Пантелеймон Кулiш. Чорна Рада ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ I По веснi 1663 року дво║ подорожнiх, верхи на добрих конях, iзближались до Ки║ва з Бiлогородського шляху. Один був молодий собi козак, збройний, як до вiйни; другий по одежi i по сивiй бородi, сказать би, пiп, а по шаблюцi пiд рясою, по пiстолях за поясом i по довгих шрамах на виду - старий "козарлюга". Конi в ┐х потомленi, одежа й тороки позапилюванi: зараз було знати, що iдуть не зблизька. Не до┐здячи верстов зо двi чи зо три до Ки║ва, взяли вони у лiву руку да й побрались га║м, по кривiй дорiжцi. I хто тiльки бачив, як вони з поля повернули в гай, усяке зараз домислялось, куди вони простують. Крива дорiжка вела до Череваневою хутора, Хмарища. А Черевань був тяжко грошовитий да й веселий пан iз козацтва, що збагатилось за десятилiтню рiйну з ляхами. Рiч тут про Богдана Хмельницького, як вiн рокiв з десяток шарпав з козаками шляхетних ляхiв i недоляшкiв. От тодi-то й Черевань доскочив собi незчисленного скарбу, та пiсля вiйни й сiв хутором коло Ки║ва. Було вже надвечiр. Сонце свiтило стиха, без жари; i любо було поглянути, як воно розливалось по зелених вiтах, по сукуватих, мохнатих дубах i по молодiй травицi. Пташки спiвали i свистали усюди по гаю так голосно да гарно, що все кругом неначе усмiхалось. А подорожнi були якось смутнi┐. Нiхто б не сказав, що вони iдуть у гостi до веселою пана Череваня. От же вони вже й пiд Хмарищем. А те Хмарище було окрите гаями, справдi наче хмарами. Кругом обняла його рiчка з зеленими плавами, лозами й очеретами. Через рiчку йшла до ворiт гребелька. А ворота в Череваня не простi, а державськi. Замiсть ушул - рублена башта пiд гонтовим щитом, i пiд башту вже дубовi ворота, густо од верху до низу цвяхованi. Бувало тодi, у ту старовину, таке, що i вдень i вночi сподiвайсь лихого гостя - татарина або ляха. Так над ворiтьми у баштi було й вiконце, щоб роздивитись перше, чи впускати гостя до господи, чи нi. Над щитом - гостроверхий гребiнь iз дубових паль, а округ хутора - годящий вал. Пiд'┐хавши гостi пiд браму, почали грюкати шаблею в цвяхи. По гаю пiшла луна, а в хуторi не озивавсь нiхто; да вже нескоро хтось за ворiтьми почав кашляти, i стало чути, як щось або старе, або недуже береться в баштi по сходах до вiконця, лiзе да й гуторить само з собою. - Враг його,- каже,- зна║, який тепер люд настав! При┐де казна-що, казна-звiдки та й грюкотить, як ворiт не розламле. А якби рокiв п'ятнадцять або двадцять назад, так усяке сидiло по Вкра┐нi тихо та смирно, наче бджола в зимовнику. Ге, то-то бо!.. Якби вражi ляхи, собi на лихо, не потривожили козацького рою, то й досi б, може, так би сидiли. Погано було за ляхiв, та вже ж i нашi гуляють не в свою голову! Ох, боже правий, боже правий! - Се Василь Невольник,- каже тодi пiп.- Однаковий i досi. - Хто там грюка║, наче в сво┐ ворота? - пита║ Василь Невольник крiзь вiконце. - Да годi тобi розпитувать! - озвався пiп. - Бачиш, що не татаре, то i впускай. - Боже мiй правий! - аж скрикнув Василь Невольник.- Та се ж паволоцький Дiрам!.. Не знаю ж, чи одчиняти ворота, чи перше бiгти до пана. - Одчини перше ворота,- озвався Шрам,- а потiм бiжи собi, куди хоч. - Правда, правда, добродiю мiй любий! - каже старий ключник да й почав iспускатися униз, усе-таки розмовляючи сам iз собою.- Гора з горою не зiйдеться, а чоловiк з чоловiком зiйдеться. Ох, не думали ж мо┐ старi очi вбачати пана Шрама! От одчинились ворота. Полковник Шрам iз сином (той молодий козак був його син), схилившись, i в'┐хали. Василь Невольник з велико┐ радостi не знав, що й робити: кинувся до Шрама i поцiловав його в колiно. Далi до сина: - Боже правий! Боже правий! Та се ж твiй Петрусь! Орел, а не козак! Петро нагнувсь iз сiдла i поцiловавсь iз Василем Невольником. - Орел, а не козак! - каже знов Василь Невольник. - Що, якби таких друзяк припливло хоч двi чайки до Кермана, як я пропадав там у неволi? Ох, боже правий! Далась менi та проклята неволя добре знати, не забуду ┐┐ довiку! Справдi, Василь Невольник був собi дiдусь такий мiзерний, мов зараз тiлько з неволi випущений: невеличкий, похилий, а чi йому позападали i наче до , чого придивляються а губи якось покривились, що ти б сказав - вiн i зроду не смiявся. У синьому жупанковi, у старих полотняних шароварах, да й те на йому було мо,в позичене. Петро, старого Шрама син, скочив на землю i взяв од панотця коня. - Веди ж нас, Василю, до пана,- каже полковник Шрам.- Де вiн? Чи в свiтлицi, чи в пасiцi? У нього здавна була охота до бджоли; так тепер певно вже пасiчнику║. - Еге, добродiю,- каже Василь Невольник,- благую часть iзбрав собi пан Черевань - нехай його господь на свiтi подержить! Мало куди й виходить iз пасiки. - Ну, да все ж од людей iще не одцурався? Чи, може, справдi зробивсь пустинножителем? - Йому од людей одцуратись! - каже Василь Невольник.- Та йому й хлiб не пiде в душу, якби його люде покинули. У нас i тепер не без гостей. Побачиш сам, що в нас за гiсть тепер у Хмарищi. Да одчинивши дiдусь у пасiку хвiрточку, i повiв Шрама попiд деревом. Що ж то був за Шрам такий i як се вiн був разом пiп i полковник? Був вiн син паволоцького попа, по прiзвищу Чепурного, учився в Ки┐вськiй братськiй школi, i вже сай вийшов був на попи. Як же пiднялись козаки з гетцу маном Остряницею, то i вiн устряв до козацького вiйська; бо гарячий був чоловiк Шрам i не всидiв би у сво┐й парафi┐, чуючи, як iлл║ться рiдна йому кров за безбожний глум польських консистентiв ,i урядникiв над укра┐нцями, за наругу католикiв i унiтiв над греко-руською вiрою. Тодi-бо дiйшло безладд║ в Польщi до того, що робив усякий староста, усякий ротмiстр, усякий значний чоловiк, що йому в божевiльну голову прийде, а найбiльш iз народом неоружним, з мiщанами i хлiборобами, которi не мали жодного способу супротив його стати. Почали жовнiри, консистуючи в городах i селах, беззаконнi окорми i напитки од людей вимагати, жiнок та дiвчат козачих, мiщанських i посполитих безчестити i мордовати, людей серед зими по ломках льодових у плуг запрягати, а жидам приказували ┐х бичовати й поганяти, щоб, на один смiх i наругу, лiд плугом орали й рисовали. А тим часом католицькi пани з нашими перевертнями усиловались унiю на Вкра┐нi прищепити i не в одну церкву попом унiта, на огиду людям, поставили; вiру благочестиву мужицькою вiрою називали, а оддаючи жидам у оренду села, не раз iз селами й церкви ┐м на одкуп оддавали. I нiкому було на такi наруги жаловатись, бо й самого короля сенатори, папи да ║пископи у руках держали. Городова та ж козацька старшина за коронного гетьмана, за старост, за державцiв i ┐х намiсникiв i орандарiв руку тягнула, а мiж себе дiлилась козацькою платою - по тридцяти золотих на всякого ре║стрового од короля i Речi Посполито┐. То й ре║стровим чи городовим козакам було тiсно. Багато з них до пiдданства старостам i державцям приневолено; которi ж остались ре║стровими козаками, тi┐ робили в сво║┐ старшини всяку роботу по дворах. Шiсть тисяч тiлько ┐х оставлено в ре║стрi, да й тi┐, бувши в великiй неволi в старшини, тягли, хотя й нехотя, за ляхiв руку i тiлько вже при Хмельницькому одностайне за Вкра┐ну повстали. Так як би ┐м земляки у сво┐й тiснотi й нуждах жаловались?.. Жаловались миряне i попи благочестивi┐ тiлько далеким сво┐м землякам - козакам запорозьким, которi, живучи в диких степах, за порогами, старшину свою самi з себе вибирали i гетьману коронному узяти себе за шию не давали. От i виходили з Запорожжя один за одним гетьмани козацькi┐: Тарас Трясило, Павлюк, Остряниця - з мечем i пожежею супротив ворогiв рiдного краю. Тiлько ж ненадовго пiдiймали укра┐нцi пiд ┐х хорогвами похилу голову. Ляхи держались мiцне за руки з недоляшками, гасили хутко полом'║ i знов по-свойому обертали Укра┐ну. Аж ось пiднявсь страшенний, невгасимий пожар iз Запорожжя - пiднявсь на ляхiв i на всiх недругiв отчизни батько Хмельницький. Чого вже не робили тi┐ старости i комiсари з городовими козаками, тi┐ косистенти-ротмiстри з своiмя жовнiрами, да й нашi перевертнi-недоляшки з надвiрною сторожею. Як уже не вмудрялись, щоб погасити те║ полом'я! Як уже не перегороджували степовi дороги сво┐ми заставами, щоб не пустити нiкого з Укра┐ни на Запорожж║, так де ж ? Кида║ пахар на полi плуг iз волами, кида║ пивовар казани в броварi, кидають шевцi, кравцi i ковалi свою роботу, батьки покидають маленьких дiтей, сини - немощних батькiв i матiрок, i всяке манiвцем да ночами, степами, тернами да байраками чимчику║ на Запорожж║ до Хмельницького. I отодi-то вже "розлилась козацька слава по всiй Укра┐нi..." Де ж пробував, де тинявсь попович паволоцький, Шрам, десять рiк од Остряницi до Хмельницького? Про те багато треба було б писати. Сидiв вiн зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собi за жiнку бранку туркеню; проповiдував вiн слово правди божо┐ рибалкам i чабанам запорозьким; побував вiн на полi й на морi з низцями; видав не раз i не два смерть перед очима да й загартовався у во║нному дiлi так, що як пiднявсь на ляхiв Хмельницький, то мав з його велику користь i пiдмогу. Нiхто краще його не ставав до бою; нiхто не крутив ляхам такого веремiя... У тих-то случаях пошрамовано його вздовж i впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули ре║строве його прiзвище. I в ре║страх-то, коли хочете знати, не Чепурним його записано. Било козацтво в ту вiйну на те, що або пан, або пропав, то не кожен писався власним прiзвищем. От же минули, мов короткi свята, десять рiк Хмельниччини. Вже й сини Шрамовi пiдросли i допомагали батьковi у походах. Дво║ полягло пiд Смоленським; оставсь тiлько Петро. Iще таки й пiсля Хмельницького не раз дзвонив старий Шрам шаблею; далi, почуваючись, що вже не служить сила, зложив з себе полковництво, постригсь у попи да й почав служити боговi. Сина посилав до вiйськового обозу, а сам знав одну церкву. "Вже,- думав,- Укра┐на ляхам за себе оддячила, недоляшкiв вигнала, унiю стерла, жидову передушила. Тепер нехай,- каже,- живе громадським розумом". Коли ж дивиться, аж iзнов не гаразд почина║ться на Вкра┐нi. Свари да чвари, i вже гетьманською булавою почали гратись, мов цiпком. Повернулось у старого серце, як почув, що козацька кров iлл║ться понад Днiпром через Виговського i через навiженого Юруся Хмельниченка, що одержав пiсля його гетьманованн║; а як досталась од Юруся булава Тетерi, то вiн аж за голову вхопився. Чи молиться, чи божу службу служить,- одно в його на думцi: що ось погибне Укра┐на од сього недруга отчизного i похлiбцi лядського. Було, чи вийде серед церкви з наукою, то все одно мирянам править: "Блюдiтеся, да не порабощеннi будете; стережiтеся, щоб не дано вас iзнов ляхам на поталу!" Як же вмер паволоцький полковник, що послi Шрама уряд держав, да зiйшлась рада, щоб нового полковника вибрати, вiн вийшов серед ради у попiвськiй рясi да й каже: - Дiти мо┐! Наступа║ страшна година: перехрестить, мабуть, нас господь iзнов огнем да мечем. Треба нам тепер такого полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиця. Послужив я православному християнству з батьком Хмельницьким, послужу вам, дiтки, ще й тепер, коли буде на те ваша воля. Як почула ж се рада, то так i загула од радостi. Зараз окрили Шрама шапками, вiйськовими корогвами, дали йому до рук полковницькi клейноди, вдарили з гармат, да й став панотець Шрам полковником. Тетеря аж здригнувся, як почув про таке диво. Що б то робити? Да нiчого не змiг, бо так велось у ту старосвiтщину, що рада була старша од гетьмана. Мусiв Тетеря прислати Шрамовi унiверсал на полковництво. Обидва ж вони полiтикуються, подарунками обсилаються, а нишком один на одного чигають. От же думав Шрам, думав, як би Вкра┐ну на добру дорогу вивести; далi, надумавшись, пустив таку поголоску, що нездужа║, нездужа║ полковник; передав осауловi Гулаку свiй рейментарський пiрнач, а сам ви┐хав нiби кудись далеко на хутiр для спокою, да ото й махнув iз сином з Паволочi. Куди ж вiн махнув i що в його було на думцi, незабаром того довiда║мось. II Скоро ввiйшов ото Шрам у пасiку, iще не помоливсь i святому Зосимовi, що сто┐ть по пасiках, як слуха║ - у Череваня щось iгра║. - Е, да се в вас i бандура! - I бандура,- каже Василь Невольник,- та ще чия бандура! - Так се в вас божий чоловiк? - спитав тодi Шрам. - А то хто ж би так заграв у бандуру? Такого кобзаря не було, та, може, вже й не буде мiж козацтвом. Iдуть вони, аж бандура заговорила голоснiше. Оддалеки - так наче сама з собою розмовляла, а тут i голос почав пiдтягувати до неi. Гляне Шрам, аж сидять на травi пiд липою i божий чоловiк, i Черевань, а перед ними сто┐ть полудень. Звався божим чоловiком слiпий старець-кобзар. Темний вiн був на очi, а ходив без проводиря; у латанiй свитинi i без чобiт, а грошей носив повнi кишенi. Що ж вiн робив iз тими грiшми? Викупляв невольникiв iз неволi. Iще ж до того знав вiн лiчити усякi болiстi i замовлять усякi рани. Може, вiн помагав сво┐ми молитвами над недужим, а може, i сво┐ми пiснями; бо в його пiсня лилась, як чари, що слуха║ чоловiк i не наслуха║ться. За те║-то за все поважали його козаки, як батька; i хоть би, зда║ться, попросив у кого остатню свитину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому оддав усякий. Тепер вiн розпочав смутную думу про Хмельницького, як умирав козацький батько: Ой настала жаль-туга да по всiй Укра┐нi... Не один козак гiрко плакав од сi┐ думи, а Черевань тiлько похитувавсь, гладючи черево; а щоки - як кавуни: смiявсь од щирого серця. Така була в його вдача. Полковник Шрам, стоючи за деревом, дививсь на ┐х обох. Давно вже вiн не бачив свого смiшливого приятеля, i хоть би кришечку перемiнився Черевань; тiлько лисина почала наче бiльш вилискуватись. А в божого чоловiка довга, до самого пояса, борода iще краще процвiла сiдинами; а на виду дiдусь просiяв якимсь свiгом. Спiваючи пiсню, од серця голосить i до плачу доводить, а сам пiдведе вгору очi, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить. Слухав його Шрам довго, а далi вийшов iз-за дерева да й став навпроти Череваня. Як схопиться ж мiй Черевань: - Бгатику,- каже (бо трохи картавив),- чи се ти сам, чи се твоя душа прилетiла послухати божого чоловiка? Да й обнявсь i поцiлосавсь iз Шрамом, як iз рiдним братом. Божий чоловiк i собi простяг руки, як зачув Шрамiв голос. Зрадiв дiдусь, що аж усмiхавсь. - Бувай же,- каже,- здоров, панотче i пане полковнику! Чули й ми, як господь наустив тебе взятись iзнов за козакованн║. А Василь Невольник, стоючи коло нях, собi раду║ться, похитуючи головою. - Боже,- каже,- правий, боже правий, ссть на свiтi такi люде! - Яким же, бгате, оце случа║м? - пита║ зараз Черевань. Шрам одвiтовав, що на прощу до Ки║ва, да й спитав сам у божого чоловiка: - А тебе ж, дiду, звiдки i куди господь несе? - В мене,- каже,- одна дорога по всьому свiту. Блаженнi милостивi┐, яко тiг помилованi будуть... -_ Так, батьку мiй! Так, мiй добродiю! - перебив йому Василь Невольник.- Нехай на тебе так господь оглянеться, як ти на мене оглянувся! Три годи, як три днi, промучивсь я в проклятiй неволi, на турецькiй каторзi, на тих безбожних галерах; не думав уже вбачати святоруського берега. А ти виспiвав за мене сто золотих червоних; от я iзнов мiж хрещеним миром, iзнов почув козацькую мову! - Не менi дякуй за се, Василю,- каже божий чоловiк,- дякуй боговi да ще тому, хто не поскупивсь викинуть за тебе з череса сотню дукатiв. - Хiба ж я йому не дякую? - каже Василь Невольник.- Ченцi звали мене у монастир, бо я таки й письменний собi трошки; низове товариство закликало мене до коша, бо я всi гирла, як сво┐ п'ять пучок, знаю; зазивав мене i кошовий, i отаманн║, як проходив я, повертаючи з неволi, через Запорожж║, а я кажу: нi, братчики, пiду я тому служити, хто визволив мене iз бусурменсько┐ землi; буду в його грубником, буду в його хоч свинопасом, аби як небудь йому подякувати. Так говорив Василь Невольник. А Черевань, слухаючи, тiлько смiявся. - Казна║-що ти,- каже,- городиш, бгате! Буцiм уже сто червоних таке диво, що зроду нiхто й не бачив. Пiсля Пилявцiв та Збаража носили козаки червiнцi приполами. Ну, сядьмо лиш, мо┐ дорогi┐ гостi, та вип'║м за здоров'я пана Шрама. Випили по кубку. Тодi Шрам i пита║: - Скажи ж менi, божий чоловiче, ти всюди вешта║шся i всячину чу║ш: чи не чував ти, що в нас дi║ться за Днiпром? - Дi║ться таке,- одвiту║ божий чоловiк, важко здихнувши,- що бодай i не казати! Не добре, кажуть, почина║ на сiй Укра┐нi Тетеря, а за Днiпром чиниться щось iще гiрше. Жодного ладу мiж козаками. - А старшина ж iз гетьманом на що? - Старшини там багато, та нiкого слухати. - Як нiкого? А Сомко? - А що ж Сомко? Хоть вiн i розумом, i славою узяв над усiма, да й йому не дають гетьмановати. - Як же се так? - А так, що диявол замутив голову Васютi Нiженському. Уже й чуприна бiла, як у мене, i зовсiм уже дiд; доживав би вiку на полковництвi: так, отже, захотiлось на старiсть гетьмановати. Багато козакiв i його слуха║. А як вiн собi ма║ться добре, то й бояре, що на Москвi коло царя, що хотя роблять, i тi┐ за його тягнуть руку. А Сомко, бачте, навпростець iде, не хоче нiкому придiте поклонiмося._ Отаке як завелось мiждо старшими головами, то й козаки пiшли один против одного. Де зустрiнуться, чи в шинку, чи на дорозi, то й зiтнуться. "Чия сторона?" - "А ти чия?" - "Васютина".- "Геть же к нечистому, боярський пiднiжку!" - "Ти геть к нечистому, переяславський крамарю!" - Себто, бач, що Сомко ма║ в Переяславi сво┐ крамнi комори в ринку, так Васютинцям i звадливо. Отак зiтнуться, да й до шабель. Слухаючи таку невеселу повiсть, полковник Шрам i голову понурив. - Та потривай же,- каже,- адже ж Сомка вибрали одностайне гетьманом у Козельцi? - Одностайне,- каже,- i сам преосвященний Методiй був там i до присяги козакiв приводив; да як Сомко собi чоловiк-дрямота, то й не в догад йому, що_ святий отець думав, мабуть, заробити собi яку сот-нягу чи двi червоних на рясу. А Васюта Нiженський водивсь у старовину з ляхами, так проноза вже добрий: брязнув капшуком перед владикою - той i вимудровав щось на Сомка, да й послали в Москву лист. От i пiшла така вже поголоска, що рада Коз║лецька не слушна; треба, кажуть, iзозвати зуповную раду, щоб i вiйсько з Запорожжя було на радi, щоб одностайне собi гетьмана обрали i одного вже слухали; бо Васюта хоче собi гетьманства i не слуха║ Сомка-гетьмана, а запорожцi собi гетьманом Брюховецького зовуть. - Якого се Брюховецького? - аж скрикнув Шрам.- Що се ще за проява? - Проява,- каже,- така, що_ слуха║ш, да й вiри няти не хочеться. Ви зна║те Iванця? - Отак! - кажуть,- iще б не знати чури Хмельницького! - Ну, а чули, яку наругу прийняв вiн од Сомка? - Чули,- каже Шрам.- Що ж по тому? А Черевань: - Зда║ться, Сомко налаяв Iванця свинею, чи що? - Не свинею, а собакою, да ще старим собакою, да ще не на самотi, чи там як-небудь напiдпитку, а перед отаманн║м, перед генеральною старшиною, на домовiй радi в гетьмана. - Га-га-га! - засмiявсь Черевань.- Одважив солi добре. - Одважив солi добре,- каже божий чоловiк, да зробив негаразд. Iванець був собi не значний товариш, да за свою щиру службу старому Хмельницькому мав велику в його повагу i шанобу. Бувало, прожива║ш у гетьманському дворi, то й чу║ш: "Коханий Iванець! Iванець, друже мiй ║диний'" - озветься до його пiд веселий час, за чаркою. "Держись, Юру,- каже, бувало, синовi,- держись Iванцево┐ ради, як не буде мене на свiтi: вiн тебе не ошука║". От Юрусь i державсь його ради, i вже було, що скаже Iванець, те й свято. А Сомко, зна║те самi, доводиться Юрусевi дядько, бо старий Хмiль держав уперве його сестру Ганну; так вiн i не злюбив, що чура оруду║ небожем. Да ото раз, як з'┐халась до молодого гетьмана старшина да почали радовати про вiйськовi речi, от Iванець i собi до гурту - немовби гетьманський чура - да щось i блявкнув з просготи. А Сомко, зна║те, який? Зараз загориться, як порох. "Пане гетьмане,- до Юруся,- старого пса непристойно мiшати в нашу компанiю..." От як воно було, панове, коли хочете знати я сам там лучивсь, то й чув сво┐ми ушима. Да при менi ж зчинився й гвалт уночi, як Сомко пiймав Iванця з ножем коло свого лiжка. Да ото й судили його вiйськовою радою i присудили усiкнути голову. Воно б же й сталось так, панове, да Сомко видумав Iванцевi гiршу кару: звелiв посадити верхи на свиню да й провезти по всьому Гадячу. - Га га-га! - зареготав iзнов Черевань.- Котузi до заслузi. А Шрам усе слухав мовчки да й каже понуро: - Се все ми зна║мо. - Зна║те,- каже кобзар,- а чи чували, що пiсля того вко┐в Iванець? - А що ж вiн, бгате, вко┐в? - пита║ Черевань.- Якби на мене, то враг би його й знав, що й чинити пiсля такого сорому! Як тобi зда║ться, бгате Василю? Той тiлько мовчки похитав головою. - От що зробив Iванець,- прийняв iзнов слово божий чоловiк.- Мабуть, нечистий напутив його. Почав грошi збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той i настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не змiг держатись на гетьманствi да пiшов у ченцi, так Iванець, маючи в себе од усiх льохiв гетьманських ключi, пiдчистив щире срiбло, скiлько його там осталось, да й махнув на Запорожж║. А там як сипнув грiшми, так запорожцi за ним ро║м: "Iван Мартинович! Iван Мартинович!" А вiн, ледачий, з усiма обнiма║ться, да брата║ться, да горiлкою по┐ть... - Ну, що ж iз сього? - iзнов-таки спитав понуро Шрам. - А от що з сього. Запорожцi так собi його вподобали, що зозвали раду, да й бух Iванця кошовим. - Iванця! - аж скрикнули всi у одно слово. - Нi вже його тепер нiхто не зове Iванцем,- додав божий чоловiк,- тепер уже вiн Iван Мартинович Брюховецький. - Сила небесная! - закричав, ухопившись за голову, Шрам.- Так се його зовуть запорожцi гетьманом? - Його, панотче, його самого! - Боже правий, боже правий! - сказав Василь Невольник,- переведеться ж, видно, нi на що славне Запорожж║, коли такi гетьмани настали! А Черевань тiлько смiявся: - Га-га-га! Оце так, бгатцi, що штука! I вi снi такого дива не снилось нiкому! - Братт║ мо║ миле! - рече тодi полковник Шрам.- Тяжко мо║му серцю! Не здолаю бiльш од вас та┐тись! пду я не в Ки┐в, а в Переяслав, до Сомка-гетьмана; а iду от чого. Укра┐ну розiдрали надиос: одну часть, через недоляшка Тетерю, незабаром вiзьмуть у сво┐ лапи ляхи, а друга сама iю собi перевернеться кат зна║ на що. Я думав, що Сомко вже твердо сiв на гетьманствi,- а в нього душа щира, козацька,так мiркував я, що якраз пiдiйму його з усiма полками на Тетерю, да й привернем усю Укра┐ну до одно┐ булави. Гiрко┐ пiднiс ти мо║му серцю, божий чоловiче, да ще, може, як-небудь дiло на лад повернеться, ┐дьмо за мною на той бiк: тебе казаки поважають, тво║┐ ради послухають... - Нi, панотче,- перебив його кобзар,- не слiд менi встрявати до тi┐ заверюхи. Не нам те знати, Не нам про те, за те раховати: Наше дiло боговi молитись, Спасителю хреститись. А бiльш, - каже, - менi не по нутру ота мiзерная пиха, що розвелась усюди по Гетьманщинi. Почали значнi козаки жити на лядський кшталт iз велико┐ розкошi. I вже байдуже ┐м тепер старосвiтськi┐ спiви, що й людям у подобу, i богу не противнi: держать коло себе хлопцiв iз бандурками, що тiлько й знають рiзати до танцiв. Дух мiй не терпить сього!.. I наша темна старчота, ради тi║┐ ледащицi-горiлки, бринчить ┐м на кобзах усячину. Забули й страх божий. Уже ж ти не бачиш нiчого, уже тебе наче взято iз сього свiту: так чого ж тобi вертатись до-грiхiв людських? Умудрив господь твою слiпоту, то спiвай же добрим людям, не прогнiвляючи господа; так спiвай, щоб чоловiк на добре, а не на зле почувся! - Бгатцi! - сказав Черевань.- От я почувсь на добре. Ходiмо лиш до хати. Там нам дадуть таких вареникiв, що всяке горе на душi одлигнс. Годi вже вам гуторити про сво┐ смутки. Я радуюсь, що господь послав менi таких гостей, а ви тiлько оха║те та стогнете. Не засмучайте мо║┐ гостини, забудьте сво┐ гiркi┐ думи хоч па сьогоднiшнiй вечiр. Так говорячи, устав да й повiв сво┐х гостей до хати. Шрам iшов за ним, хитаючи понуро головою. Василь Невольник голосно журився, на його гледючи. Божий чоловiк ясен був на виду, мов душа його жила не на землi, а на небi. III Заглянув Черевань у пекарню: - Е,- каже,- да се ж ти менi й жениха привiз, пане бгате! (А в пекарнi давно вже сидiв Петро Шраменко, розмовляючи з Череванихою i з ┐┐ дочкою Лесею.) Бач, як у ┐х весело, не так, як у нас! Щебечуть, наче горобцi. Що то за милий вiк молодецький! Веди ж, Василю, гостей у свiтлицю, а я поздоровкаюсь iз молодим Шраменям. Свiтлиця в Череваня була така ж, як i тепер бува║ в якого заможного козака (що ще то за луччих часiв дiд або батько збудовав). Сволок гарний, дубовий, штучно покарбований; i слова з святого письма вирiзанi; вирiзано i хто свiтлицю збудовав, i якого року. I лавки були хорошi, липовi, iз спинками, та ще й килимцями позастиланi. I стiл, i божник iз шитим рушником округи, i все так було, як i тепер по добрих людях ведеться. Одно тiлько диво було в Череваня таке, що вже тепер нiде не зуздриш. Кругом стiн полицi, а на тих полицях срiбнi, золотi й кришталевi кубки, коновки, пляшки, тацi i всяка посудина, що то на вiйнi поздобувано. Як палили козаки шляхетськi┐ двори i княжецькi┐ замки, то все те мiшками виносили. Так-то бог тодi погодив козацтву, що тi┐ вельможнi┐ каштеляни i старости пишнi┐, несказанно гордi, що гукали на гайдукiв, сидя iз сими кубками да конвами поза столами, пiшли в неволю до Криму або полягли головою в полi, а ┐х кубки стоять у козака в свiтлицi. Iще ж по стiнах висять i ┐х шаблi, пищалi пiд срiблом, старосвiтськi сагайдаки татарськi┐, шитi┐ золотом ронди, нiмецькi гаркебузи, сталевi сорочки, шапки-сисюрки, що вкри║ тебе залiзною сiткою - i нiяка шабля не вiзьме. От же нiщо тi║ не оборонило ляхiв i недоляшкiв: допекли козакам i поспiльству до самого серця. Та от тепер i тi┐ луки, i тi┐ шаблi, i вся та зброя сiя║ не в одного Череваня в свiтлицi i веселить козацькi очi. Тiлько ж Петру, Шрамовому синовi, здалось найкраще у пекарнi, хоть там не було нi шабель, нi сагайдакiв, а тiлько самi квiтки да запашнi┐ зiлля за образами й поза сволоком, а на столi лежав ясний да високий хлiб. Так Леся ж усе скрашала собою так, що вже справдi годилось би сказати: "У хатi в не┐, як у вiночку; хлiб випечений, як сонце; сама сидить, як квiточка". I розговоривсь iз нею Петро, як брат iз сестрою. А сама Череваниха була панi ввiчлива: знала як до кого з речами обернутись. Так мо║му козаковi луччо┐ компанi┐ було й не треба: тут би вiн i засiв на весь вечiр, дивлячись на чорнi дiвоцькi брови да на шитi рукава. Як ось i лiзе Черевань, сопучи, через порiг. Уваливсь у хату да, розставивши руки, до його: - А, бгатику! - i почав цiловатись.- Ну,- каже,- бгате, не вниз iдеш, а вгору. То був козак над козаками, а тепер iще став кращий!.. Меласю! - обернувсь до жiнки.- От нам зятьок! Лесю, от жених тобi пiд пару, так-так! Га-га-га! Бач, бгате, який я чоловiк? Сам набиваюсь iз сво┐м добром. Так не бере ж бо нiхто, та й годi! Ходiмо, бгате, в свiтлицю; нехай вони тут собi пораються. Жiноча рiч коло печi, а нам, козакам, чарка та шабля. Да, взявши Петра за руку, i потяг до свiтлицi. Обернувсь козак, переступаючи через порiг,- i серце в його заграло: Леся не спускала з його очей, а в тих очах сiяла й ласка, й жаль, i щось iще таке, що не вимовиш нiякими словами. Сподобавсь, видимо, козак дiвчинi. - Ось подивись, дiдусю,- каже Черевань, привiвши Петра до божого чоловiка,- чи той се Шраменко, що переплив Случ пiд кулями? пй-богу, я й досi дивуюсь, що таке молоде, да таке смiле! Пробравсь у лядський табор, убив хорунжого й корогов його принiс до гетьмана. Що ж би тепер воно зробило! Божий чоловiк положив Петрусевi на голову руку да й каже: - Добрий козак; по батьковi пiшов. Одвага велика, а буде довговiчний, i на вiйнi щасливий: нi шабля, нi куля його не одолi║,- i вмре сво║ю смертю. - Нехай лучче,- сказав батько,- поляже од шаблi i од кулi, аби за добре дiло, за цiлiсть Укра┐ни, що ось розiдрали надво║. - Ну, годi ж, годi вже про се! - каже Черевань.- Ось я вам дам краще дiло до розмови. I дiстав iз полички жбан, прехимерно з срiбла вилитий i що то вже за приукрашений! Не жалували пани грошей для сво║┐ пихи i потiхи. По боках бiгли босонiж дiвчата - iнша i в бубон б'║; а зверху сидiв, мов живий, божок гречеський, Бахус. Тим-то Черевань i звав сей жбан божком. - Шкода менi, дiдусю, тво║┐ темноти,- каже кобзаревi,- Ось на лиш полапай, яке тут диво. Се я в Поль┐цi таке собi доскочив. - Су║та су║тствiй! - каже той, усмiхнувшись - Нi, бгатику, не су║та! Ось як вип'║мо з божка по кухлику, то, може, не так заговориш. - Iз божка! - каже Шрам.- Так отсей чортик зоветься в тебе божком? - Нехай вiн буде й чортик,- одвiту║ Черевань,- тiлько кажуть, що в старовину у грекiв... Був народ греки, так, iiримiрно, як ми тепер козаки... Народ нелюдимий,- от що!.. Таку тих то грекiв сьому божку, кажуть, була велика шаноба. - А в тебе вже не така? - пита║ Шрам. - Нi,- каже,- на мене вiн не нарiкатиме, а от коли б ви його не зневажили. I достав мальовану тацю, срiблом ковану. А на тацi було намальоване таке, що всяке б засмiялось. Жидок да║ запорожцевi напитись горiлки з барильця. Запорожець так i припав до барила, а жид - одно од страху, а друге од скнаростi - держить та й трусигься. А зверху i пiдписано: "Не трусись, псяюхо: губи поб'║ш'_" От на таку-то тацю поставив Черевань п'ять кубкiв рiпок да й почав наливати якусь настойку з того божка. - Се, бгатцi,- каже,- така в мене настойка, що мертвий устав би з домовини, якби випив добру чарку. Да й обнiс усiх; не минув i Василя Невольника, хоть той стояв собi оддалiк, мов у монастирi служка перед iгуменом. - Ну, бгаге Михайле,- каже, повеселiвши трохи од того трунку, Шрам,- загадаю ж я тобi про твого божка загадку: сто┐ть божок на трьох нiжках; король каже: "Потiха моя!", краля каже: "Погибель моя!" - Ну, бгатику,- каже Черевань,- хоч убий, не второпаю. Дак, як як? Король на трьох нiжках, а краля каже: "Погибель моя"? - Не король, а божок на трьох нiжках, як от i твiй. Король каже: "Потiха моя!", краля каже: "Погибель моя'" - А, пек же його матерi, як мудро!.. Король каже: "Потiха моя'" Себто, бач, як чоловiк уп'║ться, то вже тодi кричить: "Я король!" А жiнка: "Ох, погибель же моя! Де ж менi тепер дiтися?" - Якраз так! Тiлько, братику, твоя жiнка не злякалась би тебе, хоть би ти й королем зробивсь! - Iще не одгадал! - каже Черевань. Ану ж ти сам! - Менi не диво, а от якби ти показав свою премудрiсть! - Моя премудрiсть, бгатику,- сказав Черевань,- зна║ тiлько налити та випити; а там собi мiзкуйте, як хотя. На те ви попи, на те ви мужi совiта, на те ви народнi голови. Не вадило б i не понам,- одвiтур Шрам,- не вадило б i не мужам совiта знати, що король тут - тiло, а краля - так се душа. Тiло потiша║ться, як чоловiк зап'║, а душа погиба║; от i все. - Пгавда, бгатику, ┐й богу пгавда! - сказав, похитуючи головою, Черевань.- Вип'║м же ще по кубку! Аж ось увiйшла до гостей Череваниха, молодиця свiжа й повновида, пряма, як тополя,замолоду була дуже хороша. Пiдiйшла до Шрама пiд благословенi║. Вiн ┐┐ поблагословив, да, як панi була гожа, i вони ж таки давнi приятелi, то ще схотiв i попросту з нею привiтатись, да й каже: - Позвольте з вами привiтатись, добродiйко? А вона каже: - Да як же зволите, добродiю! Да й поцiловались любенько. Тогдi Череваниха ще обнесла гостей. Черевань випив на радощах повний кубок, бризнув пiд стелю да й каже: -Щоб нашi дiти отак вибрикували! А Череваниха почала вести за чаркою розмову: - Так оте║,- каже,- ви на прощу, панотче? Святе дiло!.. От, моя дружино,обернулась до чоловiка,- от як добрi люде роблять: аж iз само┐ Паволочi iдуть молитись богу. А ми живемо ось пiд самим Ки║вом, да ще не були сю весну й одного разу у святих угодникiв. Аж сором! Да вже ж як собi хочеш, а в мене не дурно ридван наготовлений. Причеплюсь за пана Шрама, да куди вiн, туди й я. От божевiльне жiноцiво! - каже Черевань,- Куди вiн, туди й я!.. А як же панi Шрам махне за Днiпро? - То що ж? Я б не махнула? Доки сидiти нам у сьому воронячому гнiздi? Ось уже которий раз переказу║ мiй брат, щоб при┐хали до його в гостi! I чому б не по┐хати? - Да, ┐й-богу, Меласю,- каже Черевань,- я рад би душею, коли б мене хто взяв та й перенiс до твого бгата, пiд Нiжень. Кажуть, i живе добре - таки зовсiм по-панськи. Не дурно його козаки прозвали князем. - Оте║ буцiмби за достаток його князем зовуть! - перебила Череваниха.- У його жiнка - княгиня з Волинi, ляшка. Як руйновали нашi Волинь, так вiн собi вподобав якусь бiдолашну княгиню; от i самого прозвали князем. - Князь Гвинтовка! - зареготавши, каже Черевань,- То були Вишневецькi┐ та Острозькi┐, а тепер пiшли князi Гвинтовки... Знай наших! А добра, кажуть, людина з тi┐ княгинi. По┐хав би до Гвинтовки хоч зараз, коли б не далеко! Гуторять, попиваючи, аж ось - дверi рип! I - так, як сонце засiяло: увiйшла в свiтлицю Леся. - От моя й краля! - каже Черевань, беручи ┐┐ за руку: В свiтлоньку входить, Як зоря сходить В свiтлоньку ввiйшла, Як зоря зiйшла . А що, бгате? Чи нiчим же похвалитись на старiсть Череваневi? Нiчого не сказав Шрам, тiлько дививсь на Лесю. А вона ж то стояла, пiдiйшовши пiд благословенi║, хороша да прехороша! Iще трошки засоромилась перед поважним гостем, то й очицi спустила в землю, а на виду аж сiя║. На диво була в Череваня дочка, да й годi. Тим-то Петро, як побачив, то й умер, дармо що видав доволi свiту! - Ну лиш, доню,- каже Черевань,- пiднеси нам по кубку, як там кажуть, iз бiлих ручок. _ Леся поблагословилась i пiднесла. I що то вже, як хороше вдасться! Чи заговорить, чи рукою поведе, чи пiде по хатi - усе не так, як хто iнший: так усi й дивляться, i так усякому на душi, мов сонечко свiтить. Випив старий Шрам iз бiлих рук_ од Череванiвни да й каже Череваневi: - Ну, брате Михайле, тепер i я скажу, що ║ тобi чим на старiсть похвалитись. А Черевань тiлько смi║ться. - А що ж, приятелю? - каже Шрам далi. Хоть би менi годилось би про одно вже помишляти, да, може, тепер година щаслива; щоб ┐┐ нам не занедбати - чи не оддав би ти сво║┐ Лесi за мого Петра? А Черевань йому: - А чом же не оддав би, бгате? Нехай нашим ворогам буде тяжко! Хiба ти не Шрам, а я не Черевань? -Так чого ж довго думати? Давай руку, свате! Да й подали собi руки, да й обнялись, да й поцiловались. Тодi за дiтей, да й кажуть: - Боже вас благослови! Поцiлуйтеся, дiти! Петро од радостi не знав, де вiн i сто┐ть, мов сон йому сниться! Про що вiн тiлько подумав, зараз воно йому й ║сть. А Леся чогось нiби злякалась да й каже: - Татусю! Хiба ж ви не бачите, що не всi в хатi? Обернувсь Черевань - нема║ жiнки. Аж ось вона знов увiйшла в свiтлицю. - Меласю! - каже Черевань.- Чи бачиш, що тут у нас дi║ться? - Бачу, бачу, пишний мiй пане! - дала вона такий одвiт да зараз i взяла од його дочку за руку. Глянув Петро: де ж та ласка у очах у Лесi? Де ж той жаль дiвся, де дiлось те, чого не вимовиш нiякими словами? Вона схилила головку на материне плече i перебира║ в не┐ на ши┐ дукати, а на Петра й не гляне. Гордо пiднялась ┐┐ губка - не добрий знак для залицяння!.. - Ну, нiчого сказати, панотче! - каже Череваниха Шрамовi.Швиденько ви добува║те iз сво┐м сином замки! От же миррам доведемо, що жiноче царство сто┐ть крiпше над усi царства. Черевань тiлько смiявся. А Шраму було не по нутру. - Враг мене вiзьми,- каже,- коли з iншим замком не скорiш справишся, нiж iз бабою! Тiлько ж не знаю, що за одсiч ви нам iзробите? Чим я вам не сват? Чим син мiй не жених вам? Черевань, стоячи збоку, усе дививсь на Шрама, роззявивши рот, да слухав. Як же Шрам замовк, тодi вiн повернув шию до жiнки, що то вона скаже. А та вже тодi медовим голосом: - Панотче, пане полковнику, приягелю наш любий! Нема на Вкра┐нi чоловiка, щоб не знав, чого сто┐ть старий Шрам, i який старшина, який полковник не оддав би дочки за твого пана Петра? Не к тому, панотченьку, тут рiч. З дорогою душею радi й ми оддать за його свою дитину; тiлько ж бо треба чинити таке дiло по-християнськи. Нашi дiди й баби, як думали заручати дiтей, то перше ┐хали з усею сiм'║ю на прощу до якого монастиря да молились богу. От бог давав дiтям i здоров'я, i талан на всю жизнь. Се дiло святе: зробiмо ж i ми по-предкiвськи. Знала Череваниха, що сказати: так i посадила Шрама, мов горщок од жару одставила. - Ну, брате Михайле,- каже вiн Череваневi, - благословив тебе господь дочкою, да не обiдив же й жiнкою. - Га-га-га! - каже Черевань. - Еге, бгате! Моя Мелася не зневажила б себе i за гетьманом. - По сiй же мовi да буваймо здоровi! - каже Череваниха, пiднiсши гостям по кубку. - Щоб нашим ворогам було тяжко, як добре мовля║ мiй сват! - каже Шрам. - А дiти нашi нехай отак вибрикують! - додав Черевань, бризнувши з кубка на стелю. - Амiнь! - каже Череваниха. На тiм i застряло сватанн║. Старi вже бiльш i не згадували, бо i в Череваня, i в Шрама була така думка, що ще поспiють з козами на торг. Не так думав Петро: вiн зараз догадавсь, що Череваниха б'║ на якогось iншого зятя, да й сама Леся ┐м горду║. I вже йому тодi здалось, що нi для чого бiльш i на свiтi жити; а на душi така пала туга, така печаль, що й сказати не можна! Леся, викрутившись iз того сватання, зникла з свiтлинi i не ввiйшла на вечерю; а послi вечерi зараз порозходились на спочинок. Старого Шрама i божого чоловiка положили в свiтлицi, а Петро, по козацьки, лiг у садку пiд чистим небом. Не знаю вже, яково-то йому пiсля того сватання спалось. Як же вернувся вранцi до свiтлицi, то божого чоловiка вже не було в компанi┐: поплентавсь дiдусь iще до схiд сонця iз Хмарища. Усi повдягались у довгi подорожнi сукнi i ждали тiльки старого Шрама. Той, стоя перед образом, дочитував сво┐х молитов. По стiнах i по полицях у свiтлицi не видно було бiльш нi дорого┐ збро┐, нi срiбних кубкiв; бо в тую неспокiйну старосвiтщину, одлучаючись, не кидай було плохо дома нiчого, а ховай по тайниках, по пiдземних скарбницях. Старий Шрам звелiв синовi сiдлати конi; як ось i Василь Невольник ви┐хав iз-за садка з ридваном. Погодив тодi бог козакам надрать у сво┐х ворогiв усячини, що не один старшина, мов який дука, ┐здив ридваном. Блищали мiдянi, позолотисти герби на ридванi в Череваня; миготiла в очах дорога горорiзьба - леви, струсовi пiр'я, булави з бунчуками; а тих, може, перевелось i кодло, що сими гербами величались... Мати з дочкою сiли в ридван, а Черевань не покидав-таки козаковання - по┐хав на прощу верхи. Шрам iз ним держав перед того по┐зду. Петро хотiв ┐хати поруч iз верховими, да й сам не знав, як оставсь коло ридвана, мов прив'язаний. Iде сердега мовчки i голову понурив. Далi, надумавшись, i каже: - Панiматко! Учора дiло пiшло було на лад, да й розв'язалось iз тво║┐ ласки. Не по правдi ви iз сво║ю Лесею робите. Я до вас iз щирим серцем, а ви до мене з хитрощами. Лучче б уже одрiзати попросту, да й годi. Ну, що в вас на мислi? Скажи, панiматко, щиро, чи дума║ш ти оддати за мене Лесю, чи в тебе другий ║сть на прикметi? - I ║сть, i нема; i нема, i ║сть,- каже, смiючись, Череваниха. - Що оте║ в вас за загадки? - аж скрикнув з досади Петро.- Уже коли рвати, то рви, не дьоргавши! Скажи менi, панiматко, щиро, кого ви собi ма║те на думцi? - Е, паничеську! - каже Череваниха.- Потривай-бо трошки