┐х? - Сто кiльканадцять комiнника. - Добре, завтра сам з вiйськом рушу. Зараз йому другого коня i виправили назад. Заворушився увесь замок: самопали перечищають, кульбаки споряджають, уюки, патронташi пакують. Назавтра, скоро свiт, заграно в труби, рушили з замку. Пiхоту i гармати везли пiдводами. Третього дня стали коло Ялтушкiв: там гайдамаки обсiлись у гаю. Ото стали лавами. Пан лементар при┐хав, подививсь. - Ну, тепер оддихайте та будете готовi на нiч. Треба добре пильнувати, а то вискочать з рук, як мило в воду. Ото вiдпочивши, як настав вечiр, пильну║мо ми. Кругом гаю поставлено мужикiв кiлька тисяч iз цiпами, а декотрi i з рушницями, а за ними, одступивши ступнiв сто чи й бiльш, стало вiйсько: те, що прийшло з самим лементарем, сво┐м чередом, а наше сво┐м чередом; а було всiх тисяч зо двi: i гусаре, i панцерники, i пiхота - чого там не було! I всi на ту жменю тих гольтяпак! Сидимо, багаття скрiзь розiклали, балака║мо дещо стиха, бо заказано було од старшин, щоб, боже борони, якого гвалту, а щоб добре чували. Я ще тодi був молодий, не знав ще, що то за гайдамаки, то дивно менi стало, що таке вiйсько на них зiбрано. От i питаю у одного старого гусарина, що вже йому уси росли-росли та аж за уха закрутились: - Що оце, дядьку,- кажу,- за диво таке сi гайдамаки, що ось на них усi корогви стляглися? - Еге,- каже,- а ти, хлопку, ще не зна║ш, що то за звiряки? Коли б у кожного з нас було по десять рук, то ще на ┐х мало, бо тi галгани обороняються, мов скаженi. Знають, що вже ┐м помилування не буде, то кидаються на людей, як iроди, i часом проб'ються крiзь цiлий повк; не то втечуть самi, та й здобич умчать. Ось завтра побачиш, якi вони повбиранi. Се в нас так спорядились, бо з Сiчi поприходили в одних ло║вих сорочках та в телячих шароварах. - А який же,- кажу,- ватажко тепер ┐ми доводить? Каже: - Iван Чуприна. П'ятнадцять разiв уже виходить вiн на здобич, разiв скiльки пробивався крiзь наших жовнiрiв; та вже тепер, зда║ться, дамо ми йому перцю. Отак минула й нiч. Стало на зорю займатись. Коли ж по той бiк лiсу, де стояла пiхота, самопали - пук! пук! - перше зрiдка, а далi раз по раз. А тут з гармати - гу! - пiшла грюкотня по лiсу. Дерево трiщить та пада║. Крик, гам! Гармати ревуть, а гуна по раннiй росi так i розляга║ться. Нашi зараз на коней, а селяне, злякавшись, навтiкача. А ми тiльки що рушили ┐х переймати, аж тут iз лiсу душ сорок гайдамак, всi в кармазинi та в блаватасах, такi гетьмани вискочили, що аж очима на ┐х не зглянеш; i коней за собою нав'ючених з двадцятеро ведуть. Вискочили та як ударять iзразу на чотири корогви волоськi, що стояли спереду, так ┐х i розiдрали надво║. I от, як бачиш часом, лискавка з грому впаде на дуба або на густу та стару сосну та як розчахне ┐┐ од гори до низу, то одно гiлля на сей бiк, а друге на той бiк важко впаде i затрiщить: отак тi гайдамаки розвалили велику купу волохiв, а самi, як весною огонь по сухих очеретах, так i понеслись по полю, аж поле закрасили. А волохи як сунулись на компутових, а тут ще й селяне побiгли, куди хто втрапив, то все так змiшалось, як каша, що вже чорт би й знайшов свою лаву: вертишся кругом, як коза у чередi, та й годi! Опiсля вже декотрi опам'ятались i побiгли за ними, та в пустий слiд - хоч тупицею. Гайдамаки вже за селом, а село за ними до неба пала║... А тим, що були на другiм кiнцi лiсу, випала iнша доля. Ще, кажуть, звечора ватажко Iван Чуприна, грiючись коло багаття, постерiг, що вся нужа з сорочки зiбралась йому до комiра, та й каже: - Отепер же, панове, буде нам лихо з вражими ляхами: бачите, як уся нужа зiбралась менi до комiра! То вже гайдамаки, почувши се║, повiсили носи i записали собi пропало. Тiльки ж запорожець не так пропада║, як простий чоловiк. У них вовча натура: умi║ добре шарпати, умi║ ж i вмерти, не скиглячи дармо. Отаман i каже: - Роздiлiмось же, панове, на три батови, то кому-небудь i поможе господь вискочити з западнi, а вкупi - всi пропадемо. Чекайте,- каже,- мого гасла з пiстоля. А як почу║те гасло, зараз два рази з янчарок на ляхiв грюкнiть, та й з богом напролом!.. От, як стало займатись на зорю, вiн i полiз рачки на край лiсу, щоб подивитись, що ляхи роблять. А за ним порачкувало з десяток молодцiв. I зачепись один, лiзучи, рушницею за гiллячку. Рушниця - бех! - а на фальшиве гасло по лiсу - торох! трах! - пiшла гуркотня. Пiхота наша зараз до лiсу та з самопалiв i затопила. Чуприна лiг, кажуть, од перво┐ кулi, а гайдамаки ще не встигли впасти на коней i потрапить до ладу, а тут ще й ватажка нема║. Збились вони зовсiм з пантелику. От же жваво небораки боронились: убили пiдполковника ляцького, скiлькось офiцерiв i з сотню лейтар. Та й ┐м же добре було: раз те, що грюкова кругом, а тут з гармат що ревнуть, то дерево пополам або i усе в скiпцi розскочиться i пада на них. Жарко було дуже сiромахам. Вибито ┐х мало не всiх, а решту поранених i пострiляних забрато у полон. Знайшли самого Чуприну мертвого. Здоровий та широкоплечий тати. Лежить, вивернувшись, як бик, що довго рикав пiд рiзницькою довбнею та завдавав усiм страху, а далi-таки, хоч який дужий, упав сердешний i землю глибоко вдавив, лежить, як гора, i на мертвого ще страшно дивитись. Отак же й той Чуприна, великий та страшний, лежав у пишних кармазинах рядом iз старим дубом, що звалено гарматою; а бронь при ньому i на конi збруя така, що незчисленнi грошi кошту║: срiбло та золото, а робота, робота ж така, що аж очi бере! На обох руках у нього дорогих перстнiв, по кишенях золотих дзигаркiв скiльки, а грошей, то i злiчити не можна. Та й на всiх гайдамаках, i коло самих, i коло коней, знайдено срiбла, золота i всяких дорогих суконь на великi тисячi. Усе те подiлили мiж себе жовнiри i лейстровi козаки. Доставсь i менi рiг з порохом у срiбнiй оправi та ладiвниця пiд срiбною бляхою. Та все те, як прийшло, так i пiшло: пропало в Уманську ру┐ну. Ото, подiливши здобич, поранених одiслали у Кам'янець на страту, а мертвих закопали у Ялтушевському-таки лiсi, над шляхом, i могилу над ними насипали високу. Ото була перва моя справа з гайдамаками. А знову рокiв через два пiшла по Вкра┐нi поголоска, що з-за Синюхи-рiчки вийшла добра купа гайдамак з ватажком Чортовусом та пройшла аж на Подiлля, награбувала срiбла, злота i всякого добра, скiльки уюковi конi знесуть, i поверта║ назад лiсами та байраками. Тiльки нiхто не знав, де саме вони тепер i в якому мiсцi виткнуться на степи з лiсу. Тривога зробилась усюди така, що боже твоя воля! Не було iншо┐ розмови, як про гайдамак. Оце сьогоднi почу║ш, що там i там спалили пана з панi║ю i з дiтками, а завтра - що напали на кляштор i всiх ченцiв католицьких вирiзали. Той каже, що бачив людей якихсь чудних, а той, що в однiм шинку наткнувсь на самого Чортовуса: сидить за столом в червонiм жупанi, руки по локоть засуканi, по кармазинових рукавах чорна кров жидiвська стiка║; кружа║ вiдром горiлку i нiкого не бо┐ться, бо вмi║ так зробити, що оце ║, а схоче, то й нема. Що день, то все страшнiйшi чутки: сьогоднi оце скажуть, що в нього три сотнi молодцiв, а завтра - три тисячi. По дорогах, знай, товчеться жидова, з усiм збiжжям утiкають то до замочкiв, то до мiстечок. Вислав князь Любомирський з Попонного двох чи трьох жидiв на розвiдки, обiщав велику плату; та жидова так боялась гайдамацьких лап, що повертiлась трохи поза мiстечком та й вернулась нi з чим. Тодi призива║ князь мене та Ласуна, та Гладкого, та ще Лободу. - А що,- каже,- козаки! Чи послужите ви менi по вiрi й по правдi? - Послужимо,- кажем,- милостивий князю i батьку. - От же,- каже,- вам по десять червiнцiв на дорогу. ┐дьте та привезiте менi певну звiстку, де гайдамаки i скiльки ┐х. Взяли ми, вклонились i по┐хали усi четверо рiзними шляхами. Довго бився я по пущах та бездорiжжях, аж поки прибивсь до одного хутора. Лiс навкруги густий такий, що тiльки небо та землю видко, а хатинка сто┐ть одним одна i набiк уже похилилась i в землю вросла, а солома на ┐й уся од моху та од бур'яну аж зазеленiла. Нi дороги, нi стежки до тi┐ хатки нема; тiльки поуз самий причiлок тече невеличкий рiвчак. Думаю собi: видно ж, тут нема нiкого. Коли дивлюсь, аж у пiддашшi за хатою сидить дiд, сивий-сивий. Брови йому понависали аж на очi, а борода до пояса. Сидить i струже стругом держално на ратище, а бiля його пiд повiткою сто┐ть з десяток ратовищ зовсiм готових. От я, злiзши з коня, прийшов до нього, а вiн мене й не бачить, що я йду: струже собi та бурчить щось. Я прийшов таки близенько та й став: послухаю, що вiн бурчить. Коли чую, аж то вiн пiсню старосвiцьку хоче спiвати, та вже голос йому дрижить i не виведе, тiльки муркоче: Перебийнiс просить немного - Сiмсот козакiв з собою. Руба║ мечем голови з плечей, А решту топить водою "Ой пийте, ляхи, води калюжi, Води калюжi болотянi┐, А що пивали по тiй Вкра┐нi Меди та вина ситнi┐". - Здоров, дiдусю! - Здоров,- каже,- здоров, синку! Та й не дивиться-таки на мене. Я думаю собi, як би з ним заговорити, та й мовчу. А вiн тодi пiдняв сво┐ важкi бiлi брови та глядь на мене. - Е! - каже.- А ти що за чоловiк? - Отак,- кажу,- як бач: чоловiк хрещений, волочусь по свiту та долi шукаю. - А чи наша вiра? - Наша,- кажу. - Чого ж тобi, синку, треба? - Треба,- кажу,- менi наперед усього попо┐сти. - Правда,- каже,- синку, правда. Попереду нагодуй чоловiка, а тодi вже розпитуй. Зараз пiшов, несе менi хлiба, сала, меду, бо й пасiчка в нього тут невеличка загороджена. Попо┐вши, я кажу йому, що хотiли нiби мене ляхи повiсити за те, що я згубив панський дзигарок, а я втiк та хочу пристать у гайдамаки, тiльки горе мо║, що не знаю, де ┐х знайти. Тодi вiн менi й каже: - Добре, синку, ┐дь же отуди й туди, мимо такого й такого дуба, то там ┐х i знайдеш на урочищi Обозовищi.- А сам сiв та й почав стругати ратище. По┐хав я, аж так: у яру попiд густими дубами конi ходять i де-не-де жупани червонiють. При┐хав я ближче, аж сто┐ть пiд дубом козак з ратищем на вартi. Я зараз по-запорозькiй: "Пугу!" А вiн менi: "Пугу! Пугу!" А я знов: "Козак з Лугу!" - А де той козак з Лугу? - крикнув хтось товсто iз лiсу.- А ┐дь лишень сюди! Я й ┐ду. Дивлюсь, аж супротив мене ┐де здоровенний запорожець з усима, що я ще й зроду не бачив: чорнi, чорнi та довгi та розкiшнi такi, що аж вилискуються. Жупан на йому шовковий червоний, аж свiтиться, як огонь; шапка червона, похилиста; пояс золотий; за поясом пiстолi; при боку шабля; кульбаки i стремена - все те в щирiм золотi, аж горить. А кiнь пiд ним пречудовно┐ вроди: бiлий, як лебiдь, так i одбива║ од зеленого лiсу й трави; ти б сказав, що й землi не доторка║ться. Зняв я шапку та й поклонивсь аж до кiнсько┐ гриви; забув, що то й гайдамака; так би, зда║ться, взяв та й пiдославсь йому пiд ноги: стою перед ним, як перед гетьманом. - А що,- каже,- брате? Чи наша вiра? - Наша,- кажу,- вельможний пане... - А ну, перехрестись. Перехрестивсь я, окаянний. Потерло мене трохи, чесна козацька кров у мене обiзвалась, а проте перехрестивсь. - Ну, ┐дь же,- каже,- собi до курiня. При┐хав я, аж той курiнь увесь обсипаний валом. Впущено мене через рiв у ворота. Як у┐хав я та гляну, то в мене i в очах зарябiло. Повно козакiв, та все ж то повбиранi так, що й не розказати: кармазин коло кармазина, срiбло коло срiбла, золото коло золота. Так як-от часом зимою зайдеш у винницю та присядеш коло печi погрiтись та подивитися, що там у тiй печi робиться того жару: i червоне, i жовте, i син║, горить, ходить, мигтить i мрi║, аж нiби ворушиться все; так у тiм таборi ходили один поуз одного гайдамаки: той у червоному, той у жовтому, той у блакитному, а золото на ┐х як огонь ся║, що очима не зглянеш. Насилу я трохи освiйчивсь, що вже не так дико менi мiж ними стало. Поставив я свого коня до ясел. Нiхто мене не пита║, що я за чоловiк. Вештаюсь я помiж ними, як дома. Дивлюсь, аж Ласун уже тут: ходить, заклавши руки за пояс, тiльки вильотами помаху║; з старшими вже запанiбрата, а мене буцiм i не бачить: тiльки погладив уса та бровою моргнув, подивившись на мене зубоча. А мене зносять такi думки: "Викажу ┐м Ласуна! Признаюсь, хто я такий! Зостанусь мiж запорожцями!" Так i товариш же Ласун: як товариша зрадити? А про те в мене й думка не зворухнулась, що се ж нашi браття?.. Тодi ще я так не змiг рахувати - щиро послужив шляхтi. А вони ж то, горопахи, менi радiють, як рiдного брата вiтають; дорога одежа в них купами,- надiвай яку хоч одежу. Звiсно, страшний суд наста║; бог зна║, кому жити, а кому вмирати, то нехай, кажуть, козак хоч перед смертю покрасу║ться, як у городi рожа, а винесе бог iз огню в дорогих са║тах - нехай користу║ться на здоров'я. На другий день при┐жджа║ й Лобода з Гладким. Поприбирались мужиками i привели нiбито коней продавати. Ласун сам i торгував у ┐х, i могорич iз ними пив, та нишком i сказав, що Чортовус жде, поки постягаються його чати, бо тепер ще тiльки двi чати зiйшлось, а ще двi злучаться з ним у Мазепинiй Могилi, що завтра ми туди рушимо, то щоб князь був готовий i держав ногу в стременах, а з нас або Ласун, або я дамо дропака та князевi дорогу покажемо. Виправили тих коноводiв, а самi другого дня пiшли у Мазепину Могилу. А та Мазепина Могила та ║сть то острiв, увесь у бору, а кругом таке грузьке багно, що _щ_ чоловiк, нi кiнь, нi собака не перебреде; а на той острiв через багно висипано три греблi. Незабаром пiдiйшла ще одна чата з великою здобиччю. От, як зробивсь пiд той час галас i крутанина в таборi, то я улучив щасливу годину та на коня та драла. Прибiг у Полонне пiд замок, пiд Ки┐вську браму, стукнув,- не пускають мене, бо не пiзнали: жупан на менi перловий, гудзики рубiновi, пояс литий, шапка соболева,- та насилу вже впустили. Зараз мене до князя. "Так i так, милостивий князю, ще тiльки однi┐ чати дочекаються та й рушать пiд Костянтинiв, бо чуються на силах. Треба поспiшати, щоб не випустити ┐х з того острова". Зараз усе вiйсько на коней, а пiхота на пiдводи; забрали гармати й порохи, по┐хали. А я конем попереду, дорогу показую. Було то полювання на страшного звiра, що й очi, й уха, i чуття добре ма║, а ще луччi - лапи. Заказано пiд великою карою, щоб нiхто не гомонiв i люльки не курив. Звернули з шляху; потяглись лiсом мовчки, тихо; тiльки коли-не-коли колесо гарматне чи возове стукне, на┐хавши на корiнь, або трiсне суха гiлляка. Iшли день i нiч з малим одпочивком, а далi влiзли у таку гущину, у такi нетрi, вертепи та вибо┐, що ледвi-ледвi витягали вози та гармати з того ковтуна. А тут нiч темна така, що тiльки навмання вгаду║ш дорогу. Далi таки, дякувати богу, вийшли без пригоди з тi┐ багнюки i вибрались у рiдкий бiр. Я злiз з коня та з радощiв аж землю поцiлував. Про запорожцiв уже i байдуже. Сказано, молодий, хисткий - нiкому було покрiпити... Ото ж скоро вже дiйшли i до того пасiчника, що ратища струже. Обскочили його кругом i взяли в сво┐ руки. А вiн тiльки подививсь, пiднявши вгору брови, та сказав: "От же вражi ляхи таки пронюхали!" - а потiм знов насупивсь та й байдуже: зна║ вже, що коли не сьогоднi, так завтра смерть. Та такий же старий та сивий був пасiчник, що нiхто його не бив i не лаяв. Посадили його на вiз, ще й сiна пiдмостили - та й по┐хали до Мазепино┐ Могили. Переночувавши в невеличкiм сiльцi, вранцi позганяли мужикiв з околиць з ралами та з сокирами. Було ┐х душ, мабуть, з тисячу. Рушили дальш, i вночi прийшли до якогось урочища. Там, видно, колись була таборщина, бо лiсу некiльки гоней вирубано i позоставались рови й вали. Усовiтував тут один козак перегодити, аж поки на небi зайдуть _Козарi._ А небо було чисте, як хустка, i скрiзь зорями заiскрене. Та князь боявсь, щоб гайдамаки тим часом не довiдались. - Не бiйтесь,- каже,- нiхто сюди не прийде, бо кажуть, що се мiсце закляте: тут, кажуть, по ночах вiдьми та упирi вигравають сво┐ штуки; з того-то воно й зветься: _Куцого Чорта Слобода._ От, як переждали годин зо три, то почали зникати з неба зорi, а на небi червонi плями од багаття, що горiло в гайдамацькому таборi. Рушили ми тихо i, прийшовши до самих гребель, порозставляли перед кожною греблею по шести гармат i рови перед гарматами повикопували, а округи гармат пiхота стала. Селян з сокирами розставлено кругом попiд соснами, i скоро гукнуть по разу гармати, зараз щоб рубали сосни. А решту пiхоти порозставляли з рушницями понад багном, щоб стрiляти, якщо хто виткнеться з лiсу. Почало вже сiрiти. Сердешнi гуляки сплять собi, i не сниться ┐м, що вже ┐х пiймано в матню. Аж ось зараз iз само┐ бiльшо┐ греблi шiсть гармат - торох! - аз друго┐ ув одвiт - гу-гу! - аз третьо┐ знов - гу-у! Затрiщали i загули по лiсу сосни; а тут враз застукало тисяча сокир об дерево. Ой не весело ж було сiчовим молодцям прокидатись пiд такий гук i трiскiт! Утихли гармати, давши по два рази огню; перестали й сокири. Я взяв морську трубу i закричав: "Здавайтесь на ласку панську, бо обгорнутi кругом". Жодного одвiту. Тихо; тiльки дим курить понад багнами, пiдiймаючись угору. Аж ось на греблi затупотiли конi i крик: "Гони, лови! Постой, Кирило!" - i поки пiхота випалила, як ось летить бiсом щось на конi i просто промiж гармати. Тодi тiльки пiзнали Ласуна. Погоня гайдамацька завернулась, бо жарко повiяла пiхота з самопалiв; чоловiк з десяток покотилося з кульбак. От i день розвиднiвсь. Окрикнув я ┐х тричi, щоб здавались. Аж за третiм разом гукнули з лiсу, добре частуючи й нас i наших батькiв. Знов загуркотiли гармати, затрiщав лiс, застукали сокири. Годин за три поробили кругом багна засiки, а соснами завалили кругом гайдамацький табор i самих надушили гибель. Пробували сердеги одстрiлюватись, повилазивши на сосни, а наша пiхота собi брала ┐х на цiль. Та багно було дуже широке, то небагато вони Нам шкодили. Отак i день цiлий минув. Стук, та грiм, та курява понад лiсом. А як стемнiло, усовiтував Ласун поробити тайно на греблях завали з гiлляк, пенькiв, камiння й хворосту, щоб кiнно через них не можна було перебратись, бо запевне знав, що гайдамаки пiдуть напролом. Здався нам на добре його совiт, бо справдi Чортовус, роздiливши свою ватагу. на три купи, здумав ударити разом трьома греблями i прочистити собi дорогу. Чатували ми всю нiч пiд оружжям, прислухались до всякого шелесту. Як ось опiвночi затупотiли конi, перше глухо, а далi все чутнiш, як стали пiдходить до греблi, а нарештi загула гребля од копит, а гайдамаки загукали: "Нуте, братця: _або добути, або дома не бути!" _- i припустили навзаводи. Дано ┐м зближитись, щоб стягнуть усiх на греблю, а потiм - гу! - заревли гармати. Отодi вже зробилося справжн║ пекло. Що хвилина, то й гукнуть гармати, не з того, то з сього боку. А пораненi кричать, конi iржуть та б'ються помiж понавалюваним гiллям, дерево скрiзь трiщить та пада║, а по бору гуна так i розляга║ться. А нiч же то темна-темна! Тiльки раз по раз ся║ красний огонь з гармат: сяйне, окаже кругом людей, коней, блискучу збрую i рудий дим хмарами зверху, та знов i погасне, тiльки реве та стогне кругом у темрявi. Правдиве було пекло. Цiлу нiч стрiляли пушкарi, мов зав'язавши очi; тiльки чули, що на греблi вороча║ться все i кипить, як у казанi. А як розвиднiло, тодi тiльки побачили, яке лихо сталось гайдамакам. Думали пробитись, сiромахи, через греблю, та позабивавшись у завали, пропали там, як бджоли в бочцi пiд пасiчною довбешкою... Як бджоли карабкаються, тонуть i в'язнуть у густiй патоцi, як виверне пасiчнику бочку важкi та повнi забоцнi; так вони, сердеги, в'язли помiж гiллям i тонули в багнах. Лежало ┐х багато. Аж жаль було дивитись! Народ усе здоровий та розкiшний i конi добрi; та все ж то те пороздиране картечами i покривавлене. Лежать, бiдахи, повивертавшись, густо, як снопи на хорошiй нивi. Як молотники, вставши зрання, стануть у два ряди на довгому току i б'ють дубовими цiпами снiп за снопом, аж поки розлетиться увесь соломою, так i ┐х порозбивано картечами, пороздирано чаунними кулями на шматки i перемiшано з потрощеними гiлляками i колоддям. На великiй греблi, у завалi, знайшли i самого Чортовуса на колодi. Навзнак лежав сердешний головою на колодi, розкидавши крижем руки, а вуси, мов двi чорнi гадини, розтяглись по колодi, у кровi всi та й позасихали. Картеча вдарила сiромаху саме в груди i вискочила в спину, розпоровши пишний кармазин. Кров iз рани потекла i по всьому жупановi, i по золотому поясу, залила i дорогого бiлого коня, що лежав пiд ним убитий. Шаблю при Чортовусовi i оружжя знайшли пречудовне, та ба: нiхто не схотiв його носити, бо Чортовус був, кажуть, чарiвник i все те наговорене чарами. Один князь Любомирський не боявсь нiяких чар i взяв собi ту шаблю i зброю. Поранених душ тридцять забрали i повезли до Попонного на страту, здобич подiлили помiж вiйськом, а трупи четвертували i розставляли на палях по селах i шляхах. Тiльки з того люде ще бiльш набирали собi гайдамацького духу: як покажуться, було, де сiчовi гостi,- вони ┐х криють по пасiках, дають ┐м осторогу, а кому нема життя од економiв та дозорцiв панських, тi й самi з гайдамаками панськi будинки руйнували. Тiльки ми, надвiрнi, було, за панським приводом, ходимо на гайдамак. Здавалось: куди, яке добро чинимо, а ми тiльки помагали загнуздувати наших братiв.