двадцять вельмож у срiбних латах. Головними вулицями Стамбула, встеленими килимами, ┐хав Амурат; народ юрмився, лунала музика, юнi циганки-красунi звивалися в гарячих танцях, дзвенiли лютнi, цитри, заливались флейти, з сотень мiнаретiв викрикували муедзини хвалу султановi, i навiть дзвонили церковнi дзвони на Перi i Галатi. За Золотим Рогом, на горбах Касим-пашi, звiдки видно, мов на долонi, весь Стамбул, розставили столи. Амурат звелiв пригощати всiх - вiд великого вiзира до простого кафеджi. А сам раз по раз пiдiймав бичачий рiг iз вином, i кожний тост султана супроводжували гарматнi залпи з анатолiйського i румелiйського берегiв. Бiля султана стояли п'ятибунчужний великий вiзир - сивобородий Аззем-паша, ага яничарiв - понурий Hyp Алi, шейхульiслам Регель - глава духовенства. - Я покорив перлину свiту Багдад! - мовив гучно султан, i повiяло тишею над гамiрною юрмою. - Квiтуча i хлiбодайна Месопотамiя навiки з'║дналась iз ║диновiрною iмперi║ю Османiв. Я пiдiймаю чашу за те, щоб усi народи стали пiд зелений прапор пророка, який держатиме Висока Порта, за майбутню перемогу над невiрною Руссю, бо клянусь вам, що й Азов, i Астрахань, i Ки┐в лежатимуть бiля мо┐х стiп. Хай допоможе менi в цьому аллах! Вдарили залпи, знову заграла музика, дервiшi-трясуни здирали одяг, кололи себе ножами, пекли тiло розпеченим у багаттях залiзним бруссям. Викрикували "слава" спагi┐, та мовчазнi були чомусь яничари, наче отой понурий погляд Hyp Алi не дозволяв ┐м радiти з перемоги. - Великий султане, - пiдступив яничар-ага до Амурата, - дозволь хоч менi, коли забули про це тво┐ уста, прославити сьогоднi хоробре яничарське вiйсько, яке штурмувало стiни Багдада i билося, мов стадо диких левiв, за твою честь i славу. Амурат не чекав таких зухвалих слiв вiд яничара-аги. З того часу, як вiн розправився зi збунтованими яничарами в казармах Селямi║ на Скутарi, Hyp Алi став запобiгливим i заробляв собi султансько┐ ласки в битвах насправдi геро┐чних. Мить не зводив грiзного погляду з аги, вже чув, як клекоче в грудях божевiльна лють, але вигляд Hyp Алi був настiльки спокiйний, що знiтився Амурат. - Ти правий, Hyp Алi, - промовив, стримуючи тремтiння губ. - За тво┐х лицарiв треба випити, i я дозволяю. Одначе, як велить закон предкiв, усi пропозицi┐ султану доводить до вiдома диван [35], а не одна особа. I тому завтра я чекатиму ухвали дивану про те, чи потрiбен серед султансько┐ прислуги ще й проголошувач тостiв? - День тiльки-но закiнчився, великий падишаху, хай вiчним буде тво║ iм'я, - поклонився Hyp Алi, показуючи рукою в бiк затоки, де засвiчувалися факели. - Сонце не швидко осiнить Анатолiю, а нiч довга. - Вiн iз ненавистю дивився тепер в очi Амурата, i не бентежило його те, що насторожилися султанськi сановники i пiдступили ближче до султана збро║носцi. Бiля нього стояв чорбаджi [36] Алiм - чорновусий кремезний слов'янин, а позаду - почет. Яничар-ага випростався. - Нiч буде довгою для тебе, султане. А спадко║мцi тво┐, можливо, задумаються, чи годиться рубати галузу, на якiй сидиш, чи можна ремiсниковi ламати верстат, що да║ йому засоби на прожиток. Багдад здобутий цiною кровi, яка лилась роками, а мiг би впасти за мiсяць, якби не злочин, який ти вчинив на Скутарi. Амурат зблiд, вихопив iз пiхви далматинську шаблю. Кинулись до Hyp Алi султанськi збро║носцi, та в цю мить султан схопився обома руками за живiт i впав долiлиць на землю. Зчинився крик, брязнули шаблi, та на скресалися. Яничари обеззбро┐ли султанську охорону. Великий вiзир Аззем-паша стояв незворушно. Дивлячись на мертвого султана, промовив пiвголосом: - Закiнчилась династiя Османiв. Синiв ти не народив, султане, а слабоумний брат твiй Iбрагiм не може правити iмперi║ю. Наказав сво┐й прислузi вiднести тiло султана в палац - споряджати для вiчного супочинку, а сам стояв у нерiшучостi, слухаючи, як верещить натовп, розбiгаючись по мiсту: - Султан Амурат помер! Султан помер! Та враз тривожнi вигуки приглушились iншим кличем, що наростав, ширився, а врештi виразно долетiв до вух великого вiзира: - Iбрагiма! Iбрагiма! Стояли, мов на герцi, розумнi очi Аззем-пашi з пiдступними, злорадними очима Hyp Алi. - Рано тiшишся, ефендi, - блиснув яничар-ага бiлими зубами. - Чу║ш, кого проголошують яничари? Чи, може, й ти посмi║ш пiти проти них? Тепер зрозумiв Аззем-паша; султана отру┐ли яничари, щоб поставити на престол недолугого Iбрагiма, якого Амурат запроторив на вiчне ув'язнення у двiрцеву тюрму. Не лють, а страх перед неминучим лихом струснув ним, i, забуваючи про свiй стан, великий вiзир закричав: - Шайтан! Чужинце, вiровiдступнику! Що дороге тобi на цьому свiтi, крiм власно┐ вигоди? А будь ти проклята, змi║, вигодувана Урханом!.. [37] О аллах, Iбрагiм правитиме iмперi║ю! Hyp Алi спокiйно вислухав вибух безсилого гнiву великого вiзира. Вигуки "Iбрагiма, Iбрагiма!" лунали вже по обидва боки Золотого Рогу, яничар-ага мiг бути спокiйним. Вiн поклонився вiзировi i мовив, не ховаючи переможно┐ посмiшки: - Непорушнi усто┐ Порти, ефендi. На яничарах виросла Османська iмперiя, на яничарах держиться i, якщо буде воля аллаха, загине разом iз ними. А та голова, - додав iз погрозою, - що не ма║ влади над сво┐м язиком, часто пиша║ться на золотiй тацi бiля ворiт Баб-i-гамаюн [38] напроти Айя-Софi┐. Вiн повернувся до великого вiзира спиною, сказав прислузi подати коня. З сiдла ще раз поклонився Аззем-пашi. - Сьогоднi брат покiйного Амурата буде на волi. А тодi, коли султан Iбрагiм повернеться з мечетi Еюба, оперезаний мечем халiфа Османа, я сподiваюся зустрiтись iз тобою на радi дивану, де поговоримо не про посаду виголошувача тостiв, а про важливiшi державнi справи. Аззем-паша не вiдповiв. Вiн дивився на те мiсце, де недавно лежав останнiй хоробрий султан iз роду Османiв - династi┐, яка пережила себе. Позаду вiзира стояв його ескорт, по всьому мiсту народ вигукував: "Iбрагiма, Iбрагiма!", чвалував до палацу Hyp Алi - все це були пiдданi Аззем-пашi, та серед них усiх найменше сили мав вiн сам. Тiло Амурата спорядили в спальнi султана, i тодi увiйшли сюди шейхульiслам, анатолiйський i румелiйський кадiаскери [39], вождь спагi┐в - алай-бег, останнiм увiйшов спiтнiлий вiд швидко┐ ┐зди Hyp Алi. - Покличте валiде [40] Кьозем, - сказав шейхульiслам, та саме в цю хвилину вiдхилалася порть║ра, i в спальню увiйшла жiнка в чорному. Серпанкова чадра прикривала ┐┐ суворе обличчя. Вона притулила руку до серця, скорботно дивлячись на мертвого сина. Та хвилина материнсько┐ печалi тягнулась недовго, валiде пiдвела голову, зняла вгору руки. - О, радiсть мого серця Iбрагiм, син султана! - виголосила урочисто, i блиснули очi в яничара-аги. Владна султанська мати, яка колись сама порадила Амуратовi посадити в тюрму Iбрагiма, благословила тепер свого юродивого сина на трон. Hyp Алi ступив крок назад, i глянули на нього сановники. Вiн мовчки показав рукою на вихiд, шейхуль-iслам вагався тiльки мить i пiшов першим, а за ним усi члени дивану. Мовчазною процесi║ю пройшли через подвiр'я, минули султанську конюшню i зупинилися перед залiзними дверима двiрцево┐ темницi. Розступилися вартовi, каштелян тюрми прогундосив тремтячим голосом: - Тiльки з дозволу великого вiзира можу вiдчинити браму... Hyp Алi шмагонув його канчуком, зiрвав з пояса каштеляна ключi, i вiдчинилися зi скреготом дверi. Заросла людина в брудному халатi, з червоними очима боязко наблизилася до виходу, впала на колiна i проячала: - Тiльки... тiльки Амурат ║ i буде повелителем правовiрних, нiхто не смi║ визнавати iншого... даруйте, даруйте менi життя... Валiде Кьозем рiшуче ступила вперед i перервала Iбрагiмове квилiння: - Сину мiй, твоя любляча мати благословля║ тебе на престол предкiв. - Нi, нi! - вереснув Iбрагiм. - Я не пiду звiдси, я не пiду! - Принести тiло Амурата! - наказала валiде. I тiльки тодi, коли Iбрагiмовi дозволили дiткнутися до братового трупа, вiн повiрив. - Тиран мертвий, мертвий! - закричав, схопив ротом повiтря й впав зомлiлий на руки Hyp Алi. Старий Хюсам, власник ювелiрно┐ майстернi, що заховалась у темнiй вулицi на околицi Скутарi, довго не мiг заснути цi║┐ фатально┐ ночi. Розтривожили його сльози вiрно┐ дружини Нафiси, зануртували сво┐ думи - невтiшнi й тривожнi. Не знав, що дi║ться по той бiк Босфору, та певне, - оргi┐, банкети, зикри дервiшiв iз нагоди святкування перемоги Амурата. Але це його мало обходило. Вiсiм султанiв змiнилось на престолi за довгий вiк Хюсама, а пам'ята║ вiн ще Сулеймана Пишного - Законодавця. Нi один не дорiс до нього, нi один не досяг слави великого можновладця. Багато рокiв прожили разом Хюсам iз Нафiсою - тiльки удвох. Не мав вiн бiльше жiнок, хоч ця йому й не народила дiтей. Любив Нафiсу. А ┐м, бездiтним, завжди давали з сералю на виховання хлопчикiв, привезених iз чужих кра┐н. Нафiса любила ┐х, приймакiв, - отак, як люблять сусiдських дiтей бездiтнi жiнки. Хюсам навчав ┐х турецько┐ мови i корана, а сам не раз запитував себе: навiщо це? Хiба можна полюбити мачуху дужче, нiж рiдну матiр? I вiддавали ┐х у яничарський корпус без болю, i забували про них, як забувають про сусiдських дiтей. А одного випестили, а одного викохали - дикуватого хлопчину з Днiпровських степiв. Не хотiв Хюсам вiддавати вихованця, коли ода-башi [41] прийшов його забирати в яничарськi казарми. Хай подарують ┐м Алiма - в заплату за багатьох добре вихованих во┐нiв. Ридала Нафiса - чей заслужила вона в султана довгими роками безплатно┐ працi на право мати сина. Адже вiн один-║диний з усiх називав ┐┐ матiр'ю. Зм'як ода-башi, дивлячись на сльози Нафiси, але велiв покликати Алiма - хай скаже вiн сам. Увiйшов Алiм, високий, дужий, широкi чорнi брови зсунулися над орлиним носом; загорiлись в нього очi, коли побачив зброю, мiцно стиснув ефес ятагана, якого подав йому ода-башi, i пiшов, не обнявши на прощання названих батькiв, зник iз ┐хнiх очей назавжди. Сказав тодi Хюсам: "Людина ма║ одну матiр або не ма║ жодно┐". Та не заспоко┐ли його слова Нафiсу, побiгла проводжати Алiма. Потiм день у день ходила до яничарських казарм, тинялась там - даремно. Не виходив до не┐ Алiм. А вчора, коли переправлялись яничари з Амуратом через Босфор, цiлий день простояла на березi, але й тепер його не побачила. Голосила, що загинув. Розтривожили Хюсама сльози Нафiси, хоч сам вiн не тужив бiльше за приймаком. Iншi думи схилили його сиву голову над точилом, на якому кував жiночi каблучки, браслети, серги. Лежить перед ним рубiн, на якому вiн бiльше мiсяця з ранку до вечора вирiзьблював квiткою вiрш вiчного Саадi: "Мiж друзями в кайданах лiпше бути, анiж в саду сидiти з чужаками". Розсипались на столику рiдкiснi перлини, самоцвiти, тонко вiдшлiфованi руками майстра. Всi вони вже тут, дома, крамничку свою на Бедестанi [42] Хюсам закрив. Не йдуть бiльше його товари, перестали покупцi помiчати крам славного ювелiра, виробами якого колись пишалися султаншi i вiзири. Зате розхапують брязкальця, аби тiльки вони свiтилися показним блиском, аби тiльки на них було вигравiрувано похвалу невiчному султановi. Чому це так? Куди раптом дiлося в людей зацiкавлення справжнiм мистецтвом? Адже воно було. За добрих часiв Сулеймана спроваджували з Персi┐ й Аравi┐ найкращих майстрiв, австрi║ць Кожда Сiнан навiки прикрасив Стамбул вiсiмдесятьма мечетями, бiблiотеками, караван-сараями. Тодi кожен карниз на будинку, кожна колона, капiтель, порохiвниця, тарiлка, ба навiть мангала [43] ставали витвором вiчно┐ краси. I не шкодували тодi грошей нi мiщани, нi вельможi. Чому тепер усi дбають тiльки про сво║ власне збагачення, ставши байдужими до прекрасного? Адже коли жiнка переста║ дбати про рум'янцi i убори, коли почина║ труситись над кожним алтином i держить ┐х замкненими в шкатулцi, а сама ходить у брудному фередже, - то всi вже знають, що вона старi║ться... Та хiба бiда тiльки в тому, що руйнуються мечетi, а замiсть нових медресе [44] будують казарми, що на базарi купують радше латунь, нiж золото? Галата, Пера i Скутарi з кожним днем повняться все бiльше й бiльше зубожiлими за┐мами й тiмарiотами [45], що не витримали податкiв, яничарсько┐ сваволi й пiшли наповнювати базари жебраками, мiськi завулки бандитами, монастирi дармо┐дами-дервiшами, а яничарськi полки грабiжниками. Адже коли мати ста║ байдужою до дiтей i внукiв, значить - постарiла вона i збира║ться в дорогу на той свiт. Що трапилося з Туреччиною, державою п'яти морiв i трьох континентiв? Невже вона вiдчула невилiковну хворобу й перед неминучiстю смертi байдужi║ до того, що було окрасою ┐┐ молодостi? А куди дiлось найсвятiше почуття турка - любов до сво║┐ батькiвщини? Хюсам добре пам'ята║ колишнi походи Сулеймана Пишного, коли кожний здоровий мужчина кидав сiм'ю i хату, брав зброю i йшов на вiйну, не питаючи про платню. Тепер же нiхто не пiде воювати, поки не пошпурять мiшка з дукатами. Адже коли сини забувають про матiр, то вмира║ вона, жебрачачи, перед сусiдськими порогами... А ти, Нафiсо, плачеш, що нерiдний син забув про тебе... Десь пiд ранок заснув Хюсам у сво┐й пiдвальнiй. майстернi, не знаючи, що дi║ться по той бiк Босфору. Нафiса розбудила старого аж понад вечiр. Саме повернулася з мiста. Була стривожена, настирливо термосила Хюсама за плече. - Вставай, вставай, Хюсаме! Ти спиш i нiчого не зна║ш. Цi║┐ ночi помер султан Амурат... - Аллах акбар [46], - схопився Хюсам. - Як, чому помер Амурат? - Подейкують, що яничари отру┐ли. На банкетi. - Прокляття... А хто ж, хто... - старий раптом схопився за бороду, поманив пальцем дружину до себе. - Слухай, я добре знаю... О, я знаю, що ║ такий закон, виданий ще Магометом Завойовником, коли вiн узяв Кафу... Слухай, Нафiсо. Ядуча кров чужинки Роксоляни витекла цi║┐ ночi! В законi тому заповiв Магомет: "Коли закiнчиться мiй рiд, кримська династiя Гiре┐в посяде престол Порти..." - Тс-с-с! - Нафiса затулила Хюсамовi рот. - Сьогоднi я чула, що якогось Гiрея задушили в Дарданелльськiй фортецi Султанi║ за такi слова... Ти ж не зна║ш, Iбрагiма випустили з тюрми i мають проголосити його султаном. Хюсам замахав руками. - Шайтан тобi плюнув на язик! Таж вiн придуркуватий... - Спам'ятайся! - скрикнула Нафiса. - Ти ще на вулицi таке скажеш. Злетить слово з язика i попаде на тисячi. А яничари нишпорять i хапають тих, хто лихословить Iбрагiма. Хюсам довго не зводив погляду з перелякано┐ дружини, наче ждав: може, вона усмiхнеться i скаже, що пожартувала? Та бачив, що ┐й, певно, нинi не до жартiв. Сидiв на мiндерi, опустивши голову на долонi, i думав тепер про Радiсну Русинку, яку привезли колись бранкою на турецьку землю. Чи справдi була вона невольницею, а потiм зрадила свiй народ, чи, може, вмисне прийшла, щоб отру┐ти сво║ю кров'ю османський рiд? Чи то з дико┐ материнсько┐ ревностi наказала вбити розумних синiв Сулеймана, щоб престол дiстався ┐┐ синовi Селiму, чи, може, вже знала вперед, що продовжувач османського роду вiд ┐┐ плотi - виродок? Хто про це вiда║?.. РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ Два бiдняки на однiй пiдстилцi вмiстяться, для двох падишахiв цiлий свiт тiсний. Схiдна приказка Чи з ногайського боку йти, вiд Альми-рiки, де ранньою весною буяють густi трави, а влiтку репа║ земля i свищуть вiтри над заюженим степом, чи спускатися вiд татiв [47] з голубих лiсистих гiр на плато за рiчкою Качою - нi звiдти, нi звiдти не побачиш серцевини кримсько┐ землi - Бахчисарая, поки не станеш над самим кра║м ущелини. Двi головатi чудернацькi скелi - з пiвдня Кала-асти, з пiвночi Топ-кая - зупинились над кручами, йдучи одна однiй назустрiч. Стань на однiй з них, - i перед очима вiдкри║ться панорама продовгуватого мiста, що прича┐лося мiж скелями, мов сколопендра мiж камiнням. Воно втiка║ вiд пишноти зеленоверхого ханського палацу i хмародерних мiнаретiв униз, обабiч гнило┐ рiчки Чурук-су. Маленькi, загородженi камiностiнням хати бiжать, налiзаючи одна на одну, юрмляться бiля невiльничого i соляного базарiв, що кишать бiля пiднiжжя Топ-ка┐, i, зляканi галасом та зойком, розбiгаються у рiвний степ, молитовне припадаючи перед величними ротондами ханських усипальниць у Ексi-юртi. Угору, берегами Чурук-су, мiсто спина║ться важче. Скелi щораз ближче сходяться, стискаються, давлять одна на одну, заступаючи вхiд до кара┐мсько┐ фортецi Чуфут-кале; хатки малiють, щезають, мiсто зарива║ться в печери, проте вперто повзе ущелинами Марiям i Ашлама-дере, поки врештi його спинять гори: годi! Бахчисарая не видно й не чути, його бачать хiба тiльки орли, що ширяють пiд задимленим небом. I ще вершник, який сто┐ть на скелi Топ-кая. На скелi Топ-кая сто┐ть вершник у бiлiй чалмi i жовтогарячiй кире┐, облитий золотом призахiдного сонця. Гостра роздво║на борода i нiс iз жорстокою горбинкою вип'ялися вперед, вiрлинi очi вдивилися в примерклi гори. Темно-буланий румак застиг пiд ним, готовий до безумного стрибка у провалля. Це калга [48] Iслам-Гiрей. Вiн сьогоднi повернувся з Перекопу до свого палацу в Ак-мечеть [49] i тепер ┐де до старшого брата Бегадира Гiрей-хана доповiсти йому про те, що вiдбудова фортецi Ор-капу закiнчена. Сам ┐де, без почту. Кiлька мiсяцiв жив вiдiрваний вiд полiтичного життя краю - чей же мусять бути якiсь новини. Доповiсть Iслам-Гiрей хановi, що мури на перешийку надiйнi, i промовчить про те, що для цих укрiплень потрiбне ще й надiйне вiйсько i смiливий хан, який у руках, замiсть каляма [50], вмiв би мiцно держати булатний меч. Мусить промовчати i про те, що крiм Перекопу, який загороджу║ шлях невiрним, пора нарештi укрiпити i пiвденнi береги, захопленi ║диновiрними турками. Нiжному авторовi плаксивих газелей [51] i боягузливому володаревi Криму Бегадир-хановi властива ще й жорстокiсть. Попереджений султаном Амуратом IV, який задушив у Стамбулi непокiрного Бегадирового попередника Iна║т-хана, вiн поклявся "нi на штрих не сходити з компасного кола послуху султановi" i видати для покарання будь-кого, хто насмiлиться виявити непокiрнiсть падишаховi. Мусить поки що мовчати калга Iслам-Гiрей. Розлiгся по обидва боки прича║ного Бахчисарая Крим, i сняться йому лiнивi сни про давню бувальщину. Кочу║ степом великий ногай, нащадок монголiв, котрий також, як i його предки, не зна║ хлiба, а тiльки м'ясо, айран i кумис. Мандрують, переганяючи з мiсця на мiсце сво┐ стада, Буджацька, Едiкайська i Джамбулуйкська орди пiд проводом хойма-ханiв, а ┐хнi ашуги спiвають тужнi билини-джири про Шамськi степи бiля Нерчинська, куди колись повиннi повернутися нога┐. Бо так записано в заповiтi Чiнгiсхана. Нога║вi байдуже, хто в Криму при владi, йому все одно, який володар i за що накаже воювати. Мiцно засiв у горах чабан i вуглероб - омусульманений грек, генуезець, гот, котрий шану║ древнi християнськi свята, як релiквi┐ сво║┐ власно┐ iсторi┐. Йому нема дiла до всього свiту, аби тiльки нiхто не зазiхав на його яйли, ча┐ри [52] i жiнок. Молодий, ще не ситий Крим лежить роздiлений глибокою трiщиною в землi над Чурук-су, заселений людьми, якi вважають сво║ю батькiвщиною iншi кра┐. Та варто кинути клич "за вiру", як монголи-нога┐ i християни-тати, не задумуючись над тим, хто кличе до боротьби, стають враз фанатичними лицарями пророка Магомета; бряжчать мечi, пломенiють очi, якi нiколи не зайдуть сльозою, побачивши кров, серця жадають жертвоприношення во iм'я закону, що часто ста║ беззаконням. Пропадають мрiйливiсть ногая i замкненiсть тата, пастухи стають во┐нами, готовими робити все, що ┐м накажуть: вбивати, палити, нищити, аби тiльки за вiру, в якiй нiхто нiколи не сумнiва║ться. Пiсню тодi замiня║ войовничий крик, вiльнодумство - слiпа покора, волелюбнiсть - поштивiсть i страх, доброту - жорстокiсть. Крим молодий, в ньому нурту║ ще не усвiдомлена жадоба волi i беззастережна вiра вождям. Кримчак ще не назвав себе татарином, та вже в легенди й пiснi перевiв сво║ минуле, вiн ще не розжирiв, ще чуже йому почуття ситого вдоволення. Дайте йому вождя, i вiн здиву║ свiт, а потiм сам дивуватись буде, як геро┐чно будував колись для себе свою державу i свою неволю. Чей же вмi║ сьогоднi ставати грiзним на чужинецький поклик султана. Дайте вождя! "Я ваш вождь! Гляньте на вершника, що сто┐ть на скелi Топ-кая. Пiдi мною необ'┐жджений кiнь, менi тридцять шiсть лiт. Я - Iслам-Гiрей, вчорашнiй полонянин польського короля, нинi калга у слабкосилого брата Бегадир-Гiрея, завтра - хан. Слухайте мене, нога┐ i тати! Не хто iнший, а я розiрву турецький ланцюг, що обсотав Крим вiд Байдарських ворiт до Кафи, i поставлю вас на таку висоту, до яко┐ пiдводитимуть голови народи свiту. Я, правнук Тамерлана!" Iслам-Гiрей повернув коня i повiльно почав спускатися понад урвищем, вирiзьблюючись у свiтлi призахiдного сонця дивним монументом самотностi. Ковзнув поглядом по долинi - греки зачиняли крамницi, галасували вiрмени у сво║му кварталi, татари вклякали на вулицях до молитви. Темнiли зеленi дахи палацу, i тихо було в ханському дворi. Певне, хан молиться або склада║ вiршi про солов'я, закоханого в троянду: в такi хвилини мовчить сторожа, i, мов тiнi, тихо ходять по майдану ханськi гвардiйцi сеймени [53]. Злiсно зареготав Iслам, аж кiнь схарапудився. Стримав його вудилами, здиблюючи на заднi ноги. Ахнули люди внизу ще це за безумець хоче через провалля перескочити на ханське подвiр'я? Вершник скрутив улiво - нi, ще не час - i швидко зник за горою, спускаючись до циганського передмiстя Салачика. Вiд Салачика тягнулася в гори вузьким коридором повз пiвнiчний зрiз фортецi Чуфут-кале ущелина Ашлама-дере. Вхiд в ущелину загородив лiтнiй палац хана Ашлама-сарай, весь захований в садах, а поруч приплюснулась до само┐ землi духовна школа Зинджирли-медресе. Тут колись учився Iслам-Гiрей. У цiй школi почалась його наука. Вай-вай, коли то було... Над брамою медресе, пам'ята║, висiв дугою ланцюг-зинджир: хто заходив у браму, мусив згинатися, щоб не вдаритися головою об нього, - згинатися перед ма║статом науки i релiгi┐. I нагадував отой ланцюг весь час, що ти малий i мiзерний перед мудрiстю тво┐х предкiв. У Зинджирли-медресе Iслама вчили ненавидiти невiрних, i вiн палав бажанням спробувати крицю сво║┐ карабели на гяурських головах, покуштувати, зрештою, волi... Пiд Бурштином, на Покутському шляху, вперше вiч-на-вiч стрiвся з козацтвом, скресалась шабля ханича з шаблею гетьмана Грицька Чорного. [54] Ув'яла рука, схопили чубатi бузувiри юного Iслам-Гiрея. Тож у iнших школах продовжувалась Iсламова наука. Козаки передали його полякам, щоб вiн цiлих сiм рокiв, чекаючи викупу, навчався при варшавському дворi ║вропейсько┐ витонченостi й дипломатi┐. Чи ж то треба жалiти за тими роками? Шугали, правда, вiйни над квропою, а змiцнiлi руки просили меча, по ночах снилися окульбаченi конi i степ, що хвилювався тирсою, i брязкiт бою будив його посеред ночi. Не було коней, не було збро┐ - залишалися самi думки i злоба. Довкола ненависнi гяури. Хай то козак, хай лях а чи француз. Усi вони запеклi вороги мусульман - туркiв, татар, арабiв. Якби воля i сила, рубав би ┐х усiх пiдряд i залишав би пiсля себе гори голiв, як це робив Тiмур. Але якось загомонiли у Варшавi, що на ринку четвертуватимуть козацького ватажка Сулиму, ватажка тих самих козакiв, якi врятували Польщу вiд туркiв пiд Хотином, якi стояли на сторожi пiвденних кордонiв Речi Посполито┐. Четвертуватимуть ляхи козацького вождя? За що? Iслам-Гiрей бачив ту страту. П'ятеро козакiв i самого гетьмана, так схожого на Грицька Чорного, вивели на майдан, i кат рубав ┐м голови. За Кодак, за фортецю на Днiпрi, яку вони зруйнували. А потiм ляхи глумилися над тiлами, четвертували i розвiшували на палях. I ще бачив ханич у козацьких очах страшну ненависть, - о, це не та, що бризкала з очей разом з iскрами, викресаними з шабель, в бою пiд Бурштином! Це був гнiв, зроджений непрощеною кривдою. I нi одного зойку, i нi одного стогону... Довго думав пiсля цього Iслам. Видно, не ║диний свiт Ляхистану, видно, в'┐вся отой Кодак чиряком у козацьке тiло... Чи не так, як ото турецький гарнiзон у Кафi? Хiба не кара║ турецький султан кримських ханiв так само за непослух, незважаючи на те, що Крим ║ захисним муром мусульманських земель? Зинджирли-медресе... О, тодi Iслам був ще вiльний вiд честолюбних пристрастей, ще не мучила душу жадоба влади, i не було думок про те, хто ║ вiн сам, що ║ його батькiвщиною i яка вона. Тодi рука тягнулася до шаблi, а голова згиналась перед величнiстю науки i релiгi┐. Нинi ж руки тягнуться до бунчукiв i трону. I висить над головою, немов петля, iнший зинджир канчук Османiв, який нагаду║ майбутньому вождевi, щоб не розпрямлявся занадто. Як зiрвати його з цупко┐ залiзно┐ петлi? Хто зважиться тепер? Бегадир слинявий вiршомаз i боягуз? Нi, не вiн! Рвонув коня, бризнуло камiння з-пiд копит i посипалося на дахи циганських хаток, що прилiпилися пiд прямовисною скелею. Передвечiрня прохолода виманила з печер циган. Вони порозсiдалися за дастарханом [55], заставленим глечиками i фiльджанами. Стара циганка розливала вино, два музиканти в баранячих шапках витинали дрiбну мелодiю на цитрах, малий напiвголий циганчук галяндрасив, i посмiхалися задоволене двi молодi циганки - з розпущеним волоссям з довгими люльками в руках. Певно, Iслам-Гiрей про┐хав би мимо, не звернувши уваги на такий звичний циганський вiдпочинок, та серед гурту помiтив плечистого парубка з русим волоссям, що стояв бiля входу в печеру, спершись спиною до стiни. Це не був чiнгяне [56] Одягнутий у червоний кафтан, пiдперезаний голубим кушаком [57] вiн скидався на козака. Звiдки мiг узятися тут? Це зацiкавило Iслам-Гiрея Невже посли вiд козакiв прибули до посольського стану в Бiюк Яшлав, що недалеко Бахчисарая, i оце один з них пiшов розважатися до циган? Вiн зупинив коня, стихла музика, схилились перед ханським достойником цигани в земному поклонi. Знали його в обличчя. В цю мить з печери випурхнула гурма дiтей, вони обступили калгу-султана, простягаючи руки. Цитьнула стара циганка на голозаду малечу, та Iслам посмiхнувся i сипнув дiтям жменю мiдних монет Знявся галас i стих, до ханича пiдступила молода циганка. - Дай руку, я вгадаю твою долю, лицарю. Змiрявся Iслам з чорним поглядом красунi. - Ще рано менi вдаватися до ворожок, трояндо кгипту. Я покличу тебе тодi, коли сам почну вирiшувати свою долю, та не для того аби вгадувала ┐┐, а хiба - щоб побажала щастя. Такi уста не вiщують лиха... Але ти скажи менi, що то за джигiт он там сто┐ть? Звiдки вiн тут узявся? Знiяковiла дiвчина позадкувала, вперед вийшла згорблена стара циганка з вiдьомським обличчям. - Ти про нього пита║ш, ефендi, хай благословить аллах тво║ iм'я? - Глянула спiдлоба i показала рукою на хлопця, що незрушно стояв бiля печери. - Про нього питаю. - Це... це мiй син, - вiдказала циганка, заникуючись. - Брешеш, стара вiдьмо! - крикнув Iслам. - Ану, пiдiйди сюди, молодче, i -поклонися, - звернувся до парубка. - Ти не зiгнув сво║┐ спини передi мною. Парубок повiльно пiдiйшов до Iслам-Гiрея i сказав: - Менi нiхто нiколи не казав, що треба кланятися вершникам. А згинаю я спину щодня, випилюючи бодрацький камiнь бiля Мангуша. - Хто ти ║? - Не знаю, хто я. Мо║ iм'я Селiм, i я iнший, нiж вони, - кивнув головою на циган. - Але вирiс я у цiй печерi, тут ┐м, i мене не б'ють. - Ця циганка твоя мама? - Я не знаю, що таке мама. - Слухай, стара, - Iслам-Прей повернув голову до циганки. - Звiдки вiн у тебе? Не син це твiй. Для кого году║ш? Продай менi його, я дам за нього не меншi грошi, нiж ти могла б узяти на базарi. - Не для базару я ховала його, ефендi. Там платять за людей так, як i за худобу - яка ситiсть, яка сила. Його ж вiддам за цiну, втричi вищу, тому, хто вмi║ оцiнювати ще й лицарський дух. - А того лицарського духу вiн набирався на бодрацьких каменоломнях? - Якщо вiн ║ в людини, то не пропаде i в темницi. А ти збагни сво┐м оком. Козацький син, вигодуваний грудьми вiльно┐ циганки, мусить бути лицарем Вiн iз Укра┐ни, ефендi. Добре вмi║ш захвалювати товар, сово, i зна║ш перед ким, - посмiхнувся Iслам-Гiрей. - Але як я не куплю, то нiхто не дасть тобi потрiбно┐ цiни. Що робитимеш iз ним? Цигани рабiв не тримають, жебрати юнака не навчила i сином не назвала. - Хановi колись продам. - Хановi? Але ж хан ║. - Такому, який потребу║ не скопцiв, а лицарiв. - Язик заважа║ тобi в ротi, вiдьмо. Тво║ щастя, що гнiв не пiдступив до мого серця. Вiддай менi його, я потребую лицарiв. - Ти не хан, вельможо... - То вiзьми мою руку i ворожи. Наворожиш менi ханство, тодi вiзьму джигiта даром, коли ж не наворожиш, голову отут зiтну! Схилилась до землi стара, та не видно було переляку на ┐┐ обличчi. - Достойнику знакомитий, - мовила, - володар, що грабу║ сво┐х пiдлеглих, - поганий володар. Його бо┐ться народ, але не любить. Такий хан програ║ битви. А за тобою колись пiде народ. Це кажу я - стара Емiне, якiй уже за вiсiмдесят. Кажу, не дивлячись на руку. Iслам-Гiрей вийняв з-за пояса мiшечок, побрязкав ним i шпурнув циганцi. Вона спритно пiдхопила його, очi ┐┐ засвiтились. - Це за лицаря. А за ворожбу? Глянув суворо калга-султан на циганку, але сягнув за пояс i кинув ┐й в обличчя жменею золотих дукатiв. - Завтра приведеш його до мене в Ак-мечеть. - А тодi звернувся до юнака: - Ти хочеш бути мо┐м во┐ном, юначе? - О, так! - спалахнули захватом очi Селiма. Iслам-Гiрей пришпорив коня i поскакав, минаючи Ашлама-сарай i медресе, до головного ханського палацу. Зупинився на мосту бiля ворiт. Два мiднi дракони над брамою, що вже сто лiт перегризали один одному горло, блищали в останнiх променях сонця, нагадуючи тим, хто входить у ханський двiр, що саме ║ гербом Гiре┐в, i хай обачним буде кожен: калга чи простий райя. Залишивши коня бiля ворiт, калга-султан статечно подався до спальних кiмнат хана. Пiшов сходами вгору, минаючи сторожiв-║внухiв, що стояли навшпиньках бiля кожних дверей; дверi хансько┐ спальнi вiдчинилися самi - за ними стояли, захованi в бiляодвiрнi нiшi, нiмi раби. Бегадир-хан сидiв на подушцi посеред кiмнати в чалмi з зеленим дном, у голубому кафтанi. Вiн приготувався до прийому калги, однак його обличчя було блiде, аж жовте, i чимось стривожене, Iслам-Гiрей вiдзначив про себе, що, певно, недовго поживе цей анемiчний меланхолiк. Зняв iз голови тюрбан, кинув на долiвку, нагнувся до брата, i поцiлував його в полу кафтана. Бегадир кволо кивнув Iсламовi, дозволивши сiсти напроти. - Ор-капу укрiплено, хане, - доповiв Iслам-Гiрей. - Десять веж перебудовано наново, ворота оббитi залiзом - жодна жива душа не пройде крiзь них. З пiвночi Крим безпечний... Бегадир-Гiрей сидiв, звiсивши голову Здавалось, вiн не слухав рапорту Iслама. - Чауш [58] сьогоднi прибув iз Стамбула, - промовив згодом. - Амурат помер. Нестриманий i гарячий Iслам -схопився на ноги. - Вiн же бездiтний! - вирвалось iз його уст. Бегадир сполошився, глянув на нiмих рабiв, прошепотiв: - Не вiр сьогоднi навiть мертвим, Iсламе. А султан буде. Рiд Османiв не закiнчився. Завтра оперiзують мечем Iбрагiма... Бегадир вдивлявся в глибокi очi молодшого брата. Чекав вiд нього здивування, обурення або ж навiть смiху. Та стало враз непроникливим костисте обличчя калги-султана. Тiльки хижi, злораднi вогники на мить блиснули в чорних очах i тут же погасли. РОЗДIЛ П'ЯТИЙ Сказав Пророк, хай над ним буде мир "О ви, якi хочете влади, запитайте себе, кого i що ви любите?" З хадiсiа Стамбул напружено очiкував коронування нового султана i був напружено тихим. Млiли проти сонця кипариси, спиналися разом iз ними до неба мiнарети Айя-Софi┐, по той бiк затоки мовчала завжди гамiрна Галата, а султанський палац Бiюк-сарай прича┐вся, мов до стрибка, на горбатому клину мiж Босфором i Золотим Рогом. Третього дня пiсля смертi Амурата з самого ранку почав збиратися народ уздовж Ат-мейдану [59]. Люди вдивлялися в бiк султанського палацу, що та┐в тепер у собi та║мницю влади. Перед полуднем Iбрагiм, одягнений у султанську одежу, в'┐жджав у супроводi анатолiйського i румелiйського кадiаскерiв до Бiюк-сарая. Попереду на буланому огирi гордо скакав ага яничарiв Hyp Алi. Три днi у Малому палацi на Петронi [60], де навчаються вiйськово┐ справи молодi яничари, готували нового султана до вступу на престол. Займався з Iбрагiмом шейх-ульiслам, навчав його ритуалу коронування, радив, як вiн ма║ поводитись у першi днi султанування. Iбрагiм, наче новонароджений, не знав нiчого - нi життя султанiв, нi звичайних людей. Ще шестирiчним хлопчиком його вiдлучили вiд матерi i завезли в бурсу, де вiн, заледве ставши пiдлiтком, пiзнав розкiш розпусти i пияцтва. Султанич блазнював по кафеджiях, на вулицях i в циганських притонах, поки Амурат замкнув його у в'язницю, щоб не плюгавив султанського роду. Дивна доля престолонаслiдникiв. Вона не ма║ середини, а тiльки небо або пекло - золотий трон або ж смердюча тюрма. Регель знав, навiщо готу║ться цей спектакль з Iбрагiмом - треба рятувати династiю. В душi ж вiн противився: як можна оперiзувати пiвiдiота мечем Османа? Адже всi, навiть валiде, називали його юродивим. Шейхульiслам довго придивлявся до мiзерного Iбрагiма - вiн нагадував пагiнець проса, що вирiс у пiдвалi. Блiда, аж прозора шкiра на обличчi, боязко стиснутi губи, але очi - нi, очi не божевiльнi - якiсь на┐внi, хлоп'ячi, i слуха║ вiн порад верховного душ-пастиря, як слухняний учень у медресе. Йому все цiкаво, дивно, певне, незвично слухати навiть людський голос, якого стiльки рокiв не чув. Вiн добре запам'ятову║, що ма║ сказати, коли його опережуть мечем, доволi швидко вивчив напам'ять промову до яничар. - Ти мусиш бути обережний з яничарами i поки що повинен слухатись великого вiзира Аззем-пашу, який зна║ всi подробицi й та║мницi державного життя... - Так, ефендi... "Його можна зарiвно вивчити i на ремiсника, i на iмама, - подумав Регель, коли пiдготовка спектаклю коронування нового султана була закiнчена. - Вiн ще дитина. Але дозрiватиме в тронному залi. Що з нього виросте?" ...Iбрагiм цупко держався за поводи, сидячи на буйному перському конi, нагнувся вперед, щоб не схитнутися i не впасти, рiдка бiлява борiдка стирчала, нiби прикле║на, султанська чалма, втро║ бiльша вiд маленько┐ голови, згинала тонку шию. Злякано никали Iбрагiмовi очi по людях - хтось у натовпi пирснув смiхом, згадавши, певно, величного Амурата, i пролилася перша кров у жертву новому падишаховi. Знiчений незавидним виглядом султана, народ мовчав. Та пролунав нараз чийсь гучний голос: "Слава султану султанiв сонцеликому Iбрагiмовi!", а тодi - спочатку недружно, а згодом дивно злагодженим хором - повторила цей клич юрба, раз, другий; клич, видно, мав гiпнотизуючу силу, бо люди повторювали його все частiше, голоснiше, до нестями викрикували хвалу тому, з кого готовi були хором зареготати. Вiдчинилась головна брама палацу, Iбрагiм iз почтом увiйшли на подвiр'я, серед якого стояла християнська каплиця, винесена ще Мухаммедом Завойовником iз церкви свято┐ Софi┐. Тут усi, крiм султана, злiзли з коней, яничар-ага провiв султанського коня до друго┐ брами, куди Iбрагiм зайшов сам-один. За цi║ю брамою, на подвiр'┐, стояли спагi┐, вишикуванi в два ряди. Мiж них повинен був пройти султан до дверей селямлика [61]. Вiн ступив уперед кiлька крокiв, та вчув, як починають тремтiти колiна, оглянувся - ескорту сановникiв не було, з обох бокiв дивилися на нього кам'янi обличчя озбро║них во┐нiв, i серед них Iбрагiм був сам. Страх зцупив м'язи, спазми здавили горло. Адже його знову вiддали стражникам, i цi дверi, до яких вiн ма║ пройти крiзь лаву спагi┐в, не в султанськi хороми ведуть, а... а в тюрму! Боязко зиркав то на один, то на другий ряд во┐нiв, а вони поштиво згинали голови - трохи вщух переляк у душi Iбрагiма. Квапмо пройшов мiж рядами, побiг схiдцями, дверi розчинилися i зразу зачинилися за ним. Iбрагiм наткнувся на жахливо бридкого чоловiка, що стояв у коридорi, схрестивши руки на грудях. Усе... Кiнець!.. Величезна голова кретина якимсь чудом трималася на тонкiй довгiй ши┐, обличчя без заросту сховалося в складках чорно┐ шкiри, обвисла спiдня губа вiдкривала провалля рота, закладене гратами жовтих рiдких зубiв. Кат... Ще мить, i пронизливий зойк сполохав би тишу хоромiв, але гадючий погляд засльозених очей став улесливим, потвора зiгнулась у три погибелi. - Вiтаю, сонце сонць! Я слуга твiй, ниций раб кизляр-ага Замбул. Iбрагiм зiтхнув, витер холодний пiт iз чола i, гидливо обiйшовши того, хто назвав себе головним ║внухом, ступив у зал. Висока сувора жiнка в чорному платтi йшла йому назустрiч. Упiзнав - це була його мати. Валiде пiдiйшла до сина i простягнула руки до його грудей на знак кровного ║днання, та Iбрагiм рiзко вiдштовхнув ┐х. Де ти була, коли я гнив у темницi? скрикнув, аж тепер усвiдомлюючи кривду, яку йому заподiяли. Затремтiла Кьозем, опустила руки. Iбрагiм зна║, видно, що вона теж винна в його ув'язненнi. I придумав уже для не┐ кару А кара для султансько┐ матерi одна в Ескi-сарай. I тодi закiнчиться могутнiсть валiде назавжди. пй доведеться до само┐ смертi жити в Старому палацi на форумi Тавра серед вигнаних султанських жiнок, постарiлих одалiсок, султанських мамок - у бабських дрiб'язкових iнтригах, сварках, ненавистi, приниженнi. Молодшi там ще живуть надi║ю, що ┐х вiзьмуть замiж башi, ┐й же звiдти нiколи не вийти. Помiтивши злючий погляд свого суперника кизляр-аги, валiде поквапилася заридати i впасти на колiна перед сином. - О мiй сину! Вiдомо тiльки боговi, що я перестраждала. Жорстокий Амурат не знав меж у сво┐й заздростi Вiн запроторив тебе в тюрму, боячись твого свiтлого розуму, тво║┐ сили Не допомогли мо┐ благання, материнськi сльози. Зм'як Iбрагiм, звелiв, матерi встати. Люто блимнув очима Замбул, бо перед султаном уже стояла не злякана жалюгiдна жiнка, а владна валiде - володарка двору. Кланяючись i задкуючи, провiв кизляр-ага султана в пота║мнi дверi, колiр яких зливався з кольором стiни, вивiв його по сходах у темну галерею, загратовану мушарабiями. Iбрагiм глянув униз, упiзнав шейхульiслама i Hyp Алi. Яничар-ага пильно спiдлоба дивився на бородатого старого чоловiка в бiлому одязi. Позаду нього стояв нiмий слуга, тримаючи над головою великого вiзира бунчук iз п'ятьма кiнськими хвостами. - Тут вiдбува║ться рада дивану, повелителю, - прошепотiв Замбул. - Ти добре слухай, що говоритиме отой сивобородий, великий вiзир Амурата - паша. Ти добре прислухайся... - Аззем-паша? - Iбрагiм прилип до решiток. "Це та людина, яко┐ я повинен слухатись, поки навчуся правити державою". - А потiм зiйдеш униз, я проведу тебе в тронний зал. На гаптованих золотом подушках у залi дивану засiдали чотири стовпи iмперi┐: великий вiзир, дефтердар [62], анатолiйський кадiаскер i шейхульiслам. Бо на чотири частини дiлиться Алькоран, чотири халiфи були в пророка, вiтри дують iз чотирьох сторiн свiту, i чотири стовпи пiдтримують балдахiн над султанським троном. Та в залi дивану був присутнiй ще й п'ятий достойник - яничар-ага. Не передбачений нi традицiями, нi кораном. Наглядач священного порядку Блискучо┐ Порти. Аззем-паша пiдвiвся з подушки i мовив, уникаючи впертого погляду Hyp Алi. - Волею аллаха вiдiйшов у царство вiчного блаженства султан Амурат IV, переможець персiв. Мир його праху. Молодший брат Амурата стане на престол, а наш обов'язок - допомогти йому правити великою iмперi║ю. - Пiдвiв голову i додав, дивлячись на Hyp Алi: - Допомогти iмперi┐. Члени дивану приклали руки до грудей на знак згоди. Iбрагiм чекав радникiв у тронному залi. Вiн стояв бiля трону, не маючи сили вiдвести вiд нього жадiбного погляду. Це золоте крiсло, яке було колись назавжди втрачене для нього, стояло тут, поруч. Ще хвилина, ще мить - i замiсть вогко┐ тюремно┐ долiвки - трон, устелений коштовними килимами, з леопа