: ще рано брати нас на iсповiдь! Замовк Петро, понурив голову, а на виду поблiд, мов хустка: доняла йому до живого Череваниха. Вже й сама Леся, зглянувши на матiр, похитала головою. Усмiхнулась горда мати да й каже: - Ну, козаче, коли вже тобi так пильно припало, то от тобi уся iсторiя. Леся моя родилась у чудну планету; ще як я нею ходила, приснився раз менi сон дивен-дивен на прочудо. Слухай, козаче, та на ус мотай. Здалось менi, нiби посеред поля могила; па могилi сто┐ть панна, а од панни ся║, як од сонця. I з'┐жджаються козаки i славнi лицарi з усього свiту - од Подолля, од Волинi, од Сiвери i од Запорожжя. Вкрили, бачся, все поле, мов маки зацвiли по городах, вкрили да й стали битись один на один, кому буде та ясная панна. Б'ються день, б'ються другий,- як де не взявсь молодий гетьман на конi. Усi склонились перед ним, а вiн до могили - да й поняв ясную панну. Такий-то був менi сон, козаче! Проходить день, другий - нiяк його не забуду. Ударилась я до ворожки. Що ж ворожка? Як ти дума║ш? - Я думаю тiлько,- каже Петро,- що ти, панiматко, з мене глузу║ш, от i все! - Нi, не глузую, козаче. Слухай да на ус мотай, що сказала ворожка. "А що ж,каже,- панi, сей тобi сон пророку║ дочку iз зятем. Дочка в тебе буде на весь свiт красою, а зять -_ на весь свiт славою. Будуть iз'┐жджатись з усього свiту пани й гетьмани, дивоватимуться красi тво║i донi, дароватиму'гь ┐й срiбло-злото, та нiхто ┐┐ не обдару║ краще од судженого. Суджений буде ясен красою мiж усiма панами i гетьманами; замiсть очей будуть зорi, на лобу - сонце, на потилицi - мiсяць". Так промовила менi, вiщуючи, стара бабуся. Як ось, справдi, дав менi господь дочку - справдилось бабусине слово: пiвроку ┐й, не послiдуща мiж дiвчатами. Трошки згодом зашумiло по Вкра┐нi, закипiло, мов у казанi, i стали з'┐жджатись у Ки┐в пани да гетьмани - справдилось друге бабусине слово. Усi дивовались на мою дитину, даровали ┐й сережки, дорогi перстенi; тiлько ж нiхто так не обдаровав ┐┐, як той гетьман, що менi снився. Дорожчий над усi подарунки був його подарунок, i кращий над усе панство i лицарство був молодий гетьман: замiсть очей - зорi, на лобi - сонце, на поiилицi - мiсяць Справдилося ще раз ворожчине слово. Усiх панiв i гетьманiв затемняв вiн красою. I говорить менi: "Не оддавай же, панiматко, сво║┐ дочки нi за князя, нi за лицаря; не буду женитись, поки виросте - буду ┐й вiрною дружиною". Дай же, боже, i ти, мати божа, щоб i се справдилось на щаст║ й на здоров'║! Тут саме ви┐хали вони iз за гори. Перед ними так i заблищало, так i замиготило, так i замережило церквами, хрестами, горами i будинками. Святий город сiяв, як той крусалим. Сонце ще не пiднялось високо; так не то що церкви й хоромини, да й зеленi сади, i все, що загледiло око в Ки║вi, усе горiло, мов парча золототканая Прочане перехрестились i сотворили моличву. А Петро iде собi i не бачить, i не чу║ нiчого: так опентала його Череваниха. IV Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий паш дiду Ки║ве! Бо й велика слава не раз тебе осiяла, i великi┐ злигоднi на тебе з усiх бокiв збирались. Скiлько-то князiв, лицарства i гетьманiв добуло, воюючи за тебе, слави; скiлько то на тво┐х улицях, на тих старосвiт ських стогнах, на валах i церковних цвинтарях пролито кровi християнсько┐' Уже про тих Олегiв, про тих Святославiв, про ти ясири половецькi┐ нiчого й згадувати. Ту славу, тi┐ злигоднi вибила нам iз голови безбожна татарва, як уломився Батий у тво┐ Золотi ворота. Буде з нас i недавнiх споминок про твою ру┐ну. Iще ж от i дванадцяти лiт не налiчив Шрам, як у той нещасливий Берестецький рiк прийшов до Ки║ва Радзiвiлл iз литвинами, усе попалив i пограбував, а мiщане, сiвши на байдаки, мусiли до Переяслава втiкати. Та люта пожежа iще не зовсiм загладилась: куди не кинь оком, усюди виден був по ┐й прослiдок. На коморах, на станях, на огорожах, помiж свiжим деревом чорнiють колодки, а iнде гарний колись сад стоiгь пустирем незагороджений; на спустошалому дворищi стирчать тiлько печi да ворота; а де чи дiлованн║, чи щит над ворiтьми, чи яка хоромина, то все те нове, iще й дерево не посинiло. Смутно було дивитись Шрамовi на тi┐ признаки пожежi. Тiлькi й краси було в Ки┐вi, що церкви божi, да городи з червоними маками, да ще тi┐ гори крутоярi, з зеленими покотами. Тодi ще трохи не весь Ки┐в мiстився на Подолi, Печорського не було зовсiм, а Старий, або Верхнiй, город пiсля Хмельниччини безлюдовав. Де не де сгояли по Подолу кам'яницi; а то все було дерев'яне, i сини з баштами круг Подолу, i замок на горi Киселiвцi. Улицi були узенькi, плутались то сюди, то туди; а iнде замiсть улицi майдан, i нiхто його не забудову║, i нiчого на йому нема, тiлько гуси пасуться. Iду┐ь пашi прочане по тих закоулках, аж дивляться - посеред улицi збились вози у купу. Шрам послав сина прочистити дорогу. Поскочив Петро до возiв, гляне, аж._ за водами, коло хати, перед ганочками, сидить юрба людей. Посерединi килим, на килимi пляшки, чарки i всяка страва. Петро зараз догадавсь, що се, мабуть, чоловiковi дав бог родини абощо, так на радощах часту║ вся кого, хто б не йшов або ┐хав улицсю. Юрба гостей зiбралась уже чималенька, i все були мiщане. Знатi були мiщане раз уже з того, що не носили шабель,- тiлько нiж коло пояса: однi пани да козаки ходили при шаблях. А вдруге, знатi були з того, що пiдперiзувались по жупану, а кунтушi носили наопашки (тодi було коли не пан або не козак, то по кунтушу й не пiдперiзуйсь, щоб iнде носа не втерто). Iще ж iз того були вони знатi, що не важились ходити у кармазинах: ходили тодi в кармазинах тiлько люде значнi да шабльованi, а мiщане одягались синьо, зелено або в горохвяний цвiт; убогi┐ носили личакову одежу. Через те козаки дражнять було мiщан личаками, _а мiщане дражнили козакiв кармазинами. Гостi сидiли за трапезою не мовчки: балакали таки й геть-то голосненько, що Петро мусив добре гукнуть через вози "Добридень". Обернулось тодi до нього двi чи три голови. - Пане господарю! - каже.- I ви, шановная громадо! Просить паволоцький Шрам пропуска через табор, Скоро назвав Шрама, зараз деякi повставали да й дивляться; а господар пiзнав Петра да й каже: - Де ж той Шрам? Це хiба десята доля старого Шрама. - Де тобi десята! - пiдхопили, шуткуючи, гостi,- Хiба сота! - I сото┐ нема! - закричали усi гурбою.- Хоч тисячу таких красних жупанiв iзложи докупи, то все-таки не буде Шрам! Усi були радi з тако┐ вигадки; iншi аж реготали: клюкнули вже зранку добре. Як ось пiд'┐хав i сам Шрам. Скоро загледiли його сиву бороду, зараз вози поодкочували геть i повиходили до його назустрiч. Господар iз пляшкою й чаркою попереду. - От наш старий Шрам! - кричали мiщане.- От наш батько! - Що се, Тарасе? - каже тодi Шрам господаревi (а господар колись був у охочих козаках у Шрама сурмачем). Супротив кого се ти заложив такий табор? Зда║ться ж, тихо на Вкра┐нi? - Де тобi тихо,_ пане полковнику чи панотче?.. Я вже не знаю, як тепер тебе й величати, - кажеТарас Сурмач. -Де тобi тихо? Сьогоднi народивсь у мене такий лицар, що_ аж земля затрусилась. Дав менi бог сина, такого ж, як i я, Тараса Коли миш _голови не одкусить, то й вiн по-батькiвськи трубитиме козакам на приступи; та й тепер уже трубить на всю хату. - Нехай велик росте да щаслив буде! - каже Шрам. - Чим же тебе шанувати, вельможний пане? - Нiчим не треба, Тарасе. - Як то нiчим? здивовавшись, каже Сурмач.- Хiба зарок положив? - Не зарок, Тарасе, а, прибувши до Ки║ва, всяк християнин повинен перше поклонитись церквам божим. Не такiвський же був i Тарас, щоб угомонивсь одразу. - Добродiю мiй, - каже, - любезний! Коли б я знав, що така менi па старiсть буде честь од пана Шрама, то враг мене вiзьми, коли б я засурмив вам хоч на один приступ! Хiба ж ти не рад мо║му Тарасковi, що не хочеш попорськати його пелюшок? Тобi, мабуть, байдуже, чи виросте з його добрий козак, чи закорявi║, як жидовча! - Рад я йому з щирого серця,- каже Шрам, пошли йому, господи, щасте й долю; тiлько ж не та пора тепер, щоб гуляти напiдпитку. - Та на добре дiло, добродiю, завсегда пора. Дивись, скiльки возiв коло хати! Нiхто не одцуравсь моьi хлiба солi. Iнший на ярмарок брався, iнший у гай по кiлл║, iнший з пашнею до млина; та отже коли припало пильне дiло, що треба привiтати нового чоловiка, то нехай ярмарку║ собi хто хоче, нехай свинi лазять у город, а жiнка рве на собi волосс║,- тут ось треба запобiгги, щоб новому чоловiковi не гiрко було на свiтi жити. А то скаже: "От у мене батько такий сякий був! Поскупивсь iсправити як слiд родини, а тепер i ┐ж хлiб пополам iз слiзьми!" -Одумайся, бога ради, Тарасе! каже Шрам (уже йому докучило слухати п'яне верзяканн║). - Чи до речi ж осе чоловiковi, при┐хавши до церков божих, до мощей святих, застряти на хрестинах? -Та що чи, куме, коло ньою панька║ш? - сказав хтось iзбоку товстим голосом. Хiба не зна║ш, що се таке? Знай нас, панiв! От воно що! Сказано - кармазини. Себто вже наш брат ┐м не куппанiя,- от воно що! Як сказав, то паче iскру в порох укинув. Усi так i загорiлись, бо мiщане вже давно на городозе козацтво да на старшину важкiм духом дихали. - Е, пек же його матерi! закричало десягеро разом.- Так ми тiлько тодi кунпанiя кармазинам, як треба виручати ┐х iз-пiд кормиги лядсько┐? - Пхе,- каже господар,- якого ж чорта нам коло них панькати? - К дияволу кармазинiв! - загукала громада, роздрочившись, як буга┐.- Вони тiлько вмiють бряжчати шаблями; а тодi де були сi брязкуни, як безбожний Радзiвiлл загуркотав iз гармат у городськi ворота? Закипiв же й Шрам, почувши такi речi. - А ви ж,- каже,- проклятi салогуби, де тодi були, як ляхи обгорнули нас пiд Берестечком, мов горщок жаром? Де ви тодi були, як припекли нас з усiх бокiв, що_ трохи не половина вiйська википiла? Ви тодi бряжчали не шаблями, а талярами да дукатами, що понабирали од козакiв за гнилi пiдошви да дiрявi сукна! Га! А Радзiвiлл прийшов, так ви, окаяннi, не одвiтовали йому й разу з гармати! Плюгавi┐ страхополохи! Оддали самохiть Радзiвiлловi мiсто i, як тi┐ баби, заголосили: "Згода!"_ Як же запалав Ки┐в да почали литвини душити вас, що овечок, так хто пiдскочив до вас па пiдмогу, коли не козаки? Бiдолаха Джеджелiй iз жменею тих сiромах улетiв у Ки┐в, як голуб у гнiздо за шуляком; а ви пiдперли його, зайцi нiкчемнi┐? Дурень покiйник був! Я не Литву, я вас би сiк да рубав, бiсовi дiти! Я вас навчив би боронити, що одвоювали вам козаки! - Який гаспед одвойовував наше добре, опрiч нас самих? - кричали мiщане.Одвоювали козаки!.. Та. _хто ж були тi козаки, коли не ми самi? Се то тепер, з вашо┐ ласки, не носимо ми нi шабель, нi кармазину. Козацтво ви собi загарбали, самi собi пану║те, ридванами ┐здите, а ми будуй власним коштом стiни, палiсади, башти, плати чинш, мито i чорт зна║ що! А чом же би i нам по козацьки не причепити до боку шаблi ча й не сидiти, зюрнувши руки? - Козаки сидять, згорнувши руки! - каже Шрам. Щоб ви так по правдi дихали! Коли б не козаки, то давно б вас чорт iзлизав, давно б вас досi ляхи з недоляшками задушили або татарва погнала до Криму! Безумнi┐ глави! Да тiлько козацькою одвагою i держиться на Вкра┐нi предся Русь i благочестива вiра! Дай ┐м усiм козацьке право! Сказали б ви се батьку Богдановi: вiн би якраз потрощив об вашi дурнi┐ голови свою булаву! Де в свiтi видано, щоб увесь люд жив при однаковому правi? Усякому сво║: козакам - шабля, вам - безмiн да терези, а поспiльству - плуг да борона. - Коли усякому сво║,- каже Тарас Сурмач (а пляшкою маха║ так, що аж горiлка лл║ться),- коли усякому сво║, то чом же нам шаблю i козацьку волю не назвати сво║ю? У козакiв не ставало вiйська,- ми сiли на конi; у козакiв не було грошей,- ми дали ┐м i грошей, i зброю; укупi били ляхiв, укупi терпiли всякi пригоди, а як прийшлось до розквiтання, то козаки зостались козаками, а нас у поспiльство повернено! Що ж ми таке? Хiба ми не тi┐ ж козаки? - Хiба ми не тi┐ ж козаки? - пiдхопила громада, позакладавши iз зневагою руки за пояси.- Хто жив iз нами запанiбрата, дак тепер горду║ нашим хлiбом-сiллю! Шрам не раз починав говорити, так куди! Галас той так i покрива║ слова його. - Та постривайте, постривайте, папи кармазини,- гукнув один товстопикий синьокаптаннпк,- швидко ми вам хвоста вкрутимо! Не довго гордуватимете нами! Налетять зозулi, що нас не забули... Добрi i молодцi не дадуть нам загинути. Справимо ми вам чорну раду;_ тодi побачимо, хто яке матиме право! - Ого, каже Шрам,- он воно куди дiло хилиться! - А то ж як? - кажуть, стоячи козирем, мiшане.- Не все тiлько козакам на радах орудовати. Схаменулись i на нас сiчовi братчики. Да й оглянулись на чубатого запорожця. Запорожець сидить коло хати, да мов i не вiн, мов i не чу║, що круг нього наче море i ра║. - Еге-ге! - каже тодi Шрам.- Так се iз Низу такий вiтер вi║! Да й догадавсь, що вже вогню пiдложено, уже тiлько роздуть, то й знiметься пожежа по всiй Укра┐нi. Серце в його зомлiло, як змiркував собi, що то з того може за лихо уродитись! Де дiлась зараз i вся досада на мiщан! - Шановна громадо! - каже.- Не думав же я й не гадав, щоб кияне пошановали отак мою старiсть! Чи давно ж ми були в вас iз батьком Хмельницьким? Тодi ви з хлiбом-сiллю виходили до нас назустрiч, з плачем i радiстю нас привiтали; а тепер ось старого Шрама, що поруч ┐хав iз батьком Богданом, так зневажа║те! - Панотченьку ти наш коханий! - каже йому Тарас Сурмач, бо зараз така мова його вгамовала.- Хто ж тебе зневажа║? Чи се ж проти тебе, батьку, говориться? к такi┐, що душать нас, узявши за шияку; а ти зроду нiкому злого не заподiяв. Не вважай на ┐х галас. Мало чого не бува║, що п'яний спiва║! пдь собi з богом, поклонись церквам божим, та й за нас, грiшних, прочитай святу молитву. А Черевань тим часом усе ждав, поки замовкнуть, бо не любив нiяких сварок; да ото, як побачив, що вже почав той гомiн утихати, ви┐хав iз-за Шрама да й каже: - Казна║ за що ви завелись оце, бгатцi! Дайте тiлько заглянуть нам хоч у одну церкву, а тодi я отут iз вами сяду i вже не знаю, хто переп'║ мене в Ки║вi, опрiч пана вiйта. Мiщане вже взяли сво║: зогнали трохи криком серце; а Череваня таки й любили, i шановали, бо був козак друзяка: уже кому чи яка нужда, чи що, то заряту║ й визволить. От i давай уже хоть коло сього леститись. - Оце, - кажуть,- пан, так пан! Дай, боже, i повiк таких панiв! Нема в нього нi крихти гордостi! - За те ж йому господь дав таку золоту й панiю,- казали деякi. - За те ж йому дав i дочку краще маку в городi,- добавляли ще iншi┐. - Ну, пропустiте ж нас, коли так,- каже Шрам. - Пропустiмо, пропустiмо ясних панiв! - сказав Тарас Сурмач да й розтовпив сво┐х гостей. Розступились i дали про┐хати верховим i ридвановi. Довго ┐хав Шрам, понуривши голову: тяжко стало старому на душi. Далi здихнув важко, од серця, да й каже, так нiби сам до себе: - Вскую прискорбна ║си, душе моя, i вскую смуща║ши мя? Уповай на господа! А Черевань, ┐дучи поруч, прислухавсь, що вiн собi мимрить. "Е, - дума║,- отже, мабуть, вражi личаки справдi допекли йому. Треба його розважити". - Бгате,- каже,- Iване! Удар ти лихом об землю! Чого таки тобi журитись? - Як чого? - каже Шрам,- хiба не чув, що на умi в сих мугирiв? Задумали чорну раду iродовi душi! - Та враг ┐х бери з ┐х чорною радою, бгате! - От тобi на! А хiба ж ┐й не бачиш, звiдки сей вiтер вi║? Се вже ко┐ть не хто, як прокля┐ущий Iванець iз низовими комишниками. Так хiба нам сидiти згорнувши руки, коли огонь уже пiдложено i ось туж-туж пожежа схопиться по Вкра┐нi! - А що нам, бгате, до Вкра┐ни? Хiба нам нiчого ┐сти або пити або нi в чому хороше походи i й? Слава тобi, господи, буде з нас, поки нашого вiку! Я, бувши б тобою, сидiв би лучче дома та ┐в би хлiб сiль з упоко║м, анiж менi битись на старiс'iь по далеких дорогах та сваритись iз мiщанами. - Враг возьми мою душу,- закричав iз серця Шрам, коли я ждав од Череваня тако┐ речi! Ти Барабаш, а не Черевань! Що ж би ви думали? Черевань так i помертвiв од сього слова. - Що ж оце ти сказав, бгатику? - ледвi промовив через силу. - Те,- каже,- що,_ так як Барабаш казав Хмельницькому: Ми дачi не да║м, В вiйсько польське не идем: Не лучче б нам з ляхами, Мостивими панами, Мирно проживати, Анiж пiти лугiв потирати, Сво┐м тiлом комарiв годувати? Так оце й ти говориш. Нехай гине отчизна, аби нам було добре! Нема ж тобi чепер у мене й другого прi звища, як Барабаш! - Бгате Iване! - каже Черевань, а сам аж тремтить.- Рокiв десять назад правовався б ти зо мною за се порохом та кулею. Тепер я вже не той, тiлько ж нехай враг возьме мою душу, коли я хочу зостаться з таким паскудним прiзвищем. Покажу я тобi, що я по Барабаш; iду з тобою за Днiпро так, як от сиджу на конi,- з жiнкою, з дочкою i Василем Невольником, i хоч би ти, як кажеш, для отчизни кинувсь iз мосту в воду, то й я за тобою. - Оте║ так по-козацьки! - казав Шрам, да аж печаль свою забув, як побачив, що в Череваня ще не зовсiм заснуло козацьке серце. - Дай же,- каже,- руку да обiймайсь от перед братством Сагайдачного, що держатимешся за мене у всякiй долi. - Даю i обiцяю, бгате! - каже Черевань, смiючись: рад був, що_ розважив Шрама. Тут вони саме прибули до братства, що на Подолi. - Ходiмо ж,- каже Шрам,- да помолимось, щоб господь допомiг нам у нашому доброму дiлi. V Рiдко, може, ║сть на Вкра┐нi добра людина, щоб iзжила вiк, да не була нi разу в Ки║вi. А вже хто був, то зна║ Братство на Подолi, зна║ ту високу з дзигарками дзвiницю, муровану кругом ограду, ту п'ятиголову, пишно, з переднього лиця, розмальовану церкву, тi┐ високi кам'яницi по боках. От же рокiв за двiстi назад, тодi, як отой-то Шрам був у Ки║вi, все те було iнше. Тодi ще_ стояла дерев'яна церква гетьмана Петра Сагайдачного, i ограда, i дзвiниця, i всi братськi школи, усе те було дерев'яне. Усерединi в монастиревi сгояв тодi густий старосвiтський сад. Була то колись благочестива панi Ганна Гулевичiвна, що подаровала на братство свiй двiр iз садом; i на тому-то дворi гетьман Сагайдачний церкву збудовав i монастир братський i_ школами устро┐в, щоб те║ братство дiтей козачих, мiщанських i всяких учило, людям у темнотi розуму загинути не давало. Постоявши прочаен нашi в церквi, подали срiбла панотцям братським на школи i прогаялись геть-то, оглядуючи монастир. А було тодi на що там задивитись. Придавсь один чернець на мальованн║ i пообмальовував не то церкву, да й саму ограду округи Братства, що вже де на яку дивовижу, а в Братство миряне йшли дивитись на мальованн║. Що тiлько в Бiблi┐ прописано, усе чернець той мов живе списав скрiзь по монастиревi. То ж святе саме по собi, а то таки й наше козацьке лицарство було там скрiзь по оградi помальоване, щоб народ дививсь да не забував, як колись за батькiв та за дiдiв дiялось. Був там намальований i Нечай, i Морозенко. Круг його горять костьоли й замки, а пiп сiче-руба║, топче конем ляхiв з недоляшками. Iще й пiдписано: "Лицар славного вiйська Запорозького";_ а над ляхами: "А се проклятущi ляхи"._ Зна║те, тодi ще Хмельниччина тiлько що втихла, так любив народ, дивлячись, споминати, як нашi за себе оддячили. А ченцi собi любили мирянам у голову задовбувати, що нема в свiтi ворога над католика. Пали, рубай його, вивертай з коренем, то й будеш славен i хвален, як Морозенко. Був там i козак Байда, що висiв ребром у туркiв на гаку, а не зламав сво║┐ вiри. Так i те все там помальовано, щоб усяке знало, якi то колись були лицарi на Вкра┐нi. Був i Самiйло Кiшка, що й досi про його спiвають кобзарi, як вiн попавсь у турецьку неволю i п'ятдесят чотири роки був на галерах у кайданах, за замками, як йому господь допомiг i себе, i товариства пiвчвартаста визволити i як, узявши ту галеру, приплив до козакiв i корогви хрещатi давнi у кишенi козакам привiз - не зневажив козацько┐ слави. Дивляться нашi на тi┐ намальованi дива, доходять уже до дзвiницi, аж слухають - за оградою щось гуде, стугонить, наче iрiм гримить оддалекй, i муiики грають. - Се,- каже чепчик, що проводжав ┐х по монастиревi,- се добрi┐ молодцi-запорожцi по Ки║ву гуляють. Бачте, як нашi бурсаки-спудсi бiжать за ворота? Жодною мiрою не вдержиш ┐х, як зачують запорожцiв. Бiда нам iз сими iскусителями! На┐дуть, покрасуються тут, погуляють; дивись - половина бурси i вродиться да Порогами. Тим часом музики, галас i тупотня пiдходили все ближче. Люде один одного пха║ та бiжать дивитись на сiчових гуляк. Тiльки й чути: "Запорожцi, запорожцi з свiтом прощаються!" Що ж то було за прощапн║ з свiтом? Була то в запорожцiв гульня, на диво всьому мировi. Як доживе було которий запорожець до велико┐ старостi, що воювати бiльш не здужа║, то наб'║ черес дукатами, да забере з собою приятелiв душ тридцять або й сорок, да й ┐де з ними в Ки┐в бенкетовати. Дома, у Сiчi, ходять у семряжках да в кажанках, а ┐дять мало не саму соломаху, а тут жупани на ┐х будуть лудани, штани iз дорого┐ са║ти, горiлка, меди, пива так за ┐ми в куфах i ┐здять,- хто стрiнеться, усякого частують. Тут i бандури, тут i гуслi, тут i спiви, й скоки, i всякi викрутаси. Оте║ одкуплять було бочки з дьогтем да й розiллють по базару; одкуплять, скiлько буде горшкiв на торгу, да й порозбивають па череп'║; одкуплять, скiлько буде маж iз рибою, да й порозкидають по всьому мiсту: "┐жте, люде добрi┐!" А погулявши недiль iзо двi да начудовавши увесь Ки┐в, iдуть було вже з музиками до Межигорського Спаса. Хто ж iде, а хто з прощальником танцю║ до самого монастиря. Сивий сивий, як голуб, у дорогих кармазинах, вискаку║, попереду йдучи, запорожець; а за ним везуть боклаги з напитками i всякi ласощi. Пий i ┐ж до сво║┐ слюбостi, хто хочеш. А вже як прийдуть до самого монастиря, то й стука║ запорожець у ворота. - Хто такий? - Запорожець! - Чесо ради? - Спасатися! Одчиняться ворота, вiн увiйде туди, а все товариство i вся су║та мирськая, з музиками, i скоками, i солодкими медами, останеться за ворiтьми. А вiн, скоро ввiйшов, зараз черес iз себе i одда║ на церкву, жупани кармазиновi з себе, а надiне волосяну сорочку да й почав спасатись. Так-то розказують старi люде про тих прощальникiв. От же й тепер, перед Шрамом да Череванем, висипали вони з улицi, як iз рукава, танцюючи. Чуприн-дирi такi, що любо глянути. Iдучи мимо церкви, покладали хрести, били поклони, да знов, схопившись, навприсядки, да через голову, да колесом! А бурсаки, повибiгавши за ограду, дивляться на них да й плачуть. - Не плачте, дурнi! - кажуть ┐м запорожцi.- Днiпро тече просто до Сiчi... Дома в себе вони, кажу, ходять було у дьогтяних сорочках да в дiрявих кожухах-кажанках, а тут повбирались у такi жупани, що хоть би й гетьмановi,- i все, щоб тiлько показати перед миром, що запорожцю тi┐ сукна й блапатаси все одно, що й семряга. Зараз, чи калюжу вбачить де на дорозi, так у калюжу й лiзе в кармазинах; чи ширiтвас дьогтю зуздрить, так i вскочить туди з сап'янцями. Химерний дуже був народ! Шрам хоть i сердивсь на запорожцiв, да й сам не постерiг, як задививсь на них. Добрi┐ молодцi багато iнколи дiяли людям шкоди по Вкра┐нi, да, мимо того, 50 якось припадали до душi всякому. Не раз доводилось менi самому слухати, як iнший дiд, споминаючи ┐х пакостi, зачне було ┐х коренити, а далi як заговориться, як забалака║ться про ┐х звича┐ да ходи, то й сам не зна║, чого йому й жаль стане сiромах, i зачне сива голова гуторити про них, як про сво┐х родичiв. Чим же то, чим тi┐ запорожцi так припадали до душi всякому? Може, тим, що вони безпечне, да разом якось i смутно дивились на божий мир. Гуляли вони i гульнею доводили, що все на свiтi су║та одна. Не треба було ┐м нi жiнки, нi дiтей, а грошi розсипали, як полову. Може, тим, що Запорожж║ iспоконвiку було серцем укра┐нським, що на Запорожжi воля нiколи не вмирала, давнi звича┐ нiколи не забувались, козацькi предковiчнi пiснi до послiду дней не замовкали, i було те Запорожж║, як у горнi iскра: який хоч, такий i розiдми з не┐ вогонь. Тим-то, мабуть, воно й славне помiж панами й мужиками, тим воно й припадало так до душi всякому! Черевань, дивлячись на тi┐ скоки й викрутаси, аж ногою притупував, узявшись у боки. - От, бгате,- каже Шрамовi,-де люде вмiють жити на свiтi! Коли б я був не жонатий, то зараз би пiшов у запорожцi! - Не знать, що ти провадиш, свате! - дав йому одвiт Шрам.- Тепер чесному чоловiковi стид мiшатись мiж сi розбишаки. Перевернулись тепер уже кат зна║ на що запорожцi. Поки ляхи да недоляшки душили Укра┐ну, туди втiкав щонайкращий люд з городiв; а тепер хто йде на Запорожж║? Або гольтяпака, або злодюга, що бо┐ться шибеницi, або дармо┐д, що не звик заробляти собi насущного хлiба. Сидять там окаяннi в Сiчi да тiлько п'янствують, а очортi║ горiлку пити, так i ┐де в городи да тут i велича║ться, як порося на орчику. Цур ┐м iз ┐х скоками! По┐дьмо боржiй у Печорський, а то не застанем на службу. Коли ж тут хтось iз-за плечей: - Овва! Обернувсь Шрам, аж у його ззаду сто┐ть запорожець у кармазинах; сто┐ть i смi║ться. - Овва,- каже,- i оце б то наче й правда, а воно зовсiм брехня. - Iроде! - не стерпiвши, гукнув на його Шрам; да, схаменувшись, де вiн, зараз i перемiг себе,- Цур тобi,- каже,- опрiч божого дому! Да скорiй до коня, да й по┐хав. Черевань iз Петром за ним. Череваниха теж поспiшала до ридвана, бо до запорожця пристав другий братчик, i хоть нiчого ┐й не сказали, да поглядали на Лесю так хижо, як вовки на ягницю. Первий запорожець був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонцi; сам опасистий; довга, густа чуприна, пiднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кiнська грива; уси довгi, униз позакручуванi, аж на жупан iзвисали; очi так i грають, а чорнi, густi┐ брови аж геть пiднялись над тими очима, i - враг його зна║ - глянеш раз: зда║ться, супиться; глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз i пiднiме тебе на смiх. А другий був молодий, високий козак, тiлько щось азiатське; зараз i видно, що не нашого поля ягода, бо до Сiчi сходились бурлаки з усього свiту: прийде турок - i турка приймають; прийде нiмець - i нiмець буде запорожцем, аби перехрестивсь да сказав: "Вiрую во Христа Iсуса; рад воювати за вiру християнську". Зрадовалась Череваниха, як наздогнала сво┐х, мов слобонилась од яко┐ напастi. От i по┐хали всi через Верхнiй город, а далi Михайлiвською стежкою через квсiйкову долину, на Печорську гору. А по Печорськiй горi росла тодi скрiзь дика пуща. Дорога через ту пущу була дуже трудна: то крутилась помiж деревом, то спускалась у байраки, то обходила кудлатi┐ кучуруги. Ридван, що дальш, усе одставав од верхових; а Петро, послi тих чудних Череванишиних речей, не державсь уже жiночого боку. Остались нашi прочанки тiлько з Василем Невольником. Аж ось з обох бокiв дороги закопотiли конi, затрiщало сухе гiлл║ пiд копитами, i показались крiзь зелену лiщину кармазини, ┐х наздогнали запорожцi,-тих дво║, що одрiзнились коло Братства од прощальникiв. Череваниха з дочкою самi не знають, чого злякались. Бо сi гультя┐ iдуть не по людськи: не глядять i дороги, а так куди здря i мчаться по гаю; тiлько все крутяться помiж деревом коло ридвана; не попереджують i ззаду не остаються. А конi наче знають, чого сим шибайголовам хочеться: скачуть, як кози, то сюди, то туди помiж кущами. Аж страшно було дивитись, як та дика степова животина дряпа║чься копитами на кручу, то оте║ з кручi кинеться в провалл║, i не видно ┐┐ стане, тiлько глухо тупотить i хропе у байрацi. Нашi не раз уже думали, що кiнь перекинувсь назад i задавив ┐здця пiд собою; аж ось ┐здець, як вихор, вискочить знов на кучугуру да й загра║ на сонцi кармазинами. Так, поринаючи да крутячись, мов не перед добром, запорожцi перекликались через дорогу, як хижi┐ орли, i повели таку розмову, що в наших прочанок i душi не стало. - От, брате, дiвка! - гукне один.- Нехай я буду шмат грязi, а не лицар, коли я думав, що ║ на свiтi таке диво! - Еге, ║ сало, та не для кота! - озветься другий через дорогу. - Чом же не для кота? Хочеш, зараз поцiлую! - А як поцiлують коло стовпа киями? - Що менi ки┐! Та нехай мене хоч зараз рознесуть на шаблях! Леся боялась, щоб справдi вiн не напавсь на не┐; аж тут па дорозi байрак. Запорожцi так i кинулись туди, як тi┐ демони. - Василю! - каже тодi Череваниха.- Куди оте║ ми за┐хали? Що оте║ з нами буде? - Не бiйся, панi,- каже, всмiхнувшись, Василь Невольник.- Добрi молодцi тiлько жартують. Вони зроду дiвчат не займають. А Череванисi щось дуже сумно. Звелiла ┐хати швидше, щоб наздогнати сво┐х. Як ось запорожцi знов по боках дороги. Жупани позабризкували в грязь у байрацi, да ┐м про те байдуже. - Гей, брате Богдане Чорногоре! - гукне знову старший.- Зна║ш, що я тобi скажу? - I вже!.. Путнього не скажеш, прилипнувши до баби. - От же почу║ш од мене таке, що аж оближешся! - Ого! - I не ого! Ось слухай. Хоч Сiч нам i мати, а Великий Луг батько, да для тако┐ дiвчини можна покинути i батька, й матiр. - Чи вже б то? - А то що хiба? - Куди ж тодi? - Овва! Тут запорожцi знов iзчезли, як мара. Мати й дочка думали, що в ┐х i справдi щось недобре на думцi; а Василь Невольник похитав головою да й каже: 53 -_ Що за любий народ оцi братчики! Ох, був i я колись таким вигадчиком, поки лiта не приборкали та проклята неволя не примучила! Гасав i я, як божевiльний, по степах за кабардою; вигадував i я усякi вигадки; знали й мене у городах_ i на степах,_ знали мене шинкарi й музики, знали пани й мужики, знало лицарство й хлiбороби! - Ще я не таке скажу тобi! - гукнув, як iз бочки, запорожець. - Було б з тебе й сього,- одвiтовав другий,- якби почув батько Пугач: одбив би вiн у тебе хутко до баб охоту! - Нi, таки справдi, Богдане. Який враг шутковатиме, як увiп'ються чорнi брови, наче п'явки, у душу? Хоч так, хоч сяк, а дiвчина буде моя! Чи зна║ш що? - А що? - Подивитися б, що там у вас за гори! - Отако┐! - Тако┐, брате. Нехай не дурно запрошував ти мене до сво┐х воювати турка. Коли хоч, ухопимо дiвойку,_ та й гайда в Чорну Гору!.. - I ти оце по правдi говориш? - Так по правдi, як я Кирило Тур, а ти Богдан Чорногор. З такою дiвкою за сiдлом помчався б я хоч i к чорту в зуби, не то до чорногорцiв. Отак тi┐ каверзники змовлялись уочевидьки на гвалтовний учинок, i нiхто не розiбрав би, що справдi в ┐х на думцi. Шалений був народ! Усе йому дурниця: чи жити, чи вмерти - йому байдуже; що людям плач, те йому iграшка. Тим-то Череваниха й боялась, щоб лукавий не пiдкусив паливод на яку пакость. Аж ось стали наздоганяти сво┐х. Запорожцi бачать тодi, що ба! Да й зникли з очей, як той сон, що чоловiк жаха║ться, мучиться, коли ж гляне - аж i нема нiчого. VI Хто б то мав таке слово пишне да красне, щоб так, як на картинi, змальовав той монастир Печорський? Щоб хто й не був iзроду в Ки║вi, так щоб i той, читаючи, мов бачив на сво┐ очi тi┐ мурованi огради, ту височенну дзвiницю, ти церкви пiд золотом та пiд скульптурою? Се ж то воно так тепер; а рокiв двiстi назад треба було слова тихого, понурою, щоб розказати, як тодi знаходивсь монастир Печерський. Далось i йому взнаки батиiвськс лихолiття. Велика церква,_ що прописана в лiтописях "небесi подобною", зруйнована була по вiкна. Хоть же князь Олелькович Симеон пiдняв ┐┐ знов iз ру┐н, тiлько далеко ┐й було до стародавньо┐ лiпоти. Не було нi срiбла, нi золота, що_ тепер сiя║ по Лаврi всюди; усе було тодi убогенько. Е, да були скрiзь по стiнах у Великiй церквi помальованi князi, гетьмани, во║води благочестивi┐, що тую церкву боронили й пiдпирали. Тепер би дорого дали ми, щоб ┐х уздрiти! А внизу, поуз стiн, скрiзь були надгробки тих великих людей, того лицарства православного. I того нiчого вже нема║!.. Вистоявши службу, Шрам ходив iз сво┐ми од одного надгробка до другого. Тут читав, що отакий-то "Симеон Лико, муж твердий вiрою i хоробрий, почив по многих славних подвигах". А там - буцiм озивавсь до його з того свiту пишний князь золотими словами: "Многою сiяв я,- каже,- знатностiю, властiю i доб-лестiю, а як умер, так з убогим старцем зрiвнявся i за широкi сво┐ лани сiм сту┐iнiв землi взяв. Не дивуйся,каже,- тому, читачу, бо й тобi те ж буде: нерiвними на свiт народжа║мось, а рiвними вмира║мо!" А там iще який-небудь пан просить, хто читатиме пiдпис, то промов, каже, iдучи мимо, благе слово: "Боже! Милостив буди душi раба тво║го". Хто б i неписьменний був, так, дивлячись тiлько на тi шаблi, на тi панцирi, бунчуки i всякi клейноди, перемiшанi з кiстками, з Адамовими главами, що повироблю-вано горорiзьбою з мiдi да з каменю понад тими надгробками, хто б, кажу, був i неписьменний, так i той би догадавсь, против чого то воно так викомпоновано: усяке багатство, усяка слава - усе воно су║та су║т; i шабля, й булава з бунчуком, i горностайова кирея поляжуть колись поруч iз мертвими кiстками. Отже й Шрам, розглядуючи ту горорiзьбу да читаючи епiтафi┐, засмутився душею да й каже: - Колико-то гробiв, а всi ж то тi┐ люде жили на свiтi, i всi пiшли на суд перед бога! Скоро й ми пiдем, де батьки i дiди нашi. Да погадавши так, вийняв iз-за пазухи щирозлотий обушок, що одбив колись на вiйнi у лядського пана чи в недоляшка, да й повiсив на ризi в богоматерi. Iз велико┐ церкви повернули нашi прочане до печер; коли ж дивляться - iде з печер против ┐х хтось у дорогих кармазинах, високий i вродливий; а по кармазинах скрiзь комiр i поли гаптованi золотом; зверху кирея пiдбита соболем; пiдпиравсь срiбною булавою. А за ним купа людей чимала, все в карма зинах да в са║тах. Ченцi ┐х проводжали. Шрам аж затремтiв, як глянув: - Боже мiй! - каже.- Да се ж Сомко! А той собi зрадiв, побачивши Шрама. Обнялись, поцiловались i довгенько держали один одного, обнявшись. Далi привiтавсь гетьман i з Череванем. Черевань так зрадiв, що нiчого й не змiг сказати на гетьманське привiтанн║, да вже обнявшись, промоиив тiлько: - А, бгатику мiй любезний! Череваниху назвав гетьман, вiтаючись, рiдною ненею. Вона аж помолодшала i вже нащебетала йому всячини. - А ось i моя наречена! - сказав Сомко, обернувшись до Лесi. Вам, ясная панно, чолом до самих нiжок! I взяв ┐┐ за руку i поцiлував, як дитину. - Давно ми,- каже,- не бачились за вiйськовими чварами, да ось немов господь нас iзведе навiки докупи. Леся почервонiла, да аж нахилилась, як повна квiтка в травi, i пригорнулась до матерi, обнявши ┐┐ руку. Тут-то вже Петро мiй догадавсь, що_ за гетьман снився Череванисi. У них, мабуть, давно вже було з Сомком поладжено. Дивно тiлько здалось йому, що Черевань про те анi гадки; да, видно, се така була панi, що справлялась i за себе, i за чоловiка. Тепер уже нiчого було думати про Лесю Петровi. Хоть вiн був i значний козак, да не против гетьмана; хоть вiн був юнак уродливий, да не против Сомка. "Сомко був во┐н уроди, возраста i красоти зiло дивно┐" (пишуть у лiтописах); був високий, огрядний собi пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вiнку; очi яснi, веселi, як зорi; i вже чи ступiть, чи заговорить, то справдi по-гетьманськи. Так куди вже iз ним мiрятись Петровi! Не пустив Шрама Сомко у печери, завернув до себе з усiма на козацьке подвiр'║. А козацьке подвiр'║ було не вкупi з монастирем; бо мирянам здума║ться гримнути iнодi й лишнiй раз кубком або загомонiти буйними речами; так щоб не вводили братi┐ в iскушенi║, стояв на одшибi про такий случай хуторець. Туди Сомко повiв сво┐х гостей. Увiйшли у свiтлицю, а там уже все готове на столi до обiду. Шрам iще раз обняв Сомка. - Сокiл мiй,- каже,- ясний! - Батьку мiй рiдний! - каже Сомко.- Я здавна привик звати тебе батьком! Тодi Шрам сiв конець стола, пiдпер руками сиву голову i гiрко заплакав. Усi засмутились. Здивовався гетьман. Знав вiн Шрамову тугу натуру; сам був притомен, як принесли до Шрама козаки сина, сiм раз наскрiзь пробитого кулями. Старий попрощавсь iз мертвим тiлом мовчки i без плачу й жалю поблагословив на погреб. А тепер ось iлл║ться сльозами, мов на похоронах у Хмельницького, на тих смутних похоронах, що три днi гримали самопали, три днi сурмили смутно сурми, три днi лились козацькi сльози. - Батьку мiй! - каже гетьман, приступивши до Шрама.- Що за бiда тобi склалась? - Менi! - каже, пiднявши голову, Шрам.- Я був би баба, а не козак, коли б заплакав од свого лиха. - Так чого ж, бога ради? - А хiба ж нiчого?.. У нас окаянний Тетеря торгу║ться з ляхами за християнськi душi, у вас десять гетьманiв хапа║ться за булаву, а що Вкра┐на розiдрана надво║, про те усiм байдуже! - Десять ге'iьманiв, кажеш? А нехай хоть один за не┐ вхопиться, поки я держу в руках! - А Iванець? А Васюта? - Васюта старий дурень, з його химери смiються козаки, а Iванець гетьману║ тiлько над п'яницями. Давно я потоптав би сю ледар, да тiлько честь на собi кладу! - Так, ледар то вони ледар, да й не дають тво┐й гетьманськiй зверхностi розширятись по Вкра┐нi! - Хто тобi сказав? Од Самари до Глухова вся старшина зове мене гетьманом, бо в Козельцi на радi всi полковники, ║саули, сотники, всi значнi козаки присягли мене слухати. - Аже ж сьому правда, що Васюта подав у Москву лист против твого гетьманс'iва? - Правда, i якби не сива голова Васютина, то зробив би я з ним те, що покiйний iетьман iз Гладким. - Ну, i тому правда, що Iванця в Сiчi огласили гетьманом? - I тому правда; так що ж ? Хiба не зна║ш юродства запорозького? У них що ватажок, то й гетьман. - Знаю я його добре, пане ясновельможний! Тим-то й боюсь, щоб вони не заподiяли тобi яко┐ пакостi. Окаянна сiрома нишпорить усюди по Вкра┐нi да баламутить голови поспiльству. Хiба не чув ти поголоски про чорну раду? - Химера, батьку! Козацьке слово, химера! Нехай лиш ви┐дуть у Переяслав царськi бояре, побачимо, як та чорна рада усто┐ть против гармат! Запорожцiв тодi я здавлю, як макуху, гетьмана ┐х поверну в свинопаси, а дурну чернь навчу шанувати гетьманськую зверхнiсть! Подумав Шрам да й каже: - Од тво┐х речей душа моя ожива║, яко злак од божо┐ роси. Тiлько смуща║ мене, що запорозькi гульта┐ баламутять не одно сiльське поспiльство, бунтують вони й мiщан нротив козацтва. - Знаю й се,- каже Сомко,- i, правду тобi сказати, воно менi й дармо. Нехай наш казан закипить iще й з другою боку, щоб iзварилась каша. А то козаки дуже вже розопсiли: "Ось ми-то люде, а то все грязь! Нехай году║ нас поспiльство, а наше козацьке дiло - тiлько по шинках вiкна да пляшки бити". Потурай тiлько ┐м, то якраз заведуть на Вкра┐нi шляхетськi┐ звича┐ i заколотять миром не згiрше. Уже ж, зда║ться, Польща нас добре провчила, уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди. Нi, нехай у мене всяке, нехай i мiщанин, i посполитий, i козак сто┐ть за своь право; тодi буде на Вкра┐нi i правда, i сила. Шрам за сi слова обняв i поцiлував гетьмана. - Дай же,- каже,- боже, щоб твоя думка стала думкою всякого доброго чоловiка на Вкра┐нi! - I дай, боже, - додав Сомко, - щоб обидва береги Днiпровi┐ приклонились пiд одну булаву! Я оте║, скоро одбуду царських бояр, хочу йти на окаянного Тетерю. Виженем недоляшка з Укра┐ни, одтиснем ляхiв до само┐ Случi, да, держачись за руки з Москвою, i громитимем усякого, хто покуситься ступити на руськую землю! Шрам аж помолодшав од тако┐ речi. - Боже великий! Боже милосердний! - каже, простяглiй руки до образа.- Положив ║си йому в душу мою найдорожчу думку, поможи ж йому й доказати сю справу! - Годi ж уже про великi дiла,- каже Сомко,- давайте ще про мали. Не добро бути чоловiку ║диному._ Треба, щоб у гетьмана була гетьманша. От же ознаймую перед усiма, хто тут ║сть, що давно вже зложив руки з панi║ю Череванихою за ┐┐ дочку Олександру. Тепер благослови нас, боже, ти, панотче, i ти, панiматко! Да так говорячи, узяв за руку Лесю, да й поклонились обо║ батьковi i матерi. - Боже вас благослови, дiтки мо┐! - каже Череваниха. А Череван