовсiм iншого напрямку, нiж був "Современник"! - Напрямок можна змiнити. I ми змiнимо. Тепер, ви самi розумi║те, менi свiй журнал видавати не дозволять. "Отечественные записки" зараз у цiлковитому занепадi, крiм збиткiв, нiчого не дають, передплата впала до непристойного, Краевському доводиться зовсiм скрутно. Вiн зна║, що зi мною журнал пiдведеться знову. У нас така угода: вiн- видавець, я - фактичний редактор. Вiн одержуватиме певну орендну платню i не втручатиметься в лiтературнi справи. - I дозволять? - з недовiр'ям спитала Марiя. - Уявiть собi, дозволяють. Гадають перехитрити нас. Я певен, що у вищих iнстанцiях вирiшили, що ┐м легше буде впоратися з бродячими тепер силами лiтераторiв, коли вони будуть зiбранi докупи - в даному разi в одному журналi. Хай сподiваються! - А ви сподiва║тесь упоратися з цензорами! - засмiялася Марiя. - Така вже моя доля! Нiчого! Я сподiваюсь i вiрю в цю справу. - Що ж, "будем лучше рисковать"! - процитувала Марiя його ж вiрш. - Бездiяльнiсть лiтераторiв - це злочин. Сили ж у нас ║, притягнемо й новi, молодi. Головне - Салтиков дав згоду! Це, розумi║те, як важливо? Вiн, клис║║в i я - от трiумвiрат для керiвництва журналу. Сл║пцов буде вiдповiдальним секретарем. Деякi старi нашi соратники з "Современника" не вiрять у нашу справу, навiть засуджують - Антонович, Жуковський уже виголошують: "Некрасов мiня║ курс!" Нiчого! - навiть не роздратовано, а впевнено мовив Некрасов, - вони побачать, no роботi, по творах побачать. Ми не уронимо честi "Современника". "Отечественные записки" будуть нашi! Так що, Марi║ Олександрiвно, бачите - ваш роман ║ де друкувати. Поспiшайте! Як його 'назва? - "Жива душа", - поволi вiдповiла Марiя i чомусь злякалась, що почервонi║. "Жива душа" - ┐й хотiлося всю душу вкласти в цей роман! - От, значить, добре, що я порвала з Благосв║тловим, - мовила вона й подумала: "Треба про Митю сказати", але раптом Некрасов сказав: - От би нам Писар║ва притягти на критика! - Так i Писар║в же порвав iз ним! - Писар║в? Також? Та це ж нам пощастило! Саме вiн нам потрiбний! Ви з ним стрiча║тесь? - Та вiн же мiй кузен. Ми мешка║мо в одному будинку. - I додала, усмiхнувшись: - На рiзних поверхах тiльки! пй хотiлося одразу побiгти додому й розповiсти усе Митi! Некрасов склав угоду з Кра║вським! Вiн, Салтиков, який пише пiд псевдонiмом "Щедрiн", i клис║║в керуватимуть журналом! Звичайно, це буде продовження "Современника". I вiн, Некрасов, хоче притягти Митю! Може, про це останн║ не казати? Хай довiда║ться, коли Некрасов сам запросить його? Звичайно, так буде краще й при║мнiше Митi! I раптом Марiя вiдчула, як ще нiколи, - вона зовсiм серед сво┐х! Не в мрiях, не в планах! Оце ┐┐ "сьогоднi", отут ┐┐ робота, ┐┐ мiсце в життi. А будинок на розi Литейного знову ставав центром бойово┐ росiйсько┐ лiтератури. * * * Вранцi Митя трохи спiзнився на снiданок. Марiя уже хотiла спуститися до нього, як вiн сам вбiг до кiмнати. - Марi! Пробач, я затримався. Уяви, оце зараз, так рано до мене прийшов книгопродавець Звонарьов i сказав, що Некрасов бажав би побачитися зi мною для розмови про збiрник, який хоче видати. "Якщо бажа║те, - сказав вiн, Звонарьов, - Микола Олексiйович самi при┐дуть до вас, а якщо ваша - себто моя - ласка, то просять пожалувати сьогоднi ж уранцi до них, до Некрасова". Я вiдповiв, що "пожалую" сам, i зараз ┐ду. Руку на щастя. Марi! Я поспiшаю! - Ой, як добре! Але ж ти не снiдай! Випин хоч молока! - Потiм, потiм. - Нi, нi, випий швидше, це хвилинка. I хай щастить! Я чекатиму тебе вдома! Вiн на ходу поцiлував ┐┐ руку й побiг. Боже мiй, хоч би все було гаразд! Хоч би вона не почувала себе винною, що через не┐ вiн лишився без певно┐ роботи у Благосв║тлова! Та хiба ж не там, з Некрасовим, Салтиковим, Сл║пцовим мiсце Митi, критика Писар║ва! Ой, хоч би все було гаразд, хоч би Салтиков не мав зла на Митю за його гострi статтi проти нього, Салтикова. Але ж то було давно! Що й казати, хiба Митя не помилявся у сво║му запалi? Але ж, певне, коли Некрасов надумав запросити Митю на головного критика в "Отечественных записках", то це вже вiн погодив i з Салтиковим, i з iншими. А що це за збiрник? Це, мабуть, поки все налагодиться з журналом? Не може Некрасов сидiти без дiла, справжнього, потрiбного дiла! Хай що завгодно кажуть про нього - але хто б мiг у сучасних умовах, попри всi перешкоди, зробити це для лiтератури? Яка "змi┐на мудрiсть", як сказав якось Салтиков про Некрасова, потрiбна у вза║минах з цензорами! А його ставлення до авторiв!.. Як старий бо║ць, вiн збира║ свою когорту. Звичайно, вiн перетворить цi нiкчемнi "Отечественные записки" теж у бойовий передовий орган, у цьому в Марi┐ нема нi найменшого сумнiву. Некрасов - великий стратег. А з авторами - ┐й же богу, як капельмейстер, добира║ свiй оркестр - з рiзними iнструментами, рiзними голосами цих iнструментiв, а все разом залуна║, як симфонiя. Йому спало на думку запросити Писар║ва! Марiя не встигла й слова про це сказати, хоча йшла спецiально для цього. I невже треба "прощати" чи "не прощати" цiй людинi, цьому найкращому поетовi в Росi┐ i карти, й iншi "грiхи"? I знову поверталася до думки: "Ну як мiг не прийняти його Герцен у Лондонi? Чому вони зовсiм розiйшлися з Турген║вим? Ну, хай би рiзнi святенники жбурляли камiння в Некрасова, але ж вони, вони?.." От i вона "розiйшлася" з Турген║вим. I Герцен не може простити йому вiдповiдей у сенатi... Вона згадувала, аналiзувала, якось намагалася вiдволiкти думки, бо дуже хвилювалася, непоко┐лася, як там Митя, як вiдбудеться це важливе перше побачення. Такi ж складнi людськi душi. Iнодi якийсь незначний випадок, не те слово, може, просто в тон не попадуть - i потiм роки непорозумiння, навiть i тодi, коли нема протирiч. Нi, мiж Герценом i Турген║вим не просто якийсь випадок, там значно глибша рiзниця свiтоглядiв... Але ж Митя i Некрасов мусять, мусять порозумiтися! Вона то пiдходила до вiкна, то сiдала за ┐хнiй спiльний робочий стiл, але не робилося нiчого, то пiдходила до пiанiно - хазяйського пiанiно. Вона зрадiла, коли вперше побачила його, i знову подумала: "При┐де Богдась, вчитиму його .музицi". Богдась був зараз iз бабусею в Орлi. Взяла кiлька акордiв. Але, звичайно, й не гралося. Господи, боже мiй, хоч. би все було гаразд у Богдасика й Митi!.. I сама здивувалась, як це так подумалось поряд - Богдасик i Митя!.. Наче за Митю так само вiдповiдальна, як за Богдасика. Пiдiйшла знову до вiкна. Яка холодна.типова петербурзька вулиця! Мабуть, уже багато часу минуло... Вона сама здивувалась тiй радостi, з якою побачила нарештi високу струнку постать Митi. Його наче вiтер пiдганяв, такими швидкими кроками поспiшав вiн. - Ну як? - Щаслива твоя мила рука! Та я вже здогадуюсь, не лише рука... - Що ти? Вiн тiльки спитав мене, де ти живеш. Ну, розповiдай усе докладно! - Зна║ш, я чесно признаюсь тобi: одразу Некрасов менi просто жахливо не сподобався, менi здалося в його обличчi навiть щось фальшиве. Нi, нi, не лякайся, за кiлька хвилин розмови передi мною виявився такий чарiвний дiяльний розум, що враження зовсiм змiнилося, навiть стало соромно менi. за. перше! А може, я просто вiдвик вiд тако┐ простоти? Вона менi здалася неприродною, але ж за кiлька хвилин я зрозумiв - це не вимушено, вiн справдi такий: розумний, простий, дiяльний, Ми довго розмовляли. - Дуже довго, я вже почала хвилюватися. - З ним цiкаво було говорити зовсiм одверто, говорити й про журнал, який вiн редагуватиме, певне, з наступного року. Вiн сподiва║ться, що незабаром дадуть остаточний дозвiл на цю комбiнацiю - вiн i Кра║вський. Говорили й про сучасне становище лiтератури. А конкретно практичний наслiдок нашого побачення - Некрасов запропонував менi написати для збiрника, який вiн, хоче видати тепер, двi-три статтi аркушiв на десять. - Ой, як добре, - аж зойкнула Марiя, - про що ж? - Оце головне! Про що я сам хочу! Я сказав, що напишу про "Дым". Звичайно, я хочу про "Дым" написати. Потiм про роман Андре Лео, а ще про Дiдро - я це давно про себе замислив, про Дiдро написати, а про Андре Лео саме на часi. Некрасов дуже все схвалив. Я запишався i попередив, що менi в "Русском слове" платили не менше як по 50 карбованцiв за аркуш i менше я не вiзьму, я вирiшив одразу домовитись, а Некрасов раптом сказав, що вiн нiколи не наважиться менi платити стiльки. - Вiн сказав тобi так? -перелякалася Марiя: чого ж вiн радi║, Митя, хай би вже спочатку одержував так, як дадуть! На щастя, вона не встигла сказати це. - Еге ж, вiн сказав саме так, i що норма в збiрнику за аркуш буде менi 75 карбованцiв. Ну, я погодився i на це! - А ну тебе, ти мене перелякав! - Я ще мусив попередити, що зараз займаюся перекладами для свого iснування, а для статей треба буде вiд них вiдмовитися. Некрасов запропонував одразу дати скiльки менi треба, але я вiдмовився, навiщо одразу починати з авансiв? Якось викрутимося! Та все ж таки Некрасов просто силомiць дав менi записку - в разi потреби видати менi негайно 200 карбованцiв - от ця записка Звонарьову! Машенько, ми живемо! Дарвiна й Брема, звичайно, перекладатимемо, а перекладiв "для iснування" бiльше не вiзьмемо! - Я така щаслива за тебе! - Це все через тебе так добре обернулося - iз Благосв║тловим порвав, i з Некрасовим зiйшовся! А вiн передав тобi вiтання i сказав, що чека║ на роман. Послухай, та у нас же багато роботи! - I треба все встигнути! I Жюля Верна я обiцяла Етцелю не тягти. Ой! - Марiя аж за голову схопилась обома руками. - Марi, все встигнемо. - Звичайно, встигнемо! То я так, сама себе пiдганяю. Головне, тво┐ статтi чека║ Некрасов! Якi вони були потрiбнi одне одному! Здавалося ┐м - як дво║ чесних трударiв лiтератури... 9 - Ти його любиш? - спитала Сонечка Пфьоль. - Кого? - не зрозумiла одразу Марiя. Перед тю майнуло обличчя Сашi.Але ж його нема. Нема. - Як кого? Митю Писар║ва! Марiя глянула замислено й вiдповiла не одразу. - Нi, звичайно, нi. Що ти? - i додала сумио: - Це зовсiм iнше. Вона розумiла, таке питання цiлком природне. Та хiба було щось схоже в ┐┐ ставленнi до "братика" Митi з ┐┐ почуттям, ┐┐ нестримним коханням до Сашi? Саме нестримним, попри всi роздуми, розголос, лють його матерi... А що з Митею? Майже цiлий день вони проводять удвох, удвох працюють. Навiть дивно - вони можуть працювати за одним столом! В"н так заступився за не┐ у Благосв║тлова, порвав з ним, почув немало ║хидних ущипливих натякiв, та не звернув на це нiякiсiнько┐ уваги! Пiсля ┐┐ вiльного, самостiйного життя за кордоном про не┐ взагалi бозна-що плели з легко┐ руки Кулiша. Хай плетуть. Вона звикла. Нiхто ж не знав, як щовечора вона виштовху║ Митю "з неба на землю" - на нижчий поверх у його маленьку кiмнатку. Зовсiм не тому, що бо┐ться поговору. Тепер-то вона зовсiм цього не боялася! Вона боялася зради Сашi. Ты не должна любить другого, Нет, не должна, Ты мертвецу святыней слова Обручена... Наче молоточком, вiдбивалися рядки Лермонтова. Але ж вона була одна. Одна. Боялася самотностi. Певне, так боялася, як кожна жiнка. Iнколи жiнка, вдова, що загубила коханого чоловiка, раптом невдовзi виходить знову замiж, i ┐┐ всi ганять та гудять: "Як швидко вона забула". А до того ж часто не може бути й порiвняння мiж першим та другим, i почуття зовсiм не тi. I лише деякi чутливi люди розумiють - це вiд страху самотностi. Але ж Митя... Нi, вона не порiвнювала, вона знала, що саме Митя вище всяких порiвнянь. З його дитячих рокiв вона ним милувалася, дивувалася з його розуму, його розвитку, його чесностi й щиростi... Його й не треба, i не можна було нi з ким порiвнювати. - Коли б ти знала, який вiн... - роздумливо сказала Марiя Сонi. - Вся Росiя зна║! - жартома зауважила Соня. - Розумi║ш, я вiдчуваю себе вiдповiдальною за нього, за його життя. Я б хотiла, щоб мiй Богдась був хоч трохи схожий на нього. У не┐ нiколи не виникало такого бажання з приводу будь-кого. Найменше - Опанаса, хоч обличчям Богдась був дуже подiбний до батька. - До речi, а як вiн з Митею? - О, вiн його одразу полюбив, - усмiхнулась не без гiркоти Марiя. З Сашею у них були цiлком пристойнi вза║мини, нiяких конфлiктiв нiколи не виникало, але до Митi було зовсiм iнше ставлення. - Вiн навiть не дуже хотiв ┐хати з мо║ю мамою до Орла. Його кликали туди родичi, та й маму вимагали! Треба ж йому i до батька по┐хати, в Чернiгiв. - Марусенько, а ти влiтку при┐деш до нас, на село, - прохаюче мовила Соня, - тобi треба хоч трохи по-справжньому вiдпочити вiд усього, побути на свiжому повiтрi! - У мене стiльки роботи зараз, - сказала Марiя. - А втiм, справдi, я залюбки по┐хала б до вас, а потiм усе ж таки н;i Укра┐ну...'Як мене тягне туди, коли б ти знала... Лежать мо┐ бiдолашнi укра┐нськi твори, i старi, й новi, а хто ┐х тепер друкуватиме? Правда, Пипiн, видавець, згодився видати, але ж перший том - росiйський, i мо┐ укра┐нськi твори - теж росiйською мовою. Що поробиш! Треба швидше роман новий закiнчувати. Перекладiв набралася. Ох, все не так просто - узяла та й по┐хала спочивати! Що було простого в ┐┐ заплутаному життi? Ще ж ┐й хотiлося, - вона не згадала про це Сонi, вона писала Тетянi Петрiвнi, Сашинiй матерi, - закiнчити початi разом з нею його статтi, видати його проект. Вона мусила це зробити перед пам'яттю Сашi. Вона мусила доробити все, що вiн не встиг через свою хворобу. Вона мусила це зробити i заради Тетяни Петрiвни, яка тепер писала ┐й нiжнi, люблячi листи. Сама Марiя вiдповiдала на них не дуже акуратно, та писала: "Вашi листи для мене вiдрада, хоч я сама пишу Вам мало. Це схоже на те, коли хвора людина не може потиснути простягнуту ┐й руку, але розумi║ цiну потиску цi║┐ руки". Про це нiкому не казала. Кому вона може сказати? Сонечцi? Митi? Вiн i так iнколи бува║ нервовий, засмучений. Вона зна║: це через не┐. - Сонечко, - раптом спитала вона, - ти не можеш попросити чоловiка, щоб вiн допомiг дiстати Митi Писар║ву дозвiл по┐хати лiкуватися за кордон. Йому так треба розвiятися пiсля в'язницi, та й взагалi, хто-хто, а вiн повинен i для роботи сво║┐ побачити свiт. Ми б уже якось збилися б грошима. Я б по┐хала влiтку до вас, а вiн - за кордон. - Вона знала, що це пустi слова - без не┐ вiн би тепер не "розвiявся". - Я скажу, обов'язково скажу чоловiковi! - пообiцяла подруга, з спiвчуттям обiймаючи Марiю. Справдi, Митя знову став нервовий, засмучений. Це помiчала не лише Марiя, це помiчали всi, особливо товаришi-журналiсти. Якось зустрiвшись у кав'ярнi, куди заходили переглянути газети, погомонiти, хтось iз журналiстiв спитав його: - Що з вами? - I пожартував: - Чи не закохалися бува? - Так, справдi закохався. Менi на роду написано нещасливо закохуватись у сво┐х кузин. Вiн сказав це так одвсрго й розпачливо, що навiть нiхто не засмiявся i не продовжував жарту. - То це ви, мабуть, у Марiю Олександрiвну закохалися? - як про справу звичайну, але спiвчутливо мовив колега. - А в кого ж? У кого ж можна закохатися, знаючи ┐┐? Якщо вона не буде зi мною, - я загину. До чого ж ми був одвертий i безпосереднiй юнак, незважаючи на вченiсть, на свiй авторитет провiдного, критика! Йому дiйсно здавалося, що вiн загине, к"я" Марiя не буде з ним, його, зовсiм його. Коли Писарев пiшов, досить ║хидний лiтератор Скабичевський мовив: - Ця жiнка гра║ ним, як кiшка мишкою, - то пiдпустить, то вiджене, а пазури вже напоготовi! * * * Вiн дивився розгублено, майже стражденно, коли вона тепер iшла з дому, коли одержувала листи з Москви чи з Парижа, коли писала листи сама, немов не помiчаючи, як вiн це пережива║. Вона ще ретельнiше стежила за його здоров'ям, роботою, взявши на себе всi турботи, як дбайлива старша сестра. Господи! Коли б вiн знав, коли б вiн вiдчував, як терзало це ┐┐ - що вона насправдi старша сестра! Старша! Знову старша i на цiлих сiм рокiв. Вiд Сашi вона була старша всього на три роки, i як цим колола його мати, Тетяна Петрiвна. Варвара Дмитрiвна, навпаки, просила Машеньку не кидати Митi. Марiя розумiла: мати була у безвихiдному становищi, вона признавалася, вона боялася - що, як Митя знову захворi║? Вона без тремтiння не могла згадати, вона вiдганяла цей спогад - Митя-в лiкарняному халатi. Митя в арештантському халатi. Нехай уже краще Маша. зглянеться над ним, лишиться з ним, як завгодно - сестрою, дружиною, коханкою, - як захоче, аби були коло нього рiднi дбайливi руки, добре серце, щира порада. А Маша ж така. ┐й можна довiрити. Марiя розумiла: з усiх лих мати вибрала для себе найлегше. Але ж сама Марiя, сама перед собою? Вона не збрехала Сонi. Вона не любила його так, як Сашу, тi║ю жагучою любов'ю, та дедалi вiн ставав ┐й усе потрiбнiшим i все дорожчим. Вони працюють укупi. Вони мусять бути вкупi в життi, ┐й потрiбна його вiддана дружба, допомога i... його любов... I те, що вiн такий молодий, i завжди вона може бачити коло себе це прекрасне ясне чоло, цi очi... Перед ким вона согрiшить? Як я тодi людям у очi гляну? Коли - "тодi"? Хiба можливе - "тодi"? Нi, нi, мабуть, треба тiкати свiт за очi. Я собi не прощу. Тiльки рiк, як Сашу-поховала, чого ж я хапаюсь за життя? Так, я хапаюсь за життя, бо коло нього, коло Митi, я вiдчуваю тс життя про яке завжди мрiяла, I як я втечу, покину його тепер? Тепер, коли вiн, може, мусить, .жада║ стiльки, зробити? Вiд не┐, Марi┐, залежить пiдтримати його. Я вiдповiдаю за нього перед усiма. Я ж обiцяла матерi берегти його. * * * Вона таки перевтомилася i до того ж, певне, застудилася, i треба було хоч кiлька днiв полежати. Як перелякався Митя!'Вiн боявся лишити ┐┐ саму. - А що, як тобi захочеться пити? А що, як хтось прийде? Нi, нi, за книгою я можу пiти завтра, хазяйка буде вдома, i я ┐┐ попрошу'посидiти тут. Марi, я тебе прошу, випий трохи теплого червоного вина - я тiльки-но нагрiв, воно пiдкрiпить тебе. Марi┐ було i смiшно, й при║мно вiд таких турбот, тим бiльше, що вона знала: нiяко┐ хвороби нема - просто безмежно втомилась, але як добре, коли про тебе так турбуються! Вона ж звикла сама за всiх турбуватися! I саме в цi днi вона одержала листа з Орла вiд тiтки Мардовiно┐ Катерини Петрiвни, образ яко┐ весь час спливав перед нею, коли вона описувала провiнцiйний "салон" лiберально┐ Дамочки в сво║му новому романi "Жива душа". Над ним вона працювала з захопленням, роман просто лився з-пiд пера на папiр. Богдась, який по┐хав З бабусею на Орловщину, гостював зараз пiд Орлом у старих друзiв Маркевичiв - Корнiль║вих, вiн бачився часто i з Мардовiними. Родичi й друзi прийняли юного парижанина а обiймами. Вiн був веселий; дотепний, товариський хлопець. Особливо йому радiли двоюрiднi й троюрiднi кузини! Вiн "зажився" на Орловщинi, бо, по-перше, нiяк не траплялося оказi┐, щоб хтось з ним по┐хав у Чернiгiв до батька, по-друге - йому тут подобалося! Вiн удавав цiлком дорослого, самостiйного й не дуже замислювався, що незабаром iспити. Куди та як-- навiть мама ще остаточно не вирiшила! Побачивши листа вiд тiтки Мардовiно┐, одразу Марiя страшенно злякалась. 'Може, що трапилось iз Богдасем? Нi, з Богдасем усе було гаразд, а втiм, лист був жахливий i в конверт вкладено було ще й iншого. "Мила Машо! - писала тiтка. - Надсилаю тобi листа, що одержала вчора вiд Дорошенка. З нього ти довiда║шся про безнадiйну хворобу Опанаса i про його бажання глянути востанн║ на Богдана. Звичайно, я найменше з усiх на свiтi стала б протидiяти цьому бажанню. Бог менi свiдок, що коли б я мала хоч яку змогу, я другого ж дня, одержавши лист, сама повезла б Богдана до батька, але воiстину кажу, в мене на сен час для цього нема зовсiм нiяких коштiв..." "Коли б i були, то не завдала б собi нiяко┐ мороки", - подумала Марiя, - адже в кожному листi вона, Марiя, просить орловських родичiв швидше послати з якимось попутником Богдана до батька! Але якась байдужiсть iз боку всiх. Хiба справа в грошах - вона б одразу надiслала чи повернула б! Адже вона писала й просила про це давнього знайомого i друга Федора Матвiйовича Лазаревського, i той обiцяв влаштувати обов'язково по┐здку Богдана. Хвилюючись, вона читала далi: "Не бачачи з боку Лазаревського нiяких вимог, я три днi тому писала йому, додавши листа Дорошенка, i просила його переконливо вiдповiсти менi якнайшвидше, щоб у випадку вiдмови я могла написати до тебе - i що ти, напевне, кинеш усi сво┐ справи для виконання останнього бажання чоловiка". Так, Лазаревський вiдповiв Мардовiнiй, що дiйсно обiцяв вирядити Богдана до батька, але зараз йому самому треба по┐хати на кiлька днiв iз Орла, а потiм вiн простежить, хто ┐хатиме до Чернiгова. Тiтка переконана, що Маша все кине й по┐де до "свого чоловiка". Вона читала далi: "Певне, ти сама почува║ш, Машо, що тобi необхiдно бачити Афанасiя в останнi хвилини його життя - i вiн помре спокiйнiше, i тобi спокiйнiше буде доживати свiй вiк, якщо ви попроща║теся дружелюбно на вiчну-вiчну розлуку. Боже мiй, боже мiй! Краще створiння тво║ готу║ться покинути нашу землю! Я не знайду слiв, щоб сказати тобi, як важко менi на душi i до чого менi шкода Афанасiя..." Цi ламентацi┐ роздратували Марiю, бо вона знала ставлення тiтки до Опанаса, а ще й тому, що вона не знала, що робити. Тiтка переконана, що Маша одразу по┐де. "Я ще раз дуже тебе прошу - телеграфуй. Про те, щоб ти поспiшала ┐хати, вважаю зайвим говорити, - хто краще за тебе може вiдчувати, що було б страшно запiзнитися! Так, це страшнiше. нiж запiзнитися для себе". Марiя не могла в думках одразу осягнути все. Наче залунали голоси з тако┐ далечини, наче з диiсгирично┐ доби. Так, вона знала, що Опанас хворий. Незалежно вiд його хвороби хотiла, щоб Богдан по┐хав до батька. Нiде правди дiти - вона переклала турботи про це на чужих людей, хоч i родичiв, вона була заклопотана сво┐ми справами i якось легковажно вважала, що все зробиться само собою. Але Опанас умира║, ┐┐ чоловiк. Опанас Маркович. Як це далеко вiд не┐. В не┐ на руках помер Саша, вона привезла його трупу з Нiцци до Москви. Шлях з хрестом на Голгофу. ┐й здавалось - вона вже мертва. Що там! Людина живуча. Кажуть, жiнка живуча, як кiшка. Коло не┐ з'явився Митя, надзвичайний Митя Писар║в, простягнув мiцну юнацьку руку, i вона наче ковтнула живо┐ води й воскресла. I от ┐й треба повернутися в царство мертвих, в царство розпачу, каяття, вза║мних мовчазних докорiв, покути й прощення. В не┐ нема на це сил. Вона не брехала, нiчого, крiм доброго й щасливого, не бажала Меланi┐ Овдi┐внi. Але бачитися з нею там, коло лiжка вмираючого, красти одна в одно┐ останнi слова i останнi погляди, i вiдчувати на собi ┐┐ ревнивi, а може, й докiрливi! О! З докором на не┐ глядiтимуть усi. А може, з жалем? Нi, нi, в не┐ на це нема зараз сил. Хай ┐де Богдась. А може, ┐хати все ж таки ┐й? Опанас... "Друже мiй, Опанасю", - казала вона йому колись. Адже вiн вирвав ┐┐ з того провiнцiйного орловського болота, вiн дав ┐й читати "Кобзаря", вiн перший читав, i вiн, вiн, а не Кулiш, правив перший ┐┐ оповiдання! Може, треба перемогти себе й справдi, як пише тiтка, востанн║ обнятися з ним на вiчну-вiчну розлуку? Коли вони бачилися востанн║? У Нiмеччинi, суворим передсвiтанком на сiрому похмурому вокзалi... Хоче вiн тепер ┐┐ бачити? Дорошенко пише лише про Богдася... Може, хоче, щоб коло нього була лише Меланiя Овдi┐вна - "укра┐нський соловейко", який щебетав коло нього останнi роки. Марiя вiдчувала, що обманю║ себе, але ж доводила сама собi: у них дiти, а тут при┐де вона й отру┐ть останнi хвилини нещаснiй вiдданiй жiнцi, останнi хвилини, якi нiколи, нiколи не забуваються... I до кого з них двох зверне вiн сво║ останн║ слово, кого з них двох почу║ востанн║? - Ти чу║ш мене? Ти чу║ш мене? - раптом заговорила вона, але не Опанасовi, ┐й вбачалося обличчя Сашi. Це вона Сашi казала останнi слова, якi вiн почув на цiй землi. -Ти чу║ш мене? Тобi краще? Ти чу║ш мене? - Машенько! Марi! Ти мариш! - кинувся до не┐ Митя, який був у сусiднiй кiмнатi. - Що з тобою. Марi? Я зараз покличу лiкаря! п┐ била пропасниця. Усе i всi мiшалися в головi. - Не йди! Не кидай мене саму! - крикнула вона раптом. - Що ти? Ти мене не кидай! - якось простой лагiдно, як малiй дитинi, мовив Митя i став гладити ┐┐ руки. Богдась до батька запiзнився. Цього нiколи не могла простити собi Марiя i нiколи, нi з ким про це не говорила. 10 Марiя по┐хала до Москви зустрiти Богдана, який нарештi повертався з Орла. Митя проводжав ┐┐ на вокзал. Вона була нiжна до нього, але вся та нiжнiсть була начебто якась машинальна, зовнiшня, а ┐┐ думки були вже далеко, далеко вiд нього, уже там, у Москвi. Та вона наказувала йому, щоб вiн писав ┐й щодня, обов'язково щодня i обов'язково про все, про все. Потiм уже, коли вона була в вагонi, а вiн стояв коло вiкна i намагався протерти рукавичкою замерзле вiкно, - адже був останнiй день листопада, - i коли востанн║ неясно майнуло ┐┐ обличчя, - йому стало сумно, не тiльки сумно за себе, а без краю шкода ┐┐. Митi хотiлося сказати, що живому треба жити з живими, дiяти, жити життям, а не спогадами та розпачем. Адже вiн передбачав, якi сумнi думки охоплять п┐ там, у Москвi. Вона силомiць, так, вiн певний, що силомiць, усмiхнулась йому i гукнула, вiрнiше показала жестом, щоб вiн iшов, бо холодно. Звичайно, вiн чекав, поки по┐зд рушить, i тодi тiльки побрiв додому, де враз усе йому здалося порожнiм, злннялим, позбавленим змiсту. Йому все ж таки не хотiлося йти з кiмнати, де вони разом працювали i де вiн раптом став таким щасливим, та тепер все здавалося непевним, випадковим... I наче все було давно-давно, i хоча в'iд ┐┐ вiд'┐зду минуло лише кiлька годин, - кiлька годин вiн просидiв майже непорушне в цiй кiмнатi, - усе, що трапилось мiж ним i Марi║ю, здавалося якимось "plusquamperfectum" - давно-давно минулим часом, бо перед ним виринало ┐┐ сумне обличчя у вагонi по┐зда, вимушена усмiшка, розвiяний погляд... Але ж не повиннi, не повиннi з'являтися сумнiви, що вона не повернеться до нього, що вона не буде з ним! Вiн вiзьме себе в руки, працюватиме, вiн пiдготу║ до ┐┐ при┐зду Брема - треба швидше купити книги, треба уважно виконати всi ┐┐ дрiбнi доручення i,звичайно, писати щодня! Вона це повторювала кiлька разiв, значить, вони, його листи, ┐й потрiбнi! I вiн писав ┐й. Щодня. Поряд iз його блискучими, iскрометними статтями, де буяли думки, несподiванi, часто такi гострi, пронизливi, що одразу примушували кожного читача замислитися i - або захопитися, або, навпаки, обуритися, тiльки не лишали спокiйним та байдужим нiкого, - поряд з цими статтями листи його до Марi┐, безмежно кохано┐ та жадано┐, були до дитячо┐ на┐вностi простодушнi, ┐двертi в сво║му смутку, iнколи така безпораднiсть просякала ┐х, лейтмотив лунав один- повертайся .швидше!' "Мила, хороша моя Машо! Написав це звернення i замислився з пером у руках. Не знаю, що я тобi хотiв сказати, не вмiю ясно висловити, про що я думав. Та основний мотив все тогi же: люби ти мене, а вже я - так тебе люблю i ще любитиму, що тобi, звичайно, не буде холодно й журно жити на свiтi. Мила! Як м'и з тобою можемо весело працювати й розумно розважитись!" Тiльки б вона його любила! Вiн писав щодня, докладно: як минув день, де був, кого бачив, хто заходив - Слепцов, Кутейников, при┐хав ┐┐ паризький приятель- Карл Беннi, в них зупинився, ходили з ним у лазню... Вiн сам вiдчував, що пише ┐й нецiкаво, не те, що треба. "Ти, можливо, будеш незадоволена тим, що. я все розповiдаю тобi найдрiбнiшi факти, замiсть того, щоб подiлитися з тобою мо┐ми думками й почуттями. Але що ж, друже мiй, робити, коли нiякi думки не спадають у голову i коли почуття все тi ж самiсiнькi: чекаю тебе, жадаю тебе, чекаю i бажаю з тво║ю допомогою мiцного, доброго i живого щастя". Вона вiдповiдала коротенькими записочками на кiлька рядкiв. Вона взагалi не дуже полюбляла писати листи. Ще Тургенев смiявся з ┐┐ звички слати телеграми. I цi записочки були схожi на телеграми. "Вiд Богдана ще нема депешi. Сьогоднi я всi справи закiнчу. Поспiшаю тобi надiслати цього листа i тому не розповiдаю нiчого. Обiймаю тебе. До побачення. Вiддана тобi M. M. Сьогоднi писатиму увечерi". Але й увечерi лист був довший лише на кiлька рядкiв. Тiльки й того, що "вiддана тобi M. M." Але ж так вона i чужим, стороннiм людям листи пiдписувала, не вкладаючи особливого змiсту. Просто формула епiстолярного етикету. Хоч би вона в цьому листi, де пише йому про побачення з Володимиром Вадимовичем i що по┐хала разом з ним до "них", додала б щось нiжнiше, заспокоююче... А от у листi до Наталi Федорiвни, жiнки, яка стала вести ┐хн║ господарство - чи то домоуправительки, чи то економки, - було написано, що при┐хав один знайомий, якого анi вона, Наталя Федорiвна, анi Дмитро Iванович Писарев не знають, а зна║ Беннi. Наталя Федорiвна повiдомила про це без усякого навмисного злого намiру за обiдом, переказуючи взагалi листа - далеко довшого, нiж Митi. - Та це ж, певне, Володимир Вадимович, молодший бра". Олександра Вадимовича, - вихопилося у Беннi. - Вiн же до них при┐здив у Париж! - Раптом Карл схаменувся, замовк, але став якийсь незвично розв'язний, вимушено смiявся до речi й не до речi. Митя зiбрав усi сво┐ сили, щоб не виказати нiяких емоцiй з приводу цього, але Марi┐ вiн i про це одверто написав. "Я, зрозумiло, лишився незворушним, тому що зважив i обмiркував цю звiстку ще ранiше. Не можу сказати, щоб вона була для мене при║мною або що я сприйняв ┐┐ байдуже, але ж тут, як i в iнших випадках, я скажу з вiрою в мою богиню: "Да святится iмя твое, да приидет царствие твое и да будет воля твоя!" I я буду сподiватись, що менi дадуть мiй насущний хлiб i не "введут во искушение и избавят от лукавого". Марiю зворушували цi почуття, i в листах-записочках частiше стало з'являтися: "Бережи себе i чекай мене", "Я тебе не забуваю i часто думаю", "Ти не зажурюйся, що листи мо┐ такi короткi. Менi тут важко i душно, i я пишу тобi лише тому, що знаю, ти будеш неспокiйним, якщо не одержиш листа. Все, що тут робиться i говориться, дуже дрiбно та вбого, а думати я тепер думаю тiльки про те, коли додому по┐ду. До побачення. Пам'ятай, що у тебе ║ надiйний i вiрний друг. Обiймаю тебе. Вiддана тобi Marie". Вiн любив, коли вона пiдписувалася не M. M., a Марi. Це було його iм'я для не┐. Треба вiрити й чекати. В одному листi вiн вiдзначив - аж двiчi було "бережи себе". У кожному майже листi вона нагадувала: "Ти приготуй якнайбiльше працi. Я навiть увi снi бачила наш робочий стiл". I знову: "Приготуй бiльше роботи i чекай мене!" Не треба нарiкати, ┐й там нелегко. Праця для не┐ порятунок. Але добре вже й те, що працю вона зв'язу║ з ним. Вона призналася в одному листi, як ┐й сумно: "Вчора я тобi не писала, тому що вчора менi було важко i сумно, так що я весь час розмiрковувала". Про що, про що вона там розмiрковувала вдалинi вiд нього i поблизу могили того, коханого i близького? "Я винна. Можна було i мiркувати, i тобi все-таки написати. Ти прости мене". п┐ "простити"? Тiльки б вона його хоч крихту любила! Вонгi пише, що буде краще, нiж було. Вiн вiрить. I Марiя хотiла вiрити, i сама вiдганяла думки про це i хапалася за них... Адже вона вже зрозумiла - живому треба жити i дiяти з живими. У Москвi, спр'а'вдi, було важко. При┐хав Володя, молодший брат Бритi, з яким так добре породичалися в Парижi i якому ще так недавно писала з Петербурга: "Все задушливiше з кожним днем, з кожною годиною. Я не знаю, як я житиму... Менi важко, мiй любий брате, i порожньо. Ця розлука iнша, iнакша. У колишнiх розставаннях було, лишалося менi стiльки ще доброго i солодкого, незважаючи на тугу, а тепер нiчого нема. Я не знаю, як жити. Кожен день жахливiший за минулий". В одному листi Володi писала: "Я вiдiйду з часом, але до того часу?" Вона тепер розумiла - зустрiнуться з Володею, i Сашин брат не знатиме, що казати, що робити, аби втiшити ┐┐, самотню, безнадiйну, яка так кохала його Бритю... Невже вона вже "вiдiйшла"? Невже настав уже "той час"? Але ж Митя, думки про нього, про спiльну роботу... Вона згадувала все дужче i частiше - саме роботу. Якiр порятунку. Вона зупинилася, як i пiд час похорону Сашi, у Юлi┐ Петрiвни кшевсько┐. Бавилася з ┐┐ дiтьми - сво┐ми "хрещениками", згадували обидвi приязного, розумного, завжди тактовного Степана Васильовича. Марiя зустрiлася з Володею Пассеком i ┐здила з ним до них - до Тетяни Петрiвни, з якою були тепер i не як свекруха з ненависною невiсткою, i не як мати з дочкою, - ┐хнi вза║мини нiколи не були i не могли бути такими! Дивно! Вони були як подруги - рiзного вiку, доброзичливi одна до одно┐ i навiть люблячi, бо ┐х по║днало одне горе i народилася вза║мна повага й увага. Тетяна Петрiвна торiк враз дуже змарнiла, постарiла, постарiла, але в не┐ ще був син, внуки вiд нього, - значить, клопiт, турботи за сiм'ю i - навiть сво║ "особисте" життя, дитячий журнал "Игрушечка", який вона редагувала, вона i сама писала для дiтей науково-популярнi оповiдання. Вона теж намагалася якось жити, а не животiти... У Москвi Марiя обiцяла Митi вiдвiдати одного безнадiйно хворого кжэка, який-жив у богадiльнi. В нього були паралiзованi ноги i трохи права рука, але вiн хотiв учитися, багато читав i, по┐найв"""вiи"сь iз творами Писар║ва, став зистуватися. Митя як мiг, допомагав йому, насамперед книжками. Йдучи до Коробова, вона дум-ала: "Вiн, Митя, писав про теорiю его┐зму, вiн завжди переконано казав, що вiн, звичайно, его┐ст, а сам? От i зараз - цей хлопчик Коробов, до якого я йду з книжками й ласощами, бо так просив Митя". Правда, про ласощi Митя не казав, але ж то в Парижi вона приносила хворим у лiкарню дешевi букетики квiтiв, що найдужче тiшили; тут, певне, хлопець найдужче жада║ книжок. Митя ще просив договорити - "так, як i:" вмi║ш" - i з хлопцем, i з лiкарями, i вияснити, що вони зможуть зробити для хлопця. Марiя згадала, як зараз турбу║ться Митя, щоб надiслати потрiбнi книги засланому Шелгунову, з яким листу║ться. Так, справжнiй его┐ст Митюша! От у кого слово не розходиться з дiлом! Хоч би швидше при┐хав Богдась! Хоч би швидше в Петербург! Хвилинами здавалось - пiшли ┐┐ лiта, як вiтри круг свiта, минула ┐┐ молодiсть, почина║ться ┐┐ справжн║ життя - робо-че, просте, як шматок чорного хлiба, такого потрiбного кожнiй людинi. Перед вiд'┐здом вона сама знову пiшла i, хоч було зимно, сiла пiд стiною Симонового монастиря на вогкому ослiнчику. Ты не должна любить другого, Нет, не должна, Ты мертвецу святыней слова Обручена... Нiкого вона и не любитиме так. Але як ┐й бути без нього, того, iншого? Швидше до Петербурга, туди, за ┐хнiй спiльний робочий стiл! Вона ж писала Митi: "Не вдаватися в тугу, милий робiтниче. Багато проститься в iм'я роботи". Може, i ┐й "проститься" в iм'я роботи? 11 В одному з листiв (записочок!) Марiя з Москви написала: "Сьогоднi Миколи-угодника, i всi в Москвi веселi. Оглушливий дзвiн i метушня така, наче Гарiбальдi святкують". "...наче Гарiбальдi" - мимоволi порiвняла вона. Навiщо ┐й згадувати Iталiю? Навiть у розмовах з Юленькою кшевською намагалася обминати ту подорож - Степан Васильович кшевський, Бородiн, вона з Богдасем... Саша... Але ж скрiзь у тих колах, де ┐й доводилось тепер бувати, знову почали згадувати Гарiбальдi i стежити за його дiяльнiстю. Там, за кордоном, у Парижi завжди здавалось - все, що вiдбува║ться в Iталi┐, дуже близько, поряд, i як близько приймали до серця усi подi┐ 18(i2 року, як обурювалися, коли король Вiктор-Емману┐л, якому Гарiбальдi здобув перемогу, оголосив його просто бунтiвником i направив проти його загонiв, якi вирушили з гаслом "Рим або смерть!", свою армiю разом iз французьким вiйськом. Пiд горою Аспромонте Гарiбальдi було поранено i взято в полон. Якийсь дивний, нiби почесний полон! Ця рана в ногу була найважча з усiх ран, слiди вiд яких вiн мав на сво║му тiлi. Та ще була i найважча, моральна, рана. По всiх усюдах усе прогресивне людство, всi робiтники кра┐н квропи i палка молодь чекали нетерпляче повiдомлень про стан його здоров'я, скликали мiтинги, збирали кошти. Отодi й вiдзначилася росiйська молодь у Гейдельберзi, надiславши до Гарiбальдi славнозвiсного професора Пирогова. Гарiбальдi дозволено було повернутися на свою Капреру. Та хiба вiн заспоко┐вся? У тисяча вiсiмсот шiстдесят шостому роцi вiн у лавах iталiйсько┐ армi┐ виступа║ проти Австрi┐. Цього раз-у прекрасна Венецiя нарештi при║днана до Iталi┐. I знову, коли перемогу одержано, Гарiбальдi вже не тiльки не потрiбний урядовi, а навiть небезпечний - бо страшно, що народ пiд його проводом пiде на боротьбу за сво┐ права не тiльки проти чужоземних ворогiв! Але 1866 рiк - важкий Марi┐н рiк. Усе вiдбувалося наче за тридев'ять земель, i коли ┐й щось розповiдали, вона примушувала себе удавати, що це ┐┐ цiкавить, а до не┐ нiщо як слiд не доходило. Та у вереснi 1867 року вони вдвох з Митею вже з захватом читали i розпитували кого тiлькимогли про мiжнародний конгрес "Лiги миру i свободи", який вiдбувався в Женевi, У президiю серед iнших були обранi Гарiбальдi й Огарьов. Микола Платонович Огарьов! Як забилось серце Марi┐, коли вона почула про це. А Герцен на конгрес не по┐хав. Казали - не захотiв. Росiйська емiгрантська молодь обурилася на нього. З нею взагалi у Герцена тепер були непорозумiння. На конгрес при┐хав i другий знайомий Марi┐ - Михайло Олександрович Бакунiн. Учасники конгресу являли цiлковиту сумiш думок, переконань, настанов i бажань. Соцiалiсти рiзних вiдтiнкiв, анархiсти, буржуазнi пацифiсти i навiть клерикали. Може, тому Герцен i не по┐хав. що не вiрив у якийсь путнiй наслiдок? Вже набридли i дратували безпiдставнi захоплення Бакушна, бакунiнськi анархiчнi заклики. .Здавалося, що Огарьов, коли i не згодний з Бакунiним, не може йому протидiяти. Авторитет "Колокола" в Росi┐ пiсля поразки польського повстання пiдупав саме через пiдтримку Герценом полякiв. Марiя не знала, що все бiльше замислювався Гернен над настановами "марксидiв", як вiн називав оточення Маркса, з якими не сходився i не знайомився ближче через того ж давнього друга - Бакунiна. Про це все потiм дiзналася Марiя, коли все ж таки ┐й довелося ще в життi зустрiтися з Герценом, знову писати йому... Кожна групка однодумцiв хотiла використати трибуну конгресу, щоб довести правоту сво┐х iдей. Та весь конгрес одностайно буряними оплесками зустрiв народного героя - Гарiбальдi, коли вiн вийшов у сво║му гарiбальдiйському плащi, сивокудрий, простий i в той же час упевнений в правдi сво┐х дiй, та голосно i водночас проникливе й щиро зачитав сво┐ тезиси, сповненi гуманiзму й вiри в добру волю людства. "Всi нацi┐ - сестри, - виголошував вiн, - лише демократiя спроможна знищити бич людства - вiйну... Лише раб ма║ право воювати з тираном! Це ║диний випадок, коли вiйна дозволя║ться". Гарiбальдi готував громадську думку всi║┐ прогресивно┐ квроп