шу, чужа вiра канула отрутою в мозок дитини... Та вже недовго. Побачить дiвчина тирсовi степи, сади в молочному цвiту, кучерявi верби, бiлостiннi хати, траву шовкову - i полюбить. Бо хiба ║ десь краща земля? "Ти будеш третьою, але першою дружиною Iслам-Гiрея", - товклась заодно думка в дiвочiй пам'ятi, муляла душу i не в'яла, не крушилась серед одноманiтних днiв роботи. Гарячi очi ханича, його буйна велична постать щораз зримiше поставали перед нею, щораз чутнiше вiдчувала на сво║му плечi мiцний потиск його долонi. Де ж дiвся лицар, який назвав ┐┐ сво║ю? Загинув у битвi, помер, убили?.. "Що це мама знову з тi║ю грамотою? Я нiкуди, нiкуди не хочу ┐хати!" Аж третього лiта Ахмет перейняв Мальву, коли вона поверталася вiд корiв з бурдюком, повним молока. - Мальво! Вiн скочив iз коня i несмiливо пiдiйшов до дiвчини. Мальва, збентежена - чей не запрошувати гратись "в ашики" прийшов Ахмет, вiн дорослий, i вона вже не дитина, - соромливо заслонила хустиною пiв-обличчя i дивилася на стрункого вилицюватого юнака, змужнiлого i красивого. А поруч з ним богатирською тiнню став лицар, якого вона назвала ханом. Поруч iз пастухом. Той тримав у руцi меч, а цей - карбач, стан богатиря облягав золотом шитий кунтуш, у пастуха звисав iз плечей сiрий чекмень, з Iсламових очей била владнiсть i сила, з Ахметових - покора i несмiлива любов. Мальвi стало жаль Ахмета: адже вiн врятував ┐┐ ще маленькою вiд смертi, вiн подарував ┐й стiльки радостi отим незабутнiм "укум-букум-джарим-барим" I все ж - не такий вiн, не такий, не такий... - Мальво, - прошепотiв Ахмет, простягаючи руки. - Ти найкраща троянда серед усiх троянд на свiтi, ти найкраща квiтка на ча┐рах Чатирдагу, ти свiтло очей мо┐х... Я люблю тебе. Не закривай передi мною свого обличчя, не вiдвертайся вiд мене, я люблю тебе - свiдками всi ангели раю, сам аллах... Пломенiли пристрастю Ахметовi очi, вiн поривався до дiвчини всiм тiлом i насилу стримував себе. Мальва боялася такого Ахмета i заперечливо хитала головою. - Поглянь! - парубок вийняв iз кишенi чекменя жмут волосся, що його тодi так шалено стяв з Мальвино┐ голови, креснув кресалом, подув, i загорiлося воно. - Я приворожу тебе! Поглянь iще! - Вiн вийняв iз-за пазухи жовту пласку кiску, списану дрiбною в'яззю. - Тут виписав на тебе ворожбу найученiший ворожбит iз Бахчисарая. Ти будеш мо║ю, я люблю тебе! Мальва злякано дивилася на розшалiлого парубка i знову заперечливо похитала головою. Тодi вiн вихопив iз пiхви ножа i з розмаху встромив його вiстрям у м'якуш вище лiктя. Просякла кров крiзь рукав, Ахмет навiть не скривився. Зойкнула дiвчина i, залишивши бурдюк, прожогом помчалася галявинами до шатра. Невдовзi пiд'┐хав до жiночого табору Ахмет. Вiн пошпурив бурдюком пiд ноги Марi┐ i, не спитавши, де Мальва, сказав: - Ахмет добрий, Ахмет не мстивий. Але Ахмет i не залiзний. А тому на друге лiто шукай iнших чабанiв i не приходь сюди бiльше! З шатра вийшла нiма Фатiма, вона дивилася на брата i розумiла його бiль. Очi ┐┐ сповнилися зла й ненавистi, вона завила, пiдбiгла до Марi┐ i показала на степ, а в горлi булькотiли невисловленi прокльони. Сахнулася Марiя i зрозумiла, що чужа вона тут, що не можна ┐й залишатися далi в Юсуфовому кошi - за братову кривду Фатiма жорстоко помститься. Тож певно мовчала всi цi роки тiльки тому, що бачила його любов... Вибралися у Мангуш на другий день. Крiзь гiркоту i образу, заподiяну Фатiмою, пробивалася в матерi радiсть, що так усе закiнчилось. Славний вiн хлопець, Ахмет, але ж не потурначитись до кiнця дочцi полковника Самiйла. Та й грошей уже, зда║ться, вистачить. Може, восени... Аби лиш хан не вiдмовив. А тут ще втiшна чутка донеслась до не┐: казав Юсуф, коли зароблене брала, що чув вiн вiд ашугiв, буцiмто козацький сердар Хмель-ага з двома полками козакiв розбив iспанцiв у Францi┐. Кажуть, сам французький король його запросив. Хмель-ага... Та це ж Хмельницький, генеральний писар ре║стрового вiйська. Той самий Богдан, що гостював колись у Самiйла. Господи, невже воскреса║ козацтво?.. Дома розповiла про це Стратоновi i ще раз просила вiрного друга: - Ти ж чу║ш, пiдводять голови козаки, десь брязка║ козацька зброя... Кет-худу можна пiдкупити, вiн i на тебе присвiдчить, що ти мусульманин, ┐дь iз нами. Продай хату i за тi грошi... - Вiйсько, що наймиту║, то не оборона народу, Марi║, - вiдповiв Стратон, махнувши безнадiйно рукою. - Чужу правду, чужi скарби захища║ за плату. То вже чужинецькi слуги, а не характерники запорозькi. Користi гречкосiям вiд них мало... - Але звiдки ти можеш знати, що те вiйсько не покине найми i не пiднесе ще раз шабель за свiй люд? - Два полки - за люд? Бридня. За народ, на якого з усiх бокiв насiли сотнi полкiв ворожих? Заворушаться, i - розiтруть ┐х. Минулася козацька слава, Марi║. I не повернеться бiльше. Та ти подумай тiльки: ляхи, турки, литва, татари... Не дадуть воскреснути. А ще тепер, коли такий хан iде на престол... - Не чула про нового хана, - роздратовано перебила Стратона Марiя i замовкла: на порозi стояла Мальва, вона водила то на Стратона, то на Марiю збудженим гарячковим поглядом. - Який хан? - спитала, ступивши крок до кiмнати. - Який хан? Стратон поблажливо глянув на Мальву, яке, мовляв, ще i ┐й до цього дiло, i продовжував: - Султан настановив Iслам-Гiрея. Нинi, кажуть, в'┐жджати ма║ в Бахчисарай. О, то не Бегадир i не Мухаммед. В цього тверда рука. В полонi польському нагострив розум, пiд Азовом - меч. А все на не┐, на ту Укра┐ну, гай, гай... - Вiн не буде воювати Укра┐ну! - скрикнула Мальва, i сторопiли старi. Марiя кинулась до дочки, що це з нею: горять шаленою радiстю очi i таке дивне говорить, наче марить. - Стратоне, ой Стратоне, щось пороблено дитинi! Стратон дотулився долонею до Мальвиного чола, вона вiдвела його руку i повторила спокiйно: - Iслам-Прей не буде воювати Укра┐ну. Ще мить стояла непорушне, потiм метнулася i вибiгла з хати. Не чула, як кликала мама. ...У вузьких бахчисарайських вулицях стовпилося народу - нiде голцi впасти. Ашлама-дере i Марiям-дере забитi натовпом, хлопчаки повилiзали на дахи, до палацу i близько не пiдпускають озбро║нi сеймени. Хан в'┐жджатиме з заходу вiд Ексi-юрту. Побiгла Мальва назад, у Салачик, зiп'ялась крутими стежками попри циганськi хатки на плато i помчала туди, де менше народу. Спустилися вниз бiля невольничого базару, стала край само┐ дороги, i вже нiяка сила не могла ┐┐ виштовхнути звiдси. - пдуть, ┐дуть! - прокотилося довгою вулицею, i впало серце в Мальви на саме дно грудей i там завмерло. З-за повороту ви┐хав загiн кiнних во┐нiв, закованих у лати, а слiдом два вершники у дорогих шатах. - Слава Iслам-Гiре║вi! Слава Сеферу Газi! - закричала юрба, тiльки Мальва мовчала i широко розплющеними очима дивилася на тих, кому вiддавали хвалу. Один - старий рiдкобородий дiд iз поморщеним байдужим обличчям i заплющеними очима - зрiдка розклеплював повiки i презирливо глипав на народ, другий... Хiба це вiн? Нi, не вiн... Зовсiм незнайома людина сидiла у рiзьбленому дерев'яному сiдлi, одягнута в голубий кафтан, в соболинiй шапцi з двома султанами. Почет наближався, i вже тодi, коли ось-ось мав пройти бiля Мальви, хан повернув голову, вийняв iз-за вишитого золотом гашника [133] жменю монет i гордо кинув людям. Тодi впiзнала: це був той самий лицар, якому вона колись напророкувала ханство, тiльки набагато старший, недоступний, суворий. Мальвi здалося, що вiн зупинив на нiй погляд, вона подалася вперед, та ┐┐ вiдтiснили комоннi сеймени, людськi спини закрили перед нею процесiю. Довго не стихав гомiн у столицi, ховалося сонце за ротонди Ексi-юрту, верталася Мальва до Мангуша. З опущеною головою, поникла, зiв'яла. Мрi┐, що плекалися й росли роками, що набиралися райдужних кольорiв, раптом зблiдли, знебарвнiли, стали такими бiдними, як ця мiдна монета, що потрапила в долоню Мальви з рук щедрого хана. Стискала ┐┐ в кулацi, поглядала на не┐ i тихо опустила у вапнянисту пилюку. Вдома чекали ┐┐ сплакана мати i похмурий Стратон. - Де ти була? - спитали разом. - Там... хана зустрiчали... - Ти бачила його? - Так, - сказала тихо i безутiшно заплакала. Марiя вклала Мальву в постiль, голова ┐┐ горiла: не iнакше - хтось урiк дитину. Прикладала до ┐┐ чола холодний рушник, бiдкалася. Стратон довго сидiв мовчки, не мiг угадати, що за причина Мальвино┐ недуги, та певен був - не вiд урокiв. Увечерi промовив: - Ось що, Марi║... Якщо ти вже твердо вирiшила вертатися на Укра┐ну, то не вiдкладай. Бiда бiду знайде, поки сонце зайде... Iди до хана. Новий цар на початку свого владарювання завжди щедрiший, нiж тодi, коли оговта║ться. А мало в тебе грошей - додам. "З ким ти будеш, Iсламе?" - запитували пронизливi вузькi очi Сефера Газi молодого хана, який увiйшов у зал дивану. Iслам-Гiрей спинився напроти високого крiсла, оббитого оранжевим сукном, iз вишитим золотим пiвмiсяцем на спинцi, i чекав ритуалу коронування. До хана пiдiйшли чотири бе┐, кожний тримався за рiг широкого пухкого войлока. Зверхньо i поблажливо, мов на дорослого сина, поглядав на Iслам-Гiрея найбагатший у Криму ширiнський бей Алтан, некоронований хан улусу. Запобiгливими очима пасли нового хана яшлавський i баринський бе┐. Холодний, гордовитий, нiби зовсiм байдужий до всього цього, що тут вiдбува║ться, стояв володар Перекопу нога║ць Тутай-бей з Мансурових. Навiть поглядом не нагадав Iслам-Гiре║вi, що це вiн передав через свого салердара Мемета юк грошей для Сефера Газi. Iслам-Гiрей поволi i проникливе придивлявся до облич сво┐х вимогливих радникiв, зупинив погляд на Туга║вi, i просвiтлiли ханськi очi. Нi, не для пiдкупу тратив золото перекопський бей. Цього во┐на - саме во┐на, а не бея, - вiн зна║ ще з того часу, коли командував вiдбудовою Ор-капу. Подумав у цю мить Iслам: якщо йому колись стане необхiдно рахуватися з цими чотирма нарiжними стовпами ханства, то вiн шукатиме дружби не з пiдступним Ширiном, не з боягузливим Барином, не з убогим Яшлавом, а з Тугай-бе║м, з Мансурових, який вродився у сiдлi, а не на м'яких перських килимах. Хан ступив на войлок, бе┐ пiднесли його, взявшись за чотири рiжки, i винесли на оббите шовком крiсло, вигукуючи: - Коп! Iаша! [134] Мовчки дивилися на церемонiю ханськi збро║носцi-сеймени i ┐хнiй ватажок Сефер- Газi, що стояли за троном. Бе┐ чекали поклону хана. Напружились мускули на Iсламовому обличчi, ще дужче випнулися вилицi i виголена борода. Вiн не пiдвiвся для поклону, оперся головою на спинку трону i простягнув назад руку до Сефера Газi. Той пiдiйшов, ма║статичним жестом подав хановi сувiй паперу, Iслам розгорнув його i повiльно - слово за словом - прочитав перший свiй ярлик: - "Великого улусу правого i лiвого крила благородним беям, муфтiям, кадiям i шейхам повiдомляю цим ярликом: од нинi я велико┐ орди, велико┐ монархi┐, столицi кримсько┐, незлiченних нога┐в, гiрських черкесiв - великий цезар. Iслам-Гiрей, син Селямет Гiрея, Великого хана найблагороднiший радник, вповноважений i довiрений Сефер Газi-ага". Сiпнулася голова Ширiн-бея, губи стиснулися в злобi до синяви, тiнню пробiгло невдоволення по обличчях яшлавського i баринського бе┐в, тiльки Тугай стояв, як i перше - гордий, мiцний i непроникливий. Iслам-Гiрей пiдвiв руку, i всi, крiм Сефера Газi, вийшли з залу дивану. Колишнiй аталик, тепер ханський вiзир, процiдив, не рухаючись iз мiсця: - Перший бiй виграно. Але це тiльки перший бiй. Несподiвано увiйшов до залу ханський збро║носець сеймен Селiм - вiн три роки вiрно чекав на свого добродiя i повелителя у свитi калги Крим-Прея - i повiдомив: - Гонець iз Стамбула! Скочили кутами угору брови Iслама, сховалися за повiками мишачi зiницi Сефера Газi. Та не пiдвiвся i тепер хан, не вийшов назустрiч. - Хай увiйде, - наказав. Високий турок у яничарському одягу злегка нахилив голову, i тут прошипiв Сефер-ага: - До нiг великому хакану! Збентежився султанський чауш, обличчя його побагровiло, вiн поклонився нижче, але на колiна не став. Промовив: - Iменем сонця свiтiв султана Iбрагiма повелiва║ тобi великий вiзир Муса-паша... - Муса-паша? - схопився руками за поруччя крiсла Iслам-Гiрей. - ...повелiва║ вiдправити сво┐ вiйська на Укра┐ну чи то Московiтiю i доставити у Стамбул чотири тисячi невiльникiв для чотирьохсот каторг, якi потрiбнi для вiйни з Венецi║ю. А ще велить вислати сорок тисяч вiйська пiд високу його команду. З цим передаю тобi султанськi подарунки, - чауш поклав до нiг хана кунтуш i шаблю. Нарочито лiниво пiдвiвся Iслам, одягнув кунтуш тiльки в один рукав, а на шаблю й не поглянув. Сказано знiченому вiд тако┐ зневаги гiнцевi: - Нiчого не вiдаю я нi про вiйну з Венецi║ю, анi про ┐┐ причини. Два тижнi тому благословив мене на престол богоподiбний Iбрагiм, а до ворiт Баб-i-сеадет супроводжував мене не Муса-паша, а великий вiзир Аз-зем. Доповiдай менi, що трапилось у Портi з волi аллаха. Гонець доповiдав покiрно, вражений незалежнiстю i пихатiстю хана: - Аллах бачить усе i не простить тим, якi не розумiли свого щастя. Проклятий Замбул, хай почорнi║ його лице, купив з вiдома Аззем-пашi у капудана галеру i поплив на нiй до Мекки з краденим у султана добром. Бiля Родосу на галеру напали мальтiйцi, захопили ┐┐, а потiм зупинилися на перепочинок бiля берегiв острова Кандi┐ [135]. Венецiанцi дали зрадниковi притулок, а султан, вiдвага i непомильнiсть якого вiдома усiм краям, виповiв вiйну Венецi┐. Iслам-Гiрей слухав, сперши голову на руку. Нема║ Аззем-пашi. Добре чи погано? Може, й добре. Iбрагiм ще дурнiшим i безпораднiшим стане. Вiйна з Венецi║ю. Добре це чи погано? Теж, мабуть, добре, бо кровi турецько┐ вилл║ться немало. Що вiдповiсти гiнцевi? Вiдмовитися виконати перший султанський наказ, коли ще кермо не прибране до рук, - ризиковане. Iти на Московiтiю, якiй ще Мухаммед дав шертну грамоту [136], невигiдно. На Укра┐ну? Нi, Укра┐ни чiпати зараз не треба. Тепер козацтвом зацiкавилися Англiя, Францiя, Швецiя, Голландiя. Хмельницький здобув пiд Дюнкерком блискучу перемогу над iспанцями, вiн ще може стати Кримовi в пригодi. А Ляхистан не платить упоминок, тож ║ нагода самим узяти, хоч султан i не каже йти на них. А пiти треба - Крим ще не оклигав вiд голоду. - Перекажи султановi, - сказав хан пiсля довго┐ на-думи, - що покiрний слуга Iслам-Гiрей запевня║ його у сво┐й вiдданостi i ║ раб i порох перед ним. Але кримськi люди в Стамбул не пiдуть - голод у нас, чим там поживляться? Пiдуть на гяурськi землi за ясиром для султана. ...Аж зимою верталося вiйсько Iслам-Гiрея Покутським шляхом, ведучи поперед себе десять тисяч польсько-укра┐нського ясиру. А iз Стамбула йшли у Варшаву посли запевняти короля Владислава, що напад на Польщу вчинив Iслам-Гiрей за згодою Аззем-пашi, за що великий вiзир покараний на горло. Довгою була дорога, холоднеча косила бранцiв, ремствували мурзаки i сеймени на те, що пiсля султансько┐ саути не залишиться ┐м нiчого. За Перекопом вiдiбрали двi тисячi сильнiших мужчин для султана, рештою почали дiлитися мiж собою. Хан послав Сефера Газi i калгу Крим-Гiрея наглядати за розподiлом. Невдовзi незрозумiлий гамiр, дзенькiт i стрiлянина долинули до ханського шатра. Стали у заснiженому степу один супроти одного два ворожi табори: мурзи на чолi з Крим-Гiре║м i сеймени - з Сефером-агою. Загримiли литаври, понеслись мурзацькi во┐ни в гостроверхих чорних шапках на сейменiв, закованих у кольчуги i шоломи. Стялися алебарди i бердишi одвiчних-суперникiв за здобич. Загавкали пищалi i кремiннi пiстолi, засвистiли стрiли, задзвенiли ятагани i шаблi. Вдарив хан шпорами коня, прискакав на поле битви, та спинити не мав уже сили. Мурзи оточили сейменiв i кришили ┐х шаблями. - Истер! Истер! [137] - несамовито кричав хан i, наражаючись на смерть, носився по полю. Бiй почав стихати, повернули коней мурзи i збiглися з усiх бокiв навколо хана. До Iслам-Гiрея пiд'┐хав на конi ширiнський мурза, син гордовитого i владного Алтан-бея, який не забув хансько┐ зневаги пiд час коронування. - Хане, - сказав вiн, дихаючи клубками пари в обличчя сво║му вождевi, - ти наш володар, а ми тво┐ слуги. Нема володаря без слуг, пiдданi ж завжди знайдуть собi пана. Ми згоднi коритися тобi, але ж не самозванцевi, в жилах якого не тече й краплi благородно┐ кровi. Вели арештувати Сефера Газi, який, мов боягузливий тхiр, утiк iз поля бою. Ми знайдемо його. Ось тобi готовий наш ярлик на його арешт, прибий тамгу. Не можуть бе┐ терпiти, щоб головним агою вiйська татарського був ниций раб, який вирiс на грабованих сейменських харчах. Сахнувся Iслам-Гiрей: засудити до страти аталика! Вiн пiдвiв було руку, та опустилася вона - в цю мить не мав хансько┐ влади i повернути мiг ┐┐ лише цiною життя Сефера. Обличчя мурз були суворi й рiшучi, очi ┐хнi говорили: "Ми тебе посадили на трон, ми тебе й знiмемо з нього". I тодi хановi згадалися поради аталика: у вождя повинно бути два обличчя - лицаря i пiдступного змiя. "Так ось на кому менi доводиться здiйснювати вперше твою науку, добрий мiй вихователю!" Ширiнський мурза подав Iсламовi записаний папiр, хан зняв iз пальця перстень i тремтячою рукою приклав його до ярлика. Вiддiл бейських во┐нiв полопотiв степом у напрямi Кафи в погонi за Сефером-агою. Тодi до хана пiд'┐хав володар Перекопу Тугай-бей i мовив, не розпогiднюючи свого зцупленого жовнами обличчя: - Хане, я в десять разiв сильнiший за тих, яким ти сьогоднi скорився. Сильнiший я зi сво┐ми ногайцями i вiд тебе. Але не личить мiжусобитись тодi, коли на ханський престол послав аллах мудрого вождя. Сефер-ага перебуде лихий для нього час в Ор-капу. Така голова не повинна злетiти з плiч. I твоя теж. Можеш розраховувати на мене, хане. Довго Марiя чекала прийому в хана. Повернувшись iз походу, вiн не впускав до себе нiкого. Аж у намазний день [138], коли сусiд сусiдовi приносить хийчагу [139] за упокiй померлих душ, а перед воротами ханського палацу роздають жебракам i циганам ┐жу, Iслам-Гiрей прийняв прохачiв. З трепетом заходила Марiя до хансько┐ канцелярi┐ в супроводi мангушського кет-худи, який за добрий калим погодився посвiдчити, що Марiя i ┐┐ дочка - правовiрнi мусульмани, що повертаються вони до гяурiв, аби проповiдувати серед них найсправедливiшу на землi вiру. Залишивши чарики на сходах, Марiя увiйшла до канцелярi┐ i впала ниць перед ханом. Iслам-Гiрей мовчки кивнув на казнадара, що сидiв збоку за столиком. Той велiв розповiсти свою просьбу, вислухав, глянув на хана. Хан кивнув. Марiя висипала перед казнадаром купу алтинiв, тодi писець, що сидiв поруч, почав писати. - Прочитайте, - заблагала Марiя. - Не вмiю я. Писець прогундосив: - "Жителям Мангуша Марi┐ i Соломi┐, якi удосто┐лись отримати цей красномовний хаканський ярлик, можна пройти через укрiплення Ор-капу в Ногайськi степи i далi, i нiхто з мо┐х слуг хай не чинить ┐м нiяких перешкод. Великий хан Кримського улусу Iслам-Гiрей" Збулося! Кiнець неволi! Та невже це правда? Марiя кланялась i плакала, вибiгла з ханського двора i щодуху помчала ущелиною до Мангуша. - Мальво! Мальво! Соломi║чко! - кликала на сво║му подвiр'┐, але нiхто чомусь не одiзвався. Вiдчинилися ворота Стратонового обiйстя. - Стратоне-е! Стратон викульгав на порiг, обличчя його було брезкле i осунуте; вiн якось винувато розвiв руками. Тривога прокралась у серце матерi. - Де... де Мальва? - Я не пускав, просив, погрожував... Але вона як не при сво║му розумi... - Та що ж трапилося?! - закричала в розпачi Марiя, i закляклi руки звелися до горла, наче хотiла себе задушити. - Заспокойся, Марi║... Чей же не вмерла. При┐хав сьогоднi до нас якийсь там ханський стражник i сказав, що хан велить... не велить, а просить, щоб Мальва з'явилася перед нього. Я нiчого не розумiю... Яким вiтром може вiдати хан про нашу Мальву... А вона по┐хала... Казала, що вернеться i все тобi розкаже. Марi║, не бери собi того так до серця... Плачем лиха не виплачеш. Грамоту дiстала? То завтра пiдете... - Ось вона, моя кривавиця... Ось вона. Я знаю... Теперь я вже знаю... О боже!.. В ханськi наложницi моя дитина! - Вона простягнула до Стратона руку з грамотою, хитнулася, схлипнула i непритомна впала на землю... РОЗДIЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ Мати моя дорогая, А я ж тебе не пiзнала. Скидай з себе сво┐ лати, Будеш з нами панувати. Укра┐нська народна пiсня "Сказав пророк, хай над ним буде мир: пiдуть люди до раю по мосту-сiрату, тонкому як волос i гострому як меч. I поведе ┐х Монкiр..." Цвяхом застряв цей хитромудрий хадiс у мозку Iслам-Гiрея, i тлумачив вiн його сам, без хафiзiв, приймав його для себе, виконував собi з нього власну ханську тактику. Багато днiв пiсля повернення з походу на Ляхистан Iслам не знаходив заспоко║ння для свого сумлiння. З усiх куткiв, з-за канделябрiв, через вiкна з саду дивились на нього пронизливi очi з-пiд прискулених повiк. Аталика прирiк на смерть! Вiддячив за науку, за врятування з неволi, за ханський престол. А потiм у пам'ятi сплив почутий ще в Занджирли-медресе хадiс, неначе писаний для нього. Кожну людину веде свiй ангел Монкiр по тоненькiй волосинi риску. I тiльки тим, хто ладен вигинатися, щоб зберегти рiвновагу, хто може ущерблювати свою совiсть, вда║ться пройти по нiй у рай. Тi ж, якi йдуть прямо, падають у джаханнам... Прийшов спокiй до хана, а з ним дивне, блюзнiрське вiдчуття вдоволення з перемоги над самим собою: для досягнення мети вiн зможе тепер усе зробити. Хай прямо йдуть тi, якi мають тiльки себе i сво║ сумлiння. У нього ║ Крим. Довго не знав нiчого про долю Сефера Газi. Йому бракувало аталика - не для заспоко║ння совiстi, для порад. Мусив тепер про все думати сам. Що зробити, щоб стати могутнiм самодержцем, щоб тамгу вiн прикладав тiльки тодi, коли захоче цього сам? З чого почати? Зморений голодом народ тягнеться до грабункiв за Перекоп, а вiн зна║, що зараз пiвнiчних сусiдiв чiпати не можна. Бе┐ тримають у сво┐х руках трон i вiйсько - пiти на них тепер нема ще сили. Порта поки що мiцна... Не приймав нiкого, навiть калгу i нурредина. Чекав вiстки вiд Тугай-бея. Цей залiзний нога║ць стояв збоку, коли розшалiлась злочинна битва за ясир. Не втрутився, коли хана оточили мурзаки. А в кiнцi подав йому руку. Звернутися тепер до нього, признатися в сво║му безсиллi i стати залежним вiд нього? Нi, треба вичекати... Нарештi з Ор-капу причвалав посланець з листом. Писав до Iслама сам Сефер Газi. "Сину мiй, я живий, i прийде час, що повернуся до тебе. Я радий, що ти вчинив саме так. Ти довiв, що можеш бути ханом. Однак не зловживай мо║ю наукою, i аллах благословить тво┐ намiри. Iз спiльниками будь дипломатом, а не iудою, з ворогами будь хитрий i пiдступний, як ядуча змiя, а друзiв, якi тобi в пригодi можуть стати, не зраджуй. Друг ще простить, зате сама доля може часом помститися". Вражений великодушнiстю аталика Iслам-Гiрей спустився iз спальних поко┐в у малу мечеть i довго молився. Потiм вийшов iз палацу сам, без супроводу, i подався вгору понад Чурук-су в бiк Качi. Вийшов стежкою на гору, звiдки видно було резиденцiю нуррединi_ Казi-Гiрея. Треба б поговорити з молодшим братом, порадитись, як бути з калгою Крим-Гiре║м, який став: на бiк бе┐в. Але нi, ще рано. А може зовсiм не треба... Добре, що Сефер Газi живий. Повернувся i пiшов горою по гребенi до Чуфут-кале. Не хотiлося сьогоднi заводити дiлових розмов. Минав буковi безлистi га┐ i поляни з промерзлими кущиками жовтобруньчатих ялiвцiв; з низин тягнуло весняним запахом - там уже зеленiла трава, та й на верху хiба тiльки за копичками ялiвцiв сiрiли клаптики снiгу. - Сефер Газi живий! - повторив ще раз уголос. - Вiн ще повернеться до мене, хай тiльки я змiцнiю. А змiцнiю тодi, коли народ побачить рiзницю мiж мною i мо┐м попередником. Знiму вiйськовий податок, який наклав Бегадир, вiдновлю на Перекопi торгiвлю сiллю з гяурами, хай оклига║ народ, хай наповнить животи. А тодi пiде за мною всюди, куди я захочу. Тодi затисну в жменю Ширiнiв i Баринiв, на першому мiсцi на диванi поставлю погорджуваного Яшлава, i стане вiн мо┐м вiрним псом. А Тутай-бея назову другом. Людськi скарги вислуховуватиму на вулицi i не шкодуватиму сво┐х щедрот. А тодi скажу туркам: "Додому йдiть з усюдiв: з Кафи i з Ахтiара, з Судака i Керчi!" Бадьорий настрiй охопив Iслам-Гiрея. Згадалися молодi роки, польський полон, тривоги за ханський престол, турецька неволя, i враз рвiйною хвилею вдарився в серце спогад... "Ти - хан". Хто сказав цi два короткi слова, що напророкували нинiшний день?.. Вiн i Сефер ┐дуть з Акмечетi до Бахчисарая вiддати останню шану покiйному Бегадир-Гiре║вi. Сефер Газi навча║ молодого Iслама державного розуму. А назустрiч - дiвчина, струнка, тоненька, ще дитина, i прекрасна, як пуп'янок тюльпана на свiтанку. "Ти зна║ш, хто я, дiвчино?" - "Знаю, ти - хан..." Звiдки вона була? Ага, з Мангуша, Мальвою себе назвала. I вiн пообiцяв ┐┐ знайти, коли стане ханом. Та це було давно... Можливо, дотепер i замiж вийшла. Але вiн обiцяв, його обiцянка мала бути платою за ворожбу. Лукавити з долею не можна. Треба розшукати ┐┐ i хоч подякувати... Так, у намазний день вiн прийме прохачiв, а Селiма пошле по не┐. Хай зажада║ вiд хана, чого сама хоче. ...Пiсля обiду намазного дня Iслам-Гiрей нарядився в легкий одяг во┐на i в дивно молодечому настро┐, наче й не тяжiв над ним тягар ханства, скакав на конi до Ашлам-сарая, де мала чекати на нього юна ворожбитка з Мангуша. "Чи прийшла, чи розшукав ┐┐ Селiм? - думав дорогою. - I що сказати ┐й, чим винагородити? А може, таки спитати, чи не бажа║, щоб хан виконав колишню свою обiцянку?" При цiй думцi нiжне бажання, якого давно не знав, пройняло тiло. Наче юнак, скочив Iслам-Гiрей з коня i рвучко увiйшов до селямлика, розсунувши порть║ри обома руками. Посеред кiмнати стояла дiвчина. Чорнi брови збiглися до перенiсся, вiд скронь до пiдборiддя спливала молочна блiдiсть i ще краще вiдтiнила смоляне волосся i темно-синi очi. Стояла з вiдкритим обличчям, непорушна, злегка тремтiла. До не┐ пiдходив той суворий i гордовитий хан, що недбало кида║ людям на голови мiднi монети. Ой, нi, не вiн... До не┐ ступав той самий лицар, якого колись зустрiла в Ашлама-дере - з мужнiм обличчям, гострим гарячим поглядом, з випнутою вперед бородою... Iслам-Гiрей торкнувся долонею до ┐┐ лиця i проказав, ласкаво усмiхнувшись: - Я не можу впiзнати тебе, красуне, хiба по тво┐х очах, що синi, як води дарданельськi. Бачиш, сповнилося тво║ вiщування, i я готов сплатити тобi борг. - Мiдними монетами? - тихо спитала Мальва. - Я зроблю все, що тiльки ти захочеш. Але грошей, пам'ятаю, я тобi не обiцяв... - Iслам торкнувся в хвилевiй задумi пальцями до бороди... - Я сказав тобi тодi... - Ти сказав: "Будеш мо║ю третьою, але першою дружиною, " - докiнчила за нього Мальва, не зводячи з хана заворожених очей. - Це пам'ять розуму в тебе, Мальво, чи пам'ять серця? - спитав Iслам, вражений безпосереднiстю дiвчини. - Не знаю, не розумiю... - Ти б погодилася стати мо║ю дружиною? - О, так! Як же iнакше? Я ждала i вiрила, бо цi слова сказав менi лицар. Тiльки мама нiчого не зна║... Хан повернувся до дверей. - Селiме! - гукнув. - Скачи в Мангуш i привези сюди ┐┐ матiнку. Скажи ┐й: хан до нiг кланя║ться матерi найчарiвнiшо┐ у свiтi красунi i просить прибути у сво┐ поко┐... Ним опанувала пристрасть справжньо┐ любовi, яко┐ не знав досi. Вiн схопив на руки Мальву i пригорнув ┐┐ до себе. Вперше в життi вiдчула Мальва мiць i солодкiсть чоловiчих обiймiв. Iнстинктивний жiночiй протест стрепенув нею, вона вихопилася з ханських рук, знесилена i спрагла, як тодi - у снi на Чатирдагу. - Ти хан великий i могутнiй... Та я скоряюся тобi не тому, що ти хан. Я люблю... Благаю, не зроби мене бекечею [140] в гаремi... - Не бiйся, красо моя. Ми завтра ж справимо кябiн [141]. Повернувся Селiм. Вiн був не такий, нiж перше. Очi, в яких завжди свiтилися вiдданiсть i готовнiсть у кожний мент умерти за хана, заволоклись тривогою, збентеженням, сумом. - Хане, - сказав вiн. - ┐┐ мати... вмира║. Зойкнула Мальва, прожогом кинулась до виходу i погналась ущелиною. - Мамо-о!.. Миготiли рiзнобарвнi плями перед очима; все, що сталося сьогоднi, здавалося тепер ┐й сном, а дiйснiсть прийшла страшною вiсткою: мати вмира║. Через не┐, через не┐... через не┐... Вбiгла в хату. Стратон стояв бiля постелi чорнiший вiд ночi, вороже глянув на Мальву. - Ти заплатила ┐й за все. I за сво║ народження, i за те, що не дала тобi загинути в цiй страшнiй неволi... - Вмерла?! - скрикнула Мальва i припала до матерi. - Вай, вай анам! [142] Марiя розплющила очi, кволо прошепотiла: - Ти тут, дитино?.. О Соломi║чко моя. Не плач, не плач, я... я не хвора, тiльки'серце не послухалося чомусь. Скiльки воно витримувало... Я завтра встану. I ми пiдемо на тихi води... на яснi зорi... О, як я чекала цього дня! Грамота у нас ║, ми вiльнi... Чому ти йшла до них, дитино? Мальва впала перед матiр'ю на колiна i чолом притулилася до ┐┐ шорстко┐ долонi. - Мамо, чу║те, мамо... - Марiя пiдвела голову. - Ти вислухай мене. Я чекала його... Хiба я могла знати, що цим завдам тобi горя? Я полюбила його ще малою, вiн тодi не був ханом. А ти ж мене мусульманкою виховувала, я не вмiю тужити за тим, що ти, хоч i хотiла. Я не знаю тих ясних зiр i тихих вод тво┐х. Вони в мене тут - у долинi Узенчика, на верхах Чатирдагу, на вулицях Бахчисарая, в його очах. Але той край, що ти оплакала, не чужий менi, бо вiн твiй. I якщо хан мене любить, хiба вiн пiде плюндрувати землю мо║┐ матерi? Я люблю його, мамо. I ти не губи мене сво┐м кра║м так так само, як мiй згубив тебе... Мальва ридала i цiлувала Марi┐нi руки. Марiя пiдвелася, спершись на подушку лiктями, ┐й у головi не вмiщалось, що той самий хан, перед яким вона сьогоднi лежала ниць на землi, ма║ стати ┐┐ зятем. Тут щось не так... Вона - полковничиха Самiйлиха - ханська теща? Роздивилася по хатi, заглянула Стратоновi у вiчi, чекаючи вiд нього поради. Але вiн не вiдповiв на ┐┐ нiму просьбу. Рудi брови опустилися аж до повiк, i докiр тьмянiв у його блiдуватих очах. - О Iсусе, що я наробила! - схопилася обома руками за волосся i забилася в розпачi на постелi. У п'ятницю перед обiдом iз Мангуша ви┐хала крита шаламаджею [143], зама║на пальмовим вiттям кантара. Спереду сидiв молодий погонич, погейкував на п'ять пар гладких бiлих волiв i розкидав у натовп, що висипав iз Мангуша i Бахчисарая в ущелину Ашлама-дере, барвистi хустинки. Позаду кантари йшли музиканти, виграючи на зурнах i чонгарах [144]. Весiльна процесiя зупинилась перед лiтнiм ханським палацом, ┐й назустрiч вийшов сам Iслам-Прей у соболинiй шубi. Вiн пiдiйшов до кантари, розсунув шовковi завiси i винiс на руках молоду, закутану в золоту фередже, закриту яшмаком iз рожево┐ турецько┐ кисе┐. Пiд музику, гамiр i вигуки вiн пронiс ┐┐ мiж рядами людей i зник за воротами палацу. Постояли мангушцi i розiйшлися - здивованi, заздрiснi, а деякi з надi║ю, що чей заступиться за них колись молода султан-ханим Мальва. Нi Марiя, нi Стратон не проводжали весiльну кантару, не бенкетували на доччиному весiллi. Сидiли зi сво┐м чорним горем у Стратоновiй свiтлицi, такiй тихiй-тихiй, мов по покiйнику. Сiм веж Ор-капу навiки зачинилися перед Марi║ю, пересунулися з Перекопу, i зупинилися непройденими горами довкола Марi┐но┐ домовини над долиною Узенчика. Дотепер цих скель не помiчала Марiя. Адже бiля ┐хнiх стiн жило тiльки ┐┐ тiло, працювали тiльки ┐┐ руки на грiш, а душа, а надiя були далеко поза ними, тому скелi не гнiтили. Нинi ж вони зiйшлися, стулилися бiлими ребрами, загородили той вузький прохiд, яким довгими роками мандрувала з Мальвою у край веселий... Двi гори: Анам-каяси i Балан-каяси... Гора-мама i гора-дитина. Колись, кажуть старi татари, тут жила вдова з дочкою. Посватався до Зюлейки розбiйник, i пiшла Зюлейка йому назустрiч. Побачила це мати i закричала: "Краще камiнням станьмо!" I перемiнилися обидвi на скелi. О, якби мала тепер Марiя таку чарiвну силу! Не втiшив ┐┐ ханський багатий агарлик - плата за наречену. В десятикрат повернулися Марi┐ тяжко заробленi грошi на грамоту. Та кому тепер вони були потрiбнi? Минув тиждень, другий, i вибралася стара мати, ханська теща, до палацу провiдати дочку. В чорному i чорна на обличчi, мов тiнь людська, пiдходила до зачинених залiзних ворiт. Зупинив ┐┐ стражник у гостроверхому шоломi, з бердишем у руцi. - Куди, стара! - Я до дочки, - сказала, блукаючи поглядом по землi. - Вона дружина ханська. - Ти? Мати Мальви-ханим? - здивувався стражник, i тепер пiдвела на нього очi Марiя. Довго дивилася на во┐на i вже забула, чого прийшла. Десь вона бачила це бiляве обличчя, колись воно майнуло повз не┐ i дивно стривожило материнське серце... Ах, це було давно, тодi, коли покiйний хан Бегадир вирушав на Азов, а вони обидвi з Мальвою вперше мандрували в гори, тiкаючи з голодного степу... Так, так, це той, схожий на святого, що береже матiр божу на скелi Успенського собору. Тодi Марiя не бачила його очей, а тепер вони дивилися на не┐ холодно i неприступно, але такi знайомi, такi знайомi. Боже, це ж Мальвинi очi! Вражена неймовiрною здогадкою, пiдступила Марiя, простягнула руки, i зiв'яли вони. - Ти - мати ханим Мальви? - спитав ще раз сеймен Селiм, уже м'якше, та все ж з недовiр'ям. - Так, так... - шепотiла. - А ти, хто ти? - запитувала i слабла. - Хто ти? - Не годиться во┐новi на службi з жiнкою розмовляти, - суворо вiдповiв Селiм, але не зачиняв ворiт, стояв скований безумним поглядом цi║┐ незнайомо┐ жiнки. - Добре, - сказав по хвилинi, - я доповiм кизляру-азi, що до ханим прийшла ┐┐ мати. - Хто ти? - не чуючи його слiв, допитувалася Марiя. - Ради життя тво║┐ матерi, скажи, хто ти? - Я не маю матерi. В мене не було ┐┐... - вiдповiв, i сум промайнув по суворому обличчю во┐на, промайнув тiнню хмаринки i щез. - Хто ж народив тебе на свiт? Чей же мусив хтось тебе на свiт народити! - скрикнула Марiя, i вiдступив за ворота збентежений Селiм. - Нi, нi! Не зачиняй, благаю! - впала на колiна Марiя. - Скажи менi тiльки одне: звiдки ти прийшов сюди? Селiм пiдвiв ┐┐ з землi, мовив лагiдно: - Ти хвора розумом, жiнко, i йди собi. Не змушуй мене кликати ║внухiв, щоб вигнали тебе. В тебе, певно, велике горе, ти дiтей сво┐х шука║ш, ┐х тут нема. Ханим Мальва з Мангуша родом, я називаюся Селiм, а моя харт-ана - стара циганка Емiне з Салачика. Тут нема║ тво┐х дiтей. - Але ж ти не циган, ти бiлий! - вчепилася Марiя за кiльця зачинено┐ брами. Отямилася. Ступала кам'янистою вулицею, мимовiльно приспiшувала крок, пiдбiгала, минала грецькi та вiрменськi крамнички, не чула вигукiв крамарiв, наштовхувалась на жiнок, що квапились на базар до Салачика, i зупинили ┐┐ циганськi лiп'янки, шатра i чорнi отвори печер у скелi. - Скажiть, де живе стара Емiне? - чiплялась до людей. - Де Емiне живе? Показали ┐й на крайню печеру. Поморщена, з розпатланим сивим волоссям вiдьма вийшла з печери i наставила кiстлявi пальцi, нiби хотiла ними вчепитися в обличчя непрохано┐ гостi. - Чого шука║ш тут? - просичала. - Ти, Емiне? - спитала Марiя, i в пам'ятi спливли циганськi табори на околицi села; зойкнув у грудях старий, забутий уже бiль, вiд якого божеволiла Марiя, коли пропав iз саду маленький Семенко. - Я не ворожу бiльше, - забулькало в горлi старо┐. - Iди, - показала рукою на вхiд до печери. - Там донька моя... - Нi, нi, я не по ворожбу прийшла... Але в мене ║ грошi, i я заплачу тобi... Скажи, звiдки в тебе взявся той парубок Селiм, що в хана служить? Збентежено забiгали очi в старо┐ i зупинились. Проштрикнула вона недовiрливим поглядом Марiю i повернулася не вiдповiвши. Марiя схопила циганку за руку. - Я золото маю, Емiне! Скажи, ти з Укра┐ни привезла його? - Ми люди кочовi i всюди бували. Не може згадати моя пам'ять, звiдки той хлопець, якого хан купив у мене. Марiя вiдв'язала вiд ши┐ мiшечок. - Тут багато золота. Я дам тобi все, якщо скажеш, вiдьмо, де i коли украла ту дитину, що була бiла, як шум на молоцi, а очi мала синi, мов незабудки... - Iди, жiнко, - прошамкала Емiне, спiвчутливо позирнувши на Марiю. - Не шукай втраченого. Вiн усе одно вже не твiй, навiть якщо ти його породила... Поплентала Марiя. Гудiло в головi, давило лещатами скронi. Пiшла назад до палацу. Вiдчинилася парадна брама. Верхи на конях ви┐хали безбородi ║внухи, а посерединi - теж на конi - дружина хана в парчевiй чадрi. Впiзнала Марiя, та не поворухнулася з мiсця, не пiдвелась. Це не ┐┐ дочка, не Мальва - зовсiм чужа жiнка зi знайомим обличчям, що просвiчувалось крiзь серпанкову вуаль. Усе тут не справжн║: i те, що, можливо, ┐┐ син охороня║ хана, i те, що Мальва стала ханською дружиною, i те, що Марiя Самiйлиха сидить, мов жебрачка, бiля ворiт палацу... "Бо хiба може бути це все правдою? Нi, це не ми. Ядучий плющ обсотав нашi тiла i душi, взявши собi нашу подобу, висмоктавши живу кров. Нас бiльше нема║... Горбатий верблюд, що он сто┐ть на майданi бiля купецького каравану, благороднiший за нас. Вiн ще може плюнути в обличчя господаревi смердючою слиною, вiн гордо держить голову, бо залишився-таки сам собою, а нас нема║. Ми вмерли, знищивши себе зi страху..." Зупинила Мальва коня, побачивши матiр, що сидiла згорблена на мiстку i блаженно усмiхалася. Припала до не┐. I тепер Марiя вiдчула, як зсува║ться з ┐┐ грудей тяжкий камiнь жури, як проясню║ться стомлений мозок i поверта║ться тихий спокiй. "Десь, певно, живе ще й третiй яничар. На службi у вбивць ┐хнього батька. Куди менi йти вiд них?" Покора заповзала в душу Марi┐, погасли мрi┐, бажання, не стало Самiйлихи. Сидiла, скулившись бiля чужих ворiт, бездомна сука, що шука║ на звалищах розгублених щенят. - Я до тебе вибралася, мамо, - почула Марiя голос Мальви i дотик теплих долоньок до щiк. - Як живеш? Чи здорова? Чому донинi не приходила? - Нездужала я... А ти щаслива, дитино? - спитала, не дивлячись на дочку, щоб не бачити ┐┐ в чужому одягу, а тiльки чути рiдний голос, вiдчувати рiдний дотик рук. - Щаслива, хан любить мене, - прошелестiли Мальвинi губи, i тодi глянула на не┐ мати, бо якесь тривожне недомовлення чулося в ┐┐ словах. Була марна i невтiшна, гей, чи не вiдчула пташка неволю в золотiй клiтцi? Помiтила Мальва материнi стурбованi очi, осмiхнулася. - Я щаслива, мамо, аби ти тiльки не побивалася... - Не журися мною. Я житиму у Мангушi зi Стратоном. Як уже раз вiдiрвешся вiд свого вугла, то пiд чужим мусиш здихати... А Стратоновi буде легше зi мною... I тобi... - Марiя глянула на во┐на, що стояв у воротах, прошепотiла: - I менi теж... - Ти не плач, мамо, - Мальва пригорнула Марiю. - Самi сльози чомусь бiжать. - Марiя пiдвелася, показала рукою на Селiма. - А його ти зна║ш? - Знаю. Це улюбленець ханський, найближчий його охоронець. "Обо║ ханськi. Обо║ яничари... Дiти, дiти, мальви зав'ялi..." Боязко, стискуючи губи, щоб не розридатись, пiдходила Марiя до Селiма. Селiм винувато усмiхнувся. - Прости, стара. Ти якась дивна, i я не повiрив, що ханим - твоя дочка. Марiя торкнулась до його плеча. - Я не гнiваюся на тебе. Я буду часто приходити, а ти... ти усмiхнися хоч iнодi до мене... Не дивуйся, чому я спитала, хто твоя мати. Ти нагадав менi мого сина, Мальвиного брата, його вкрали в мене, коли вiн був ще в пелюшках... - Марiя затулила уста долонею, бо побачила, як здригнувся Селiм, очi вп'ялися в обличчя жiнки, i дрiбно тремтiв бердиш у його руках. - Хан ви┐жджа║! Великий хан Кримського улусу Iслам-Прей! - пролунав голосний крик у дворi, виструнчився Селiм, ║внухи пiдхопили на руки Мальву, висадили на коня. Iслам-Гiрей виконував волю кохано┐ дружини: вирушив супроводжувати ┐┐ до матерi. Марiя тiнню майнула вздовж стiни i зникла непомiтно за муром. РОЗДIЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ Свiт розвива║ться сам собою, i нiякий тиран йо