козацькi руйновать, А для науки людям i примiру У Бiлiй Церквi хочем жида драть. Там Остророгiв жид, рандар багатий, Почав Святого Спаса зневажати. XVIII Повиколуповав iз лоба очi Для глуму безувiрного й смiху I до долiвки гвiзд║м серед ночi Прибив його в орандi у льоху. Та нагодивсь на це пiдпарубочий I батюшцi вiдкрився на духу, Що в Спаса сам на грудях бачив рану, Пробитi руцi й нозi для догану"... ДУМА ДРУГА Тут земля загоготiла, Наче суд настав останнiй... Чутка дивна пролетiла По ру┐нi православнiй. Не було такого дива I за пращурiв великих: Козакам Пречиста Дiва Помогла на туркiв диких, Що не знають Бога в Тройцi З Богоматiр'ю й святими I в безвiрному пророцi Чтять олжу серцями злими. Золоту галеру, повну Оксамиту й златоглаву, Нашi привезли додому Богородицi на славу. Безлiч ┐м Пречиста злата В бесурмен лихих накрала, Ослiпивши супостата, Талярiв налапувала. "Поки сонця, поки свiту, Буде людям за що пити - Не вклонятимемось жиду, Дукiв будемо лупити!" I безрозумна темнота До Днiпра прожогом рине, Заморочена голота Прославля║ диво дивне. I ввесь Ки┐в iздригнувся, Всi мiщане й пiдзамчане; Тiльки ти чогось надувся, Конашевичу-гетьмане! Спогадав ║си про Байду, Незабутнього вовiки, Про тяжку його досаду I про жаль його великий. Не один вiн з козаками Показав тобi дорогу Придонецькими шляхами Iд' московському порогу. Спогадав ти й про Остапа 104, Запорозького гетьмана, Як його скарбова лапа У Московську Русь погнала. I самого Наливая, Що царем зовуть п'яницi 105, Спогадав ║си, як злая Доля мчала тi гряницi, "Там, - речеш ти, - центре жизнi Старорусько┐ зробилось, А в мо┐й дурнiй отчизнi Гайдамацтво загнiздилось. I гнiздитиметься, поки Пожари та шарпанина, Голод, мiр, кровi потоки I повсюдная ру┐на Навчать нас в Москву втiкати Вiд братiв сво┐х коханих, Рiдним батьком величати, Кого дерли гiрш поганих..." I Сидить один. Вся старшина майнула Назустрiч молодому Кочубею. Його промiнн║м слава обгорнула I зорявою ризою сво║ю. "Се цар новий сердець низькопоклонних. Тепер нiщо Петро в них Сагайдашний. Однiс ченцям двi тисячi червоних, Козак, в сво┐й щедротi необачний. Левко сто тисячей червоних ма║, I всiх киян до себе приверта║. II А мiлiони, що козацтво здавна За приводом Петра наплiндрувало, В Синопi й Трапезонтi здобич славна I в Кафi - се пиши тепер пропало! Що Кафа? Забавка нiкчемна, марна, Козацтво з жарту руки в Кафi грiло. Велике огнище там про гетьмана, Не про козацькi череси горiло. Тепер Петро не п'║, не бенкету║: Вiн душу на Господень суд готу║. III Тепер козацтво вже його не любить: Бо не часту║ згра┐ горiлками. Тепер Бородовка ┐м в труби трубить, Що "свiт увесь тремтить пред козаками" *, I байдуже ┐м, що для патрiарха Зробив я те, чого вони не смiли: Новi постали в Русi i║рархи, I на стольцях апостольських посiли, I Русi Русь простерла братнi руки, Щоб не було мiж ними вже розлуки. IV Мiзерне смiтт║! Темнi гайдамаки! Покiль вас мав чим добре трактувати, Ви лащились до мене, як собаки: Тепер - хвостом до iншого махати! Махайте; я пiду Москвi служити, Грiхи сво┐ мечем покутувати, Царевi благовiрному годити I високо наш руський стяг держати. Знайду й без вас дорогу до Османа: Султан царського знатиме гетьмана!" ДУМА ТРЕТЯ Знов земля загоготiла, Мов Днiпро прогнав пороги, Наче буря налетiла На гетьманський кiш убогий, - На будинок, що був красен Не углами, пирогами, Де козацтво ситих брашен На┐далось за столами. На┐далось-напивалось Досхочу, аж до знемоги, I танцями вгоноблялось, I пiснями про пороги; I про Кафу, про "пучину Християнських слiз i кровi", Що зробили там ру┐ну, Вiчну славу козаковi; I про те, як море врало Мов ревучими левами I безоднi розверзало Пiд козацькими човнами; I як Юр Святий по хмарах Грав конем над ними бiлим, Слiпив очi яничарам, Додавав козацтву сили *, Як "оброки" й обiтницi Козаки на себе клали I в небесно┐ царицi У Печорськiм роботали... I Не буря, гомiн, спiви голоснi┐! Кругом коша-будинку розлягались: То Кочубею похвали новi┐ Безкра┐м морем гучно хвилювались. Iде трiумфом лицар мiж лицарством; За ним везуть галеру золотую, Везуть, танцюють. Навкруги з кобзарством Ченцi спiвають гурмом трисвятую. Волiв дванадцять пар, всi пiд стрiчками, ┐х роги вквiтчанi, як май, квiтками. II "Стiй" - крикне Кочубей. "Чого стояти? - Рекли ченцi. - Гей, друзi, до Успення! Галери жде Пречиста Божа Мати, Як дару за козацьке визволенн║". - "Нi, се вiд мене буде дар герою, Що вчив мене, мов сокола, лiтати Через пороги по Днiпру й по морю I на турецькi ринки набiгати". - "О святотатство!.. Вас освободила Пречиста, преблагословенна Дiва, II А ви, в духовнiй вашiй тьмi, готовi Дари ┐┐ щедрот i благодати Приносити у принос козаковi I смертного над вiчну поскладати!" - "Пречиста, непорочна Дiва... Правда, Тако┐ чистоти й не знають люде... I се, в ┐┐ iм'я святе, награда Тому мiж нами велетневi буде, Що вмi║ силу демонську крушити I турчина в його кровi топити..." IV "Нi, дяка не награда! - Загукали Ченцi, терзаючи з досади ряси. - Такого ще кощунства не чували Не тiльки козаки, та й свинопаси, Щоб непорочною когось назвати, Якусь мiзерну, бренную людину, Що "во гресях родила грiшна мати!" 106 - "Шкода теряти дорогу годину: До меду ложки вам у нас не буде! - Вiдрiзав ┐м Левко. - Гей! Стiймо, добрi люде!" ДУМА ЧЕТВЕРТА Розчинились у гетьмана Рундуковi дверi Проти то┐ золото┐ Пишно┐ галери. На рундук, мов голуб, вийшов Сивий, волохатий. Се не голуб волохатий - Велетень крилатий. Перед ним Левко лицарське Приклонив колiно: Так хороброму юнацьке Серце повелiло. "Батьку! Привiтай малого Чуру низового, Що, було, тобi сiдла║ "Лева" вороного *. Привiтай, крилатий орле, Козака-понуру *, Що, було, тобi на морi Гра║ у бандуру. Пiд тво┐м палким натхненн║м Я спiвати вчився, За тво┐м благословенн║м З бесурменом бився. Речi несказанно дивнi Сталися зо мною; Бо пiд батькiвськими крильми Я з'учивсь до бою. I твоя звiзда щаслива Козакам свiтила, Бо не людська. Божа сила ┐х човни водила, Духом сили пресвято┐ Й та душа горiла, Що з турецько┐ неволi Нас ослобонила. Се в о н а тобi галеру З чужини прислала, Щоб рука твоя невiру Тяжко покарала. Ми ж, стратенцi бесурменськi, Обреклись оброком Нищити кра┐ турецькi Пiд орловим оком. Тридцять нас братiв спряглося Превеликим горем, В побратимствi поклялося Перед Чорним морем. - Потiль плавати й лiтати По морю й по полю, Покiль нас орел крилатий Водить за собою. По десятку ми до себе Невмирак з'║днали *, Щоб гетьмана опрiч тебе На войнi не знали. Ма║ш нас таких три сотнi Як одну людину, Що клялись i в преiсподню Лiзти до загину. Заточи гармату, тату, На скалу крутую: Вергай азiату-кату Нас у пельку злую. Ми перервемо диханн║ Демону Осману, Над усяке дивованн║ Лютому тирану". I рарогом одинокий Старець стрепенувся, Очi грають, стан високий Стрiмко розiгнувся. Навкруг нього повiз хату Старшина постала. Корогов над ним хрещату I бунчук держала. Озирнувся, усмiхнувся, Мовив: "Добре, сину! Ти до мене пригорнувся У саму годину. Гей, коня! Рушати вiйську! Порохи й гармати На дорогу Борщагiвську Зараз виряджати!" "Не турбуйсь, гетьмане-батьку! Старшина озвалась, - Вже Бородавчина зграя У степи загналась. В Бiлiй Церквi в Остророга Корчму сплiндрувала, Вбила рандара старого, Дочок згвалтувала. Вбила й пса його, й якогось Нiмця-землемiра I всiх трьох перед порогом Рядом почепила Та ще й надпись положила: "Жид, лях i собака - Все дияволова жила, Вiра все однака". - "Кочубею, синку! Горе! О гiрка година! Бач, яке гультяйство плодить Мати Укра┐на? Козаки! Ми бачим, як ви Всi попропивались: Ледве де в кого халяви Да штани зостались. Гайда, воле, в Дике Поле 107, Воле звiрювата! Покiль знайдем понад морем, По заслузi ката. Вже ваш карб i жида сушить, Стоя на пристiнку: Позакладували й душi Чорту за горiлку... Геть вiд мене! Я не хочу Бiльш гетьманувати... З трьома сотнями охочих Буду воювати. I коли Господь поможе Довше в свiтi жити, Проти турка буду, може, Ще й царю служити. Буду в нього, мов на чатi, Вiд ляха стояти, Татарву в степах жахати, Дону пильнувати... Геть вiд мене!" - Заридали Голi чуприндирi I чубами землю вслали Гирi-макотирi. "Батьку! Не карай нас грiзно Пiд таку годину: Не засмучуй нашу рiдну Матiр Укра┐ну! Ми Бородовку-поганця У степах пiйма║м I мечем тво┐м, як ланця Хижого, скара║м. Тiльки б ти обмислив штаньми Нуждену голоту, Воюватимеш iз нами У свою охоту. Чи на вiтряному морi, Чи на суходолi Накладати головою Радi в тво┐й волi. I картай нас, i карай нас: Ти - наш батько рiдний, Ти суддя у нас ║диний, В судi непохибний". - "Так i бути, - промовля║ Сагайдашний стиха. - Бiльш копи не буде з вами У походi лиха. Чури, гов! Порозпрягайте Волики квiтчастi: Бiльш не будете рогатих По долинах пасти. Мiй Левко таку не з жарту Жертву нам приносить, Всiх киян - мiщан i шляхту - На трапезу просить. Просить ┐сти хлiба-солi З тридцятьма братами, Що спасенний шлюб на морi Побратимський брали. I в тiм шлюбi перед морем Руським поклялися, Що на смерть великим горем Бойову спряглися. Будемо ж бенкетувати, В кобзи вигравати, I пiснями понад хмари Духа пiдiймати. Ой, нехай же кобзи грають, Нехай дзвонить слава, Нехай чують нас i знають I Москва, й Варшава!" Уклонивсь Левко з братами За хороше слово I, зiтхнувши, до гетьманських Так гостей промовив: "Бенкетуйте, любi гостi, Я з братами мушу Пожуритись-помолитись За велику душу. Що з неволi престрашно┐ Нас повизволяла I на турчинi помститись Нам завiтувала. За сей бенкет вона злюцi Жизню заплатила I навiки мене в тузi, У жалю втопила". ПIСНЯ ДВАНАДЦЯТА ДУМА ПЕРВА I Навiки, так, навiки утопила Вона тебе, козаченьку, в жалю, - Не смертю, нi! А тим, що поновила На чужинi любов i жизнь свою. За матiр'ю всепiтую молила Вселити ┐х у рiдному раю, А за царем скрiзь по свiтах лiтала I мислями квiтки ума зривала. II Не знай про се... Сумуй, молись богам, Лежи крижем, розп'явшись, серед церкви I надихай в серця сво┐м братам Невиданi заупокiйнi жертви. Задай таку роботу козакам, Щоб кидались у домовинах мертвi. Молись, лютуй i помстою кипи, Турещину в людськiй кровi топи. III Не знай... Коли ж дозна║шся, козаче, То бурний дух твiй полом'║м ригне, Гарматою тво║ палке-гаряче Розiрветься, всю землю струсоне, I сатана у тартарi заплаче, Як про твою кончину спом'яне: Бо мусить з три десятки рокiв ждати, Щоб виявивсь такий козак завзятий. IV - Х - - - - - - - - - - - - - - ДУМА ДРУГА Над Босфором нiч солодким Ароматом дише; По садах не вi║ вiтром, Лист║м не колише. I не дише, й не колише Листочка злегенька, Бо заслухалась темненька Спiвiв соловейка. Зазира║ в тихi води Божими очами Небо, сповнене огнями, Дивними дивами. На небеснi дивнi твори Очi задивились, Думки в глибоченнiм [морi] Тихих зiр втопились. Пахощi солодкi й спiви Серце д' серцю клонять, - Не словами, цiлуванн║м Любощi говорять; А дiвочi чистi очi, Тихi, одинокi, Задивились серед ночi На дива високi. Обiзветься з свого ложа До дочки матуся: "Що ти робиш, серце доню?" - "Боговi молюся". - "Як! Без образа й поклона, Без хреста святого?" - "Я з балкона, як з амбона, Бачу, мамо. Бога, I в храму мо┐м сердечнiм Перед ним хилюся Безначальнiм, безконечнiм", - Прорекла Маруся. "Доню, серце! Ти говориш Мов не християнка: Ти якогось Бога твориш, Наче, - тьфу! - поганка". - "Не творю: передо мною Всемогущий ся║, Серце й розум пресвятою Думкою сповня║. Тiльки берег океану Зорявого бачу, - I щаслива, i мов тану, I в восторзi плачу. I молилась би й не вмiю..." - "Чудотворний лику! i Одверни вiд не┐ мрiю Бесурменську дику!" - "О, не вмiю!.. Коли б гуслi З моря й гiр зробити I на них не струни, думи Серця почепити, I зефiровими 108 крильми В них зарокотати, - Може, й я б тогдi зумiла Глас до Бога зняти... Молючись, тепер нiмую..." - "З нами хресна сила!" - "Тiльки тихим серцем чую Херувимськi крила, Що на мене нiби з раю Пахощами вiють... Вгору руки простираю А уста нiмiють". - "Бачу, доню! Це все роблять Iз царем розмови На тiй баштi безголовiй, Що хiба орловi Iз-за хмар туди спускатись Та совi з пiвночi Звiдти хижi витрiщати Невсипущi очi. Я казала: "Не дивися, Доню, в мiднi труби; Не дивися, доню, бiйся Розумовi згуби". - "То не зорi, людськi душi Попiд небом сяють, I котру Господь потушить - На землi згасають. Зорi тi не нам лiчити, Як i засвiтити, То шкода того й вчитись Господа гнiвити. Бо й за те (сама се зна║ш) Всеблагий накаже, Як хто пучкою на мiсяць Чи на зорю вкаже. Се все цар-невiра робить, Вiн тебе вiд Бога! Одверта║, вiд закону Нашого святого". - "Нi, матусю! Вiн до Бога Душу приверта║: Просторою" його чертога Розуму явля║. Я слiпа була, не знала, Що за храм великий Без конця i без начала В мiрiяд владики. I глуха: не чула хору Сфер небесних вiчних, Горньо┐ музики твору Мислей передвiчних. Бог тепер менi вiдкрився, Бо розпалась луда На очах, i вiн явився В невимовних чудах. Бачу, мамо, чом те серце Лютостi не зна║, Що в нас азiятом зветься, - Любить i проща║. Розумiю, мамо, й диво Над дива чудовне, Що в гнiву менi явило Всепрощенн║ повне. Що, кохаючи, коханн║ Давн║ зрозумiло I, ревнуючи, прощанн║ Козаку простило". - "Доню, доню! Що ти кажеш? Чи тво┐ се речi?" - "О, мо┐! Се вже не марнi Видумки чернечi. Се той свiт, що на Сiна┐ Людям засвiтився, В галiлейськiм тихiм кра┐ Рибалкам одкрився, Вiд пророка до пророка Вiчно переходить: Ним одна душа висока Другу душу водить... Ним i я воджуся, мамо, - Духом жизнi чистим; Тихий свiт од свiту править Серцем норовистим. Я пiд ноги козаковi Деспота послала, Ворогу його любовi Знак подарувала; В деспотi тепер вбачаю Знов звiзду Востока I душею в нiм вiтаю Нового пророка." Уста║ з постелi мати, Нiби з домовини, I страшна, мов дух проклятий, Суне до дитини. "Дочко! Се ж менi не сниться, Се я справдi чую Вiд тебе хулу на Бога! О! В годину злую Я гадюку породила, I благословила, I хрещенн║м первородний Грiх iз тебе змила!" - "Мамо! Зоре ясна!.." - "Нi, вже Годi нам яснiти! Погасаймо, дочко, гиньмо В темрявi кромiшнiй!" Проклина║ тебе мати, Лежа в домовинi... О, як гiрко помирати На чужiй чужинi! Та не дiждеш парубоцький Чесний вiк скаляти, Рутвяний вiнок дiвоцький Турчину вiддати! Нi, сього не буде, доню! Непорочна згаснеш: Об камiнн║ головою Розiб'║шся й заснеш... Падай!.." - I ножака блиснув Проти зiр, i очi, Вiд ножа лютiшi, свiтять В сутемрявi ночi. "Се я, доню, на безвiр'┐ Про случай купила, Коли б розум твiй згубила Демонова сила. Чуло серце... Падай, доню! Я тобi казала, Щоб ти демонському кодлу Вiри не дiймала; Щоб ти злого католицтва, Арiан проклятих, Лютерського ║ретицтва 109 I кальвiн завзятих 110 Не пускала в тi поко┐, Де святi┐ лики Свiтом iстини свято┐ Гонять морок дикий". I гадюками-очима Доню скаменила: Матерньо┐ злоби сила - Найлютiша сила. Та не важиться рукою Рiдну кров пролити: Об камiнн║ головою Хоче доню вбити. Та ножака, як змiюка, Серця сам шука║ I концем холодним в груди Мов жолом торка║. "Падай! Не христись! Пречиста Чула злющi речi: Вiра про ввесь свiт ║дина - Видумки чернечi..." Ще хвилинка, i страшенне б Дiло совершилось, Та дiвчат i баб на лемент Iз пiвсотнi збiглось. Ухопили, мов сковали Костянi┐ руки; Тiльки патли дибки стали, Мов живi гадюки; А Медузи 111 злющi очi В пiдлоб'┐ склепились, В судоргах пекельних щоки I вуста скривились. Обомлiла й занiмiла, Нерухома стала... Як над мертвою, над нею Сирота ридала. ДУМА ТРЕТЯ Знов тихо-тихенько на пишнiм Босфорi... Спiвають щось дивне в садах солов'┐, Щось дивне говорять, жахтiючи, зорi I сльози сирiтськi, Марусю, тво┐. Говорять сирiтськi про жизнь безконечну: Не вбити живущу анi задушить Вселенського твору частину предвiчну, Що ся║ й пала║, горить i кипить. Говорять про образ царя i пророка, Такого, як славнi Давид 112, Соломон, Що в темнiм лукавствi слiпого Востока Зробили свiтилом сердечним Сiон. "Гирлигою пас ти з нагаями вiвцi, Пасеш нинi берлом народи й царi: Татаре, й слав'яне, i кельти, i нiмцi, Се все в тебе слуги, пiдданi тво┐. В темнотi лукавi, в слiпотi кривавi, Гризуться завзято, мов пси за маслак Од них народився, в ┐х вiру хрестився Народiв бич лютий, сiпака козак"... I порвались думи-суми Про свiй край коханий, Де козак людей юрту║, Темний, хижий, п'яний. Iншi думи, iншi спiви В серцi заспiвали, - Тi, що серце ┐й щасливе Потай чарували. Як вона в царськiй свiтлицi, Названiй всесвiтнiй, Слухала, як слiд царицi, Гiмни тi завiтнi, - Що з Давида славних часiв, З часiв Соломона Пронеслись по всiй вселеннiй З вiщого Сiона... I се в середеньку озвалось, Мов струна тихенька, Що гарнiш усiх спiвала Бранка молоденька: "Чую-чую любий голос: Ой се ж в i н бiжить по горах, В i н се скаче по узгiр'ях! Милий мiй - мов олень в полi, Мов сугак на вольнiй волi 113..." Справдi ж бо хтось пiд балконом, Пiд величним тим амбоном, Тупотiв, мов олень в полi, Мов сугак на вольнiй волi. Се був в i н, що в серцi в нього Те ж саме тогдi спiвалось, I подав ┐й голос словом, Що колись ┐й сподобалось, I в тiм словi, в любiй мовi Невимовне виявлялось: "Що се, що серед пустинi Димовим стеблом знялося, Миррою кругом вiнуло, Пахощами розлилося?" Пiсень до не┐ пiсня обiзвалась 114 З холодного камiння, де б валялась Вона, цвiт жизнi, трупом бездиханним, Коли б сво┐м царським чолом, вiнчанням Наукою, не дбав вiн повсякденно Про не┐... Знав-бо добре, як злиденно В землi кривавiй Бога розумiють, Як люде там коснiють, туманiють... I I носив у серцi мовчки День у день тривогу Та молився духом бодрим Просвiщення Богу, Щоб хранив йому велику Душу на пiдмогу. II Ендеру-ага, придворний Комендант, зробився За дбайливiсть трьохбунчужним, Високо пiдбився Вгору мiсяцем, мов сонце Золотом облився. III Як почув вiд нього в тайнi Що Хасеки жива, Наробив Осман риданн║м У сералi дива, I була тогдi година Про всiх слуг щаслива. IV Як летить до струм'я олень, Як сугак на волю, Полетiв Осман, мов крильми, Iз сво┐х поко┐в I припав аж до камiння Бiлою чалмою. Нiколи ще чалма калiфа не схилялась * У ноги женщинi, нiколи голова Царя, що всiй землi закон його слова, I перед звiздами небес не принижалась. Так, вiн тебе в свiдителi зове, О свiте любо┐ звiзди Альдебарана 115 ! Що тiльки милою i дише, i живе Пiсля святих словес небесного Корана. I радощi, й печаль з одно┐ чашi п'║: Смi║ться серцем вiн, очима сльози лл║. I мов ангельськая сила Понад ним сяйнула, I чутку природу дивно, Як струну здвигнула. Гляне - чиста райська пери Перед ним сiя║, Мов од люто┐ химери З неба охраня║. Простягла з небес на землю Чистi руки-крила I мовчала: бо за не┐ Постать говорила. Нiмували. Око в око Зорями дивилось; Тихо, тихо i високо В грудях серце билось. I рече Маруся: "Царю! Я одна пiд небом Мiж двома противностями - Ра║м i еребом. Ти мiй рай, едем пресвiтлий, Праведная сило! Ся║во тво║ спасенне Iнший свiт затмило. Царю! Я твоя навiки, Нехай знають люде, I твiй Бог, творець великий, Мо┐м Богом буде. I коли б уся вселенна З зорями-свiтами Опинилась, як пiднiжок, В мене пiд ногами, - За тво║ одно диханн║ Я вiддам вселенну, I на вiчне бiдуванн║ Нiзийду в ге║ну. Нарiзно не знаю раю, Господа не маю, До колiн тво┐х рабою Низько припадаю". Не схиливсь Осман до не┐; Тихою рукою Дав ┐й знак, як цар всесвiтнiй З висоти престолу: "Ти, раба, - рече, - й Османа Вище всiх возносиш Земнородних: бо не рабство, Рай йому приносиш. Я вступлю в мо║ владицтво Мудрим Соломоном: Не дозволю перi жити З матiр'ю-драконом. Вже ┐┐ несуть носилки До попа в гостину: Нехай молитвами лiчить Бiса, не людину. Охраняти свiтло жизнi Бiльше ока мушу: Бо ножака погубив би Твою й мою душу". I схилився по сiм словi, Мов дуб до берези, I в розмовi, i в любовi Пламенно тверезий. Не свiтiте, яснi зорi! Солов'┐, нiмуйте! Душ блаженно-чистi хори, В небесах ликуйте! ПIСНЯ ТРИНАДЦЯТА ДУМА ПЕРВА I Премудрiсть в нужденнiй, убогiй долi Промiж людьми рiдка: се диво з див; Ще ж рiдша боротьба сво║┐ волi Промiж земних, мовляв, богiв-царiв. Ся боротьба в душi в царя Османа Робила з нього то раба, то пана: На царствi бо т и м був, чим i в ордi: Знав i покору, i тяжкi труди. II Потомок Магомета, що питався Ввесь вiк фiнiками та молоком, На тронi вiн розкошам не вiддався, Не туманив ума свого вином; Його рука за всяку працю бралась, Душа - в великих задумах кохалась. Не забавлявся царственним жезлом, Алкав наук ненаситним умом. Ill Щасливий, хто, як наш Петро Великий 116, I вмерши, над тим царством царював, Де варварства старого мотлох дикий На нього, мов на ворога, вставав, - Хто, як Велика наша Катерина * 117, Царсько┐ мудростi жива картина, Сво┐м талантом надиха║ людей Про нужду i бiду грядущих дней. IV Не мав Осман создательно┐ сили, Як той, хто в царство дух новий вдихав I древню славу, як мерця з могили, В серцях свого народу воскрешав. Йому юрма потужна не корилась, Дарма, що низько перед ним хилилась. Серед гаремникiв стояв один, Як дерево живе серед ру┐н. v Мов гади, вороги в клубок звилися, Позлазившись iз темрявих куткiв, Тихцем тру┐ти царство завзялися, Мов серце, повне вта║них грiхiв... Прилiз i до попа мулла серальський, Так званий в свiтi духовник султансысий, - До сербина, жерця слiпих слов'ян, Пiд християнським iменем поган. VI Пiп жив на одшибi, немов авулом; Мав темний, бо густий, мов гай, садок, Обведений кругом високим муром. Туди пробравсь, у змовi з ним, пророк Страшного всiм "безбожникам" Аллаха, Небесного й земного падишаха, Що правовiрним ┐х в ярмо вiддав, Як Магомет в Медину ще втiкав 118. VII Та мусив на той час мулла забути, Як тяжко вiн "поганцiв" проклинав: Призначено┐ тайкома минути Нетерпеливим серцем дожидав I, як побачив попадю стареньку, Невiрно┐ Хасеки рiдну неньку, В розмовi тихiй iз ┐┐ попом Оддав ┐й честь рукою i чолом. VIII Рече: "Паньматко! Ти ножа купила Про безувiрку, про свою дочку. Тебе Всевишнього натхнула сила, Безвiрство ┐ х i нам не до смаку: I нашу, й вашу вiру в д в о х руйнують, Iз нами й вами рiвно ворогують, Умом i серцем в один дух злились, Нечистому служити завзялись". IX Стара за бiлi пакоси вхопилась, Що з-пiд очiпка вибились, мов снiг, На жмут волосся вирваний дивилась, З плачем у не┐ лився злющий смiх. "О! Дайте пiд сi пазурi султана, Кривавого на християн тирана! Я в серце десятьма йому ввоп'юсь" Сама - до тху отрутою вiзьмусь!" Х Мулла з попом на не┐ позирали, I серце радощами в них росло, Що з божевiльно┐ ┐┐ печалi Таке страшенне виростало зло. "Ся не зляка║ться, - шептали стиха, - Найгiршого з-мiж лих нелюдських лиха. Хоч на хрестi скаженну розпинай, Хоч на гаку залiзному чiпляй". - XI "Ножа купила, - знов той до старо┐, - Но се знарядд║ у тво┐й руцi Пошкодило всiм русинкам з тобою, А волi не дало тво┐й дочцi". - "┐й воля тiльки смерть! - рече завзята. - Смерть, тiльки смерть спасе ┐┐ вiд ката, Що очi золотом ┐й заслiпив, Обiцянками серце пiдкупив. XII Всезнание обiцяв диявол квi, Як замутив ┐й розум у раю 119 Звиваючись на тiм запретнiм древi: Всезнанием сей вловив дочку мою". - "Так, нене, - пiп собi промовив стиха, - Всезнанн║ - се почин i корiнь лиха, Що всю вселенну древле обняло, Грiх, i проклiн, i смерть нам принесло". - XIII "Бог дав нам свiт, - озвавсь тодi сповiдник Султанський, - а диявол дав нам тьму. Оце ж i шепче з пекла проповiдник Про Божий свiт мiзерному уму; А наш мiзерний ум, немов та риба, Хапа║ вудку за кришеник хлiба, За ту принаду... Так Сатана┐л 120 Вловля║ грiшнi душi в Бога сил! XIV Вловив лукавий i мого Османа. Тепер йому байдуже про всiх мул, Про всiх iмамiв з Мекки й Туркестана: Нас повернув у мотлох, ув огул. Боговiдступнi лютри да латинцi, Оце його i гостi, й побратимцi, Що забувають Бога для наук, Смiються й з раю, й з безконечних мук. XV Iде войною проти Лехистана, А в нього, нене, на умi не те: Його морочить думка окаянна - I в нас, i в вас зневажити святе: "З кайданiв мушу розум розкувати I кожнiй вiрi право рiвне дати. Нема ж бо й Бога, тiльки розум ║сть: У розумi i слава наша й честь". XVI Рятуймо ж, нене, предкiвщину любу, Як турчин, сербин, так i сам козак! Одна дорога нам через цю згубу, Один про всiх спасенний, славний шлях! Нехай iде народи воювати, З неволi ┐х, мовляли, визволяти, А ми зробiмо, щоб вiн там полiг, Щоб зникнув, як iз гiр весною снiг!" XVII "Зробiмо, - миркнула, - та як зробити?" "Ось слухай, нене: ми вже зна║м як. Вiд Цареграду шлях до вас не битий, Та й не короткий, кажуть люде, шлях. На довгiй нивi й на вiку бува║ Всього з людиною. Нехай впова║ Наш безувiр на долю, що йому Всмiха║ться, прегордому уму. XVIII Ми ж iз попом-письменником смиренно, Як повелiв закон i вам, i нам, Сю змiркували рiч, i повсякденно Мольби возносим к Божим небесам, Щоб свiт був свiтом, тьма зiсталась тьмою, I щоб такою клятою войною Безбожник нас пiд нозi не подав Тому, хто й древле проти свiту встав. XIX Мольби мольбами, нене... Ти се зна║ш I на собi, що лоба натовкла Поклонами доземними, та й ча║ш Вiд рук л ю д с ь к и х рятунку i добра... Мольби мольбами, а рука рукою. Зоруду║м против обох войною, Против обох обернемо той мiч, Що хоче з дня зробити темну нiч..." * ПОСПIВ I Так Муза хуторна, в розлуцi з рiдним кра║м, Iз думок, мов з перел, намистечко низала: Тиняючись одна понад чужим Дуна║м, Забутими себе пiснями розважала. Втiшалася вона сво┐м сердечним ра║м, Коханим споминкам вiнки густi звивала, I, звивши запашний, пускала по Дунаю: Пливи, вiночку мiй, пливи з чужого краю! II Прямуй до руського прославленого моря, Де славнi подвиги неславою нам стали, Де завдавали ми тяжкого людям горя, I грекiв, i болгар, як туркiв плiндрували. Скажи всiм ягодам свого й чужого поля, Що ми передсуди давняшнi занедбали, Що дивимось на свiт, як нам велить природа I серця правота, i розуму свобода. III Народи славились великими мужами Войни й полiтики, науки i iскуства, А ми пиша║мось дiвчатами й жiнками, Вiнцями красоти, скарбiвницями чувства. Розкiшне живучи раями-хуторами, Столичного вони не знають душогубства, Мов зорi, в чистотi круг жизнi совершають, Пiснями вiчними серця нам просвiщають. IV Нi пинда багачiв, нi дика злiсть голоти, Нi баламутного попiвства темна сила, Нi без путя вiйна, наслiдниця тiсноти, Нi школа духу в них живого не вгасила. Дознавши мук гiрких, недолi i турботи, Душа ┐х в небеса в самiй собi зробила; Мов райське божество, на нас вони взирають I серцем матернiм всi провини прощають. V Поезiя й любов з колиски до могили Серед безпутицi на путь ┐х наставляли, ┐х душi привiтнi вiд лютостi хранили, I нам ┐х чистими, без плями, завiшали. Гуляв-буяв козак, - вони його любили, Мов жертву iдольську, квiтками зукрашали, Сльозами вiд грязi обмивши i вiд кровi, Вiкам новим несли благую вiсть любовi. VI I се вже почали помалу вимирати Слiпi проводирi слiпого гайдамацтва: Перестають войну хижацьку прославляти, Хвалитись дикостю i зрадою, козацтва. I гасить, мов пожар, культура дух завзятий, Наслiдд║ темного i злого азiатства; Пророчицi любви нову нам жизнь вiщують, До iнших подвигiв i слави нас готують. VII Настане час колись ясний, благословенний, Що нашi зiроньки все небо осiяють I жизнi iдеал, свободи дар спасенний, Умом поезi┐ i серцем привiтають. I зникне, мов туман, навiки морок темний, Що блазнi славою та честю величають, I, приобщаючись релiгi┐ науки, До всiх народiв ми простягнем братнi руки. ПIСНЯ ОДИНАДЦЯТА ДУМА ПЕРВА I Шумить-гуде наш град первопрестольний, Свята ру┐на Русi i Москви, Принада Польщi, старець богомольний Заможно┐ Волинi i Литви, Гiркий п'яниця, гайдамака вольний, Чудовищна мара без голови, Завзяття дикого нечиста сила, Що пишний край ру┐ною зробила. II Шумить-гуде, мов Днiпровi пороги 97... Вигукують чубатi козаки, Буяючи, мов тури круторогi, Варязькi княженецькi┐ бики. Танцюють по майданах босоногi, Закладують останнi кажанки. I похваляються пожакувати Крамнi комори, i шинки, й палати. III "Нi, не жакуймо нi мiщан заможних, Нi пiдступних вiрмен i жидови, Нi господарства по панах вельможних, Що набираються ума в ляхви. Зоставмо се про гайдамак безбожних, Що плодяться мiж темно┐ мужви: Нас кличе Конашевич воювати Татар i туркiв разом плiндрувати". IV Так осавули по шинках гукають, Що Сагайдашний скрiзь порозсилав, П'яниць дурне завзятт║ зупиняють, Мов гребля навеснi широкий став... "Шкода! - п'яницi згорда промовляють. - Вiн торбу золота ченцям оддав: Нехай же каптурi з ним козакують, А козаки без грошей не воюють. V Тепер Бородовка 98 вже гетьману║: Бо вивiз в Борщагiвку 99 сто бочок Горiлки добро┐ i всiх часту║, Хто про сей бенкет ма║ корячок. I зброю, кажуть, про таких готу║, Що пропились в шинках до сорочок. Його грошима надiлив Брольницький, Посел i старший ранця королiвський. VI Сей не патяка║ про гайдамацтво Та про безбожних, п'яних мужикiв, А затяга голоту у козацтво, Щоб добре перебрати всiх панкiв: Бо позаводили, мов та ляхва, пахарство, Понастявляли всюди вiтрякiв, Нас, козакiв, ру┐нниками лають В сво┐ о с а д и й в о л i не приймають". VII Тогдi рекли ┐м осавули: "Необачнi! Забули, хто водив вас пiд Синоп, I чим здававсь вам лицар Сагандашний, Як шарпали ви Кафу й Трапезонт. До нього й значний купивсь i незначний: Великий, пишний, славний хороводi З ним i в Москвi ви здобичi набрали: На осяйну його звiзду вповали". - VIII "Оце ж на ту звiзду впова║ й шляхта, - Вiдказували гучно козаки, - Зробила з нього не суддю, а ката, Щоб ┐ й ми зоставляли кадуки *. У козака сто┐ть невкрита хата, А в панства по шляхах новi шинки, I бiдолаха тре в них голу спину, Не дбаючи про жiнку й про дитину. IX Були зiбрались нашi на Вiльшанцi Подякувати гарно всiм ляхам, Що й сала в козака чортма в ковганцi, А панський скот ганяють по шляхам У Венгри, в Шльонське 100 жидова-поганцi I живляться з панами пополам Од нiмцiв грiшми, винами ситними, Корiнн║м i товарами крамними. Х Хотiлось, не вдалось. По-лядськи грався З козацтвом ваш вельможний пан гетьман: Вiн поти прав од панства допевнявся, Поки набив дукатами гаман. Тодi з ляхвою пiд Москву загнався 101, Мов з яничарами татарський хан, I чим на лупах добре поживився, Тим од грiхiв у Лаврi вiдкупився. XI Тепер святий: нехай же йде до неба. Ми будемо й без нього воювать. Нам грiшного, як ми, гетьмана треба, Щоб з ним i в пеклi разом бiдувать"... - "I вам Бородовка, той недотепа, Що вмi║ тiльки жида обiдрать, Тепер любiший став, нiж Сагайдашний? О роде темний! Роде необачний!" XII Так осавули козакам казали I словом докоряли ┐м гiрким: "Давно б уже ляхи вас осiдлали, Коли б не Конаша премудрий син. Не раз його й до короля ви слали, Щоб лагодив те розумом сво┐м, Чого нако┐те було мiщанам, Осадчим, дiдичам i всяким станам. XIII Гаман червiнцiв... О, брехня мерзенна! Нiхто сього на свiтi не видав, Щоб Конашевич, ся душа спасенна, З козацтвом здобичi не прогуляв. Тепер же чернь i старшина письменна Вбача║ добре, що про вас вiн дбав, Як патрiарсi у всьому пiддався, Латинцiв i унiтiв не злякався. XIV Стольцi церковнi й титули владичнi Вiддав без короля ченцям сво┐м I благочестi║ на вiки вiчнi Вiд Потi┐в да Рутських охранив". - "Байдуже нам про се. Ми г р i ш н i, - Нам нiчого робити з ним, с в я т и м", - Козацтво напiдпитку гомонiло, Про Конаша вже й слухать не хотiло. XV "Коли такi ви, що душi спасенне I вам, i дiткам вашим, i жiнкам Байдужня рiч у вас i прославленн║ Свято┐ вiри не потрiбне вам, I патрiархове благословенне Пригiдне на щось тiльки гетьманам: Дак вас Петро i ми всi покида║м I до царя на службу вiд'┐жджа║м. XVI Вже i Косинського добром московським Цар обсилав 102, а в грамотах сво┐х Титулувавсь Черкаським, Запорозьким I благодiтелем церков святих. Да покумались ви з козацтвом польським Задля Димитрi┐в тих пiдставних 103. Тепер звелiв святий нам патрiарха Шукати на Москвi собi монарха". - XVII "Шукайте. Ми ж благочестиву вiру Зумi║мо й без вас оборонять, I не попустим турку-безувiру Монастирi козацькi руйновать, А для науки людям i примiру У Бiлiй Церквi хочем жида драть. Там Остророгiв жид, рандар багатий, Почав Святого Спаса зневажати. XVIII Повиколуповав iз лоба очi Для глуму безувiрного й смiху I до долiвки гвiзд║м серед ночi Прибив його в орандi у льоху. Та нагодивсь на це пiдпарубочий I батюшцi вiдкрився на духу, Що в Спаса сам на грудях бачив рану, Пробитi руцi й нозi для догану"... ДУМА ДРУГА Тут земля загоготiла, Наче суд настав останнiй... Чутка дивна пролетiла По ру┐нi православнiй. Не було такого дива I за пращурiв великих: Козакам Пречиста Дiва Помогла на туркiв диких, Що не знають Бога в Тройцi З Богоматiр'ю й святими I в безвiрному пророцi Чтять олжу серцями злими. Золоту галеру, повну Оксамиту й златоглаву, Нашi привезли додому Богородицi на славу. Безлiч ┐м Пречиста злата В бесурмен лихих накрала, Ослiпивши супостата, Талярiв налапувала. "Поки сонця, поки свiту, Буде людям за що пити - Не вклонятимемось жиду, Дукiв будемо лупити!" I безрозумна темнота До Днiпра прожогом рине, Заморочена голота Прославля║ диво дивне. I ввесь Ки┐в iздригнувся, Всi мiщане й пiдзамчане; Тiльки ти чогось надувся, Конашевичу-гетьмане! Спогадав ║си про Байду, Незабутнього вовiки, Про тяжку його досаду I про жаль його великий. Не один вiн з козаками Показав тобi дорогу Придонецькими шляхами Iд' московському порогу. Спогадав ти й про Остапа 104, Запорозького гетьмана, Як його скарбова лапа У Московську Русь погнала. I самого Наливая, Що царем зовуть п'яницi 105, Спогадав ║си, як злая Доля мчала тi гряницi, "Там, - речеш ти, - центре жизнi Старорусько┐ зробилось, А в мо┐й дурнiй отчизнi Гайдамацтво загнiздилось. I гнiздитиметься, поки Пожари та шарпанина, Голод, мiр, кровi потоки I повсюдная ру┐на Навчать нас в Москву втiкати Вiд братiв сво┐х коханих, Рiдним батьком величати, Кого дерли гiрш поганих..." I Сидить один. Вся старшина майнула Назустрiч молодому Кочубею. Його промiнн║м слава обгорнула I зорявою ризою сво║ю. "Се цар новий сердець низькопоклонних. Тепер нiщо Петро в них Сагайдашний. Однiс ченцям двi тисячi червоних, Козак, в сво┐й щедротi необачний. Левко сто тисячей червоних ма║, I всiх киян до себе приверта║. II А мiлiони, що козацтво здавна За приводом Петра наплiндрувало, В Синопi й Трапезонтi здобич славна I в Кафi - се пиши тепер пропало! Що Кафа? Забавка нiкчемна, марна, Козацтво з жарту руки в Кафi грiло. Велике огнище там про гетьмана, Не про козацькi череси горiло. Тепер Петро не п'║, не бенкету║: Вiн душу на Господень суд готу║. III Тепер козацтво вже його не любить: Бо не часту║ згра┐ горiлками. Тепер Бородовка ┐м в труби трубить, Що "свiт увесь тремтить пред козаками" *, I байдуже ┐м, що для патрiарха Зробив я те, чого вони не смiли: Новi постали в Русi i║рархи, I на стольцях апостольських посiли, I Русi Русь простерла братнi руки, Щоб не було мiж ними вже розлуки. IV Мiзерне смiтт║! Темнi гайдамаки! Покiль вас мав чим добре трактувати, Ви лащились до мене, як собаки: Тепер - хвостом до iншого махати! Махайте; я пiду Москвi служити, Грiхи сво┐ мечем покутувати, Царевi благовiрному годити I високо наш руський стяг держати. Знайду й без вас дорогу до Османа: Султан царського знатиме гетьмана!" ДУМА ТРЕТЯ Знов земля загоготiла, Мов Днiпро прогнав пороги, Наче буря налетiла На гетьманський кiш убогий, - На будинок, що був красен Не углами, пирогами, Де козацтво ситих брашен На┐далось за столами. На┐далось-напивалось Досхочу, аж до знемоги, I танцями вгоноблялось, I пiснями про пороги; I про Кафу, про "пучину Християнських слiз i кровi", Що зробили там ру┐ну, Вiчну славу козаковi; I про те, як море врало Мов ревучими левами I безоднi розверзало Пiд козацькими човнами; I як Юр Святий по хмарах Грав конем над ними бiлим, Слiпив очi яничарам, Додавав козацтву сили *, Як "оброки" й обiтницi Козаки на себе клали I в небесно┐ царицi У Печорськiм роботали... I Не буря, гомiн, спiви голоснi┐! Кругом коша-будинку розлягались: То Кочубею похвали новi┐ Безкра┐м морем гучно хвилювались. Iде трiумфом лицар мiж лицарством; За ним везуть галеру золотую, Везуть, танцюють. Навкруги з кобзарством Ченцi спiвають гурмом трисвятую. Волiв дванадцять пар, всi пiд стрiчками, ┐х роги вквiтчанi, як май, квiтками. II "Стiй" - крикне Кочубей. "Чого стояти? - Рекли ченцi. - Гей, друзi, до Успення! Галери жде Пречиста Божа Мати, Як дару за козацьке визволенн║". - "Нi, се вiд мене буде дар герою, Що вчив мене, мов сокола, лiтати Через пороги по Днiпру й по морю I на турецькi ринки набiгати". - "О святотатство!.. Вас освободила Пречиста, преблагословенна Дiва, II А ви, в духовнiй вашiй тьмi, готовi Дари ┐┐ щедрот i благодати Приносити у принос козаковi I смертного над вiчну поскладати!" - "Пречиста, непорочна Дiва... Правда, Тако┐ чистоти й не знають люде... I се, в ┐┐ iм'я святе, награда Тому мiж нами велетневi буде, Що вмi║ силу демонську крушити I турчина в його кровi топити..." IV "Нi, дяка не награда! - Загукали Ченцi, терзаючи з досади ряси. - Такого ще кощунства не чували Не тiльки козаки, та й свинопаси, Щоб непорочною когось назвати, Якусь мiзерну, бренную людину, Що "во гресях родила грiшна мати!" 106 - "Шкода теряти дорогу годину: До меду ложки вам у нас не буде! - Вiдрiзав ┐м Левко. - Гей! Стiймо, добрi люде!" ДУМА ЧЕТВЕРТА Розчинились у гетьмана Рундуковi дверi Проти то┐ золото┐ Пишно┐ галер