жду, поки ти надума║шся, чи скакати, чи додому вертатися. - Проклята шкура! - каже Петро, зскочивши з'свого коня.- Вовки б тебе ┐ли! Обiйдусь я й без тво┐х нiг! Да й одiйшов назад, щоб розiгнатись. Догадавшись, що вiн задумав, Леся затулила од страху очi i молилась богу, щоб допомiг йому. Тiлько дарма вона лякалась. Хто б не споглянув на його високий зрiст, на тонкий да хисткий стан, хто б не завважив молодецьку силу у руках i в ногах, усяк би сказав, що не зовсiм iще лихо. Справдi, розiгнавшись, скакнув Петро i якраз досяг до другого берега. Аж тут берег пiд ним - хруп! Одколовсь, i вже козак похиливсь назад. Загув би якраз головою в саме провалле"-да-Кирила Тур прискочив i вхопив його за руку. - Мистець, братику, ┐й-богу, мистець! - каже весело шибайголова. - Не дармо йде про тебе лицарська слава. Ну, тепер я рад з душi стукнутись iз тобою шаблями. - Слухай, приятелю,- каже, дишучи' важко, Петро,- не буду я з тобою битись; теперь рука на тебе не пiднiметься. - Як се? Ти одступа║шся од бранки? - Нi, одступлюсь перше од душi! - Дак якого ж гаспеда ти од мене хочеш? - Оддай, брате, менi ┐┐ без._ бою. Не будем марно кровi проливати. - Га-га-га! - зареготав запорожець,- Ото ще чудасiя! Богдане, чи чу║ш? Курячий же в тебе, пане Петре, мiзок: не зовсiм ти пiшов по батьковi. Який би враг примусив мене жартовать iз гетьманом, коли б сам куций дiдько не засiв менi в серце? Нi, пане брате, полягти од тво║┐ шаблi байдуже, а оддати бранку - ой-ой-ой!.. Шкода й казати! Годi дармо балакати! Стукнемось так, щоб аж ворогам було тяжко, i нехай лучче про нас кобзар спiва║ пiсню, анiж розiйтись чортзна по-якому! Та й вийняв з пiхви свою довгу, важку шаблюку. - Ой панночко, - каже, - наша панночко шаблюко! З бусурманом зустрiвалась, та й не двiчi цiловалась; поцiлуйся ж тепер iз оцим козарлюгою так, щоб запорожцям не було сорому перед городовими, а чорногорцi щоб не величались сво┐ми юнаками! -Так ти справдi не оддаси ┐┐ без бою? - пита║ ще Петро. - Не йме вiри вразьке Шраменя! - каже Кирило Тур. - Щоб же я на страшний суд не встав, коли ти до не┐ доторкнешся, поки в мене голова на плечах! Буде з тебе, чи, може, вкро┐ти тобi жупана? - Нехай же нас господь розсудить,- каже Петро, а мене простить, що знiмаю на тебе руку! Да й собi вийняв шаблюку. - Коханий побро,- каже тодi Кирило Тур чорногорцевi,- коли я не стою на ногах, не борони йому бранки. Махай у Чорну Гору та скажи там сво┐м щурам-чорногорцям, що й на Вкра┐нi рубаються не згiрше. Що ж ти, козаче, не напада║ш? - обернувсь вiн до Петра. - Тво║ дiло нападати, а мо║ боронитись. Петро почав козацький грець. Ще, може, звiку не сходились на сих полях такi┐ два рубаки, одно┐ сили, одно┐ хистi, одного завзяття. Чи всто┐ть же Петро против здоровенного, широкоплечого козарлюги Кирила? Той-бо сто┐ть, як бу┐й тур, вкопавши ноги в землю. Тiлько ж i Петро був козак не дитина: мав батькову постать i силу, ворочав важкою шаблюкою, як блискавкою, а хисткий i проворний, як сугак на степу. Забряжчали, задзвонили шаблюки страшно. Що один рубне, то другий одiб'║, аж iскри летять. Леся сама себе не пам'ятала од жаху. Той стук, те звяканн║, тi┐ блискавицi понад головами - усе те дiялось, мов у не┐ в серцi. А чорногорець аж на конi не всидить, дивлячись на ту мономахiю. Мистець вiн був у лицарському дiлi, так йому страшенна сiча побратима з Петром Шраменком була не герцем, а справдi iгрищем. А вони спершу повагом складали шаблюки, мов тiлько примiрялись; а потiм усе скорiш, усе з бiльшим притиском давали один одному маху. То приступали, то одступали; то розмахувались з усе┐ сили, що аж шабля свище; то знов один одного тiлько манили, а самi чигали, як би рубонути да й закiнчити зразу. I так же то обидва знали тую шермицерiю, що нi той того, нi той того не зможе зачепити - одвiчають самi шаблi. Тим часом у обох очi вже йграють, як у звiрюки; щоки горять; на руках жили понабрякали, як вiрьовки; i вже б'ють козаки напропаще; iскри сиплються густо, i от-от комусь погибель! Аж зразу - черк! Пополам обидвi шаблi. Козаки з досади покидали об землю й хрести. - Ну, як же нам скiнчити? - каже Петро: розгарячивсь i вже забув про мирову.Давай боротись або стрiлятись на пiстолях. Нехай менi нiхто не доказу║, що я не справивсь iз запорожцем Туром! - К нечистому з боронн║м! - важко дишучи, каже запорожець,- Хлоп'яча забавка! Да ти ж мене й не брязнеш так об землю, щоб тут менi й со духи. А вже раднiший я пiти до чорта в зуби, нiж оддати тобi бранку. К нечистому й пiстолi! Не велике диво просадити кулею чоловiковi голову. А ║ в нас, коли хочеш, турецькi запоясники, кинджали, однакi завдовжки i одного майстра. Схопимся за руки по стародавньому звичаю, та й нехай нам господь милосердний одпуска нашi грiхи! Узяв у чорногорця булатний запоясник, примiряв до свого i подав Петровi. Потiм схопились лiворуч та розчали знов грець, лютий, страшнiший первого. - Ей, драгий побро! - крикне чорногорець.- Кiнчай боржiй, бо вже онде погоня! - Не бiйсь,- каже Кирило Тур, задихавшись,- поки пiдоспi║, закiнча║мо дiло! - О боже, спасителю! Се нашi ┐дуть! - закричала Леся, глянувши на дорогу. А то стояла все, мов нежива, коло чорногорця, дивлячись на страшне одноборство. Справдi, по полю мчались козаки. Поперед усiх поспiшав Сомко; за ним паволоцький Шрам; за ними ще з пiвдесятка комонникiв. Скоро ви┐хали з гаю, зараз загледiли на узгiр'┐ наших рубак. Небо вже на сходi сонця почервонiло, i шаблюки блищали здалеку, як краснi блискавицi. Не вонпив старий Щрам, що його Петро укладе Тура, дармо що Тур такий коренастий. Як же покидали козаки шаблi да взялись за запоясники, так у його й в душi похолонуло: не раз-бо в такому одноборствi падали перед ┐м обидва разом. Так же й тут сталось. Доскаку║ Сомко iз Шрамом до провалля, аж Кирило Тур iз Петром дали один одному в груди так щиро, що й повалились обидва, як снопи. IX Черногорець зараз кинувсь до свого побратима, а Леся до Петра. Забула сердешна на той час i стид, i дiвоцький сором: затулила йому хусткою глибоку рану, а сама так i впала на його; плаче, голосить, серденьком назива║. Що ┐й тепер i той ясний жених, i те гетьманство? Гаряча кров б'║ з рани в Пегруся, промочила хустку, обмива║ ┐й руку. Якби воля, оддала б тепер Леся душу, аби оборонити од смертi козака, що_ так щиро одважив за не┐ свою жизнь. Уже й Шрам iз iетьманом, об'┐хавши байрак, прискочили до того бойовища, а ┐й байдуже; вона плаче, вона вбива║ться над сво┐м Петрусем. - Годi, доню! - каже Шрам.- Слiзьми рани не залiчиш. Дай лиш ми перетягнем ┐┐ поясом. Ще, може, не зовсiм лихо. А Сомко, щоб помагати Шрамовi або лютовати на комишникiв, вiн, замiсть того, сам давай рятовати од смертi Кирила Тура. - Бiда,- каже,- Турова голово! Я думав, ти тiлько жарту║ш iзо мною по-давньому, аж тебе справдi заморочив нечистий! Лучче б менi довiку не женитись, нiж оте║ бачити тебе без пам'ятi i гласу! А про те йому й байдуже, що молода його розлива║ться слiзьми над iншим та взива║ серденьком. - Не знаю, пане гетьмане,- каже Шрам,- яке в тебе й серце, щоб возитись коло сього собаки! - А що ж, батьку? Хiба так оте║ його й покинути? - Да нехай би пропадав ледащо, як заслужив! - Нi, батьку, вiн не так думав, виручаючи з бiди мою голову. - Виручаючи з бiди голову! А тепер трохи не згубив тобi молодо┐! - Молода, батьку, знайшлась би й друга, а Кирила Тура другого не буде. Леся дослухалась до його мови. "Дак от як вiн мене любить!" - подумала собi небога, i серце ┐┐ навiки од Сомка одвернулось. Шрам тож посупивсь. Хоть i не сказав, да подумав: "Йому жаль сiчового розбишаки, а що мiй Петро лежить без пам'ятi, про те йому й байдуже". А Сомку не байдуже було й про Петра. Упоравшись коло запорожця, кинувсь i сюди. - Що пан Петро? Чи ║сть надiя? - пита║ в Шрама - Вiзьмiть мою опанчу та припнiть мiждо коней. - Гляди вже, пане гетьмане, свого запорожця,- каже понуро Шрам,- а в пана Петра ║сть батько. Та, знявши з себе рясу, i прип'яв до коней. Положили на рясу мiждо двох коней Петра да й повезли до подвiр'я, придержуючи. - От де, синку, довелось менi колихати тебе у козацькiй колисцi! - каже, йдучи позад його, старий батько.- Не судив тобi бог заквiтчатись смертними ранами за Вкра┐ну, а доскочив ┐х за чужу молоду! Сомко хотiв положити в таку колиску й Кирила Тура,- не пожаловав сво║┐ са║тово┐ опанчi, як тут де не взялось дво║ запорожцiв. Наскочили i зараз розпiзнали, що сталось; не розпитували довго. - Що це,- кажуть,- панове, ви хочете робити з нашим братчиком? Невже вiн такий сирота, що якби не городовi козаки, то отут би й оставсь на степу, звiрю та птицi на поталу? Нi, панове! Ще зроду братчик братчика у чужих руках не кидав. Оддайте нам його! к в нас сво┐ лiки - зараз поставимо його на ноги. Да не дожидаючись довго, моргнули чорногорцевi, схопили Кирила Тура, один за плечi, другий за ноги, положили поперек коней перед собою да й помчались, як тi┐ демони. Богдан Чорногор слiдом за ними. А Петра везли тихою ступою, з обережнiстю. Сомко повiв за руку Лесю, про здоров'║ питав, голубив; да вона вже до його була не та: за жалем да за тугою нi слова йому не промовить. Пройшли за ярок, аж ось i Череваниха ┐де назустрiч. Василь Невольник, не жалуючи, поганя║ коней. Зрадiла мати, як побачила свою Лесю, що вже й казати! А Шрам смутно привiтав Череваниху: - Бач,- каже,- нене, чого твоя дочка наробила! Уже де замiша║ться ваш жiночий рiд, то добра буде мало. Посумовавши Череваниха над Петром, розпитавши в дочки, як що було, аж сплакнула да й каже: - Уже ж, панотченьку, коли таке лихо склалось через мою Лесю, то ми з нею мусимо й запобiгти сьому лиху. Везiть пана Петра до нас у Хмарище. Не будемо ночей досипати, а вже його на ноги поставимо. Я на сво║му вiку доволi попов'язала ран козацьких, да й Леся моя до сього дiла здатна. Немов господь нам i поможе! Шрам iзгодивсь, щоб везти Петра просто до Хмарища; а Черевань запросив гетьмана i всiх при йому значних козакiв до себе в гостi. Тодi Череваниха з Лесею по┐хали попереду, щоб усе _дома як слiд спорядити. Дорогою Леся десять раз розказовала матерi, як бивсь Петро iз Кирилом Туром; i вже чи дуже, чи нi клопоталась у Хмарищi Череваниха, щоб заготовити лiжко недужому, а вона бiльш нi про що й не дбала. У кiмнатi, де перше сама спала, послала йому на свойому лiжковi перину, убрала сволок свiжими, щонайкращими квiгками, завiсила вiкно шитою хустиною, i вже й рiдна сестра не буде така до брата, як вона була до бiдолахи Пеiра. Гостi Череваневi пили, ┐ли, бенкетовали в Хмарищi або пробували з гетьманом у Ки║вi за вiйськовими речами; Череваниха ┐х трактовала; а в Лесi чiлько було й роботи, що копати корiнне, варити зiлл║ да сидiти над недужим. Допомагав ┐й Василь Невольник. Петро мiй мов удруге на свiт народивсь. Що йому тепер, що Леся не його суджена? Вона його любить - бiльш йому нiчою й не iрсба. Чи раз же то в недузi, одкридши очi, не то ввi снi, не то наяву, бачив вiн, як вона, нахилившись над ним, пiдстер'гала, чи вгору, чи вниз iде його здоров'║? Як мати дiпинку забавля║ очима, щоб воно ┐й усмiхнулось, так вона заглядала йому в вiчi, довiдуючись, чи вернувсь вiн iк пам'ятi. А вiн же то, ослабши усiм тiлом, жив тiлько серцем, i хоть не змiг двигнути нi рукою, нi ногою, а серце билось, як вода в джерелi в криницi. Не бажав би вiн нi жизнi, нi здоров'я, коли б йому так i вмерти, дивлючись у тi┐ очi, як у чисту воду. У саду щебече соловейко; запашний вiтерець повiва║ в вiкно крiзь цвiт садовини; тихе сонечко, заходючи, гра║ по сiiнi з вишневими вiтами; коло йою сидить його Леся, бере його за руку, прикладу║ свою долоню йому до гарячо┐ голови... Нi, не треба йому нi жизнi, нi здоров'я, дайте йому отак зомлiти, заснути i не прокидатися довiку! От же здоров'║ почало брати гору, наповняло козацьке тiло, як вода колодязь; i губи зачервонiли, i очi заграли. Раду║ться старий Шрам, раду║ться й гетьман, а вже нiхто бiльш, як сама Леся. Тiлько ┐┐ радiсть схожа була на мiсяць пiд негоду: то сiя║ вiн, як срiблом сипле, звеселяючи й поля, i села, i сади понад рiчкою; то зайде у хмару, i як зайде, то весь свiт наче печаль покри║: рiчка мов мертва, без iскор, тече помiж берегами; почорнiли сади; по темних полях смутно. Небога Леся то веселиться серцем, то тяжко суму║, як згада║, що мусить одна-одинока тратити молодi┐ лiта у гетьманськiй свiтлицi, слухаючи тiлько вiйськовi┐ розправи да погриманн║ кубкiв за трапезою. Розпiзнала голубонька, да пiзно, що Сомко козак не до любощiв. Нема в його нi того нiжного слова, нi того люб'яiного погляду, що веселить дiвоче серце. Гетьман вiн на всю губу, пишен i красен; да не згляне й не заговорить так од серця, як той бiдний Петрусь. От же треба коритись сво┐й долi; шкода й казати батьковi або ма┐ерi. Нехай i сам Петрусь про те не вiда║! Став вiн очуняти, стала вона рiдше до його надходити, нiби бо┐ться його й соромиться. - Чого ти, Лесю, наче хова║шся од мене? - каже вiн ┐й раз, пiймавши ┐┐ за руку. ' Вона нiчого йому не сказала, тiлько слiзки заблищали на очах. - Не ховайсь од мене, серденько,- каже Петро.- Будь менi за рiдну сестру. Не судив нам бог жить iз тобою, нехай оддають тебе за iншого, а я довiку не перестану тебе любити, як свою душу. - Луччс вже зразу розiйтись да й не зустрiчатись! - промовила Леся да й вирвалась од його i пiшла в садок виплакати сво║ горе на волi. От же не раз i пiсля того прийде було i сяде в його коло лiжка,- сяде, заспiва║ яку смутную пiсню; усе, що на душi ║сть, усе виспiва║. Нiчого було й не говорять, дивляться тiлько одне на одного, а що на душi робиться, усе iм розумно. А Сомко про те не дума║ й не гада║; да й Шрам, i Черевань, i сама Череваниха байдуже. Бо в ту старовину, коли дiвка заручена, то вже й годi, уже й не кажи, що не сей, а той менi люб, а то на весь свiт пiде слава. Тим-то усi були й безпечнi, да й самi вони, Петро iз Лесею, мовчки сумовали. Тiлько що знявсь Петро на ноги, аж ось надiйшла Сомковi чутка, що_ во║води од царя прибудуть швидко до Переяслава. Годi тодi в Череваня бенкетовати; рушив зараз Сомко у дорогу, щоб привiтати ┐х у себе в гостинi. А Шрам собi ждав - не дождався генерально┐ ради, щоб, забравши з того боку усi козацькi потуги, iйти на Тетерю. Череванисi було на думцi гетьманське весiлл║, а Черевань рад був гуляти хоть довiку мiж веселим козацтвом. I так мiж собою урадили, щоб ┐хав вiн iз дочкою пiд Нiжень до свого шуряка Гвинтовки, осаула полковою нiженською, а Шрам з сином мав ┐хати у Переяслав до Сомка, гетьмана, i щоб, одбувши во║вод, справити гетьманське весiлл║ на всю Укра┐ну, i на весiллi разом усю старшину до походу на Тетерю приклонити да зразу його мов сiткою й накрити, щоб_ не було двох гетьманiв на Вкра┐нi. Як ось ви┐жджають за Броварський бiр, за пiски, аж iз Переяслава до Сомка гонець курить. Хто ж той гонець? Сам переяславський сотник, Iван Юско. Скоро нашi розпiзнали таке диво, зараз наче хто й сказав усякому, що склалось щось недобре. - Iз якими вiстьми? - пита║ гетьман. - Бодай i не казати, пане ясновельможний! - Що? Невже татаре? - Гiрш од татар! Iз одного Васюти народилось тобi, пане гетьмане, четверо, коли не лiчити Iванця! - Да кажи просто, щоб тобi язик усох! - крикне Сомко. - Лучче, якби всох, пане гетьмане, нiж возвiщати тобi таку вiсть! Зiньковський, миргородський i полтавський поклонились Iванцевi! - Як? Мо┐ полковники перейшли до Iванцевого боку? - Усi тро║, як чу║ш, пане гетьмане. - I миргородський, i полтавський, i зiньковський? - Усi тро║; оставсь при нас по сей бiк Нiженя тiлько лубенський да гадяцький. - Чому ж менi не дано звiстки? - Ще не пройшло й дня, як прийшла вона у Переяслав. - Що ж? Як? Чи коли? Хоть розкажи толком. - А от як,- каже сотник Юско.- пздив наш бурмистер до князя Ромодановського з грошима у московську казну; аж чу║, що князь у Зiньковi. Завернув туди, аж там Остап миргородський i Дем'ян полтавський з старшиною; бенкетують усi у зiньковського Грицька. Ну, се ж iще нiчого. До князя - аж у князя повно запорожцiв, i все з тих гольтяпак, що, попропивавши худобу, служили в козакiв по дворах, а далi, не звикши слухати господаря, повтiкали п'янствовати на Запорожж║. Пiзнали деякi бурмистра. "Чи не од крамаря,- кричать,- уже вибачай, ясновельможний, у сiм словi,- чи не од переяславського крамаря до князя? Чорта з два тут поживитесь! Ось ми вас, городових кабанiв, хутко впора║мо!" Розслуха║ться, аж тут ось яка вродилась новина - богдай менi не чути i не казати! Князь iз Iванцсм побратавсь, зове його гетьманушкою запорозьким, оддав йому поки що Укра┐ною по Ромен владiти. Сомко аж за голову взявся. - Миргородський,- каже,- полтавський... промiняти мене на Iванця! Нi, пропала вже, бачу, лицарськая честь на Вкра┐нi! Положили ми ┐┐ з батьком Богданом у домовину! Да гляди лиш,- каже Юсковi,- чи правда ще сьому? - Ой, коли б то сьому була брехня! - одвiту║ Юско. - Так от же стинно, що Iванець у Зiньковi гуля║ в князя. Бачив його бурмистер, так як ти мене, пане ясновельможний. А запорожцi, кажуть, велику ласку у царя мають i чого попросять, усе цар по ┐х робить. Тим-то князь, зазвавши полковникiв до Зiнькова, погодив ┐х, царевим словом, слухати Iванця як гетьмана. А в нас тепер бач, як завелось? Що кожен себе гледить, аби йому було добре. Запобiгаючи царсько┐ ласки, усi тро║ згодились, щоб Iванець по Ромен Укра┐ною правив. - Так, так! - каже гiрко Сомко.- Гетьмануй над нами хто хоч - чи лицар, чи свинопас,- аби ми полковниковали. О, неситая жадоба старшиновання! Тепер-то я побачив тебе в вiчi. Гнешся ти перед усякою поганню в дугу, аби тiлько верховодити над iншими!.. Ну, а Васюта ж? I той поклонивсь Iванцевi? - Нi, мабуть,- одвiтовав сотник Юско,- бо, каже бурмистер, попившись, запорожцi i на Васюту похвалялись да й на всю городову старшину недобрим духом дишуть, а найбiльш тi┐, що з винникiв да з парубкiв, що которого хазя┐н коли вдарив або злаяв, то вже тепер похваляються за все оддячити. - Ось якими новинами привiтають нас у мо┐й Гетьманщинi! - каже, гiрко усмiхнувшись, Сомко до Шрама.- Ну, да ще помiря║мось, чия вiзьме. О, да й провчу ж я сво┐х зрадникiв! - Що ж ти, сину, дума║ш чинити? - спитав Шрам. - А що ж! пхати до Переяслава, постягати до обозу пiдручнi┐ менi полки да й стояти хоть проти цiлого свiту! Що менi тi┐ князi да бояре? Що се вони видумали - шматовати Укра┐ну? Наше право козацьке, нiхто мiждо нас не втручайся! Де два козаки, там вони третього самi судять. Побачимо, чия буде сила! - I оте║,- каже Шрам,- замiсть вiйни з недоляшком Тетерею, заведеться вiйна мiж сьогобочними полками! Бо вже коли загарбав у сво┐ руки Iванець три полки, то без бою його з Укра┐ни не випреш. А Васюта собi пiднiметься, бо за ним уся Сiверiя, уся стародубiвщина потягне. Дожидайтесь же тепер, паволочане, поки Сомко справиться з сво┐ми ворогами! Коли б iще пiд сю заверюху сам i Тетеря не перелiз через Днiпро; бо в них з ляхами щось_ таке вже компону║ться. - Ну, а що ж би ти робив, батьку? - пита║ , гетьман.- Порадь мене сво║ю головою; я тебе послухаю. - От що я тобi пораяв би! пдь лиш ти у Переяслав да пиши листи до усiх полковникiв, щоб убоялись бога да подумали про козацьку славу, що ось Iванець простяга║ руку, щоб ┐┐ скаляти, внiвець обернути. А я тим часом по┐ду з Череванем у Нiжень. Я одкрию божевiльному Васютi очi, що й сам пропаде, i другим наробить лиха, як не буде за тебе держатись. Нехай лиш вiн приложить сво┐ потуги до тво┐х; тодi в усякого руки опустяться, а тво┐ полковники знов до тебе вернуться. - Нехай тепер вертаються, а вже не я буду, коли не зроблю з ними так, як покiйний гетьман iз Гладким. - Ну, не хвались iще, синку, да богу молись,- сказав понуро Шрам.- Тодi скажеш гоп, як перескочиш. Не тратьмо дармо часу, попрощаймось. Попрощались i роз'┐хались. Нiхто нiкому не сказав на прощанн║ веселого слова. Усiм на серце пала тяжка туга, мов перед яким великим горем. - Еге-ге! Бачу, бачу, куди доля хилить Укра┐ну! - говорив сам собi Шрам, понуривши голову, ┐хав позад усiх, не хотiв нi з ким розмовляти.- Невже ж,- каже,- оте║ справдi усе й розкотиться, як горох iз жменi? Невже ж на те козаки воювали i кров свою проливали, щоб пропала козацька слава порошиною з дула? Да й згадав старий смутну пiсню, що зложив божий чоловiк, як умер батько Хмельницький: Чи вже ж дармо тая безщасна _Укра┐на богоi молила, Щоб мiцна його воля з пiд кормиги лядсько┐ слобонила, На позор да поругу невiрним не давала, щастям надiлила,- Чи вже ж дармо вона боговi молила? "Мабуть, що_ дармо, - дума║ собi Шрам, - мабуть, не така божа воля, щоб Укра┐на з упоко║м хлiба-солi уживала! Чи, може, приходить уже кiнець свiту, що возстане свiй на свого? I звiдки ж пiдiйма║ться хмара, боже ти мiй милий?.. Запорожж║ перше було гнiздом лицарства козацького, а тепер виводить тiлько хижих вовкiв да лисиць. Оте║, мабуть, дожились вражi сини до порожнiх кишень, то й заводять мiж народом трусу, щоб пiд каламутний час людським добром поживитись. Завидно, мабуть, стало проклятим сiромахам, що в городового козака повно в господi. А який же враг посилав на Запорожж║, як, по розгромi ляхiв, усякому було вiльно займати займанщину? Нi, ось пiдем лицарювати!.. П'янствовати да багла┐ бити, а не лицарювати!.. Пожалуй, iншi спасеннi душi справдi одбiгли займанщйни, яко су║ти мирсько┐; а другий розбишака пiшов у Сiч, аби не робити дiла на господарствi. От i налицарювали! Утiшайсь, Укра┐но, сво┐ми дiтками! Iванець пiдлестивсь до сiчовикiв да тепер i ко┐ть з-пiд руки в князя, що хоче. Бачу, до кого вiн добира║ться, - хоче Сомковi дружби доказати, да ще ж бог нас не зовсiм покинув; iще, може, набереться сотня-друга вiрних душ на Вкра┐нi!" Мiзкуючи так, слуха║, аж iспереду пiднявся якийсь галас. Косили над дорогою косарi, а один упивсь да й простягсь серед шляху; а Василь Невольник, мабуть, задрiмав да й на┐хав; от i зчинилась заверюха. Завзятий пiд ту чорну раду сiльський люд зробився. Шрам стиснув коня острогами i пiдбiг швидше до ридвана. - Кармазини! - гукали п'янi косарi.- Iзнов розплодилась вельможна шляхта помiж миром! Да нам не вперше викошувати сей бур'ян по Вкра┐нi! Да й точаться до ридвана, махаючи косами. А один преться з сокирою, щоб притьмом колеса рубати. - Геть, iродовi душi! - крикне на них Шрам. Побачивши перед собою попа, усi зараз трохи й зупинились. - Що се? - каже Шрам. - Чи ви турки, чи татаре, що напада║те на подорожнiх! Чи в вас християнська душа, чи вже i бога й вiру забули? - Нi, панотче,- обiзвавсь один,- не забуде чоловiк християнсько┐ вiри довiку! Та як же стерпiти, коли притьмом давлять кармазини людей по дорогах? - Да ще, слава богу, в нас руки не в кайданах! - озвалось уже дво║ чи тро║. - Ще не попустимо глумитись над собою! Буде вже й того, Що один свиту золотом гапту║, а iнший, може, й сiрячини не ма║, один оком сво┐х сiножатей не займе, а ми ось_ iз половини косимо. А вибивались iз-пiд ляхiв усi укупi - Так! Бачу, бачу! - каже сам до себе Шрам.- Усюди пробралась iз Запорожжя халепа! - Iз Запорожжя! - кажуть.- Де тобi, панотче, iз Запорожжя? Це все нашi городовi коять, а на Запорожжi усяк рiвен. Нема там нi панiв, нi мужикiв, нi багатих, нi вбогих - Бiднi┐, слiпорожденнi┐ ви дiти! - сказав ┐м крiзь сльози Шрам - Нехай господь змилу║ться над вашою темнотою! Пустiть коней, пустiть! Не заступайте дороги, а то я призову на вашi глави проклятi║ господн║! - Ну, вже пустiмо, нiчого робити,- кажуть косарi, розходячись по боках дороги.Знав ти, панотче, що сказати! А вже якби не ти, то ми б дознались, iз якого дерева повиточуванi спицi в ридванi. Не оборонили б його й позлотистi┐ цяцьки, щр дурнi┐ ляхи повимудровували! - Нехай вас бог помилу║! - каже од'┐жджаючи Шрам.- У тяжкому недузi ви ходите! Проклят, проклят химородник, що заморочив вам голови! Отакi пiснi слухали нашi подорожнi до самого Нiженя. Чи за┐жджав Шрам до кузнi iпдковати коню пiдкову - у кузнi коваль, за'6увши про залiзо в горнi, балакав з хуторянами про чорну раду. - Що ви,- каже,- лагодите чересла та лемешi? Лагодьте лучче батькiвськi списи, бо буде хутко усiм робота, ┐хали в Нiжень запорожцi, дак казали, що знов пiднявсь такий гетьман, як Хмельницький. Чи сходилась де у сельцi мiж миром судня рада - дiди, замiсть щоб укладати громадi суд, розказовали, звiдки почалось козацтво i як увесь мир вибивсь був iз-пiд ляхiв i недоляшкiв на волю. - Що тепер за державцi-козаки? - каже iнша сива борода (бо тодi поважнi посполитi┐ люде носили бороди) - Ще з такими можна поборотись. То он як за Наливайка або за Павлюги були ляхи-державцi да недоляшки! Один над сотнею сiл! Та i з тими якось же нашi справлялись. Он, як був Кисiль або Вишневецький крема.. Батечки! Було йдеш, чумакуючи, степом. "Чи║ село?" - "Вишневецького".- "Чи┐ лани?" - "Вишневецького".- "Чи║ староство?" - "Вишневецького! " Та й за тиждень не перейдеш його держави. Зна║те, робили тi┐ великi┐ пани з королем, що хотiли, дак усi городи й пригороди норочдава┐i ┐м король то iiа староства, то на волостi. Да й з такими ж то, кажу, дуками бать; ┐┐ панi i справлялись. О┐сiк як зачне оповiдати, мов iч письма беручи, сива голова, то судня рада й про свiй суд забуде. -Ну, як же, як вибивались нашi з-пiд лядсько┐ кормиги? -питають молодшi. - Ге, як? Бог нашим помагав. Ляхи да недоляшки думали, що як притопчуть козака або посполитого, то й лежатиме, мов хворостина на греблi; мали вони нас за скот несмислений. А наш брат, сiрома, у сво┐й дранiй свитинi щодень, щонiч з плачем зове на помiч бога. Ляхи да недоляшки тонуть було у перинах, п'ють, гуляють, а наш брат, як той невольник до отця-матерi, озива║ться до бога, перед богом душу свою, як горющу, невгасиму свiчку, ставить: тим-то й не слабло наше серце, тим-то ми смiливо рушали супроти нечестиво┐ сили, i господь повсякчас помагав нам. Да отак гуторить-гуторить сiльська громада да й зачне ту Хмельнищину до свого часу прикладувати, зачне перебирати, як хто з козацько┐ старшини розбагатiв i з чого-то так на Вкра┐нi стало, що в одного нi грунту, нi хатини нема║, треба в пiдсусiдках проживати, а другий на сво┐ лани людей не назоветься, за всю осiнь не обореться. От iнший тут знов прийме рiч да й нiде про займанщини викладовати: - Як слобонили нашi з божою помiччю од ляхiв Укра┐ну, дак тодi по обидва боки Днiпра уся земля стала козакам спiльна i обща. От i давай дiлити по полках Укра┐ну: однi села до одного полку, а другi до другого тягнуть, i у полковому городi судову справу собi мають. Ну, а в полках осягли козаки й позаймали землi пiд сотнi, а в сотнях пiд городи да пiд села; а там уже пiд сво┐ двори, хутори да левади. От би, здавалось, i добре, та горе, що старожитнi козаки, що з_ предку-вiку козаками бувалi┐, вiйськовiй чернi позавидiли, не схотiли дiлитись рiвно. "Якi вони, - кажугь, - козаки? пх батьки та дiди зроду козацтва не знали. Зробимо перепис, i хто козак, той вольность козацькую матиме, а хто пахатний хрестянин, той нехай свого дiла гледить!" Зчинилась була буча не мала: поспiльство свого козацтва рiшатись не хотiло, що ледвi покiйник Хмельницький утихомирив. I ото, которi багатi, що на доброму конi збройне до обозу могли ви┐жджати, тi┐ зостались козаками i до ле║стру козацького записанi; котрi ж ходили пiхом, дак зостались у поспiльствi (опрiч мiщан, що по городах торги i комори крамнi┐ мали), осiли на рангових або на магiстратських та на чернечих грунтах або у шляхти та в козакiв пiдсусiдками, а iншi зостались козацькими пiдпомiчниками, що двадцять-тридцять чоловiк одного козака споряджають. Сi б то, може, й собi, як от i ми, козацько┐ вольностi пошукали, коли ж не сила! Як старшина з гетьманом розпорядила, так i зосталось. Давай посполитий до скарбу i подачку од диму, давай i пiдводу, i греблi по шляхах гати, а козак, бач, нiчого того й не зна║. Прийде було полковник або вiйськовий старшина до гетьмана: "Благослови, пане гетьмане, зайняти займанщину!" - та й займе, скiльки оком закине, степу, га┐в, сiножатей, рибних озер, i вже це його родова земля, уже там пiдсусiдок хоч живи, хоч до другого державцi, коли не любо, вбирайся. Знов прийде сотник чи осаул, чи там який хорунжий полковий до полковника: "Благослови, батьку, зайняти займанщину!" - "Займи, синку, скiльки конем за день об'┐деш". А сотники козакам займанщини по всiй сотнi роздавали. Оборе плугом, обнесе копцями, ровом обкопа║ або ограничить кляками, та вже й не суньсь туди наш брат; де заб'║ на болотi палю, там уже ти млина не будуй: сам вiн або його дiти збудують. Отак-то, братцi, отак-то, дiти, тi┐ багатирi, тi┐ дуки-срiбляники з голоти розплодились! У Хмельнищину рiдко який шляхтич зачепивсь па Вкра┐нi, приставши у козацтво, а тепер ┐х не перелiчиш! Деякi повилазили знов iз Польщi та повипрошували в гетьмана батькiвщину або материзну; а бiльш сього вельможества iз козацтва таки начинилось. I вже iнший i забув, iз чи┐м батьком разом до вiйська у сiром'язцi йшов. Той же зоставсь ув убожествi, а йому фортуна на вiйнi послужила, у старшину, у значне козацтво ускочив, а далi займанщину зайняв, свиту гапту║, а ми сiмряги мовчки лата║мо. Отак-то, братцi! Отак-то, дiти! А Шрам збоку слуха║-слуха║, да не зна║, що вже тим навiсним речникам i казати. "Нiчого й речей дурно тратити,- дума║ собi.- Тут, бачу, довго хтось поравсь, а не хто бiльш, як отi┐ проклятi┐ комишники! Бач, яку старовину розворушено! Тодi ж i бог благословив проти гордих дукiв да беззаконно┐ шляхти ставати; а тепер Iванець для сво║┐ користi роздува║ старе вогнище. Темний люд закарбовав собi в головi кармазини_ да нашийники, _так тепер тiлько тюкни, вiн по готовому слiду безумнi┐ речi й городить, сам себе возмуща║, а лукавий Iванець тим часом до свого добира║ться! Велика буде милость божа, як ми його подужа║мо!" Х Другого дня, на заходi сонця, зблизились нашi подорожнi до Гвинтовчиного хутора, що стояв трохи у боку од Нiженя, серед гарно┐ дубово┐ та липово┐ пущi. Про┐жджаючи мимо ковалеву хату (у пущi жив коваль хуторський), тiлько що Шрам одрiзнивсь од сво┐х, щоб поспитати, чи дома пан Гвинтовка, як iз дверей мов лихий пхнув жiнку, трохи коневi пiд ноги не сунулась; а за нею з макогоном вискочив з хати чоловiк. - Уже ж, - каже, - я тобi дам за цi пiснi! Добравсь тепер я до тебе! Бачить жiнка, що нiкуди втiкати, давай круг Шрамового коня бiгати. - Ось,- каже,- лихо велике! Хiба нельзя вже й заспiвати: Ой, ти старий дiдуга, Iзогнувся як дуга, А я, молоденька, Гуляти раденька! Чоловiк справдi вже був сивий, а жiнка чорноброва й молоденька. - Ось постiй, - каже, - суча дочко, дай менi тебе за космаки пiймати; я тобi покажу свою старiсть!.. Смiйся, смiйся! Засмi║шся ти в мене на кутнi!.. Моргай, моргай! Ось як моргну тебе, то й ногами вкри║шся! Та й давай гасати за нею круг Шрамового коня. А вона: - Оддиш-бо трохи, Остапе! Бач, як засiпся!А я тобi заспiваю друго┐, коли цi┐ не вподобав. Та й заспiвала, танцюючи кругом да плещучи в долонi: Коли б менi або так, або сяк, Коли б менi запорозький козак, То б вiн мене сюди туди повернув, То б вiн мене до серденька пригорнув! - Е, дак он яко┐ ще! - закричав чоловiк,- Уже ж тепер вiд мене не злизнеш! То-то я бачу, що запорожцi щось дуже часто заходять до тебе, суки, води напитися!А в ┐х не вода на думцi! Да й почав iзнов ганятись за жiнкою. А вона бiга║ круг Шрамового коня да ще й бiльш його драту║. - Згиньте ви к нечистому!- каже Шрам.- Дайте менi про┐хати! - Де ж менi, панотче, дiтись?- каже жiнка.- Вiн мене вб'║, як наздожене. Тут хоч дурний, та такий злий, як собака. - Сором тобi, - сказав тодi Шрам чоловiковi, - сором тобi iз сивими усима та блазнем себе являти! Коваль тодi розшолопав, перед ким вiн ║сть, уклонивсь панотцевi да й потяг у хату, пiймавши обличня. Тiлько на порозi ще посваривсь макогоном на жiнку, а вона йому, регочучи, показала дулю. - Чи дома пан осаул полковий? - поспитав у не┐ Шрам. - Та дома! - каже.- Там усе з запорожцями бенкету║. - Як? Гвинтовка з запорожцями! - А чому ж, панотче? Хiба не зна║те, що запорожцi тепер першi люде в свiтi? Кажуть, подаровав ┐м цар усю Вкра┐ну. - Щоб ти окаменiла, як Лотова жiнка, за такi речi! - крикнув з досади Шрам да скорiш i по┐хав од не┐. - Сiль тобi на язик, печйна в зуби! - оддала потиху ковалиха, бо була трохи п'яненька. Наздоганяючи сво┐х, Шрам iще раз зупинивсь, стрiвши божого чоловiка. - Отак,- каже,- дiду! Не схотiв ┐хати зо мною, да перше мене тут опинився! - Е, да се Шрам до мене говорить! - каже божий чоловiк. - Як оте║ тебе господь сюди занiс?- пита║ Шрам. - Да от, попали мене у сво┐ руки прощальники, сиплють срiбло-золото, не одпускають од себе жодною мiрою, да оце й пiд Нiжень затягли. - Нащо ж ти ┐м тут здався? - Оставили на мо┐ руки товариша. Занедужав у ┐х курiнний. "Одходи нам, батьку, сього козака, так ми тобi поможемо не на одного невольника". Так оте║ живу тут да й няньчусь iз ним, як iз дитиною: то спiваю йому, то що. Здобувсь добре сiромаха. Той самий, що й з тво┐м Петрусем iзчепивсь. - I оте║ тобi одогрiвати таку гадюку! - А чому ж? Менi усi ви рiвнi; я в вашi чвари да свари не мiшаюсь. - Iродова душа! - каже Шрам.- Трохи менi остатнього сина не спровадив на той свiт! - А що пак твiй Петрусь? Як ма║ться? - Тут iзо мною. Насилу, бiдний, на ноги знявсь. - Так ви оте║ в Гвинтовки гостюватимете? - Хто в Гвинтовки, а я по┐ду просто до Васюти. - Не застанеш ти Васюти в Нiженi; по┐хав, кажуть, у Батурин на раду. - На яку раду? - Хто ж його зна║, на яку! Усе, мабуть, про гетьманство клопочеться, так от iзозвав раду ще в Батуринi. - Так i Гвинтовка там? - Нi, мабуть, йому не треба Гвинтовки до сього дiла. А то чому б не зозвати ради у сво║му столечному мiстi? Да цур йому! Що нам до того? Прощай, панотче, не задержуй мене. Да з сим словом одвернувсь i пiшов собi га║м. Шрам наздогнав свiй по┐зд коло високих ворiт пана Гвинтовки. Будинки в сього значного козака були не Череваневих: гонтова криша височенна, у два п'ятра; а в кришi вiкна повироблюванi, i рiзаною мережкою скрiзь гарно облямованi. Зверху кришi по рiжках шпилi, а наверх комина вертиться по вiтру залiзний пiвень. Панський будинок був. А посеред двору в Гвинтовки стояв стовп, i в стовпу усе кiльця, то залiзнi, то мiднi, то срiбнi. Ото знак, що простий козак або посполитий в'яжи коня до залiзного, а хто значний козак, то до мiдного; як же хто рiвня господаревi, так той уже до срiбного. Череваниха, розгледiвши те все, обернулась до Шрама да й каже смiючись: - Не дурно ж, мабуть, у мого брата жiнка княгиня: у його все не по-нашому. А Шрам понуро: - Се вже так: дiгтяр i смердить дьогтем. Коли взяв польку, то вона тебе наскрiзь сво┐м духом пройме. Як ось, тiлько що нашi в'┐жджають у ворота, аж пан Гвинтовка верта║ться з польовання в другi. Круг його хорти на мотузках; за ним ┐дуть козаки, трублять у роги, да ще пар зо двi й волiв ведуть за собою. - Еге, добродiйко! - каже Шрам Череванисi.- Да твiй брат справдi, бачу, у пани пошився! Коли козак водив хорти за собою на мотузках? - Се ще не диво,- каже Череваниха,- а диво, що он якого звiря впольовали!.. Як ся ма║ш, як живеш, пане брате? - закричала до Гвинтовки. - Привiтай лиш нежданих гостей. - I жданих, i давно званих! - каже Гвинтовка, пiд'┐жджаючи до ридвана. - Чолом, кохана сестро! Чолом, любий зятю! Чолом, панно небого! Е, да хто ж оте║ ще з вами? Невже се пан Шрам? - А кому ж би була нужда,- каже Шрам,- забиватись сюди аж iз Паволочi? Ось мiй i син, пане полковий осауле, тобi до послуги. - Ну, вже тако┐ радостi я й не сподiвавсь! - каже Гвинтовка. - Настусю, Настусю-серденько! - крикне, обернувшись до будинку. - Вийди лиш подивись, якi до нас гостi завiтали! У дверях з будинку показалась господиня. Ще була молода i хороша, тiлько блiднолика панi. Зараз було видно, що се не нашого пера пташка. Не та в не┐ хода, не та й постать, да й укра┐нська одежа якось ┐й не припадала. А гарна, чорноброва була панi. - Княгине моя, золото мо║! - каже ┐й Гвинтовка.- Привiтай же мо┐х гостей щирим словом i ласкою. От моя сестра з дочкою; от мiй зять; а ось високоповажний пан Шрам iз сином. Його всяк зна║ на Вкра┐нi i в Польщi. Княгиня зiйшла з рундука назустрiч гостям, веселенько всмiхаючись, тiлько дивилась якось так жалiбно, що аж чудно усiм здалось. Зараз можна було догадатись, що в не┐ лежить на душi якесь тяжке, невсипуще горе. Гвинтовка скочив з коня, узяв свою жiнку за руку i пiдвiв до ридвана. А Череваниха з дочкою тож вилiзли з ридвана, щоб привiтатись iз сво║ю вельможною родичкою. Оглядують тую княгиню, як яке диво; до не┐, аж княгиня наче ┐х i не бачить. Щось друге в не┐ перед очима; аж помертвiла, наче щось страшенне побачила. Далi як крикне не сво┐м голосом: - Ридван! - да й упала без пам'ятi. Усi засмутились; не знали, що се з нею сталось. Один Черевань усмiхавсь, догадавшись, що тому за причина. - Ге? Не дивуйтесь,- каже,- бгатцi: ридван сей узяли ми пiд Зборовом, а в ридванi сидiв князь iз княжам. Князя ж погнали татаре до Криму, ┐┐ княжа вражi козаки, насунувшись, кiньми затоптали. Княгиню тим часом пiдвели з землi. Здихнула небога на вiтрi, да, мабуть, почувши, що сказав Черевань, аж застогнала, наче ┐┐ хто ножем шпирнув у серце. - Бач, лядське кодло! - каже тодi крiзь зуби Гвинтовка.- Я думав, вона вже забула прежнi норови, аж, мабуть, вовка скiлько хоч годуй, а вiн усе в лiс дивитиметься! - Га-га-га! - засмiявсь Черевань.- Хiба ж я тобi не казав: "Ей, не бери, бгате Матвiю, ляшки: не буде тобi з нею щасливого життя!" - Цур йому! - каже Гвинтовка.- Годi вже про се! Просимо до господи, дорогi┐ гостi. Ви, чертi! - гукнув Гвинтовка на сво┐ слуги.- Чого сто┐те поторопiвши? Однесiть панiю в поко┐. - Скажи, бога ради,- спитавсь у Гвинтовки Шрам, як увiйшли до свiтлицi,- що оте║ за дикий звiр iз рогами показавсь у нiженських пущах? Ганялись нашi батьки по низових степах за бiлорогими сугаками; ганялись нашi дiди, коли правда, що спiвають у пiснях, i за золоторогими турами по Днiпрових борах, а на такого тяжконогого звiря ще зроду нiхто не полював. - Iнший,- каже,- панотче, тепер час, iншi й звича┐. Сугаки да тури ┐ли одну траву, а сей тяжконогий звiр перегриза║ дуб i всяке дерево при самому коренi. - Га-га-га! - засмiявсь веселий Черевань.- Се вже, бгатику, справжня загадка. - Он, бачите,- каже Гвинтовка,- iдуть у двiр, познiмавши шапки, нiженськi кушнiрi да салогуби. Якi тепер смирнi та покiрливi, що в мене воли в дворi; а пiди поговори з iми в магiстратi: там зараз покажуть тобi трухлий шпаргал iз вислою печаттю! - Да що ж тобi заподiяли сi добрi люде? - пита║ Шрам. - Справдi, що добрi! - каже, всмiхнувшись, Гвинтовка.- Коли б ти почув, панотче, як сi добрi люде на городову старшину з запорожцями похваляються! Запорожцi тепер з мiщанами як рiднi брати; п'ють да компонують укупi, як би нашому брату яму викопати. I така завелась смiлость у вражих мугирiв, що ┐де значний козак улицею, нiхто й шапки не лама║. - Да пiдожди ж, пане-брате, - каже Шрам, - а ти ж сам чия сторона? - Оте║ ще! - каже Гвинтовка.- Авжеж, гетьманська. - А чого ж ти водишся з запорожцями? - Хто се тобi сказав? - Хто б не сказав, а чутка така, що ти бенкету║ш iз ними не згiрш од мiщан. - Плюй ти, панотче, тому в вiчi! Щоб оте║ я, будучи паном на всю губу, не знайшов собi лiпшо┐ компанi┐ над запорозьку челядь! - Так, так,- каже собi крiзь зуби Шрам,- бачу вже я добре, що ти пан, хоть i не кажи. А Гвинтовка глянув у вiкно да й гукнув на сво┐ слуги: - Хлопцi! Бийте вразьких личакiв по гамаликах! Женiть батогами з двору хамове кодло! - Казна-що, бгате! - каже