ьк│ т│стечка, що
продавали в християнських монастирях, п│дносилися висок│ храми │ндус│в. I
скр│зь, де т│льки м│ж буд│влями, мурами й деревами було трохи в│льного
простору, видн│лись юрмища темношк│рих, майже голих людей.
I на причалах теж з'юрмився чималий тлум людей. Геть ус│ майже гол│,
коричневошк│р│. I н│ в кого, на в│дм│ну в│д араб│в-моряк│в │ страж│в
митниц│, н│яко┐ збро┐ -- нав│ть ножа за поясом.
Кра║м ока Ал│ спостер│г, як враз над пальмовим дахом довжелезно┐
буд│вл│ з'явився темношк│рий патлатий чолов│к з якимось гаком чи топ│рцем в
руках. I в│н, о диво, поплив злегка похитуючись, над дахом буд│вл│. За ним
ще з'явилися з-за дерев люди з под│бними гачкуватими палицями в руках │ теж
почали рухатись на р│вн│ пальмового даху. Та н│хто в ┐хн│й б│к │ не зиркнув.
Ал│ аж рота роззявив в│д неспод│ваного видовища. Та ще мить -- усе
стало зрозум│ло. 3-за рогу буд│вл│ виступив слон з погоничем на горбку. За
першим ще слони │з погоничами. Вс│ тварини тягли в хоботах здоровенн│
в'язанки довгих вохристих жердин.
Як т│льки тварини вийшли на берег, то зразу ж, керован│ погоничами,
почали складати у купу в'язанки жердин.
Ал│ аж у рот│ пересохло в│д хвилювання -- ось-ось вони, поруч зовс│м,
чудесн│ │нд│йськ│ слони! Серце калатало, хот│лося кричати в│д радост│ й
захвату -- не тому, що в│н побачив такого велетенського зв│ра, а тому що цей
велетень такий зграбний │ слухняний! Ал│ не витримав │ заволав у захопленн│
в│д цього чудесного твор│ння Аллаха: "Аллах акбар!!! Аллах акбар!"
А слони, склавши св│й вантаж, спускались до р│чки.
Коли вони зайшли у воду │ почали купатись, поливаючи себе з хобот│в
водою, Ал│ геть збожевол│в в│д захвату. В│н т│льки викрикував, наче дерв│ш
на з│кр│: "О Аллах, о Аллах, о Аллах!!!"
Один │з митник│в почав кликати Ал│ щоб вчинити йому допит п│д присягою,
як │ вс│м мусульманам з корабля. Та Ал│ нав│ть не позирнув униз.
Спека р│зала людям т│ла, забивала дихання, витискала з ус│х пор
хворобливий липкий п│т.
Руббан не витримав ┐ закричав до ра┐са митниц│:
О достойний │ ласкавий! Припини цю тортуру! Ще п│вгодини -- │ кон│
почнуть падати! К│нь не може стояти без руху п│д таким сонцем... Заклинаю
Аллах, будь милосердним │ справедливим!..
Ра┐с у в│дпов│дь не став кричати. Т│льки розв│в руками, мов говорячи:
"Я н│чого не можу вд│яти... Закон ║ закон!" Руббан уже без всякого
лицед│йства схопився за голову │ заволав у розпач│:
О Аллах! Милостивий │ милосердний! За що ти кара║ш мене так тяжко?!! О
Аллах! Взиваю до твого милосердя!!!
I тут захроп│в наврочений к│нь. К│нь бився у корчах, на тонких губах у
нього зависла п│на.
I майже водночас на корм│ пролунав зойк │ з глухим стогоном упав один
митник. Та стог│н змовк п│сля дзв│нкого удару його голови об дошки. В│н
т│льки мовчки, як риба, жував пов│тря, а з носа в нього ц│вками лилась кров.
Вс│ з жахом в│дскочили в│д нього.
В одну мить не лишилось на кормов│й палуб│ й одного митника,
Руббан миттю отямився │ засвист│в у сюрчок. Наказав хлопцям на линвах
витягати коней │з трюму.
Одностайно, не вагаючись │ мит│, вс│ кинулись до прац│. Нав│ть Ал│
посп│шив │з свого "с│дала".
▓ не жал│ючи себе, надриваючи соб│ жили, моряки витягали коней на
линвах нагору │ опускали на р│нь. А кон│ н│куди не кидались, не вихали, не
скажен│ли, а зразу ж простували до води. Тут слов'янин не витримав │
закричав руббанов│, що не можна давати коням води досхочу, а треба ┐х
негайно поставити в зат│нок. I, не чекаючи н│яких наказ│в, заходився
в│дганяти коней в│д води │ в'язати в т│н│ нав│су б│ля складу. Ще не вс│х
коней переправили на берег, як руббан допустився помилки. Але в│н │ не м│г
вчинити │накше, бо був правов│рним мусульманином. В│н наказав
з│нджам-│долоклонникам винести на берег пок│йника │ вимити в│д кров│ палубу.
Т│льки-но вони виконали наказ руббана, як зразу ж митники видерлися на
корабель │ почали св│й розб│й.
I тепер виходило, що команда вивантажувала коней, а митники виносили з
корабля на берег до митниц│ все, що т│льки можна було потягти з корабля.
Нав│ть палубн│ дошки!
Пот│м усю команду загнали в довгий │ нап│втемний сарай митниц│.
I там у кожного мусульманина п│д присягою випитували │м'я кожного, хто
його батьки, зв│дк│ля в│н, який його достаток, що в│дбувалось п│д час
плавання.
Одночасно │нш│ митники порпалися в куп│ матроських речей │ корабельного
начиння.
Пот│м, п│сля тако┐ пригоди, матроси багатьох сво┐х речей так │ не
в│днайшли.
Приступили митники │ до Ал│, щоб п│д присягою допитати його. I почали
вже, схопили вже, щоб потягти в окрему ком│рчину для допит│в.
Та матроси на чол│ з керманичем п│дскочили до митник│в │ видерли Ал│ з
┐хн│х рук.
Митники кричали, що Ал│ дорослий │ ма║ в│дпов│дати, як │ вс│. А
керманич │ матроси кричали, що без кад│ це питання не ма║ права н│хто
вир│шувати на власний розсуд .
Хто зна, чим би ск│нчилася суперечка, якби не почувся б│й барабан│в та
завивання труб, галас величезного людського тлуму.
Прибув сам раджа Кал│кута подивитися на перший корабель цього року.
Власне, не корабель, а коней. Цей в│зит зв│льнив Ал│ та корабельну команду
в│д подальших знущань.
пх ус│х випустили з митниц│, │ вони вишикувались разом │з руббаном б│ля
коней.
Раджа в золотому паланк│н│ поплив до них через юрмище сво┐х танц│вниць,
барабанщик│в, во┐н│в │ раб│в. Попереду котився тлумач, загорнутий у б│лу
сп│дницю.
За паланк│ном радж│ горою сунув розцяцькований слон. Його довг│ │кла
були подовжен│ гострими сталевими лезами. Хоботом в│н тримав
нагайку-тр│йчатку │з сталевих ланцюжк│в. На к│нц│ кожного ланцюга вис│ла
гранчаста сталева куля.
На чубков│ в слона н│хто не сид│в │ н│хто не виступав поруч нього,
Ал│ зрозум│в: цей слон у яскрав│й шовков│й попон│ --страж самого радж│.
Нос│┐ паланк│на, велетн│-з│ндж│ спинилися навпроти коней. Застиг за
палашем радж│ слон-охоронець.
Ал│ вразило коричневе вусате обличчя радж│. Незворушне, наче
вир│зьблене з каменю.
Оч│ велетенськ│, чорн│, мов з пол│рованого гагату, ледь вирлат│. Та не
було н│якого виразу в них, коли раджа оглядав кожного коня окремо. А виводив
перед його оч│ скакун│в фарбований слов'янин.
Наврочений к│нь шарпонувся │ п│шов боком до радж│. Слов'янин завис на
линв│, тягнучи коня назад. Та велетенський слон миттю в│дступив наб│к з-за
паланк│ну │ замахнувся сталевим нага║м на коня. К│нь злякано захроп│в │
порачкував назад, тягнучи за собою по п│ску не менш переляканого слов'янина.
Це Ал│ побачив по тому, як в│д лиця слов'янина в│длила кров, │ воно стало
с│ро-брудним.
Коли раджа споглядав останнього коня, нав│ть м│сцев│ стражники │
митники ледь стояли на ногах, так ┐х припекло люте сонце. I в│терець з
океану не приносив полегшення в│н був вогкий │ пекучий, т│льки пахнув йодом,
гнилими водоростями.
Нарешт│ раджа розтулив вуста │ тонким голосом спов│стив, що кон│ ц│
припали йому до смаку │ в│н забира║ ┐х. Зразу ж │з почту радж│ виб│г
кругленький чолов│чок │ подав руббану важкенький м│шечок │з золотом.
Руббан простягнув цьому чолов│ков│ два к│нських хвости.
Це т│ кон│, що ┐х поглинуло море за сто фарсах│в в│д Кал│кута...
Ти що, руббане, невдоволений щедр│стю радж│?! -- спитав чолов│чок,
злов│сно всм│хаючись у тарганяч│ велетенськ│ вуса.
Я вс│м вдоволений │ щасливий! Але кому я маю продати ц│ хвости?
Чолов│чок сказав щось тлумачев│, той сказав радж│.
Вперше │ востанн║ посм│шка ледь скривила точен│ вуста радж│. В│н щось
швидко проговорив.
Тлумач сказав ц│ ж слова товстенькому, │ той уже переказав руббану:
Найсв│тл│ший повелитель ласкаво дозволя║ ра┐су митниц│ купити цих
прекрасних скакун│в. Ти вдоволений?
О наймудр│ший, найщедр│ший │ найсв│тл│ший повелителю, нема║ меж│ мо┐й
радост│ в│д тво┐х щедрот! Але я прошу про велику ласку! М│й корабель втратив
щоглу │ човен. Я прошу дозволу самому в л│с│ вибрати │ зрубати дерева! Дуже
прошу тво║┐ ласки!
Тлумач переклав прохання руббана.
Раджа зробив знак рукою, що в│н зрозум│в прохання.
Довго тривала мовчанка. Вс│ умл│вали, лише раджа був незворушний.
Нарешт│ в│н розкрив вуста:
Т│льки п'ять чолов│к можуть п│ти в л│с. Дерево рубайте сам│, а
притягнуть його мо┐ слони! -- переклав тлумач │ показав пальцями, що треба
впасти навкол│шки й дякувати.
Так руббан │ зробив, а за ним │ вся команда. I зразу ж чорношк│р│ раби
повернули паланк│н, │ раджа, н│би визолочена статуя, поплив над натовпом. А
за ним слон-охоронець з│ сталевим нага║м, щоб н│хто близько не п│дступав.
Пот│м посунули барабанщики │ танц│вниц│, вигинаючись, викручуючись у
стр│мкому танц│. Дал│ загупали п│ш│ списоносц│ й лучники. А за во┐нами по
чотири конюхи-еф│опи повели кожного коня. Т│льки наврочений к│нь не давався.
Падав, вибрикував. I одним ударом копита розкро┐в стегно конюху-африканцю.
Тод│ до руббана, що висипав на плат монети │ почав рахувати ┐х, п│дб│г
вусатий товстун:
Ти можеш щось вд│яти │з цим скаженим конем?
Ось ц│ дво║ можуть з ним упоратись! -- I руббан одн│║ю рукою показав на
фарбованого слов'янина, а другою на Ал│.
Товстун кинувся до слов'янина, що посадовив соб│ знов на плече папугу │
розмовляв з ним. Папуга все повторював те саме "Курвин син!" Ал│ хот│в
спитати, що це значить, та все щось заважало.
Слов'янин показав на Ал│:
В│н кращий, н│ж я! В│н довше був б│ля того коня.
-- Н│чого, п│дете удвох! -- вир│шив товстун. I блискавично, мигнути
вони не встигли, як б│ля Ал│ стало дво║ во┐н│в │з шаблями наголо, а б│ля
слов'янина аж шестеро.
Хлопець │ слов'янин посп│шили до коня -- не поспереча║шся!
Ал│ не мав н│яких лак│ток для коня. Не було й часу щось вигадати. Отож
в│н, з гарячки, витяг недожований добрий шмат акулячого м'яса -- ║дине, що
встиг вихопити в митник│в з-п│д рук.
П│дступав до навроченого коня, простягаючи шмат солоно┐ риби. А к│нь
йому назустр│ч,
Вхопив солону рибу │ з насолодою почав гризти. Поки Ал│ огладжував
тварину, слов'янин вихопив в одного з конюх│в вуздечку │ накинув на коня.
Т│льки спочатку не вставив вудило, звичайно.
Отак вони вдвох повели через усе м│сто норовистого коня.
Барабани били не дуже голосно, дудки тихо свист│ли -- певно, щоб не
сполохати коней. Через те було добро чути дзв│н ср│бних бубонц│в на ногах │
на руках танц│вниць.
Через весь Кал│кут разом з раджею, ус│ма його слонами й во┐нами,
сановниками, тлумачами та казначеями, музиками й танц│вницями пройшли Ал│ та
фарбований слов'янин. Через ус│ його майдани, з'║днан│ вулицями та
кварталами р│зних в│р, мов │ ремесел.
Куди не подивить -- все тут було неймов│рне й ц│каве. Ось корови. Н│би
як│сь сновиди, обл│зл│, мишаст│ й полов│, горбат│ й ребрист│, схож│ на
скелети й привиди, намагалися вони зайти до храму, чи потягти щось з лавки
зеленяра.
На товстенних г│лках неймов│рно великих дерев довгохвост│, чорноморд│
мавпи зд│ймали страшенний ┤валт.
На сам│с│ньких вершках галасували зелен│ папуги, точн│с│нько так│, як
папуга слов'янина.
Вс│ вулиц│, опр│ч того м│сця, де в│дбувався прох│д почту радж│,-- все
було заповнено тлумами людей.
I тут Ал│ побачив зовс│м голих чолов│к│в. Вони або куняли в зат│нку,
або сид│ли на пекучому сонц│ й дивились перед собою безтямними очима,
ворушачи вустами, мовби читаючи якусь молитву.
Ср│бний дзв│н наповнював вулиц│, де м│дники й золотар│ карбували,
кували й лили вибаглив│ й дорогоц│нн│ прикраси.
Тонк│, гостр│ й сильн│ запахи в│д тих вс│х спец│й, овоч│в, плод│в та
корен│в, що лежали й вис│ли в лавках, чарували, паморочили голову хлопцев│.
I в той же час │з р│зних завулк│в напливав хвилями смор│д в│д нечистот,
бруду й см│ття,
На одних городянах були б│лосн│жн│ запинала, на других лише зотл│ле
смердюче шмаття.
Ал│ побачив │ могутн│х оголених стражник│в, │ нап│взасохл│ людськ│ жив│
к│стяки. Ц│ недобитки тягли по┐ден│ хворобами руки до тих, хто був
здоров│ший │ щаслив│ший за них. Та Ал│ не пом│тив за весь пох│д жодного
руху, щоб хтось щось простягнув тим, хто благав про пом│ч.
Були у м│ст│ й багатющ│ паланк│ни. Звичайно, не так│ велик│ й
поцяцькован│, як у радж│.
Ал│ роздивлявся, та все ж боявся сильно крутити головою. Схоплював
т│льки те, що траплялось просто перед оч│.
Ось два пси на сходах храму завелися за якусь шкоринку. Догризають один
одного, харчать в останн│х судомах. А полова корова, не корова -- скелет
ребристий, розбороня║ ┐х рогами, намага║ться розкидати у р│зн│ боки.
Он лежить, висохлий, немов мертвяк, зовс│м голий старець. П│дклавши п│д
голову кулак, ворушить вустами │ кра║м ока спогляда║ гриф│в, що спустилися
на вершок храму.
Ось, струнк│ш│ за найгнучк│шу тростину, виступають майже оголен│
темношк│р│ д│вчата. На руках, на ши┐ яскрав│ прикраси │з якогось нас│ння.
Обличчя в них красив│ш│, н│ж у красун│ сп│вачки Н│ссо. А несуть вони на
голов│ корзини з перепаленими шматами вапна. Сонце блищить на ┐х темних, мов
старовинна бронза, т│лах, гра║ на сторчливих персах, що при кожному кроц│
пружно п│дскакують.
Ось нужденний см│ттяр, як │ його батько Хасан, на сходах рожевост│нного
храму порпа║ться -- п│дбира║ в корзину см│ття, зм│та║ п│сок.
Он знову темношк│р│, майже гол│, з ледве обгорнутими стегнами, ж│нки й
д│вчата несуть на головах корзини │з шматами битих корал│в та вапняку.
Коли вони посп│шали разом з ус│ма конярами-еф│опами за раджею, папуга
на плеч│ слов'янина почав невдоволено щось кричати. I зразу ж один могутн│й
вояк-з│ндж швидким, блискавичним рухом вхопив птаха │ в│дступив кудись
наб│к.
Слов'янин т│льки прохрип│в щось запаленими вустами.
Нарешт│ переб│гли майже через великий майдан │ п│дступили до
рожевост│нно┐ фортец│. Зразу за мурами п│дносився, тягнувся просто в
темно-син║ небо величезн│ший б│локам'яний палац. А поруч -- не менш пишний
храм з червоного каменю.
У брам│ м│ж двома баштами стояли незл│чен│ страж│. I ще сид│ло к│лька
десятк│в писар│в-кад│б│в та рах│вник│в. Вони рахували тих, хто заходив з
раджею до замку.
Коли Ал│ й слов'янин наблизилися до рах│вник│в, т│ щось голосно
закричали.
Зразу ж п│дскочили здоровенн│ могутн│ стражники-│ндуси. Лише в
коротеньких обгортках-сп│дницях, зате при шаблях наголо.
Зупинили Ал│ та слов'янина -- мовляв, не дозволя║ться чужинцям заходити
до фортец│ радж│.
I зразу ж, як з-п│д земл│, об'явився товстун │ з ним чи не дюжина
м'язистих страж│в. Вони перехопили навроченого коня в│д Ал│ й слов'янина │
потягли, майже понесли його на подв│р'я фортец│.
Наче джин з бутля, виник чорний велетень │ подав слов'янину його
розкуйовдженого зеленого папугу. Папуга кусав дзьобом пальц│ чорному стражу
│ кричав сво║.
Ал│ хот│в спитати в слов'янина, що в│н кричить, та тут наблизились два
слони з музиками, │ Ал│ про все забув. Картат│, в│зерунчаст│ покривала на
слонах були оздоблен│ золототканими шнурами й торочками. Налобники слон│в
│скрилися золотом, ср│блом │ вс│ма барвами веселки в│д незл│ченних
самоцв│т│в.
Ал│ й слов'янин стояли за спинами страж│в, притиснут│ до мур│в, поки
заповзав у дв│р велетенський ви┐зд радж│. Коли ж увесь почет з барабанним
калатанням, завиванням сурм │ дудок, дзвоном ср│бних бубонц│в на ногах
незл│ченних танц│вниць влився до фортец│, тод│ стулки вор│т з рип│нням
замкнулися.
Т│льки червона курява густим димом знеслася в│д земл│, закривши людей
майже по груди.
Стражники розступилися, й Ал│ та слов'янин змогли в│льно в│ддихатись.
I вони п│шли назад до порту через усе м│сто.
▓шли дво║ мандр│вц│в незнаним м│стом, │ н│хто до них не заговорив.
Лише папуга порушував мовчанку │ белькот│в щось сво║.
Та зараз в Ал│ пропав настр│й спитати, що воно значить. Бо якось
незручно ┐м обом -- │ дорослому, │ малому -- почувалося серед цих людей.
пх обох вразило ось що: люди, що йшли ┐м назустр│ч, побачивши чужинц│в,
в│дступали з ┐хнього шляху, н│би страхаючись торкнутись │нов│рц│в т│лом чи
одягом. I так чинили не лише добре вбран│, вгодован│ перехож│, а й б│дн│,
зовс│м нужденн│ люди.
Слухай, хлопче! Тут ║ дивна р│ч. Ми ┐м б│льше страху да║м, н│ж
прокажен│! Ти це розум│║ш?! Ми для них бридк│ш│ прокажених! Ми -- як
нечистота для них. Ти розум│║ш?!
I Ал│ згодився, бо так воно й виходило.
Дивись -- продовжував збуджений слов'янин. -- Ц│ │ндуси ходять
загорнут│ в довг│ тканини! пхня в│ра не вм│║ шити н│ штани, н│ сорочки!
Ал│ ж │ще б│льше вразило, що брудна за шар│атом тварина, собака, в│льно
гуля║ на сходах храму, в храм│.
I Ал│ вир│шив подивитись, зазирнути до храму,
Слухай, слов'янине! Давай зазирнемо до храму.
А в них дозв│л ║ чужинцям?
Не знаю. Але ж дивись -- мавпи заходять, корови гидять, собаки
заб│гають...
Вони неквапно п│днялися по запльованих, засм│чених якимось лушпинням
сходах.
I т│льки-но з│бралися пройти м│ж колонами, як вмить ┐х обступив натовп
убогих, обдертих, брудних, але при повному здоров'┐, патлатих, майже голих
молодик│в, Вони розмахували кулаками, нас│дали, в│дштовхували, т│снили з│
сход│в в│д дверей храму хлопця │ слов'янина.
Ал│ та слов'янин рачкували перед розлюченими, роз'юшеними, нап│вголими
чи то жебраками, чи то злодюгами. Бо жоден з них не мав натруджених рук --
це Ал│ в│дразу зауважив.
Юрба гнала Ал│ й слов'янина до брами кварталу.
I зразу ж, т│льки-но Ал│ з│ слов'янином переступили браму кварталу,
юрба, мов за командою, замовкла. Лють зб│говиська вмить ущухла. Вс│
повернули │, не розмовляючи один з одним, спок│йно п│шли в затишок храму,
щоб розлягтися │ сид│ти безтямно, без всякого руху │ чекати, коли жерц│ з
храму винесуть ┐м залишки в│д пудж│6.
Хлопець │ дорослий посп│шали вулицею, тремтячи в│д напруги, в│д страху,
що зараз оц│ вс│ люди схаменуться й кинуться на них, як т│льки-но т│, б│ля
храму.
I коли вони зрештою вийшли з квартал│в │ попрямували пустирем до порту,
п│д першим же великим деревом слов'янин с│в навпоч│пки │, втираючи рясний
п│т з лиця рукавом довгополо┐ арабсько┐ сорочки, голосно розреготався.
См│явся довго, в│дчайдушно, аж сльози йому потекли з очей. В│н аж корчився.
Ал│ перелякано витр│щився на слов'янина, бо йому здалось, що той в│д
пекучого сонця │ в│д переляку збожевол│в.
Слов'янин, пом│тивши вираз його обличчя, махав рукою, мовляв, в│н не
може говорити в│д см│ху. I щоб Ал│ не переймався,-- в│н, слов'янин, не
збожевол│в,-- пояснить. Отож, пересм│явшись, в│н охрипло сказав хлопцев│:
Я думав, що │нший квартал почне нас бити. Як│ тут люди, так│ сам│ люди
у мо┐й кра┐н│ -- Рус│! Поки загроза ┐хн│м халупам │ храмам, вони зразу
кидаються на непроханих зайд. Т│льки в│д│гнали в│д свого порога, ┐м усе
байдуже: │ куди п│шов дал│ ┐х ворог, │ що буде │ншим халупам робити.
Точн│с│нько як │ндуси, точн│с│нько наш│ княз│ │ наш│ бояри. Значить, ус│
люди в однаков│й глупот│ ║ скр│зь!
Ал│ це було нец│каво │ не зовс│м зрозум│ло. В│н ще н│як не м│г в│д│йти
в│д переляку │ спитав у слов'янина:
Слухай! Ти во┐н, ти дорослий муж! А тоб│ не було страшно, коли на нас
кинулись ц│ храмов│ г│║ни?
Слов'янин спохмурн│в, к│лька раз│в обтер обличчя, │ рукав геть став
темний в│д поту. В│н стомлено видихнув пов│тря │ сказав:
Ще й як було страшно! Всю утробу н│би хто рукою схопив │ стиснув!
Добре! П│шли!
В│н, крекчучи, чого Ал│ н│ разу ще в│д нього не чув, п│дв│вся, │ вони
почимчикували до порту.
А там уже на них чекала нова пригода. Бо в│дколи Ал│ ступив на
дерев'ян│ х│дники Басри, в│д того часу всяк│ дурн│ та небезпечн│ пригоди не
полишали його, а т│льки безперервною л│ниво намотувались, накручувались одна
на одну у велетенський клубок.
27. РОЗПОВ▓ДЬ ПОДОРОЖНЬОГО
В одинадцяту н│ч м│сяця рамадану, п│д час великого посту, до високо┐
двоповерхово┐ осел│, схожо┐ на сторожову вежу, п│дступив стрункий худорлявий
молодик. Одяг на ньому був й║менський -- довга сп│дниця-фута, м│цна, хоч │
потерта, безрукавка - садр│я, на ногах зовс│м нов│ сандал│┐-хаза. Через
плече в нього вис│ла вовняна плетена торба, яку носять й║менськ│ горяни, а
за широким шк│ряним поясом стирчав держак чингалу-джамб│┐. Голова обгорнута
платом так, що було прикрито майже половину обличчя. На плеч│ з-п│д плата
спадали дв│ коси, як│ носять моряки-й║менц│. ▓шов в│н трохи розгойдуючись --
так ходять люди, що довго пробули на корабл│ в мор│. I водночас кроки його
були зовс│м безшумн│ як у мисливця, що вистежу║ сторожкого зв│ра.
Странн│й п│дступив п│д двер│ осел│ │, проказавши прив│тання, тихо
покликав:
О шейх! Чи дозволиш ступити до тво║┐ осел│?
I голос │з даху проказав:
Зачекай хвилину, подорожн│й! З│рки не можуть чекати.
За якийсь час почулося рип│ння сход│в у будов│, пот│м двер│ зовс│м без
всякого звуку в│дхилились всередину, │ на пороз│ став господар з│
св│тильником над головою.
В│н мовчки показав рукою н│чному гостю проходити до осел│.
I т│льки коли засунув на м│цний засув двер│, обер│гався │ схвильовано
проказав:
О Аллах! Зрештою я дочекався тебе!
-- Так, о шейх! Це я повернувся до тво║┐ осел│!
Сивий, згорблений, але ще досить м│цний чолов│к поставив на голий тахт
св│тильник │ об│йняв молодика. В│н трич│ поц│лував його в скрон│, а той
поц│лував йому руку.
Пот│м господар запросив його до трапези. I сам полив на руки сво║му
гостев│.
Подав кухоль чисто┐ прохолодно┐ води з великого сп│тн│лого глека.
Коли прибулий вгамував свою спрагу, приступили вони до трапези.
Та г│сть ┐в без усяко┐ охоти, т│льки ще дв│ч│ пожадливо пив воду.
Тебе мучать спрага, м│й юний друже?
О шейх! Мене мучить не та спрага! Мене мучить спрага розпов│сти про
сво┐ пригоди достойн│й людин│,-- ти ясновидющий │ ти це, о м│й шейх, добре
в│да║ш.
В│даю, м│й друже! I тому не будемо в│двол│катись в│д справи довгими
балачками. Розкажи мен│ краще, як тоб│ мандрувалося вс│ ц│ роки. Чи побачив
ти вс│ т│ дива, як│ хот│в побачити? Чи зд│йснилась твоя мр│я?
О м│й шейх! Я побував скр│зь, де буц│мто бувають чудеса, про як│
розпов│дали бувальц│ на багдадських базарах! -- Мандр│вець випив ще води │,
вславивши Аллаха та призвавши благословення на пророка Мухаммеда та весь
його р│д, почав опов│дь.
Розпов│в швидко, довго не розмусолюючи про сво┐ пригоди в
Шатт-ель-Араб│ │ на корабл│ в мор│-океан│.
Зак│нчив такими словами:
Це все було тут, у св│т│ араб│в, мусульман. I головне тут було диво, що
я живий вислизнув │з лабет сво┐х однов│рц│в │ одноплем│нник│в. Це було
найдивн│ше. I от я опинився в ▓нд│┐...
Коли в│двели разом з│ слов'янином коня до палацу радж│ │ повернулись до
гаван│, то знов потрапили в халепу.
Ра┐с митниц│ разом з кад│ та мухтас│бом звинувачували руббана, що той
уникне сплати закяту. Але руббан був метким чолов│ком. В│н встиг через
в│дступника-оманця п│дкупити кад│. I кад│ так розсудив, щоб за дарованого
ра┐сов│ коня руббан в│ддав монети. А ра┐с щоб сплатив руббанов│ за хвости
подохлих коней. А з тих грошей щоб руббан заплатив закят. Та │ тут руббан
вчинив по-сво║му. В│н заплатив з ра┐сових грошей платню сво┐м хлопцям. I
найб│льш│ грош│ дав неграм-поганам та фарбованому слов'янину. Так що трохи
грошей за хвости дохлих коней лишилось у нашо┐ команди! У всякому раз│,
п│сля цього н│ кад│, н│ мухтас│б не ч│плялись до руббана │ його хлопц│в. Та
по обличчю ра┐са я в│дчув, що добра не буде наш│й команд│. Вир│шив т│кати в
м│сто, у квартали, де ра┐с не ма║ вс│║┐ сили. А щоб жити в м│ст│, потр│бн│
грош│. Я сказав слов'янину:
Слов'янине, ти найдобр│ша людина! Дай мен│ в борг або просто подаруй
трохи монет! У мене нема║ над│┐, що руббан в│зьме мене в л│с. А я хочу п│ти
в джунгл│ │ побачити б│лого слона. Я можу п│ти в джунгл│ лише та║мно. Щоб це
вчинити, мен│ треба покрутитись у м│ст│ │ все вив│дати, де найлегше
проскочити. А в м│ст│ за все треба платити...
Слов'янин довго думав, а пот│м в│ддав мен│ сво┐ десять динар│в, а соб│
лишив три динари. Пот│м в│н сказав руббанов│, що п│де зо мною в м│сто на
торжище. I в│дв│в мене в м│сто, щоб н│хто з ра┐сових людей мене не зачепив.
Дав мен│ великодушно, щедро сво┐ динари, але ще дорожчий в│н мен│
зробив дарунок -- в│ддав маленьку й║менську сокиру без держака. Та ще
дорожча була його порада:
Слухай, хлопець! Хочеш жити в л│с│ -- дивися, що ┐сть зв│р: свиня,
ведм│дь, б│лка, кур│пка, голуб. Ще тут в ▓нд│┐ ║ кращий зв│р-пров│дник --
мавпа, зв│р, дуже под│бний до людини.
В│н п│шов до кварталу, де жили погонич│ слон│в. Бо спочатку погонич│ не
збиралися виступати до л│су. пхн│ брахмани 2 не дозволяли цього.
Казали, що зор│ несприятлив│ для походу в пущу по корабельне дерево.
Водночас т│ ж сам│ брахмани кожного дня в│дправляли на прощу з м│ста
ц│л│ юрби людей.
А треба сказати, що з кожним днем спека ставала все лют│шою. О шейх! Не
знаю, чи ти бачив щось под│бне в обжитому заселеному м│сц│! 3 дерев падали
зомл│л│ в│д спеки папуги, ворони й кажани! Лежали конаюч│ люди на майданах │
вулицях. Листя скручувалось │ опадало з дерев, перетворювалось на земл│ на
ядучий порох! Наш корабель тепер т│льки кормою торкався води -- навколо вже
був п│сок.
Водночас хвил│ океану │ в│тер │з заходу почали викидати до берега по
два -- по три в│трильники щодня. Корабл│ важко сид│ли у вод│ -- були вщент
завантажен│ чорними рабами, горами слонових бивн│в, штабами африканського
сиродутного зал│за та калитами │з африканським золотом!!! ▓ зразу ж ц│на на
золото впала. Те, що ран│ше можна було купити за один динар, тепер
доводилось купувати за два-три динари.
Але й дос│ не прибув жоден корабель з к│ньми. I в│д того ра┐с особливо
лютував │ роз'ятрював у соб│ зл│сть проти руббана.
У той же час прийшли з л│су в м│сто дик│ люди. Принесли вони вс│ляке
ц│люще кор│ння │ мед у луб'яних коробах.
Я ще не м│г до пуття усв│домити ус│х ┐хн│х звича┐в, що кожен ма║
сп│лкуватися т│льки з тими, до кого в│н по стану под│бний. Але я змикитив
сказати портовим п'явкам-митникам, що м│й батько в Багдад│ прода║ те, що
гублять │нш│.
Отож я п│д│йшов на торжищ│ до тих диких людей та й почав ┐м на мигах
пояснювати, що я хочу п│ти з ними в л│с │ подивитись на б│лого слона. Вони
наче не зрозум│ли. Тод│ я п│шов │ купив чудову │грашку з б│ло┐ глини --
справжнього б│лого слоника! О шейх, не дивись на мене з осудом! Я не став,
як │ндуси, поклонятись слонов│! Це не був образ бога-слона, лише звичайна
дитяча │грашка! О, як│ я бачив чудов│ ф│гури, зроблен│ │нд│йськими
майстрами! Пов│р мен│ -- у наших землях н│чого под│бного нема║!.. Знов я ┐м
усе пояснив на мигах, вони зрозум│ли. Та показали мен│, що не можуть мене
взяти, бо стражники схоплять ус│х нас, а мен│ в│д│тнуть голову! Вони
показали мен│ на страж│в │ на мо║ горло... Тод│, на прощання, я пригостив ┐х
ф│н│ками, а вони мене медом. Засмучений, я п│шов дивитись на │нш│ всяк│ дива
торжища. Раптом мене потяг за рукав м│цно┐ статури торговець │з касти шетт│
3. В│н приходив до нашого корабля │ продавав морякам р│зн│ реч│ й
на┐дки. Шетт│-торговець шепот│в мен│ в зат│нку старого баньяну:
Тоб│ не личить з ними ┐сти │ пити! Ти хоч │ чужинець, а так би як з
касти шетт│, т│льки вашо┐, арабсько┐. Сп│лкуванням з ними ти оскверня║шся!..
Слухай, дай мен│ динар, │ я тоб│ дам дорогоц│нну пораду. Вона варта двох
динар│в. Але ти ще зовс│м малий, │ тому я збавлю ц│ну сво┐й чудов│й порад│,
н│яких сил в│д люто┐ спеки.
Бо спека не спадала тепер │ вноч│. I океан з припливом не допомагав.
Нав│ть г│рше -- з-за океану, │з заходу в│тер н│с пекучу спеку │ жовто-с│рий
претонкий пил. Просто як пилок з кв│тучих верб!
У жовтав│й св│танков│й │мл│, переступаючи через т│ла людей │ дохлих
птах│в, ми вийшли з м│ста...
Широким битим шляхом │ попереду, │ позаду нас до г│р │ пагорб│в
посувались юрми │ окрем│ прочани. Вони йшли очиститись у священних
водоймах6, умилостивити сво┐х │нд│йських бог│в, щоб вони дали
воду всьому живому.
Я зауважив, що ┐хн│ жерц│-брахмани в│дсилали на прощу людей вбогих,
слабих т│лом чи духом, старих │ безр│дних. Лише к│лька раз│в я бачив серед
подорожн│х таких здорових, як отих попихач│в б│ля храму, що ледь не потовкли
нас │з слов'янином. Ми пройшли два майже покинут│ людьми села, │ вже дорога
почала п│д│йматися вгору. Просто при дороз│ росли тут велик│ дерева. Листя
на них теж з│в'яло, покрутилось │ почало обл│тати, розсипаючись на порох по
червон│й порепан│й земл│.
Отут │з шетт│ ми надибали на ж│нку з д│тьми. Певно, вона вже довго
сид│ла п│д деревом, бо на ┐┐ б│лому вбранн│ │ на чорних косах понач│плялися
засохл│ покручен│ листочки. Одна дитина в не┐ лежала на руках, а дво║
виповзли просто на шлях. Ж│нка була висохла, мов живий скелет. I д│ти ┐┐
повсихали. Вони лише щось белькот│ли, вже не людськ│ слова, а мов скавул│ння
тварини, │ протягували благально рученята. Серце мо║ стислося в│д жаху, │ я
пожал│в д│тлах│в, спинився. А шетт│ т│льки зиркнув, що я чиню, │ незворушно
покрокував дал│.
Я дав д│тям по ф│н│ку │ витяг баклагу з водою, щоб напо┐ти ┐х. Але
ж│нка закричала лютим голосом, як би орлиця заклекот│ла, │ вирвала в сво┐х
д│тей ф│н│ки з рота │ кинула ┐х у порох на шлях. А коли я простягнув ┐й
баклагу, вона в│дштовхнула ┐┐, де т│льки сила в не┐ взялася. Вибила в мене з
руки баклагу. Баклага вдарилась об кам│нь │ розлет│лася на череп'я!
Розбризкалась на дорожн│й пил дорогоц│нна вода, яка в т│ дн│ була дорожча за
всяке золото!..
I тод│ шетт│ все ж спинився │ покликав мене. Бо я остовп│в │ не м│г │ти
дал│. Закричав я йому: "Вона божев│льна! Треба забрати в не┐ хоча б одного
хлопчика! Може, хоч в│н виживе! Вона ж ┐х заморить до к│нця!" А шетт│
крикнув мен│: "Даю тоб│ безкоштовну, проте найдорожчу пораду: не пхайся в
чуж│ справи! Ти сво║ю ┐жею оскверня║ш ┐┐ та ┐┐ д│тей! Ход│мо швидше -- не
чини зла!.." Я ще хвилину постояв, намагаючись щось второпати, │ до мене
д│йшло -- вона вол│║ закону сво║┐ в│ри! Значить, вона св│домо вбива║ сво┐х
д│тей? Значить, ┐й дорожчий закон ┐┐ в│ри, н│ж життя ┐┐ д│тей?! Я злякався
ц│║┐ благочестиво┐ вбивц│ │ поб│г за шетт│.
Це тому вона така потворна в сво┐х д│ях, що не мусульмансько┐ в│ри...
Якби вона була нашо┐ в│ри, з нею б не сталося под│бного страху! Т│льки той,
хто визна║ Аллаха, той уникне всякого жаху!..
О шейх! Не можу р│внятися тво┐м знанням │ мудрост│, але слухай, що я
взнав, коли повернувся │з джунгл│в у Кал│кут. Коли к│нчилось те кал│кутське
пекло │ почалися зливи, напали напаст│ на мусульман, що проживали в м│ст│ │
порту! Кожен другий, а може й б│льше, чолов│к, що ходив на молитву до
мечетей │ робив там омов│ння, помер в│д страшних виразок по всьому т│л│!..
Значить, вони порушували закони в│ри! От ┐х │ покарав Аллах!
О шейх! Присягаюся тоб│, померли найб│льш│ законники та богобоязн│
люди!.. О м│й шейх, о м│й му'алл│ме! Я прийшов розпов│сти тоб│, що було, │
прошу тебе, о м│й шейх, не будемо сперечатись про под│┐! Я хочу лише
розпов│сти правду... Ми розпрощалися на перевал│ невисоко┐ л│систо┐ гори, │
б│льше я н│коли не бачив того шетт│. Я повернув праворуч │ вступив у нетр│.
Перш за все в│дшукав добре деревце │ вир│зав соб│ довгий держак для
║менського топ│рця. Тепер я мав не лише ножа, а й добру замашну зброю. ▓ти я
не посп│шав -- намагався все роздивитися, запам'ятати дорогу, щоб вернутись
до берега... Див у нетрях було на кожному кроц│ б│льше, н│ж на вс│х базарах
Багдада, Басри │ Кал│кута! О м│й шейх! Ночей всього рамадану не вистачить,
щоб розпов│сти про скарби й дива │нд│йського л│су! Тому опов│м лише головне.
Страшною була перша н│ч у хащах. Я зал│з на товсте дерево, може, л│кт│в
заввишки на десять, │ скоцюрбився м│ж двома г│лками товстими -- одна згори,
друга -- знизу, я на н│й лежав, Думав, що засну. Н│! Першо┐ ноч│ не спав │
мит│ -- такий жах мене проймав. Т│льки впала чорна темрява на нетр│, як
зразу почався страшний галас.
Як│сь н│чн│ птахи божев│льно кричали в│дразливими голосами. Нявчали,
шип│ли, гавкали та скавул│ли на земл│ нев│дом│ мен│ │стоти. I що було дивним
-- у чорному мороц│ ноч│ засв│тилися тисяч│ тисяч вогник│в! Одн│ вогники
весь час рухались, то, певно, комахи. ▓нш│ були нерухом│ │ випром│нювали
бл│де син║, зелене або блакитне сяйво! А пот│м вранц│, коли ледь заповз │з
дерева, то роздивився -- нерухом│ св│тлячки виявилися грибами │ трухлявими
рештками дерев... Я корзину прив'язав на г│лках. I тепер чув, як ┐┐ шкребли,
гризли як│сь чи щур│, чи миш│, чи, може, тхори. Та т│льки тод│ я
по-справжньому злякався, як побачив п│д деревом два зелених палаючих ока. Я
не чув, як цей зв│р п│д│йшов │ с│в п│д деревом. Я не мав │ не маю того
слуху, що в Джар│┐, але нюх у мене кращий, н│ж у будь-кого з людей, яких я
зустр│чав. Пахло великим котом. У задус│ гарячо┐ ноч│ мен│ здавалось, що я
чую ще гаряч│ше дихання невидимого зв│ра. У мене лишилося дв│ стр│ли... Яка
з них ще несла в соб│ │ чи несла отруту, я не знав... Не в│рилось мен│, щоб
в│д крапл│ зм│┐но┐ отрути можна було одн│║ю стр│лою трич│ принести смерть!
Вранц│ я не побачив н│яких знак│в на земл│ в│д лап зв│ра. Проте сумн│ву не
було: в│н чатував мене. Бо коли з'явилися зелен│ палаюч│ оч│, на мо║му
дерев│ замовкли на вершку як│сь дв│ н│чн│ птахи │ в│д корзини повт│кали
невидим│ зв│рята.
П│сля тако┐ ноч│ я йшов л│сом наче п'яний. А спека хоч │ була в хащах
п│д деревами не така, як у м│ст│, проте │ тут люте сонце нищило зелень │
зв│р│в. То тут, то там я трапляв на висохлих жаб │ ящ│рок, дохлих
кажан│в-крилан│в, папуг │ голуб│в. Деяк│ були ще ц│л│ -- │нш│ об'┐ден│
хижаками та всякими комахами. Дерева теж страждали в│д спеки -- обпадало
листя, осипались недозр│л│ плоди. Б│ля велетенсько┐ смок│вниц│ я потрапив у
халепу. Задивився на ц│лу зграю мавп, що галасували на г│лл│ та обривали
з│в'ял│ плоди. Вони надкушували ягоди │ кожну другу з плюванням │ вереском
викидали геть. В│д ┐хнього борсання з г│лок дощем сипались │ дозр│л│, │
з│в'ял│ ф│ги. В│д смок│вниц│ навколо розпливався винний дух забродилих,
закислих яг│д. До реч│, я ще бачив п│сля н│де такого врожаю на смок│вницях.
Вир│шив скористатися прикладом мавп │ поласувати ф│гами. Проте коли я
п│д│йшов │ потягся руками до низьких стиглих яг│д, то ззаду по корзин│
нанесли такий удар, що я перекинувся через голову.
Линви корзини, слава Аллаху, не тр│снули. Та з не┐ все в одну мить
вилет│ло на вс│ боки. 3 порожньою корзиною │ топ│рцем у руках я миттю скочив
на ноги │ обернувся до напасника. А то був волохатий чорний ведм│дь. В│н на
мене не звернув б│льше н│яко┐ уваги, а заходився гризти в'ялену рибу. Гриз │
випльовував. Поки я отямився, в│н пережував мен│ половину риби. Я не м│г
довго думати: ще хвилю -- │ в│н дожу║ мо║ добро │ завершить мо║ю головою.
Швидко висмикнув руки з петель корзини. Об│руч вхопив топ│рець, п│дступив
збоку │ щосили потнув зв│ра в голову. В│н упав на черево │ обхопив пробиту
голову сво┐ми страшними пазуристими лабетами. Так ┐х стис, що не можна було
з них видерти топ│рець, Тому довелося к│нчити його хашаш│нським ножем. Як
велить шар│ат, я пор│зав йому жили на ши┐ │ облупив його. I що дивно, я його
б│лував, а з пащеки в нього смерд│ло вином, як в│д монаха-п'яниц│. Не встиг
я позбирати сво║ начиння │ скласти в корзину, як уже над галявиною
закружляли шул│ки та грифи. От мен│ б такий з│р! Коли дал│ п│шов з галявини
│ озирнувся, то в кущах пом│тив гостронос│ полохлив│ морди шакал│в. Думаю,
що поки п│днявся на наступну гору, то в│д ведмедя лишився т│льки к│стяк.
Найб│льше клопоту було з пазурами -- довелось ┐х по одному обрубувати
сокирою.
Ще два дн│ п│сля нападу п'яного ведмедя я простував через гори на сх│д.
I кожно┐ ноч│ навколо мене ходили хижаки, кожно┐ ноч│ на мене чатувала
смерть. I я не м│г спати. В│дсипався вдень, при св│тл│ сонця, де-небудь п│д
скелею, серед товстих г│лок. Посплю годину-другу │ знов │ду. Важко було --
так хот│лося спати! Д│йшов я до маленького джерела, що вит│кало з│ скел│ │
падало вниз у ковбаню. п┐ береги були витоптан│ сл│дами вс│ляких тварин │
птах│в. Тут я в│дчув, що дал│ йти не можу -- падав в│д сну! Впаду, засну │
загризуть мене як│сь г│║ни чи ведмед│! Видерся на виступ скел│ просто
вр│вень з ц│вкою джерельця. Т│льки мавпи тут мене д│стануть чи шул│ки!
Напився досхочу │ л│г на виступ│ спати. Спав майже до вечора. Прокинувся --
бо сонце спустилося над верхами дерев │ вдарило мен│ в оч│. Поглянув униз │
просто зомл│в -- п│д скелею стояло к│лька зовс│м чорних, довговолосих,
мускулястих лучник│в. Луки у вс│х напнут│. Добре, що не ц│ляться ще! Я
п│дв│вся повол│ │ руки зв│в догори, пальц│ розчеп│рив -- мовляв, без збро┐.
Один сивоволосий показу║ рукою: "Спускайся вниз". Довелося спуститись. За
корзиною │ топ│рцем вони сам│ пол│зли. Повели мене кудись через зарост│
бамбука зв│риною стежкою. А страшно йти через зарост│ бамбука -- висохл│
стовбури │ листя аж дзвенять! Невеликий в│тер ┐х розгойду║, а вони стукотять
одне об одного кол│нчастими стовбурами, наче мерц│ к│стками барабанять!
Привела в ┐хн║ ст│йбище -- великий грот п│д скелями. I страшно мен│, │ дивно
-- бо вс│ гол│ -- │ д│ти, │ ж│нки, │ чолов│ки. Ну х│ба то одяг: смужечка
лубу спереду │ ззаду? Але що найдивн│ше -- чорн│, майже як з│ндж│, а волосся
довге, хвилясте │ носи або звичайн│, або довг│.
Та найб│льше здивування було в│д появи двох старих голих мисливц│в --
та це ж мо┐ кал│кутськ│ знайом│! Посм│хаються, тиснуть мен│ плеч│,
запрошують до вогнища. Яке то було щастя, що вони кур│пок смажили! Дуже
боявся, що доведеться щось нечисте ┐сти! По трапез│ питають на мигах, куди я
йду. Я в│дпов│даю, на мигах, звичайно, що йду подивитись на б│лого слона.
Вони показують: "При║днуйся до нас, ми теж туди йдемо!" Зрад│в дуже, що
разом з ними п│ду. I похвалив себе, що п│д│брав все сво║ начиння, нав│ть
попсоване п'яним ведмедем. Витяг ракушки з корзини │ поклав перед ┐хн│м
старшим. Вони мен│ на зам│н меду ц│лу коробину. Показую: "Не м│няю! Вам
дарую!" Зрад│ли вони, а особливо ж│нки й д│вчата. Все миттю розпод│лили м│ж
собою │ почали прикраси майструвати. Т│║┐ ноч│ я спав спок│йно. Та лише
настала п│вн│ч, прокинувся │ не спав, може, одну трьохгодинки, як на
корабл│. Щось сталося з│ мого п│д ту жахливу │нд│йську спеку -- оп│вноч│ я
прокидаюсь │ довго не сплю. I по сьогодн│шн│й день. Не дуж│ зручно. Проте
можу без особливо┐ напруги споглядати зор│. О м│й шейх, не думай, що я гну
кирпу перед тобою, але т│ шляхи, якими ходив чи плавав, знаю по зорям, по
сонцю │ по м│сяцю. I коли споглядаю зор│, згадую завжди тебе, о му'алл│ме!
Давно в мене така думка виникла, може, р│к на шостий мандр│в -- побачу вс│
дива, що хот│в, повернусь у Багдад, розпов│м правду людям на сво┐й вулиц│ │
на сво║му кутку. А тод│ смиренно спущусь у достославну Басру до шейха │
стану його учнем. Бо в│н--той чолов│к, що за неправильн│ знання не
знущатиметься, виправить, а новим знанням навчить! Але поверн│мося до мо┐х
пригод у нетрях. З отим маленьким плем'ям мисливц│в ми п│шли трохи на
п│вн│чний сх│д.
Спекота не вщухала. Вони боялися пожеж│ бамбукових заростей. I тому
йшли навпростець, через важк│ г│рськ│ переходи. Коли подолали найвищу гору │
почали спускатися, то виявилось, що далеко внизу, в долин│ у висихаючому
озер│ комашаться к│лька тисяч людей. Мен│ дуже корт│ло подивитись, що там
таке. Та й молодим мисливцям праглося побачити той людський мурашник. Старш│
порадилися │ дозволили нам п│д проводом │ при повному послуху мо║му
кал│кутському знайомому спуститись униз, дивитись на все до вечора. Увечер│
ми мали наздогнати плем'я на пота║мн│й стежц│.
Спустилися найкрут│шим схилом, щоб у раз│ небезпеки нас не могли
наздогнати чи схопити. Коли я добре все роздивився, що робиться внизу,-- я
здригнувся в│д жаху. Ким я був десять рок│в тому -- хлопчиськом. Але й тод│
зрозум│в, що вс│ вони смертники! Самовбивц│! Озерце лежало на дн│ н│би
глибокого казана м│ж крутими гора