ужик, не любить бiлого хлiба, бо вiн i не смашний, i не тревний. Оце самий настоящий хлiб для робочих! Питательнии, як кажуть лiкарi! Соня._ Та це не хлiб, тату, це кiрпич!* _ Пузир._ Бог зна що вигаду║ш! Якого ж ще хлiба треба? (Хоче одламать - не лама║ться, хоче одкусить - не вкусе.)_ Соня._ Бачите: нi вламать, нi вкусить! Пузир._ Треба розмочить! Соня._ Тату, мiй лебедику, не дозволяйте людей годувать таким хлiбом. Недурно казали в гiмназi┐, що у нас людей годують гiрше, нiж свиней; насмiхались, я плакала i запевняла, що то неправда, а тепер сама бачу, i вся моя душа тремтить! Тату, рiдний мiй, коли ви любите мене, шану║те себе, то велiть зараз, щоб людей краще харчували! А поки я буду знать i бачить, що у нас така неправда до людей, що вас скрiзь судять, проклинають, менi нiщо не буде мило, життя мо║ буде каторгою!! Пузир._ Ну, годi, годi! Заспокойся. Я звелю, щоб харчi були кращi. Iди проходись по садочку, заспокойся, заспокойся! Стара, йдiть удвох... Соня _i Марiя Iвановна _пiшли в палiсадник i зникли в саду. ЯВА VI Пузир _i Феноген._ Феноген_. Поки ще казенного назначать, а ми вже дiждалися свого iнспектора... Бiда! Пузир._ Лiхтаренко таки дуже вигаду║ на хлiбовi. По вiдомостi, певно, показу║ чистий, а да║ - бач який. Справдi не вкусиш! Та й не час тепер таким хлiбом годувать: ще покидають робочi, возись тодi з ними, а пора наступа║ гаряча. Скажи йому, що такий хлiб можна давать тiлько з першого сентября, як обробимось: тодi половина строкових не ви-держе, повтiка║, а жалування зостанеться в кишенi... Отак, скажи йому, розумнi хазя┐ни роблять! Перекажи зараз Лiхтаренковi, щоб такий хлiб давав тодi, як доробимось, а тепер нехай году║ краще i в борщ картоплю нехай да║. Розтривожили менi дитину!.. Феноген._ Ага! А я казав: Соня - це вам не Катя! Та мовчала до смертi, а цю не переможеш, що захоче, те й зробе! Пузир._ У мене вдалась! Феноген._ Нi, не те... гiмназiя, золота мендаль... От i вийшов iнспектор! Пузир._ Ну, нiчого бурчать! Роби, що велю! Феноген._ З такою нiчого не зробиш. Не пiде вона за Чобота, а пiде за кого схоче. Пузир._ Не тво║ дiло! Феноген (iдучи)._ Гiмназiя, золота мендаль - от i дiждались, нажили iнспектора! ЯВА VII Пузир (сам)._ Нема вже у мене того духу, що колись: постарiв, полохливий став. От приняв вiд Петьки Михайлова дванадцять тисяч овець, восени чисто┐ прибилi двадцять тисяч, а тривожусь. Нема-нема та й подумаю: а що, як Петька вскочить у злоснi! Не такий же й Петро, щоб ускочить, - це iдол в комерцi┐, а тривожусь... Постарiв, полохливий став!.. Перше йшов за баришами наослiп, штурмом кришив направо i налiво, плював на все i знать iiе хотiв людського поговору, а тепер такий пустяк - тривожить! Знову, дочка тiлько сказала, що над нею смiялися в гiмназi┐, i мене аж у серце кольнуло. Люде знають про мене бiльш, нiж я думав... Натурально: то з степу не вилазив, а тепер почав мiж люде виходить, i треба оглядатись, що люде скажуть. I без людей погано, i з людьми погано... Не можна инакше (помацав орден):_ кавалер! (Пiшов.)_ ЯВА VIII В палiсаднику показуються Марiя Iвановна _i Соня._ Соня_ з лiйкою. Соня._ Я заспоко┐лась, мамо; буду поливать квiтки, полоть грядочки, а ви йдiть - одпочиньте. Марiя Iвановна._ Дитино моя кохана! Вiд розмови з тобою я бадьорнiща стала, нiж зранку. Ти така смiлива, така розумна та так гарно говориш, що я, слухаючи тебе, молодiю. I я така була, доню, не думай собi! А життя, зна║ш, помалу перекрутило! Ми були так собi хазя┐ни, з середнiм достатком, а тепер - де воно й набралось? Правда, тридцять п'ять лiт працювали, сильно працювали. Ми, дочко, нiколи не знали, що можна, а чого не можна; аби бариш, то все можна! А от ти инакше дивишся... може, й твоя правда! Пiду ж я справдi, поки до обiда - дещо перегляну (пiшла),_ поштопаю, полатаю. ЯВА IX Соня (сама)._ Боже, як важко було на душi! А от тiлько перший ступiнь зробила - i легко стало, мов крила виросли! Тепер буду слiдкувать, буду на кухню ходить, буду з татком скрiзь ┐здить, щоб усе бачить, щоб усе знать - як воно робиться... Таке велике хазяйство i все менi достанеться однiй, а я не знаю нiчого,не знаю, де тут зло, i не можу нiчого зробить доброго... Ой боже мiй! Це ж Iван Миколайович! ЯВА Х Соня_ i Калинович._ Соня._ Iван Миколайович! От спасибi! Яким вiтром? Калинович_. Пiвденним, теплим! Доброго здоров'я та боже поможи! 372 Соня._ Спасибi! Сьогодня табель, зда║ться? Калинович_. I празник для мого серця! Як же пожива║те, сiльська обивателько? Сiдають на ослiн. Соня_. Ох, не питайте! Тяжко було через те, що не знала, що робить i як робить... I тiлько сьогодня випадково наскочила на стежку, i стало радiсно! Тепер радiсть моя ще виросла стократ, бо бачу вас, мiй дорогий учителю, i можу з вами подiлитись сво║ю радiстю. Калинович_. I я радiю, що бачу вас в такiм яснiм настрою. Ну, а пiсля це┐ передмови розкажiть, яке ви найшли тут дiло? Соня._ Зна║те, Iван Миколайович, я задихалась перед цим великим хазяйським колесом; воно так страшно гуде i так прудко крутиться, що мимо мене пролiтали, мов у снi, самi тяжкi вражiння, i я навiть не могла розiбратись нi в чiм, а тiлько серцем чула, що тут навкруги мене робиться неправда, зло; а поправить, зупинить зло - несила, бо нiчого добре не розумiю! Тепер попала на стежку. I от перше всього взяла собi задачу: слiдкувать, щоб добре робочих харчували, а там, далi, я увiйду i в саму суть! Калинович_. I суть задавить вас! Вона далеко страшнiша, нiж те невидиме колесо, що так лякало вас! Скажу вам, що тепер ║сть iнтелiгентнi, чеснi хазя┐ни, сильнi духом, котрi борються з старою закваскою в хазяйствi, бажаючи постановити правдивi вiдносини мiж хазя┐ном i робiтником, але не знаю, чи ┐м це удасться! Таких борцiв ще мало, - правда, тiлько не вам ряди ┐х поповнять!.. Бог з ним, з хазяйством: трудно там правду насадить, де споконвiку у коренi лежить неправда! Краще ходiм поруч зо мною на корисну працю в школi. Правда, що й там трудно теж, а все ж таки ми труднощi переборем - на те ║ битi шляхи - i будемо мiж молоддю насаждать iдеали кращого життя! Будущина в руках нового поколiння, i чим бiльше вийде з школи людей з чесним i правдивим поглядом на сво┐ обов'язки перед спiльною громадою, тим скорiше виросте серед людей найбiльша сума справедливостi!.. Простiть мене, Софi║ Теренть║вно: я забув, що ви вже не воспитаниця, i читаю сам лекцi┐... Соня._ О, ви воскреша║те у мо┐й пам'ятi днi першого знакомства... Я прийняла всi нашi iдеали i жажду, i шукаю, де менi ┐х до життя прикластц... А от i шлях ви показали, i поведете слiпу... Калинович. _А поки ми пiдемо сво┐м шляхом, добре i те, що ви задумали робити. Тiлько я не думаю, щоб вам це удалось. Тато не привик до тих iдеалiв, якi ви будете кому у вiчi тикать; у вас щохвилини буде непорозумiння, сварка... Ну, що робить? Це переходний ступiнь; ви ж, певно, казали татовi й мамi про наше власне дiло? Що вони? Соня_. Мама зна i рада, а татовi ще не казали. На татовi iменини ви при┐дете i самi побалака║те. Та ще захопiть Золотницького, - тато буде рад. Петро Петрович ма║ на тата вплив... А тiлько ви не бiйтесь нiчого: я вас не зрадю - от моя рука! Калинович (цiлу║ руку)._ Рука сильна, i опертись на не┐ можна. А як тато не згодиться? Соня._ Тодi я при┐ду в город i ми повiнча║мось, та й годi! Калинович_. Браво, рiшенi║ радикальне! Соня._ Ходiм же поки що у хату. Я вам заграю, ви заспiва║те, а тато любе спiв. Калинович._ Ходiм. Iдуть. Я буду так спiвать, щоб ти... щоб ви... Соня._ Ну, ну, вже не поправляйся, говори "ти", для мене це приятно. Калинович._ Щоб ти у кожнiй нотi чула мо║ до тебе щире кохання!.. Соня._ Отак саме i я буду акомпанiровать. А старi нашi будуть таять! Музика до всякого серця i до всяко┐ душi однаково говорить сво┐м улесливим, чарiвним язиком! Пiшли. ЯВА XI Лiхтаренко i Феноген _(за сценою). Феноген_. Ой-ой-ой! Вийшли. Лiхтаренко._ Ой-ой-ой! Феноген._ Я вас не боюся! Лiхтаренко._ I я вас не злякаюсь! Феноген_. Побачимо! Лiхтаренко._ Побачимо! Феноген._ Що ви менi можете зробить? Лiхтаренко_. А ви менi що? Я не Зелепський. Феноген_. Я? Ха! Я дещо знаю. Скажу - i полетиш! Лiхтаренко._ I я дещо знаю. Скажу - i зостанусь, а Феногеновi в потилицю! Феноген._ Ти про мене нiчого не зна║ш худого. Лiхтаренко._ I ти про мене нiчого не зна║ш. Феноген_. А за буряки! Лiхтаренко._ А за валахи! Феноген._ Що - за валахи? Що? Ну, скажи! Лiхтаренко._ Перше скажи за буряки, а я починать не хочу. Феноген._ А хто при здачi бурякiв взяв з завода п'ятсот карбованцiв? Лiхтаренко_. Я взяв. Та не докажеш, не в тi взувся! А ти взяв за валахи з купця по гривенику вiд валаха - двiстi рублiв, i я докажу, бо маю лист вiд Крачковського! Феноген_. Я не брав - вiн сам дав. Лiхтаренко_. Еге! Не вмер Данило, та болячка вдавила! Слухайте, Феноген Петрович! Ви не сварiться зо мною, бо наскочила коса на "камiнь. Я не з тих, що бояться! Нi! Так i знайте. Берiть - я вам не заважаю, не заважайте й менi! Я не вiзьму по-дурному, а перше зроблю хазя┐новi користь, а потiм i себе не забуду... Краще зробимо мiж собою договор: брать, де дають i де можна, а па менших звертать! От ви хотiли вигнать Клима - так i треба, щоб замазать очi за валахи, бо й вiн дещо зна║, -. тiлько вам це не удалося; хотiли нашкодить за пшеницю менi, та нашкодили Зозулi... Бо ви чули дзвiн, та* _не зна║те, вiдкiль вiн, постарiли, нюхало зопсувалося! За пшеницю я взяв теж п'ятсот рублiв, по пiвкопiйки з пуда, ану, докажiть... То-то! А якби ви були в компанi┐ зо мною, то я взяв би по копiйцi i вам дав би триста карбованцiв, а хазя┐н взяв би не сорок тисяч чистоганом, а тридцять вiсiм... Чого ж йому ще? Дай боже повiк! Що, хiба не правда? Феноген_. Правда!.. Дивлюсь я на тебе i думаю: де ти такни узявся? От вiк прожив коло таких дiл, де кожний день одним великi баришi, другим грошi, а третiм, як кажуть, шишi, - а такого iдола, як ти, не бачив! Ми хоч крились i кри║мось, а ти говориш про те, що взяв чи вкрав, немов кому добро зробив!!! Лiхтаренко_. А як же б ти думав?! Що то за слово - украсти? Украсти можна тiлько коняку, вола i все те, що ║ живого i що готове вже лежить на свойому мiсцi. Я нiчого такого не беру, не краду - боже сохрани! Я так роблю: щоб все те, що ║ в хазя┐на, було цiле i щоб менi була користь! Це комерчеський гендель! От я одберу вiд мужикiв оброчну казенну землю, вiзьму надiли в аренду, i мужики, оставшись без землi, будуть робить на нашого хазя┐на, як крiпаки! Та щоб вiд такого комерчеського генделя не мать користi! Тодi б у._ лiчив себе iюслiдцiм дурнем! Хазя┐н хоче заробить, i я хочу заробить? Всi рвуть, де тiльки можна зiрвать, а я буду дивиться та завидовать, як люде багатiють? Я не такий! Завидують тiлько недотепи! Феноген_. I розумно, i правдиво! I де ти такий узявся? Лiхтаренко._ Хазя┐ни викохали! Бачите, колись, кажуть, були одважнi люде на вiйнi, - бились, рубались, палили; голови котились з плеч, як капуста з качанiв; тепер нема таких страховий i вся одвага чоловiча йде на те - де б бiльше зачепить!.. Колись бусурманiв обдирали, а тепер сво┐х рiдних! Як на вiйнi нiкого не жалiли, - бо ти не вб'║ш, тебе уб'ють, - так тут нема чого слини розпускать: не вiзьмеш ти, то вiзьмуть з тебе! Феноген_. Ну, поцiлу║мся i будемо товаришами! Цiлуються. Лiхтаренко._ Так краще! Знайте, що Петька Михайлов дуту свою торговлю i все хазяйство хоче зiрвать мiною банкротства. Банкротство - комерчеський гендель! Цим способом вiн обiкраде багато людей, а сам наживе мiлiон! Менi вже вiдомо, що i наш хазя┐н взявся йому помагать i переганя║ на сво┐ степи дванадцять тисяч овець. Куртц - "етi нiкогда!", бо вiн дурень, а ми - "етi всегда!". При салганах будете ви - не ловiть же гав! Коли перше брали копiйку, берiть десять! Жалiтись не будуть, нема куди: тут вор у вора краде! Коли що треба, я поможу, зате ж, що б я не зробив, - помагайте! Що б ви не почули: кому i скiлько я дав одступного на торгах за оброчну казенну землю, за скiлько я пiдкупив полномочених i всю громаду вiддать сво┐ надiли в аренду, - не ваше дiло! Феноген_. Я i слiпий, i глухий, i нiмий: роби, як хочеш, та мене не забувай. Входе Зозуля._ ЯВА XII Лiхтарем к о, Феноген i Зозуля._ Зозуля._ До речi я вас тут обох застав! Ви, Феноген Петрович, хазя┐новi наговорили, а Порфирiй Аристархович, не заступились, i я зiстався осоромлений невинно i без хлiба! Феноген_. Тебе покарано для примiру, щоб другi бачили кару i боялись! А без страху - один вiзьме, другий вiзьме, потiм розоренi║; а ми всi хлiб коло хазя┐на ┐мо... Бережи хазяйського добра, як ока: грiх великий потай брать з економi┐. Зозуля._ Так я ж не брав, бога бiйтесь! Лiхтаренко_. То хтось другий взяв: з пальця ж не висмоктали. Зозуля._ То я за другого повинен страждать? Лiхтаренко._ А так. От тепер тебе розщитали, грiх покрився, все затихло, i хазя┐н заспоко┐вся, не буде гризти других. Потiм, може, ще що пропаде, скажуть: Зозуля взяв, - а тебе вже нема, i знову тихо, i для других полегкiсть. Тут колесо так крутиться: одних даве, а другi проскакують! Зозуля._ У мене волосся на головi пiднiма║ться вiд ваших речей. Невже вам нi крихти не жаль мене, мо║┐ честi i мо║┐ сiм'┐? Я ж нiчого не взяв, i ще навiть не навчився красти, бо тiлько торiк з земледiльчесько┐ школи вийшов. Ви ж цим псу║те навiк в мо┐м життi шлях: мене нiхто не прийме на службу! Феноген_. Приймуть! Нi доброго, нi злого атестата тобi не дадуть; публiкацi┐ об тiм, за вiщо тебе розщитали, нiгде не буде, то й мiсце, бог дасть, найдеш собi! Тiлько раю тобi: служи чесно, не паскудь сво┐х рук, то й ця вина тобi проститься; коли ж нас хто запита║: чого розщитали? - то i ми скажемо: сам не захотiв! Зозуля_. То це й уся порада? То й хазя┐н те саме скаже? Ф║ноген_. Хазя┐н сам сказав - розщитать тебе. Зозуля._ Боже мiй, боже мiй! Що ж я татовi скажу, що мати подума? Вони радiли, бiдолахи, що я на хорошому мiсцi, що буду ┐м помагать i менших братiв вивести в люде, i на тобi - прогнали, прогнали нi за що, а кажуть: украв! Боже мiй! Я украв! Та скорiше б у мене рука вiдсохла, нiж протягнулась до чужого, скорiще б мозок мiй висох в головi, нiж прошептав менi думку украсти! Невже нi в кого з вас не поворухнеться серце жалем на мо┐ правдивi слова, що я так щиро вам кажу? Лiхтаренко._ Так говорять усi, кого приструнчить лихо. Звiдкiль же мiрку взять, щоб нею змiрять, що те, що ти говориш, - правда? Зозуля._ З серця, з серця чоловiчого повинна мiрка виникать, та тiлько серця в вас нема║, а честь давно вже потеряли, бо ви самi злодюги i не повiрите нiкому, що вiн не краде так _як ви. Бодай же дiтям вашим до всiх ┐х дiл таку, як ви до мене, мiрку прикладали! Кати бездушнi ви! (Пiшов.)_ Лiхтаренко._ Оце той дурень, що й в церквi б'ють! Феноген_. Смирився б, поплакав, походив, попросив, навколiшках попросив - i знову б прийняли; а вiн бач як носа пiднiма i так нас опаскудив, що коли б почув хто, то ще б подумав справдi, що ми злодi┐... Лiхтаренко._ Таким дурнем колись i я був... А хто б тепер повiрив? Ха-ха-ха! Життя навчить. Молоде - дурне!.. Так я пiдожду в конторi, а ви про все доложите хазя┐новi так, як слiд... Не забувайте тiлько нашо┐ умови, тодi добре буде нам обом! (Пiшов.)_ ЯВА XIII Феноген_, а потiм Калинович_, Соня _i Пузир_. Феноген_ (сам)._ Бачив я комерчеських людей багато, а такого iдола, як Лiхтаренко, ще не доводилося бачить! Входять на крильце Калинович_, Соня _i Пузир_. Пузир._ Знаете, я б на вашiм мiснi з таким чудовим голосом у нротодiякони пiшов: вiчний i не важкий кусок хлiба! Соня._ Учитель гiмназi┐, тату, бiльш обезпечений, нiж протодiякон. Пузир._ Нi, дочко, протодiякон i обезпече-ний бiльше, i якось виднiще мiсто!.. А приятно, приятно ви спiва║те. Отакий у мене був колись чабан: як заспiва║, то всi плачуть!.. Що ж, неграмотний, - а вже я його вивiв би в дiякони. Ай спiвав, ай спiвав! Як заведе, бувало, "Он з-за гори, з-за лиману"... А-а! Чудово спiвав! Калинович_. Де ж i голосам буть, як не в народi. Що вироста║ на волi, серед степу широкого! А у вас, кажуть, ║сть такi степи, що нагадують собою степ Гоголя? Пузир._ Не знаю, я на степах у Гоголя не бував! Соня._ Гоголь, тату, писатель; вiн в книжцi степ описав дуже гарно. Пузир._ Ха-ха! Який там в книжнi степ? От якби вiн побачив справжнiй степ без краю, па котрiм де-не-де мрiють отари овець, а тирса вище пояса, мов шовком землю укрива║ i шумить, шумить... Я всю молодiсть провiв у степу... Калинович_. А ви поетично малю║те степ... (До Сонi.) _Талант!.. Прощайте! Соня._ Краще б ви по┐хали нашими кiньми, правда, тату? Пузир._ А чом же такого спiваку та не одвезти! Калинович_. Спасибi! У мене ║ звощик. Пузир_. I весь час тут сто┐ть? Охота грошi тратить, певно, багато ма║те... Ха-ха-ха! Калинович_ (смi║ться)._ Буде з мене! Пузир_. Прощайте! Кланяйтесь начальницi гiмназi┐ - дуже приятна женщина, (Iдe.)_ Калинович._ Добре! ЯВА XV Bбiга║ Харитон._ Харитон._ Фелоген Петрович, нещастя: Зозуля повiсився! Феноген_. Де? Харитон._ Уранцi получив в конторi рощот, а оце свiжо повiсився! Соня._ Ай!! Калинович_. Хазяйське колесо роздавило! Завiса. ДIЯ ТРЕТЯ Кабiнет. ЯВА I Феноген_ (один. Чита║ лист)._ "Многоуважа║мий Фе-ноген Петрович. Поспешаю очень спешно уведомлять вас, что даже очень весьма хорошее i доходное iм║нi║ для вас нашлось. П'ятсот десят-ин, став рибний, водяной млин на два постава з фолюшами. От станцi┐ трьох з половиною верстов". (Говоре.)_ А де, то й не каже, бо┐ться, що обiйдусь без нього, - хитрий з бiса. Ну, що ж далi? (Чита║.)_ "У городi новость: сьогодня Петра Тимофеевича посадили в острог!" (Говоре.)_ Отака ловись! Банкротство не удалось. (Чита║.)_ "Большой скандал, i многiм людям нещастя. На днях буду у ваших местах. Поговорiм подробно. Хазя┐ну об острог пока не говорiть. Ваш покорний слуга Григорiй Мойс║║вiч Маюфес". (Говоре.)_ Погано. Лiхтаренко казав, що у це дiло вскочив i наш хазя┐н. Чи сказать йому, чи справдi промовчать? Мовчать краще, щоб не виявились часом мо┐ стосунки з Маюфесом. ЯВА II Феноген _i Марiя Iвановна_. Марiя_ Iвановна_. Ну, Феногенушка, що ж наш iменинник, вже одягся? Феноген_. Одяглися. Уговорив-таки надiть крохмальну сорочку i новий сюртук; а при орденi зовсiм не той чоловiк, i Золотницькому не вступлять. Сидять i якусь комерцiю на щотах викладають. Марiя Iвановна. _Слава богу, хоч причепурився. Соня вчора цiлий вечiр умовляла, бо, може, хто з города сьогодня при┐де... От що, Феногенушка: я йому справила такий новий халат, що ах! Тiлько ж ти зна║ш, що Терентiй Гаврилович буде сердиться, коли дозна║ться, що я на халат багато грошей потеряла, так ти йому не говори, а поможи. Халат принесе Павлина i запросе за нього тiлько п'ятдесят рублiв. Сам побачиш, що це все одно, що дурно взять таку дорогу i гарну вещ! На случай же Терентiй Гаврилович не захоче брать халата, уговори його, ти умi║ш. От тобi за це на чай п'ять рублiв... Феноген_ (бере грошi)._ Спасибi, Марiя Iвановна; ради того, щоб Терентiй Гаврилович носили гарний халат, я й дурно (хова║ грошi)_ все зроблю, аби халат купили! Марiя Iвановна_. Гляди ж, Феногенушка! Павлина тут сидить i жде. (Говоре у прихожу.)_ Ви ж постарайтеся, Павлина, не жалiйте слiв, умовляючи. Павлина (висунувшись у дверi)._ Будьте певнi. Я вже знаю, що говорить... (Причиня║ дверi.)_ Феноген_. Та ви не тривожтесь, купимо! Марiя Iвановна._ Ради бога, Феногенушка! (Пiшла.)_ ЯВА III Феноген_, потiм Пузир _i кравчиха_. Феноген_ (один)._ Гарно почався день: п'ять рубликiв вже маю. Входе Пузир_. Пузир_. Нiкого ще не було? Феноген_. Економи ждуть в конторi; а тут у нас сидить Павлiна з города, зна║те? Пузир_. Знаю. Чого ┐й треба? Це вже хоче покористуватись iменинами i здерти що-небудь. Терпiть не можу цi║┐ бiдноти. Як побачу старця, то, зда║ться, тiкав би вiд нього скiлько сили. Феноген_. Щось принесла, не да║ й глянуть, каже - подарунок. Пузир_. Клич! Феноген (у дверi)._ Заходьте, Павлина._ Входе Павлина_, з пакунком, закутаним у бiлу простиню. Павлина_ (кланя║ться)._ З iменинами! Дай боже много лiт жить та багатiть. Пузир_. Спасибi. А це iцо? Павлина._ (розгорта║)._ Вещ княжеська! Ночей недосипала, два мiсяцi удвох з дочкою працювали. Приймiть вiд бiдно┐ вдови i не оставте сво║ю милостю. Пузир_. Що ж там таке, показуй мерщiй! Павлина (показу║)._ Богом присягаю, що нi у кого такого халата нема║, - заказний. Феноген_. Ай халат, оце халат, так-так! У такiм халатi можна i на засiданi║ в земський банк. Гляньте: буряки! I овечки!.. Пузир (розгляда║)._ Скiлько ж ти за нього хочеш? Павлина._ Бархат лiонський, шовк як луб, а робота! Два мiсяцi трудились удвох! Пузир._ Ну, годi вже хвалить, товар видко, кажи, скiлько? Павлина._ Скiлько ваша ласка? Пузир._ Що там ласка! Чого доброго я помилюся i дам за нього бiльше, нiж ти сама хочеш. Кажи свою цiну за товар. Павлина._ Оцiнуйте самi... Феногенушка, ну, як по-вашому: ви свiт бачили, людей зна║те - оцiнуйте по совiстi. Феноген_ (розглядав нiби мiрку║)._ Що ж, сто карбованцiв. Пузир._Тю! Феноген_. Чого ж тю? Пузир._ Купуй собi! Феноген_. Та, побий мене бог, при всiй сво┐й бiдностi дав би п'ятдесят рублiв. Пузир._ Ну то давай. Феноген_. Одно, що менi не до лиця, а друге - я буду у княжеськiм халатi, а ви в такiм, що сором i в руки взять, - не приходиться. Пузир._ То нiчого! Нарядишся, як пава, i будеш мене смiшить! Ха-ха! А люде пiзнають, де Феноген, а де хазя┐н, хоч би я й рогожу надiв. Феноген_. Та хто його зна║! А скiлько ж, справдi, ви, Павлино, хочете? Кажiть свою цiну. Павлина._ Тiлько для нашого благодiтеля можу вiддать за п'ятдесят! Феноген_. Все одно що дурно! Пузир_. А скiлько ти йому дала факторського? Феноген_. Заслужив... Спасибi... (Iде до дверей.)_ Пузир._ Ну, вернись! Що ти, жартiв не вмi║ш розумiть? Феноген_. Я по совiстi кажу, а ви - фактор! Пузир._ Ну, ну! Беру вже халат, зроблю тобi приятнiсть! На! (Да║ Павлинi грошi.)_ Переплатив карбованцiв десять. Ну що ж, переплатив - переплатив, це вже тобi на бiднiсть! Павлина._ Та цей халат кошту║ бiльше двохсот карбованцiв. Менi його Петро Тимофi║вич заказали, та тепер ┐м не до халата: вчора ┐х посадили в острог. Пузир._ Що? Петра - в острог? Павлина._ Посадили голубчика. Та я, як почула, що ┐м тепер не до халата... Пузир._ Вiдкiля ж ти це зна║ш? Павлина._ Вчора про це весь город говорив. Пузир._ Та, може ж, це ще брехня? Павлина._ Всi лавки i склади, кажуть, опечатали. Пузир._ За вiщо ж, не чула? Павлина._ Бог його зна║... Мошенство якесь!.. Пузир._ Погано... Погано! Павлина._ Прощайте! (Вийшла.)_ ЯВА IV Феноген _i Пузир._ Пузир_. Погано... Чув?! Феноген._ Чув. Пузир._ Так i ти чув? Вiд кого? Феноген._ Та що ви, бог з вами! При менi говорила женщина, та щоб не чув - хiба я глухий?! Пузир._ Нi, бач, я подумав, що ти вiд кого другого чув. А як ти дума║ш: чи це правда, чи тiлько поголоска? Феноген._ Менi зда║ться, що це з заздрощiв мелють язиками. Петро Тимофi║вич багатi║ не'по дням, а по часам, люде заздрять i плещуть! Пузир._ А звiдкiля б же вона взяла? Феноген._ З базарю... Чого тiльки на базарi не плещуть... (Глянув у вiкно.)_ О, пан Золотницький! Пузир._ Петро Петрович! От спасибi йому, це велика честь для мене! Феноген._ Аз ним той, як би його... учитель гiмназi┐ - Калинович._ Пузир._ Iз Петром Петровичем в однiм екiпажi? Феноген._ Еге. Пузир._ От вже за це я не вхвалив Петра Петровича: колись там, ще студентом, каже, Калинович дiтей у нього учив, а тепер возиться з ним, як приятель! 1 чого тому Калиновичевi вiд мене треба? Увадився до нас, як свиня в моркву. Феноген._ Глядiть, чи не до Сонi! Пузир_. Отако┐! Де ж таке? Рiвнялась свиня до коня, та шерсть не така. Вони пройдуть в гостину, там ┐х Соня прийме, а ти клич економiв - нехай iдуть сюди. Феноген _вийшов. ЯВА V Пузир (один)._ Чи не чули вони... Калинович сьогодня з города, вiн повинен знать правду про Петра. (Важко переводе дух.)_ Ху ти, господи, як мене перетривожила ця звiстка, аж в грудях здавило. Погано... погано. Ще чого доброго i я вскочу. Згарячу не придума║ш, що його робити. Перше всього треба заспоко┐ться. Ху ти, господи... Входять економи. ЯВА VI Зеленський_, Лiхтаренко_, Куртц _i ще чоловiка три. Лiхтаренко_ (з пiдносом, на которiм хлiб i вiнки з колосся)._ Поздоровля║мо з iменинами, з наградою i з обжинками разом. Пузир (прийма║ пiднос)._ Спасибi, спасибi. Сiдайте. Сiли. Мовчать. А нiхто з вас вчора не був у городi? Економи переглянулись. Мовчать. Лiхтаренко._ Нi. Пузир._ Я думав, може, хто чув якi цiкавi новинки го-родськi. Мовчать. А скiлько у нас поставили кiп усього хлiба? Лiхтаренко._ В близьких трьох економiях двадцять двi тисячi кiп однi║┐ пшеницi; а другий хлiб ще не злiчили. Зеленський_. Завтра скажемо. Пузир._ По┐ду зараз подивлюся копи. Слава богу, урожай хороший, аж дух раду║ться! Лiхтаренко._ А вчора посадили... Пузир (схоплю║ться)._ Посадили! Хто тобi казав? Лiхтаренко._ Нiхто нiчого не казав. Посадили, кажу, у мене двадцять п'ять кабанiв у саж для вiдкорму. Зеленський_. I я двадцять посадив. Пузир._ Ага! (Смi║ться.)_ Добре, добре, бо вже скоро i буряки треба копать. Починайте цей рiк ранiше, а то не управимось: сила буряка. Лiхтаренко_. Я за сво┐ не боюся. Тепер мануйлiвцi в наших руках! Пузир._ Хiба вже надiли взяв в аренду? Лiхтаренко_. Аякже, взяв! Пузир._ Митець! Чом же ти не говориш? Лiхтаренко._ Навмисне приберiг приятну звiстку на сьогодня. I надiли взяв на десять лiт, i казенна оброчна стаття за нами!, Пузир._ Оце ти мене повеселив... А що, пане Зеленський?! Зеленський_. Та чи буде з того користь? Лiхтаренко._ Буде! Зеленський_. Побачимо. Пузир._ А почому взяв? Лiхтаренко._ Казенна по вiсiм карбованцiв, а надiли двадцять п'ять карбованцiв десятина в год. Пузир_ (цмока губами)._ Овва! Оце вже на Лiхтаренка не похоже! Лiхтаренко._ Не полохайтесь, бо i я, вибачайте, скажу: це вже на Терентiя Гавриловича не похоже. Ми ма║мо пiд боком безземельних робочих, - яку цiну дамо, за таку й пiдуть! Нiкуди ж дiтись, бо тут i дома, i замужем. От вам в десять лiт певного бариша п'ятнадцять тисяч тiлько на одних робочих, а земля сама себе окупе! Пузир._ Нi, що не кажи, а таки прорвався! Я думав, що ти вiзьмеш дешевше! Лiхтаренко._ Не можна було нiяким способом: разiв десять мусив напиватись з мужиками, музику наймав, сам танцював, насилу витанцював! Одних розходiв на пiдкуп несогласних та на угощенi║ - п'ятсот сорок вiсiм рублiв - тридцять дев'ять копiйок. Пузир._ Ой-ой-ой! Такi розходи! Лiхтаренко._ Та одступного за казенну землю з другими розходами чотириста п'ятдесят два рублi. Я щот noкажу... А розкиньте на десять лiт, то й вийде по однiй копiйцi на десятину; коли ж невигодно, можна вiд надiлiв одказатись - ║сть такий пункт. А як я винен, що не спитав, то розходи верну назад. Що робить? Пузир._ Оце вигадав! Посватав у мужикiв землю, танцював на заручинах - i не повiнчатись? Вiнчаю! Тепер мужики нехай танцюють у нас на роботi по злоту в день! А ти ма║ш з чисто┐ прибилi п'ять процентiв вiд надiльно┐ аренди. Лiхтаренко._ Спасибi... З шкури вилiзу, то i менi перепаде чимало! Пузир._ Заробиш - матимеш!.. Оце, бувши на земському собранi┐, я дiзнався, що туди пiд Херсон кругом голод. Кормiв нема. Мужики продають по пiвтора карбованця коняку, по сiмдесят п'ять копiйок вiвцю. У нас же кормiв сила, одного сiна триста скирт. Так завтра ви, Карло Карлович, i Феноген вiзьмiть з собою шiсть чабанiв i по┐дете на ярмарки i по селах, скуповуйте всiх овець! Вигодно: на руб - два буде баришу!!! Куртц._ Овса - сiмдесят п'ять копiйок?! Етi - да. Б║дний мушiчок. Пузир._ Я не куплю - другi куплять. Куртц._ Етi - да! Пузир_. А що то у вас, Карло Карлович, в руках? Куртц_ знiма║ платок з вещi. Баранчик? Куртц._ Чушiло! У менья хл║б - нет, у менья - овса! I я поздравляйт хазя┐н баранчик, чушiло! Етi - да... Сосун баранчик! Чушiло моя работа. Парижська виставка - мiндаль можна получал. Етi - да! Будiть стоял сто лет. Етi немножко комфор присипал, i мол, етi - н║т, етi - нiкогда! Етi - да! Антик чушiло? Пузир (розгляда║)._ Чудово! Як живе - i очi дивляться! Спасибi! Лихтаренко_. Карло Карлович не тiлько шахмейстер, а ще й чучiлмейстер. Куртц._ Етi-да! Куртц - спецiалiста чушiло. Я iмейт мiндаль за роботу чушiлов. Пузир._ Чудово, чудово! Однеси, Феноген, у мою кiмнату. Вибачайте, там мене гостi ждуть, та й у вас, певно, у кожного дiло ║? (Пiшов.)_ ЯВА VII Тi ж, без Пузиря. Феноген _несе чучело. Куртц _ного придержу║ i показу║ на шию чучела. Куртц_. Модель моя, мiндаль, етi - да! Лiхтаренко._ I у вас мендаль, i у чучала мендаль. Всi смiються. Куртц._ Ну, етi менья зовс║м не смешивает! У менья мендаль - етi - да, а у чушiло - етi - н║т; у чушiло етi модель. Лiхтаренко (до Ф║ногена)._ Краще здiймiть, бо хазя┐н як побачить, то подума║, що Карло Карлович в насмiшку над ним причепив баранчиковi на шию орден. Всi смiються. Феноген._ I справдi. (Пiшов.)_ Куртц._ Етi... етi... Лiхтаренкi... Етi... маленькiй мальшiк! Етi - да. Серiозов етi - н║т, розсудов етi - нiкогда, насм║шiвал - етi да! Фi! Паскудство... Етi... етi большой мушiк, етi зубоскаль! (Вийшов.)_ Всi _смiються i виходять за Куртцом. ЯВА VIII Феноген _i Лiхтаренко._ Лiхтаренко (оглянувшись)._ Заробив дещо (да║ грошi),_ нате й вам. А може, й ви що заробили, то давайте менi. Феноген._ Де там я зароблю? Побий мене бог, гнидiю отут! Колись бувало... Лiхтаренко._ От по┐дете овець купувать, то пiдживетесь. Феноген._ Трудненько буде через Куртца... А це ж вiд кого ви взяли i за вiщо? Лiхтаренко._ I охота допитувати. Даю - берiть. Така умова. Феноген._ Правда! I де ти такий узявся? Лiхтаренко._ Чортзна-що розпиту║те. А ви де взялись? Пiдходящий грунт - от i родять такi люде, як ми з вами. Феноген._ Куди менi протiв тебе. Лiхтаренко._ Ну, ну, не прикидайтесь сиротою. Ви вже он помiщик, п'ятсот десятин будете мать. Феноген._ Тю, бий тебе сила божа! Вiдкiля ти зна║ш? Лiхтаренко._ Я все знаю. Що ж, поможи боже купить. Ну, прощайте! А орден з чучала зняли? Феноген (смi║ться)._ Зняв. Лiхтаренко._ У хазя┐на на ши┐ орден, а вiн взяв причепив мендаль вiвцi! Феноген _i Лiхтаренко _смiються. Лiхтаренко _вийшов. ЯВА IХ Феноген_, а потiм Пузир _i Золотницький._ Феноген (один. Лiчить грошi)._ Як в аптецi виважив - з копiйками, сто сорок вiсiм рублiв тридцять дев'ять копiйок. А скiлько ж Лiхтаренковi досталось? От промiтний чоловiк! Прослуживши з таким iдолом при великiй комерцi┐ тридцять п'ять лiт, можна б було i тисячу десятин купить! Змiй, а не чоловiк: скрiзь здере i всiх спокусить. Входять Пузир_ i Золотницький._ Пузир_. То нi ви, нi Калинович в городi, кажете, не були, то нiяких городських новинок i не зна║те? Золотницький._ Я ж тобi вже казав, що не чув нiчого. Та що тебе так цiкавить у городi, скажи? Пузир._ Особого нiчого, так собi. Феноген цiлу║ Золотницького в руку. Золотницький._ Здоров, здоров, Феноген, з iменинником тебе. (Да║ йому в руку.)_ Феноген._ Спасибi. (Iде.)_ От щасливий день! Дають i дають. (Вийшов.)_ Пузир_. I що за охота розбещувать отак людей? "З iменинником" i зараз - тиць в руку грошi. А через вас i я мушу щось подарувать. (Про себе.)_ Наказанi║ боже з цими панами - портять людей! Золотницький._ А хiба ти ще нiчого не подарував? Ай-ай-ай! Тридцять п'ять лiт чоловiк служить, права рука... Пузир._ Та я ще поспiю, ще подарую; тiлько для чого портить людей! Золотницький._ Феноген! Пузир._ Навiщо ви його кличете? Входе Феноген._ Золотницький._ Ну, даруй же вiрного слугу! Пузир._ Я думав - увечерi, а вам хочеться таки зараз. (Набiк.)_ Наказанi║ боже з цими панами! (До Ф║ногена.) _Ма║ш вiд мене, Феногенушка, одного валаха; хотiв тобi на добранiч про це сказать, так Петру Петровичу хочеться зараз. Феноген (цiлу║ Пузиря в руку)._ Господь воздасть вам сторицею. От щасливий день - дають i дають!.. (Вийшов.)_ Золотницький._ От це по-хазяйськи. Пузир._ Ет, баловство! Золотницький._ Всього, брат, з собою не забереш... Так, кажеш, двадцять двi тисячi кiп пшеницi? Добрий урожай! А я ще не знаю, скiлько у мене. Хотiлось би подивитись тво┐ копи! Пузир._ По┐демо подивимось! Тут i верстви нема║. Золотницький._ По┐демо! Пузир._ Чудесно! Перед вашим при┐здом я сам хотiв ┐хать. Золотницький._ О, а це що? Халат? I який розкiшний - диво! Певно, дочка примусила справить? Пузир._ Простiсенько купив сам. Золотницький (розгляда║)._ Та воно й видко, що сам: Софiя Терентьевна овець та бурякiв на халат би не посадила. Пузир._ А що, хiба вам не до вподоби? Золотницький._ Як можна, чудово! Вiвцi i буряки - символи хазяйства! Оригiнальний смак! Хоч на виставкуi Може б, ти менi продав цей халат? Пузир._ Купiть. Золотницький._ Невже продаси? Пузир._ Чого ж, все прода║ться. Золотницький._ Скiлько? Пузир._ Сто. Золотницький._ А багато заробиш? Пузир._ По-хазяйськи. Золотницький._ Ну (б'║ руку Пузиря),_ халат мiй. Феноген! Пузир._ Носiть на здоров'я. Я собi куплю у татар бухарський. Входе Феноген_. Золотницький._ Вiзьми халат i вiддай мойому Дмитрiю. Нехай гарненько обгорне в плед i запре в екiпажну скриню. (Одходить i дивиться у вiкно.)_ Феноген_ (до Пузиря)._ Як?! Пузир._ Продав за сто карбованцiв. Феноген (бере халат, до Пузиря тихо)._ Бачите, а ви менi не вiрили, що халат варт сто карбованцiв. Пузир _(так само до Феногена)._ Учись: за пiвгодини заробив руб на руб, та ще мало запросив. Такi люде, коли ┐м заманеться яко┐ дурницi, утро║ платять! Феноген (про себе)._ Добре заробив! Бiдна Марiя Iвановна, даремно турбувалась, даремно радiла. Пузир._ А я й забув, скажи, Феноген, щоб менi запрягли бурого в бiгунки i пару в шарабан, ми по┐демо на копи дивитись Феноген_ вийшов. Золотницький._ Чудовi квiтки, клумби! Все переродилось, i ти сам переродився: сьогодня на вид ти вже не просто хазя┐н, а настоящий обиватель. Пузир._ Все дочка чепурить! Золотницький._ А зна║ш, Терентiй Гаврилович, дочка твоя дорога дитина. Пузир._ Аякже: золоту медаль получила! Золотницький._ Просвiта, брат, велика сила! Признаюсь тобi, що перше я за┐здив до тебе тiлько по дiлу, тепер менi приятно буть у тебе i без дiла. Пузир._ А що ж тут, справдi, так перемiнилось? Золотницький._ Не те повiтря: книги, газети, пiанiно, освiчена молода людина, та ще до всього артистка: гра, спiва! О! Ти, брат, цього не розумi║ш! Пузир._ Ну, це вже даремно! Я сам любив i люблю спiв. У мене був чабан... Золотницький._ А, бог з ним, що там твiй чабан! Пузир._ Е, бог з ним... Тiлько те гарно, що вам до вподоби... А якби ви почули, як той чабан, бувало, заведе "Ой з-за гори, з-за лиману"! Золотницький._ Ну, а Калинович як спiва? Пузир._ Чув. I цей спiва║ гарно. З друго┐ кiмнати чутно "Гетьмани, гетьмани" або iншу, можна и не спiвать, як нема кому. Золотницький._ Оперний голос! Талановитий, розумний, енергiчний молодий чоловiк Калинович! Таких молодих людей мало. Слухай, Терентiй Гаврилович: от жених для тво║┐ Сонi, пара, яко┐ пошукать по бiлому свiту. Пузир._ Отако┐! Голодрабець? У Сонi ║ жених - Чоботенко, мiлiонер. Золотницький._ Високий до неба, а дурний як треба. Найшов жениха! Вiн же безграмотний баран. Хiба ж Чоботенко до пари Сонi? Бог зна що викладу║ш! Чоботенко у тво║┐ дочки гайдуком повинен служить, а не чоловiком ┐й бути. Пузир_. Я вас, Петро Петрович, шаную, поважаю, але немало дивуюсь: вискiпали якогось учителишку i носитесь з ним... Золотницький._ Не учителишка, а учитель гiмназi┐. Чудак ти, Терентiй Гаврилович, ║й-богу, чудак! Ну навiщо тобi багатий зять, коли ти сам багатий? Пора вже тобi шукать того, чого у тебе браку║. Пузир_. Я так i роблю: шукаю, де б бiльше купить землi, бо скiлько б чоловiк ┐┐ не мав - все браку║. Золотницький._ Добре. Ну, а скажи менi: тобi приятно мать орден? Приятно, кажи, не угинайся! Пузир._ Я й не криюсь. Заслужив - i носю. Золотницький._ Так. Ну, а якби тобi дали один орден з широкою червоною стрiчкою через плече, а збоку звiзда. То це було б ще приятнiще? Пузир._ Ха! Широка, кажете, червона стрiчка i звiзда на боцi - бачив... Не криюсь: ще приятнiще. Що ж з того? Золотницький._ А коли б до всього цього тебе возвели в генерали: ваше превосходительство! Га? Ще було б приятнiще? Пузир._ Я не розумiю, для чого ви все це говорите? Золотницький._ А от для чого. Нi ти, нi твiй Чоботенко нiколи тако┐ честi не добудете: звiзди вам збоку не носить, генералами вам не буть, хоч би ви всi сво┐ добра i ма║тки за таку честь вiддали, а Калинович._.. Пузир._ Буде генералом, з звiздою? Ха-ха-ха! О, бодай вас. Золотницький._ Та ти, брат, не смiйся! Ви з Чоботенком зостанетесь навiки чабанами та буряковими генералами, а Калинович може бути професором, директором гiмназi┐, от i ти, i твiй Чоботенко будете говорить йому - "ваше превосходительство". Пузир_. Чи буде вiн генералом, чи нi - я не знаю; а чим вiн ║ - я бачу" i дочки сво║┐ за нього не вiддам! Входе Соня_ i Калинович._ ЯВА Х Пузир_, Золотницький_, Соня _i Калинович._ Соня._ Годi вам про дiла балакать! Ходiм до нас. Золотницький._ Дорога Софiя Терентьйовна, я тут обстреливав позицiю; i бомбами, i гранатами, i шрапнеллю сипав - не помага║! Неприятель уперто не зда║ться. Давайте вiзьмемо його в перехресний вогонь. Соня._ Догадуюсь. Ви за нас з татком говорили, i, певно, тато не згоджу║ться? Я вже бачу. Пузир._ Нiзащо в свiтi! Це ти мене, дочко, хочеш у труну покласти! Соня._ Хiба мо║ щастя для вас, тату, труна? Я цього не знала. Пузир._ Так знай! Щастя, якого тобi заманулось, - менi труна. Тебе свата║ Чоботенко, я вже тобi говорив. Соня._ Тодi я промовчала, а тепер скажу вам, що я за нього не пiду! Пузир._ Та ти ж його ще не бачила, подивися перше: з лиця хоч воду пий, Бова Королевич! Росту (показу║ сажень) -_ о; плечi (розводе руками скiльки можна) -_ е! Золотницький._ А голова (показу║ кулак)_-о! Софiя Терентьйовна вибрала собi людину в подружжя, а ти ┐й ра┐ш першерона! Навiщо тобi Чоботенко? У тебе, слава богу, ║ чим копи возить. Пузир._ Ви не туди стрiля║те! Чоботенко хорошого роду, хазя┐н, з дiда мiлiонер. Я не хочу зятя з вiтру, бiдного приймака. Калинович._ Ви мене обража║те! Пузир._ I ви мене обража║те! Калинович._Чим? Пузир._ Тим, що осмiлились сватать мою дочку. Калинович._ Не всi люде дивляться вашими очима, а через те ви помиля║тесь, Терентiй Гаврилович. Я люблю Софiю Терентьйовну, а не ваше багатство! До цього треба вам знать, що я лiчу вас далеко бiднiщим вiд себе, i будьте певнi, що у приймаки я до вас не пiду нiколи! Вiддайте все ваше добро, всi вашi мiлiони старцям, а я вiзьму Софiю Терентьйовну без приданого. Пузир._ Що ви говорите? Я сорок лiт недо┐дав, недопивав, недосипав, кровiю мо║ю окипiла кожна копiйка, а тепер взять i вiддать усе мо║ добро старцям! Опам'ятайтесь! Для чого ж я працював? Хiба отаке розумний скаже! Перехрестiться! "Вiддайте старцям"! Ха-ха! Чув я про таких багачiв, котрим нема чого роздавать, так вони хочуть, щоб всi з ними порiвнялись. Нi! Так не буде. Ви не з того тiста, до якого ми привикли. Соня._ Тату, багатство душi не ма║ i не буде себе почувать нещасним, у кого б в руках не опинилось, а я маю живу душу, котрiй натурально бажати буть щасливою з тим, кого любиш! А коли вам жаль вашого добра, нехай воно буде при вас, мене ж вiддайте отак, як я стою, за Iвана Миколайовича, i ми будемо щасливi! Чого ж ще треба? Пузир._ Щаслива, щаслива! Ти щоб тiлько була щаслива? Ти? А я? Я?! Щоб