i тому я, родовитий монарх, хочу примирити тебе з тво┐м монархом, якому ти дотепер корився. Я чекаю тебе в сво║му наметi. Коли ж не послуха║шся, пiду на тебе" Коня! вигукнув глухо Хмельницький. Генерального писаря Виговського до мене! ...Кiлькасот сейменiв стояли вишикуванi пiвмiсяцем перед ханським наметом. Напроти входу сидiв на персидських килимах Iслам-Гiрей у цеглястiй соболинi┐ шубi, бiля нього Сефер Газi. А оподалiк на пiдвищеннiтi встеленому парчею, сидiв... нi, це сниться, не може бути цього!.. сидiв король Ян Казимiр. Його темно-бурi очi з погордою дивилися на гетьмана-переможця, кучерява чорна перука по-патрицiанськи спадала на плечi, чорний атласний кафтан, торочений бiлою коронкою бiллi ши┐, надавав королевi колишньо┐ кардинальсько┐ ма║статичностi. Поруч iз королем стояв великий канцлерi кжи Оссолiнський, зморщений, голубоокий, з коротко┐ стриженою борiдкою - той самий, який, ще до Замостя, пота║мно приходив до Хмельницького просити в нього згоди на елекцiю Яна Казимiра. До болю зiмкнув повiки Хмельницький, нiби хотiв прогнати погане видiння, хоч уже усвiдомлював ганебну яву. Нечуване здрайство, пiдступнiсть здавались йому в першу мить неймовiрними. Рука стиснула ефес i обм'якла. Переможений король милостиво простягнув для поцiлунку руку, а за нього промовив великий канцлер: - По вродженiй добротi сво┐й король далекий вiд того, щоб жадати кровi пiдлеглих. Вiн проща║ тобi, Хмельницький, тяжкий злочин у надi┐, що ти загладиш свою вину вiрнiстю i доблестю. Розступалась пiд ногами земля вiд такого блюзнiрства i злуди. Гетьман повiв навiсним поглядом по обличчях хана, Сефера Газi, що стояв незворушно з заплющеними очима, повернув голову до Виговського. Генеральний писар втупив очi в землю, боячись погляду Хмельницького. I раптом вiн упав на колiна, прошепотiв:- Милосердя i прощення просимо у вашо┐ королiвсько┐ милостi! "Жельва!" [175]мало не крикнув Хмельницький. Ще мить, i гнiвний клич сколихнув би повiтря над зборiвськими полями, i ринули б полки козацькi на вiрну загибель за честь гетьманську. Схаменувся гетьман. Допомоги чекати нiзвiдки. Вiн мусить витримати цю наругу над собою. Скинув шапку, стиснув ┐┐ в жменi, аж поламалися пера, i довгий вус пересiкся в зубах. Сторожко пантрили за гетьманом хановi очi, у вузьких щiлинах мигали блискучi зiницi Сефера Газi - повiльно пiдступав Хмельницький до короля. Тьмянiло серпневе небо, темними силуетами здавалися постатi короля i хана; йшов iз перемогами вiд Жовтого Броду через Пилявку й Вепр королiвський васал, щоб аж над Стрипою усвiдомити для себе, що вiн вождь. Пiзно... Чи пiзно? Заграли раптом ки┐вськi дзвони i стихли в розпачi, пiдвела голову очманiла квропа, занiмiла в подивi i враз зареготала: розчаровано, глузливо, втiшно. Пiдiгнулося одне колiно, друге, вклякнув Хмельницький, не дiйшовши до краю свого шляху. В цю мить глухий зойк вирвався з сейменського ряду, та не почув його Богдан-Зiновiй, не бачив потемнiлого обличчя лицаря, який з таким захопленням колись зорив на козацького гетьмана. Сефер Газi монотонним голосом зачитував переможеним ханськi кондицi┐, слова гупали молотом по головi Хмельницького, i розлiталась вона вдрузки вiд принизливо┐ ласки хана. - Сорок тисяч ре║стру... а всi iншi козаки хай повернуться до сво┐х панiв... Ки┐вське, Брацлавське i Чернiгiвське во║водства - Хмельницькому. Король хай заплатить двiстi тисяч злотих готiвкою, а надалi щорiчно по дев'яносто тисяч... Торги, базар... За двiстi тисяч злотих - Укра┐ну. Як дешево... Скiльки вiн заправив би за голову гетьмана? - З цi║┐ пори мiж королем Речi Посполито┐ Яном Казимiром та його спадко║мцями, з одного боку, i великим хаканом Криму та його спадко║мцями, з другого, утверджу║ться вiчна дружба. Iм'я пiдданого не було названо... Пiшли ляхи на три шляхи, а козаки на чотири, щоб ┐м конi припочили, а татари - на все поле... Чим платитимеш, Хмельницький, за татарську допомогу; волохами, чи ляхами, чи сво┐ми ж козаками? То вже не злагодженим маршем повертали кримчаки Чорним шляхом за Умань. Згорiли Межибож, i Ямполь, i Заслав, наскакували ординцi на хутори i села. Сивiла гетьманська голова вiд усвiдомлення неймовiрно┐ зради. Билися у вуха страшнi слова невольницько┐ пiснi, i в одчайдушному гнiвi стискала рука булаву: ось пiдведе ┐┐ - i ринуть козаки на орду. I знову вгамував себе Богдан-Зiновiй: несила в цю мить брати меча в руки, та сила буде... Буде ще свято, i очиститься од скверни стоптана земля, i промчаться конi вiльним степом вiд Орелi до Бугу, вiд Дону до Стрипи... | Гнали ординцi ясир з Укра┐ни, а до Днiпра i далi на пiвнiч, до Москви, скакали гетьманськi гiнцi, минаючи Чорний шлях. Iдуть хлопцi гукаючи, а дiвчата спiваючи, а молодi┐ молодицi старого гетьмана проклинаючи: Бодай того Хмельницького Та перва куля не минула. Чого так порожньо в душi Селiма? Чом не пахнуть бiльше степи хлiбом, а малиною - трави, i не гомонять лiси тужливими мелодiями, а в серцi блякнуть образи двох мужiв, яких рiвно любив - Iслама i Хмеля? Слалася з Чорного шляху курява, збита ногами ясирних, на пшеничнi потолоччя, на зграсованi трави - йти по ньому невольникам, а не переможцям; мовчки дивилась Укра┐на на свою ганьбу: чорночубi козаки супроводжували сестер i братiв у татарський край. "Нi, не моя це земля, не моя!" - нiмо кричав Селiм серед рудого степу. РОЗДIЛ ДВАДЦЯТИЙ Нас тут триста, як скло, Товариства лягло... Т. Шевченко Каземат, в якому майже два роки томилися, очiкуючи викупу, гетьмани вiйська Польського, був добре устаткований, i не знали знакомитi бранцi нi голоду нi холоду. Та й волi ┐м не бракувало. У всякому разi Калиновський налагодив добрий контакт iз свiтом через ║зу┐тiв на Ермене-маале. Лише надто вже набридли колишнi пшевудци [176] Речi Посполито┐ один одному: вза║мна нехiть i щоденнi суперечки втомлювали ┐х бiльше, нiж неволя. А король з викупом не квапився. Помiтно постарiв "quasi alter rex" [177] Польщi Микола Потоцький. Запали щоки, сивi вуса опустилися донизу, i скляно блищали великi очi, в яких каламутилася ненависть до всiх, кого могла вiдтворити пам'ять. Хмельницького вiн бачив тiльки скорченим у смертельних муках на палi - iнакше мислити про нього не мiг. Усвiдомлення того, що козацький гетьман отримав пiсля Зборова сорок тисяч ре║стрового вiйська i три во║водства, що простяга║ вiн руку на Молдавiю, а в Чигиринi прийма║ з дарами турецьких послiв, приводила його в шаленство, i вiн кричав до Калиновського, одутлого вiд бездiлля i добро┐ ┐жi. - Дожилися, вашмосьць! З хлопами, яких до послуху треба привчати тiльки шаблею i нагайкою, ясновельможний круль пiдпису║ угоди! А втiм, чого можна було сподiватися вiд Яна Казимiра, який навiть ойчисту мову не вважав сво║ю, а в тi роки, коли ми стинали козацькiй гiдрi голови на Масловому Ставу, вiн шпигував у Францi┐ на користь Iспанi┐, з повiями по борделях валявся i сьорбав тюремну юшку у французькiй тюрмi. Калиновського дратувало кожне слово Потоцького, вiн не мiг йому донинi простити, що той колись злегковажив Хмельницького i вислав на Жовтi Води свого марнославного синка нагайками хлопiв розганяти. Ловлячи вiстi зi свiту, Калиновський сушив собi голову, як би скористатися ситуацi║ю, що склалася пiд Зборовом, i сторгуватися врештi з ханом. Бачив, що можна, i тому сердився, що Потоцький не хоче думати, а вою║ самою лише жовчю з набагато сильнiшим противником. - Вацьпан забува║ про те, що потiм, в Iталi┐, Ян Казимiр вступив до ордену ║зу┐тiв i повернувся в Польщу кардиналом. Кардинал в королiвськiй родинi - то щось значить, добродз║ю, якщо не забувати, що католицький костьол пiдляга║ римському папi. - Так, так нинiшнiй король недарма вчився в ║зу┐тiв. Нам присила║ втiшнi листи, але жодного гроша на викуп. Матка боска, регiментарiями славного вiйська Польського - баглай [178] Заславський, недоук Остророг i шмаркатий Конецпольський! Та при таких пшевудцах справдi прийде koniec Polski... [179] А ми... а я конину ┐м i кумисом запиваю у Бахчисарайськiй фортецi! - Вацьпан витрача║ надто багато енергi┐ на безсилу лють, пан... коронний, - в'┐дливо вiдказав Калиновський. - Так було, зрештою, пiд Корсунем. Пан надт обфiтий на амбiцiю, а вона заважа║ зважити реальнi сили ворога. I тепер замiсть пронюхати, що замишля║ хан пiсля Зборова - адже для чогось вiн залишив короля на тронi, - пан тiльки й зна║, що плювати на регiментарi┐в, Яна Казимiра i бачити увi снi Хмельницького на палi. Я ж знаю, що до Варшави прибули гiнцi з Болгарi┐ просити в короля допомоги на повстання проти Туреччини i що це на руку Iслам-Гiре║вi. Вiн уже кокету║ з Венецi║ю i до короля послiв слав з пропозицi║ю обопiльне вирушити на Османiв. Вашмосьць нiколи не задумувався над тим, що в такiй ситуацi┐ може виникнуги конфлiкт мiж гетьманом i ханом? - Волi менi треба, i я зiтру козацьку ребелiю, як дванадцять рокiв тому! - Киньте отi похвальби, пане... коронний, - Калиновський не мiг приховати iронi┐, коли вимовляв титул Потоцького. - Ви ж самi бачили, що то за ребелiя. Хмельницький - полiтик, i, якщо вiн захоче, - Швецiю натроюдить проти нас, i Москва завжди готова йоговi пiдперти. Нам треба добитися аудi║нцi┐ в хана. Вiн, менi зда║ться, подуму║ про розрив iз Хмельницьким, ну, а в усякому разi бо┐ться його вiкторi┐. Та коли передчасно станеться той розрив, Рiч Посполита загине. Гетьман у ту ж мить знайде пiвнiчного i схiдного спiльникiв. Треба ще однi║┐ вiйни, подiбно┐ до зборiвсько┐┐ - Co pan mowi! [180] - аж скочив Потоцький. - Ще одна угода, ще сорок тисяч ре║стрових, ще три во║водства? То здрайство навiть мислити таке! - Все це пишнi патрiотичнi фрази, пане... кгм... коронний. Я ж кажу вашмосьцi: потрiбна ще одна баталiйi i ще одна... ханська зрада. Хiба не може зрозумiти вацьпан, що Iслам-Гiрей попросту продав Хмельницького пiд Зборовом. Бо коли б нi, то ми мали б на Чуфут-кале ще одного зацного компаньйона - ясновельможного круля Речi Посполито┐. Мабуть, уперше за два роки спiвжиття в неволi Потоцький визнав за Калиновським слушнiсть. Вiн не гаючись сiв до столу i почав складати суплiку хановi, щоб ┐┐ ще сьогоднi передати стражником по двору. Стояла Марiя, як колись давно, при дорозi, що курно в'║ться з Бахчисарая до Ак-мечетi, i пильно приглядалася до татарського вiйська, намагаючись не пропустити жодного обличчя. Вирушав кримський кiш ще раз походом туди - на Укра┐ну. Тривога нудила серце - рiзне поговорюють люди в Мангушi: кажуть, хан великий ясир пригнав до Перекопу, повертаючись того разу з Укра┐ни, i в Кафi заганяли на галери не лядських бранцiв, а козацьких синiв i дочок. Мальву заслiпила любов, вона не вiрить. А щось мусить бути в тому правди... Яку ж то долю тепер несуть Укра┐нi ханськi вiйська? У шапках, шкiрянках, на густогривих малих конях, такi самi, як тi, що вели ┐┐ з Соломi║ю на сирицi бiльше десятка рокiв тому - чамбул за чамбулом. То страшна сила, i яко┐ треба вiдваги, щоб впускати ┐х у край, вiдчиняти ┐м ворота... Пройшли переднi вiддiли, вляглася курява, i на обрi┐ силуетами виросли вершники в дзьобатих шоломах - то наближався ханський почет пiд зеленим прапором. Посерединi сам... зять на конi. Здалека видно його похмуре, жорстоке обличчя. Як, як то Мальва... могла?.. Попереду тягнуть на арбах гармати, а во┐ни, закованi в панцири, важко бряжчать шаблями i щитами, i частокiл списiв жалить весняне небо. Чи побачить його, того улюбленого ханського сеймена, якого чомусь нарекла сво┐м сином? Чи не видумало собi материнське серце? Та все одно, воно вже прийняло, хай i чужу, дитину до себе - i болить, i кара║ться вiд туги: два роки не бачила його, ще з того часу, як iшли на Зборiв. Може, загинув? Вже близько... Хан звисока погляда║ на матiр сво║┐ дружини, начебто теплi║ його погляд. Марiя насмiлю║ться пiдiйти ближче. Пропуска║ одне за одним обличчя сейменiв, де вiн дiвся - бiлочубий яничар? Один ряд, другий, i раптом ┐┐ саму знаходять голубi очi, i пiдсвiдоме вихоплю║ться з горла Марi┐ тихий крик: - Мен-оглу! Селiм на мить зупинив коня i рушив далi, не вiдводячи голови вiд жiнки, яка назвала його сином. Йшла поруч, пiдбiгала, щоб вдивитися ще раз у нього, нi, не обманю║ материнське серце - це вiн! - Хто я тобi? - спитав Селiм тихо, та конi йшли все швидше й швидше, хан поспiшав на Укра┐ну. - Сину! - закричала вслiд, i вiн почув ┐┐ голос, знову спинив на мить коня. - Сину, пожалiй землю свою!.. В кiнцi червня 1651 року Хмельницький отаборився над рiчкою Пляшiвкою, що за чотири милi впада║ в Стир бiля Берестечка, i чекав на хана. Вiстка про те, що Iслам-Гiрей, не взявши викупу, вiдпустив Потоцького i Калиновського на волю без вiдома Хмельницького, не вiщувала добра. Спiлка з ханом непевна. Московський цар щедро обдарував послiв Хмельницького. Опiвднi вiстовi донесли гетьмановi, що з Сокаля до Берестечка iде король з гусарi║ю, драгунi║ю, рейтарами, з усiм посполитим рушенням. Вiйськом знову командують Потоцький i Калиновський. Цього ж дня прибули татари i зайняли позицiю на лiвому крилi козацьких бойових лаштункiв. Був саме перший день байраму, тож ординцi святкували. Забирали з поблизьких сiл Солонева й Острова овець та корiв, варили в котлах каурму i обпивались айраном. Хмельницький цiлий день молився в острiвськiй церковцi святого Миха┐ла i сповiдався перед бо║м. Понад вечiр густi тумани лягли над Стиром, сховалось Берестечко в тривожнiй iмлi. Вранцi з молочно┐ пелени виринуло раптом польське вiйсько пiд гаптованими золотом корогвами, зашумiли залiзними крилами, втиканими бiлим пiр'ям, королiвськi гусари i стали шахiвницею, вийшли панцирнi корогви в гартованих кольчугах, за ними рейтари в капелюхах з страусовими перами i строкате посполите рушення. Два днi проминуло в дрiбних сутичках, король ждав козацько-татарського наступу. Iслам-Гiрей чогось вичiкував, татари з тривогою перемовлялися про князя Вишневецького. На третiй день до татарського табору прибув полковник Джеджалiй з гетьманським наказом вдарити негайно з обох флангiв. Хан був у поганому настро┐, похмурий i сердитий. Цi║┐ ночi вiн знову розмовляв з Сефером Газi. Аталик наполягав рiшуче вдарити на королiвське вiйсько. Iслам-Гiрей слухав його в понурiй мовчанцi, а в пам'ятi бринiли благання Мальви. Щось наче спiльне вчувалося йому мiж ┐┐ просьбами й Сеферовими домаганнями. Пiдозра закралася в свiдомiсть хана, в приступi гнiву вiн вигнав аталика з намету. Джеджалiй чекав вiдповiдi. Iслам-Гiрей зневажливо глянув на полковника, проказав: - Ну що, вже витверезiв твiй Хмельницький, який дурив мене байками про слабке польське вiйсько? Не встиг Джеджалiй передати хановi гетьманський наказ, як на польському боцi вистрелила гармата i поблизу ханського намету впало ядро. Смикнувся Iслам-Гiрей i, прискаючи слиною, закричав на Джеджалiя: - Бачиш? Бачиш, як ризику║ хан, догоджаючи примхам твого гетьмана? Шерту║ вiн iз султаном, то хай просить у нього вiйська i не загрiба║ жар мо┐ми руками! З татарського боку вискочило кiлька вершникiв на герць. Хан сторожко приглядався до гарцiвникiв i враз охнув, побачивши, як один сеймен злетiв з коня i простягнувся на полi ногами до татарського табору. - Поганий то знак, полковнику, - кивнув рукою на бойовище. - Боюсь я починати битву. Джеджалiй пополотнiв. Тодi з ханського почту ви┐хав уперед бiлявий сеймен i, дивлячись упритул на свого повелителя, сказав рiзко: - Дозволь, хане, менi пiти на герць. Або переможу, або ж ляжу головою до стiп тво┐х. Не вiдмовляйся вдруге вiд бою. Зухвалiсть мовчазного вiрного слуги ошелешила хана, прошипiв Iслам-Гiрей: - Як смi║ш, рабе! У цю хвилину засурмили в польському таборi сурми, вдарили барабани, до двадцяти панцирних хоругов пiшло в атаку на татарський фланг, за ними гусари з тривожним шумом крил. Попереду скакав на конi, вимахуючи голою шаблею, Ярема Вишневецький - без шапки, в оксамитовому червоному кунтушi. Джеджалiй помчав до Хмельницького. В передратнiй метушнi хтось серед татар панiчно закричав: - Ярема! Ярема! Подалися назад чамбули, Iслам-Гiрей завернув коня i, залишаючи свiй намет, сам почвалав попереду, а татари, скидаючи з себе опанчi, куртки, зброю, з гиком i ревом втеком гнали вслiд за ханом. З правого боку скакав навперейми хановi Богдан Хмельницький - безжалiсно батожив нагайкою свого бiлого огиря. За ним - два десятки козакiв. Гетьман наздогнав Iслам-Гiрея аж смерком на дубнiвському шляху. - Де твоя присяга, хане, де шерть i умова зi мною? - закричав iз розпукою в голосi. Чому ганебно втiка║ш iз поля бою? Хан примружив очi. Що ж, вовка, за яким женеться сто собак, уже не вважай вовком. Тепер вiн уперше вiдчув, що вже не бо┐ться Хмельницького. З цi║┐ пори Iхмелiскi-ага буде йому вiк послушний. Пiсля бою вiн пошле до короля послiв: хай мириться з козацьким сердаром i йде на Туреччину. Промовив спокiйно, з ледь вiдчутним глузуванням: - Сам собi не придумаю, гетьмане, звiдки такий страх напав на мо║ хоробре вiйсько. Обмарило! Чи не: наслали поляки на нас чортiв? Ти ж, Iхмелiскi, непоштиво розмовля║ш зi мною. Як це - я, хан Iслам-Гiрей, втiкаю з поля бою? Ти повинен знати, що я завертав перелякане вiйсько. Але тепер уже пiзно вертатися, тож i тобi, гетьмане, не годиться йти на вiрну загибель. Я цiную твою доблесть, ми ще воюватимемо. А там, пiд Берестечком, - яка вже ┐м судилася фортуна. Сказав же пророк: нi один волос не впаде з голови без волi аллаха... - Хане, гра║шся ти з вогнем! - скипiв Хмельницький. - Диявол тебе надоумив удруге зрадити мене, тож знай, я розiрву спiлку з тобою i... Гетьман не докiнчив. З лави ханських сейменiв вискочив пiдшпорений кiнь, бiлявий вершник здибив його на заднi ноги перед самим ханом, i з уст вiрного капи-кулу вихопився крик, вiд якого сторопiли i хан, i почет ханський, i Хмельницький з подивом глянув на во┐на. - Шайтан шолудивий! Зрадник, будь ти проклятий! Поки встиг хан отямитися, Селiм щодуху полопотiв полем на захiд i зник у вечiрнiй iмлi. ...Липень почався хлющею. Розлилася гнила Пляшiвка по рiвнинi, з дванадцяти тисяч козацького вiйська, яке не встигло переправитися з Богуном через гружавину, залишилося триста одчайдухiв на островi Журавлиха. Потоцький особисто командував наступом на неприступну твердиню, захищену тiльки козацькими грудьми. Гармати козацькi вже не палили, не стало пороху. Обложенi брали ядра в руки i жбурляли на голови драгунiв i найманих рейтарiв, що повзли болотом до острова. Ще зрiдка пострiлювали гакiвницi i тi затихли, козаки оборонялися тiльки списами i шаблями. Серед обшарпаного гурту видiлявся молодий во┐н, закований у татарськi лати. Вiн бився бойовим цiпом, гамселив залiзним зубатим бильнем по ворожих головах. - Шайтан! Шайтан! - повторював за кожним ударом, i кров червонила болото. Аж задивився Потоцький на геро┐в. - Гей, хлопи! - гукнув драгунський хорунжий. - Його милiсть коронний гетьман обiця║ вам життя i волю. Як зацний лицар, вiн шану║ вашу хоробрiсть. Здавайтеся! - Нам краще смерть, нiж життя, подароване кривавими руками Потоцького! - вiдгукнувся з берега рудовусий козак, що воював косою, настромленою сторчма на кiсся. Кульгаючи на одну ногу, вiн спустився з берега, зiпхнув човен. Вiдбився ногою i стрiмливо врiзався в гущу драгунiв, що застрягли в драглинi. З сатанинською силою косив рудовусий ворожi голови, забагровiла вода вiд свiжо┐ кровi. Доступити до нього нiхто не змiг. А на островi все менше ставало людей, вiддiл рейтарiв увiрвався на берег. В останнiй жорстокiй сутичцi падали один за одним козаки, i обiрвався цiп у во┐на, закутого в татарськi лати. Вiн бився навкулачки, випльовував прокльони i врештi впав обличчям ниць, розпростерши руки, нiби хотiв обняти весь острiв. Iзгой вiтався з рiдною землею, вернувшись до не┐. I простогнала вона йому, скривавлена, стратована голосом матерi Мальви-ханим: "Пожалiй мене, сину..." Залишився лише один рудовусий козак з косою на човнi. Взяти його живцем не змогли. Пiдступили колом i пiдняли на списах. Так загинув майстер на всi руки Стратон - засновник козацького поселення в Мангушi, вiрний друг Марi┐, матерi яничарсько┐. ЕПIЛОГ Свiт море. Тож будуй свiй човен Iз добрих дiл, щоб не розбився. Рудакi - Скажiть, чи ще хто залишився на Укра┐нi? - питали нових бранцiв старi невольники у Кафi, Карасу-базарi, на Скутарi i Галатi, гребцi на турецьких галерах. - Чи можна знайти там хоч латку зеленого степу? - Чи птахи ще звивають гнiзда? ...Розлилися крутi бережечки, гей, та по роздоллi, пожурились славнi козаченьки, гей, та у неволi... - Ну що твоя дума, доню, ну що ж твоя надiя на свою любов велику до ката мого краю? Iди поглянь, невiльнице постелi хансько┐, на невольничий ринок пiд горою Топ-кая. Уже не в Кафi, нi - в самiй столицi прода║ хан сво┐х спiльникiв - та все за дукати, та все за таляри. Нинi хрестини внука мого? То чому не кличеш мене в гостi, я задушила б його - i хоч половину вини сво║┐ змила б кров'ю яничарською, бо тебе вбити не могла... Залишайся, дочко, у ката, а я пiду сина шукати. Чи то iти в Туреччину, чи то iти в Румелiю, а пiду я на Укра┐ну, де мiй Семен залишився. Та й знайду той шматочок землi, що накрився вiн нею. Його прокляли в мечетi, зате, може, хтось йому хрест поставить. А ти залишайся i ще наплоди ворогiв-змi║нят.. - Не проклинай мене, мамо. Нащо змалку так казала - татарчатком називала? Нащо, мамо! - Хто ти i куди iдеш, жiнко сива, непокрита? - Пустiть мене, яничари, пустiть свою матiр за мур Перекопський, в мене грамота вiд хана. Заробляла ж ┐┐ тяжко, усе спродала для не┐ бога свого, дiтей сво┐х i здоров'я. Мушу вмерти на тiй землi, де коноплi по стелю, а льон по колiна, де мальви вище соняхiв ростуть бiлi, голубi й червонi .. Ой на горi слобода, а там жила удова з маленькими дiточками. На тихих водах, на ясних зорях, в краю веселому. "Хановi Кримського улусу Iслам-Гiре║вi. Просили ви нас допомогти вам велику справу почати. Нiчого вирiшити сам не можу, з цим треба чекати аж до сейму. Але чи гоже вашiй милостi, пiдданому султана, йти проти пана свого, та ще й мене, родовитого монарха, в таке дiло вплутувати? А з цим ще повiдомля║мо, що упоминок бiльше платити не будемо, бо наш народ сам голоду║ пiсля во║н. Ян Казимiр" "Невiрний рабе великого султана, царя свiту, перед яким ти порох i тлiн! За намовою самого Iблiса ти насмiлився чинити змову проти свого повелителя. Велю тобi явитися до Високого Порога i уступити мiсце сво║му братовi - вiрному слузi падишаха, який через тво┐ обмови десять рокiв невинно кара║ться на Родосi. Магомет IV" "Милостивий кримський царю! Вiйська тво║┐ царсько┐ милостi, повертаючись з Укра┐ни, заподiяли нам великих i нестерпних кривд, i козацтво тобi бiльше не вiрить. Що ж до Москви, з якою ми вступили в дружбу, то це бажання вiйська мого i мо║. Православна Русь не зрадить нас... Богдан Хмельницький" Чому ти невеселий, мiй хане, в день обрiзання нашого сина твого спадко║мця? Вiн уже спить... Дуже мiцно спить. А ти випий за його спокiйний сон. I за мене - третю, але першу ханим твою. I за свiй спокiй випий... Правда, доброго вина я тобi наварила? ...i за кров, яку ти розлив дарма по свiту, i за зраду чужих i сво┐х, i за те, що свiй розум, який дав тобi бог для добрих дiл, продав дияволовi пiдступностi, i за... Ти вiдбирав у мене престол, а вiдiбрав мо║ мiсце в Ескi - юртськiй усипальнi - мiсце Четвертого Мухаммеда, якому судилося вмирати сво║ю смертю, - сказав на гробi Iслам-Гiрея старець хан, вiрний слуга малолiтнього султана. - На румовищах свiту ти була трояндою i зiв'яла. О вiчний боже, прийми ┐┐ у квiтник раю... - ридав пастух Ахмет над свiжою могилою, винесеною за огорожу бахчисарайського палацу. Львiв-Бахчисарай, 1965 - 1967 [1] Мусульманське лiточислення, яке почина║ться з 622 року - дати переселення Магомета з Мекки в Медину. За нашим лiточисленням - 1640 рiк. [2] Гребне турецьке судно. [3] Турецький спiвець, оповiдач. [4] Татарський полководець iз роду Гiре┐в, який 1624 року вигнав турецьких васалiв iз Кафи. Був розбитий турками i татарськими беями в 1629 роцi. [5] Рахiвники, що вiдраховували данину для султана. [6] Священний вислiв пророка Магомета. [7] Грецькi вчителi. [8] Турецькi повстанцi проти султанiв. [9] Сербськi повстанцi. [10] Грецькi повстанцi [11] Монах, який заснував орден дервiшiв-бекташiв. [12] Дервiшський монастир. [13] Священна вiйна проти християн. [14] Сивобородий, шанована людина [15] Висока Порта, Високий Порiг султанський уряд Туреччини [16] Мусульманська секта, визнана в Iранi й Iраку. В Туреччинi суннiти. [17] Вчений богослов, який зна║ коран напам'ять. [18] Пiдвищення вздовж стiни для спання. [19] Жiноче покривало поверх плаття в туркень. [20] В перекладi з татарського вершина гори [21] Заклик до молитви. [22] Молитва. [23] Мусульманськi проповiдники. [24] Послушник. [25] Перекоп, у перекладi з татарсько┐ - дверi фортецi. [26] Вiд Днiпра до Сиваша. [27] Решiтки на вiкнах у гаремах i на галереях у мечетях, де моляться жiнки. [28] Глава дервiшського монастиря. [29] Будинок для божевiльних (татар.). [30] Гяури, погордлива назва християн. [31] Заслона на обличчях у мусульманок. [32] Проклятий гяур. [33] Добрий вечiр (татар.). [34] Во┐ни важкоозбро║но┐ турецько┐ кавалерi┐ [35] Верховна рада при султановi чи хановi [36] Яничарський полковник. [37] Султан Мурада I, який сидiв на престолi у XIV ст., створив вiйсько "йенi-черi" (нове вiйсько) з вихованих у спецiальних закладах християнських хлопчикiв. [38] Ворота султанського палацу, перед якими виставляли голови страчених достойникiв. [39] Верховнi суддi обох бейлербейств - Анатолi┐ i Румелi┐ [40] Мати султана. [41] Начальник яничарсько┐ казарми. [42] Центральний критий ринок у Стамбулi. [43] Жаровня [44] Школа. [45] Феодали, яким за вiдбування вiйськово┐ служби надавалися в умовне володiння земельнi ма║тки (зеамети й тiмари) [46] Великий боже (араб.). [47] Степовi татари називають гiрських татами (вiровiдступниками). [48] Молодший брат хана, во║нний мiнiстр [49] Теперiшнiй Сiмферополь. [50] Тростинкове перо. [51] Лiричнi вiршi. [52] Полонини i поляни. [53] Ханськi стрiльцi, татарськi яничари. [54] Гетьман Грицько Чорний розгромив татар пiд Бурштином у 1629 роцi. [55] Килимок, на якому розкладають ┐жу [56] Циган (татар.) [57] Крамовий пояс [58] Посланець. [59] Iподром. [60] Квартал Стамбула. [61] Чоловiча половина турецького дому, султанського палацу [62] Мiнiстр фiнансiв [63] Шеф субашiв - охоронцiв громадського порядку в османськiй Туреччинi. [64] Яничарський полк. [65] Богослови-правознавцi, пiд владою яких були школа, право, судочинство. [66] Ми зустрiнемося в кра┐нi золотого яблука! (Тур.) [67] Гробовець. [68] Цвинтарний сторож. [69] Перша сура корана. [70] Суп iз баранини. [71] Хороший юнак, великий бакшиш. [72] Яничарський корпус. [73] Яничарська рушниця. [74] Ручна гарматка - зброя яничар. [75] Корпус яничар дiлився на три з'║днання - булуки. Стамбульський булук складався з 60 орт. [76] У перекладi з турецько┐ - iноземнi юнаки. Яничари-школярi. [77] Полководець. Так називали яничара-агу [78] Наглядач за поведiнкою яничарiв у бою Чаушлари ┐здили на фарбованих конях, щоб видiлятися серед во┐нiв [79] Постiйний вступ до сур корана, до проповiдей. [80] Вiдаючий годинниками при мечетях [81] За мусульманською демонологi║ю мерцi перетворюються на вурдалакiв. [82] Балкон, галерея [83] Сiльський староста [84] Напiвлюдина, напiвчорт (татар. демонологiя). [85] Мекiри, оджу - злi джини, що перетворюються на собак, цапкiв. [86] Доброго ранку! (Татар.) [87] Спасибi, брате (Татар.) [88] Твердий овечий сир. [89] Так ногайцi називали степи мiж Днiпром i Доном. [90] Чорна вода (татар.). [91] Старий Крим - перша столиця Татарського ханства. [92] Театр, що ма║ спiльнi риси з вертепом чи росiйським "Петрушкою". [93] Цукор (тур.). [94] Вiно для султанських жiнок. [95] Сторожа ворiт султанського палацу [96] Вислiв Селiма Грiзного (1512 - 1520): "Панувати - це суворо карати" [97] Грецькi священики. [98] Мусульманське право. [99] В перекладi з татарсько┐ - рiчка. [100] Ханська грамота. [101] Татарський збирач податкiв (у перекладi: той, що давить за горло). [102] Земельний податок з немусульманського населення i подушне. [103] Мiра сипучих тiл, восьмина. [104] Стiйло для овець. [105] Дитяча гра в костi. [106] Найвищий шпиль Чатирдагу . [107] Покровитель подорожнiх i пастухiв. [108] Бабуся. [109] Злий демон, сатана. [110] Мiсцеперебування отамана чабанiв. [111] Свiта║ (татар.). [112] Джаханнам - пекло. [113] Зiрка (татар.). [114] Надмогильний пам'ятник. [115] Ватажки повстань проти османського уряду на початку XVII ст. [116] Вихователь ханича. [117] Тонкий прозорий крам. [118] Канцелярiя великого вождя. [119] Мусульманський осiннiй мiсяць посту. [120] Барабанщик, вуличний сторож. [121] Державна печатка. [122] Риторичне мистецтво. [123] Страви з баранячого м'яса. [124] Носильники. [125] Мисочка з кокосового горiха. [126] Турецькi поети-сатирики початку XVII ст. [127] Церемонiймейстер. [128] Султанське торжище. [129] Адмiрал флоту. [130] Турецька мiра грошей (100 тисяч акче). [131] Начальник придворних збро║носцiв. [132] Рiдний брате (татар.). [133] Чоловiчий шовковий пояс. [134] Встань! Живи! (Татар.) [135] Крiт, належав Венецi┐. [136] Договiрна грамота. [137] Досить! (Тур.) [138] День молитов за померлi душi. [139] Паляниця на курдючному салi. [140] Наложниця [141] Весiлля. [142] Ой, ой мамо! (Татар.) [143] Турецький шовковий крам. [144] Iнструмент, схожий на гiтару [145] Сторож базару [146] Хто хотiв звернутися до султана на вулицi, тримав засвiчений факел над головою. [147] Гарнiзоннi яничари. [148] Молитва при заходi сонця. [149] Мiй синочку, молоденька половинко (татар.). [150] Ханська мечеть. [151] Вiрменська вулиця в Бахчисара┐. [152] Ханський придворний, який вводить послiв. [153] Заложник (татар.). [154] Французький посол у Польщi за часiв Хмельниччинi. [155] Брехня (татар.). [156] Батько (татар.) [157] Нiжна моя! (Татар.) [158] Султанський товариш по чарцi, який мав право заходити до султана в неприйомнi днi. [159] Панегiричний вiрш. [160] Розваги, бездiлля. [161] В перекладi - ловчi, псарi (яничарська орта, з якою султан ходив на полювання). [162] Посланець-скороход. [163] Турецький поет першо┐ половини XVII ст. [164] Смерть (тур.). [165] Помилуй (тур.). [166] Султанський син. [167] Система, за якою набирали iноземних хлопчикiв у яничари [168] Чужинець (тур ). [169] Кiмната катiв. [170] Рибальський дiм. [171] Архангел смертi. [172] Оце так! (Татар.) [173] Гаразд (татар.). [174] Повчання (татар ) [175] Плазун! (Пол.) [176] Провiдники (пол.). [177] Нiби другий король (латин.). [178] Лiнивець. [179] Кiнець Польщi (пол.). [180] Що пан каже? (пол.)