тугу...  прощай  на  вiки  вiчнi!..   Там
побачимось!
   Се║  сказавши,  не  озираючись,  пiшла  додому  швидко,  ступаючи   так
легесенько, неначе i землi не доторка║ться. А  Василь?  Неначе  грiм  бiля
його вдарив! Сто┐ть як укопаний... Далi дуже тяжко здохнув, пiдняв очi  до
бога, перехрестивсь, вдарив поклон i, припавши  на  те  мiсце,  де  стояла
Маруся, цiлував землю замiсть ┐┐, боячись i само┐ думки об тiм, що сказала
йому Маруся, а далi промовив:
   - Господи милосердний! Нехай я один усi бiди перетерплю, нехай я  вмру,
тiльки помилуй мою Марусю! Дай нам пожити на сiм свiтi, а втiм -  як  твоя
воля свята! - та й пiшов тихою ступою до господи,
   Чи давно наша Маруся була веселенька, як весiння  зоренька,  говорлива,
як горобчик, проворна i жартовлива, як ластiвочка, а тепер точнiсiнько  як
у воду опущена. Говорити - мало й говорить:  сяде  шити,  чи  то  стiбнула
голкою, чи нi, чи виведе нитку, чи нi, а зараз i задума║ться,  i  рученята
посклада; пiде ув огород полоти, стане  над  грядкою  та  хоч  цiлий  день
стоятиметь, нiчого не  зробивши,  поки  мати  ┐┐  не  покличе;  приставить
обiдати, то або у нетоплену пiч, або забуде чого положити, або усе  у  не┐
перекипить, що й ┐сти не можна; та до того довела, що - нiчого  робити!  -
узялась мати вп'ять сама поратись! Часто гримав на  не┐  батько  i  ласкою
уговорював, щоб не журилася, щоб у тугу не вдавалася, що  туга  з'┐сть  ┐┐
здоров'я, зачахне, занедужа, i який  одвiт  дасть  богу,  що  нi  найлуччу
милость божу, здоров'я, не вмiла зберегти й занапастила овсi. Що ж? Тiльки
┐┐ i речей:
   - Таточку, батечку, i ти, матiнко рiднесенька! Що ж менi  робити,  коли
не можу забути свого горя! Не можу не думати об сво║му  Василечковi!  Свiт
менi немилий, i нiщо не розвеселя║. Серце мо║ розрива║ться,  дивлячись  на
вас, що ви об менi убива║тесь, то що буду робити! Я й сама сво┐й  тузi  не
рада; тiльки у мене й думки: де-то тепер мiй  Василь?  Знаю,  що  час,  що
день, вiн вiд мене - усе дальш; от мене туга й душить! Не воруште мене, не
заньмайте мене, неначе ви й не бачите нiчого;  не  розважайте  мене;  менi
неначе легше, як я журюся уволю i нiхто менi не мiша!
   Порадившись меж собою, старi дали ┐й волю; нехай, кажуть, як собi  зна,
так з собою i робить. Надiлив ┐┐  бог  розумом,  вона  й  богобоязлива,  i
богомольна, так ┐┐ отець милосердний не оставить. Нехай поступа як зна!
   Iще з  того  дня,  як  проводила  Василя,  не  надiвала  Маруся  нiяко┐
скиндячки, нiяко┐ стрiчки; як пов'язала голову  чорним  шовковим  платком,
так i пiшло, усе чорний платок та й годi! То охоча була по недiлям  та  по
празникам до церкви ходити, а то й у будень, коли почу║, що  дзвонять,  то
мерщiй i йде. Що божий день любиме мiсце, куди було ходить, се  у  бiр  на
озера, де з Василем уперше ходила; сяде там пiд сосонкою, розгорне платок,
що Василь ┐й зоставив, дивиться на нього, та сво┐ горiшки пересипа в руцi,
та й поплаче... Тiльки ж що начне вечорiти, вона вже й сидить на приспi  й
вигяяда вечiрньо┐ зiроньки... Блисне вона... тут Маруся зараз i стане така
рада, така рада, що не то що! "Онде мiй Василь! - сама  собi  розмовля.  -
Вiн дивиться на свою зiрочку й зна, що й я дивлюсь!.. Отак блистять i його
очицi, як було бiжу йому назустрiч..." I вже тут ┐┐ хоч клич  -  не  клич,
хоч що хоч роби, а вже нi з мiсця не пiде i очей вiд зiрки  не  зведе,  аж
поки вона зовсiм не зайде; тодi тяжко здохне  й  скаже:  "Прощай  же,  мiй
Василечку! ночуй з богом та  вертайсь  швидше  до  тво║┐  бiдно┐  Марусi".
Увiйшовши ж у хату, перецiлу║ усякий горiшок i платок  разiв  сто  поцiлу║
та, згорнувши, приложить до серця та так i заночу║; а вже й не  кажи,  щоб
спала добре, як треба!
   Сяк-так, то з журбою, то з тугою, промаячила Маруся до  спасiвки;  а  у
спасiвку, iк пречистiй, казав Василь, буде  неодмiнно.  Хоч  i  не  зовсiм
Маруся повеселiшала, та усе-таки неначе стала потроху оживати. Вона й дома
пора║ться, вона й з батьком у поле чи громадити, чи жати; бо вже  й  Наум,
дивлячись на не┐, що вона стала розважатись, i собi повеселiшав i дума:
   "Слава тобi господи! Ще тiльки спасiвка наступа, а вже Маруся зовсiм не
та, як унов народилася; туж-туж i Василь буде; тодi вдарю лихом об  землю,
мерщiй справлю весiлля, та й нехай собi  живуть".  От  коли  куди  йде  на
хазяйство, то й дочку бере з собою, щоб ┐┐ лучче розважати.  Коли  ж  вона
часом зостанеться дома, то, впоравшись, iде у бiр за губами; та  таки  так
сказати, що день за день та стала вп'ять i до  роботи  проворненька,  i  в
усякiм дiлi моторнiша, i що у бога день, то усе  веселiш,  усе  розщиту║.:
"От пречиста недалеко, от-от Василь вернеться".
   Раз у спасiвку, на третiй день пiсля спаса,  вiддавши  вона  обiдати  i
поприбиравши усе, пiшла у бiр за губами i вже нiкуди бiльш,  як  на  тi  ж
озера. Напала на рижики, та так же ┐х багацько було, та такi мудрi; i  хоч
i побродила по водi, та назбирала ┐х повнiсiньке вiдро iще й кошик. От  ще
б то ┐х брала, та як же пiшов дощ, та престрашенний,  як  з  вiдра,  та  з
холодним вiтром; а вона була ув однiй тяжиновiй юпцi i свитини  не  брала.
Що ┐й тут на свiтi робити? Нiкуди i не кажи, щоб забiгти та пересидiти, бо
до села було далеченько, а дощ так i полива! Нiгде дiтись  -  треба  бiгти
додому. Iшла, а де i пiдбiгцем, та поки прийшла додому, так  одно  те,  що
утомилась, а друге - змокла як хлюща, так з не┐ i тече;  а  змерзла  ж  то
так, що зуб з зубом не зведе, так i труситься.
   З лихом пополам прибiгла додому. А дома ж то мати старенька i усе  собi
немощна, не здужала пiднятись i у печi затопити.  Лихо  та  й  годi  нашiй
Марусi! Нитки сухо┐ на нiй нема, а нiгде обсушитись; змерзла неначе зимою,
а нiгде обiгрiтись. Злiзла на пiч, та  як  не  на  топлену,  так  ще  пуще
змерзла. Укрилась i кожухом, нiчого! Так лихорадка ┐┐ i б'║!
   Прийшов i Наум, упоравшись з батраками. Нiкому йому нi  вечеряти  дати,
та й нiчого. Перш був розсердивсь, а далi як  розслухав,  що  йому  Настя,
стогнучи, розказала, та й замовк; далi назирнув  Марусю  та  аж  злякавсь:
господи, твоя воля! Сама як вогонь гаряча, а ┐┐ трусить так, що й  сказати
не можна!
   Тьохнуло у животi в  нашого  Наума!  Подумав-подумав  та  й  став  богу
молитись. Се вже у нього була така натура: чи хоч трохи бiда, чи радiсть ║
йому яка, зараз до бога; так i тут. Помоливсь, перехрестив тричi Марусю  i
лiг собi. Прислуха║ться  троха:  Маруся  не  заснула?  "Дай  господи,  щоб
заснула i щоб завтра здорова була!" - сказавши се║, лiг i... заснув.
   Тiльки що у саму глупу пiвнiч будить його Настя якомога i каже:
   - Подивись, Науме, що з Марусею дi║ться? Стогне час вiд  часу  дужче...
от усе дужче... аж кричить... Наум вже бiля недужо┐:
   - Що тобi, Марусю?.. Чого ти стогнеш? Що в тебе болить?..
   - Таточку... батечку... Ох, не дайте пропасти...  колеть...  ох,  тяжко
менi!.. Робiть, що зна║те... ко... колеть мене!..
   -Де саме колеть, Машечко?
   - От.., у  бiк...  ох,  ох!..  У  лiвiм  боцi...  Поможiть  менi!..  Не
стерплю...
   Кинувся Наум, викресав вогню, засвiтив свiтло - аж i Настя вже  встала;
де та й сила узялась? До Марусi... а вона усе дужче стогне...
   Що робити - i самi не  знають...  Сяк-так  старi  удвох  затопили  пiч,
укрили ┐┐ кожухами... так кричить.
   - Душно! не влежу на печi... положiть мене на лавi... Ох,  душно  менi!
Ох, важко менi! Болить же бiк... ох, болить!..
   Послали мерщiй на лавi; узялись обо║ старi зводити  Марусю...  Вона  не
здужа  йти,  старi  не  здужають  ┐┐   вести...   тягнуться,   силкуються,
спотикаються... Наум сердиться, кричить на жiнку, що йому не помага; Настя
ворчить на нього, що... вiн дочку на не┐ схиля... Маруся стогне, плаче,  а
старi, дивлячись на не┐, собi плачуть...
   Через превелику силу дотаскали Марусю, положили на лавi, вкрили рядном,
бо усе каже, що ┐й душно; а самi стали радитись, що з нею робити! Настя  -
пробi бiгти до знахурки, щоб вмила або злизала; бо се ┐й, мабуть, з  очей;
або нехай переполох вилива, або трясцю вiдшепту║;  нехай,  що  зна,  те  й
робить. Так же Наум не тi┐, бо дуже не любив нi знахурок, нi  ворожок,  що
тiльки дурникiв обдурюють та з них  грошики  луплять,  а  самi  не  можуть
нiякого добра нiкому зробити, хiба тiльки бiду,  так  так!  От  вiн  зараз
дiстав iордансько┐ води та й звелiв Настi, щоб нею натерла Марусi бiк,  де
болить,  i  дав  тi║┐  ж  води  трошки  напитись,  а  сам  пiдкурював   ┐┐
херувимським великоднiм ладаном, помоливсь  з  Настею  богу...  аж  ось  i
Маруся притихла й стала б то засипати. Старi вже хотiли з радостi гасити й
самi лягати... Як тут вп'ять Маруся не сво┐м голосом закричала:
   - Ох, лишечко! Колеть мене, колеть у  бiк,  пече...  Ох,  трудно  менi!
Батiночку  рiдненький,  матiночко  моя,  голубочко!  Рятуйте!..   Поможiть
менi!.. Смерть моя.. Не да║... менi дихати!..
   Бачить Наум, що зовсiм бiда, треба що-небудь i  робити,  схопив  шапку,
побiг до сусiди, розбудив, попрохав ┐┐, щоб йшла швидше на помiч до Настi,
поки управивсь, поки допроводив ┐┐ до двора, аж вже i свiта.  Не  заходячи
додому, пiшов у город. Був у нього знайомий приятель,  цилюрик,  та  ще  й
Марусин кум, вона в нього аж трьох дiточок хрестила, так  до  нього  пiшов
вiн радитись, що треба робити, а коли можна, то щоб i  сам  прийшов  та  й
подивись на болящу.
   Так-то старому швидко й дiйти! Iде i, бачить, усе на однiм мiсцi; стане
поспiшать - задиха║ться, ноги  спотикаються,  зовсiм  хоч  впасти.  Жалку║
Наум, що не збудив кого з батракiв, що в соломi на току спали,  так  що  ж
бо? Хоч би й швидше дiйшов, так не вмiв би так усього  розказати;  а  якби
цилюрик не захотiв iти, то батрак не вмiв би його i прохати, як сам отець.
   Сонечко  пiднялось,  тогдi  Наум  дотюпав  -  до  цилюрика.  Поки  його
збудили... бо вiн був вже багатенький, а через коров'ячу вiспу став вже  у
панськiм каптанi ходити, так треба вже туди ж,  за  панами,  довго  ранком
спати.  От  поки  зогрiли  йому  самовар,  поки  вiн  напивсь  того   чаю,
присмоктуючи люльку, як наш справник, поки-то вийшов потягаючись до Наума,
аж вже було геть-геть! Та вже за те спасибi, що  як  розпитав,  чи  Маруся
недужа, так разом i зiбравсь. Схопив швидше щось таке за пазуху,  та  узяв
склянку з чимтось, та й каже:
   - Наум Семенович! Худо дiло; треба поспiшати  як  можна.  Не  поскупись
найняти  збiржу*  (*3бiрзка  -  вiзницький   екiпаж.).   Менi   нiчого   i
проходитись, та треба поспiшать.
   Наум зараз шатнувсь, найняв збiржаника, i побiгли що ║ духу з цилюриком
додому.
   Як оглядiв цилюрик Марусю, та аж зацмокав. Став ┐┐ розпитувати, де саме
i як у не┐ болить? Та вона за кашлем i слова не скаже. Цилюрик аж  головою
покрутив та й каже собi тихенько:
   - Овва! Худо дiло! - А Наум се почув та й руки опустив...
   Кинувся цилюрик i якомога поспiша та й кинув ┐й руду*  (*Тобто:  пустив
кров.) з руки, далi розв'язав пляшку, аж там усе п'явки, та й  поприпускав
┐х до боку. Поки се, поки те дiялось, Наум так, що нi живий нi мертвий; то
пiде, то стане, то сяде, та усе, здихаючи,  руки  лама;  а  пуще  те  його
смутило, що цилюрик був невеселий. А Настя, бiдна Настя, i  байдуже  собi!
Вона там коло Марусi й помага, i держить,  i,  що  треба,  робить,  i  так
справля║ться, що неначе i не була недужа. Так-то велике  горе  i  бiда  як
постигне, то вже менше i забудеш, i не поважа║ш його.
   Управившись, цилюрик вийшов у сiни вiддихнути. Наум пристав до нього  з
розпитками.
   - Худо дiло! - сказав цилюрик. Наум так i кинувся йому  у  ноги,  i  аж
плаче, i говорить:
   - Приятелю мiй, Кондрате Iванович! Роби що зна║ш, тiльки не погуби мого
дитяти! Не положи мене живого у яму! Вiк буду батьком рiдним  звати!  Бери
що хоч, бери усю худобу... тiльки вилiчи Марусю!..
   Цилюрик аж заплакав i каже:
   - Друже мiй, Науме Семенович! Хiба ж менi не жаль сво║┐ куми? Що б то я
робив, щоб вилiчити хрещену матiр сво┐х дiток? Та як нема божо┐ волi,  так
наш братчик, хоч з десятю головами, нiчого не зробить!
   - Так мо┐й Марусi не животiти? - аж скрикнув Наум.
   - Один бог зна! - сказав цилюрик та й пiшов вп'ять до недужо┐.
   Подивившись на не┐ i подержавши за жилу довгенько, каже:
   - Молись, Семеновичу, богу! Коли  засне,  то  нi  об  чiм  i  журитись;
зда║ться, що скоро засне.
   От i вiдступилися вiд не┐ тихесенько, щоб ┐й не мiшати спати...
   Так куди ж то!.. Тiльки що нiби стала дрiмати, як  пiднiметься  кашель,
та прездоровенний; так i пiдступа пiд груди, i дихати  ┐й,  сердешнiй,  не
да║; а тут у бiк знову стало шпигати.
   Довго того розказувати, як вона три дня так страждала! Що таки  цилюрик
лiчив, а то вiн i нiмця привозив; i той i масть до боку прикладав, i  чого
то вже не робив!.. так нема легше та й нема! I що далi, то усе гiрш було.
   Наум давав ┐м волю, що хотiли,  робили;  а  сам,  запершись,  усе  богу
моливсь; впаде навколiшки, руки лама; як  вдарить  поклон,  та  з  пiвчаса
лежить i усе молиться: "Господи милосердний! не осироти нас!  Не  вiднiмай
вiд нас нашо┐  радостi!  Рiши  мене  усiй  худоби;  озьми  мене,  старого,
немощного, озьми мене до себе; а нехай вона поживе  на  свiтi..."  Далi  й
закiнча:
   "Да будеть воля твоя святая зо мною, грiшним! Ти усе  зна║ш,  ти  лучче
зробиш, чим ми, грiшнi┐, дума║мо!" Пiдiйде до нiмця,  просить,  руки  йому
цiлу║... винiс скриньку з грошима, а, мабуть, було у нiй сот три рублiв, i
просить:
   - Бери, - каже, - скiльки хоч, усi  озьми,  усю  худобу  озьми,  усього
рiшусь, у старцi пiду, тiльки вилiчи мо║ дитя; вона в  мене  однiсiнька...
Без не┐ нащо менi жити? Не буде менi нiяко┐ радостi... хто мене догляне...
хто... - та так i заголосить.
   Дарма що нiмець, та й вiн заплакав, i хоч  би  тобi  копi║чку  узяв.  У
останнiй раз як був, i вп'ять чого-то не робив, а далi сказав:
   - Нiчого не можна зробити! - 3 тим i по┐хав. Моливсь Наум, моливсь... i
що то вже плакав!  Так  i  пiдпливе  сльозами.  Далi  вийшов  iз  кiмнати,
подививсь  на  Марусю,  бачить,  що  вона,  як  тая   свiчечка,   догоря║,
перехрестивсь i на думцi каже собi:
   - Господи! Твоя воля святая! Прости  нас,  грiшних,  i  навчи,  що  нам
робити i як тебе слухати? - Та з сим словом i пiшов.
   Iде i за сльозами свiту не бачить. Позвав панотця, той  аж  здивувавсь,
що така здорова дiвка у три днi як занедужала, а вже й  на  божiй  дорозi.
Поки панотець прийшов з святостю, Наум  вернувсь  i,  крiплячись,  щоб  не
плакати, через велику силу каже Марусi:
   - Донюi запричастимо тебе! Чи не дасть бог швидше здоров'я?
   - Я сього  хотiла  прохати...  та  боялась  вас  потурбувати...  I  вже
здоров'я!..  Хiба  спасення  душi...  коли  б  тiльки  швидше...  -  ледве
промовила се║ Маруся.
   Кинулася Настя хату прибирати i сiни упорати, а Наум засвiтив  свiчечку
i ладаном покурив; аж ось i батюшка прийшов...
   Поки Маруся сповiдалася, Наум iз Настею i хто ще був у них  iз  сусiдiв
вийшли у сiни. От Настя i каже мужиковi:
   - Нащо ти ┐┐ так сполохав? Вона тепер подума, що вже зовсiм вмира, коли
привели панотця?
   - Що ж, стара, будемо робити? - здохнувши тяжко, сказав Наум. - А яково
ж би нам було, якби вона вмерла без покаянiя?
   - Та, що-бо ти, старий, говориш? Де ┐й ще вмирати? Ще  тiльки  сьогоднi
четвертий день, як гаразд i занедужала...
   - Але, четвертий! У бога усе готово, його свята воленька! Повелить,  то
я ще швидш ┐┐ вмру, дарма що вона вже на ладан дише.
   Сказав Наум та й вiдiйшов, гiрко заплакавши, i каже собi  тихенько:  "I
коли б то господь послав менi сюю милость! Воля твоя, господи!"
   Тут панотець кликнув, щоб усi йшли у хату,  буде  ┐┐  причащати.  Наум,
тiльки сам живий та теплий, ще здужав пiдвести ┐┐ до  святого  причастя...
Маруся  прийняла  тайни   Христовi,   як   ангол   божий;   потiм   лягла,
перехрестилась, пiдвела очицi угору i веселенько проговорила:
   - Коли менi... така радiсть тут... пiсля святого причастя...  що  ж  то
буде у царствi небеснiм? Прийми i мене, господи, у царство тво║  святе!  -
Панотець, посидiвши i поговоривши дечого з письма, пiшов додому.
   Трошки погодя чують, що кашель в Марусi нiби перестав i вже вона хоч  i
не стогне i буцiмто спить, так у горлi стало дуже хрипiти, а у  грудях  аж
клекотить...
   От Настя i каже до старого:
   - Та ║й-богу, вона не вмре; бач, ┐й полегшало.
   - Мовчи та молись богу! - сказав ┐й Наум, а сам аж труситься. -  Тепер,
- каже, - янголи святi┐ лiтають над нею. Страшний  час  тогдi  наста║,  як
праведна душа кончиться. Нам, грiшним, треба тiльки молитись богу!
   - Господи милостивий! Ти сам бо┐шся та й мене ляка║ш.
   Так сказала Настя не бачачи сво║┐ бiди, а Наум знав добре усе, i  знав,
що до чого i пiсля чого що йде, та й каже:
   - Коли б то бог милосердний сотворив таке чудо! Далi  засвiтив  страшну
свiчку* (*Страшна свiчка - свiчка, яку запалювали в  так  званий  страсний
четвер.), поставив перед образами, а сам пiшов у кiмнату... i  що  то  вже
моливсь богу! Куди-то не обiщавсь iти на богомолля. Скiльки худоби роздати
на церкви, старцям...
   Як ось Маруся таки дуженько промовила:
   - Таточку!.. Матiнко!.. А пiдiйдiть до мене. От вони й  пiдiйшли.  Наум
бачить, що Маруся зовсiм змiнилась на лицi:  стала  собi  рум'яненька,  як
зоренька перед сход сонця: очицi, як ясочки, грають; веселенька, i вiд не┐
неначе ся║. Вiн знав, до чого  се  приходиться,  здригнув  увесь,  скрiпив
серце, а  сльози,  знай,  глита  та  думкою  тiльки  так  помоливсь:  "Час
прийшов... господи, не остав мене!.." Маруся ┐м i каже:
   -  Батеньку,  матiнко,  мо┐  рiднесенькi!  Простiть  мене,   грiшную!..
Попрощаймося на сiм свiтi... поки бог зведе нас докупи у сво┐м царствi.
   Тут стала ┐м руки цiлувати; а вони так i  розливаються,  плачуть  i  ┐┐
цiлують. От вона ┐м i каже вп'ять, та так веселенько й усе усмiхаючись:
   - Спасибi вам, мо┐ рiднесенькi, що ви мене любили!.. i  кохали  мене...
Простiть мене, може, коли вас не  послухала...  або  сердила...  Менi  бог
грiхи простив... простiть i ви!..  Не  вбивайтесь  дуже  за  мною,  бо  се
грiх... та пом'янiть мою грiшну душу... не жалуйте  худоби,  усе  земля  i
пил... Годi ж, годi, не плачте ж... Бачите, яка я весела... там менi  буде
прехороше!.. Коли-небудь треба i вмерти... Ми недовго  будемо  рiзне;  там
год  -  як  часиночка...  Бачите,  я  не  жалкую  за  вами...   бо   скоро
побачимось... Васи... ох! Василечка мого  як  побачите,  скажiть,  щоб  не
вбивавсь.. скоро побачимось... Я його дуже,  дуже  любила!..  Горiшки  мо┐
положiть менi у руку, як помру, а платок... вернiте йому...  А  де  ви?  Я
щось вас не бачу...  Таточку!  Читай  менi...  голосно  молитви...  а  ти,
матiночко... хрести мене... По-бла-го-словiть же... мене...
   Наум став читати молитви, а Маруся силкувалася, та не здужала за ним  i
слова сказати; а вiн що скаже слово та й залл║ться сльозами, переплаче  та
вп'ять чита. Настя чи перехрестила двiчi та й знемогла  i  тут  же  впала.
Сусiда подала Марусi у руку свiчку i вже насилу руку  розправила,  бо  вже
стала заставати... От вже i гласу ┐┐ не стало чути...  Наум  нахиливсь  та
над ухом ┐┐ голосно чита "Вiрую во ║диного бога" та "Богородицю"...  а  се
вона - зирк очима та й сказала голосно:
   - Чи ви чу║те?... Що се таке? Наум впав навколiшки i каже:
   - Молiтеся усi! Янголи прилетiли по ┐┐ душу!
   Далi Маруся ще спитала:
   - Чи  ви  бачите?  -  та  й  замовкла...  Здохнула  важко...  тiльки  й
промовила: - Мати божа!.. прийми... - i успоко┐лась навiки!
   Наум скочив, сплеснув руками, пiдняв очi вгору i стояв  так  довгенько.
Далi пав перед образами навколiшки i моливсь:  "Не  остав  мене,  господи,
отець милосердний, у сюю горкую годину! Цiлий вiк ти мене  милував,  а  на
старостi,  як  менi  треба  було  у  землю  лягти,  послав  ти  менi  таке
горенько!.. Укрiпи мене, господи, щоб я не согрiшив перед тобою!"
   Кинувся до Марусi, припав до не┐, вицiлував ┐й руки, щоки, шию,  лоб  i
усе приговорю║:
   - Прощай, моя донечко, утiха,  радiсть  моя!  Зав'яла  ти,  як  садовий
цвiточок; засохла, як билинка! Що я без тебе тепер зостався? Сирота!  Пуще
мало┐ дитини. Об дитинi жалкують, дитину  приглядять,  а  мене  хто  тепер
пригляне?.. Тепер ти у новiм свiтi, меж янголами святими, зна║ш,  як  менi
тяжко, як менi гiрко без тебе: молись,  щоб  i  мене  бог  до  тебе  узяв!
Закриваю тво┐ оченьки до страшного суду! Не побачу  у  них  сво║┐  радостi
бiльш! Складаю тво┐ рученьки, що мене годували, опатрували, обнiмали...
   Вiн би й довго коло не┐ вбивався, так тут сусiда пiдiйшла та й каже:
   - Пусти, дядьку, вже ти ┐┐ не пiднiмеш; а ось прийшли  дiвчата  убирати
Марусю; ти йди та давай порядок, бо, бач, Настя безчувственна теж лежить.
   Наум став над Настею, вп'ять гiрко заплакав та й каже:
   - Уставай,  мати!  дружечки  прийшли,  нехай  убирають  до  вiнця  нашу
молоду... а я пiду лагодити весiлля!
   Пришедши вiн до панотця, не змiг i слова сказати, а тiльки що плаче так
що й господи! Пiп зараз догадавсь та й каже:
   - Царство небесне ┐й! Праведна душа була, упокой ┐┐ господи со святими!
   А помолившись, i став розважати Наума,  поки  позiходилися  дяки;  далi
пiшли у церкву, пiп став служити панахиду, а по душi  звелiв  дзвонити  на
непорочнi, як по старому i по почотному чоловiковi; та й  послав  сукно  i
ставник i звелiв iти читати псалтирi.
   Увiшедши Наум у церкву, так i пав перед образами, та й моливсь, що таки
за впокой душi свого дитяти, а то таки, знай, узивав:
   - Господи милосердний! Дай менi розум, щоб я, при такiй тяжкiй бiдi, не
прогнiвив би тебе не тiльки словом, та нiже думкою!
   Як же заспiвали вiчную пам'ять, так i сам  почувся,  що  йому  якось-то
стало легше на душi, i хоч i жаль йому дочки, - що то вже i казати, крiпко
жаль! - та зараз i подума: "Воля божа! Вона  теперечки  у  царствi;  а  за
таке║ горе, що ми тепер терпимо, бог i нас сподобить з нею бути!"
   Бодро дiйшов додому. Вже Марусю  нарядили  i  положили  на  лавi,  бiля
вiкна. Став Наум над  нею,  помоливсь,  зложив  руки  нахрест  та  й  став
приговорювати :
   - Донечко моя милая! Марусенько моя  незабутняя!  Що  ж  ти  не  глянеш
каренькими сво┐ми оченятами на свого батенька рiдного?  Що  ж  не  кинешся
рученьками обняти його?.. Що не проговориш до нього нi  словечка?..  Ти  ж
мене так завсегда зострiчала... а  тепер...  закрила  сво┐  оченьки,  поки
вздриш господа на страшному судi; зложила рученьки, поки з сим хрестом, що
тепер держиш, вийдеш з домовини назустрiч  йому;  скрiпила  уста,  поки  з
янголами не станеш хвалити його!.. На кого ж ти нас покинула?.. Узяла нашi
радощi з собою; хто нас буде веселити такою  добрiстю,  як  ти?  Хто  нас,
сирiт, на старостi буде жалувати?.. Хто нас, як  билиночок  у  полi,  буде
доглядати?.. Хто зопинить нашi горючi┐ сльози?.. Хто  обiтре  нам  смажнi┐
уста?.. Хто у болiстi промочить нам запеклий язик?.. Не повеселила ти нас,
живучи з сво┐м Василем! Не порадувала нас сво┐м весiллячком!.. Береш  сво║
дiвування у сиру землю!.. Зате подруженьки убрали твою русу  косу,  як  до
вiнця; скиндячки положенi... квiточками заквiтчанi... i з правого боку тож
квiтка; нехай люди бачать, що ти була дiвою на землi, дiвою йдеш i на  той
свiт.
   Який зiбрався народ, - а вже таки  повнiсiнька  була  хата  i  в  вiкно
багато дивилося, - так усi навзрид плачуть!.. Та й як можна було утерпiти,
дивлячись на чоловiка, що зовсiм у старостi, сiдого, як лунь, немощного, -
сто┐ть над сво┐м дитятею, що одним  одна  й  була  йому  на  свiтi,  i  ту
пережив, i ту, на самiм цвiту, хова, а сам зоста║ться на свiтi з старiстю,
з недугами, з горем, один собi з старою до якого часу! Яка  вже  ┐х  жисть
буде?.. Та що й казати! Та ще ж яка й дитина! Коли б уже  яка-небудь,  так
собi, так би i сюди й туди; а то ж дiвка, не то що на усе село, та вряд чи
де  й  близько  така  була:  богобоязлива,  богомiльна,  до  усякого  дiла
невсипуща, слухняна, покiрна, звичайна, тиха, розумна, i що  вже  красива,
так вже нiчого й говорити! I що то: хто й знав ┐┐, хто й не знав, то  усяк
любив i поважав, i як почули, що вона вмерла, то всi  ж  то,  i  старi,  i
молодi, та й мала дитина, усi за нею жалкували i збiглися дивитись на  не┐
i по нiй журитись.
   Об старiй Настi вже нiчого й говорити: не  здужала  не  то  що  порядку
давати, та й з мiсця не вставала; усе сидiла  бiля  покiйницi,  i  вже  не
плакала, бо i слiз не стало, а тiльки  тяжко  здихала  i  нi  пiвслова  не
здужала, голосячи, приговорювати.
   Послухавши псалтиря, що дяк усе читав, Наум сiв бiля сво║┐ старо┐ та  й
каже:
   - Що, стара! Управились ми з тобою! Збирались  весiлля  грати,  аж  ось
похорони! Ох-ох-ох! Хвали, Насте, бога!
   - Се нам за грiхи нашi, Науме, бог наказанi║  послав!  -  сказала  йому
Настя.
   - За грiхи! - сказав, подумавши, Наум.  -  Чи  ║  така  кара,  щоб  нею
удовлити за нашi грiхи? Що день, що час ми тяжко согрiша║м перед  господом
нашим; так чого ж ми достойнi?.. Якби отець наш небесний робив з  нами  не
по милосердiю, а по правдi сво┐й святiй, так ми б i давно недостойнi i  на
свiт дивитись. Мiри нема його добростi!
   - Зачим же вiн узяв у нас одну нашу радiсть? Що ми тепер будемо?
   - Зачим? Дурна, дурна! Зачим узяв? Щоб дитина  добрая,  за  добрiсть  i
йому милая, поживши у сьому злому свiтi та бачачи других, не  пiшла  услiд
за тими, що не по його волi роблять; щоб не стала й вона така, котрих  вiн
не любить. А за лихе i зле║ дитя бог кара║ отця i матiр, так би ми були  б
i за не┐ у одвiтi; а тепер, коли дитя наше було добре║, то через не┐ i нам
що-небудь бог з грiхiв простить.
   - На кого ж ми тепер зостанемось? I  хто  нас  у  старостi  та  немощах
догляне? - питала ще таки Настя.
   - I я те ж думав з першого часу, - каже Наум, - а далi, по молитвi, бог
такий менi розум дав: не було у нас дитяти, самi по собi жили, будем i без
не┐. Ти скажеш: тогдi були молодi та здоровi, а тепер старi,  не  здужа║мо
робити на себе. Насте, Насте! I у молодi лiта не самi по собi ми  жили,  i
робили, i пропиталися; бог нам помагав;  вiн  же  нам  i  тепер  не  дасть
пропасти. Поживемо ще, потерпимо ще за грiхи нашi на сiм  свiтi;  по  його
волоньцi прийде i наша година. Ти  менi  закри║ш  очi,  а  тебе...  тогдi,
круглу сироту, у бiдi ще й лучче не покине той, що  й  маленьку  комашечку
догляда, та й збереть нас докупи, i наша Маруся нас тамечка зострiне. Коли
ж небудь прийде сей час; не сто лiт будемо тут бiдствувати... та хоч би  i
сто лiт, хоч би i бiльш, i хоч би ще гiршу бiду нам бог послав - коли ║ ще
яка гiрша сi║┐, - та чи може ж то iзровнятись проти того, що  нам  буде  у
господа милосердного i де тепер наша Маруся? Годi  ж,  годi,  не  плач  та
давай порядок. Живий живе  гада,  так  i  ми;  треба  усе  полагодити,  як
звичайно i як тiльки можемо що зробити i за душу, i за славу нашо┐ Марусi.
   Стало надвечiр. Пiд коморою знакомий Наумовi маляр малю║ труну - та  що
за славна була! Дубовi дошки, та товстi, та сухi, як залiзо, та й зроблено
чисто, як столярна; бо й теслi, що ┐┐ робили, жалкуючи об Марусi i люблячи
Наума, вiд щирого серця ┐┐ робили. А як ще маляр вичорнив ┐┐, та на  крищi
змалював хрест святий, та кругом пописав слова усякими красками, у головах
намалював янгола божого, а у ногах списав патрет iз смертi з кiстками,  та
так живо, що як настояща смерть, так така домовина, що хоч  би  i  усякому
доброму чоловiковi таку бог привiв. У хатi i у кiмнатi жiнки порались,  то
дiжу наставляли, то муку сiяли, то локшину кришили, то  птицю  патрали;  а
народ то бiля мертво┐, то бiля вiдчиненого вiкна, що над нею, дивилися;  -
а обо║ старi iз журби так вже стяглися, що аж злягли... Як разом  -  крик!
Хтось дуже застогнав, аж закричав... Народ за вiкном тож крикнув: "Василь,
Василь", - i розступивсь. Наум,  почувши  се║,  скочив,  зирк  у  вiкно...
лежить бiдний Василь бiля вiкна, мов мертвий зовсiм!..
   У тi пори, як дзвонили по душi Марусi, ┐хав мимо церкви сердека  Василь
i поспiшав якомога до хазя┐на з радiстю, бо усе зробив,  як  тiльки  лучче
можна було, i вiз йому великi баришi. Як ┐де i чу║, що дзвонять;  здригнув
крiпко, неначе йому  хто  снiгу  за  спину  насипав,  а  у  животi  так  i
похолонуло, i на душу така журба пала, що й сам не зна, що вiн таке  став.
Перехрестивсь  i  сказав:  "Дай  боже  царство   небесне,   вiчний   покой
помершому!" - а сам по коням погнав, щоб швидше одчот вiддати хазя┐ну та й
до Марусi i щоб вже з нею не розлучатися аж до весiлля.
   Так от яке весiлля знайшов Василь! А як побачив  свою  Марусю,  замiсть
щоб на посадi сидiть, лежить на лавi пiд церковним сукном, хоч i убрана, i
заквiтчана, та не до вiнця з ним, а у яму вiд нього iти!  Як  се  побачив,
закричав жалiбно, застогнав, поблiд  як  смерть  та  тут  же  i  впав  мов
неживий!..
   Насилу та на превелику силу його вiдволодали. Вже й  водою  обливали  i
трусили... аж ось зирнув, повiв кругом очима та й сказав тихесенько:
   - Марусю!.. Де моя Маруся?
   - I вже, сину, Маруся нi твоя, нi наша, божа! - став йому Наум  казати.
- Покинула нас!
   Василь сидить, як окам'янiлий, i не баче, i  не  чу║  нiчого.  От  Наум
подумав, бачить, що треба йому розжалобити, щоб тiльки  вiн  заплакав,  то
йому й легш буде; от i став до нього говорити... Та вже ж  як  то  жалiбно
говорив, що й подумати так не можна, як то вiн  йому  усе  розказував:  як
його Маруся любила, як за ним убивалася, як  занедужала  i,  вмираючи,  що
йому наказувала... Василь, се║ слухавши, як заплаче... зарида, як кинеться
до не┐... припав,  цiлував  ┐й  руки...  I  не  вимовить  нiчого,  тiльки:
"Марусю... моя Марусенько!" То покинеть ┐┐, плаче та вбива║ться, та вп'ять
до не┐. А народ таки увесь, та що  то  -  i  малi  дiти  так  i  голосять,
дивлячись на нього i старих, що обплакують i його, неначе мертвого.
   Отак було усе до вечора. Народ помаленьку розiйшовся, i вже нiччю Наум,
внемiгшись зовсiм, трошки задрiмав. Прокинувсь, дивиться, що Василь  i  не
дума вiдiйти вiд вмершо┐; сто┐ть бiля не┐ навколiшках та,  знай,  руки  ┐й
цiлу║, та щось i приговорю║ з горючими сльозами. От Наум йому i каже:
   - Спочинь, сину, хоч трохи! Завтра тобi тяжкий  день  буде;  зберися  з
силою. Бачиш, i я, вже менi бiльш ┐┐ жалко, та й я  таки  трохи  задрiмав,
щоб хоч мало головi легш було.
   - Вам ┐┐ бiльш жаль? - каже Василь. - Та як се можна i подумати?  Я  ┐┐
любив у сто раз бiльш, чим ви!
   - Вже сього не можна розiбрати: ти кажеш, що ти бiльш, а я знаю,  що  я
┐┐ отець, стар чоловiк, i вже в мене дочки не буде; а ти собi, як захочеш,
дiвку й завтра знайдеш...
   - Тату, тату! - жалiбно сказав Василь. - i вам не грiх так  говорити...
i у яку пору i у якiм мiсцi?...
   Далi подививсь на нього з грозою iспiдлiб'я та  й  став,  неначе  не  у
сво║му умi, сам собi розговорювати:
   "пх  правда...  скоро  посватаюсь...  та  й  оженюсь...  зiйдетесь   на
весiлля... та не зовiть попа... а може... а може... дарма!.."
   Слухавши такi┐ його речi, Наум дуже злякавсь, бо думав, чи нема у нього
помислу, щоб - нехай бог боронить - самому  собi  смерть  заподiять;  став
його розважати i розказувати, який се смертельний грiх,  щоб  проти  божо┐
волi смертi ськати, i що такая душа непрощена вiд бога у вiки вiчнi┐; далi
став його навчати, щоб моливсь богу i щоб положивсь на милость  його...  i
багато дечого йому доброго говорив, бо був дуже розумний, хоч i письма  не
вчився, а у беседi частiсiнько i пiп не знав, що проти нього  говорити,  а
дяк так i не схвачувався з ним.
   Василь на усi його речi стояв мовчки, часом усмiхнеться, то насупиться,
то забормоче: "Молиться? Молiтесь ви". А сам, видно, сво║ думав. Наум  же,
говоривши йому довго, подумав: "Що йому тепер товкувати?  Вiн  i  себе  не
тямить. Нехай на слободi приймусь за нього i  розтолкую  йому,  щоб  часом
його душа не пропала".
   Як обвиднiло трохи надворi, зараз зiбралися нужнi люди у двiр до Наума;
розложили середу двора вогонь; жiнки стали поратись, поприставляли казанки
та горшки i варять борщi, локшину, квасок, печене кришать шматками, а  там
кутю у миски накладають та ситою розводять, горiлку по пляшкам розливають,
щоб частувати, ложки перемивають, миски  лагодять,  дошки  кладуть  i  усе
готують як треба, щоб i людям пообiдати, i старцiв божих нагодувати.
   Став день, задзвонили у старший дзвiн повагом, звичайно,  як  на  збiр.
Господи! Як повалить народ - так видимо-невидимо! Що сво┐ селяни, а то  iз
города понаходило i пона┐жджало; та були-таки й пани, щоб  подивитись,  як
по старовинi, що вже тепер виводиться з моди, будуть дiвку ховати.
   Як передзвонили на збiр,  ось  i  несуть  вiд  церкви  святий  хрест  i
корогви, за ними мари, а там iдуть аж три попи i четвертий диякон, та  усе
у чорних ризах, а дякiв - так з десятка  два.  А  за  народом  так  насилу
протовпились до хати.
   Наум, побачивши, що вже усе готово, став одбирати людей: кого  дружком,
кого у пiддружi, кого у старости, жiнок у свашки, i усе по дво║, дiвочку у
свiтилки, парубкiв аж  дванадцять  у  бояри,  а  молодого  не  треба  було
вибирати, бо Василь, ┐┐ посватаний жених,  був  тутечки.  От  як  вiдiбрав
усiх, та й став ┐м кланялися i просити:
   - Люди добрi, сусiди любезнi┐! Панове старики, жiночки-паньматки, i ви,
парубоцтво чесне, i ти, дiвча молоденьке! Не зогнушайтесь послухати  мене,
старого, батька нещасного! (А сам так i рида). Не привiв мене бог  -  воля
його свята! -  замiж  дочки  вiддати  i  з  вами,  приятелями,  хлiба-солi
роздiлити  i  повеселитись,  а  сподобив  мене,  грiшного,  вiддати   йому
одну-однiсiньку дочечку, чисту i непорочну,  як  голуба  бiлого.  Збираюсь
тепер поховати ┐┐ дiвуваннячко, як закон велить i як ┐┐  слава  заслужила.
Потрудiтесь пiти за нею у почотi, проводiте ┐┐ дiвування на вiчную  жизнь,
не у нову хату i не до милого мужа, а у сиру землю  i  у  темну  домовину!
Потiште сво┐м послухнянством i мене, старика, батька скорбящого,  що  свою
утробу...
   Та хотiв поклонитись, та аж впав до землi  i  гiрко-гiрко  заплакав,  а
увесь народ за ним.
   Далi, уставши i вiддохнувши, каже:
   - А де стара мати? Нехай розда║ подарки сватам та по┐зд знаряджа.
   От покликали Настю, а замiсть ┐┐ поставили другу  жiнку,  щоб  голосила
над покiйною та приговорювала, до якого часу треба.
   Не сама вийшла Настя, а вивели ┐┐ до почоту, бо вже  зовсiм  нездужала.
За нею винесли хлопцi скриню з  подарками  i  вiдчинили.  От  Настя  зараз
покликала до себе дiвчат та й каже:
   - Не порадувалася моя душа, щоб побачити, як моя  мила  Марусенька,  по
вулоньцi ходячи, та збирала б вас у дружечки на  радiсть  свою;  а  привiв
мене господь самiй у старостi, гiркими слiзоньками  обливаючись,  просити,
щоб ви проводили ┐┐ дiвуваннячко до темно┐ ями. Не вдалося менi чути ваших
весiльних пiсеньок до мо║┐ Марусi, а замiсть того побачу  вашi  слiзоньки,
що  зо  мною  проливатимете,  як  заспiвають   ┐й   вiчную   пам'ять;   не
погнiвайтеся, що замiсть весiльних медяничкiв або коровайних  шишечок  да║
вам мати, нещасная, горкая, да║ восковi свiчечки. Засвiтiте ┐х,  проводiте
мою Марусечку i вiдайте: як горять вашi свiчечки, так горить мо║ серденько
вiд журби велико┐,  ховаючи  одним  одну  дочечку,  утiху  мою...  а  сама
зостаюся при старостi, як билиночка у полi i слiзоньками умиваючись.
   Тут ┐м i роздавала гривеннi свiчечки i усе зеленого воску. Далi достала
той рушник, широкий та довгий, та що то вже гарно вишитий був! i що  мався
пiдiслатись при вiнцi пiд ноги молодим, та й пов'язала  на  хрест  святий,
великий, що попереду носять.
   А   там   поперев'язувала   дружка   i   пiддружого    раз    рушниками
довгими-довгими, з плеча аж до долiвки, та усе повишиванi заполоччю орлами
та квiточками; а далi i по другому навхрест, бiлого полотна, довгi, так що
аршинiв по  чотири,  i  усе  пообшиванi  заснiвками.  Такими  ж  рушниками
поперев'язували i свашок, та ще ┐м  i  по  квiтцi  прикололи  до  очiпкiв.
Старост теж поперев'язували по одному рушнику,  по  одному,  та  хорошому.
Свiтилочцi зробили меч, як таки водиться на весiллi: нав'язали  ласкавцiв,
чорнобривцiв, василькiв i позолочено┐ шумихою  калини,  i  свiчечку  ярого
воску засвiтили; i меч обв'язали, i свiтилочку перев'язали рушниками,  тож
гарними i усе вишиваними. Боярам понашивали  на  шапки  шовковi  квiтки  i
правi руки поперев'язували платками, усе бумажними, красними, як  один,  i
такими, що по три копи жоден. Ту хустку, тож бумажну,  що  малося  молодим
руки пiд вiнцем зв'язати, ту подали на срiбний хрест, що пiп у руках несе,
а таки окремо кожному поповi i диякону на свiчечку подали платки  бумажнi,
синi, i усякому дяку дали по хусточцi. Килим великий та  хороший  положили
на кришу у трунi, а коць* (*Коць - рiд  килима.)  важкий,  з  розводами  i
посерединi великий орел, так той послали на мари пiд труну, i щоб  усе  те
пiшло на церков божу за душу помершо┐.
   Далi Настя стала роздавати iз скринi усе добро, яке було: що дiвоче,  -
чи плахточку, чи запасочку, чи сорочечку,  чи  хусточку,  чи  що-небудь  -
роздавала вбогим дiвчатам та сиротам, що нi батька,  нi  матерi  i  що  ┐м
нiгде узяти; - а жiноче, - то серпанки, то очiпочки бiленькi, то платки на
голову, що було наготовлено ┐┐ дочечцi, - таким же жiночкам та удовам, усе
вбогим; так що яка-то велика скриня були повнiсiнька, а тут тобi хоч би що
зосталося; усе пороздавала i скриню вiддала на церков божу; i  подушки,  i
рядна, - усе позбувала й царство небесне Марусi i за душу свою i  Наумову;
а далi i каже, перехрестившись:
   - Слава тобi, господи, що було що роздати за душу мо║┐ мило┐ Марусеньки
i обдiлити добрих людей. Нащо менi те║ придане ┐┐, коли я i ┐┐ рiшилась...
- А переплакавши, i каже:
   - Де ж наш ще молодий?
   От його i привели до не┐. Обняла  вона  його  крiпко,  цiлу║,  плаче  i
приговорю║:
   -Зятечку мiй милий!.. Синочку мiй коханий... Як порох ув  оцi,  так  ти
менi зостався. От же твоя хусточка сватаная! Маруся без тебе усе  ┐┐  бiля
серця носила, а вмираючи, заповiдала  причепити  ┐┐  тобi,  як  будуть  ┐┐
ховати... Не забувай мо║┐ Марусi i як вона тебе вiрно до смертi  любила...
Не забувай нашо┐ з батьком старостi!.. Не покинь  нас...  приглянь  нас  у
немощах!.. Нiкому ж нам буде i очей закрити, i пом'янути нас!..
   Василь  блiдний-блiдний,  як  тая   настояща   смерть,   волосся   йому
розкудовчене, очi, мов у мертвого, дивляться  i  не  бачать  нiчого;  руки
неначе судороги покорчили, а сам, як лист, труситься; i незчувся,  як  тую
хустку йому почепили за дояс; насилу промовив до Настi:
   - Матiнко рiдненька!..
   Та  бiльш  нiчого  не  змiг  сказати.  От,  причепивши  хустку,   Настя
перехрестила його та й каже:
   - Бог тебе, мiй синочку, сиротиночко, удовець без вiнця, благословить i
матiр його божа на усе добре║, тiльки не покидай нас!..  -  Сказавши  се║,
пiшла голосити над дочкою.
   От як зовсiм управились,  попи  почали  правити,  що  треба,  покропили
домовину святою водою, бояри положили Марусю у труну, а дружечки поправили
на нiй коси та цвiточки i на голову положили ще вiночок  (бо  ще  не  була
вiнчана), що самi зв'язали то з жовтих гвоздикiв, та з ромену, та з рiзних
цвiткiв.
   Сердешний Наум ледве ноги переставля, а ще таки хотiв  закон  сполнити:
пiдiйшов до труни, перехрестив Марусю i каже:
   - Поздоровляю тебе, Марусенько, на новосiллi...  Бог  послав  тобi  сей
дом; почивай у нiм;  нехай  нi  один  злий  чоловiк  не  поворушить  тво┐х
кiсточок нi руками, нi язиком; щоб так тихо, як тепер лежиш, пролежала  до
страшного суду i з радiстю устала з сим святим хрестом.
   Пiсля сього бояри й понесли з хати труну, а Наум  таки  ще  услiд,  хоч
гiрко плаче, i ще таки посилкувався сказати:
   - Прощай, Марусю, з мого дому! Недовго ти в мене гостила,  та  з  тобою
усегда радiсть була... Ти не вернешся вовiки, i я радостi  не  матиму  тож
вовiки!
   От i понесли: поперед усього хрест святий з корогвами,  далi  кришка  з
мар, сукном мертвим покрита, несли чотири хлопчика, як  янголи,  i  в  них
хусточки. Затим криша  з  труни,  килимом  покрита,  а  несуть  ┐┐  чотири
боярина; за ними попи з свiчками i диякон з кадилом, а там  дяки,  та  так
прехороше та жалiбно спiвають, що хоч-не-хоч, так заплачеш. От  тут  пiшли
дружечки по парцi, усi в свитах, i тiльки самi чорнi  ленти  покладенi  на
головах, без усякого наряду, i у кожно┐ у руках зелена свiчечка  пала.  За
дружечками iшла сама собi свiтилочка з мечем, за нею свашки, далi дружко i
пiддружний, а за ними вже несли  труну  на  марах  бояри;  а  Василь,  як,
молодий, iшов з правого боку; на превелику силу iде i неначе й не вiн;  нi
до чого йому дiла нема, що йому скажуть, те й робе i туди йде, й  очей  не
зведе з сво║┐ Марусi... А вона, моя сердешна, лежить, мов  голубочка,  тим
серпанком, що мався ┐┐ на  весiллi  покривати,  покрита  уся,  тiльки  вид
незакритий; i зда║ться, що вона, лежачи, звисока усюди погляда; та  ще  як
вона хороше вмирала, то так i усмiшечка у не┐ на виду  зосталася,  i  вона
нiби усмiха║ться i потiша║ться, що ┐┐ так хороше ховають.
   Василь би то, може б, i не зiйшов би з мiсця, бо в нього i  пам'ятi  не
було, так його вели два старости у рушниках пiд руку.
   За домовиною iшли або вели сусiди й приятелi Наума i Настю,  що  так  i
розливаються, як тая рiчка. А дзвони? так господи!  не  перестають  i  усе
дзвонять. А народу, народу! I за домовиною, i побiля домовини, i по вулицi
напередi, i по воротям, i по плотам... що то i сказать не  можна,  скiльки
┐х там було. Поки донесли до це