ча сам тайком за пройдисвiтство набирав, - лише знайшли маленького пiд нашою хатою. Вiн, може бути, i панська дитина - ми сього не зна║мо. Його яким-небудь словом не зачiпай, вiн зараз кипить, i вже його борзо не примириш. В мене Гриць не пройдисвiт. - А я кажу, що вiн таки пройдисвiтська дитина. Найшли в закуренiм лахмiттi, дарма що з вузликом золотих червоних. - Та вже в закуренiм чи нi, а тепер вiн наш. А як вже наш, то не збиткуй. Бачиш, вiн терпцю не ма║. Ще колись, розлютившись, покине нас. Господиня вмовкла i здвигнула плечима. Се ┐й нiколи на думку не приходило i тому потрохи на хвилю занепоко┐ло. - Ет, i наговорили! - закинула вже чомусь примиряючим голосом, неначе не хтiла бiльше про "пройдисвiтство" говорити. - Тепер "покине" - коли ми його вигодували i вiн головою майже стелю здiйма║? - Якраз тепер. Тепер вiн де-небудь годен на роботу стати, а передом був малий. - Ет, що там! - перебила йому сухо жiнка. - Радше знайте, Михайле, що оногди[15] казав менi, що дав собi знов новий писаний кожушок шити. Вiн вже вiдтепер зачина║ дiвчатам голови завертати. - Або я йому це забороню? - вiдповiв господар. - Гарний, молодий, то й заверта║. - Вiн вже чи не на кождiм танцi мусить бути. - Та нехай собi. Хто молодий, той гуля║. - Як завтра скаже вам, що хоче женитися. Його дiвчата ро║м обступають... А тодi що вдi║те? - Не позволю i землi не дам. Йому ще час женитися... нехай ще коло нас газду║, щоб знав я... кому землю передам колись... - Овва... вiн вас дуже послуха║! - закинула жiнка. - Я вже чи не раз перехопляла його з Настунею Кривинюкiвною. До других залиця║ться, а до не┐ таки горнеться. Господар усмiхнувся. - Я вже давно то знаю. Сам ┐┐ батько менi говорив се. - Та вiн би рад його дiстати до себе. Але, по-мо║му, Гриць ще не однiй голову закрутить, заким не одружиться... - вiдповiла жiнка. - I на свою_ натрапить... - докiнчив господар. - I на свою натрапить... - повторила вона i вмовкла. - Старий Кривинюк добрий газда, i Настка працьовитi дiвчина, в батька вдалася. Нехай би колись побралися, як йому суджена, - обiзвався знов господар. - Та добра_ дiвчина... - вiдповiла якось знехотя жiнка. - В не┐ вiдтепер якийсь розум,_ як у старо┐. Добра, - i урвала. - Та тим-то_ для нього i добра, - вiдповiв чоловiк. - Вiн за кiньми голову забуде... а вона буде на все позiр мати. Тим-то_ й добра... Гриць, бачачи iнодi по суперечках з родичами, що правда по сторонi ┐х, але заразом i його, особливо тому, що його вдача силувала його "от таке" заводити, що викликувало гнiв з обох сторiн, забирався з хати i не вертав до не┐ скорше, доки не заспоко┐вся вiн сам, а з ним i господарi. I таке повторялося чи не згуста, а все через його чудну вдачу, що нiякого примусу не зносила, чим-будь ображалася i понад усе любила свободу. Якби не сусiдська донька Кривинюкова Настка, з котрою добре держався, всi жалi дiлив, якби не батьковi конi, якi любив понад усе, та вiвцi, над якими ще як хлопчина сво┐м голосом, як над дiтьми, панував - вiн був би вже давно батька-матiр покинув i поволiкся в свiт. Його держать тут, як на ланцюгу, а деякi люди розказують, особливо ж один старий бiлоголовий циган, що все що кiлька рокiв переходить через ┐х село з Угорщини i до них вступа║ по милостиню та спочива║, оповiда║, що там десь далеко вiд ┐х гiр, лiсiв, ║ ще й iнший свiт i люди. Мiж них вiн би iшов, учився би та став великим паном i так жив би, вивчившись передусiм на скрипцi грати. Отаке роздумував часто-густо Гриць, особливо, як був молодим хлопцем; волiкся неспокiйно з вiвцями з мiсця на мiсце i побирав за те вiд батька-матерi лайку. Але тепер вiн вже парубок пiд вусом i, як батько смiючись казав, "до розуму носом зближався", як здавалося, успоко┐вся. Коли мати, роз'ятрившись чим-небудь, "пройдисвiтом" або, ще лiпше, "циганом" прозве... вiн смi║ться. - Чи в мене, мамо, чорнi очi i я чорний, що в вас я на цигана похожий? В мене очi голубi, як небо, кажуть дiвчата, особливо Кривинюкова Настка, ними я ┐м милий, а ви - не бачивши нi мого батька, нi матерi, вигаду║те циганiв на мене. Грiх, мамо! I мати вмовка║, усмiхнеться... i ста║ знов добра; вона дала б i душу за свого Грицька, якого ┐й чи не всi завидують, такий вже гарний i розумний вдався. Вже-таки нiхто не годен на Гриця довго гнiватися. Вiн всiх за пазухою ма║, як його впевня║ бiлолиця Настка. Чим? Може, саме тi║ю подвiйною вдачею сво║ю, а радше двома душами, що в нiм, нiби вiд часу до часу пробудившись, поборюють себе. Одна непостiйна, тужлива, пуста, палка, друга вразлива, горда i вдатна. До доброго тягне Гриця, до красного, до любовi... а передусiм до свободи, широко┐, безмежно┐, як крилатi лiси по верхах, як бистрi рiки там, в долах. Як та широка пуста, що йому, по оповiданню старого Андронатi_ (так звав себе бiлоголовий циган), iнодi аж у снi ввижа║ться. "Хижуном" родився, баламутом, каже Настка, що його любить, як рiдного брата або чи не бiльше ще, саме яким вже вдався. З нею вiн i найлiпше товаришу║ чи в тузi чи по веселому настро┐. Вона його нiби до ладу приводить. - Чому ти такий смутний, Грицю? - пита║ iнодi, побачивши його поважного, невдоволеного з виду. - Тяжко на душi, - вiдповiда║ вiн. - То заграй на сопiлцi або трембiтi. Собi i менi заграй, Грицуню! - просить щиро... i тулиться до нього бiлолиця Настка. - Нiхто в селi не гра║ так, як ти, любо та до серця. - I тими словами впроваджу║ його нiби в iнший свiт. I щоб вже догодити ┐й i сяк-так собi, вiн почина║ грати. Тiльки щастя його, - каже, - що сопiлка, трембiта i Настка. I те правда. Нiхто на всi сусiднi гори не гра║ так до серця, як вiн. Особливо на трембiтi, вiн мов святою молитвою по верхах... жене. А лiтнiми вечорами, то вже i голосом нiхто так не виспiву║, як Дончукiв Грицько, вештаючись коло хати i худоби, виводячи одну просту пiсню понад другу. А всi або дуже смутнi, або всi веселi, iнших вiн не любить. В селi всi дiвчата липнуть до нього, хоча вiн до жодно┐. Хiба що до синьооко┐ Настки, але й то, як каже товаришам, "не все", лиш тодi, як вона його назад до "розуму" приведе, до працi нажене, не дасть "волочитися" - вiн ┐┐ голубить, впевняючи, що колись ┐┐ посвата║. А зi всiх iнших дiвчат, - хоча й гуторить з ними, - все кепку║. - Ви, дiвчата, - говорить Настунi, - всi дурнi. - До часу, Грицуню... до часу... - вiдказу║ спокiйно Настка. - До часу, може, i дурнi ми, але як саме натрапиш на таку, що заверне тобi голову або, може, й любистку дасть, - то дивися, щоб не стратив ти весь великий розум твiй! - А он я вже тебе люблю, Настунько, - борониться Гриць i смi║ться веселими очима, - та ще розуму не втратив. - Хто зна║, чи вже i не втратив... - вiдказу║ вона i дивиться так само, як вiн, щиро i просто в очi. - А он, - каже, - ти любиш мене i приходиш, а часом як покинеш, то i з тиждень волi║ш з конем перебувати, як зi мною: чи се указу║ на розум? - Та я чи не все такий був? - борониться Гриць. - А може, ти i межи iншi дiвчата ходиш, чи я знаю, Грицуню? - пита║ вона. - Я не знаю. - I говорить се без докору, без злоби, а так собi спокiйно, мов дитина. - А чому б я не приставав з кiньми, не сходився з другими дiвчатами? - - пита║ вiн, та бiльше вже, щоб подразнити ┐┐. - Сiдай i ти, - каже, - на якого-небудь коня твого батька i ┐дь зо мною i доволi дивися, як Гриць з кiньми розмовля║, а з другими дiвчатами гуля║. Будеш бачити. - Я не цiкава, - вiдказу║ вона гордо, а все-таки в глибинi душi вражена його байдужнiстю, хоч i не показу║ того, а вiдтак, поглянувши в його щирi очi, що якийсь час з потайним усмiхом дивилися на не┐, усмiха║ться й собi i каже: - З дiвчат не глузуй, не кепкуй, Грицуню, бо в деякiй i нечистий сидить. А дивись, - дода║ поважно, - замолоду деякi гарнi притягають до себе... особливо тi, що чорнобривi, а на старiсть, казала раз покiйна бабка, коровам молоко вiдбирають та опiвночi на мiтлi комином вилiтають. - А менi що до того? - вiдказу║ вiн. - Я анi не корова, анi ┐х не боюся. А вас всiх, бiлих i чорнявих, загалом я люблю, хоч ви всi на одно копито i добрi, i краснi, i дурнi - а Настуньку Кривинюкiвну найлiпше люблю. А якщо я часом, Настуне, тебе призабуду, ти нi на мене, нi на нiкого не ворогуй. - Або ж я ворогувала коли, Грицуню? - пита║ вона i дивиться знов щиро з невимовною терпеливiстю в його очi. - Я ж сама казала, що ти хижуном, баламутом родився... i при нiчiм... довго не всто┐ш. Я не ворогую. - Я сього не кажу, серце. Ти одна для мене в свiтi добра i щира, одна до ладу приводиш. До хати, роботи принуку║ш, до родичiв наверта║ш - а то без тебе був би я вже давно... - i, замахнувши лукувато рукою та указавши далеку далечину, свиснув i усмiхнувся. Бiлолиця Настка чисто упива║ться словами красного хлопця. I для не┐ значать вони i любов, i щастя, значать увесь свiт, а заразом вiдчува║ вона, що держить його справдi неабияк чимось при собi, пану║ над ним. Чим саме? Не зна║. Не зда║ собi нiяко┐ справи. Вона зна║ лиш те одне, що мусить i дальше держати його, що його любить всею душею i не годна гнiватися, ворогувати на нього. Погнiва║ться, поворогу║, - думала iнодi, - вiн розлютиться i, мов той птах, вiдлетить, присяде на iншiм деревi - i пропав для не┐... I так Настка не гнiва║ться нiколи на Гриця... Вона його любить i тi║ю сво║ю любов'ю прив'яже його до себе на все. Вони ж колись поберуться. Де ║ в свiтi сила, - пита║ себе щирим почуттям, - якiй мiг би Гриць бiльше пiддатися, як ┐й однiй? З дiвчат вiн ┐┐ любить найлiпше, призна║ сам, що вона приводить його до розуму, принуку║ до роботи, наверта║ до родичiв. А далi?.. Те, що вiн... iнодi на тиждень... два... конем за село ви┐жджа║... Те ┐й не страшне. Мати каже, що се йому, може, й почи-нено... З часом само перейде, i щоб тим йому не докоряти. Тому вона спокiйна I любить його спокiйно. Що iншого вона не зна║. Сво║ щире, просте серце зна║ i красного Гриця, що двi душi ма║. I в тiм цiла ┐┐ правда. Велика, глибока, поважна правда, яка ┐й вистарча║, з якою ┐й добре... * * * Глибока зима. Лiсом неспокiйно. Зеленi вiти, обтяженi снiгом, вгиналися нижче до землi, як i iншою порою, i вiтер, що над ними буя║ i з труднiстю мiж них тиснеться, доводить ┐х до живiшого руху. Вони опираються йому, та годi цiлком опертися. Вiн садить мiж них з чимраз бiльшою силою, i остаточно пiдiйма║ться за недовгий час лiсом нiби шум-стогiн. Розколихалася завiрюха. Вiтер змага║ться чимраз сильнiше, збива║ снiжини з дерев, колише хоч би i найвищими коронами до розгону, гуде лиховiсне, а в воздусi розходиться широкий крилатий шум всього соснового лiсу... Страшно тепер в лiсi i глухо. I хоч се не пiвнiчна година, а з вовком можна все-таки в таких ночах стрiнутися. Над хатиною Маври, обтуленою з усiх сторiн старанно смереччиною, посхиляли сосни, нiби змилосердившись над нею, глибоко сво┐ вiти, обтяженi снiгом, неначеб хоронили ┐┐ вiд вiтру, що тиснувся повними грудьми мiж них, розбиваючи ┐х звичайний поважний спокiй. В тiй же хатинi Маври тихо. Лиш в печi горить, трiщить веселий огонь i освiтлю║ нутро хатини, а найбiльше те, що найближче само┐ печi, а то: саму Мавру. Вона присунула широку лавку з почорнiлого дерева до печi й, умостившися тут, розклада║ сво┐ карти. Чорний кiт на самiм краю печi простягся i дрiма║, нiби стереже огонь в печi i рухи сво║┐ чорно┐ панi. На самiм же верху над пiччю, налущившись i заховавши головку пiд крило, спить самiтний усво║ний чорний ворон Маврин. Всi iншi предмети в тiй закуренiй хатинi тонуть в темiнi, що зда║ться в мiру, як огонь горить або опада║, слабне або зроста║. Мавра нинi собi карти кида║. Худа, марна, з розбурханим сивим волоссям, вигляда║ мов яке марево. Вiд часу до часу простяга║ сво┐ худi руки, грi║ ┐х коло полумiнi, що палахкотить в закуренiй, аж чорнiй печi, i перешiпту║ться сама з собою, ┐┐ великi чорнi очi, в яких нiби назавше задержався смуток, тепер, немов слухаючи, шукають вiд часу до часу дрiбного, викривленого однiського в свiтi вiконця i ждуть. Надворi за║дно гуде вiтер. Сьогоднiшня нiч заповiда║ться чимось недобрим, хоча ┐й самiтнiй вже не першина такi ночi перебувати, а нинi все-таки чогось лячно. Вiтер гуде лiсом, аж несе, ви║, аж полумiнь хвилю║ться в печi. А лiс шумить, стогне, мовби смерть тиснулася з сво┐м вiйськом мiж деревину. Щось ломиться лiсом, трiска║, щось стогне, щось сунеться. Аж тут... господи боже... що се таке? Затовк оце в тiй хвилi хто до шибчини, чи се вiтер жбурнув до не┐ купою снiгу, щоб ┐┐ самiтну... одну на всiм лiсi, злякати? Вiтер найбiльший ворог циганiв, вiн так любить. Вiн живий. Iнодi вiн гiрший, як сила божа... Вона се ще змалку зна║. Полумiнь гра║, веселиться, освiчу║ ┐┐ цiлу i лаву, виклику║ на противнiй стiнi страховища, освiтлю║ лаву з розложеними старими, затертими, майже закругленими картами, i Мавра ось що з них вичиту║: Злиднi, смуток, самiтнiсть, як звичайно, але ось тут i якiсь люди. Щось велике, несподiване жде ┐┐, щось нероз'яснене, що ще потрiбу║ часу. Воно ще далеко, але прийде. В тiм всiм i ┐┐ дорога дiвчина, ┐┐ Тетяна вмiшана. Вона, що ще одна держить ┐┐ на свiтi при життi. Тота ┐┐ "туркиня",_ як вона сама i люди прозвали Тетяну за золотi ковтки, пiвмiсячики в ухах. А далi сама не зна║, як роз'яснити собi карти. Чи то все доторка║ться ┐┐, чи дiвчини? Не зна║. Ось вона сим разом цiлком не зна║. Другому, може, i знала би роз'яснити, чи днi... чи долю... в тiм ┐┐ нiхто не перевищить. Але собi сьогоднi не зна║. Чи то все, що перед собою бачить, значить смуток чи радiсть? Бо смуток i радiсть падуть, нiби рука в руку. Отут стоять кривавi сльози, змiшанi зi сльозою радостi. Що се? Знеохочено збира║ карти, кладе ┐х оподалiк вiд себе, запалю║ свою люльку... i жде. п┐ нiби болить сьогоднiшня нiч надворi, ┐й тяжко на душi, як зрадницi, як проступницi. Адже вона сьогоднi i не бачила навiть людсько┐ душi, не те щоб обтуманила кого. Хто би й iшов такою дорогою лiсом... як тепер? Хiба хто смертi хоче, шука║ ┐┐. А навiть i вона ще не хоче ┐┐. Вона... що сама не зна║... чого по тiм свiтi плента║ться. Чого ж бо ┐й жити? Хто ┐┐ потрiбу║? Чого ма║ вона ще дожити? Вона йде самою тiнню життям, iде, доки з самою нiччю не стрiнеться, не злучиться з нею навiки... Думала, роздумувала отак сумовито, коли оце щось в ┐┐ мале вiконце жбурхнуло, аж дзвенькнуло, i вона майже з остраху зойкнула. I знов тихо. Знов нiчого. Знов лиш крилатий широкий шум та стогiн в лiсi. Се смерть iшла. Мавра на самотi нiби вiдчува║, що се так смерть лiсами тиснулася, дотикала ┐┐ хату, косою зашарпувала, щоб себе пригадати. Смерть. Певно, сi║┐ ночi не один велет-деревина повалиться, не одна корона переломиться, не одна звiрина загине. Страшна нiч. Мавра огляда║ться. Чогось ┐й неначе неста║. I не знадвору, а в душi, в серцi хибу║... Чого? Адже вона до самоти звикла. Не зна║. п┐ руки мимоволi укладаються на грудях наохрест, але уста не заворушуються до молитви. Вона не вмi║ молитися. Не молилася бог зна║ вiдколи. Та хоч i молилася, то ┐┐ людям бог неприхильний. Не любить ┐х. Тому вони i в вiчних злиднях по свiтi тиняються. За кару тисячолiтню. I лиш нiччю оживають, до ночi ┐х тягне, бога занедбують, хiба звертаються вони до мiсяця з сво┐ми просьбами. Мiсяць ┐м помага║, але такими ночами i вiн перед чимось хова║ться. Полумiнь запалахкотiла нараз сама з себе наново i кинула червоним свiтлом на лаву, де лежали карти. Мавра взяла ┐х наново в руки, прошепотiвши вперед щось над ними, i розложила, як перше. I знов дивиться... i дивиться... I знов не зна║ добре розiбрати, що вони ┐й вказують нинi. Щось велике-велике, i смутне, i радiсне жде ┐┐. Нiби нiч, нiби день. Нiби весiлля, нiби смерть. I замiшаний хтось в тiм, хтось зблизька i хтось здалека. Чоловiк i дiвчина. Ба нi. Двi дiвчини. I раз добре, раз зле. З одно┐ сторони нiби ма║ток i добро, а близько коло того старецька торба i жебрацький бич. Мавра сплюнула, хоче вже змiшувати карти. Ба нi. Одно нiби ясне. До ┐┐ хати падуть два чоловiки. Одному - нiби ┐й, нiби йому - смерть. Другому - нiби ┐й, нiби йому - радiсть. Мiж обома сто┐ть радiсть. Один молодий, другий старий. I оба прийдуть до не┐. Самi прийдуть. От - молодий... паде просто до ┐┐ хати, хоча ще не зараз. О, не зараз ще! Оба якби мали зiйтися в ┐┐ хатi... одначе... господи боже, чи не смерть приведе... один з собою? Так - смерть. Страшна, чорна смерть. Ось як заповiда║ться... самими чорними картами. Стережись, Мавро! Ти не раз в життi прогрiшилася. Не раз туманила, ошукувала людей, що з довiр'ям до тебе о помiч зверталися... I знов в ┐┐ головi помiщалося. Знов вона з того всього нiчо не розбере. Вона вiдсунула з неохотою карти, мов прикрого пророка, вiщуна, вiд себе i, обернувшись плечима до тепло┐ печi та скулившись на широкiй лавi майже вдво║, - пробу║ уснути. Уснути! Не такими ночами спиться! Не в таких мiсцях, як ось тут. Хатину колиби звалить, зсуне бiла заметiльниця туй-туй в глибоку страшну пропасть. От тисне, притиска║, силу║ уступитися з дороги, гуде, ви║. А снiг чимраз вище до вiконця добира║ться. Припира║ться до стiни, пiдвiяний заметiльницею. Однi смереки, що ┐┐ хоронять сво┐ми широкими густими вiтами, та свята деревина, що здержу║ приступ смертi. Але хто обчислить мiць заметiльницi такими лютими ночами? Смерть не сама волiчеться. Вона з вiйськом волiчеться, як давно ще тато i мама говорили. Вона все з вiйськом суне, лiта║. Сама летить попереду, а за нею вiйсько. I всi з косами, з чорними хоругвами. Все всi разом. Все от такими ночами. От як виють, як себе заповiдають. I вже Мавра дрiма║; гудiння заметiльницi знадвору поволi, поволi ┐┐ усипля║. Нараз Мавра прокида║ться, на рiвнi ноги, майже на рiвнi ноги ста║, та й зателiпало нею раптовим ляком. В ┐┐ вiкно щось товче, хтось добива║ться. Смерть? Мавра надуму║ться. Безперечно, вона. Мавра блискавкою кида║ться плазом до землi i човга║ пiд дверi, нiби заслоняючи собою комусь вступ до хати. Пiд дверми темно, нiхто ┐┐ не побачить. Полум'я в печi вже нiби умлiва║, блiдне, в хатi почорнiло. - Пустiть в хату! - чу║ вона виразно старий захриплий голос, що ┐┐ майже з переляку вiд нього морозом прошибло, а розбурхане волосся дубом стануло. I утихло. А по хвилi знов: - Пустiть у хату! Мавра не руха║ться. Перестала дихати, i все ┐┐ ║ство напружене в сiй хвилi лиш до слуху. I уха, i очi, i серце, i все, що живе в нiй, тепер разом слуха║. I вона чу║: Гей, як колишеться вiтер, збитку║ться над соснами, як розшумiлися лiси, пралiси! Ось вже ┐┐ хата колиха║ться, вже сунеться в яр, ось-ось розсиплеться, завалиться. Краплi поту виступають на ┐┐ чолi. Смерть. - Пустiть у хату! - добива║ться старечий голос вдруге до хати, грима║ хтось розпучливо в дверi, а вiдтак хтось мов жде, i тихо, нi словечка бiльше... В хатi смертельна тишина. - Пустiть у хату! - добива║ться пораз третiй з розпукою страшний голос... Мавра застига║, не руха║ться, нiби зна║ заздалегiдь, що ┐┐ жде, наколи створить. Не годна тому. Розбiйник не пожалу║. Зна║ множество таких випадкiв, якi лучалися межи людьми, а як i самi цигани поступали собi давнiше. Проситься в хату, чоловiк створить в добрiй вiрi, щоб порятувати, а його за те ворог, як звiрюку, бух... i вже по всьому... Нi, Вона не сьогоднiшня, вона не впустить нiкого. Не хоче бути вбита. Вона ляка║ться смертi, вона бо┐ться. "Мавро, Мавро, в тебе не один грiх на душi, зроби добро яке... буде тобi прощений, - обзива║ться в нiй знов голос. - Впусти! Може, хто бiдний, незнайомий, бо┐ться гинути. Впусти!" "Мавро, Мавро, схаменися", - молить щось далi в нiй, телiпа║ нею, мов в лихорадцi. Бореться в нiй, пха║ до дверей створити. То знов потряса║ нею, жахом наповня║, вiдпорною силою, мовби справдi почула пiд вiкном голос смертi з-пiд само┐ землi, що добива║ться до не┐. Майже божеволi║ з страху. Не зна║, що робити. Вона не пiдводиться з землi, лиш маца║ дверi i з напруженням всiх сил прислуха║ться над чимсь. Пiд вiкном утихло, лиш шум сосен i якесь розпучливе шолопання нiг, що нiби теплого мiсця в снiгу шукають, студенi опираються. Мавру наново смертельним потом облива║, i пiдведенi догори руки безсильно опадають. Нi, не може створити. Не годна. Нема в не┐ сили, страх бере перевагу. Страх перед тим якимось, як ┐й зда║ться, пiдземним голосом, що до не┐ впрошувався. Нехай дi║ться божа воля. Вона сама на свiтi, нiхто ┐┐ не оборонить, нехай хоч сво║ю смертю загине. Створити не годна. Вона заховалася сюди вiд людей, мов дика звiрюка, а лиха година i тут ┐й спокою не да║. Нехай ┐┐ оставлять в спокою i люди, i вона. Вона не створить. Не може. Нехай той_ з тим_ голосом iде з богом, хто б се й не був,_ добрий чи лихий, здалека чи зблизька, нехай собi йде. пй також говорено, коли iнодi давнiше в чужинi, в пошуканцi за сво┐ми, мов та собака, пiд дверми о милостиню з голоду i студенi майже скавулiла: "Нехай iде з богом". I вона йшла. Чи з богом, чи нi, вона з жалю не знала, але що казали забиратися, вона собi йшла. Тому... Вона все мовчить, не обзива║ться, не руха║ться, вона бореться з якоюсь силою чи почуттям, що наказу║ дверi створити. "Мавро, Мавро, отвори, Мавро, встань! - блага║ щось в нiй майже розпучливо, опам'ятовуючи. - Мавро, отвори!!" Волосся, як перше, ста║ в не┐ дубом, далi наступа║ пiдслухування з напруженням всiх сил. I знов вона... нiби туй-туй умлiва║, зараз же гине, пiдда║ться комусь; пiд вiкном, як перше, зачува║ться шолопання нiг... "Два чоловiки падуть в ┐┐ хату, а з ними i смерть", - стрiля║ нараз блискавкою через ┐┐ думки вiщування карт. "Нi, не створити", - наказу║ щось в душi. пй смертi не треба. Перебуде сю нiч, буде ще жити, а той ворог,_ що ось загадав ┐й смерть пiд хатою, прийшов по ┐┐ душу, нехай верта║ назад. Такою нiччю добре не ходить. Вона се зна║. Зна║ вiд сво┐х людей, що лиш нiччю грабили, здобували, лихо ко┐ли. О, о, о! Хто б лихого не знав! I уклада║ться знов змi║ю пiд дверми, знов плазом. Нараз - що це? До ┐┐ слуху добива║ться з-пiд дверей страшний проклiн, що потряса║ нею аж до глибини душi, тiло ледом обiйма║, а потiм нiби гинути наказу║. Вiдтак ще одна хвилина i - .тихо. Шолопання нiг пiд дверми устало, слова завмерли, i нiчого. Навiть, зда║ться, i шум лiсу уступив комусь, губився, утихав. Мавра божеволi║. Вона крикнула з остраху не сво┐м голосом i упала лицем до землi... Коли се було, що вона сей голос чула? О, коли ще! I проклiн сей страшний. Вiн добився тепер до не┐ хiба з-пiд землi!_ А кого постиг, того й убивав. О, о, о!.. Коли вона той голос чула? Коли ще?.. Мавро, пригадай... Се гiрше, як смерть. В ┐┐ душi перестрах i спомини здiймаються вихром, телiпають нею, що справдi чи не гине. А тут рятунку нiзвiдки. Вона ж сама. Сама на всю гору, на весь лiс... сама... вже гине._ Тепер зна║, чий був се голос. Зна║. Се був голос ┐┐ батька. Голос Андронатi, яким проклинав за непослух i проступки. Голос його!_ Та тут i розсмiва║ться Мавра страшним божевiльним смiхом, яким не смiявся нiхто в тiй самiтнiй оселi-хатинi. Голос ┐┐ батька? Звiдки? З тамтого свiту? Вiд часу, як знайшлася в не┐ ┐┐ бiла. дитина, як побачила себе мiж деревами на чужинi, двадцять або, може, й бiльше рокiв, бо вже й сама не зна║. А що з батьком i матiр'ю сталося, нiхто не знав. Не могла довiдатися. Ходила свiтами, питала, шукала, вертала назад i знов iшла. Балакала i плакала перед деким, розпитуючись, але нiчого не довiдалася, як i про ту свою бiдну дитину. Лиш смерть одна слiди так затира║. Смерть одна. А от се був батьковий голос. Духом до не┐ вставився. Думки товпляться роями в ┐┐ острахом i споминами розбурханiй душi, що майже не тямить себе добре. А все ж таки то був голос ┐┐ батька, Андронатi. Лиш вiн один проклинав тим страшним прокльоном, якого всi, як вогню, бояться. Вiн один. Вiком був вiн i ┐┐ мати мiж всiма найстаршi. Та звiдки взявся той прокльон до не┐, щоб ┐┐ побити в нiчнiй годинi? З-пiд землi? Як закляне було, земля дрижить. I вона переконана, що вiн взявся до не┐ тепер вже з-пiд землi. Тако┐ чорно┐ гучливо┐ пiвночi лиш з-пiд землi. Його душа прийшла, щоб заповiсти ┐й смерть. Три рази впрошувалася до не┐, три рази не обзивалася вона. А що не вийшла i не впустила, вiн закляв... Батьковий голос. Голос посмертний. Страшний, захриплий, глухий, зловiщий. Вона ж винувата!_ Чому не створила? п┐ уста викривляються. Кому створити? Се була пiвнiч, а опiвночi ходять лиш розбiйники або мерцi. ...I мучиться Мавра на землi, стогне, виклика║ iм'я господн║. Молиться... А коли б ┐┐ батько жив, - стрiля║ ┐й нараз думка до голови, - i от, так свiтом iдучи, натрапив несподiвано на ┐┐ оселю, а вона не впустила... О боже... не дай, щоб так було, i се вона батька_ свого не впустила. Однак... - мучить ┐┐ думка далi... - се могло й так бути. Вiн iшов, як iдуть бiднi люди... iшов, все одно, на життя чи на смерть. Хто так волочиться, як не цигани? Заблудив, мерз i добивався до свiтла, до тепло┐ хатини. Впрошувався, молив... О, о, о!.. Мавро, ти не впустила, може, й батька свого, в тебе грiхiв i без того доволi на душi. Ти провинилася! А так вона боролася з собою, так ┐й пiдносило щось руки... молило створити дверi - а однак... страх перед смертю не допустив. Не годна була, боялася. Потiм надслухувала ще, дрижачи на цiлiм тiлi. Не верне? Але нiчого не дослухалася бiльше. Тиша то й тиша. Лиш десь якесь глухе, протяжне та голод зраджуюче виття вовка неслося лiсом мiж одностайним шумiнням дерев. Бiльш нiчого. Огонь в печi ледве свiтився, мов клiпав до темряви в хатинi, i мертвецька тиша запанувала... Мавра не покидала свого мiсця пiд порогом, все чогось боялася, так вже тут i остала. Зворушена переляком i думкою про батька, мучилася чи не до самого ранку. Рано-ранесенько, як лиш в лiсi розвиднiлося, вона пiднялася i заглянула перед хату. Перед дверима i пiд вiкном виднiли в навiянiм пiд хатиною снiгу великi, неповоротнi, неспокiйнi слiди чоловiка i губилися потiм в сторонi, що вела в сусiдн║ село. Мавра вернула до хати. Не могла позбутися почуття, що поповнила щось дуже лихе, не створивши дверей. Тепер, вднину, сказала собi, що голос, що так ┐┐ перелякав i пригадував голос батька, не мiг походити вiд умерлого, лиш вiд живого. Тепер вже зна║. Великi, неспокiйнi, повнi розпуки людськi слiди були тут, коло ┐┐ хати. А коли не створила бiдному, згубилися в лiсi або i пiшли, може, навiть чи не назустрiч вовкам. Вернувши до хати, вона розклала знов огонь. Що мала робити? Взялася передусiм ворожити зерном-кукурудзою. Чи було оце вночi в не┐ добро чи лихо? Не доворожилася. Зерно не падало в пару. Скiльки i змiша║ться, не кине вона ним, а воно все не в парi уклада║ться. Все не до рiвного числа... Мавра задумалася. Вона вiдчува║ виразно, що вчинила зле, не впустивши чоловiка в хату, що з того вийде горе... * * * Кождо┐ погiдно┐ недiлi ходить Тетяна, пишно пристро║на, до сво║┐ старо┐ приятельки Маври на Чабаницю в лiс понад яр. Так i се┐ недiлi. Зiрвавши в зiльнику пишнi два червонi великi маки та заквiтчавшися ними з обох сторiн лиця, виглядала в золотих пiвмiсячиках сво┐х, що достала колись вiд Маври i задля яких була в селi названа змалку "туркинею", - прегарно. Так пiшла. Опинившися врештi коло Маврино┐ хати та переконавшися, що дверi знадвору були старанно зачиненi, вона вгадала, що Мавра вийшла або в сусiдн║ село, або шукала десь лiсом, як часто-густо, чудотворного зiлля. Вичiкувати ┐┐ повороту було годi, бо вона бавилась iнодi й цiлий день, вийшовши отак з хати. Тетяна пiшла бiлою стежкою далi, в думцi, що, може, стрiне де стару по дорозi. Iдучи попри пасовиська сво║┐ матерi, зазирала залюбки з право┐ сторони в глибокий яр, яким гнав веселий потiк, оживляючи цiлу глибоку мовчаливу долину i вiддiлюючи нiби срiбною стежкою Чабаницю вiд сусiдньо┐ стрiмко┐ i залiснено┐ тори. Сказано: Праворуч яр-пропасть з шумливим потоком, з лiво┐ Чабаниця, а на нiй оперiзуюча ┐┐ бiла стежка. То ширша║ мiсцями на два-три люда, то звужа║ться знов у вузьку гадючку - як де мiсце над яром. Тетяна, любить сюди ходити. По сiй сторонi Чабаницi i чудовий вiдгомiн: кликнеш що, то вiдгомiн вiдiзветься, мов з людсько┐ грудi. Часом, хоча дуже рiдко, переходять сюди знайомi ┐┐ й матерi. Звичайно, цiлком чужим не вiльно. Тетяна зна║ тут кожду деревину, зна║ цвiти, зна║, де виростають найкращi трави, де, на котрих мiсцях найбiльше суниць i малин, як iти, щоб якнайскорше дiстатися пiд "Бiлий камiнь", звiдки видно сусiднi села, мов на долонi, i як до них найборше[16] дiстатися. Вона тут все зна║. I от зiйшла саме з верху Чабаницi, де роззиралася на всi сторони - не дуже-то ще й квапиться, доки не присилував ┐┐ нараз до того гострий тупiт кiнського копита. Зчудована виступила Тетяна з-помiж смерек на бiлу стежку з питанням в душi, хто сюди ┐де конем... i станула. Проти не┐ ┐хав бiлою стежкою, кроком, на чорнiм, як вуголь, густогривiм конi Гриць iз села Третiвки. Побачивши дiвчину, заквiтчану в великi червонi цвiти, що вийшла з лiсу так сямо зачудована його видом, як вiн нею, вiн станув, як i вона, - i обо║ дивилися якусь хвилину мовчки на себе. Потiм вiн перший схаменувся. Здiйнявши капелюх, поздоровив. Вона вiдповiла i не рушилася з мiсця, дивлячись на нього сво┐ми блискучими очима, i в тiй хвилi з якогось несподiваного зачудування високо пiднятими чорними бровами. - Iдеш далi? - спитав Гриць i при тих словах злiз з коня, не знаючи майже чому. - Нi, - вiдповiла спокiйно, байдужно, а вiдтак додала: - Об'┐дь мене. - Об'┐хати тебе? - спитав i окинув ┐┐ поглядом повного зачудування, а заразом якогось нiмого ушанування. - Так. Об'┐дь мене. Я не пiду бiльше нi далi, нi назад. Мушу тут ждати. - Чому мусиш ти ждати? - Бо так. - Ждеш кого? - пита║ далi. - Сьогоднi вже ледве. Пiду потому додому. - Та хiба ти тут завжди живеш? - Iй де! - вiдказала нетерпливо. - Сьогоднi так трапилося. Мала одну жiнку тут здибати i не здибала. - Та замiсть жiнки здибала мене, - додав, злегка усмiхнувшися, не спускаючи нi на хвилину ока з ┐┐ чорних лукуватих брiв. - Об'┐дь мене! - обiзвалася знов спокiйно, з якоюсь потайною просьбою в голосi. - Об'┐дь мене. - Та нащо? - Бо так. - Не хочеш менi з дороги уступити? - спитав з покорою в голосi. - Я не знаю. Але, може, й тому, та пусте воно, - додала вiдтак легковажно i уступилася йому сама з дороги. - Ти хто? - пита║ вiн i завважив аж тепер ┐┐ золотi пiвмiсячики-ковтки, що за порушенням голови колисалися злегка в ухах та мов пiдхлiбляли золотим полиском ┐┐ красi. Вона не обзива║ться зараз, але, пiдсунувши високо брови, глядiла, здавалося, згорда на нього. - Стiй! - просить i хапа║ ┐┐ за руку. - Чого? - каже вона нетерпливо. - Скажи, як назива║шся? - Я Туркиня, - _вiдповiда║ i впива║ сво┐ очi в його чудовi, голубi, як небо, що ┐┐ чимось потрохи мiшають. - Туркиня? - повторю║ вiн з зачудуванням, бо нiколи про жодну Туркиню не чував. - Туркиня, - повторю║ преспокiйно i вiдверта║ться, бо не зносить його вигребущого цiкавого погляду на собi. - Пожди, красна Туркине, - каже вiн i обiйма║ наче на внутрiшнiй приказ рукою ┐┐ шию. Вона виховзу║ться з-пiд його руки i знов пiдсува║ брови вгору. - Не зна║ш мене, а зачiпа║ш, - каже сухо i вiдсува║ його спокiйним, а заразом вiдпорним рухом вiд себе. - Гада║ш - я зараз для кождого? Але я_ не для кождого. Кажу тобi: я_ не для кождого. Вiн споважнiв. - Я виджу, що ти красна, мов русалка, а дiвчата краснi я люблю. - То не штука. - I тебе я любив би. - Спробуй. Гада║ш - як кажу, я для кождого?_ Я не для кождого. - Але, може, задля мене - каже вiн з покорою i кланя║ться ┐й нараз низько аж до нiг, задержуючи при тiм капелюх в обох руках. - То люби!! - вiдповiда║, як перше, спокiйно i, окинувши його блискучим сполоханим поглядом, зробила кiлька крокiв вперед. - А от ти йдеш далi, - зачепив вiн ┐┐ знов. - Чому б нi? Довго на однiм мiсцi не сто┐ть нiхто. Вiн супроводжа║ ┐┐ мовчки, глядить на не┐, що ростом майже йому пiд пару, а вiдтак пита║: - Тво┐ родичi турки? - Нi, - вiдповiда║ вона. - А де ваша хата? - Де я сиджу? - спитала. - А от, бачиш, я в лiсi, та зрештою... - не доповiла, указавши крилатим рухом перед i позад себе. - Десь тут у лiсi? - пита║ вiн, не зрозумiвши ┐┐ руху. - Нi, - вiдповiда║ i нараз смi║ться таким сердечним, пориваючим смiхом, якого, здавалося йому, нiколи досi не чув. Та тут прокинулася в нiм його вразлива вдача i вiн уразився. - Чого смi║шся? - Бо ти дурень!.._ Вiн спалахнув i станув. - Ти-и! - _каже, погрожуючи рукою, з заiскреними очима. - Ти уважай, небого, що говориш, бо я не дурень, за якого мене ма║ш. Вона пiдносить гордо голову, пiдсува║ чорнi брови, неначе мiрить його вiд голови до нiг, i каже лиш те одно слово з незвичайним легковаженням, протяжно: - Ов-ва!!!_ Тепер вiн скипiв. - Ти! - каже з притиском погрози, що таки пробилася в його голосi, iдучи чи й не тiлом та концентруючись блискавицею в очах. - Ти скажи ще лиш одно таке слово, i зараз побачиш, хто той дурень! - Ов-ва! - вiдповiда║ вона знов i опиню║ться цiлком близько перед ним. Вiн здiйма║ руку з палаючими очима, а вона блискавкою схиля║ться до його обличчя, ┐┐ очi прижмурилися, мов до пестощiв, а уста усмiхаються. - Ти дурень! - _повторя║ вона пестливим голосом. - Ти дурень,_ а я, знай, туркиня! Вiн остовпiв. - Чортиця! - вiдповiда║ з сильним зворушенням, що раптовою хвилею найшло на нього. - Чортице! Будь ти i турком, а я як зловлю тебе в сво┐ руки, жива не вийдеш. Ти зна║ш, хто я такий? Я Гриць_ з угорсько┐ границi, син багатиря! - Ов-ва! - вiдказу║ вона i мiрить його i очима, i чорними бровами, i, здавалось, високою, стрункою повабною статтю сво║ю згори вдолину. Гриць сплюнув. Зворушений, не зважа║, як коло ┐┐ уст гра║ сваволя. - Ти така вiдважна, що не бо┐шся нiкого? - Кого менi боятися? - Таких, як я, нi? - I таких, як ти, нi. - То ж дивися, що такi, як я, умiють, - вiн указав мовчки на свого гарного коня, - а он гляди! - каже. Вiн обернувся, пiдняв коня, мов малу собаку, за переднi ноги i держав його через добру хвилину дубом. - Видиш, який я мiцний? - спитав. - Виджу. Але що менi до того? - Мене з-за мо║┐ сили всi на селi знають, всi бояться, хоча я не боюся. - Я тебе не питаю, - вiдказу║ вона i з тими словами взялася незвичайно гордо i певно переходити коло нього i коня. - Я багатирський син... - дода║ вiн гордо. - А я туркиня..._ - _В мого батька полонини i стадо коней, сотки овець, худоби рогово┐ найбiльше, а скiльки iншого добра! - майже спiвуче закiнчив i свиснув. - Або я тебе питаю? - вiдповiда║ знов. - Ти якась... чортзна-хто! - гнiва║ться вiн. - В мо║┐ матерi багатство, - каже вона, - полонини найкращi ось тут, на Чабаницi, конi, вiвцi, худоба... млин, зво┐в полотен вже не знаю скiльки, - а я,_ ти багатирський _сину з угорсько┐ границi, - _я туркиня. Зна║ш? Гриць знов свиснув. - По лiсi ходить, вижида║ когось, сама не зна║ кого, як дурна, - додав погiрдливо i тут же урвав. - I здиба║ - дурнiв, - докiнчила спокiйно, пiдсуваючи знов угору брови та вдивляючись йому просто-простiсiнько в очi. Вiн розсмiва║ться. - Ади, яка перегодована турецьким розумом! - сказав. - Така, якою вже зроду вдалася та якою бачиш. Я тобi казала: об'┐дь мене. Чого-сь зачiпав? Я не для першого-лiпшого. - А як я отут на мiсцi наб'ю тебе? - спитав вiн i заглянув в ┐┐ бiле прегарне лице вигребущим поглядом. - Мене нiхто в життi ще не бив, - вiдповiда║ нараз сумно. - Ти був би перший, але заразом i останнiй, що таке вчинив би. Чи хочеш спробувати? Бий!! Будеш мати опiсля чим хвалитися, як ось перше конем. Гриць нiби не чу║ ┐┐ послiднього слова, пiдкручу║ вус i дивиться боком на не┐. I вона дивиться на нього, але цiлком спокiйно, цiлком без зворушення. Дивиться i задуму║ться. Переходить якийсь час, однак жодне з них не промовля║, що береже щось в собi, зроста║ на хвилину мiж ними i затулю║ ┐м уста. Тетяну обгорта║ болючий якийсь смуток по лиш що пережитiм, а вiн зворушений. Нараз вона обзива║ться: - Iди з богом сво║ю дорогою, я через тебе опiзнюсь. Вiн спиня║ться, дивиться на не┐ сво┐ми великими щирими, як небо голубими очима. Дивиться, i хотiв би ще щось сказати, та бо┐ться ┐┐. Така вона гарна, а якась така._ Вiн мiша║ться. Нiколи не стрiчав тако┐._ Вiдки нараз така взялася? Господи! Нарештi вiдважу║ться. - Ти не любиш нiкого? - пита║ несмiливо. - Я не люблю нiкого, - каже спокiйно, дивлячись при тiм, як перше, йому просто i щиро в очi, трохи зчудована його питанням. Вiдтак дода║: - А ти любиш кого? - I я не люблю нiкого, - _вiдповiда║ вiн i, неначе набравшися ┐┐ щиростi на хвилину, - вiдповiда║ ┐й таким же самим щирим простим поглядом. - Як собi хочеш, - каже вона i знов дода║ поважно: - Iди з богом сво║ю дорогою, я через тебе лиш спiзнюся. Вiн посмутнiв. Останнi слова заболiли його глибоко. - Чого тобi спiшитися? - А чого з тобою вистоювати? Вiн затиснув зуби, але все стояв. - Отже, як тебе звуть? - не може здержатися, щоб не спитати ще раз. - Я вже казала. Не догаду║шся сам? - Нiчого не казала i нiчого не догадуюся. - Туркиня! - i з тим словом оберта║ться вiд нього, хилиться i пiдносить поводи його чорного коня, що йому випали з рук, а кiнь на них наступив. Пiдносить i закида║ певним рухом на гриву. - Уважай лiпше на свого коня, - каже, а бiльше не додаючи нi слова, вiдвернулася i, розтуливши густе галуззя смерек, - зникла з-перед його очей... Вiн стояв, мов огнем попечений, i дивився за нею. Куди забралася? Де пiшла? Мов саму починщину[17] дала i як вiтер щезла... * * * Його кiнь схилив голову до землi. На землi лежав великий цвiт червоного маку, i вiн його дотикався. Гриць люто, майже зависно, шарпнув коня за голову i, пiднявши червоний цвiт з землi, оглянув його i, заткнувши за капелюх, по┐хав назад. Друго┐ недiлi заплiта║ Тетяна задумливо чорне шовкове волосся i, як тиждень назад; заквiтчу║ться знов червоними маками i йде до Маври. Iде задумана, смутна i ма║ Гриця перед душею. Взагалi Тетяна про нiщо iнше не дума║, як про нього. Не передуму║, що говорили з собою, що вiн казав, лиш за║дно ма║ його перед собою. Iдучи, роззира║ться боязко по лiсi, хоча зна║, що сею стежкою вдруге його не подибле. Оця стежка належала до ┐┐ матерi, i люди нею лиш дуже рiдко ходили, а й то лиш дуже добрi знайомi, яким се дозволили. Отже, Тетяна майже певна, що його не здибле. Нинi вона йде до Маври. Днина така тиха, спокiйна! Смереки дрiмучi випарюються лiниво в лiтнiм сонцi, нiби аж розлiнивiли в нiм. Може, нинi Мавра буде вдома. I нехай би так i було. пй хочеться говорити з Маврою, хоча говорити про се, що ┐┐ в лiсi стрiнуло, нi за що в свiтi не буде. А скоро до Маври вже також не пiде. Мати, як здавалося, чомусь нерадо починала дивитися, що вона щонедiлi вибиралася до. не┐. Нiби спирати впрост ┐┐ не спира║, але Тетяна розумi║ свою матiр без слiв добре. Врештi спиня║ться Тетяна коло колиби i обзира║ться. Хатина зачинена. Тетяна надуму║ться хвилину, вiдтак кличе дзвiнким голосом: - Ти вдома? - Гай-гай!.. - вiдповiда║ звiдкись протяжно голос Маври, i Тетяна йде за ним. Може, чотири кроки за хатиною, саме над берегом пропастi-яру, лежить стара циганка на землi проти сонця, пака║ свою люльку i вилежу║ться, опершися на лiктi... - Ти що, Мавро, - кличе Тетяна, - заховалася тут, вигрiва║шся в сонцi, мов ящiрка, а хату зачинила, мов перед розбiйниками? - так пита║ молода Тетяна, а по правдi ┐й чомусь нiяково ставати нинi перед очi старо┐ циганки, що сво┐ми чорними блискучими очима i душу у чоловiка висотала б. Мавра, не змiнивши позу анi на крихту, нiби не зважа║ на слова молодо┐ дiвчини, дивиться на не┐ блискучими, неначе диявольськими очима i пита║ замiсть всього: - Ти для кого затика║шся щонедiлi в червонi цвiти, душко, невже ж для стар