и галера Повезе молитись I на службу християнську, На народ дивитись". - "Царю! - прорекла старенька. - Тi галернi муки Гiрко бачить, мов сама я Впала кату в руки". - "Та галера, панiматко, Зветься трiумфова: Наготовлена к трiумфу Славного героя. Не годилось би царицi На таке дивитись, Iдучи до церкви Богу Руському молитись". - "А кому ж воно годиться?" - "Бiдному народу, Що терпить од гайдамацтва Незчисленну шкоду, Да тому, хто настига║ Хижакiв у полi, Розбива║-потопля║, пх чайки на морi. Се йому хвала в народi, Що козак проклятий На галерi, мов у пеклi, Мусить погибати. Про сю славу нашi кобзи Дзвонять по базарах, Мов громи гримлять на небi У блискучих хмарах. Бо ще й досi в нас у Кафi Головешки тлiють 58, А в Синопi й Трапезонтi Попели бiлiють 59. I крiвцею над Босфором Червонiють мури, Що рiчками розливали Хижi гайдабури". - "Ми мстимось за кривди, царю, За ясир, пожари, Що Вкра┐ну розоряють Турки да татаре". - "Ваш закон велить не мститесь: Бо на небi Мститель; Коли ж неба вам не треба, То й прав розоритель. Наш закон велить нам правде Пiд мечем шукати: Поки правди не докажем, Поти воювати. Ви мститесь, а ми кара║м Волею святою, Що да║ нам царювати Сили правотою. А над нами i над вами Той самий Создатель, Всiх народiв цар верховний I законодатель. Коли Вiн за вас не мститься, Дак не вам би й мститись: Перед присудом небесним Лучче б вам смиритись. Греки, серби, i болгаре, I жиди, й вiрмене, I албанцi, й молдаване Хиляться пiд мене. А ви що? Ви з Сагайдашним 60 I на християнство Так по-вовчому рветеся, Як на мусульманство. I нема мiж вами правди Анi щастя-долi, Опрiч п'янства, да гультяйства, Та дурно┐ волi. Ви мститесь, говориш, нене, - I повiк так буде?.. О запеклi, безсердечнi I безумнi люде! Не повiк вам плiндрувати Кафи та Синопи, Трапезонтом прославляти Козака в квропi. Мов той вiтер попiд небом Чорнi хмари гонить, Так про вашу марну славу Темна кобза дзвонить. Поти дикими полями Будете скитатись, Покiль козаки хижацтвом Будуть величатись, Вже бунчук царський у мене Ма║ за ворiтьми: Двину з усiма башами, Як орел iз дiтьми. Рушимо в козацьку землю Пiд покровом Божим I кiнець паскудним вашим Подвигам положим!" Слуха║ старенька мати, I язик нiмi║; Кров палка у ветхих жилах Гусне, холодi║. Затрусились руки й ноги... "Не лякайсь, матусю, - Каже цар, - i не турбуйся За свою Марусю. Я не горе ┐й готую, Вiчну славу й шану, Що вона любов святую Принесла Осману; Що вона йому небесним Свiтом засвiтила, Його духа, мов на чистi Крила пiдхопила. Тим i хоче вiн здобути Вашу Укра┐ну, Що таку вродила дивну, Неземну людину". Iз ясних очей в царицi Iскрами сипнуло, I лице палким рум'янцем, Як огнем, спахнуло. Мов кинджал, вона в Османа Погляд затопила, До потужного султана Так заговорила: "I се, царю милостивий, Зветься в вас любов'ю, Щоб мо┐ степи та ниви Позливати кров'ю; Щоб мiй рiдний край коханий Скрiзь повоювати, Попалити вбогi хати, I церкви, й палати?" - "Нi, сього не бiйсь вiд мене, Днiпрова Царице, Зоре осяйна, червона, Сонце бiлолице! Вирушу я так потужно, Що безумством буде Проти мене воювати... Схаменуться люде. I поникнуть головою Всi передо мною. Я на Кам'янець, на Ки┐в Наступлю п'ятою. На Днiпрi-Славутi й Рос" Помурую башти, Щоб з Москви вам анi з Польщi Не було напасти. Обгородимо Вкра┐ну, Зробим Божим ра║м, Вiру вiрою покинем I звичай звича║м. I сей рай вiд супостата Буде ваш, султана, Рiдного по Бозi брата I слуги. Османа. Я тобi й ту оборону, Башти подарую, Мов на голову корону Пишну, дорогую. I блищатимеш ти з родом Над сво┐м народом, Як веселка мiж восходом Сонця i заходом. I не буде вже козацтво Бурею лiтати Та мо║ впокiйне царство Дерти-руйнувати. А засяде по левадах, По садах спiвочих, Беручи поживу з стада Та з волiв робочих. Не сумуй, моя лилi║, Про войну ворожу; Уповай на слово щире Та на милость Божу. А тепер iдiть, молiтесь Богу предкiв ваших, Да прихилить до нас душi Ненавидцiв наших!" I злегенька до Марусi Турчин уклонився, Приложив до серця руку, Стиха вiддалився. ДУМА ШОСТА Мати мов нiма стояла, Вельми дивувалась: Не таким вона султана Бачити лякалась: "I тебе вiн не займа║ I не обiйма║?" - "Нi, матусю: коло мене Навiть не сiда║. Вiн царю║, верховодить За мо┐м порогом: Тут посто┐ть, поговорить I вiдiйде з Богом. пдьмо, мамо, помолiмось За сю тиху душу, Що й подумати про кривду Вiд ┐┐ не мушу". - "О! Молiмося, дитино, Ще за двох до Бога... Коли ж серце се покине Мука да тривога?" I, схилившись на Марусю, Мати заридала... А чого Левко здобувся, Нiже не сказала. ПIСНЯ ШОСТА ДУМА ПЕРВА I "Чого ти, паньматусю, так зiтхнула, Мов радощi згадала молодi┐ Або в той край душею позирнула, Де зникли в нас надi┐ дорогi┐? Чого очицi так позападали I голосочок твiй перемiнився? Чи пiдданки що бовтнули-сказали, Чи, може, сон страшний тобi приснився? Iз чим вiд мене ти, матусенько, та┐шся?" - II "Моя ти зоре в туманi густому! Моя ти квiтко пишна на морозi, Гiрка сльозина в кубку золотому, Тиха надi║ в праведному Бозi! Так, я лiта згадала молодi┐ I в край сумний душею позирнула, Де тлiють кiсточки його святi┐, До нього б я i в пекло полинула... О, лучче б я про се не знала i не чула!" III "Про що ж ти чула, серденятко бiдне, Мiй дорогий, розколений кришталю, Мо║ ти щаст║, несказанно бiдне, Гiрка потiхо i солодкий жалю! Про що дозналась? Вже ж ми в домовинi, I нi печалi нам, нi воздихання! Там, у земному ра┐ на Вкра┐нi, Про нас нi чутки, анi споминання! Не плач, матусенько, моя ти росо рання!" - IV "Про татуся я, доню, перечула..." - "О мамо!.." - "Так, нема його на свiтi... Нема вже сонця; хмара обгорнула Ввесь свiт. Пора й менi туди летiти". - "Умер?" - "Згорiв iз церквою святою... Сьогоднi Товстогуба я зустрiла... Пiймавсь i вiн татарам у неволю..." - I не скiнчила речi, обомлiла, I очi заплили холодною сльозою. V То не роса з очей, гiрка отрута, Мов та смола з проклятого анчару, Що нею жаль слiпий i помста люта Намазують кинджала яничару. Вже не тече сльоза, нi! Капле тихо, Як мертва кров холодна, почорнiла. Не дозна║ вiд не┐ пiльги лихо: Бо серце сукроватою 'бкипiло I в болiстях сво┐х зотлiло й занiмiло. VI Обнявшись, лiто плакало з зимою; Мiшалися гарячi з льодяними... Якою ж ти здавалася сумною, Царська палато, iз гостьми сво┐ми! О, не про те великi будiвничi Тво┐ цяцьки на мармурах тесали, Щоб у тобi вiд серця щирi речi Не винами - сльозами запивали, I "пам'ять вiчную" замiсть пiсень спiвали! VII "Сьогоднi я була на тiм базарi, Де кобзарi по-нашому спiвають... I бачила, як двох вели у парi... О, не питай, куди!.. Вони й не знають, Хто дивиться на них! На голiм тiлi Пошарпанi жупани. Бородатi Обидва, мов ченцi, i бiлi-бiлi, Як вiск: бо, видно, все сидiли в хатi З вiконечком малим, в хурдизi тiй проклятiй"... VIII "Матусю, хто ж то був?" - "Ох, Товстогубий!" "Мiй Боже! Дак се вiн i був?" - "Як чу║ш... А другий... Другий був... Козак твiй любий... Що ж ти мовчиш? Чом дивом не диву║ш?.. Ой, Боже! Хилиться! Рятуйте! Пробi!" На крик страшний збiгаються туркенi, Грекинi, ляхiвки i, як особi Великiй, служать бiдолашнiй ненi, Сераля пишного невольницi мiзернi. ДУМА ДРУГА I Нездужа║ Хасеки-Хуррем, i султана Два рiзанцi безвусi сповiщають. Серальськi лiкарi iз Лехистана Книжки лiкарськi, суплячись, гортають. Iде султан, покинувши в диванi Башей та вiзирiв широкомовних, I до Марусино┐ почивальнi Шле наперед рабинь сво┐х безмовних, А сам сто┐ть сумний, хмурний, як у туманi. II Його не хоче бачити Маруся I лiкарiв до себе не пуска║. Над нею молитви святi матуся Немовби вже над мертвою чита║. Священик сербський править одходную. Вона лежить, як цвiт лелi┐ пишний, Косою скошений. Печаль нiмую Свiт ув очах виявлю║ огнистий Та вираз на лицi понуро-урочистий. III Велить Осман покликать Кантемира I, зачинившись, радиться з ним довго. На другий день галерою За┐ра Пливе з Скутар 61 до Рогу Золотого 62. До мармурiв причалю║ барвистих... Iде переддвiрком... ┐┐ стрiча║ Новий баша у шатах позлотистих I на ┐┐ питанн║ об'явля║, Що вже Абаз-баша десь iнде пробував. IV Донесено про нього падишаху, Що вiн очам царициним нелюбий, I зараз фiрманом його, тiмаху, Вiдставлено вiд осяйно┐ служби: "Як з неба й грiм гримить, i сонце ся║, Так гнiв i милость в оцi у царицi. До не┐ вся вселенна притiка║, Мов караван в пустинi до криницi". Щасливить поглядом i поглядом кара║". V Перед царициним блискучим лiжком Навколiшки За┐ра припада║, Недужнiй щось на вухо шепче нишком... Рум'янець на лицi в царицi гра║. Обнявши лiкарку, в уста цiлу║, Зове матусю, плаче i смi║ться: "Вiн жив, - рече, - i вiще серце чу║, Що жизнь його, як нитка, не порветься... О мамо, зiронько! Як любо серце б'║ться!" - VI "Так, жив, i я не з тим явилась, Щоб тiльки вас про се оповiстити, Нi, в нас тепер страшна труса зробилась... Ви мусите велике щось вчинити, Велике i страшне, коли з неволi Сво┐х братiв вам любо рятувати, Коли вам любо, щоб у чистiм полi Вони могли, мов соколи, гуляти, По морю Чорному чайками знов лiтати". - VII "За┐ре! - прорекла тогдi Маруся. - Нема нiчого так менi страшного, Щоб я сама i дорога матуся... Кажи, За┐ро, просто... Я готова Скiкнути зараз на Мосток Мертвецький, I на гаку залiзному висiти, I мучитись, як Байда Вишневецький, I пси голоднi тiлом накормити, I в морi потопать, i на огнi горiти!" VIII За┐ра по покою позирнула, Послухала з минуту пiд дверима, Вiд серця сумовитого зiтхнула, I стелю, й стiни обвела очима. "Чи пiп у вас сьогоднi був?" - спитала. "Був". - "Слухайте ж: при нiм нi слова! Щоб i крилом, i вiтром не торкала Сi║┐ речi перед ним розмова: Попiвський-бо язик всiм злам земним основа",- IХ "За┐ро! Не клепли на Бога правди! - Марусина про се озвалась мати. - Стидись таке казати, щоб нам зради Найперш усього у попа шукати". - "О, не гнiвись на мне, паньматусю! Я не сво║ промовила вам слово; : Мiй муж звелiв остерегти Марусю, Царицю нашу вiд попа лихого: Бо вiн, - рече, - продасть i Господа самого. х Попи, - рече, - запродали Пророка, Того, що возсiяв iз Назарета Ще перше, нiж ясну звiзду Востока Аллах явив народу Магомета. I навiть козаки не довiряють Нi язику попiвському, нi оку: Нiколи ж бо попа не допускають В кошi до себе, мов джуму жорстоку, I молитви, - рече, - самi собi читають". - XI "За┐ро, годi вже про чоловiка. Кажи про дiло. Не йому се знати: Бо вiн - невiра, розумом калiка". - "Калiка сей вас буде рятувати, I розуму в рятунку стiльки явить, Що возвеличить ваш народ нiкчемний I серед вас iм'я сво║ прославить Не тим, чим мотлох славиться корчемний, Безощадний палiй, кровоточитель темний". - ХII "Не розумi║мо тебе, За┐ро". - "Мiй муж iз Кочубе║м рiдне братт║. Ваш Кочубей Левко - брат Кантемира. Одно у них обличч║ i завзятт║, Одна на свiт ┐х мати породила". Маруся дивиться на матiр... "Доню, - Промовила старенька, - се За┐ра Говорить щиру правду. Ми з тобою Не знали, що Левкiв отець та був невiра. ХIII Його малим ухоплено в Нагаях, I за Порогами у християнствi Згодовано i в рицарських звичаях". - "Дак мiй Левко родивсь у мусульманствi?.. О, хто б не був отець його i мати, За кожну iскру жизнi дорого┐ I за одно словце його вiддати Готова я царськi мо┐ палати I жизнi сотню лiт щасливо┐ земно┐!" - XIV "Коли готова, то й вiддай, царице, Як оддала б i я за Кантемира! На небесах твiй дух возвеселиться", - Рече поважним голосом За┐ра. "Готова, о, готова, сестро!.. Боже! Ти чу║ш з неба... О Пречиста Мати! Нехай твоя свята рука поможе Менi Левка з неволi рятувати!" I, знявшись, почала солодкими ридати. XV "Моя царице! - каже ┐й За┐ра. - Година дорога. Я сповiстити Про все негайно мушу Кантемира, Щоб дiло починав сво║ робити. Учора вiн просив, благав султана Подарувати жизнь йому Левкову, Та не вблагав запеклого Османа. Звелiв собi на блюдi козакову Прислати голову у баню мармурову. XVI Та не блiдiй, не зцiплюй рук, царице. Вiн пiйде в баню ще аж завтра вранцi, А ввечерi, як Геспер 63 загориться, На волi вже з Левком всi будуть бранцi. ┐х сорок душ самого отамання Сидить у Чорнiй баштi над водою, Ждучи свого страшенного карання. Попливемо туди удвох з тобою, I будеш ти сама Левковою судьбою". - XVII "Як се, За┐ро? Я не розумiю". - "Ось як. Iсторiя се вже давняшня, Та розказати добре не зумiю. Розмова мужа iз царем вчорашня Йому вiдкрила на Османа очi: Що вiн у нього не гетьман великий, А парубок малий, пiдпарубочий. I ганьбою було б йому навiки - Про туркiв розливать кровi людсько┐ рiки. XVIII Не хоче бiльш Османовi служити, А ввiйде в мир i лад iз козаками I вкупi будуть москаля душити, Ляха й волоха бити й плiндрувати". - "Як! - прорекла на се старенька мати, - Сього вовiк не може бути-статись, Щоб нам на християн iз вами встати I вкупi у людськiй кровi купатись!.. То чим же нам тогдi, яким народом зватись?" - XIX "А станеться, - вiдказу║ За┐ра, - Бо не дадуть ляхи самим вам знятись I без орди страшно┐ Кантемира Од ворогiв сво┐х оборонятись". - "Марусю! Вибирай, моя дитино: Чи в Ки║вi царицею назватись I рiдну ущасливити кра┐ну, Чи од вiнця царського вiдказатись I християнськую прийняти тут кончину?" - XX "Я вибрала, матусю, ясна зоре! Не знаю, що з того братерства буде: Чи людям щаст║, чи велике горе, Чи славитимуть, чи клястимуть люде Мого Левка i з ним невiру-брата: Я знаю тiльки те, що жизнь i волю Йому даю, обороню вiд ката, I вiн помститься за свою неволю, Про те ж не думаю, що станеться зо мною". - XXI "О серце пресвяте! - рече За┐ра. - На диво Бог явив тебе народу... Не для одного, бачу, Кантемира Вiн дав таку в печалях осолоду. О сестро рiдна! Нi, ти не цариця: Ти, сестро, вища всiх цариць великих! Iм'я тво║ на небесах святиться, I ангельськi тебе прославлять лики... Покинь сей грiшний мир, сумний, кривавий, дикий!" XXII I сльози добрi, перла многоцiннi, Живущою, зцiлющою водою Лились, природи дар святий, безцiнний, I обiймалася сестра з сестрою... "Покину, о, покину, як терновий Вiнок, i там, на небi, панотцевi Скажу: "Ти був премудр i свят у словi. Бери мене на ручки, i Отцевi Небесному хвались: "Ось мiй вiнець лавровий!" XXIII А ти, матусю, ти, мов голубиця, Мов дух святий, на небо вознесешся, I возсiя║ш, i возвеселишся, I смiхом херувимським возсмi║шся: Бо породила душу чесну, чисту, Що не схотiла грiшно царювати... Побачу там я i Христа, й Пречисту I припаду ┐й до подолу шати: "Ти, Ти мене любить навчила i страдатиi" - XXIV "О раю! Де ти? Що ти? Як ти ся║ш? - Промовила зтатарена русинка. - - Коли ти так цвiтами процвiта║ш, Як на землi любов'ю вiрна жiнка, - Воiстину ти диво невимовне, Ти - добростi Господньо┐ пучина! I, як стебло кадила благовонне, До тебе лине ся свята людина... Се чисту дань да║ Аллаховi Вкра┐на". ПIСНЯ СЬОМА ДУМА ПЕРВА Дивна чутка по Стамбулу, Дивна вiсть лiта║: Падишах сво┐й царицi Берло довiря║! Берло, жизнi знак i смертi, Властi над вiйськами, Над галерами, скарбами, Землями й морями. I не море на Босфорi Вре та в берег плеще: Вiд тополi до тополi Чадра чадрi шепче... I не вiтер по дiбровах Чинарi гойда║: До чалми чалму розмова Тиха нахиля║. "Мабуть, вже кончина свiту, Що султан великий Догоджа║ без завiту Норовам русинки. Повелiла - i знак смертi, Жизнi, ба й потуги У руках блищить у не┐, Турку для наруги. На колiна (о пророку!) Став перед блiдою, I назвав (о стид Востоку!) Дiвою святою. I сво║ наслiдне берло (О сини й унуки!), Мов жiноче веретено, ┐й подав у руки". ДУМА ДРУГА Вi║ вiтер, повiва║, Син║ море гра║; Золотом його з заходу Сонце залива║. Та нi золота на морi, Нi на небi сонця Не вбача║ бiдний бранець Iз свого вiконця. Угорi над головою, Мов каганчик, ся║, Мутним свiтом кострубатi Мури облива║. Бо не дармо Чорною та башта зветься Чорно, темно, сумно, гiрко там живеться. О, яке ж воно й житт║ у домовинi! Серце ни║ у неволi на чужинi; Думка вороном лiта║ по Вкра┐нi, Кряче-плаче, покланя║ться родинi, Та нема рятунку при лихiй годинi. Сорок ┐х сидить у баштi без одного, Що коня в степу сiдлали вороного, Не питаючись, не боячись нiкого, - Тих, що бурею на море налiтали, На лиман, мов стадо лебедiв, спадали, Кого стрiли, жакували-плiндрували, Супротивного у полi трупом клали, В Чорне море каменем нiмим метали. Не одну галеру на пожар пускали, Попелами берег не один вкривали, На невольницькi базари налiтали, Козакiв-братiв з неволi визволяли, По Вкра┐нi рiднiй славою сiяли, Мов квiтки в городi, пишно процвiтали. * * * I понуро мовчать молодцi низовi чуприндири... Без одного сидить ┐х у баштi десяткiв чотири... Вже вiд нужи облазили в хирних обiрванцiв гирi, I в кулак, як мовляв той кобзар, з голоднечi трубили. ДУМА ТРЕТЯ У вiконечко ┐м милосердна рука подавала Трохи хлiба святого, а часом кришеник i сала. А про борщ в'язники, вже який в нiм i смак, забували, Сировцем да потапцями душу гiркую питали. Повпивались кайдани бiдахам i в ноги, i в руки; Дознають на приковi короткiм страшенно┐ муки. На соломi гнилiй, мов той пес-волоцюга, лягають, Полягавши, сльозами один одного обливають, Укра┐ну простору та вольну, свiй рай, споминають: "Ой ти, краю, наш раю! Ти ся║ш степами-полями, Повбиравши степи та поля, мов стрiчками, рiчками. Ой ти, Днiпре-Славуто, наш давнiй ти шляху козацький! Iзжили на тобi ми свiй вiк молодецький-юнацький. Нашi предки в тво┐х водах чистих святих охрестились, А дiди у тво┐х покаянних печерах молились, А батьки на тобi за козацькi┐ вольностi бились. Ой ти, Росе, пораднице наша! Ти, втiхо Росаво! Честе наша й поваго, велика козацькая славо! Ти, Суло наша, Сулице! Полем далеко гуля║ш, Iз Ромна та в Черкаси з тугенького лука стрiля║ш, Ненавидникiв наших лихих хоч не б'║ш, то ляка║ш. I ти, Ворскло, бабусенько люба; старенька, тихенька, Як щаслива дитина ясненька, як рай веселенька! I ти, Доне, наш брате, товаришу вiрний в недолi, Пристановище певне старо┐ козацько┐ водi┐ Воздихання та сльози гiркi ми до вас посила║м, Як батькiв, матiрок, як сестриць-жалiбниць, вас вiта║м: Ми щодня, щогодини й хвилини про вас пам'ята║м. А ти, Мати козацька! Ти, Батьку козацький Великий! Процвiтайте мiж людьми хвалою вовiки i вiки, Щоб хилились до вас помiчницi Днiпровi, всi рiки, Посилаючи борошно вам i з бочками горiлки! Нам не ┐сти вже хлiба у вас, горiлок тих не пити, Споминаючи вас, тiльки плакати гiрко, тужити". * * * Так мовляли старi козаки, сiчовi козарлюги, Молодi ж пiдiймали гуртом плач невольницький другий; "Ой чого нам було в козаки сi охочi ходити! Чи не лучче б нам хлiб святий в полi на волi робити? Чи не лучче б нам волики, йдучи шляхом, поганяти, Поганяючи, спiвами степ або гай звеселяти? Сидимо, гинемо тут, нi будня, нi свята не зна║м, I про Бога, про образ його пресвятий забува║м. Хоч би дав нам Господь увi снi святу церкву уздрiти I в диму тiм кадильному свiчку йому засвiтити, I забути, заснувши, сей смород страшенний, сю нужу, В головах ковтяхи, у ногах повсякденну калюжу. Нi, не сниться вам церква свята, образи з корогвами, I на сонечку дим золотий та пахущий клубками, I спiванн║ спасенне церковне з попiвським читанн║м, I причаст║ велике, сумне i страшне з упованн║м. Сниться нам i вночi ланцюгiв та кайдан брязкотанн║, Мов пекельний той плач i страшенне зубiв скреготанн║. Сняться нам на залiзних гаках безконечнi┐ муки Та погибельний крик i жаданн║ з душею розлуки. Завтра ти, наш гетьмане хоробрий, наш соколе, кажеш, Вiд меча беззаконного тут перед нами поляжеш. А ми будем щодня поодинцю над морем висiти, А зiрвемся з гака, пси нас будуть терзати да ┐сти. О, тяжким ми грiхом, миле братт║, в чомусь провинили, Чи не тим, що в кабак охотнiщ, нiж до церкви, ходили? Чи не тим, що попу на молебень шагом скуповали, А в шинку й таляра, мов шага, на медах пропивали? Чи не тим, що недiлi свято┐ в походах не штили I по п'ятницях бубни, цимбали по ринках водили? Може, тим, що отця, матiр, сестер, братiв зневажали, Проти церкви шапок через пинду дурну не здiймали I святого хреста на себе мимоходом не клали? Може, й тим, що сусiд хлiба-солi й худоби збавляли Старих жен i сивеньких дiдiв в груди стрем'ям штовхали, Немовляток-дiтей серед гулицi кiньми топтали I з пiском чисту кров неповинну, мов з жарту, мiшали? Або й тим, либонь, братт║ кохане, коли провинили, Що дiвчат молодих та вродливих до себе манили, Заманивши, в ясир та в гареми ордi продавали, пх дiвоцькою кров'ю слiпих кобзарiв наповзли, По базарах пiд кобзи, пiд бубни й баси танцювали, Не горiлку, ту кров неповинну лили-проливали, В горiлчаних калюжах, в грязi гопака вибивали, Дорогi златоглави, са║ти iз жарту каляли. За те Бог милосердний тепер нас в неволi кара║, Вiд грiхiв нашу душу великих, тяжких очища║, Тихий рай безпечальний за муки страшнi вiдчиня║". ДУМА ЧЕТВЕРТА Обiзветься на се тихим гласом Левко: "Гей, панове! Ви - козацтво хоробре й палке, та, шкода, безголове. Вас попи та дяки напiдпитку малого навчають, А великого вчити й на путь наставлять забувають. Мене Бог сподобив без попа й без дяка просвiтитись I звича┐в козацьких без пляшки та чарки навчитись. Непитущого ви за гетьмана собi обiбрали, Через п'янство ж сво║ у неволю погибельну впали. То я ваших грiхiв на свiй пай не беру й не приймаю: Через ваше безбожництво славу лицарську теряю. Коли б ви горiлок у човнах од мене не та┐ли, По домiвках тепер би в добрi та в шанобi сидiли. Не так гiрко менi з молодими лiтами прощатись, Як в Петра Сагайдашного пентюхом з вами назватись. Вже нiхто з вас не вернеться в Сiч i на славну Вкра┐ну I не скаже: "За те Кочубей у неволi загинув, Що не кидав п'яниць iз чайок у безодню морськую: Через зраду гультяйську втеряв корогов золотую. I не кожен по стратi в обитель Господню полине: Вiдопхне беззаконника Бог, в преiсподню закине. Дак нехай вiн i в пеклi з'ясу║, що в словi i дiлi Був я честен, статечен, i плями не маю на тiлi. Бо не знавсь iз жiноцтвом дурним; полюбивши ж Марусю, Шанував ┐┐ матiр так, як би й рiдненьку матусю, - Шанував так, як Сiч: бо я роду мiж вами не маю... Кантемира ж невiру за брата собi не вважаю I не хочу з фурдиги й кайданiв один слобонитись: З вами славен я був, з вами буду i смертю дiлитись. Шанував я Марусину матiр, панове, святую, То й не зводив з ума, не туманив дочку молодую. Я нi разу, панове, й за рученьки з нею не взявся: Мов зорею ясною на небi з землi любовався. До криницi, панове, ходив я щоранку свiточком I втiкав потай миру вишневим садочком. Перечувши ж тепер, що вона вже велика цариця, Мо║ серце страшенно болить, а душа веселиться. Бо течуть iз царициних рук милосердiя рiки, I Господь ┐┐ душу за се не оставить вовiки. Я й на небi ┐┐ не бажаю за рученьки брати, I в уста благодатнi, зцiлющi святi цiлувати. Оддалiк там на не┐ любовно я буду дивитись I коханн║м ┐┐ перед Господом жизнi хвалитись". ДУМА П'ЯТА По сiй мовi замки пудовi у дверей забряжчали, I засови у кунах залiзнi, важкi завищали. I двi поли широких дубових дверей розчинились, На порозi два янголи з неба в сiяннi з'явились. Бо сiяло у дверях, мов рай, по Босфору садами, Пречудовними баштами, золотом, склом, мармурами. Червонiло на заходi сонце... Маруся й За┐ра, Ся голубка в любовi тиха, ся душа свiтлокрила, На козацьку бiду та на нужду страшенну дивились I, вжахнувшись, одна до 'днi║┐ плечем притулились. "Ой ви, бiднi невольники! Як се ви й живi зостались, Що в таку превелику бiду та в неволю попались? Я прийшла вам диханн║ здорове та й очi вiддати, Божий свiт в благовоннiй красi й чистотi показати". - Так промовила, ронючи сльози, як жемчуг, Маруся. "О! Тепер я, - рече, - нi царiв, нi катiв не боюся". - "Хто ж ║си ти, чудовна людино? Звiдкiль ти взялася, Що нам сонцем, i свiтом, i ра║м небесним здалася?" "Я Маруся, - рече, - Богуславка, коли ви чували, Що татаре в ясир, у полон, у неволю забрали". Затрусились невольники бiднi з журби та з печалi I вiд туги тяжко┐ лицем до землi припадали. "О, бодай же, Марусю, ти щастя та долi не мала, Що ти нам царюванн║ сво║ осяйне показала!" - "Нi, не лайте мене, земляки, не кленiть, не корiте, А за душу мою милосердного Бога молiте. Дарував менi цар цiле царство, та я не схотiла, У темницю до вас непорочними крильми летiла. Се у мене в руцi царське берло, дивiтесь, сiя║: Всiх людей пiд мо║ повелiнн║ воно нахиля║. Бо по┐хав далеко на влови султан iз башами, I до ранку владичиця я над землею й морями. Трiумфову галеру тобi, мiй Левко, я дарую, Киндяки, златоглави, i утвар, i снасть дорогую. I невольникiв тих порозкову║ш сам ти на морi, I звiрюку ляха зоставляю на всiй тво┐й волi. У галеру червiнцiв я безлiч iз скарбу набрала, Поставами без мiри кармазину й сукон наклала, I габою турецькою добре звелiла прикрити, Щоб не вельми стамбульцям завидливi очi дражнити. Випливай, мiй лебедику, з вiтром попутним тихеньким, Уклонись там од мене всiм людям поклоном низеньким". I волшебним жезлом, царським берлом, Маруся махнула I кайдани залiзнi з Левка, мов солому, струснула. Вiд кайдан Кочубей, мов приснилось йому, слобонився. На Марусин вiн лик, мов на образ чудовий, дивився. "Духу мiй! - прорекла вона, зблiдлiй i зцiпивши руки. - Наступила хвилина гiрко┐ земно┐ розлуки... Знай, нiколи тебе, о! Нiколи я так не любила, Як у нуждi страшеннiй, в багнi та в кайданах уздрiла, Приступи, щоб у нас по Вкра┐нi та слава постала, Що велика цариця в уста козака цiлувала!" Приступив та й упав на колiна, i серце замерло... Покотилось iз рук у Марусi Османове берло. "З тво┐х уст я п'ю смерть, - прорекла вона, - добре се знаю, I кончину мою поцiлунком солодким вiтах". I закрилась полою сво║┐ царсько┐ порфiри, I побiгла, покинувши берло в руках у За┐ри. "О, спасибi ж тобi, похвало Укра┐ни велика, Що ти нас слобонила з сього бесурменського лиxa!" Козаки, стрепенувшись, як мурi ведмедi, казали I хрести величезнi на себе, ридаючи, клали. "Хоть потурчилась ти ради лакомства й панства, небого, Та пiсень по шинках, молитов по церквах буде много. Спасемо вiд грiхiв ми гуртом твою душу убогу, А до турчина знайдемо луччу, тверезу дорогу". Обiзветься Левко Кочубей, i гуде його голос, Мов той дзвiн великоднiй, i зв'яв у комишникiв волос. "О слiпе ви бурлацтво! Не вам ┐┐ душу спасати: п┐ жде на небi Пречиста Iсусова Мати. Ось галера блищить золота перед нами: рушаймо. I Марусину славу iз роду та в рiд передаймо". ДУМА ШОСТА Дивна чутка по Стамбулу, Дивна вiсть лiта║: Кантемир галеру в море Сам випроводжа║! Трiумфову проводжа║ Пинду правовiрних, I на нiй iз вiтром гра║ Корогов невiрних! I не хвиля на Босфорi Мармури змива║, Чадра чадру зустрiча║, За руки хапа║. I не вiтер крутить хвилю, В кучерi звива║: До чалми чалма белькоче, Стиха промовля║: "Кiнець свiту наступа║: Серце-бо жiноче Всiм Стамбулом повертав, Як само захоче. У руках в джавурiв клятих Шабельки блискають. На наругу нам з гармати, Пливучи, гримають. I несе ┐х вiтер буйний, Мов стрiлу по морю, I спiвають гайдабури Про козацьку волю. Нi, не нам, не туркам править Свiтом сим широким: Переважила русинка Нас умом глибоким". Як народиться мiж ними Цар ┐┐ удачi, Наш Восток не раз гiркими На морi заплаче. Як народиться ж цариця З розумом Марусi, Не одна тогдi присниться Нам бiда й на сушi". ПIСНЯ ВОСЬМА ДУМА ПЕРВА I Горить лампада ярко, аж пала║, Неугасима жертва, дар любовi, Що й турчиновi душу просвiща║. Да║ високi мислi й козаковi... Се чисте серце так горить-сiя║ У мороцi глибокiм iзувiрства, Що з Бога правди людям виробля║ Чудовище ненавистi да звiрства. Ума й науки бич, корону су║вiрства. II Постила цiлий день старенька мати, Крижем перед Пречистою лежала, Щоб непорочну трисвяту вблагати, Немов якого турка-яничара, Послать ┐┐ дочцi тиху кончину. "А на мене, стару, - рече, - всi муки, Що мали впасти на мою дитину, Перенеси - аж до душi розлуки... Нехай за доччину вину страшенно гину! III Нехай до Бога я, мов дим од жертви Криваво┐, здiймусь i преблагого Умилосерджу, щоб сi костi мертвi Воскресли для блаженства неземного, I вкупi з ним, вовiки незабутим, I бiдною Марусею мо║ю В Тво┐м чертозi святопресловутiм Жили й цвiли щасливою сiм'║ю... О Боже! Не карай нас помстою тво║ю! IV Се, може, нас бiда за те постигла, Що я дочку в коханнi покривала, ┐┐ любов, мов немовля, пестила I рiдним сином бесурменця звала. Чи, може, я Тобi не догодила, Що i в недiлю дещицю робила, - Не кожну п'ятiнку постом постила, Не кожне свято приносами штила... Ой, чи не тим же я дочку мою згубила!" V I, впавши ниць, хрестом стара лежала, Стогнала стиха, мов уже кiнчилась, I, як листок осiннiй, трепетала: Бо ┐й Пречиста в омряцi з'явилась. Мережаний божник зробивсь престолом; Божниця темна зорями окрилась, I янголи, злетiвшись там собором, Спiвали, нiби архирейський крилас; А серед них якась людина засвiтилась. VI О Боже! Се ж сiяв небесним свiтом Той, хто явив ┐й образ Твiй пречистий. Як сонце праведне барвистим лiтом, Блищить на нiм одежа снiгом чистим. Возносить вiн молитву, мов кадило, I воздiянi║ руку сво║ю творить... Ущухло все кругом i занiмiло: Бо Пресвята, мов стиха грiм, говорить: Тим, як листок, тремтить запостуване тiло. ДУМА ДРУГА I "Матусю, зiронько! - рече Маруся, До матерi припавши головою. - Чого ви тремтите? Я не боюся Тепер i пекла, й сатани самого". - "О доню!.. - I вста║ мов з мертвих мати. - Я бачила святе, предивне диво... Не маю слова, щоб оповiдати... Боюсь промовити що-небудь криво Про те, що прорекла Цариця милостива". - II "Яка цариця?" - "Пресвята, пречиста I поки свiту преблагословенна. Тепер уже в квiтках тропа терниста; Тепер блищить, мов рай, темниця темна. Я бачила й його в вiнцi святому, Кому нема в мене iменування, - Отця твойого у життi земному... Сподобивсь вiн на небi царствування. О доню! Вже нема печалi й воздихання". - III "I не повинно бути!" - Чий се голос? Чи з-пiд землi, чи з неба?.. Стуманiли Обидвi, i заворушився волос В обох на головi, i понiмiли... I незримою рукою Занавiс одкрилась; Мов зорею огняною Хата освiтилась. Сонечко, мов жар, горiло, Жеврiло над морем, Як надiя в серцi тихiм Над бездонним горем. Освiтило теплим свiтом Божники з богами, Що стояли пiд квiтками Та пiд рушниками. А Пречиста в ту хвилину Як жива стояла, I дитину, мов картину, На руках держала, - Вiрно┐ любовi й жизнi Символ благодатнiй... Його й простий розумi║ Серцем розум хатнiй. I в тiм свiтi теплiм, тихiм, Що мов з неба лився, Вiсник мира i утiхи Ангелом явився. Став i до Марусi руки Простирав, мов крила, I мовчав: сама за нього Постать говорила. I немовби ┐й молився, I немов журився: Бо до не┐ якось любо Стиха похилився... Се був той, хто дав ┐й берло Властi над вiйськами, Над галерами, скарбами, Землями й морями, - Берло, жизнi знак i смертi, Ключ, що вiдмика║ Всi в'язницi i на волю В'язнiв випуска║. I взяла той ключ Маруся, I поцiлувала, I з плачем царевi в ноги Мовчазна упала. Мовчазна, бо повна дяки За можбу велику, У неволi повертати Волю чоловiку... "Встань, свята, небесна дiво! - Прорече вiн тихо. - Встань, сердець великих диво, Чистих душ утiхо! Я у тебе сей знак властi I можби зоставлю, I себе, мов той преславний Аль-Рашид 64, прославлю. Положи його, кохана, У ногах в богинi, Що твiй розум осiяла, На чужiй чужинi. I нехай дива вiн творить, Тюрми вiдчиня║, Про мiй дух тобi говорить I напомина║". - "О грозо i каро миру! - П рорекла Маруся. - Я тобi сказати тиру Правду не боюся. Смерть мою я, царю, знала, Знала, що робила: Я його поцiлувала, Бо й люблю, й любила. I люблю, й любити буду Над усяку душу: Покiль серце б'║ться в грудях, Перестать не мушу!" Осмiхнеться цар: "Кохана! Ти мене не зна║ш, I к о з а ц ь к о ю султана Лютостю сповня║ш. Тiльки помисли вiд мене У серцях закритi: Я все добре i мерзенне Знаю скрiзь по свiтi. Щирого й ║хиду знаю, Друга й супостата I на всяку кривду маю I суддю, i ката. Се ж не кривду ти вчинила". О ти наш великий! Дай нам правдою Тво║ю Дихати вовiки! Ти його тогдi любила, Як мене й не взрiла... За його любов ти царства Взяти не схотiла. Чи менi ж тебе карате, Ясноока зоре, Дiво, повна благодатi, Правди й честi море! Дай менi на тебе серцем Праведним дивитись, Образом тво┐м небесним, Тiльки веселитись!" Ще царевi не дiйма║ Укра┐нка вiри, Думку думкою впиня║, Каже до невiри: "Я в галеру трiумфову Золота поклала I йому, мов ту полову, Все подарувала". - "Коли б ти в мо║му домi Всi скарби забрала I на спомин козаковi ┐х подарувала; Коли б царство все забрала З землями, морями, I Стамбул попаювала Промiж козаками, А зо мною стала жити У мужичiй хатi, - Не схотiв би я й гледiти На царськi палати. Моя зоре, моя доле! Вiдай щиру правду: Ми держали з Кантемиром Та║мничу раду, I звелiв я в та║мничiй Радi Кантемиру, Щоб вiн, так як ти б хотiла, Обманив За┐ру. Заслужив козак твiй смертi, Но його скарати Се було б найкраще в свiтi Серце розтерзати. Нi, Осман тво┐м великим Саном не жарту║: П о л о в и н у властi й сили Вiн тобi дару║. Ти чинила, що хотiла, Як верховна сила, I менi дарами тими Духа веселила". - "Знай же й ти, великий царю, Щиру й повну правду... Не прийми сього за зраду Нi в тяжку досаду: Коли б хто менi корони, I царськi┐ трони, I всi берла, i всi перла, I всi мiлiони, Мiлiони мiлiонiв Дав iз рук у руки, - Не взяла б я пiд умову З любленим розлуки. У гiркiй, мiзернiй долi З ним волiла б жити, Нiж на пишному престолi Над царми сидiти". - "Ой, мiй царю, ти правдивий! - Прорече тут мати. - Нехай свiтить Божа правда На тво┐ палати! I нехай тебе наставить, Як у свiтi жити: Що любовi нi купити, Анi заслужити. Бо за грошi - всi розкошi, За труда - награда, А любов... Iз нею й жити, I вмирать одрада. Ся велика Божа тайна Цiлим свiтом править I турецького султана Рiвно з нами славить. Зрозумiй сю тайну, царю, Серця глибинею: Розлучися, не лицяйся З донею мо║ю. Нехай любить непорочна, Кого серце каже, З ким ┐┐ рука Господня Без примусу в'яже!" - "Щира правда! Ти сердечна I розумна мати: Мова в тебе чоловiчна, Повна благодати. Знай же: волею мо║ю Править iнша воля. I з дочкою в нас тво║ю Нероздiльна доля. В людськi душi ще за предкiв Два духа вселились I владиками сердець ┐х Тайними вчинились: Дух любовi i дух злоби, Правди i неправди, Дух прихильностi благо┐ I дух ниций зради. Один хоче по всiх землях Свiтло засвiтити, Всi народи, нiби сiм'┐, Рiдними зробити. Другий хоче мраком ночi Божий свiт окрити, Послiпити людям очi, Душi показити. I бере дух злоби дикий \ Гору над любов'ю, I ввесь Божий свiт великий Залива║ кров'ю. I вою║, i руйну║ Всюди духа правди, I нема людському серцю Мiж людьми вiдради. Я одну вiдраду маю, Що меча стискаю, , Свiт широкий озираю I за лжу караю. Сим мечем я покарати Хочу в Римi папу, Що криваву простягати Звик по свiту лапу. I найперш усього вдарю В передмур'║ церкви, Баламутницi народiв, За живих i мертвих, - В передмур'║, де руками Русь ляховi служить" З ║зу┐тами ксьондзами Наклада║-дружить. Ми чотири вже столицi Взяли в християнства, В ницого сього ублюдка Древнього поганства, Що сво┐м кощунством в Римi Вiрi в Бога шкодить I гарем в крусалимi Для прочан заводить *. Гроб замученого Бога 65 Кров'ю облива║, Чистоту його чертога Торгом оскверня║. А я п'яту завоюю, Як ляха зруйную, I тобi, царице люба, Ки┐в подарую. Слухай же, моя надi║, Правди чисте око! Зазирни Осману в душу Розумом глибоко. Зваж обох нас духом щирим, Серцем дивом дивним: Вiд кого добра постане Бiльше нещасливим, - Тим, що в тьмi сидять i в сiнi Смертнiй погибають, Нi впокою на Вкра┐нi, Нi пуття не мають. Я в тво┐х руках престольну Цеху зоставляю: I тебе, царицю вольну, Чтить повелiваю. Вже одна в нас Роксоляна Розумом свiтила, Мого предка Солимана 66 Над усе любила. Полюби мене за душу, Що жада║ правди: В тебе я шукати мушу Щиро┐ поради. Я з усiх до тебе земель Буду посилати На поклон посли з ┐х почтом У тво┐ палати. Розпитайте в них обидвi, Де якi звича┐, Де такi видали злиднi, Як у вашiм кра┐. Де таке видали п'янство, Дике грубiянство, Всегубительне козацпво, Люте гайдамацтво? Ти людей мiж ними знайдеш, Що свiт облiтали, Навкруги землi дорогу По морю верстали. Може, й iнше станеш мислить Про свою кра┐ну I не рай побачиш дома, А страшну ру┐ну. Може, так як я, побачиш, Хто ваш край плiндру║ I татарськими руками Рiк у рiк руйну║, Бо пiснями хижу здобич Славить-вихваля║, По старих новi нещастя В селах засiва║. Ще ти по свiту, серденько, Оком не ширяла, У вiконечко маленьке З хати визирала. За вiконечком же свiту Крильми не злiтати, Мислями не перемiрять, В книгах не списати. Ще не вповнi сад розвився У тво┐й оградi, I не все благоуха║ В пишнiм вертоградi. Пасучи щасливi очi, Будем лiта ждати, Як на сонечку закаплють З нарду аромати. А тим часом, о царице! Глянь на Укра┐ну, Спогадай свою останню В тiй землi годину. Побiч серця золотого, З розумом високим Ти не вдiяла б нiчого В тiм багнi глибокiм, Де одно одного топить, Одно 'дного давить, Собi славу з того робить, Чим себе безславить. Тут живеш ти в упоко┐, Панi повна дому, Не пiдвладна в нiм нiкому I менi самому. А щоб жити й не тужити По тiй Укра┐нi, Ти собi знаходиш пiльгу В щедрiй милостинi. Панiматко! Я й до тебе Рiч мою 'бертаю: Вас обох до дiл спасенних Добрих призиваю. Серце чисте, милостиве - Дар найкращий Бога: Найповнiша, найпростiша До небес дорога. Ти з Письма Святого зна║ш, Що сини Адама Прийдуть од восток i запад В рай до Авраама 67 I возляжуть опочити На святому лонi, У якому б не родились Темному законi. Серце чисте, без лукавства - Дар найкращий Бога, До небесного нам царства