ському морях ходять турецькi галери, що пантрують кримськi береги... Ти такий самий васал, як i я". Вiдчинилася залiзна брама, i пiд звуки барабанiв аяк-капу провiв козацьких послiв угору сходами до кофейно┐ кiмнати. квнух наливав терпку пахучу каву у фарфоровi фiльджани i, кланяючись, розносив послам, що, порозсiдавшись на мiндерах, с селянською безпосереднiстю розглядали винограднi розписи на стiнах i майстернi вiтражi на маленьких шибках, притулених пiд самою стелею. Аяк-капу власноручно пiднiс гетьмановi фiльджан з кавою: зрозумiв Хмельницький, що багато дукатiв попливе з кишень, поки покличе його до себе вередливий хан. Проте довго чекати не довелося. Слуга, який весь час шастав iз кофейно┐ кiмнати до посольського залу, вийшов до послiв i, зiгнувшись у три погибелi, мовчки показав обома руками на дверi, що означало: хан дозволя║ увiйти. Гетьман подався в зал сам-один. - Не потрiбен менi драгоман, - сказав Хмельницький i пройшов повз нiмих рабiв, що стояли навшпиньках бiля одвiркiв, наче стату┐. В правому кутi залу на ворсистому червоному килимi пiд малиновим балдахiном сидiв суворий з мускулистим обличчям чоловiк. Колись у Туреччинi Хмельницький бачив османських пашiв, знав ┐хнi жорстокi звички i горду пиху - чекав таким побачити й хана, Тому при║мно вразив вигляд суворого во┐на, якого тiльки сан примусив одягти велику зелену чалму i сiсти пiд малиновий балдахiн. "Певно, вiн набагато краще i почува║ себе на конi, - подумав Хмельницький. - Я мiг би з гiднiстю скресатися з ним на шаблях, мiг би йти плiч-о-плiч у рiвноправнiй спiлцi, та кланятись йому тяжко, бо лицар лицаревi раболiпних поклонiв не склада║". Хмельницький якусь мить бачив тiльки Iслам-Гiрея, потiм помiтив калгу i нурредина, що сидiли обабiч хана, i ханських сановникiв, якi стояли збоку. Хан з цiкавiстю придивлявся до Хмельницького. Йому сподобалась велична постать гетьмана, на якiй так добре лежав жупан з бiлого сукна, а поверх нього темно-зелений кунтуш з вiдкидними рукавами. Сподобались його кошлатi брови, енергiйно зсунутi до перенiсся, i хвацькi вуса, але вiн чекав вiд Хмельницького поклону. Чей же просити чогось прийшов. Гетьман скинув шапку i опустив на груди голову, вiдкидаючи вниз довгого чуба. З цим вiн подав до нiг хана дорогу далматинську шаблю i пiстоль з iнкрустованою кiстяною ручкою. - Милостю аллаха велико┐ орди високоiменний хане, - почав гетьман, - лицар багатств не ма║, тож приношу тобi те, з чого живемо i на що надi║мося, а крiм цього, ще й глибоку пошану до тво║┐ особи полководця i богатиря. - Гарно говориш, - вiдказав хан. - Зна║ш чим пiдкупити во┐на. I драгоманiв, бачу, не потребу║ш... Що ж привело тебе, Iхмелiскi, до мене у весняну пору? Чей не так давно, як мо┐м вухам чутно було, ти готувався з королем iти на мене вiйною. - Досi ми були ворогами, - не опускаючи очей, говорив Хмельницький, - але тiльки тому, що козаки гнули ши┐ у лядському ярмi - тож воювали з тобою поневолi. Тепер ми хочемо скинути ганебне iго i пропону║мо вам дружбу. - Але ж ти пiдданий короля i зраджу║ш його. Звiдки я можу знати, що не зрадиш мене? - Не можна називати зрадою, хане, праведну боротьбу. Гетьман Дорошенко не вважав Шагiн-Гiрея зрадником, коли той почав справедливу вiйну проти кафського пашi i Кантемира-мурзи. Зрадити можна батька, та не губителя свого. А на Укра┐нi лядське тиранство гiрше мучительства фараонiв. Ляхи козацьких дiтей у котлах варять, жiнкам груди вiдрiзують. Галерним гребцям в тисячi разiв легше живеться, нiж нашому рата║вi. А тому йдемо воювати ляхiв, якi ║ i тво┐ми ворогами. Вони погорджують тво┐м славним iменем, не платять тобi данини, ще й нас пiдмовляють нападати на вас. Ось, поглянь, - Хмельницький вийняв з-за оборки кунтуша папери i подав ┐х хановi. - Це привiле┐, якi дав нам король у плату за те, щоб ми йшли сво┐м вiйськом на Крим. Тож просимо тебе пiти разом iз нами проти зрадникiв i клятвопорушникiв. Iслам-Гiрей прийняв папери i передав ┐х пласколицьому бородатому дiдугановi, що, здавалося, дрiмав, стоячи справа бiля трону. - Дай драгоманам, хай слово в слово перепишуть людською мовою, - сказав до Сефера Газi i повернувся знову до Хмельницького. - Чим ти заручишся, гетьмане, в тому, що чистосердечнi тво┐ помисли i намiри? - Подай менi свою шаблю, хане, - вiдказав Хмельницький. Вiн узяв з рук Iслам-Гiрея карабелу, поцiлував лезо i рiк: - Клянусь творцевi всi║┐ видимо┐ й невидимо┐ тварi, що все, чого прошу в його хансько┐ милостi, роблю без пiдступностi i зради. Коли ж кажу неправду, то допусти, боже, щоб ця шабля вiддiлила мою голову вiд тiла. - Тяжка клятва, - мовив хан, - але заклика║ш ти в свiдки свого бога. Залиш менi сво┐х достойних аманатiв[153], гетьмане. - Хане, одного мого сина замордував бузувiр Чаплинський. Другого залишаю тобi заложником, - хрипко вимовив Хмельницький, i бiль зсудомив його обличчя. Iслам-Гiрей вдоволено хитнув головою i на знак згоди плеснув долонею по стегнах. - Сказав пророк, хай благословить його аллах; дружба з мудрим - це користь вiрi. Що ж, Iхмелiскi, я згоден на спiлку з тобою. Та до вiйни я ще не готовий. Але дозволяю свому перекопському бе║вi йти тобi на допомогу з ногаями. Хан показав рукою на сановникiв, що стояли збоку, Хмельницький приглянувся до них i аж тепер упiзнав обличчя Тугай-бея. Очi в гетьмана просвiтлiли, вiн вклонився хановi i його достойникам. Наступного дня козаки пили на радощах посеред майдану перед ханськими палацами. Був великдень, другого квiтня. Хмельницькому ж - не до великодня. Чорно зажурений сидiв у кiмнатi старого вiрменина Аветик-оглу, i здавалось йому, що в нього вiдняли руки. Його сокiл - Тимiш - у ханському дворi, i життя сина залежить вiд першо┐ битви з коронним гетьманом Потоцьким. А там - або перемога, i воля народовi, i воля синовi, або ж ще темнiша нiч на Укра┐нi i кайдани галерного гребця на руках Тимоша. Козаки святкували великдень. Виносили з крамниць вино, цiдили глечиками, гомiн i регiт вривалися у вiкна ханських кiмнат. - Гяури святкують - свiй байрам, - доповiли слуги хановi. Iслам-Гiрей велiв викотити козакам три бочки вина i зарiзати п'ятнадцять баранiв на знак милостi. А тодi закурились вогнища, захмелiли голови козацькi i покотилася над чужою тiсною землею широка, як дикi степи, могутня, як води на Днiпровських порогах, - пiсня: Ой що ж бо то та за чорний ворон, Що над морем кряка║, Ой що ж бо то та й за бурлака, Що всiх бурлак склика║! I вдарилась пiсня туманними дитячими спогадами i материнським болем i тiльки що вiдчутою тугою в серце жiнки, що стояла за мушарабiями на Соколинiй баштi. - Хто ви, звiдки ви тут узялись? - шептала Мальва-Соломiя материнською мовою, притулившись чолом до самшитово┐ решiтки, не помiчаючи ║хидно пiдозрiливих очей ║внуха, що стояв за колоною внизу. - Звiдки ви тут узялись так пiзно?! РОЗДIЛ СIМНАДЦЯТИЙ Засвiт встали козаченьки В похiд з полуночi!.. Укра┐нська народна пiсня Сiмсот рiчок i чотири - всi в Днiпр упали, а одна рiчка, сама невеличка, Днiпровi всю правду сказала... Та й повiяв вiтер низовий на рямини кедровi, на вiтрила персовi i рознiс славу про козацьку розправу та по всьому великому свiту. Ой що ж то за Хмiль? Шугала козацька пiсня над бистрими рiками, над тихими морями i за тридев'ятими землями, та не про той хмiль, що по тичинi в'║ться, а про славного Хмельницького, що над Жовтим Бродом з ляхами побився i до схiд сонця, як ще не свiтало, вражою кров'ю умився! Завмер на мить свiт - а догулював вiн, задиханий i стомлений, тридцятилiтнiй кривавий танець, чекаючи останнього акорду, - завмер у подивi й тривозi: хто сколихнув повiтря незнаною визвольною музикою, звiдки новий музика взявся? Хмельницький? Який - Хмельницький? Гей, а чи не знали його досi? То ж чия слава три роки тому прогримiла вiд Дюнкерка до Сарагоси, коли-то граф де Брежi[154] склав кондицi┐ з королем Владиславом про службу козацького полку у французького генерала Конде? Тодi старий дипломат сам подивляв хоробрiсть запорожцiв i во║нний талант Хмельницького, тепер же сполохав його самостiйний похiд козацтва в спiлцi з татарами на Польшу, i вiн запропонував французьку допомогу королевi. Той самий Хмель! Подався габсбурзький дипломат Франц Лiзоля до цiсаря намовляти його, щоб узяв при цiй нагодi Польшу пiд свiй протекторат; вождь англiйських iндепендентiв Олiвер Кромвель привiтав гетьмана Укра┐ни з перемогою над католиками; прича┐вся претендент на польський престол семигородський князь Юрiй Ракочi; венецiанцi потирали вдоволено руки: Польша муситиме вступити у вiйну з Туреччиною. А Хмельницький, йдучи з-пiд Жовтих Вод на Корсунь з шарлатовими корогвами, послав гiнця з листом до Олексiя Михайловича: "Зичили бихмо собi самодержця - господаря такого сво┐й землi, яко ваша царська вельможнiсть, православний християнський цар". I вiдповiдь отримав через севського во║воду Леонть║ва, обнадiяв цар. Переможна пiсня лунала над розбурханим свiтом, досягнувши кримсько┐ землi. - Що ж то за Хмiль? - загомонiли сеймени при ханському дворi, зашепталися купцi на ясир-базарi, засичали ║зу┐ти на Ермене-маале. Тiльки Iслам-Гiрей мовчав, нiби не вiдаючи того, що перекопський ор-бей Тугай кроку║ поруч iз Хмельницьким по Укра┐нi з шiстьма тисячами нога┐в. Шiстнадцятилiтнiй аманат Тимiш Хмельниченко перебував у Чуфут-кале на правах знатного бранця, очiкуючи листа вiд батька. Перемога чи знову невдача, полковницький бунчук чи кайдани галерного гребця? Юному лицаревi, що вирiс у сiдлi, вмiв стрiляти з рушницi з-пiд черева коня, а з лука - правою i лiвою рукою, вузькою була кара┐мська фортеця, обступлена з усiх бокiв глибокими проваллями, вузькою була печера, в якiй мусив мешкати, непривiтними й чужими здавались понурi кара┐ми, що жили, наче кроти, в кам'яних норах i насторожено придивлялись до нового поселенця. Вiд батька вiстка не приходила. Одного квiтневого ранку незвичний гамiр почувся бiля входу в пiдземелля, до гетьманича долинуло настирливе "Темиш, Темиш!", мешканцi печерного мiста чогось домагалися у вартових, i в ┐хнiх викриках вчувалася погроза. Тимiш пiдiйшов до виходу, вартовий сеймен затримав його i наказав не виходити. Тiльки ввечерi, коли кара┐ми спали, вартовi покликали Тимоша i, тихо крадучись, провели його через схiдну браму фортецi. Ханський заложник опинився вночi у знайомому будинку старого вiрменина Аветик-оглу, в якого недавно зупинявся Хмельницький. Господар розповiв Тимошевi новину, яка вже встигла облетiти свiт: батько перемiг пiд Жовтими Водами. А мiг був i не дiзнатися. Звитяга козацького вiйська мало що не освятилася кров'ю гетьманського сина. Ре║стровi козаки, з якими вийшов проти Хмельницького молодий Потоцький, перейшли на бiк гетьмана, скаравши на смерть старшин-зрадникiв Iвана Барабаша та Iлляша Кара┐мовича. Вiстка про вбивство потомственого кара┐ма - переяславського полковника Iлляша - дiйшла до Чуфут-кале, i кара┐ми зажадали кровi за кров. У перший день свого перебування на Ермене-маале Тимiш побачив, що i тут нема для нього безпеченства. Польськi ║зу┐ти в чорних сутанах снували по вулицях, вечорами зупинялися перед вiкнами Тимошево┐ свiтлицi, викрикуючи прокльони, вранцi Аветик-оглу побачив на огорожi намальованi квачами чорнi хрести. Старий порадив Тимошевi, щоб вiн просив у хана притулку за огорожею його палацу. Але вiдповiдi вiд хана гетьманич не отримав. Врештi надiйшов лист вiд батька. "Дорогий мiй сину, - писав гетьман, - милiстю божою зацне вiйсько Запорозьке розбило лядських окрутникiв, та анахтемський аспид ще не вбитий - вiйна тiльки почина║ться. Попроси хана, щоб зволив прийняти тебе в сво┐х покоях, i скажи йому, що здобич, яку отримали татари пiд Жовтими Водами, нiчого не значить перед тi║ю, яку вони матимуть, якщо борзо прийдуть з великим вiйськом. Дотепер ми мали справу зi слугами, вiднинi валкуватимемо з панами - розкiшними i багатими". Тимiш передав хановi гетьманського листа, та знову Iслам-Гiрей вiдмовчався. Повiльно й нудно минали днi в непевностi й тривозi. Аж у травнi, коли гетьманич уже й не чекав ханського прийому, на Ермене-маале верхи прискакав ханський стражник. Бiляве слов'янське обличчя так не пасувало до татарського вiйськового одягу, що Тимiш у першу мить подумав: "Хтось iз Низу, переодягнений. Що за вiстi?" - Хан тебе чека║ у дворi свого палацу! - проказав сеймен i повернув коня. Готовий до найгiршо┐ несподiванки, пройшов Тимiш крiзь одчиненi ворота на ханське подвiр'я i мало не закричав вiд нестримно┐ зловтiхи. Хан, одягнений у шубу i бiлий тюрбан, гордо сидiв на сивому аргамаку, а напроти нього пiд ескортом ногайських во┐нiв стояли два шляхтичi. Один, добре знайомий Тимошевi, - довговолосий, сивий, у нагрудному панцирi, вiяльцями розсипалися вуса; другий у круглiй бобровiй шапцi з перами i в червоному пошарпаному жупанi. - Йогомость пан кракiвський, великий коронний гетьман Потоцький i чернiгiвський во║вода польний коронний гетьман Калиновський, - пролунав голос ногайського мурзи Салтана, який привiз iз Укра┐ни знатних ясирних, - вiднинi раби великого хана Кримського улусу Iслам-Гiрея! Поникла голова Потоцького, а Калиновський нiби й не почув зневажливих слiв, вiн з ледь помiтною посмiшкою на устах вперто дивився на стягнуте в жовнах обличчя хана, немов хотiв прочитати на ньому вдачу i характер свого ворога. Очi зустрiлися, хан затримав на польному гетьмановi холодний погляд i промовив до Потоцького: - Бачить аллах, не хотiв я цi║┐ вiйни. Але з диявольською намовою, забувши наше колишн║ побратимство, ви вiдправляли з порожнiми руками наших послiв, яких я присилав за звичайними упоминками. Пiсля цього козаки попросили в нас допомоги, а тепер кличуть iти вiйною до самого трону вашого короля. Запитую тебе, чи може Польща примиритися з козаками? Потоцький глянув спiдлоба на хана i з пихою вiдказав: - Рiч Посполита не мириться з пiдданими, вона ┐х кара║! Глузлива усмiшка розiрвала хановi стуленi уста. - Ти ж бачиш, Потоцький, що за цим разом покарали пiдданi владцiв. Калиновський випередив пустодзвонну вiдповiдь коронного гетьмана, вiн хотiв дiлово┐ розмови з ханом. - Рiч Посполита не зна║, чого вони хочуть, - сказав. - Ви мусите ┐х визнати як державу по Бiлу Церкву, а нам данину за чотири роки по сто тисяч злотих щорiчно i наперед не ухилятися вiд плати. - Це добре, що ти готовий торгуватися, хане, - вiдповiв польний гетьман. - I ми згоднi вести торги, але з тобою - не з Хмельницьким. Проте таких умов Рiч Посполита не прийме. - Тодi самi дивiться... Ми з Iхмелiскi заприсяглися на вiчне побратимство. А в спiлцi з ним не бо┐мося не тiльки короля, а й турецького султана. За вас же, вельможнi панове, я жадаю по двадцять тисяч злотих! - Висока цiна, хане, - процiдив крiзь зуби Калиновський. - Видно, ти спритний купець, зна║ш, за що як платиться. Червiнь проступила на смаглому лицi Iслам-Гiрея, вiн пiдвiв руку з нагайкою, та спинився. - В Чуфут-кале ┐х! - коротко наказав i повернув голову до Тимоша: - Твiй батько чесно дотримав присяги, гетьманичу. Я теж дотримаю слова: ти скоро будеш вiльний i повернешся на Укра┐ну. Скажи гетьмановi, що я небавом прибуду до нього сво║ю власною персоною з незчисленним вiйськом! Хан шарпнув за поводи, кiнь, учувши владну руку господаря, здибився, пiднiсся над головами гетьманiв. Кинувся назад Потоцький, тiльки Калиновський стояв камiнно, продовжуючи змагатися з ханом. Ще мить - i баский аргамак упаде на вождiв польського вiйська. А впертий Калиновський сто┐ть незворушно пiд кiнською тушею, i опуска║ться ханський кiнь поруч iз польним гетьманом. - Тридцять тисяч червiнцiв за твою голову! - синi пелехи лютi вихопились iз його очей, вiн влущив у повiтрi гарапником. - Ти зна║ш цiну силi, хане! - злобно засмiявся Калиновський. - Ми з тобою ще сторгу║мося i за Укра┐ну, i за Хмельницького! Шаленством спалахнули очi гетьманича, кров хлинула до обличчя i бризнула з кожно┐ ямки глибокого ряботиння, вiн прискочив до Калиновського, схопив його за комiр жупана. Та в цю мить чиясь рука смикнула Тимоша за обшивку свити i потягнула назад. Рiдкобородий старець iз вузькими щiлинками очей прошелестiв сухим голосом, сопухом дихнувши Тимошевi в лице: - Не личить пiдданому втручатися в справи господарiв! Кивнув головою хан, той самий бiлявий сеймен, що при┐жджав по Тимоша на Ермене-маале, а тепер весь час стояв, наче витесаний з каменю, поруч iз Iслам-Гiре║м, пiдiйшов до гетьманича i, поклавши йому руку на плече, показав очима на браму. Мовчки подався Тимiш через майдан до тiсних провулкiв вiрменського кварталу, а за ним - сеймен на конi. Раптом Тимiш розправив плечi, повернувся до стражника i крикнув надiрваним голосом, простягаючи руку на пiвнiч: - Ялан![155] Там господар, там! Тепер чекав: якщо ханський стрiлець штовхне або вдарить нагайкою, вiн уб'║ його. Але очi в сеймена були лагiднi i трохи здивованi, вiн скочив iз коня i, пiдступивши до розгарячiлого юнака, спитав з на┐вною цiкавiстю: - Iхмелiскi - твiй ата?[156] - Так, во┐не! Мiй батько - гетьман велико┐ Укра┐ни, а цих собак у королiвських кунтушах вiн власними руками спiймав пiд Корсунем, мов шолудивих шакалiв у курнику! - Я бачив його, то - вiдважний батир, - промовив сеймен захоплено. Вiн оглянувся i ще ближче пiдступив до гетьмана. - Темиш, чу║ш, Темиш, старий мурза Iхмелiского Джеджал зна║ звiдкись мене, вiн сказав, що я з Укра┐ни. Скажи менi, чи справдi я з Укра┐ни? - Ти яничар! - гаркнув зневажливо Тимiш. - Ти забув свою вiру i мову задля шматка хансько┐ пастирми. - О нi, Темиш. Яничари за морем, у султана, а я кримський i нiколи не знав iншо┐ вiри i мови, як наша, татарська. Але чому менi кажуть, що я з Укра┐ни? - Не знаю, парубче, - охолонув Тимiш. - Може, тебе забрали в ясир, коли ти був ще зовсiм маленьким... - Чого ж тодi я вирiс у циган, скажи, Темиш? - У циган? Бiдолашний ти мiй брате... - зiтхнув Тимiш. - Таж цигани не одне немовля вкрали з Укра┐ни на продаж. Як ти назива║шся? - Селiм. - Можливо, ти й Семен... - Так, я сеймен, - сказав тихо Селiм i додав уже iншим тоном, гордовито запальним: - Перший ханський стражник! - Бог змилувався над тобою, врятував тебе вiд страшного грiха братовбивства. Будь собi тепер хоч Селiмом, а хоч i чортом. Все одно воюватимеш за Укра┐ну. Ти пiдеш iз ханом допомагати Хмельницькому. Сказав Тимiш i пiшов по тiснiй Ермене-маале до господи Аветик-оглу. Селiм пройшов за ним i зупинився. Стояв, поки гетьманич зачинив за собою дверi, i все чекав: вiн оглянеться i ще щось скаже. Але Тимiш не оглянувся... ...Iслам-Гiрей згадав про Мальву аж тодi, коли Хмельницький ви┐хав iз Бахчисарая. Туга й бажання охопили його, вiн скинув iз себе тюрбан, кирею i подався до гарему. Зупинився на порозi Мальвино┐ кiмнати i чекав, що вона, як завжди, пiдбiжить до нього, обнiме за стан, тулячись головою до грудей. Але Мальва стояла бiля мангали блiда, збентежена i непорушна. - Що болить тобi, Мальво? - хан притулився долонею до ┐┐ чола. - Нiчого не болить. Ти давно не приходив. Але твоя воля... В тебе я третя... - О Мальво, люба моя ханим. Хай нiколи не пече тебе вогонь ревнощiв. Я не знаю нiкого, крiм тебе, вiдколи ти стала мо║ю. Важливими справами займався твiй повелитель. - Я чула дивнi спiви i бачила чужих людей у тво║му дворi. Хто вони? - Чи ж то мало чужинцiв приходить щоденно до хана? Хай вони не турбують тебе. Могутностi Iслам-Гiрея нiщо не загрожу║. - То козаки були? Хан пильно приглянувся до Мальви. Що це в не┐ - цiкавiсть, страх чи, може, кров козацька мовить? - Я принiс тобi, люба, намисто з червоними рубiнами, хай прикраша║ воно тво┐ перса, я пришлю тобi черкеських танцюристок, щоб утiшали тебе, проси в мене чого хочеш - сповню, але про справи державнi не випитуй, не жiноче то дiло. - Спасибi, хане, - поклонилася Мальва, поклала намисто в шкатулку, i не було на ┐┐ лицi втiхи, а в очах колишньо┐ пристрастi. Наче викупана в крижанiй водi, стояла перед Iслам-Гiре║м Мальва - покiрна й холодна. Минали днi, а Мальва никла i в'янула, немов тюльпан у Персидському саду, що його забули поливати садiвники. Браслети i рубiни лежали неторканими в, шкатулцi, зi слухнянiстю рабинi лягала Мальва на м'якi багдадськi килими поруч з ханом... Тiльки тодi впiзнавав ┐┐ Iслам-Гiрей, коли вона схилялася над колискою сина, наспiвуючи звiдкись знайому чужу мелодiю. "Що могло трапитися?" - мучився хан. Вiн любив, Мальву першою запiзнiлою, а певно, й останньою любов'ю, забув про двох старших жiнок, що скиглiли в безсилiй злобi в сво┐х гаремах, дарма чекали на нього довгими ночами хтивi одалiски: красуня з Мангуша забрала собi його всього. А тепер Iслам помiчав, що втрача║ ┐┐ любов, i жахом проймалося серце: як вiн житиме без не┐? - Пусти мене, хане, до матерi, - попросила якось уранцi Мальва. - Давно в не┐ не була. - Назджаз![157] Я ж не бороню тобi нiколи. Зараз звелю запрягти карету. - Дозволь менi самiй пiти до не┐, пiшки... Хан не вiдповiв, а пiсля обiду зайшов до Мальвино┐ кiмнати ║внух i повiдомив, що султан-ханим може йти до Мангуша. Так незвично i по-дитячому втiшно було Мальвi йти вузьким проваллям Ашлама-дере, де знайомий кожний камiнчик, кожна чашечка бiло┐ павутицi, кожна голiвка жовтогарячого цвiту, держи-дерева. Стало вiльно, немов незримi, та мiцнi сiтi, що окутували i тiло, i свiдомiсть, враз розповзлися, прогнилi, Мальва здерла з лиця яшмак i побiгла ущелиною, протинаючи грудьми холодне повiтря, i була вона тепер дiвчинкою з-над Узенчика, i нiхто б не вгадав по нiй, що це йде до матерi можновладна дружина хана. Та минуло захмелiння, реальнi контури свiту випливли з голубо┐ ┐мли, а тодi побачила Мальва скопцiв, що йшли за нею тихцем, скрадаючись помiж камiнням. I аж тепер зрозумiла вона, якою цiною купила ханську любов. Обезсилiла раптом, а iнстинктивний протест проти неволi затряс нею, i вона iстерично закричала на ║внухiв, що принишкли за скелями: - Геть, геть, геть! Вдарилась квола луна об стiни ущелини i затихла разом iз душевним бунтом. "Що це зi мною? - подумала Мальва. - Я ж ханська дружина, а вони його слуги, i так мусить бути. Хiба могла б я жити тепер деiнде, коли там син i - вiн... коханий?" Одягла яшмак i статечно подалася видолиною до Мангуша. - ...Мамо, я бачила ┐х... Чому вони прийшли так пiзно? Бiльше нiчого не сказала i незворушно дивилася на материну розпуку. А ввечерi рабиня На┐ра розповiдала ┐й казку. Вона знала ┐х безлiч, i ставали цi казки для Мальви тим другим свiтом, що закрився перед нею. - Було чи не було, - тягла На┐ра, - а в колишнi часи жив могутнiй султан, який пiдкорив три чвертi свiту, а та чверть, на яку не ступило копито султанського коня, тремтiла в страху перед грiзним падишахом. I пiшов вiн на Русь i проковтнув сорок мiст, як один шматок. Повернувся султан зi славою i золотом, та нiщо не втiшало його так, як полонянка Маруся, що ┐┐ схопили в церквi яничари, коли вона вiнчалася зi сво┐м джигiтом. Закохався султан, як тисяча сердець, i присягнув, що буде з нею однi║ю жити. Полюбила й полонянка султана, а що була чарiвниця, то вiдiбрала волю свому пановi. Що б Маруся не сказала, вiн слухав ┐┐, домоглася вона неможливого: султан заприсяг нiколи не йти вiйною на Русь. Сорок тисяч невiльникiв повернула вона в ┐хнiй рiдний край, та сама вертатись не захотiла. Гяури пiснi склали про не┐ i назвали ┐┐ сво║ю святою... - А далi, далi що? - допитувалася Мальва, але На┐ра не знала, що було далi. - Аллах один вiда║... ┐м сповнились бажання, хай сповняться i нам... Багато ще казок прослухала Мальва, а цi║┐ бiльш допроситися не могла - чомусь випала вона з пам'ятi старо┐ На┐ри. I, мабуть, тому розрослась дивна казка в уявi султан-ханим по-iншому, i Маруся ставала схожою на синьооку дiвчину з Мангуша, а турецький султан - до гостробородого хана Кримського улусу. "...I домоглася Маруся в хана, що нiколи вiн не пiде вiйною на Укра┐ну, i сорок тисяч невiльникiв повернула в ┐хнiй рiднiй край, а сама... сама вернутись не могла, бо любила хана... А що далi, що далi?" Звiстка про Жовтi Води i Корсунь докотилася й до Мангуша. Спочатку пошепки, а потiм голосно загомонiли поселенцi над Узенчиком про чудо, яке виблагали люди в чудотворно┐ iкони Успенсько┐ Марi┐: хан iде визволяти Укра┐ну! Стратон не вiрив. Та звiдки ж бо могла взятися сила на Укра┐нi, щоб розгромила королiвське вiйсько, i хто де чував, щоб християнам iшли на помiч поганцi? Сам покульгав у Бахчисарай, а вернувшись, мовчав заклято i тiльки ночами стонав тяжко крiзь сон, наче стриножений бугай. Незабаром рознеслася чутка, що кiлька мужчин зникло з Мангуша. Потiм не стало цiло┐ родини. Спершу мовили про них, що пiшли шукати мiсць, та шила в мiшку не вта┐ш... - За Сиваш повтiкали, - сказав Стратон до Марi┐ i шарпнув сорочку на грудях, аж репнула. - Стратоне, Стратоне, - дорiкнула Марiя. - Чому ти не послухав мене ранiше? - Але ж не пiзно ще, - гаряче заговорив Стратон. - Ти з грамотою, я... - А Мальва? - Вона вже не твоя. - Мав би ти сво┐х дiтей, Стратоне, так не говорив би... Певно, не поверталися б вони бiльше до цi║┐ розмови, та несподiвано завiтав до них пастух Ахмет. Дорослий, змужнiлий, вiн зовсiм не був схожий на татар, якi ходили низом, - красивий тат iз густими чорними вусами зiйшов з гiр, гнаний невгасимою спрагою кохання. Понуривши очi, промовив: - Ахмет зна║, що все пропало, але забути ┐┐ не може. Я прийшов, щоб вдихнути .повiтря, яким вона дихала... Мовчали старi, i мовчав Ахмет, звiсивши на груди голову. - Ахмет сильний i смiливий, - вiв далi пастух. - I якби Мальва хотiла, - чей не може донинi любити хана, бо нiяка пташка не любить свого господаря, який держить ┐┐ в золотiй клiтцi, - якби вона захотiла Ахмет украде ┐┐. Вiн зна║ всi дороги в Криму, до самого Хмеля вiдвезе Мальву на сво║му конi, бо Ахмет любить... А плати нiяко┐ за це не схоче - нi любовi, нi ласки. Слугою ┐┐ згоден бути... По-молодечому схопився Стратон iз лавицi, обняв Ахмета. - Ти можеш це зробити, ти можеш? - Ахмет усе зробить. - Марi║, чого ти мовчиш, Марi║? Надiя осiнила материне обличчя, вона пожвавiшала, сказала: - Я пiду, Стратоне, до не┐... Я завтра йду. ...Стояла бiля ханських ворiт i не наважувалась постукати: бiлявий во┐н вiдчинить i спита║ знову: "Чого тобi треба, стара?", а тодi вона закричить: "Ти син мiй!" - i вже не вiд чужинця, вiд рiдно┐ дитини почу║ образу... А чи справдi вiн син ┐┐? Як дiзнатися, в кого? Скреготнули ворота, iнший стражник пропустив Марiю. Кров вiдпливла в не┐ вiд серця: "Де ж Селiм?" - Де Селiм? - тихо зойкнула, та нiчого не вiдповiв вартовий, i пiшла Марiя повз Соколину вежу до гарему. квнуховi дала таляр i наслухувала: з глибин гаремних хоромiв ледь чутно долинала пiсня, ой, що ж то за пiсня та про чорного ворона, що над морем кряче?.. Вбiгла мати в кiмнату, пiдвелась Мальва з мiндера, якась така дивна: блiде в не┐ лице, хворобливо пломенiють очi... - Мальво, ти хiба нiчого не зна║ш, що дi║ться в свiтi? - А що дi║ться... Були, поспiвали й по┐хали... Звiдки менi знати, що дi║ться? Хан не розповiда║ про те, що робиться за стiнами гарему. А я... я коштовностей багато маю, мамо, i не знаю, що з ними робити... Ти вiзьми трохи, дiвчатам даси в Мангушi. - Сердешна моя... Ой, де ж тi тво┐ мрi┐ про мiць твого кохання? - А що, хан послав по ясир... туди? - Мальво, - зашепотiла Марiя, - послухай, що скажу тобi. Побратим твого покiйного батька гетьман Хмельницький побив ляхiв, ворогiв наших предковiчних, а хан iде йому на допомогу. Ти послiв козацьких бачила тодi... Але ханське слово зрадливе, хто зна║, що вiн завтра вчинить. А тепер ║ нагода. Ахмет поможе нам... на Укра┐ну. Люди йдуть. Чекала одвiту. Очi Мальвинi прив'язалися до материних i довго вiдiрватися не могли, та враз, нiби струшуючи з себе шкаралупу отупiння, вона розвела руки i заговорила, прислухаючись до сво┐х власних слiв. - Доля моя, мамо... Це доля моя. Ти кажеш iти на Укра┐ну? Як менi йти? Я ж зовсiм не та, що тi - з-над Днiпра. Я лише затужила по них i чомусь тi║┐ туги? позбутися не можу, а сама твоя Мальва - татарська, ханська, мамо... - Потурначко ти моя... - Мамо, а може, того хотiв твiй бог, щоб мене в ясир забрали, щоб я забула сво║ i аж тодi розбудилась вiд рiдно┐ пiснi, коли стала ханською дружиною? Може менi призначено бiльше добра вчинити для твого краю, нiж народити козаковi дитину? - Що ти мариш, доню! Ти ясирка в работизнi, що можеш зробити? - Кажеш - хан iде на помiч козакам? I може зрадити ┐х? Я не дам йому цього вчинити, вiн любить мене. А тепер я розпалю його любов... I стане вiн вiрним Хмелевi навiки. - - Царi, Мальво, зраджують, не радячись нi з ким. - Як вiн це зробить... - То що? - Я... - I побачила Марiя давно вже забуте: батькiвський козацький блиск спалахнув ув очах потурначки. Iслам-Гiрей дивом дивувався несподiваний перемiнi султан-ханим. Ввечерi Мальва зустрiла його бурхливими обiймами, надмiр нiжностi пiдкотився хановi до горла, м'якнув жорстокий володар, забувався в ┐┐ гарячих пестощах. - Ти мудрий мiй цар, ти свiтло очей мо┐х, - шепотiла Мальва, - ти лицар, перед яким падають вороги тво┐, ти вождь, що подару║ш волю сво║му i мо║му народовi. - Якому тво║му, Мальво? - звiвся на лiкоть хан i сторожко глянув на дружину. - Ти ж мусульманка, як i я, i мiй народ ║ тво┐м народом. - Я люблю тебе, хане, i Крим теж став мо║ю батькiвщиною. Але ти зрозумiй, що не байдужа журавлевi, коли вiн у теплих краях, холодна в'ялиця на пiвночi. к такi, що й не повертаються, але тужно курличуть вони, коли в рiдному краю вимерзають дерева i квiти, спека висушу║ зелень i брати, що повернулись додому, гинуть iз голоду на рiднiй землi. Я вiрила, що ти не станеш ворогом мого краю. Тепер знаю про все! Велика побiда сталась на Укра┐нi, то ж поклянись, мiй мужу i володарю, що не вiдступиш ти вiд козацького гетьмана. Хан устав, одвiв Мальвинi руки. Такого ще не було, щоб жiнка втручалася в ханськi справи i вимагала клятви вiд нього. Суворо глянув на Мальву, схопив ┐┐ за плече. - Чи┐ слова речуть тво┐ уста, ханим? - спитав i притягнув ┐┐ до себе, пронизливо дивлячись у вiчi. - О хане, не запiдозрюй мене в пiдступностi. Ти мудрий i сильний. Я нiколи не зраджу тебе, бо кохаю, бо вимрiяла тебе ще в дитячих снах. Можеш мене вбити, можеш озолотити - я у тво┐й владi. Але послухай щирих слiв слабкосило┐ жiнки. Несвiдуче серце мо║ чу║ те, чого, можливо, ще не бачить твiй розум. У тво┐х руках тепер така могутнiсть, яко┐ нiхто не мав. Яка ж то сила, коли два дужi вороги стають сукупно проти третього! Що можете зробити ви! Та коли схибиш, - багато горя полл║ться по свiту. Будь вiрним сво║му слову, хане... Опустив руку Iслам-Гiрей iз плеча Мальви, згадавши: таке вже десь було. Майнула думка в головi про могутнього падишаха Сулеймана Пишного i про русинку Роксоляну, при якiй розцвiла Османська iмперiя. I ще згадав хан про синiв Сулеймана, яких чарiвна Хуррем убила руками султана, щоб подарувати iмперi┐ новий рiд вiд п'яного Селiма. - Принеси менi свого сина! - наказав Iслам-Гiрей, i страшна погроза вчулася в його словах. - Вiн спить... - Принеси менi свого сина! Дрож пройняв тiло Мальви, спотикаючись об подушки, вона пройшла в дитячу кiмнату i винесла маленького Батира. Хлопчик спросоння кривив до плачу губи i горнувся до матерi. Личко в нього було смагляве, як у Iслама, а очi голубi - материнськi. Простягнулася ханська рука до груденят дитини, звелася друга. - Що хочеш робити, хане! - скрикнула Мальва. - Я буду мудрiшим вiд самого Сулеймана Канунi, - мовив жорстоко. - Любити розумну козачку i вбивати вiд не┐ синiв! Мальва судорожно пригорнула хлопчика до грудей, а вiн, ще не знаючи, що може творитися в царському дворi, в якому з'явився на свiт, просiяв у усмiшцi i залепетав: - Ата, ата, ата! Опустились руки Iслам-Гiрея. - Воля аллаха, - зiтхнув. - Спи, Мальво. Мене чекають справи. I будь спокiйна. Я йду складати письмо султановi про те, що виступаю зi сво┐м вiйськом на спiлку з Богданом Хмельницьким. Стратон нетерпляче чекав, коли Марiя повернеться з ханського двору. - Ну що? - зустрiв ┐┐ на порозi i вiдразу все зрозумiв: опущенi Марi┐нi плечi, схилена голова й очi, в яких витлiли рештки надi┐, говорили мовчки- "Мальва не пiде". - Я так i знав, - промовив глухо. - Горе море, пий його - не вип'║ш. Але ми пiдемо. Ти з грамотою, я - через Сиваш. - Пiзно ти вирiшив, Стратоне. Якби колись мене послухав, ми разом були б там. Ти кував би гармати, я варила б ┐сти козакам, а Мальва, а Соломiя... - вдарилась Марiя головою об стiну i хлипала безслiзно. - Не можу, не можу я пiти... Тут дiти мо┐... - Дiти?! - Так... Ти пам'ята║ш того ханського во┐на, що при┐здив по Мальву? Я знаю, не хибить мо║ серце: то син мiй... Ще кiлька днiв мучився Стратон, не зважуючись покинути Марiю, а туга за козацькою волею, що десь там воскресала на Чорному шляху, визволяла душу i не давала жити. I врештi опустiла Стратонова хата, нiби мерця винесли. Не виходила Марiя бiльш на люди, сама-однiсiнька тужила в чотирьох порожнiх стiнах, а iнколи пiзнiми вечорами бачив сеймен Селiм чорну тiнь жiнки, що тихо стояла неподалiк муру. Стратон пробирався ночами через сиваськi болота до козацького Низу, полохаючи сонних стрепетiв на курганах. РОЗДIЛ ВIСIМНАДЦЯТИЙ Цар загинув, хай живе цар! - Ви слiпi кроти i безмозкi устрицi! - кричав султан Iбрагiм на членiв дивану, якi зайшли в тронний зал доповiсти про стан вiйни з Венецi║ю. - Хто розпочав це безглуздя, хто пiдiслав до мене зрадливого Замбула, де голова його?! До Золотого Рогу бiльш не приходять торговi судна з коштовностями i тканинами, обезлюднiв гарем, вашi голови сплять, та я промию ┐х розпеченим оловом! Мовчки виходили вiд султана дефтердар, кадiаскери i великий вiзир Муса-паша, залишаючи в тронному залi поруч iз падишахом нового члена дивану - недима [158] Зюннуна. Де його знайшов Iбрагiм, нiхто не знав, та султан не розлучався з ним нi на хвилину i довiряв йому ще бiльше, нiж колись Замбуловi. Вiн входив до султанського селямлика, не питаючи дозволу, i проголошував завжди одну й ту ж касиду [159], що так лестила Iбрагiмовому самолюбству: - Прикрасив аллах всевишнiй небо сонцем, мiсяцем i зорями, а землю дощем, красунями i найсправедливiшим султаном Iбрагiмом! Пiсля цього недим сiдав на долiвку, накреслював крейдою гороскоп, вiдзначаючи, в якому зодiакальному сузiр'┐ перебува║ зараз сонце, i вгадував безпомилково: цi║┐ хвилини в мечетях Багдада прославляють найрозумнiшого падишаха, або ж - сьогоднi вночi вiн зустрiне в гаремi невiдому красуню, з якою нiяка ще не дорiвнялася в хтивостi й пристрастi, чи то мiг навiть напророкувати багатi дари вiд iноземних послiв. Далi вони удвох пили вино, i султан читав Зюннуновi сво┐ вiршi, а той пiдносив руки вверх, завертав очi i зiтхав, i смiявся - залежно, яким тоном декламував Iбрагiм. Султан сам собi тепер дивувався, як вiн мiг стiльки рокiв довiряти зрадникам Замбуловi й Аззем-пашi, коли в iмперi┐ живе така людина, що зна║ i поезiю (скiльки касид мiг проспiвати за день Зюннун!), i астрологiю (недим наперед мiг угадати, скiльки звiрiв уб'║ султан на полюваннi), i дипломатiю (вiн умiло розмовляв з послами в присутностi султана), i во║нну справу (адже Зюннун вiдгадав пота║мнi мислi Iбрагiма про те, що воювати йому бiльше не треба, а тiльки насолоджуватися радощами свiту цього)! Сам бог послав йому з Анатолi┐ цю людину, без не┐ тепер Iбрагiмовi не обiйтись. Деколи викликав султан до себе великого вiзира. Це були тривожнi хвилини для Муса-пашi. Сiм потiв спливало при самiй лише згадцi про той день, коли Iбрагiм, спонуканий сво║ю матiр'ю, вiддав йому тугру. Пiсля першо┐ офiцiйно┐ аудi║нцi┐ падишах провiв нового вiзира до тайника, розташованого поруч iз залом дивану. Вiн вiдчинив дверi, вимальованi пiд колiр стiни, трупний сморiд ударив в обличчя - жахливе видовище постало перед очима Муса-пашi: у невеликiй кiмнатцi височiла гора людських забальзамованих голiв. - Бачиш, Муса, - оскалив зуби Iбрагiм. - Тут лежать тi голови, якi хотiли бути розумнiшими вiд голови самого падишаха. Полюбуйся, ось премудрий Аззем-паша. Дивись, щоб i твоя сюди не потрапила. Пiдiгнулися колiна у великого вiзира, вiн вклякнув перед султаном. - О султане, я служитиму тобi вiрою й правдою!.. Та вiдтодi i донинi переслiдували його почорнiлi лиця тих, якi колись сидiли на тому самому мiсцi пiд п'ятьма бунчуками в залi дивану, на якому тепер сидить вiн. Згадка про страхiтливий мавзолей вiдбирала йому рештки смiливостi, вiн допомагав султановi торгувати бейлербеями i кадiями, всi грошi, вирученi за посади, сумлiнно вiддавав Iбрагiмовi, з кожною дрiбницею йшов радитися до валiде Кьозем, яка, позбувшися за допомогою яничара-аги розумного суперника Аззема-пашi, взяла до сво┐х рук владу i вiдтiснила вiд державних справ самого Hyp Алi i красуню Тургану-шекер. Хай дi║ться воля аллаха, а йому, Муса-пашi, - аби вберегти свою голову i посаду. Нехай собi Кьозем вихову║ для престолу молодшого султанського сина, що народився вiд одалiски, вiн закрива║ очi на те, що пота║мно зникають яничарськi старшини, якi пiдтримують Нур-Алi; Муса-паша мовчатиме i тодi, коли несподiвано помре Тургана i старший син Iбрагiма Магомет. Великий вiзир помiчав якесь пiдозрiливе нуртування в надрах двора i у вiйську. Hyp Алi з того дня, як тугра просковзнула повз його руки, не появлявся до двору навiть на засiдання дивану; Тургана виставила бiля свого гарему сторожу з яничарiв; шейхульiслам Регель з святенницьким обличчям щовечора ходить молитися до яничарсько┐ мечетi, а серед яничарiв появився звiдкись новий шейх Мурах-баба, який заклика║ во┐нiв до самостiйного походу на Венецiю, обiцяючи ┐м бочки золота в квропi. Муса-паша вда║, що нiчого не помiча║. Вiн бо┐ться всiх. Та поки що султан тiльки погрожу║ пiд час аудi║нцiй: - Ти зна║ш, яка кара чека║ тебе, коли в iмперi┐ зайдуть непорядки. Iди i промий свiй ослячий мозок, годi менi за всiх думати! Недавно Муса-паша дiзнався вiд австрiйського резидента в Стамбулi Ренiгера про якiсь коншахти Iслам-Гiрея з козацьким гетьманом Хмельницьким, потiм почув про те, що козаки й татари розгромили польськi вiйська пiд Жовтими Водами. Що буде, коли Iбрагiм про це довiда║ться? Чию голову забальзамують? Але мовчав. Не треба пiдганяти лихо. Хан все одно колись пришле сво┐х послiв. У султана щодня - кейф [160]. Зараз вiн у горах Iстранджа. Полювання випало напрочуд удале - достеменно таке, як пророкував недим. Яничари-секбани [161] виганяють на галявину стриножених козуль, оленiв, а Iбрагiм цiлиться з рушницi i кладе наповал одну тварину за другою. Добрий настрiй у падишаха. Вiн обiця║ недимовi винагороду, похваля║ секбанiв, та враз протяжний звук рога долина║ з лiсу - знак, що хтось наближа║ться. Поскакали ловчi на конях лiсовою дорогою i скоро повернулися, ведучи з собою султанського чугадара [162]. - Хто велiв тобi йти сюди? - спитав Iбрагiм, сердитий, що перешкодили йому в полюваннi. - Муса-паша, великий султане... Ханськi посли прибули до тебе. Кажуть, що в них невiдкладнi справи. - Раби поганi! - затупав ногами Iбрагiм. - Як вони сказали - невiдкладнi в них справи? До мене, секбан-баша! Пошли кiнних до татарських посланцiв, хай волоком приведуть ┐х сюди, якщо нема в них терпiння чекати! Наступного дня перед обiдом примчали вершники до султанського табору, тягнучи шнурами за собою послiв Iслам-Гiрея, пошарпаних, у подертих башмаках, зi збитими до кровi напiвбосими ногами. Султан