о л а. Чого ж ти не сво┐м голосом крикнув? П е т р о. Миколо, братику мiй рiдний! Скажи по правдi: чи давно уже Наталка з матiр'ю тут живуть i як вони прозиваються? М и к о л а. Як тут вони живуть... (Говорит протяжно, как будто в мислях рассчитывает время), Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз по смертi Наталчиного батька. П е т р о (вскрикивает). Так вiн умер! М и к о л а. Що з тобою робиться? П е т р о. Нiчого, нiчого... Скажи, будь ласкав, як вони прозиваються? М и к о л а. Стара прозива║ться Терпилиха Горпина, а дочка - Наталка. Петро всплескивает руками, закрывает ими лицо, опускает голову и стоит неподвижно. М и к о л а (бьет себя по лбу и делает знак, как будто что-то отгадал, и говорит), Я не знаю, хто ти, i тепер не питаюся, тiлько послухай: N 14 Вiтер вi║ горою, Любивсь Петрусь зо мною, Ой, лихо, не Петрусь, Лице бiле, чорний ус! Полюбила Петруся I сказати боюся, Ой, лихо, не Петрусь, Лице бiле, чорний ус! А за того Петруся Била мене матуся, Ой, лихо, не Петрусь... Де ж блука║ мiй Петрусь, Що i досi не вернувсь? Ой, лихо, не Петрусь... Я хоть дiвка молода, Та вже знаю, що бiда. Ой, лихо, не Петрусь, Лице бiле, чорний ус! А що, може, не одгадав? (Обнимает Петра). П е т р о. Так, угадав!.. Я - той нещасний Петро, якому Наталка припiвала сю пiсню, якого вона любила i обiщала до смертi не забути, а тепер... М и к о л а. Що ж тепер? Iще ми нiчого не зна║мо, може, i не ┐┐ засватали. П е т р о. Но серце мо║ замира║, начува║ться для себе великого горя. Братику Миколо, ти говорив менi, що ти ┐х родич, чи не можна тобi довiдаться о сватаннi Наталки? Нехай буду знати свою долю. М и к о л а. Чому ж не можна? Коли хочеш, я зараз пiду i все розвiдаю. Та скажи менi, чи говорити Наталцi, що ти тут? П е т р о. Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то лучче не говори. Нехай один буду я горювати i сохнути з печалi. Нащо ┐й вспоминати об тiм, якого так легко забула! М и к о л а. Стережись, Петре, нарiкати на Наталку. Скiлько я знаю ┐┐, то вона не од того iде за возного, що тебе забула. Подожди ж мене тут. (Уходит к Терпилихе). Я В Л Е Н И Е 5 Петро (один). Чотири годи уже, як розлучили мене з Наталкою. Я бiдний був тогдi i любив Наталку без всякой надежди. Тепер, наживши кровавим потом копiйку, спiшив, щоб багатому Терпиловi показатись годним його дочки; но вмiсто багатого батька найшов мать i дочку в бiдностi i без помощi. Все зда║ться, близило мене до щастя, но, як на те, треба ж опiзнитись одним днем, щоб горювати во всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема нi в чiм удачi. Правду в тiй пiснi сказано, що сосiдовi все уда║ться, всi його люблять, всi до його липнуть, а другому все як одрiзано. (Поет). N 15 У сосiда хата бiла, У сосiда жiнка мила, А у мене нi хатинки, Нема щастя анi жiнки. За сосiдом молодицi, За сосiдом i вдовицi, I дiвчата поглядають, - Всi сосiда полюбляють. Сосiд ранше мене сi║, - У сосiда зеленi║, А у мене не орано I нiчого не сiяно. Всi сосiда вихваляють, Всi сосiда поважаюсь; А я марно часи трачу, Один в свiтi - тiлько плачу. Во время пения Макогоненко выходит на сцену, слушает и по окончании подходит к Петру и говорит. Я В Л Е Н И Е 6 Петро и выборный. В ы б о р н ы й. Ти, небоже, i спiвака добрий. П е т р о. Не так, щоб дуже - от аби-то. В ы б о р н ы й. Скажи ж менi, вiдкiль ти iдеш, куда i що ти за чоловiк? П е т р о. Я собi бурлака; шукаю роботи по всiх усюдах i тепер iду в Полтаву. В ы б о р н ы й. Де ж ти бував, що ти видав i що чував? П е т р о. Довго буде все розказовати. Був я i у моря; був на Дону, був на лiнi┐, заходив i в Харков. В ы б о р н ы й. I в Харковi був? Лепський то десь город? П е т р о. Гарний город; там всього доброго ║сть, я i в театрi був. В ы б о р н ы й. Де? В театрi? А що се таке театр, город чи мiстечко? П е т р о. Нi, се не город i не мiстечко, а в городi вистро║ний великий будинок. Туда ввечерi з'┐жджаються пани i сходяться всякi люди, хто заплатити може, i дивляться на комедiю. В ы б о р н ы й. На комедiю (знак удивления.) Ти ж бачив, пане брате, сю комедiю, яка вона? П е т р о. I не раз бачив. Се таке диво - як побачиш раз, то i вдруге схочеться. Я В Л Е Н И Е 7 Те же и возный. В о з н ы й. Що ти тут, старосто мiй, - те║-то як його - розглагольству║ш з пришельцем? В ы б о р н ы й. Та тут диво, добродiю; сей парняга був у театрi та бачив i комедiю i зачав було менi розказовати, яка вона, та ви перебили. В о з н ы й. Комедiя, сирiч, лицедiйство. (К Петру). Продолжай, вашець... П е т р о. На комедi┐ однi виходять - поговорять, поговорять та й пiдуть; другi вийдуть - те ж роблять; деколи пiд музику спiвають, смiються, плачуть, лаються, б'ються, стрiляються, колються i умирають. В ы б о р н ы й. Так таке то комедiя? ксть же на що дивитись, коли люди убиваються до смертi; нехай ┐й всячина!.. В о з н ы й. Они не убиваються i не умирають - те║-то як його - настояще, а тiлько так удають iскусно i прикидаються мертвими. О, якби справдi убивалися, то б було за що грошi заплатити! В ы б о р н ы й. Так се тiлько грошi видурюють! Скажи ж, братику, яке тобi лучче всiх полюбилось, як каже пан возний, лицемiрство? В о з н ы й. Не лицемiрство, а лицедiйство. В ы б о р н ы й. Ну, ну! Лицедiйство... П е т р о. Менi полюбилась наша малоросiйська комедiя; там була Маруся, був Климовський, Прудиус i Грицько. В ы б о р н ы й. Розкажи ж менi, що вони робили, що говорили. П е т р о. Спiвали московськi пiснi на наш голос, Климовський танцьовав з москалем. А що говорили, то трудно розiбрати, бо сю штуку написав москаль по-нашому i дуже поперевертав слова. В ы б о р н ы й. Москаль? Нiчого ж i говорити! Мабуть, вельми нашкодив i наколотив гороху з капустою. П е т р о. Климовський був письменний, компоновав пiснi i був виборний козак: служив в полку пана Кочубея на баталi┐ з шведами пiд нашою Полтавою. В о з н ы й. В полку пана Кочубея? Но в славнi┐ полтавськi┐ времена - те║-то як його - Кочубей не бил полковником i полка не iмiл; iбо i пострадавший от iзверга Мазепи за вiрность к государю i отечеству Василiй Леонтiйович Кочубей бил генеральним суддею, а не полковником. В ы б о р н ы й. Так се так не во гнiв сказати: буки-барабан-башта, шануючи бога i вас. В о з н ы й. Великая неправда виставлена пред очi публичностi. За сi║ малоросiйськая лiтопись вправi припозвать сочинителя позвом к отвiту. П е т р о. Там i Iскру почитують. В о з н ы й. Iскра, шурин Кочубея, бил полковником полтавським i пострадал вмiстi з Кочубе║м, мало не за год до Полтавськой баталi┐; то думать треба, що i полк не ему принадлежал во врем'я сраженiя при Полтавi. П е т р о. Там Прудиуса i писаря його Грицька дуже бридко виставлено, що нiбито царську казну зата┐ли. В о з н ы й. О, се дiло возможне i за се сердиться не треба. В сiм'┐ не без виродка - те║-то як його. Хiба ║сть яка земля, праведними Iовами населена? Два плута в селi i селу безчестям не роблять, а не тiлько цiлому кра║вi. В ы б о р н ы й. От то тiлько нечепурне, що москаль взявся по-нашому i про нас писати, не бачивши зроду нi краю i не знавши обича┐в i повiр'я нашого. Коли не пiп... В о з н ы й (перебивая). Полно, довольно, годi, буде балакати. Тобi яке дiло до чужого хисту? Ходiм лиш до будущо┐ мо║┐ тещi. (Уходят.) Я В Л Е Н И Е 8 Петро (один). Горько менi слухати, що Терпилиху зоветь другий, а не я, тещею. Так Наталка не моя? Наталка, котору я любив бiльше всього на свiтi; для которо┐ одважовав жизнь свою на всi бiди, для которо┐ стогнав пiд тяжкою роботою, для которо┐ скитався на чужинi i заробленую копiйку збивав докупи, щоб розбагатiть i назвать Наталку сво║ю вiчно! I коли сам бог благословив мо┐ труди, Наталка тогдi доста║ться другому! О злая моя доле! Чом ти не такая, як других? (Поет). N 16 Та йшов козак з Дону, та з Дону додому, Та з Дону додому, та сiв над водою. Сiвши над водою, проклина║ долю: Ой доле, ти, доле, доле моя злая! Доле моя злая, чом ти не такая! Чом ти не такая, як доля чужая? Другим да║ш лишн║, мене ж обижа║ш, I що менi миле, i те однiма║ш. Не спасибi долi, коли козак в полi, Бо коли вiн в полi, тогдi вiн на волi. Ой, коли б ти, доле, вийшла ко мнi в поле, Тогдi б ти згадала, кого обижала. Я В Л Е Н И Е 9 Петро и Микола. П е т р о. А що, Миколо! яка чутка? М и к о л а. Не успiв нiчого i спитати. Лихий принiс возного з виборним. Та тобi б треба прита┐тись де-небудь. Наталка обiщала на час сюда вийти. П е т р о. Як я удержусь не показатись, коли побачу свою милу? М и к о л а. Я кликну тебе, коли треба буде. Петро прячется Я В Л Е Н И Е 10 Микола и Наталка. Н а т а л к а (выходя поспешно). Що ти хотiв сказати менi Миколо? Говори швидше, бо за мною зараз збiгаються. М и к о л а. Нiчого. Я хотiв спитати тебе, чи ти справдi посватана за возного? Н а т а л к а (печально). Посватана... Що ж робить, не можна бiльше сопротивлятися матерi. Я i так скiлько одвильовалася i всякий раз убивала ┐┐ сво┐м одказом. М и к о л а. Ну, що ж? Возний - не взяв його враг - завидний жених. Не бiйсь, полюбиться, а може, i полюбивсь уже? Н а т а л к а (с упреком). Миколо, Миколо! Не грiх тобi тепер надо мною смiятись! Чи можна менi полюбити возного або кого другого, коли я люблю одного Петра. О, коли б ти знав. його, пожалiв би i мене, i його. М и к о л а. Петра? (Поет). Що за того Петруся Била мене матуся. Ой, лихо, не Петрусь, Лице бiле, чорний ус. Н а т а л к а (заплакав). Що ти менi згадав! Ти роздира║ш мо║ серце. О, я бiдна! (Помолчав, указывает на реку). Бачиш Ворскло?.. Або там, або нi за ким. М и к о л а (показывает в ту сторону, куда спрятался Петро). Бачиш ту сторону? Отже, i в Ворсклi не будеш, i журитись перестанеш. Н а т а л к а. Ти, менi зда║ться, побувавши довго в городi, ошалiв i совсiм не тим став, що був. М и к о л а. Коли хочеш, то я так зроблю, що i ти не та будеш, що тепер. Н а т а л к а. Ти чорт зна║ть що верзеш, пiду лучче додому. (Хочет уйти). М и к о л а (удерживает). Пожди, одно слово вислухай, та й одв'яжись од мене. Н а т а л к а. Говори ж - що таке║? М и к о л а. Хочеш бачити Петра? Н а т а л к а. Що ти? Перехрестись! Де б то вiн взявся? М и к о л а. Вiн тут, та бо┐ться показатись тобi, потому що ти посватана за возного. Н а т а л к а. Чого ж йому боятись? Нам не грiх побачитись, я iще не вiнчана... Та ти обманю║ш!.. М и к о л а. Не обманюю - приглядайся! Петре, явись! Наталка при появлении Петра вскрикивает: "Петро!" Петро вскрикивает: "Наталка!", оба стремятся друг к другу, обнимаются. Немая сцена. М и к о л а (поет), Поблукавши, мiй Петрусь До мене оп'ять вернувсь. Ой, лихо, не Петрусь, Лице бiле, чорний ус. П е т р о. Наталко! В який час тебе я встрiчаю!.. I для того тiлько побачились, щоб навiки розлучитись. Н а т а л к а. О Петре! Скiлько сльоз вилила я за тобою. Я знаю тебе i затим не питаюся, чи iще ти любиш мене, а за себе - божусь... М и к о л а (перебивает). Об любовi поговорите другим разом, лiпшим часом; а тепер поговорiте, як з возним розв'язаться. Н а т а л к а. Не довго з ним розв'язаться: не хочу, не пiду, та й кiнцi в воду! П е т р о. Чи добре так буде? Твоя мати... Н а т а л к а (перебивает). Мати моя хотiла, щоб я за возного вийшла замуж затим, що тебе не було. А коли ти прийшов, то возний мусить одступитися. П е т р о. Возний - пан, чиновний i багатий, а я не маю нiчого. Вам з матiр'ю треба подпори i защити, а я через себе ворогiв вам прибавлю, а не помощ подам. Н а т а л к а. Петре! Не так ти думав, як одходив! П е т р о. Я одинаковий, як тогдi був, так i тепер, i скажу тобi, що i мати твоя не согласиться промiняти багатого зятя на бiдного. М и к о л а. Трохи Петро неправду говорить. Н а т а л к а. Одгадую сво║ нещастя! Петро бiльше не любить мене i йому нужди мало, хоть би я i пропала. От яка тепер правда на свiтi! N 17 Н а т а л к а. Пiдеш, Петре, до тi║┐, яку тепер любиш, Перед нею мене, бiдну, за любов осудиш. П е т р о. Я друго┐ не полюбив i любить не буду, Тебе ж, мо║ серденятко, по смерть не забуду. О б а в м е с т е. Н а т а л к а Коли б любив по-прежньому, То б не мав цураться; Не попустив свою милу Другому достаться. П е т р о Люблю тебе по-прежньому, Не думав цураться; Не попущу мою милу Другому достаться. Н а т а л к а. Я жизнь свою ненавиджу, з серцем не звладiю, Коли Петро мiй не буде, то смерть заподiю. П е т р о. Коли вiрно Петра любиш, так живи для його, Молись богу, моя мила, не страшись нiкого. О б а. Бог поможе серцям вiрним пережити муки; Душi нашi з'║динились, з'║динить i руки. М и к о л а. Так, Наталко! Молись богу i надiйся од його всього доброго. Бог так зробить, що ви обо║ незчу║тесь, як i щастя на вашiй сторонi буде. Н а т а л к а. Я давно уже поклялась i тепер клянусь, що кромi Петра нi за ким не буду. У мене рiдна мати - не мачуха, не схоче сво║┐ дитини погубити. П е т р о. Дай боже, щоб ┐┐ природна доброта взяла верх над приманою багатого зятя. Н а т а л к а. Петре! Любиш ти мене? П е т р о. Ти все-таки не довiря║ш? Люблю тебе бiльше, як самого себе. Н а т а л к а. Дай же менi свою руку! (Взявши руки). Будь же бодрим i менi вiрним, а я навiк твоя. М и к о л а. Ай Наталка! Ай Полтавка! От дiвка, що i на краю пропастi не тiлько не здригнулась, но i другого пiддержу║. (К Наталке). За се заспiваю тобi пiсню про Ворскло, щоб ти не важилась його прославляти собою, воно i без тебе славне. (Поет). N 18 Ворскло рiчка Невеличка, Тече здавна, Дуже славна Не водою, а войною, Де швед полiг головою. Ворскло зрiло Славне дiло: Як цар бiлий, Мудрий, смiлий, Побив шведську вражу силу I насипав ┐м могилу. Козаченьки З москалями Потiшились Над врагами, Добре бившись за Полтаву Всiй Росi┐ в вiчну славу! П е т р о. Отже iдуть... М и к о л а. Крiпись, Петре, i ти, Наталко!.. Наступа║ хмара, i буде великий грiм. Я В Л Е Н И Е 11 Те же, возный, выборный и Терпилиха. В ы б о р н ы й. Що ви тут так довго роздабарю║те? В о з н ы й. О чем ви - те║-то як його -- бесiду║те? Т е р п и л и х а (увидя Петра). Ох, менi лихо! Н а т а л к а. Чого ви ляка║тесь, мамо? Се Петро. Т е р п и л и х а. Свят, свят, свят! Вiдкiль вiн взявся? Се мара! П е т р о. Нi, се не мара, а се я - Петро, i тiлом, i душею. В о з н ы й (к виборному). Що се за Петро? В ы б о р н ы й. Се, мабуть, той, що я вам говорив, Наталчпн любезний, пройдисвiт, ланець. В о з н ы й (к Петру). Так ти, вашець, Петро? Чи не можна б - те║-то як його - убиратись сво║ю дорогою, бо ти, кажеться, бачиться, видиться, зда║ться, меж нами лишнiй. Н а т а л к а. Почому ж вiн лишнiй? Т е р п и л и х а. I вiдомо - лишнiй, коли не в час пришов хати холодити. П е т р о. Я вам нi в чiм не помiшаю, кiнчайте з богом те, що начали. Н а т а л к а. Не так-то легко можна окончпти те, що вони начали. В о з н ы й. А по какой би то такой резонной причинi? Н а т а л к а. А по такiй причинi: коли Петро мiй вернувсь, то я не ваша, добродiю. В о з н ы й. Однако ж, вашецi проше, ви рушники подавали, сирiч - те║-то як його - ти одружилася зо мною. Н а т а л к а. Далеко iще до того, щоб я з вами одружилася! Рушники нiчого не значать. В о з н ы й (к Терпилихе). Не прогнiвайся, стара. Дочка твоя - те║-то як його - нарушаеть узаконенний порядок. А понеже рушники i шовковая хустка суть доказательства добровольного i непринужденного ║я согласiя бить мо║ю сожительницею, то в таковом припадкi станете пред суд, заплатите пеню i посидите на вежi. В ы б о р н ы й. О, так! так! Зараз до волосного правленiя та i в колоду. Т е р п и л и х а (со страхом). Батечки мо┐, умилосердiтесь! Я не одступаю од свого слова. Що хочете робiте з Петром, а Наталку, про мене, зв'яжiте i до вiнця ведiте. Н а т а л к а. Не докажуть вони сього. Петро нiчого не виноват, а я сама не хочу за пана возного: до сього силою нiхто мене не принудить. I коли на те iде, так знайте, що я вiчно одрiкаюсь од Петра i за возним нiколи не буду. М и к о л а. Що то тепер скажуть? В ы б о р н ы й. От вам i Полтавка! Люблю за обичай! Т е р п и л и х а. Вислухайте мене, мо┐ рiднi┐! Дочка моя до сього часу не була такою упрямою i смiлою; а як прийшов сей (указывает на Петра) шибеник, пройдисвiт, то i Наталка обезумiла i зробилась такою, як бачите. Коли ви не випровадите вiдсiль сього голодрабця, то я не ручаюсь, щоб вона i мене послухала. В о з н ы й и В ы б о р н ы й (вместе). Вон, розбишако, iз нашого села зараз... I щоб твiй i дух не пах! А коли волею не пiдеш, то туда заправторимо, де козам роги правлять. Т е р п и л и х а. Зслизни, маро! П е т р о. Утихомиртесь на час i вислухайте мене: що ми любились з Наталкою, про те i богу, i людям iзвiсно; но щоб я Наталку одговорьовав iти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матерi i поселяв несогласi║ в сiм'┐ - нехай мене бог накаже! Наталко, покорися сво┐й долi, послухай матерi, полюби пана возного i забудь мене навiки! (Отворачивается й утирает слезы. Все показывают вид участия в горести Петра, даже и возный). Т е р п и л и х а (в сторону). Добрий Петро! Серце мо║ против волi за його вступа║ться! Наталка плачет, возный рассуждает. В ы б о р н ы й. Що не говори, а менi жаль його. М и к о л а. На чiм то все се окошиться? В о з н ы й (Петру). Ти, вашець, - те║-то як його - куда тепер помандру║ш? П е т р о. Я iшов в Полтаву, но тепер пiду так, щоб нiколи сюда не вертатись... Iще пару слов скажу Наталцi. Наталко! Я через тебе оставив Полтаву i для тебе в дальнiх сторонах трудився чотири годи; ми з тобою виросли i згодовалися вкупi у тво║┐ матерi, нiхто не воспретить менi почитати тебе сво║ю сестрою. Що я нажив - все тво║: на, возьми! (Вынимает из-за пазухи завернутые в лубки деньги). Щоб пан возний нiколи не попрекнув тебе, що взяв бiдну i на тебе iздержався. Прощай! Шануй матiр нашу, люби свого судженого, а за мене одправ панахиду. Н а т а л к а. Петре! Нещастя мо║ не таке, щоб грiшми можна од його одкупитися: воно тут! (Показывает на сердце). Не треба менi грошей тво┐х. Вони менi не поможуть. Но бiдою нашою не потiшаться вороги нашi... I мо┐й жизнi конець недалеко... (Склоняется на плечо Петру). Т е р п и л и х а (подбегает и обнимает Петра). Петре! Н а т а л к а (обнимая Петра, говорит матери). Мамо! Кого ми теря║мо! М и к о л а (виборному). А тобi як вiн зда║ться? В и б о р н ы й. Такого чоловiка, як Петро, я зроду не бачив! В о з н ы й (вышед вперед на сцену). Размишлял я предовольно, i нашел, что великодушной поступок всякi┐ страстi в нас пересилива║ть. Я - возний i признаюсь, что от рожденiя мо║го расположен к добрим дiлам; но, за недосужностiю по должностi i за другими клопотами, доселi нi одного не здiлал. Поступок Петра, толiко усердний i без примiсу ухищренiя, подвига║ть мене на нижеслiдующе║... (К Терпилихе). Ветхая деньми! благословиши лi на благо║ дiло? Т е р п и л и х а. Воля ваша, добродiю! Що не зробите, все буде хороше: ви у нас пан письменний. В о з н ы й. Добрий Петре i бойкая Наталко! Приступiте до мене! (Берет их за руки, подводит к матери и говорит). Благослови дiтей сво┐х щастям i здоров'ям. Я одказуюсь од Наталки i уступаю Петру во вiчно║ i потомственно║ владiнi║ з тим, щоб зробив ┐┐ благополучною. (К зрителям). По║лiку же я - возний, то по привiлегi┐, Статутом мнi наданой, заповiдаю всiм: "Где два б'ються - третiй не мiшайсь!" i твердо пам'ятовать, що насильно милим не будеш. П е т р о и Н а т а л к а (когда возный говорит к зрителям, обнимают мать, а по окончании говорят). Мати наша рiдная, благослови нас! Т е р п и л и х а. Бог з'║дна║ть вас чудом, нехай вас i благословить сво║ю благостiю... М и к о л а. От таковi-то нашi полтавцi! Коли дiло пiде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються. В ы б о р н ы й. Наталка - по всьому полтавка, Петро - полтавець, та й возний, зда║ться, не з другой губернi┐. П е т р о. Наталко! Тепер ми нiколи не розлучимося. Бог нам помiг перенести бiди i напастi, вiн поможе нам вiрною любовiю i порядочною жизнiю буть примiром для других i заслужить прозвшце добрих полтавцiв. Заспiвай же, коли не забула, свою пiсню, що я найбiльше люблю. Н а т а л к а. Коли кого любиш, того нiчого не забудеш. N19 Ой я дiвчина Полтавка, А зовуть мене Наталка: Дiвка проста, не красива, З добрим серцем, не спесива. Коло мене хлопцi в'ються I за мене часто б'ються, Но я люблю Петра дуже, А до других мнi байдуже. Мо┐ подруги пустують I зо всякими жартують, А я без Петра скучаю I веселостi не знаю. Я з Петром мо┐м щаслива, I весела, i жартлива, Я Петра люблю душею, Вiн один владi║ть нею. Х о р Начинаймо веселиться, Час нам сльози осушити; Доки лиха нам страшиться, Не до смертi ж в горi жити. Нехай злi┐ однi плачуть, Бо недобре замишляють; А полтавцi добрi скачуть, Не на зло другим гуляють. Коли хочеш буть щасливим, То на бога полагайся; Перенось все терпеливо I на бiдних оглядайся.