рдовою шкурою в пiднiжжi, з золотою короною над спинкою. I на ньому можна буде сидiти день, два, рiк, вiк! Ще хвилина... Iбрагiм зна║, що скаже диван, проте тремтить у нетерплячому i солодкому очiкуваннi. Увiйшли сановники. Всi, крiм шейхульiслама, вклякли на колiна i поцiлували султанськi шаги. Iбрагiм дав рукою знак, щоб вийшли, а тодi впав обличчям на трон i цiлував алмазне поруччя, як цiлу║ iзгой порiг отчого дому. Вiн ще не знав, що дасть йому це коштовне крiсло. По-дитячому схлипував, тулився головою до оксамитово┐ леопардово┐ шерстi, шепотiв слова вдячностi боговi i був, зрештою, в цю мить людиною. В залi дивану державнi дiячi запивали пiлав щербетом. Великий вiзир давав обiд на честь нового султана. Тiльки сам не дiткнувся нi до ┐жi, нi до напо┐в. Тисячi людей стояли пiд сонцем на вулицях, чекаючи ви┐зду султана. Нарештi головна брама Бiюк-сарая широко вiдчинилася, i заревiв народ. Бостанджi-баша [63] з пiвсотнею субашiв розiгнали людей з майдану, звiльняючи дорогу для процесi┐. Попереду довго┐ iмператорсько┐ валки ┐хав на бiлому конi султан Iбрагiм. На його жовтуватому обличчi появилися рум'янцi, очi сiли спокiйно в орбiти, тримався вiн прямо, виставивши вперед коротко стрижену рiдку бороду. Подеколи змахував для привiтання рукою з важкими брильянтами на пальцях, кидав у натовп срiбнi монети. Люди викрикували осанну султановi, билися за грошi, ошалiлi дервiшi витанцьовували перед процесi║ю, деякi в екстазi розтинали собi вени i падали пiд копита, щоб показати свою готовнiсть пролити кров за падишаха. Поруч iз султаном ┐хав Аззем-паша, звiсивши в задумi голову. "Кiлька днiв тому цi самi люди вiтали Амурата, - думав великий вiзир. - Вiтали так само захоплено. Нинi його нiхто не оплаку║, нинi мають нову цяцьку. Що це? Знецiнення султанського престижу чи байдужiсть народу до державних справ, якi завжди звершуються без його вiдома? А й справдi, що залиша║ться людям, крiм видовищ? Вiд того, що мiняються iмператори, не мiня║ться людська доля, а ║ нагода порозважатися серед будня. Але чому нiхто не обурю║ться, що цього бiлого коня, на якому зараз ┐де Iбрагiм, узяв у персидського шаха хоробрий Амурат, а великий алмаз на бiлiй чалмi султана - емблема пiдкореного Багдада? Невже нiхто не помiтив такого страшного блюзнiрства?.. А я? Я теж ┐ду поруч з Iбрагiмом, схвалюючи сво║ю присутнiстю це блюзнiрство. Але ж я один нiчого не можу зробити - позаду мене Hyp Алi з полками яничар... Ба, i за ними теж. Отой бiдний ремiсник, що он сто┐ть iз згортком паперу в простягнутiй руцi, певно, хоче подати прохання новому султановi, а бостанджi-баша штовха║ його в груди, щоб не затьмарював урочистостi всенародного свята. Отой бiдний ремiсник i я, найвищий державний сановник, обидва однаково розумi║мо все, що дi║ться нинi, але нi вiн, нi я не можемо протестувати. Навпаки, на сво┐ кошти й сво┐ми силами влаштову║мо цей парад, а в душi смi║мося. Всi смi║мося, крiм одного хiба Iбрагiма, який ┐де на бiлому конi. Як же вибратися з цього колеса?" Дервiшi бiгли юрмами попереду процесi┐, несамовито верещали, вiд ┐х вереску чманiв народ, бився в конвульсiях, дехто вибiгав на дорогу, падав i цiлував слiди копит султанського коня. "Чи не ║дине, на чому трима║ться iмперiя, - з жахом подумав великий вiзир, - це груба сила i фанатизм, розбурханий такими видовищами?" Iмператорський почет прямував до мечетi Еюба, названо┐ iм'ям Магометового прапороносця, який у 48-му роцi хижри пiшов завойовувати Константинополь i загинув тут. Султан Магомет Завойовник, здобувши столицю Вiзантi┐, спорудив бiля гробу Еюба мечеть, в якiй зберiгалась одна з чотирьох шабель халiфiв пророка - шабля Османа. Нею нинi мали оперезати нового султана Туреччини. Процесiя зiйшла з широко┐ вулицi Шахзаде в тiснi провулки, видовжилася, народ не вмiщувався, залишався в багатих кварталах. Султана зустрiли дерев'янi й саманнi халупи. В далинi, над берегом Золотого Рогу, показалася невелика однокупольна мечеть, а поруч - мармурова усипальниця прапороносця Еюба. - Це тут криниця з водою безсмертя? - нахилившись до великого вiзира, на┐вно спитав Iбрагiм. Вiн чув цю легенду ще в дитинствi, тепер цiкаво було дiзнатися, скiльки в нiй правди. Аззем-паша прокинувся вiд задуми, глянув на Iбрагiма насмiшливо i вiдповiв, забуваючи про титулування: - Ця криниця тепер безводна. Вона висохла, чекаючи безсмертних людей, i нема надi┐, щоб бризнуло джерело. Iбрагiм не зреагував, та й не було коли. Розступилися кипариси, вiдчинилися ворота, на порозi мечетi стояв шейхульiслам. Султан злiз iз коня, яничар-ага роззув його, обмив йому ноги. Верховний духiвник сiм разiв благословив Iбрагiма, потiм пiдiйшов до нього, i прив'язуючи до пояса меч, промовив: - Царю наш, хай вiта║ тебе аллах i Магомет, пророк його, пануй нам щасливо й довго. Iбрагiм випростався i продекламував у вiдповiдь слова, яких навчив його шейхульiслам: - Присягаю, що зелений прапор пророка розвi║ться вiд Багдада до Вiдня, вiд Ка┐ра до Корсiки. Я завоюю нiмецьку землю, а на вiвтарi святого Петра в Римi звелю годувати свого коня. Аззем-паша, схиливши голову, промовив побожно: - О султане, хай сповняться цi слова великого Баязета. Iбрагiм знiтився, збентежено забiгали очi, шейхульiслам, звiвши до неба очi, шептав слова молитви. Ювелiр Хюсам з дружиною Нафiсою сидiли на бруку навпроти яничарських казарм, бiля яких мав зупинитися коронований султан, повертаючись iз мечетi Еюба. Нафiса ще надiялась побачити свого вихованця Алiма. Довжелезнi казарми стояли тут, у центрi мiста, ще з часiв Урхана, творця султансько┐ пiхотно┐ гвардi┐ "йенi-черi". Нi один султан не наважувався поминути цi казарми, повертаючись у Бiюк-сарай з мечем Османа при боцi. Чи мiг передбачати Урхан, що його iдея оновлення турецького вiйська так жорстоко обернеться проти спадко║мцiв османського престолу? Чи мiг угадати, що во┐ни, якi мали стати слугами трону, самi заволодiють ним i саджатимуть на нього собi вигiдних султанiв? Але тодi таке вiйсько було необхiдним. Туреччина воювала без перепочинку, не маючи регулярного вiйська. Урхан зiбрав потурчених полоняникiв - боснякiв, грекiв, вiрмен, озбро┐в ┐х i взяв на сво║ утримання, щоб були слухняними. Засновник дервiшського ордену Хаджi Бекташ благословив нове вiйсько. Опустивши довгий чернечий рукав на голову першого яничара, мовив: "Називайтеся "йенi-черi". Хай буде ваше обличчя грiзним, рука переможною, мечi гострими, а хоробрiсть нехай стане вашим щастям". Для пiдтримання престижу нового вiйська Урхан сам записався в першу орту [64], а всьому корпусовi дав герб - ложку, щоб нагадувала во┐нам про те, що воювати вони мають за султанський харч. Цю емблему во┐ни носили на вирiзцi високо┐ шапки над чолом. Ложка - символ наживи - сподобалася яничарам. Небавом вони самi почали створювати такi емблеми. Казан, у якому варилась ┐жа, став священним символом орти i дорiвнював прапору. Залишити котел у руках ворога вважалось найбiльшою ганьбою, перевернутий котел ставав сигналом до бунту. Вiйськовi ранги теж запозичили з кухонного лексикона. Полковника орти називали чорбаджi║м - майстром велико┐ супницi, лейтенанти називались сакка-башами - водоносами. Апетити яничарiв зростали i згодом почали проявлятися не тiльки в емблемах i рангах. Яничари вимагали пiдвищення плати за службу, домоглися визнати ┐х кастою, рiвною улемам [65]; щоб мати запоруку серед духовенства, закрiпили дев'яносто дев'яту орту за орденом Хаджi Бекташа. Врештi почали диктувати свою волю султанам. З казарм почали виходити яничари - сини Грецi┐, Болгарi┐, Грузi┐ й укра┐нськi мальви. В коротких шароварах i кунтушах, у високих з бiлого сукна шапках з довгими шликами, вони вишикувались в ряд для зустрiчi султана. Попереду першо┐ орти, до яко┐ повинен був пiдiйти Iбрагiм, стояв молодий чорбаджi-баша. Нафiса пiдвелася з бруку. - Хюсаме, поглянь на нього, такий схожий на нашого Алiма. Сиди, сиди, - смикнув Хюсам дружину за фередже, - це командир орти, Алiм же зовсiм молодий. Заметушилися люди на вулицi, загомонiли, закричали - до яничарських казарм наближалася султанська процесiя. Iбрагiм зупинив коня бiля вишикувано┐ першо┐ орти. Hyp Алi пiд'┐хав до чорбаджi-башi. Молодий полковник iз коротко стриженими чорними вусами, орлиним носом витягнувся перед агою яничар, чекаючи його команди. Hyp Алi вдоволено усмiхнувся. Вiн не жалкуватиме, що пiд Багдадом призначив цього гордопоставного гяура башею першо┐ орти. Тiльки такi, рiвнi силою i завзяттям, можуть бути справжнiми супротивниками сво┐х хоробрих спiввiтчизникiв. Нинi ж молодому чорбаджi║вi випало особливе щастя: вiтати вiд яничарiв нового султана i записувати його до свого полку. Hyp Алi кивнув головою. Чорбаджi║вi подали чашу, наповнену щербетом, i вiн, карбуючи крок, пiдiйшов до султана. Великий iз великих, султане над султанами! - промовив голосно. - Раби тво┐, непереможне вiйсько яничар, хочуть зустрiтися з тобою в кра┐нi золотого яблука - на Дону, Днiпрi i Вiслi! Iбрагiм взяв чашу з рук чорбаджiя, вихилив до дна, наповнив ┐┐ вщерть золотими монетами i вигукнув до яничар: - Во┐ни! Згадайте славу римлян, колишнiх повелителiв свiту. Продовжуйте ┐хню славу. Перемоги магометан хай будуть для невiрних карою небесною! Великий вiзир, шанобливо схиливши голову, мовив: - Хай кануть у серця во┐нам слова великого Магомета Завойовника. Iбрагiм блимнув очима на Аззем-пашу. Вiн аж тепер зрозумiв, що вiзир глузу║ з нього. Яничари вигукнули дружно: - Кизил ельмада герюшюрюз! [66] А коли затихла луна i над майданом залягла хвилева тиша, почувся враз жiночий лемент: - Алiме, сину мiй! Стара жiнка проривалася через ланцюг субашiв, простягала руки, повторюючи: - Ти живий, Алiме, синочку мiй! Чорбаджi повернув голову на голос жiнки. Вiн упiзнав Нафiсу, густо побагровiв, погляд його зустрiвся з Hyp Алi║вим. Бачив, як субашi волочать жiнку через вулицю, б'ючи й штовхаючи ┐┐, i не зморгнув оком. На вулицях веселився народ. Султанський почет прямував до Бiюк-сарая, минаючи двiр Айя-Софi┐, де поруч iз тюрбе [67] султанiв виросла нова могила. Старий тюрбедар [68] читав уголос фатиху [69] за упокiй душi Амурата IV. У головах лежала бiла чалма, на шовкових шалях, що вкривали грiб, золотiв напис: "Тiльки бог вiчний". Наступного дня в годину прийому великий вiзир Аззем-паша зайшов у тронний зал повiдомити падишаха про стан державно┐ скарбницi. Iбрагiм сидiв на тронi й насторожено дивився на величного старця, який гордо, не кланяючись у пояс, ступав серединою залу. Знав молодий султан, що ця людина ║ нинi господарем iмперi┐, i довго ще Аззем-паша вирiшуватиме державнi справи, не радячись, а доповiдаючи про них султановi. Так сказав шейхульiслам. Iбрагiм вдоволений був iз цього, адже вiн нi з чим не обiзнаний, але згадалися ║хиднi слова вiзира пiд час параду, i в душi несвiдомо наростав протест проти будь-яко┐ його пропозицi┐. - Я повинен, - сказав Аззем-паша, - ознайомити тебе, о султане, з станом державно┐ скарбницi, яка держить цей трон. Довголiтня вiйна з персами спорожнила куфри, а здобуте багдадське золото не наповнило ┐х. Крiм цих мiшкiв iз грiшми, що стоять напоказ бiля дверей залу дивану, в особистiй султанськiй скарбницi небагато знайдеться. Чи не варто б зменшити плату... Iбрагiм пiдвiв руку, зупиняючи великого вiзира. Дотепер вiн був позбавлений потреби мислити, але вчорашня церемонiя вже почала лягати тягарем вiдповiдальностi на плечi. Йому ще хотiлося по-хлоп'ячому скрикнути: "Дайте менi спокiй, я хочу вiдпочити", та розумiв, що мусить щось робити в цiй державi, якою звелено йому керувати. Як керувати? Чи┐ми руками, чи┐м розумом? Радили слухатись великого вiзира, але Iбрагiм не хоче, не хоче! Майнули перед очима образи потайно┐ валiде, гидкого кизляр-аги Замбула, i зупинилася стрiчка пам'ятi на постатi Hyp Алi, який, мов ангел Монкiр, що веде людину понад пеклом у рай, появився кiлька днiв тому у дверях двiрцево┐ тюрми. - Накажи покликати Hyp Алi, - сказав. - Вiн воював з Амуратом у Багдадi, йому ж i краще знати про во║ннi витрати. - Лiва рука, султане, не зна║, що робить права. Hyp Алi воював у Багдадi, я ж залишався у столицi. Яничари бились, щоправда, хоробро, проте надто велико┐ плати вимагають за кров. Про це добре зна║ дефтер-дар i я - великий вiзир. Замбул, що стояв за порть║рою, пiдслуховуючи, миттю вибiг, i за хвилину перед султаном стояв зiгнутий у пояс яничар-ага. - Я слухаю тебе, султане. Iбрагiм придушив у собi здивування: як швидко все робиться! Тiльки-но задумав покликати Hyp Алi, а вiн уже тут, наче прочув бажання султана. - Що можеш ти сказати про витрати на вiйнi з персами, Hyp Алi? - запитав султан. - Багато кровi пролилося, султане. Чи зумiють навiть найбiльшi мудрецi свiту назвати скарб, дорожчий за кров султанських лицарiв? А ще коли згадати, що вона лилась невинно, не в боях, - в зачинених казармах на Скутарi вiд меча жорстокого Амурата. I нi одного акче не заплачено нi за багдадську, нi за скутарську кров. Тво┐ во┐ни чекають плати, султане, - закiнчив викличне яничар-ага. Iбрагiм зрозумiв: Hyp Алi не просить, а ставить ультиматум. Вiн зна║, що це значить, коли яничари вимагають грошей, а султан не може ┐х дати. Султана Мустафу вперше в iсторi┐ Туреччини скинули яничари з престолу, коли той знизив платню яничарам. Та цього хоч залишили живим. Жорстокiшою була доля його сина Османа II. Пiсля поразки пiд Хотином яничари зажадали тако┐ ж, як i нинi, плати за кров - золотом. Не знайшовши нi алтина в порожнiй скарбницi, Осман наказав перетопити золотий посуд, що зберiгався у фортецi Едiкуле. Золото виявилося низькопробним, на ринку курс грошей катастрофiчне впав. Тодi шiстдесят яничарських орт, весь стамбульський булук, збунтувались. Яничари поперевертали на кухнях казани з пiлавом, забарабанили по них ложками, покидали тарiлки i вийшли на Серальський майдан. У смертельному переляку Осман наказав стяти голову великому вiзирю i виставити ┐┐ на золотiй тацi перед брамою - ось, мовляв, винуватець. Але це не спинило розлютованих яничар, вони вдерлися до тронного залу i зажадали плати справжнiм золотом. Осман показав на дефтердара - то вiн розтратив скарб, але i це не допомогло. Яничари накинули султановi шнур на шию, витягнули на вулицю й мертвого поволокли мiстом на пострах Османовим нащадкам. Не уник пiдступно┐ смертi, зрештою, владний приборкувач яничар Амурат IV. А вiн, Iбрагiм, ┐х ставленик. Яничари посадили його на трон, вони ж можуть i скинути. Не як повелитель, а як невiльник, що ладен дати за себе будь-який викуп, проказав квапливо: - По п'ятсот пiастрiв на орту... По п'ятсот! Обличчя Hyp Алi прояснiло - щедра була плата, i жахнувся Аззем-паша. Яничар-ага, кинувши переможний погляд на вiзира, миттю зник за дверима. РОЗДIЛ ШОСТИЙ В Туреччинi та на брамi кам'янiй Там сидiли два братчики молодi┐. Один сперся на поруччя, задумався, Дрiбненькими слiзоньками умивався. Ой стiй же ти, милий брате, не журися, Яка красна Туреччина - подивися! Укра┐нська народна пiсня Мiшки з грiшми розвозили по казармах, кидали по одному перед кожну орту. З казарм вибiгали яничари, намагаючись випередити один одного - хто перший схопить мiшок, той отрима║ десять пiастрiв у нагороду. Чорбаджi Алiм - чорнобровий красень, одягнутий у дорогий червоний кунтуш, стояв обабiч i чекав, коли його заступник по казармi ода-баша подасть йому мiшок iз грiшми. Сягнув рукою, вийняв золоту монету, подав ┐┐ переможцевi, а коли яничари роздiлили золото мiж собою, мовив урочисто: - Я вiддаю свою платню вам, хоробрi во┐ни, щоб ви сьогоднi побенкетували на честь султана Iбрагiма. Нинi вiн мiг бути щедрим. Алiмовi випало щастя, яке трапля║ться раз на десяток рокiв одному з тисяч: вiн подав коронованому султановi чашу щербету. Йому тiльки двадцять п'ять рокiв, i вже чорбаджi, завтра з благословення султана стане булук-башею, пiслязавтра - яничар-агою. I хай буде благословенний той день, коли кримський хан Джанiбек-Гiрей вирушив трьома шляхами на Укра┐ну, щоб помститися козацькому гетьмановi Тарасовi Федоровичу за зруйнований Перекоп. Щедру плату взяли тодi ногайцi з Укра┐ни - безкарно. Тисячi бранцiв пiшли на сирицi до Перекопу, не надiючись нi на визволення, нi на викуп. I слава аллаху. Яничари бенкетували. Порозсiдавшись навколо котла, з якого курилась пахуча каурма [70], вони ┐ли i крадькома запивали вином; збоку на килимi за тацею, вивершеною помаранчами i ананасами, сидiв Алiм i теж пив вино. Все, що минуло, здавалось йому тепер вервечкою снiв, бо дiйснiсть для нього почина║ться нинi, а сни повиннi канути навiки в небуття. Та все-таки вони були. Стояла колись бiлостiнна хата посеред великого хутора, а в тiй хатi, обсадженiй головатими соняшниками, жила молода козачка з хлопчиком Андрiйком. Серединою села бiгла курна дорога, вздовж яко┐ струнчились двома рядами дерева, схожi на кипариси. У дворi гелгекали гуси. Андрiйко любив цей безугавний гам: вiн будив хлопця вранцi i виганяв у широкий степ. А степ безмежний, його не можна перейти нi за день, нi за два, тому часто аж смерком повертався додому i покiрно вислуховував докори жiнки, яку називав мамою. - Де ти бродиш, козаче, до ночi? - сварила мама. Вона тулила до себе одинака i завжди при цьому нагадувала йому, що колись не в степу, а он у саду, пропав його маленький братик. Татари наскакують, цигани вандрують... - Ось при┐де батько з походу, поскаржуся йому. Батька Андрiйко бачив зрiдка. То був статечний довговусий козарлюга в синьому жупанi, з шаблею при боцi; гостi звали його паном сотником. Знав Андрiй, що батько вою║ з татарами у тiй далекiй кримськiй землi. Тут же татарiв нiде не бачив, тому й не боявся ┐х, хiба iнодi вночi, коли надворi гримiло, блискало i шумiли дощовi потоки. Але вдень, коли все довкола пахло, аж дух захоплювало, - звiдки могли взятися тi злi люди, що ┐здять на конях i забирають дiтей iз собою? А навiть якби були, то як знайдуть його у високiй, мов лiс, травi? Баранчики бiлих хмарок пливли над степом, навкруги щось без угаву дзвенiло, присипляючи. Прокидався, коли розпечена сковорода торкалась обрiю, - тодi чвалом бiг додому, а по спинi все-таки снувались мурашки страху. Найцiкавiше було ходити у степ iз пастухами, що пасли громадську череду, ┐┐ вигонили далеко, на цiлий день, тодi мати сама споряджала йому торбину, з яко┐ тягло спокусливим запахом свiжого хлiба, сала й часнику. Корови розкошували соковитою травою, хрумкотiли й форкали конi, пастухи, погейкуючи, вiддалялися, а хлiб солодко пах i нiде так не смакував, як тут - на степовiй волi. А коли ляжеш на спину i незворушно дивишся в глибоке небо, тодi бачиш усе, про що мрi║ться: батько на яблукастому конi, а поруч з батьком вiн сам - на бiлому, i шабля в руках, i червоний жупан розвiва║ться на вiтрi. Ось мчать вони обидва, тiльки вихор бiля вух; втiка║ гостроверха татарва, шабля свиснула в повiтрi - чах, чах! - летять поганi голови з плiч, а конi рвуть копитами землю, тупотять, тупотять, тупотять... Кинувся, схопився на ноги, що це? Чотири вершники з брунатно-сiрими обличчями, косоокi, лютi, стоять над ним, щось викрикують незрозумiлою мовою. Пустився втiкати - та це ж татари! - один вершник зiскочив з коня, схопив його пiд пахву i посадив у сiдло поперед себе. Андрiйко запручався, заверещав, тодi йому заткали шматою рот i поскакали по безлюддi. Потiм було багато людей, якi ридали, голосили. Андрiйко шукав очима хоча б одного знайомого обличчя - не знайшов нiкого. Якась жiнка сказала йому, що до його хутора татари не дiйшли, бо звiдкись начебто женеться козацька погоня. Ще жеврiла надiя, що наздоженуть козаки. Та згасала вона з кожним днем. Брели люди, зв'язанi по кiлькадесят воловодами, витоптували в степу чорний шлях, i лише гайвороння летiло слiдом. Татарин вiз Андрiйка в сво║му сiдлi, шмагав нагайкою ясирних, а до нього не торкнувся й пальцем, годував та все примовляв: "Якши джигiт, бiюк бакшиш" [71]. Страшнiше було на привалах. Дикi нога┐ розв'язували дiвчат, жiнок i прилюдно гвалтували, немiчних i хворих вбивали - жах добирався до серця хлопця. Благально дивився в очi татариновi, i той чомусь приязно всмiхався до нього. "Чому? - думав Андрiйко. - Чому косоокий нi разу не вдарив мене нагайкою? Може, тому, що я покiрно дивлюся в очi сво║му пановi? Он лежить чоловiк iз розрубаною головою. Вiн кидався до ногайця, коли той забирав у нього дочку для соромно┐ втiхи, - i тепер мертвий. Не допомiг нiчого, а життя втратив. Був би сумирний - жив би. Б'║ться дiвчина в риданнi - подвiйне зараз горе в не┐: безчестя i сирiтство... Тож ║диний вихiд для невiльника - покора". Смiшним здалося зараз оте видiння в небi: вiн iз батьком женеться за татарвою на конi. Дурницi, нiхто таку силу не поборе, нема║ козацьких погонь - це вигадка нещасних для сво║┐ потiхи. Нема нiде того Трясила, що трусить кримською землею, - то мамина казка. к тiльки татари, якi панують над усiм свiтом i роблять те, що ┐м забагнеться. Треба з цим змиритися, iнакше - смерть. Скiльки днiв минуло - годi злiчити. Зупинилася валка перед п'ятигранною вежею, що височiла над гнилою водою Сиваша. "Перекоп", - сказали бранцi. Кiнець вiльних степiв, ворота до вiчно┐ неволi. Буйнi шовковi трави змiнилися сухою колючкою, важкi чорнi дрохви збилися понад берегом, наче отари баранiв у полудневу спеку; на каменях, схожi на розбiйникiв, чатували яструби, i ширяли пiд небом чорнi орли. Чужинецька чужина... I вже не залишилось в Андрiйка нi крихти вiри в те, що десь тут батько, смiливий i хоробрий, вою║ з ворогами, - це теж мамина вигадка. Нiхто нiколи не займав цих мурiв, анi високого валу, що загородив перешийок вiд голубо┐ гладiнi моря до болiт, звiдки тягне терпким запахом солi i гнилою рибою. Вежа вперлася задньою стiною у вал i двома зачиненими брамами та жерлами гармат зупинила татарiв i бранцiв. Велика голова сови, висiчена в каменi мiж брамами, загадково дивилася на людей, що втомленi падали з нiг, i говорила до них розумними очима. "Така ваша доля". Андрiйко вдивився в очi нiчно┐ птахи: ┐й дано бачити свiт тодi, коли його не бачать люди, тому зна║ вона бiльше. Люди за щось борються, страждають, гинуть, а птаха зна║, що все те даремно; люди на щось надiються, а птаха зна║ - нема на що. I тому промовля║ мовчки досвiдченими очима: "Заспокойтеся i покорiться. Така ваша доля". Хлопець вiдчув, як назавжди розвiялися його надi┐ на порятунок. Бо нема в людей власно┐ волi для здiйснення сво┐х бажань. к воля долi, i опиратись ┐й безглуздо - вона байдужа до людських прагнень, як ось байдужi цi великi пташинi очi до горя бранцiв, iз яких знуща║ться здичавiла татарва. Татарин зсадив Андрiя з коня, поплескав його по плечу i спитав, ламаючи укра┐нськi слова: - Як назвав тобi мама? Чорбаджi Алiм i нинi пам'ята║ те дивне iм'я, що було колись його власним. - Андрiй, - вiдповiв. - Алiм будеш. Чула, Алiм! Косоокий наказав йому скупатися в морi, сам виправ сво║му бранцевi сорочку, i ще не встигла вона висохнути, як старший валки загорланив на ясирних, щоб пiднiмалися. Засвистiли нагайки, почалося паювання. З брами, бiля яко┐ стояли на вартi зовсiм не подiбнi до вилицюватих ординцiв молодi во┐ни, вийшов огрядний чоловiк у чалмi i скомандував щось. До нього дрiбно пiдбiг Андрiйкiв хазя┐н, поклонився i показав рукою на сво┐х бранцiв. Чоловiк у чалмi не звернув на нього уваги, пiдiйшов до крайньо┐ ясирно┐ групи, потiм до друго┐, третьо┐, розводячи окремо чоловiкiв i жiнок. Лемент, голосiння вдарились об мури фортецi. Та не зморгнула оком камiнна сова, i байдуже дивилися вартовi яничари на розподiл ясиру. З кожно┐ групи турецький мубашир вiдраховував щоп'ятого, - чоловiка i жiнку, вибираючи найсильнiших, найвродливiших, i вiдводив убiк. А коли дiйшло до Андрiйка, татарин розвiв руками, сказав: - Великий бакшиш для султана, ефендi. Мубашир заголив хлопцевi живiт, потiм спину, розтулив йому рота i поводив пальцем по зубах, а татарин усе примовляв i улесливо усмiхався. Довго морщився ефендi, заперечливо хитав головою, врештi забрав Андрiйка i пiдiйшов до iнших груп. Вiдбiр данини для султана тягнувся до передвечiр'я. Андрiйко опинився серед гурту хлопцiв, яких заганяли у браму фортецi. Вiн простягнув руки до свого хазя┐на, та нога║ць знизав плечима i вимовив: - Кiсмет... Це було перше слово, яке зрозумiв Андрiй без тлумачення. Доля. Така доля - i нiчого не вдi║ш. Це саме слово говорила камiнна сова, i диво: вiд нього вселявся в душу спокiй. - Кiсмет... - прошепотiв чорбаджi Алiм. - Кiсмет! - крикнув, стукнувши чашею об долiвку. Та нiхто з яничарiв не звернув на нього уваги. Во┐ни бенкетували. Алiм налив ще раз повну чашу вина i вихилив. Галера з ясиром, вiдiбраним для султана, наближалася до Босфору. Мубашир вiз падишаховi данину вiд татар: степових красунь - у гарем, добiрних чоловiкiв - до галер, i щонайцiннiший товар - хлопчикiв - для яничарського оджака [72]. Вижовклi вiд морсько┐ хвороби, чисто одягненi й постриженi хлопцi сумно вдивлялися в крутi береги вузько┐ протоки. Галера увiйшла в лiйку мiж мисами Румелi i Анадолу. По обох боках на горбах, порослих кипарисами i кедрами, розкинувся чужий край: невеличкi густi села з мiнаретними шпилями, форти, замки, башти, апельсиновi га┐. Андрiй, нагодований i вбраний, уже забув про доброго татарина - тут з ним поводились не гiрше. Вiн iз цiкавiстю приглядався до мальовничих берегiв. Згадував розповiдi батька про страшний бусурманський край, забринiли в пам'ятi пiснi слiпих бандуристiв про тяжку турецьку неволю - все те нiяк не збiгалося з враженням вiд цього свiту, що лежав, зеленомiражний, над босфорськими водами. I де тi жорстокi турки? Мубашир часто пiдходив до Андрiя, говорив до нього по-сво║му, хлопець швидко схоплював мову. Ефендi казав йому стежити за порядком, дiлити ┐жу - Андрiй був старшим вiд iнших хлопчикiв. Це призначення старшим було для нього при║мним та й вигiдним: вiя отримував ласкаву усмiшку вiд турка i бiльшу порцiю баялди. Галера причалила до берега у Золотому Рогу. По обох берегах затоки блищало золотими куполами мечетей, ряснiло лiсом мiнаретiв велике мiсто. Воно топилося в садах i вабило незнайомiстю. Тепер Андрiй уже не боявся долi - забувся свист татарських нагайок, лемент бранцiв: у галерних трюмах усю дорогу панував спокiй, i три рази на день заходив до хлопцiв привiтний мубашир. Ось вiн зайшов i наказав виходити один за одним на верхню палубу. Сюди не впускали нiкого пiд час подорожi. Андрiй ступив на дощаний помiст i враз жахнувся вiд того, що побачив: на двох рядах лавок по шестеро сидiли прикованi ланцюгами до весел виснаженi, зарослi чоловiки, роздягнутi до пояса. З-пiд шкiри випинались суглоби, спини списанi синiми пругами, кайдани пови┐дали зап'ястя до костей, спаленi гарячкою очi каторжникiв дивилися на хлопцiв, i почувся раптом стогiн помiж гребцями: - О Укра┐но... О дiти мо┐! Засвистiла таволга, пробiг ключник мiж рядами, лупцюючи направо й налiво, верещав, i вирвалась раптом нерiвна пiсня - здалося, що це вiн, ключник, примусив людей заспiвати: Плачуть, плачуть, козаченьки В турецькiй неволi... Таволга шмагала по обличчях, закипались кривавi басамани на голих спинах, бризкала кров, а пiсня не вгавала: Гей, земле проклята турецька, Вiро бусурменська, О розлуко ти християнська! Почувся плач дiтей. Обличчя доброго ефендi налилося кров'ю, вiн прискочив i почав бити хлопцiв кулаком по обличчях - тих, хто плакав. Андрiй здригався всiм тiлом при кожному свистi пружно┐ перекопсько┐ лозини, суворi вусатi обличчя гребцiв нагадали йому козакiв-сусiдiв, батька, пiснi кобзарiв згадалися, та вiн закусив до кровi губи, стримуючи плач. Знав, що вiд того, покотиться чи не покотиться по його обличчю сльоза спiвчуття i жалю, залежатиме його доля на довгi роки. Треба витримати, бо ж треба жити. А його сльози не допоможуть цим людям. I ┐хнi сльози не допоможуть йому. к кiсмет - доля. Вiд не┐ все залежить, i ┐й треба коритися. Розлючений мубашир пiдбiг i до нього, рука в розмаху зупинилася. Вимовив: - Добрий будеш яничар! Позаду завмирала пiсня, стихав таволжаний свист, хлопчики йшли берегом до ворiт султанського палацу. У дворi ┐х вишикували в довгий ряд, i тодi вийшов до них сивобородий чоловiк - великий вiзир - у супроводi бiлих ║внухiв. квнухи розбiглись уздовж ряду, приглядалися до облич хлопцiв, запитували iмена, принюхувалися, мов голоднi пси, i кидали коротко: "В медресе", "на човни", "до саду". Хапали за руки, групували i швидко виводили за ворота. Пiдiйшла черга до Андрiя. Вiн видiлявся серед хлопцiв ростом, мiцною поставою, вражав характерно закро║ний нiс, чорнi широкi брови. квнух наблизив до нього безбороде обличчя, ║хидно придивлявся до козацького сина, батько якого, певно, палив Трапезунт або Скутарi. Спитав: - А тебе як звати, каззак? Чекав погордливо┐ вiдповiдi вiд степового орляти, щоб потiм помститися страшним присудом: "До нiмих". Завагавшись на мить, Андрiй вiдповiв чiтко по-турецьки: - Я називаюся Алiм. квнух здивовано звiв брови, задоволене хмикнув мубашир. - У сiм'ю на виховання, - кивнув великий вiзир. Вервечка картинок-спогадiв обiрвалася. Перед очима постала стара жiнка, яка вчора проривалася крiзь ряди субашiв iз зойком, що може вихопитись тiльки з грудей матерi: "Алiме, синочку мiй!" Нафiса... Алiм колись любив ┐┐. Вiн був ще малий, потребував нiжностi i мав ┐┐. Алiм вдячний Нафiсi - вона навчила його сво║┐ мови i вiри, впровадила в нове життя, яким вiн живе сьогоднi. А це не прийшло так легко. Алiм добре пам'ята║ молитви, яких вчила рiдна мати. Вони були зрозумiлi й милозвучнiшi, спочатку вiн потайки шепотiв ┐х перед сном. Нафiса не лаяла за це, але щодня, свято переконана, що ┐┐ вiра справедливiша, вчила його корана. Бачила, що хлопець довiря║ ┐й: ретельно молиться п'ять разiв на день, викону║ мусульманськi обряди. Та не здогадувалась вона, не знала, що дi║ться в душi юнака. Алiмовi потрiбнi були нова вiра i мова, вiн розумiв це. Тому перестав молитися по-материнському. Бо що з них, тих молитов, коли тут iнший бог, i вiд цього бога вiн залежний? Проте весь час вiдчував роздво║ння в душi: двох богiв вiн зна║, i обидва чужi. Той, християнський, тепер над ним невладний, тож нема║ потреби звiряти йому свою душу. А мусульманський бог зовсiм чужий. Однак вiн ║, керу║ людським життям на цiй землi, де Алiм живе, i з цим богом треба рахуватися. Треба коритися йому, як колись мубашировi на галерi. Та разом з таким прийняттям ново┐ вiри зникали святощi з душi хлопця. Все в цьому свiтi пiдпорядковано користi, тож i вiн, Алiм, мусить якось скористатися з життя. Хюсам заробля║ на хлiб ювелiрними виробами, колишнiй батькiв сусiд на Укра┐нi - ралом, йому ж необхiдно погодитись з новою вiрою, щоб мiг колись жити з меча. Все це просто i зрозумiло. А тому мусульманський бог потрiбен йому настiльки, наскiльки вимага║ цього меч, мова - теж, материнська любов Нафiси - також. Тепер меч уже ║. Тож хай не сердиться Нафiса. п┐ любов стала нинi такою ж непотрiбною, як колись добрий християнський бог. А мова й вiра - ста║ в пригодi. Алiм швидко сприймав науку Хюсама i Нафiси, все рiдше снився рiдний степ, а потiм i зовсiм забувся, як забуваються речi, без яких легко можна обiйтися. Старий Хюсам, милуючись степовою вродою юнака, полюбляв iнодi називати його козаком, та морщився вiд цього слова Алiм, усе здавалося йому, що мiж ним i родовитими мусульманами вмисне роблять якусь рiзницю, що звучить це наймення погiрдливо. Глуха ненависть до Приднiпровського краю засiвалася в серце, адже саме через ту землю, де народився, не може вiн дорiвнятися новим спiввiтчизникам, хоч зна║ коран не гiрше за них i знаменито розмовля║ по-турецьки. Нафiсу називав мамою, та прийшов час, коли поняття "мама" стало таким же тягарем, як колись сни про степ. Алiма взяли на вiйськовий вишкiл в яничарськi орти. Заплакана Нафiса провела юнака до само┐ казарми i на прощання почепила йому на шию амулет. Цей срiбний ромбик iз зерниною мигдалю всерединi любовно вирiзьбив Хюсам. На очах у яничарiв Нафiса обняла Алiма, поцiлувала i тихо заплакала. I тут пролунав регiт - глузливий, злий. Розчервонiлий вiд сорому хлопець вбiг до казарми, яничари смикали за амулет, шарпали поли кафтана i, замiсть шаблi, дали йому виточену з дерева ляльку Цiлу нiч простогнав юнак на сво║му лежаку - осмiяний, принижений, а вдосвiта тихо пiднявся, зiрвав iз ши┐ амулет i викинув його у вiдхожу яму. Алiм швидко змив iз себе ганьбу Нафiсиного поцiлунку. Вiн добре стрiляв iз лука, з яничарки [73] i пищалi [74], обганяв сво┐х однолiткiв у шалених перегонах на Ат-мейданi. Слухняно виконував накази, бо непокiрних били палицями в п'яти; ретельно вивчав вiйськову справу, бо бездарних посилали в цех м'яти шкури. Рiс мовчазним, бо знав, що в того життя довге, в кого язик короткий: вночi бiля кожного п'ятого учня лежав ║внух i пiдслуховував, хто, про що i якою мовою перешiпту║ться, щоб потiм вiльнодумцiв покарати голодом. Алiм прагнув стати во┐ном. Чекав з нетерпiнням того дня, коли його назовуть яничаром i запишуть в орту Минуло кiлька рокiв, поки цей день настав. На площi перед казармами вивiсили криваво-червоне полотнище з срiбним пiвмiсяцем i кривим мечем. Весь стамбульський булук [75] вивели на майдан Навпроти яничарiв вишикували аджем-огланiв.[76] Iмам прочитав молитву виголосив проповiдь: - Ви гвардiя султана. Ви охорона iмперi┐. Будьте гiдними звання йенi-черi i не забувайте, що найлютiшi вашi вороги - болгарськi гайдуки, сербськi ускоки, грецькi клефти i укра┐нськи козаки. Високий чорновусий Алiм стояв на правому фланзi Вiн нинi, нарештi, отримав яничарськi регалi┐ - це означало, що йому повнiстю довiряють. Та останн║ слово iмама непри║мно шпигонуло в серце - здалося, що на нього, саме на нього зиркнули сотнi очей. Повiв головою налiво i заспоко┐вся: аджем-оглани дивилися на яничара-агу, який пiдходив до ┐хнiх рядiв I тут почувся злобний шепiт ззаду, мабуть, адресований сердаровi [77], та спалахнули рум'янцями смаглявi щоки Алiма... - Байда... Це хтось iз ляхiв. Iм'ям Байди Вишневецького, що загинув, пiдвiшений гаком на мурi фортецi Едiкуле, ображали польськi яничари укра┐нських. Це була найтяжча образа. Алiм стиснув ефес шаблi i насилу стримався, щоб не освятити ┐┐ кров'ю. - Байда... - повторив чорбаджi Алiм, i тодi спалахнула в мозку найстрашнiша згадка. Вiн випив ще одну чашу вина, щоб залити, втопити небажаний спогад, але безголова постать у закривавленому фередже не вступалася з-перед очей, стояла перед ним, як недавно у снах. Вiд цi║┐ примари хотiлося втекти з казарми, та насторожилися яничари, побачивши, як зблiд ┐хнiй чорбаджi-баша. Алiм напружив сили i глянув на привид упритул. А тодi вiдчув, що бiльше його не бо┐ться. Вчора трапилася в його життi подiя, яка виправдовувала, видно, непростимий грiх, i цей привид з'явився тепер не для докорiв, а для утвердження Алiмово┐ влади, сили i жорстокостi. Бо вiднинi цi якостi, а не жалюгiднi муки сумлiння, вестимуть його в життi. То сталося в Багдадi Рано-вранцi Амурат, вислухавши вiд меддаха Омара зловiсне тлумачення сну, очманiв. Та замiсть стяти вiщуновi голову, вiн наказав штурмувати стiни мiста i сам кинувся в бiй. Алiм мiж першими видряпався на мур. Чи то повела його жадоба битви i слави, чи то з персами хотiв звести рахунки - але за що? А може, гнали його до бою пильнi очi чаушлара [78], що гасав позаду орти на фарбованому конi i приглядався, як б'ються во┐ни, щоб потiм доповiсти яничару-азi. Добираючись по драбинi до гребеня муру, звiдки вже котилися додолу безголовi яничари, Алiм ще раз оглянувся: так, чау-шлар не зводить саме з нього погляду. I тiльки з нього. А в тому поглядi - старе недовiр'я, а той погляд мовчки вимовля║ найогиднiше слово: "Козак, козак, козак!" Алiм вiдчув тепер гострiше, нiж будь-коли, як вiн ненавидить те плем'я, яке його породило! "Козак", - говорив Хюсам, милуючись вродою юнака; "козак", - дражнили його в сварках товаришi; "козак"! - гримав на нього iмам, коли Алiм збивався на якiйсь сурi корана. Це слово iнодi доводило юнака до сказу. А чаушлар ось стежить за ним пронизливими очима, бо не вiрить у його щиру ненависть! То йди, скачи на фарбованому конi i поглянь, як Алiм вою║ за найсправедливiшу вiру безбатченкiв. Вiн видряпався на мур i оскаженiло кинувся на противникiв. То козаки чи перси? А, все одно! "Дивися, чаушларе, пильно дивись i оцiни ж нарештi справжнього яничара!" Наглядач на зеленому конi помiтив його старання. Вiн прискакав до яничара-аги i показав на Алiма булавою. А коли перське вiйсько було розбите i курiли ру┐ни Багдада, коли яничари розбивали пiдвали i виносили скарби, ┐жу i напо┐, Hyp Алi покликав до себе Алiма i сказав: - Ти хоробрий во┐н, i я хочу призначити тебе на мiсце загиблого в бою чорбаджiя першо┐ султансько┐ орти. Та щоб тобi назавжди повiрили, що ти до кiнця вiдданий iсламу i його величностi падишаху, мусиш... Сюди ┐┐! - махнув рукою, i збро║носцi привели перед Алiма молоду жiнку з розпущеним русим волоссям у бiлому фередже. - Це наложниця гарему шахського сановника. Вона родом iз того поганого краю, що плодить розбiйникiв, грабiжникiв нашо┐ священно┐ землi. Ця козачка зарiзала нинi двох яничарiв, якi хотiли зблизитися з нею. Ти мусиш ┐┐ скарати. Алiм ще не вбивав жiнок, а ця, на диво, нагадувала ту, яку колись, у тi малопам'ятнi часи, називав мамою. Рука з ятаганом опустилась, i почув Алiм мову, яку - о прокляття! - ще пам'ятав: - Козаче, соколе, - промовила тихо дiвчина. - Менi, орлицi, теж обрiзали крила, як i тобi. Але в мене ще залишилися руки, i я ними викупила ганьбу. Чей i тобi не пiзно. Зрубай голову хоч одному вороговi, i бог, i люди простять тобi. Вiйнуло вiд цих слiв запахом скошеного степу, гiрким полином, вечiрньою м'ятою, щебетом жайворонка над весняною рiллею, а в синьому небi два вершники помчалися за татарвою... Нахлинуло це так раптово, що - мить, i вiн втратив би все. Та дiвчина, побачивши вагання яничара, пiдступила до нього i мовила голосно, твердо, люто: - Твiй предок Байда три днi на гаку висiв i не зрадив, а ти бо┐шся смертi, що станеться в один мент? Три днi... Не доказала. Свиснув ятаган, покотилася дiвоча голова. Тiло впало Алiмовi до нiг, кров бризнула на шаровари. - Вiтаю тебе, чорбаджi-баша, - почув Алiм голос Hyp Алi, та не побачив сердара за червоною каламуттю, що залила очi. Вона приходила до нього вночi i говорила завжди: "Козаче, соколе..." Цi слова вже не навiвали запаху скошеного степу, а тiльки лють на докори сумлiння, яких не смi║ бути в чорбаджiя. I за що докори? За той дитячий короткий сон, який давно розвiявся, який тепер став зовсiм зайвим? Яничари бенкетували. РОЗДIЛ СЬОМИЙ Перше, нiж увiйти, подумай, як вийдеш. Схiдна приказка За Карантинною Слободою тягнеться вниз до моря захiдне передмiстя Кафи. Весною, коли перепадають дощi, тут буяють бур'яни i полин, влiтку вони збиваються в клоччя i тлiють на вiтрах; трiщать без угаву цикади i лiниво визирають iз трiщин голоднi ящiрки. Димове повiтря тремтить над вигорiлим побережжям, а сонце вже хилиться з полудня i не так пражить. З низьких мазанок вибiгають голомозi татарчуки, збiгаються до моря, кидають у воду галькою, верещать, тлумляться. Нараз зупиняються враженi, зчудованi. Над бухтою пiд кручею сто┐ть на каменi шпичкувата дiвчинка: вiтер розгонить ┐┐ довге хвилясте волосся, лопотить малиновим сарафаном, а вона вдивля║ться в голубi озерця, що розкидалися по морськiй гладiнi, i не чу║ гамору хлопчакiв. Срiблястий пруг потягнувся за байдаком - ось