о┐ Маври? Га?.. А он яка красна, пишна, мов та бояриня. Га-й! га-й! Тетяна паленi║ пiд тим поглядом, одначе вiдповiда║ з чистою душею: - Для себе, Мавро. Для кого ж би? Нинi недiля. Але встань-но. Сядьмо там, де смерека кида║ тiнь, а то годi менi ще далi в сонцi пражитися, доста упрiла, iдучи вгору, а тепер ще й сидiти проти сонця не хочу. I чого ти аж понад сам край пропастi полiзла? Не бо┐шся, що колись, як заснеш, скотишся в глибiнь? Циганка вишкiрила бiлi зуби. - Не боюся. Засипляти не засипляю, а скотитися також не скочуся. Хiба що хижун з-пiд синього неба кинеться на Мавру i знiме ┐┐ в висоту. Але й того не лякаюся, бо хижун, переконавшися, що Мавра стара, випустить ┐┐ аж надто скоро з пазурiв, тому нема ┐й чого боятися, хоч би вже й само┐ оце┐ пропастi. А коли хочеш знати, чому я ось аж сюди ховаюсь, зачинивши хоч би i з полудня за собою хату, мов перед розбiйниками, то се i справдi я перед розбiйниками роблю: нинi рано-ранесенько, я лише ще нiчку досипляла, коли нараз проклятущi пастухи, змовившись, мов сама чортиня, кинулися на мою хату i заверещали: "Мавро, татари йдуть! Давай грошi, Мавро, татари йдуть!" - i, загримавши щосили в дверi i вiкна, розреготалися на весь лiс i знов пощезали. Тьфу! - закляла... - Чорти, безголовники, самий сон прiрвали... Тетяна розсмiялася, уявивши собi з малих пастухiв "татарiв" i уганяючу за ними розпатлану Мавру. Вiдтак сiдають обидвi мовчки в тiнисте мiсце коло смереки. Коли Мавра розпиту║ться многословно про здоров'я Iванихи Дубихи, про ┐┐ господарськi справи, вiдповiда║ Тетяна якось розсiяно, заслухуючися при тiм майже несвiдомо в шум потока в яру, бачить, мов з вежi, з свого мiсця, як вiн поблиску║ться в глибинi до сонця, як полоще прозоро чистою срiбною водою бiле камiння, а противна стiна сусiдньо┐ гори, стрiмка й густо залiснена, вiддiлена вiд них яром, саме тепер впивала в себе стру┐ заходячого сонця, що виднiли, ллючися скiсним спадом згори в зелену гущавину рiвних смерек, нiби пронизуючи ┐х... - А он справдi хижун, Мавро! - перебива║ нараз многословнi розпитування Маври дiвчина i вказу║ на великого хижуна, що навiть не надто високо кружляв над ними, нiби шукав мiж коронами смерек найкращого мiсця для себе... Мавра зиркнула пiд чисте син║ небо. - Вiн над тобою кружля║, доньцю, - каже вона пророчо. Дивись, нинi недiля, та щоб вiд сьогоднi за тиждень не впала ти якому хижуновi-хлопцевi в очi, не замоталася в нiм на все, - каже i шкiрить, як перше, бiлi зуби. Тетяна спаленiла. - Я на танцi рiдко коли ходжу, Мавро. Ти зна║ш, мама не пуска║ нiде, коли не може сама зо мною йти. В нас, як в монастирi. В нашiй хатi тихо, лиш святi iкони i ми. - Прийде час, вiддашся, - вiдказу║ Мавра, - то й чого тобi ходити? Нехай ходять тi┐, що нiчого не мають та по танцях долi шукають. Але таким, як ти, люди самi в хату приходять. Твоя мама добре зна║, що i як робити. Друго┐ Iванихи Дубихи в селi нема. А горя зазнавати, бiди-злиднiв шукати - не таким, як ти, дитинко. Се┐ осенi вижидай старостiв. Менi мати казала, що знов якiсь там домовляються. Тетяна не вiдповiдала. Вона чула се кiлька разiв з уст Маври, але що ┐й байдуже про те, чи старости прийдуть, чи нi, тож не обзива║ться й сим разом на слова старо┐ приятельки. - А он скажи по правдi, - запиту║ стара, - не уподобала собi ще жодного? Не любиш? - Нi, Мавро, - вiдповiда║ сухо Тетяна i каже правду. Вона не любить справдi жодного. Не любить i не жадна нi одного з тих, яких вже здавна зна║. - Тiльки твого добра, донько, й спокою, доки жодного не любиш, - пiдхоплю║ Мавра, - а розлюбившись, вступа║ш одною ногою нiби в добро, а другою в пекло. - Не знаю, - каже стиха Тетяна i якось широко, цiкаво дивиться, пiдсува║ чорнi брови, а дивлячися вперед себе, нiчого не бачить. Противна сторона гори однако, як i перше, залiснена здолу догори смереками, пронизана скiсним промiнням сонця, саме так, як i перше, вигляда║. А бiльш нiчого. - Не зна║ш, серце, - впевня║ Мавра, - правда, що не зна║ш. Але зате я_ знаю. - Притiм усмiха║ться вона таким усмiхом, що його нiколи не розбереш. А Тетяна дивиться на не┐ чистими сво┐ми зорiючими очима, цiлим ║ством сво┐м, i неначе приправля║ться вже заздалегiдь до слуху, що ма║ дiйти до не┐ вiд старо┐ нянi. - Любов - то так, - каже нараз Мавра i сiда║ рiвно, пiдiбгавши ноги пiд себе та схиляючись до Тетяни, неначеб мала ┐й вiдкрити велику-превелику тайну. - Так, - каже, - ти стрiнешся з ним раз,_ i другий, i третiй, а може, й бiльше, я не знаю. Се як що кому за який час суджено. Вiдтак колись нi з сього нi з того зачу║ш його коло себе, вiн зближа║ться до тебе, i ти чу║ш, вiн вже й поцiлував тебе. Так раз, i другий, i третiй. Вiн, Тетяно, тебе любить._ Ти, Тетяно, його любиш..._ i чому б йому не вiрити, коли вiн тебе любить? - i тут розрегочу║ться Мавра, що аж жах тiлом iде. Тетяна побiлiла, не зрозумiвши старо┐. - Але бува║ й таке, що вiн тебе по тiм всiм покине, - говорить далi циганка, прижмурюючи очi, - бо вiн ма║ вже другу або, може, мав i двi перед тобою - тож... - О, о, о! - перервала нараз Тетяна болiсним зойком i, затиснувши уста, вiддиха║ важко. Вона дивиться на стару благаючими очима, склада║ перед нею руки, мов до молитви, нiмi║ i чомусь не руха║ться бiльше. - Не жди. милосердя, доньцю! - вiдповiда║ ┐й, приказуючи твердо, Мавра. - Милосердя на свiтi нема нi в кого, а найменше у тих, що так_ поступають. Та й... на що воно тобi придасться? Хiба тодi_ придасться, як ти по тiм всiм ходиш по милостиню, тиня║шся вiд хати до хати, але зрештою - "милосердя". Господи боже! сохрани нас перед тим, щоб ми його потрiбували. Так, доньцю. Таке перебула Мавра. Вона мала за чоловiка отамана циганiв i розбiйникiв Лукача Раду, злого, як вовк, хитрого, як лис, i гарного, як боярин. Так що з того? Одного разу гуляла в пустi недалеко одного малого мадярського мiстечка перед якимись такими, що по┐хали зумисне в пусту оглядати циганськi шатра i циганiв, i заробила тим грошi. - Ти гуляла, Мавро? - пита║ зчудовано дiвчина, бо перший раз чу║ се з уст старо┐ жiнки. - Гуляла, донько. Ще й як гуляла, а все округи огню, особливо як до нас заходили пани та розвiдували про наше життя i звича┐. Тато грав на скрипцi, другi на цимбалах, а я гуляла. Боже, як грав старий Андронатi! - i при тих словах Мавра нiби з подиву аж захитала головою. - Вiдтак просив одного разу один з панiв, гарний i молодий боярин, щоб я й до мiстечка приходила ворожити i гуляти, i я кiлька разiв ходила туди, часом з татом, а часом i з чоловiком. Там стрiтила я того гарного молодого боярина вдруге. Вiн сипнув Раду грiшми за танець, а менi за ворожiння, а Раду, лакомий на золото, давай i далi мене на такi зарiбки посилати. Як iшла я з ним, то гуляла, а як сама, то лиш ворожила. I хоча я не все хотiла, та з боязнi перед ним мусила ходити. Там стрiчалася я з тим пишним боярином вдруге, втрет║, ба i вчетверте, доки не став вiн потайно цiлувати мо┐ очi, мене голубити i називати Мавру сво║ю чорною звiздою - аж доки не збожеволiла вона з любовi за ним... Доньцю! - додала нараз Мавра, остерiгаючи побiлiлу чомусь, як снiг, дiвчину, - я була молода, гарна i дурна, вiн багач, красний, як мiсяць, що носився на конi, як вiтер, i - чому не мала я його_ любити, коли вiн, пан, не цурався пригортати до себе бiдну циганку, називати ┐┐ сво║ю звiздою, цiлувати i голубити?.. Доньцю! хто бачив таку любов, правдиву, i щиру, i палку, таку, як бачила молода Мавра в його, той... господи боже, змилосердися над бiдною жiнкою, що все-таки согрiшила на свiтi, - застогнала Мавра i, кинувшись лицем до землi, вмовкла. - Вiдтак, - додала по якiйсь хвилi зворушення, - вiдтак, коли я, плачучи та жалiючись перед ним, дрижала з остраху перед тим, що настане, та бiльше ще перед Радовою карою, що мусила_ мене досягнути - бо ж я прогрiшилася, - вiн здвигнув плечима, кинувши менi в лице, що сама я винна,_ i, свиснувши нараз, мов на собаку, вийшов собi з хати... Хоч я бiдна циганка, доньцю, - тягнула стара далi, - яку iнодi й собаками лякають, а вiн був гордий пан, що цiлував i голубив мене, та хоч я багато забула з того, що мене вiдтодi постигло, але того свисту, що дiстався менi вкiнцi в нагороду за любов вiд його, я нiколи не забуду. Нiколи!.. Я його прокляла. Але що з того? - спитала гiрко. - Вiн остався паном, а я... збавила свою долю... по сьогоднiшнiй день. Доньцю моя красна... - говорила дальше, знов остерiгаючи, - донько моя пишна, стережися любовi! Я кажу тобi ще раз. Гада║ш - кара постигла його? - пита║ i просто нiвечить дiвчину сво┐ми диявольськими очима. - Його кара не постигла, а лише мене одну. Мене Раду через дитину викинув з циганами вiд себе, дитину вбили, а може, i вкрали, родичi опустили[18] мене, i я, мов пiдстрiлена звiрина, опинилася в вашiм лiсi. Свята деревина, от тота, - додала з незвичайною побожнiстю, указуючи на смереку, - охоронила мене вiд смертi, спровадила твою матiр i утримала i досi при життi. Якби не те, з Маври давно вже й слiду не було би. До такого доводить любов, дитинко, - звернулася циганка назад до перших сво┐х слiв, - до такого. I ось то любов! Але що то й говорити! - додала майже з розпукою в голосi, - що то говорити._ То всi знають. Я також знала, що треба лиха стерегти... бо мала вже й Раду за чоловiка, а проте... - вона урвала, поглянувши далеко вперед себе таким несказанно смутним поглядом, що Тетяну обгорнуло жалем. - Люби, Тетянко, щиро, як любов i тобi суджена, - обiзвалася вiдтак остерiгаючи, нiби схаменувшися вiд сво┐х тяжких споминiв, Мавра, - лиш не люби за плечима матерi i не люби вiдразу двох._ Окрiм того, стережися одного, доньцю... одного._ - _Чого? - спитала ледве чутно Тетяна i, як перше, побiлiла. - Стережися... бережися... - говорила, - щоб не дожила свисту..._ В очах Тетяни заблистiло нараз чимось таким гордим i сильним,_ таким гарячим i недоступним, що Мавра занiмiла. Занiмiла тим бiльше, що Тетяна, не кажучи нi слова, встала нараз на рiвнi ноги i, випрямившися, мов смерека, сказала: - Не свисне, Мавро, не бiйся. З мене "не свисне" нiхто. - I пiдсуваючи високо чорнi сво┐ брови, повторила ще раз: - Не свисне. - Нехай господь боронить вiд того, - притакнула Мавра, побачивши дивне зворушення у дiвчини. - Нехай тебе боронить. . - Нехай боронить, - повторила сим разом i Тетяна i затиснула уста. Мавра усмiхнулася i, пiднявшися на колiна та обхоплюючи дiвочий стан, стягнула ┐┐ пестливо назад коло себе. - Нехай боронить. Тетяна мовчала, мовби ┐й щось мову вiдiбрало. Не могла бiльше на слово здобутися, ┐й кружило в головi. Спомини з останньо┐ недiлi вiджили в ┐┐ душi, вона неначе давила ┐х в сiй хвилi в собi нечуваною силою гордостi. Мовчала i не хотiла про них говорити. Краще з тою тайною в он ту пропасть зсунутися, нiж про не┐ перед кимось хоч би й словом зрадитися. Не хотiла - не могла. - А такий був красний i пишний, - почала знов Мавра, навертаючи до сво║┐ минувшини, - як сам мiсяць на небi. Пан був, от що! Ростом високий, волосся темне, очi голубi, як небо, пишнi та щирi - господи, якi вже щирi! - вус, як шовк, га-й, га-й!! - Мавро! - крикнула нараз дiвчина, мов з другого свiта вернула. - Мавро! - i тут же змовкла... Мавра повела цiкаво очима за дiвчиною, одначе Тетяна мовчала. Була лиш блiда, очi блистiли, як двi чорнi зорi, широко створенi, а червонi маки коло лиця дрижали злегка. - А он твiй половик, - обiзвалася стара i указала на хижуна, що справдi, припочивши на хвилинку на якiйсь вершинi, здiймався саме вгору i полетiв. - Вiн з тамто┐ сторони, - вiдказу║ якось розсiяно та задумливо Тетяна i вста║ поволi. - З тамто┐ сторони. - Я вже пiду, Мавро, - каже дiвчина. - Сонце зайшло. Поки додому зайду - потемнi║. - Iди - i приходь до Маври, - просить стара i здiйма║ться i собi на ноги, щоб провести дiвчину хоч кiлька крокiв. - А другим разом, - дода║, - розкажи вже ти_ що, i будь тво║ краще вiд мого. Тетяна не вiдповiла. Мов та сполохана серна, метнулася з чудним тужливим смутком в душi через лiс, скорше i скорше в долину - аж опинилася дома. * * * Настала дальша недiля, i Тетяна йде знов лiсом, як звичайно, поступивши на часок до Маври. Розлучившися з матiр'ю, що й собi сим разом зайшла до старо┐ в справунках, Тетяна пiшла стежкою сама дальше. Однак, не подибавши на нiй нiкого, полiзла на Чабаницю i опинилася аж недалеко "Бiлого каменя"-велета. Припочивши там добре, розглядалася звiдти по селах в долинi i от почина║ звiльна з Чабаницi спускатися. Сходячи отак вниз, зоглянула нараз на сiльськiй дорозi, якою нiс колись старий Андронатi бiлого внука i яка вела в село Третiвку та тяглася i попри Чабаницю з бiлою стежкою - ┐здця, в якiм пiзнала на перший погляд Гриця з угорсько┐ границi. Та чи лиш ┐┐ очi доглянули його? Гриць так само зобачив молодим острим оком сво┐м дiвочу постать, як спускалася живо легким кроком горою вниз. Вiн пустив коня i летiв, мов орел. О, вона добре пiзна║ його, але бо┐ться з ним здибатися. Хотiла б, але бо┐ться чогось._ Квапиться злiзти з гори, збiгти додолу до матерi, але вiдчува║, що запiзно. Вiн вже пiзнав ┐┐ сво┐м бистрим оком. Погнав коня щосили i от вже на бiлiй стежцi. В долинi, вище стежки, прив'язу║ коня до деревини, а сам спiшить вгору до не┐. Що ┐й робити? Збiгати ще борше вниз? - пита║ ┐┐ серце. Сховатися де в лiсi?.. Не вспi║. Зрештою лiс аж трохи нижче зачина║ться, а вона саме на левадi, де лиш недавно скошено сiно, i вiн вже бачить ┐┐. I вiн квапиться. До того гадав би, що вона його бо┐ться. А вона не то, щоб по правдi його боялася, лиш так прикро ┐й чомусь _перед ним. Вона ж нiкого не бо┐ться. Так вона казала йому, а що раз казала - не буде перемiнювати. Станула геть аж вже понижче "Бiлого каменя" закинувши руки позад голови, i дивилася вдолину на нього, як спiшить до не┐. Вiн спiшиться, iде скорим кроком вгору, а вона сто┐ть, як на вуглях, люта на себе, що запiзно його побачила i не мала вже спроможностi сховатися перед ним. - Чекай, я йду! - кличе вiн до не┐, i вже туй-туй стане коло не┐. Вона не вiдзива║ться, хоча ┐й спiшно: там, вдолинi у Маври, вижида║ ┐┐ мати, а вона он в що тепер попала. Остаточно опиня║ться вiн вже коло не┐. - - Туркине! - кликнув радiсно i окида║ ┐┐ оживленим, блискучим оком, вiддихуючи здоровими грудьми з поспiшного ходу вгору. - Туркиня, - вiдповiда║ вона йому i так само окида║ його сво┐ми очима. Але чогось бiла-бiлiська стала. - А он, заквiтчалася знов, як колись, i яка вже красна! - каже вiн, бо сам не зна║, що ма║ казати. Вiдтак дода║: - Не зривай весь мак, не стане на рiк на насiння. - Менi в цвiтах красно, - вiдповiда║ з супоко║м i сто┐ть далi неповорушно перед ним. Вiн нiмi║. Вона так високо на Чабаницi, сама-самiська чи не на всю сторону, а спокiйна, мов з каменя. Не бо┐ться. "Гей, Туркине, Туркине, в чiм твоя сила?" - вирива║ться йому на уста, але вiн мовчить. Вiдтак обзива║ться: - Тепер скажи, чия ти донька? I його голос нiби заповiда║, що тепер вiн пан над нею. - Спитай ще раз... може, й скажу. - Але попам'ятай, - погрожу║, - з Грицем_ ти не жартуй. - Я тебе не кликала, - вiдказу║ вона. - Iди назад. Я також iду. В нiм почина║ варитися. Вiн закляв крiзь зуби. - А ти хто такий? - пита║ вона, не спускаючи з його очей. - Я багатирський син, - вiдповiда║ вiн. - Казав вже тобi, на всю гору. - Ба-га-ч? - пита║ вона протяжно i пiдсува║ високо брови. Багач нiби чуду║ться. - Багач, - спiшиться вiн об'яснити голосом, що несвiдомо стара║ться з'║днати собi ┐┐ ласку. - А я не наймичка твоя, - вiдказу║ вона згорда i, спустивши погляд додолу, почина║ певним кроком спускатися вдiл. - Я ж не кажу, що ти наймичка, - обзива║ться вiн i тепер, як перше, з якоюсь покорою в голосi. - То чого кленеш? - Бо ти глузу║ш з мене. - Нi, - каже вона, i анi на хвилину не задержу║ться, сходить рiвним кроком вниз. - Поскидай сво┐ маки i дай менi! - просить вiн, приказуючи, i ста║ визиваюче перед нею. Вона стала i дивиться на нього, чуду║ться бровами. - Ти не бачиш, що менi в них красно? - пита║. Вiн затиска║ зуби. - Бачу, - бовтнув. - Ти що з ними зробиш? Затичишся, як я? - За капелюх заткну. Вона усмiхнулася мовчки. Кiнь коло стежки заржав. - Твiй кiнь кличе тебе, - каже вона вiдтак спокiйно. - Сходи скорiше. Я також спiшуся. - I кiнь пожде, i ти пождеш! - обзива║ться вiн майже люто i приказуюче. - Кiнь пожде, а я нi, бо на мене мама жде, - вiдповiда║ вона. - Ти пождеш, - _каже вiн рiшуче хвилюючим голосом, - щоб я надивився на тi тво┐ брови, що тобi ┐х чорти над очима змалювали... - Дивися! - каже вона, а сама ста║ слухняно перед ним, мов дитина, i чуду║ться, як перше, саме тими бровами. I втiм, побiлiвши, дода║ нараз: - Я тобi казала, що ти дурень! - _i ладиться дальше сходити. Вiн знов спиня║ ┐┐ в ходi, кидаючи ┐й на сей раз свiй капелюх пiд ноги. - А дивися! - каже. - Ми лиш дво║ на цiлу Чабаницю. Чи тобi не страшно? - i в його голосi дзвенить щось недобре. - З се┐ сторони, - вiдповiда║ вона спокiйно. - З се┐, - повторя║ вiн i палить ┐┐ очима... - Та вiдтiль, - каже вона. - А перше, як тебе не було, я була цiлком_ сама. Чому ж би менi з тобою боятися? Говори, що ма║ш говорити, борше, - додала квапно, - бо в долинi мама жде. Вона_ не жарту║. Вiн успокою║ться вiд ┐┐ слiв, мов водою облитий, i дивиться з подивом на не┐. Тепер глядить i вона смiливiше на нього, в його великi голубi очi, що нiби бережуть в собi кусник неба i прив'язують до себе добротою. - Чому ти отак за║дно зо мною говориш? - пита║ вiн з нiмою просьбою в голосi, а очi його аж розпачають[19]. - Бо так ти пита║ш. Не задержуй довше, бо я спiшуся! Вiн затиска║ п'ястуки. - А як менi не схочеться цiлком тебе пустити? - То я тобi в десятий раз скажу, що ти дурень, i ти мене пустиш! До глибини вражений несвiдомою певнiстю ┐┐ iстоти, вдасть яко┐ вiн лиш вiдчува║ i з якою не може упоратися, уступа║ ┐й нараз з дороги i сходить враз з нею з гори до стежки. Iдуть обо║. Мовчать. Сильна, кипуча мовчанка. Вона блiда, як голуб, а вiн з сильно зворушеними грудьми, аж дрижить. Зiйшовши до бiло┐ стежки, вiн сiда║ без слова на коня, не кинувши на не┐ нi пiвпоглядом, - верта║ назад; а вона так само мовчки, не поглянувши й собi на нього, щеза║ десь в лiсi - i бiльш ┐┐ не бачить. Довгий, довгий час не чути нiчого, крiм повiльного тупоту кiнських копит, вiдтак утиха║ й вiн, i зачува║ться тужливо протяжний голос Гриця просьбою: - Туркине, прий-деш??_ А небавом по тiм, мов ясним дзвiнком пробiгло, мов перлинами кинулось, долiта║ до нього: - Не прий-ду!_ I слабо дрижачи, мов бореться з тишиною лiсу, обзива║ться вiдгомiн, переда║ шум дерев, вдруге вже й послiдн║: "Не прий-ду!"_ * * * По поворотi додому Гриць мов трiйла напився. Не ┐сть, не п'║, не спить; тверезий, та проте нiяка робота його не береться. Вiн не годен. Одно, що ма║ перед очима, се чорнi очi, чорнi брови, два червонi цвiти маку, а бiльш нiчого. Тато, мама лають, а вiн нiчого неначе й не чу║. Вислуху║ мовчки, що заслужив, усува║ться ┐м з очей, вiдтак iде на гору пiд лiс, на широку леваду, де випаса║ться товарина, конi. Кида║ться де-небудь в траву i лежить отак. Довго вiн тут чи коротко, про те не зна║. Йому се й байдуже. Круг нього спокiй, тишина, мушня вертиться в сонячнiм свiтлi, калатають дзвiнки товарят, воздухом iде одностайний шум смерек - i то все догоджа║ йому. Бiльше не треба йому нiчого. - Розлiнивiв наш Гриць до краю, - жалу║ться господиня-мати чоловiковi, а той i нагримить несподiвано на нього. Тодi Гриць скипить, неначеб в нiм прокинулася замертвiла досi нiби його власна кров, ворохобиться проти господаря i вiдгриза║ться. - А то що? Я в вас на днi станув? - кличе згорда i вiддаля║ться упертим кроком, щоб не доходило мiж ним i батьком до гнiву, причiм прийшлось би знов наслухатися, що вiн, ласкою годована дитина, невдячний, i рiзне iнше таке, що болить i приводить жаль за собою. Вiн сiда║ на свого як вуголь чорного коня, до якого прив'язаний бiльше, нiж до людей, i ┐де, куди очi несуть, на день-два в гори або через гору в мале угорське мiстечко. Йому однаково де, щоб лише скорше з очей. - _Бог зна║, що се ми вигодували за кров нашим хлiбом, працею, - роздуму║ журливо батько-господар. - До роботи нi, до господарки[20] нi, все б то лиш дармувало, чужими руками вугля вибирало, другим хiба розказувало[21]! Панська вдача... де, де, де! - посвисту║ господар, а врештi вмовка║. А всi його люблять, та й чорт зна║ за що, над всею молодiжжю в селi верховодить, мiж дiвчатами вiн перший. От - петльованець_[22] його. Гей, Грицю, Грицю... будучий ти мiй газдо, схаменися завчасу, щоб не нарiкав колись. Так ось i сим разом. Гриць лежить пiд лiсом, вигра║ на сво┐й довгiй парубоцькiй сопiлцi довгi, тужнi мелодi┐ - а робота жде. Йому Туркиня запала в душу. Така вона пишна, така горда... така... хто вона така? Сам не стрiчав ┐┐ по селах нiколи мiж другими. Ще йде i до Настки, до яко┐ так звик. I хоча та┐ть перед нею, що його серцю дi║ться, йому добре з ┐┐ споко║м, з ┐┐ розвагою та з тим, що вона не допиту║ться, не судить, а сама лиш любить. Вона пестить його, тулить до себе, вiн пiдда║ться тому мовчки, а вiдходячи хiба скаже: - Спасибi тобi, Насте, за тво║ добре серце; тiльки й мого добра, що ти одна на свiтi - колись вiдвдячуся... - Гай, гай... - погрожу║ вона злегка, жартiвливо i, усмiхаючись, дода║: - Як другу посвата║ш... Але вiн мусить ┐┐ ще де-небудь стрiнути, году║ вiн себе однi║ю думкою, хоча добре тямить, що вона вiдкликувала лiсом, що "не прийде". "Та - може... - дума║, - може, таки раз ще "прийде". Тодi, останнiй раз, бог ┐┐ зна║, за чим приходила в лiс з сво║ю матiр'ю. А тепер, може, приведе ┐┐ знов якась причина. Хоч раз ще. Лиш раз". Та не така вдача в Гриця, щоб довго ждав, журився. В двi недiлi пiзнiше каже батьковi, що ┐де на "хвилину" в сусiдн║ село, щоб оглянути коня якогось, що занедужав в його знайомого, а надвечiр верне, "пдь", - сказав батько - i вiн по┐хав. Iде вiн довший час вузькою каменистою сiльською дорогою i бачить нараз бiлу стежку, що оперiзу║ з захiдно┐ сторони Чабаницю, прилуча║ться саме тут, мов дрiбний потiк до рiки - до сiльсько┐ дороги. Та його кiнь мудрий. Ось вiн i не керму║ ним, а вже заверта║ вiн сам на бiлу стежку з сiльсько┐ дороги, вгору понад яр. Пнеться, садить пильним кроком, нiби горду║ться гарним ┐здцем сво┐м, а далi звiльня║ крок. Ось ще пiд'┐дуть якийсь час, i стежка схова║ться в лiс. Iдуть що ┐дуть, а нараз стали. Перед ними ще бiлi║ бiла стежка, але - "куди веде вона дальше? - пита║ Гриць себе, - вiдки вибiга║? До кого належить? Нiколи не ┐здив нею дальше, не зна║ ┐┐ добре. Чи не в трет║ село вiд ┐хнього, себто Третiвки? А може, лиш на якi полонини? А може, в тiм селi за Чабаницею i вона_ живе? Гей, Туркине, обiзвися, там_ живеш?" Все одно. От, праворуч, високо на Чабаницi, саме ось над бiлою стежкою виднi║ той "Бiлий камiнь"-велет, пiд яким бачив ┐┐ останнiй раз. Може, вона знов сюди зайде. З лiво┐ - яр-пропасть, звiдти не надiйде. За яром - _стiна сусiдньо┐ гори, так само не прийде. Далi вiн не ┐де. Нема, вiдай, i чого, була б вже тут була. Стежка дедалi чи не вужча, i нема часу. Скорше вже буде ┐┐ тут вижидати. З тою думкою прив'язу║ коня до деревини праворуч на Чабаницi, сам ляга║ коло його i лежить. Як вийде вона з лiсу на бiлу стежку, щоб вiдтак, може, як тодi, полiзти пiд "Бiлий камiнь", вiн побачить ┐┐ зараз здалека. Буде йти проти нього, якщо в яр не спуститься. А там чого? Значить, хоч сяк, хоч так, вiн ┐┐ догляне. Кiнь поскубу║ траву, а вiн лежить, прилiгши плазом до землi, саме почерез стежку, спустившись геть аж над край пропастi; лицем же звернувся за стежкою до лiсу. От i мусить ┐┐ вже здалека бачити, як буде сходити до нього стежиною, мов схiдцями з лiсу, крок за кроком... Гей, Туркине!.. я тут! Жде... Лiсом iде легкий шум. Колишуться ледве замiтно ширококрилi смереки. Щось шепочуть, перешiптуються - урочисто настроюються. Здавалося, святкують... А там вдолинi, в пропастi, журчить потiк, щось i собi приповiда║... Гриць роззира║ться, чига║, засяга║ гострим молодим оком сво┐м, мов яструб, у саму глибiнь лiсу. Довго-предовго, терпливо дивиться, надслуху║, чи не почу║ шелесту крокiв яких, i дослухався, врештi, чого ждав. З лiсу просто стежечкою до нього, може, двiстi крокiв перед ним, спуска║ться легко, без шелесту... сама-самiська вона!_ "Тихо!!" - неначе наказу║ деревина вокруги i сама лиш тихо колишеться: вона_ йде. I справдi - вона_ йшла. Вона не дивиться нi вправо, в пропасть, нi влiво, на Чабаницю з "Бiлим каменем", нi рiвно вперед себе, де плазом почерез стежку простягнувся вiн, мов змiй, - а дивиться на сво┐ ноги i йде. Пристро║на пишно, в шовкову спiдницю, стан, мов тростина, гнучкий та тонкий. А личко мiж маками червоними, великими маками, а з-пiд них золотi ковтки-пiвмiсячики. Туркиня._ Скрикнув би - та бо┐ться. Вона зараз щезне... В нiм аж серце б'║ться. Лежить, не руха║ться... Але врештi треба. Ста║ на рiвнi ноги, здiйма║ капелюх i, склонившись низько, майже дотикаючись капелюхом землi, iде так в покорi схилений просто проти не┐. - Туркине! Вона побачила. Скорше, нiж гадав, пiзнала по конi, серцем вiдгадала. - Ти тут? - пита║ i вже диву║ться бровами. Все така, як завше, вiн се вже вiдчув. - Добрий день тобi, Туркине, коли вже себе так звеш, - почина║ вiн i випросту║ться проти не┐. Може, хоч сьогоднi буде вона iнша. - Я прийшла тебе бачити, - _каже вона просто i дивиться йому в очi, але знов блiда чомусь аж до уст. Вiн упав, кланя║ться, мов перед царiвною. - Не кланяйся менi стiльки, менi доста раз. Лиш мо┐й мамi кланяються бiльше, ┐┐ звуть панею. - А тебе? - Я - Туркиня! - Чому ж вже так? - В мене от, - каже i показу║ на золотi пiвмiсяцi в ухах, - турецькi ковтки. - Хто тебе так охрестив? - пита║. - Люди в селi. Ти не чув про мене? - пита║. - Нi. - Не бува║ш в нашiм селi в Б...? - Бував щось разiв кiлька, звичайно ходжу бiльше на угорську сторону. Був раз i на храму в вашiм селi, але тебе тодi не бачив. - Або ти нiби зна║ш? - каже i чогось заздалегiдь усмiха║ться. - Чому смi║шся? - А чому би нi? Вiн уразився. - Гляди, - каже i морщить брови, - щоб часом люди не посмiялися з тебе. - З мене нi, - каже вона певно i гордо. - Ов-ва! - наслiду║ вiн ┐┐. Вона не зважа║. - А про тебе я, зда║ться, чула, - обзива║ться вiдтак, - та лиш не бачила i не знала, як тебе звуть. - Гриць, - каже на те вiн. - Ти вже це казав, - вiдповiда║. - Але ваше село велике i багато людей так зветься. - Гриць... Гриць, - _притаку║ вiн i вдарився по грудях. - Той, що ма║ всi дiвчата за собою, що гуля║, як ногами пише,_ що на все село найкраще на трембiтi гра║... той Гриць._ Се┐ зими буду, може, i в вашiм селi, - додав потiм. - Один мiй товариш ма║ там вуйка, i той переказував, аби вiн прийшов до нього, ма║ для нього гарну i добру дiвчину. Тодi гляди... - грозить вiн, а усмiх хова║ться в нього пiд чорним вусом, украшу║ його лице. Вона пiдсува║ мовчки чорнi сво┐ брови i диву║ться його словам. - Нiчого. Будемо любитися. Вона мовчить, а вiдтак обзива║ться: - Чи ти також посвисту║ш собi з тих дiвчат, яких переста║ш любити? - А що, - вiдповiда║ вiн. - Буду плакати? Хiба за тобою плакав би - бо ти он яка красна! Вона подивилася на нього великими очима, а вiдтак, мов несвiдомо, хапа║ться за червонi маки i, витягаючи ┐х мовчки з-за ух, опуска║ на землю. - А що роблять тi, з яких ти посвисту║ш? - пита║ далi i впива║ вигребущо в його лице сво┐ чорнi очi. - Або я ┐х маю вчити? - вiдповiда║. - I в них ║ свiй розум, як i в мене свiй. Мене нiхто не вчить. Неук я. - Хiба iдуть свiтами, - каже задумливо, пiвголосом. - Не журися ними, - потiша║ i, приступаючи до не┐ близько, загляда║ ┐й мило в очi. - _З мене не будеш посвистувати, - вiдповiда║ нараз твердо, рiшуче, та проте тоне, губиться сво┐м поглядом в його гарних очах. - З тебе нi, - каже вiн впевняючим голосом. - Ти моя зозулька. - Ти! - _каже вона нараз понуро i простяга║ вiдпорно проти нього руки, так що ┐┐ розпростертi пальцi опираються об його груди. - Ти!!! - -_ повторю║ ще раз. - Ти зна║ш що? - Знаю, - вiдповiда║ i смi║ться очима. - Ти красна, мов бояриня, i тебе я люблю! - Ов-ва! - _обзива║ться вона. - Ов-ва?_ - повторю║ вiн запитуюче, i крiзь його голос зойкнув жаль. - Гей, Туркине, Туркине, - дода║ вiн, погрожуючи голосом i очима, - щастя тво║, що ти красна, а то... Вона хапа║ться за уха i завважу║, що цвiтiв нема. - А он, на землi, - каже вiн нараз чомусь з покорою, що стара║ться з'║днати собi ┐┐ ласку. - Самi випали? - пита║ нiби себе, не спускаючи з нього очей. - Ти, - каже вiн далi, - така красна, що тебе одну я люблю. - О... о... о! - виклику║ вона болiсно i згина║ться по червонi цвiти маку. - Не вiриш? - Що маю вiрити? - пита║ i пiдсува║ зчудовано чорнi сво┐ брови. - Що тебе одну люблю. - Мене? - Тебе. - I ти красний, - каже вона просто, - але менi тяжко на душi. - Чому? - пита║ вiн щиро i нараз обiйма║ ┐┐ за шию. - А он менi_ не тяжко. Вона виховзу║ться. - З тобою_ менi тяжко. - Зо мною? - Так. Я прийшла тобi сказати, що бiльше вже не прийду. - Та зате я_ прийду, - вiдказу║ вiн. - Куди? - Всюди - де ти будеш. - Ба не всюди прийдеш. - Прийду, як раз кажу. - I до нашо┐ хати? - I до вашо┐ хати. Та де ваша хата? - Коло млина над рiкою. Зна║ш? - До Iванихи Дубихи? - _пита║ вiн зчудовано. - Так? - Так. Вона моя мати. - То гонорна панi, - вiдповiда║ i майже свиснув. - Здалека куса║. - Моя мама богомiльна, робить людям добре, саму правду любить. - Та що з того? - обзива║ться вiн. - Нiщо. I тихо в нашiй хатi, лиш вона та я i святi iкони; красно так i любо... - Ще тебе в черницi дасть, - жарту║ вiн. - Може, й дасть, якщо коли захочу. - Як не посватаю. Вона спаленiла. - Чи пiдеш, за мене? - Як захочу, пiду. - Ов-ва? - наслiду║ ┐┐ знов. - Ов-ва! - обзива║ться вона згорда, не споглянувши на нього. Нараз дода║ спокiйно: - Iди собi! - Пiду, коли схочу, не розкажеш менi, хоч ти i Дубiвна! - А менi лiпше, як тебе не бачу, - обiзвалася вона зi спущеними вдiл очима. I з тими словами заверта║ться, iде. - Туркине! - кликнув вiн з жалем, благаючи, а за хвилю опиня║ться коло не┐. - Зозулько! - Хочеш свиснути? - _пита║ вона i прошиба║ його великим, допитливим, мов остерiгаючим поглядом. - Туркине! - Iди собi! - майже молить. - Менi тужно, менi тяжко. Менi сто раз лiпше, як тебе не бачу. Грицю! Iди, iди собi! Менi так тяжко... iди! - Дурна ти! - обзива║ться вiн. - Гада║ш, я не кажу правду? - вiдповiда║ i, станувши близько перед ним, дивиться великими щирими очима з блiдого свого лиця, i ще й дода║: - I не вижидай мене бiльше, бо я вже не прийду. - Прийди, прийди, зозуле! - просить вiн покiрно i схиля║ться низько перед нею. - Прийди i закукай тут лiсом, а я буду тут ждати. Нараз, поки вiн спостерiг, спам'ятався, вона вiдвернулася живо вiд нього i, не оглянувшись бiльше анi разу, роздiлила смерековi галуззя, пурхнула мiж них, мов та птаха, i зникла...неначе ┐┐ й не було. Вiн не смiв чомусь пiти за нею. Згадав ┐┐ матiр-паню, не хотiв i ┐┐ дразнити i остався, де стояв. Вiдтак вернув до коня, обняв, мов товариша, за шию, зiтхнув, пождав коло нього хвилину, а потiм, не надумуючись довго, протяжно свиснув... Слуха║... Легкий-легесенький, ледве замiтний шум колишеться воздухом, наказу║ мовчання... Все мовчить, вижида║. "Не прийду!" - _долiта║ нараз звiдкись згори до нього тремтячим любим голосом. А вслiд за ним вiдбилося почерез яр на противнiй скалистiй стiнi, виразно умлiваючи: "Не прийду!"..._ Збiгла надолину додому, задихана, зворушена, кинулася перед святi iкони i молиться: "Господи, менi смутно! - жалi║ться, затискаючи, мов удержуючись вiд плачу. - Господи, менi смутно... Чому менi смутно?" Вернувши скорою ┐здою додому, Гриць iде просто до бiлолицьо┐ Настки. Йому хочеться до когось пригорнутися, до когось притулитися, комусь сказати, що вiн любить Туркиню. Що вона така,_ що вона сяка... Що його серце болить... Що казала се... вiдповiдала те - i багато такого iншого кипить в його грудях. Тому й пiшов. Настка ждала. Вона все ждала. Коли б i не прийшов Гриць, вона все на нього ждала, однаково його любила. Без вiдмiни, i все радувалася ним. - Настуне, голубко! - каже вiн сумно, тужливо i обiйма║ ┐┐. - Настуне, я дуже втомлений... Настка тулить i голубить. Настка догоджа║, вона не пита║. Що вiн хоче, вона мовчки сповня║, завше добра, завше люба. Тепер сидять обо║ обiк себе i не говорять нiчого... Само мовчання говорить за них. Вiн глядить задумано вперед себе на лiс i гори i нiчого не бачить. На нього дивляться чорнi очi з-пiд лукуватих зчудованих брiв, горять коло лиця червонi маки, дрижать в ухах золотi пiвмiсячики, цвiтуть любi уста. "Туркине! - стогне, блага║ мовчки його стужене, зворушене серце. - Туркине! Чому мене не любиш?" "Не прийду-у!" - _вiдзива║ться в його слуху любий голос i замира║ в смутнiй глибинi спрагнено┐ його душi. "Не прийду!"_ - _Поцiлуй, Насте! - обзива║ться вiн нараз по якiйсь хвилi твердим, якимсь приказуючим голосом i притяга║ повнолицю слухняну дiвчину до себе й тулить. - Поцiлуй!.. Поцiлувала... - ...Так... - каже вдоволено, вста║ живо, не оглянувшись за нею бiльше нi пiвпоглядом, i вiдходить... * * * Повiдцвiтали червонi маки, якими прибиралася цiле лiто молода Тетяна. Настали понурi днi. Понурi, короткi i дощовi. А в хатi Iванихи Дубихи, що сто┐ть межи горою i гучною рiкою, пану║ майже за║дно пiвтемiнь. То смереки, що здiймаються густими рядками перед хатою на горi, заслоняють вступ сонця i творять в нiй понурiсть; в хатi перед iконою пресвято┐ дiви горить, як звичайно у побожно┐ Iванихи Дубихи, мале миготливе свiтельце. Смутно i тужно тепер осiннiми днями краснiй Тетянi. Мати за господарством та справунками в млинi, лиш недовго пересиджу║ в свiтличках. Тетяна, прибравши ┐х рушниками, сушеними цвiтами та килимами, не зна║ iнодi, що з часом починати, так багато, зда║ться ┐й, ма║ його зайвого. Хоча й помага║ матерi в господарствi... клопочеться враз з нею... втiм, все ж таки бувають у не┐ такi хвилi... де зда║ться ┐й... ма║ його ще все забагато. Грубо┐ челядинсько┐ роботи Iваниха Дубиха сво┐й однiськiй доньцi не да║ в руки, а туга за Грицем i потайна любов до нього пiдмулюють душевний спокiй i рiвновагу дiвчини. Летiла би, як птаха, на гору до нього, вiн же кликав, молив лiсом, щоб зайшла хоч раз ще. Однак вона не була. Щось, що було сильнiше вiд не┐, держало ┐┐ вдолинi, вдома, не допускало виходити проти нього. Хотiла бачити - не йшла. Любила - не показувалася Зачинила душу i нiби ждала чогось. Неначе боялася любити так, як була годна... "А що, буду плакати?" - _гомонiло його голосом в ┐┐ душi, коли пригадувала собi розмову з ним та те, що дiвчата, полюбивши, повиннi мати "свiй розум". Так. Тому ж i в не┐ був свiй розум, - i вона не виходила в лiс до нього. Не вiрила йому. А он бiднiй Маврi як пiшло життя марно-марнотою, i всi покинули. Нiкого, окрiм не┐ та ┐┐ матерi, не мала вона на всiм свiтi. Та вона так не хоче. Лiпше не любити, якщо мав би вiн ┐┐ забути, висмiяти, що так дуже його полюбила, в його очах душу загубила... I чомусь ┐й лячно, i чомусь тужно. Скiльки не молилася, вiри до нього в не┐ нема. Полюбить, покине, осмi║ i свисне! - остерiга║ за║дно якийсь внутрiшнiй голос ┐┐ серце. Так учила, остерiгала Мавра, а Маврi вона вiрить. О!.. о!.. о!.. - виривався на саму таку лиш думку стогiн з ┐┐ грудей, i вiра, хоч би й була на час, щезла без надi┐ - не верта║ бiльше. Думка нестерпна. Вона мутить ┐┐ душу, вiдбира║ спокiй. Насува║ смуток, розпiка║ душу. Вона, Тетяна Дубiвна, покинена, осмiяна. Вона - що ┐┐ мати держить, мов цвiтку за образами, шану║, пестить. Що все, чого б не захотiла, мала по волi. Вона ним покинена, а вiн посвисту║ на не┐!.. Мов пiд невидимим тягарем якогось незрозумiлого ┐й самiй страху - угина║ться Тетяна, терпить i умлiва║ душею. Так часто, так густо. Тому зачиненi ┐┐ уста мовчать гордо, не признаються нiкому про бiль i рай в душi. Прийде вiн або старости вiд нього, вона заговорить, все розкаже. А коли не так, нехай все в нiй згасне. Iншими днями знов Тетяна, мов той лiд весняний, тане. До себе усмiха║ться, радiючи цiлою душею. Вiн ┐┐ любить! - красний та пишний, мов орел лiта║. А все ┐┐ любить, душею в'ялить. Грицю, Грицю! - кличе ┐┐ молода душа, простяга║ тужно сво┐ чистi крила, трiпочеться надiями, усмiха║ться щастям; коли прийде сам? Сам!_ На сво┐м дорогiм, як вугiль чорнiм конi. Прийде, поцiлу║, стане перед матiр, скаже те, що треба, заповiсть ┐й щастя. Та не спiшить Тетяна лiсом до нього, а бiжить до Маври. "Казати? Оповiсти? - пита║ ┐┐ непевний голос. - Розповiсти Маврi? Зрадитися? Чи радше примовчати, аж настане час..." Нi, лiпше мовчати. Не зрадитися нi словечком. Радше буде сама ждати, мовчки щастя виглядати, любити тайком, а промине час, вiн пришле сватiв, i все буде добре. Мати ┐┐ вiддасть за нього. Вони полюбилися, i вона упросить матiр вiддати ┐┐ за нього. Та не спiшить Тетяна до нього, а спiшить до Маври. Хоч i не розкаже ┐й про свою любов, то Мавра зна║ рiзне, розумi║ться на всiм, бувала в свiтi, зна║ ворожити, спомина║ iнодi i про любов... легше якось буде. Iдучи одного разу лiсом з такими ось думками, заверта║ Тетяна в сторону, де виднi║ Маврина оселя, i... врештi входить до не┐. - Мавро! - кличе живо. - А он я до тебе в гостi, хоч i не недiля, та в нас в хатi тужно якось часами i сумно, а iнодi аж... силу║ вийти... хоч би й до тебе! - Iз тими словами тулиться дiвчина до старо┐ приятельки, неначе бажа║, хоч i несвiдомо, пестощiв i любовi. - Мавро, бачиш, я тут... тож за те обiйми, попести... - От i пригадала! - вiдповiда║ Мавра, та проте пестить i голубить свою доню. - Чому не приходила? - ставить питання. - Забула вже Мавру? Полюбила якого хлопця? Нехай ┐й усе розкаже, все, що б лиш не знала. Вона ж лиш ┐┐ ма║. ┐┐ одну на свiтi, ┐┐ одну над усе. Бiльше... кого ┐й любити? Хто бiдною жiнкою журиться? Довкруги не┐ лиш лiс, лiс та гори. А он нинi зранку хлопцi знов зверещали. Прилетiли злобнi, на хату знов спали: "Татари iдуть!" - зверещали. В дверi нагримали i, заки вона з печi злiзла, й пощезали. Кого ┐й любити? Кого там пестити, як не ┐┐, зозулю, зозулю бiленьку! ...Тетяна смiялася. - Страхали знов татарами? - Так, злетiли звiдкись i ну ж бити в дверi. "Вiдчини, Мавро, бо татари йдуть". Стiльки часу оставили, що хiба заклясти, поховати зiлля, щоб не розтрусили. - Багато сього лiта зiлля назбирала? - пита║ Тетяна i обзира║ться по закутках, де стара приятелька держала насушене чародiйне зiлля. - Та доста. - А он там на печi, що се за зiлля? - спитала цiкаво Тетяна. - Я ще не бачила його в тебе, ще на сiм не знаюся. - Тото_ зiлля? - пита║ стара сухо. - Тото._ Вiд чого воно, Мавро? - Вiд усякого лиха, - _вiдказу║ знов сухо стара, - воно з-пiд "Бiлого каменя". - Та вiд якого ж лиха, Мавро? - допиту║ться дiвчина, придивляючись уважно листю зiлля... - От, вiд лиха,.. - _чу║ знов те саме. - Даси напитися, то й переможеш його. Переможеш сном, i вже його не буде. Воно да║ сон... - додала вiдтак вже приязнiше. - Не можеш ночами спати, звариш, даси напитися, i хоч би як, а мусиш уснути. Мабуть, i мене тим зiллям напо┐ли вороги тодi, коли мою долю порiшили i з-помiж себе викинули. Винесли в снi з шатра, i я нiчого не чула. Деякi в нас розумiються добре на зiллi. Ще й до них, як треба, примовляють. Гей, гей, зiллячко! - додала i усмiхнулася чудно. - Мавра також зна║ться на нiм. Лиш собi не вари, доньцю, - остерiгала, - хiба тяжкому вороговi. Та ще й знай, коли його копати. Говорячи отак та пояснюючи вплив сили зiлля, вона неначе ще щось затаювала, та Тетяна про те й не доп