як саме треба сушити й збер│гати ту кору. Мене здивувало таке знання тонкощ│в, │ я затримав його для бес│ди. В│н розпов│в мен│, як опинився в так│й скрут│. Виявля║ться, в│н перед тим багато рок│в мандрував по вс│х усюдах │ споглядав ус│ляк│ чудеса заморських кра┐в. Та зрештою дом│вка нагадала про себе великим сумом, │ в│н посп│шив до р│дного м│ста. I от там, у п'ятницю, з│брались ус│ люди у велик│м дом│. В│н прийшов туди │ прив│тав ┐х ус│х, │ нагадав ┐м, хто в│н такий. Бо н│хто не вп│знав його. Н│хто з приявних ан│ зрад│в, ан│ здивувався його появ│. Бо на той час його батька не було вже в м│ст│, а │нш│ н│чим, кр│м власних гаразд│в, не ц│кавились. Тод│ в│н почав опов│дати про справжн│ дива р│зних кра┐в. Т│льки в│н розпов│дав не так, як розпов│дають бувальц│ та прогнози про р│зн│ далек│ чудеса, а так, як воно насправд│ ║. I виходило, що вс│ дива зовс│м не так│ велик│, не так│ страшн│ й не так│ неймов│рн│, як про них розпов│дають │нш│. Над ним почали кепкувати, що в│н, найубог│ший син свого батька, волоцюга й бурлака, хоче брехнею зажити соб│ слави найправдив│шого опов│дача. Тод│ в│н образився, що як же це так -- в│н ст│льки рок│в витратив, щоб побачити й досл│дити, пересв│дчитись, у чому справд│ диво, а де вигадка, а йому не в│рять?! Хтось │з заможних │ старших в│зьми й скажи: "Ти б краще ц│ роки витратив на добування засоб│в до життя. Тод│ б капшуки з динарами та сакки поважних лихвар│в св│дчили б про твою правдив│сть б│льше, ан│ж пап│р в│д верховного кад│!" Тод│ │нш│, менш поважн│, й соб│ почали кепкувати з мандр│вця, що н│де за морями в│н не бував, а засмаг, мов з│ндж, у п│сках з беду┐нами, пасучи ┐хн│ кози та переганяючи верблюдиць. А тепер цей зарозум│лий невдаха │ жебрак хоче зажити слави соб│, розводячи н│кчемн│ теревен│. Наш мандр│вець почав сперечатись, │ д│йшло до лайки. А тод│ вже й вийшло, що н│би в│н порушу║ спок│й людей, обража║ старших та поважних. Довелося йому покинути д│м осм│яним та упосл│дженим. 3 горя в│н п│шов у шинок │ там, впившись, почав знову спростовувати байки про р│зн│ дива. Одн│ йому в│рили, │нш│ називали брехуном. Почалася сварка, а там │ б│йка. Справа в│дбувалась п│знього часу -- на галас зразу ж налет│ли стражники. Б│йц│в похапали │ кинули в узилища. Проте нашому мандр│вцю пощастило -- в│н ут│к │ сховався в християнському квартал│. Коли пристраст│ вщухли, в│н вийшов │з схованки. Та куди б в│н не поткнувся, скр│зь уже п│шов про нього поголос, н│би в│н навмисне збурю║ серед людей суперечку │ свари, щоб страж│ хапали людей │ правили з них викуп. Його ж н│би страж│ не беруть, дають йому змогу кожного разу втекти. Про це йому сказав один з його друз│в дитинства, колись хлопчик-музика в шинку, а тепер сам хазя┐н шинку. Така зв│стка геть приголомшила нашого мандр│вця. В│н не в│днайшов нав│ть сили у соб│ втекти з м│ста. I п│шов тинятися по р│зних вертепах. Небавом пропив │ програв ус│ сво┐ невелик│ гаразди, що зм│г з│брати а далеких краях. На вино грошей вже не було, │ став в│н жувати оладки з банджем 4. Пот│м д│йшов до такого непотребу, що разом з персами-см│ттярами забивав соб│ тяму димом паленого хашишу │ дурману. От з отакого вертепу, убог│шого за який не можна соб│ нав│ть уявити, його викрали розб│йники. Вони рядились п│д погонщик│в верблюд│в │ нападали по глухих стежках на перехожих │ грабували ┐х. А м│сцями ┐хн│х та║мних становищ були ру┐ни старовинних фортець у степу │ в пустел│. Завезли вони його в таку ру┐ну, почали мордувати │ вимагати, щоб в│н виказав ┐м схованку знаменитого лала ем│ра Юсуфа. Бо вони сплутали його з якимось злод│║м з │ншого племен│. А т│ злод│┐ н│би загарбали десь в якогось купця лал ем│ра Юсуфа. Спочатку вони лиш палили при ньому в курильниц│ кульки хашишу та не давали нюхати. I то були найстрашн│ш│ муки, бо в│н останн│ м│сяц│ т│льки в хашиш│ │ знаходив рад│сть, вт│ху │ спок│й. Пот│м вони його били сировицею, колошматили тростинами по п'ятах. Та ┐жу давали, а часом │ води напитись. В│н зрозум│в, що не вбивали вони його тому, що чекали якогось свого соглядатая, який достеменно н│би знав, що це в│н, наш мандр│вець, разом з друзяками загарбав славнозв│сний лал ем│ра Юсуфа. Мен│ так опов│дав наш мандр│вець: "П│д веч│р прискакав на верблюд│ молодий розб│йник │ сказав, що шейх уже в м│ст│, та його мучить лихоманка, проте завтра вранц│ в│н вирушить до гн│зда. Тут я зрозум│в, що цей шейх пересв│дчиться в помилц│ сво┐х друз│в-граб│жник│в. А тод│ мене чека║ смерть │ лише смерть. Я достеменно знав, що под│бн│ душогуби до свого гурту таких, як я, не беруть, а випадкових св│дк│в безжально нищать. Довелося мен│ взяти страшний гр│х на душу, але т│льки в такий спос│б я м│г вирватися │з об│йм│в костомахи..." Ск│льки я не питав, у чому ж согр│шив м│й новий приятель, в│н так │ не пояснив мен│, │ взагал│ просив про той випадок у ру┐н│ б│льше не розпитувати... Але на тому, що в│н ут│к з покинуто┐ фортец│, його б│ди не ск│нчились. Поклавши над│ю на Аллаха та на сво║ вез│ння, в│н пустив навпростець верблюдицю. Просто безводним степом. Верблюдиця п│шла й п│шла. Т│льки не по прям│й, а дотримуючись яко┐сь пота║мно┐ │ геть невидимо┐ стежини. На т│й стежц│, невидим│й для людини │ добре розп│знаван│й твариною, нав│ть траплялися ковбаньки │з рештками води │ густим буянням пустельних швидкоцв│т│в. Де ║ зелень, завжди будуть │ коники, │ птахи. М│й новий друг казав, що поки в│н переходив через безлюдний степ, то з неймов│рною швидк│стю в│дновив сво┐ сили. ▓, що головне, з його душ│ вив│ялися │ слабк│сть, │ знев│ра. Повернулось у сотн│ раз│в посилене бажання жити │ довести недов│рливим нев│гласам свою правду про дива. I хоч як прикро йому було визнати силу сл│в одного │з сво┐х насм│шник│в, але тепер в│к зрозум│в -- потр│бн│ грош│ │ докази, речов│ св│доцтва далеких мандр│в, Поки в│н усе це усв│домлював, верблюдиця принесла його в селище на меж│ степу. I що тут за лихо його чекало!.. В│н з'явився в ст│йбищ│, коли там не було чолов│к│в -- вони погнали худобу до нового пасовища. Коли наш вт│кач розпитував у ж│нок шлях дал│ до води, одна з них довго придивлялась до верблюдиц│. А пот│м, в│д│йшовши подал│, покликала верблюдицю якимось ласкавим │м'ям. Верблюдиця стрепенулась, здибилась │, скинувши верх│вця, помчала до ж│нки. Вс│ ж │нш│, нав│ть д│тлахи, похапавши хто що втрапив, зачали товкти нашого вт│кача-невдаху. Вони б добили його до смерт│, та добре, що хтось │з чолов│к│в повернувся. Ледь вдалося видерти нещасного з рук роз'юшеного бабства. Але був наш мандр│вець так побитий, що, може, тижн│в два лежав │ н│як не м│г оклигати. Тод│ ж, коли зм│г самост│йно ходити, з│бралися стар│йшини селища на чол│ з шейхом │ довго та приск│пливо випитували про вс│ обставини його появи в ┐хн│х краях. В│н ┐м правдиво розпов│в про сво┐ мандри, т│льки змовчав, що розб│йники мордували його через лал ем│ра Юсуфа. Тим селюком в│н пояснив, що вони, тобто розб│йники, схопили його, бо сплутали з багатим купцем │ хот│ли з нього видобути листа на викуп. Його господар│ довго радились │ н│як не могли д│йти згоди, що з ним робити. Бо вони │ в│рили йому, │ не в│рили,-- в│н-бо так добре правив верблюдицею, казали ж│нки, н│би т│ злод│┐, як│ покрали позаминулого року ┐хню худобу. Та все ж вони не стали тримати його │ в│дпустили. Йому ж було скрутно │ важко, як н│коли в житт│. В│н пускався в довгу й непевну дорогу, один, хворий │ вбогий. Коли в│н в│д│йшов досить далеко в│д осель, то побачив, що при т│й стежц│, якою в│н пряму║, сто┐ть ж│нка з чорною козою. Вона стала на стежц│, │ в│н спинився. Ж│нка сказала: "Ти ан│ розб│йник, ан│ купець. Ти справжн│й моряк. I вони вчинили зло. Вони порушили вс│ закони гостинност│ й допомоги потерп│лому. Аллах покара║ ще ┐х! Але ти не май на них зла у серц│ -- ┐м важко живеться. пх грабують розб│йники, збирач│ податк│в │ купц│. На ┐хн│х землях влаштовують лови вельможн│ во┐ни. От │ зачерств│ли ┐хн│ серця, позакладало ┐м вуха до чужих зойк│в │ плачу. Ти ж, моряк, потерпи, ще потерпи, │ знов тоб│ засв│тить твоя зоря... Потерпи, │ все само собою сотвориться..." -- "Хто ти, ж│нко?! -- заволав м│й новий друг.-- Зв│дки твоя мудр│сть │ знання речей?!" Ж│нка в│дхилила запинало, │ в│н побачив обличчя старо┐ мулатки. "М│й батько -- з│ндж-моряк │з Бахрейну. Був в│н ловцем перлин... Та доля закинула мене аж сюди, в ц│ солон│ степи... Нема║ часу все розпов│дати... Та й х│ба горем под│лишся? Ти ж краще │нших зна║ш, моряк... Поки ти в лихоманц│ гор│в, я часто заходила до т│║┐ осел│... Ти мариш │ говориш, говориш р│зн│ моряцьк│ слова... А я потиху плачу, бо то наче мо║ дитинство стало поряд мене │ говорить, │ см│║ться, │ сп│ва║!.." -- "Мат│нко! --- закричав м│й безталанний друг.-- Чого ж ти ┐м не сказала?!" -- "Дидбане! Хто ж бере до уваги св│доцтво ж│нки, та ще й не б│ло┐?.. Краще в│зьми в│д мене дарунок -- це ║дине, що я за вс│ роки набула отут. А без цього ти пропадеш! Ти занадто слабий │ можеш не подужати дороги. А шлях у тебе довгий, поки ти знов побачиш зелен│ хвил│ моря-океану. I стара вклала йому в руки мотузок, на якому тягла чорну козу. Мого нового друга та щедр│сть │ доброта убого┐ старо┐ ж│нки так вразили, що в│н упав навкол│шки │, плачучи, поц│лував перед нею землю... В│н мен│ пот│м говорив: "Як пов│в я чорну козу, то вся моя зл│сть, вся лють на тих людей кудись розв│ялись. I таке бажання жити │ творити добр│ д│ла мене охопили, що де й сили взялися на далеку дорогу!.. Отак, попасаючи козу та харчуючись ┐┐ молоком │ ще чим Аллах дасть, я д│йшов до р│ки │ зм│г спуститися до моря..," М│й новий друг не один раз опов│дав мен│ про стару мулатку, бо в│н │ дос│ вважа║, що щедр│шо┐ людини не зустр│чав, Хоча були достойники, як│ осипали його дорогоц│нними подарунками, але в тих була сила, │ гаразди, │ родич│, │ друз│, │ слуги. Мулатка ж була одна серед чужих людей. В│н розпов│дав: "Мен│ дуже сумно, що я не зможу н│коли н│чим ┐й в│ддячити. кдине мене вт│ша║, що вона знала -- я н│коли ┐┐ не забуду!.. Бо в не┐ справд│ добра душа... А ти зна║ш, що часом доброта да║ таке просв│тлення розуму, до якого не д│йде │ найдосконал│ший у сво┐х пошуках вчений муж..." Одного разу в│н розпов│в мен│ про такий випадок, коли в│н теж трохи наблизився до справжньо┐ доброти │ сп│вчуття │нш│й людин│. Ось що в│н опов│в: "Я тод│ був ще зовс│м зелений. Найнявся на корабель, що йшов │з пекельного Адена в Софалу. В аденських купц│в-посередник│в наш руббан │ нахуда 5 закупили китайську блакитну порцеляну, камфору, яскрав│ шовков│ тканини. На корабл│ була команда б│льша, н│ж на │нших в│трильниках,-- аж 55 чолов│к разом │з руббаном │ нахудою. Хоча я тод│ не досяг повно┐ сили в м'язах та не опанував морського вм│ння, мене не взяли в команду на платню аль-х│лас│, а призначили платню аль-бахр│6-- адже я був чистокровний б│лий. На в│трильнику я з ус│ма швидко подружився. Бо запалу │ спритност│ в мене вистачало на к│лькох, │ я н│коли н│кому з команди, починаючи в│д тесл│ │ к│нчаючи мулатами-х│лас│, що виконували найважчу │ найнебезпечн│шу працю на судн│, не в│дмовляв у помоч│ чи як│йсь послуз│... Корабель був швидкох│дний, в│три попутн│ й р│вн│, │ насолоджуючись щоноч│ спогляданням променистих з│рок, я й незчувся, як ми кинули к│твиц│ п│д африканським берегом. Наш│ господар│ -- руббан та нахуда, захопивши подарунки, п│шли з гратуляц│║ю до тамтешнього чорного царя. Царю ┐хн│ дари сподобались, │ в│н ┐м дав сво┐х раб│в, щоб вони перенесли наш│ товари на ┐хн║ торжище. Я дуже хот│в п│ти на торжище, але руббан наказав мен│ бути нев│длучно на корабл│. А мен│ так хот│лося подивитись на тих з│ндж│в, що приносять │з глибини материка велетенськ│ слонов│ бивн│ та золотий п│сок! Не минув ще час полуденно┐ молитви, як ми побачили, що до корабля по б│л│й р│н│ суне здоров│ша валка голих з│ндж│в. Я ┐х нарахував аж сто п'ятдесят с│м! Д│вчата, молод│ хлопц│ й ж│нки з д│тлахами. Вс│ геть гол│ та в путах │ колодках. Зате охоронц│, а тих було до б│са, я не рахував, ус│ в яскравих с│дницях, чудових плащах, з доброю зал│зного збро║ю. Списи, довгоклюг│ сокири, метальн│ нож│ │ довженн│ чингали. Раби-нос│┐ тягли здоровенн│ глеки з водою та як│сь паки з циновок. Я пот│м дов│дався, що то нахуда здогадався закупити для нев│льник│в африканську ┐жу... I не принесли жодного слонового бивня │ найменшого капшука │з золотим п│ском. Мо║ розчарування було велике, бо я мр│яв побачити купу золотого п│ску та гори слоново┐ к│стки, походити по селищу чорних поган. Казали, що вони дуже вправн│ ковал│ │ велик│ чарод│┐... Та нахуда │ руббан були дуже вдоволен│, нав│ть руки потирали в│д радост│, що взяли хороших раб│в. Наш боцман-танд│л був на корабл│ водночас │ л│карем. Цей похмурий здоровило тицьнув на мене пальцем │ спов│стив руббанов│, що бере мене в пом│чники. Отак │ вийшло, що зам│сть мандр│вки по Золот│й Сомал│ я був припнутий до смердючо┐ палуби з нев│льниками... Та головне те, що нахуда п│дбурював руббана швидше в│дпливати. В│н хот│в встигнути до зм│ни в│тр│в обм│няти велик│ залишки товар│в на африканське золото │ слонову к│стку. Ми в│дпливли на п│вдень, │ все було добре ц│лих два дн│. Пливли ми п│д одним в│трилом, бо при менш│й швидкост│ легше виконувати маневр │ не наскочити на скел│ та в│дм│лини, дуже небезпечн│ в цих м│сцях. На трет│й ранок не було сильного в│тру, але раптом по всьому морю закип│ли величезн│ хвил│. В ┐хньому б│гов│ не було н│якого ладу. Море кип│ло, наче велетенський казан з окропом. В одну мить ми втратили човен-кар│б │ стерно. Шалена круговерть корабля у хвилях при ясному неб│ пов│дбивала у вс│х всякий глузд │ вони лише молились. Т│льки ми удвох з танд│лом, як могли, доглядали за з│нджами - нев│льниками. I завдяки нашим турботам н│хто з них не загинув. А корабель з шаленою швидк│стю мчало по морю │ занесло за вс│ можлив│ п│вденн│ меж│. Корабель зас│в на м│лин│ п│д самим африканським узбережжям, де н│би починалися волод│ння племен антропофаг│в... Певно, наш│ нев│льники теж зрозум│ли, в яких краях опинились, │ п│дняли ┤валт. Я, щиро кажучи, особливого страху не в│дчував в│д того, що мене занесло в таку далеч. А що з ус│ма робилося! Один одному читали похоронн│ молитви │ прощалися назавжди. Мене ж просто т│пало в│д ц│кавост│--як│ ж то з│ндж│-антропофаги?.. Довго ┐х не довелось чекати. Т│льки-но спала вода │ вщухли хвил│, як │з мангрових заростей до нас помчали десятки довгих човн│в з незл│ченними во┐нами. Вс│ на корабл│ вклякли в молитв│ -- н│хто нав│ть │ не подумав про зброю. Вс│ просто чекали, коли ┐х потягнуть до багаття, щоб засмажити! Та ц│ сотн│ во┐н│в │ не збиралися н│чого поганого нам робити. Вони спинили човни п│д самим кораблем │ чекали, коли прибуде ┐хн│й молодий цар. Ось в│н з'явився на велик│м оздоблен│м човн│. Росту високого, ставний, широкоплечий │ зовс│м молодий -- певно, йому було рок│в в│с│мнадцять-дев'ятнадцять. На ньому був дорогий широкий плащ │ безл│ч золотих прикрас на руках, ши┐ й на ногах. В│н один видерся на палубу корабля │ в св│й спос│б прив│тав руббана │ нахуду, показуючи ┐м, що радий зустр│ч│ з ними │ хоче торгувати. Йому показали товари, │ вони його вт│шили надзвичайно. В│н дав команду сво┐м во┐нам, │ зразу ж на корабель привезли св│жо┐ води, горщики з чудовим медом, гор│хи та ще всяк│ смачн│ плоди ┐хнього краю... В│д т│║┐ години ми жили як у раю. Вс│х ваших раб│в вони переправили на берег │ посадили у пальмових куренях. Товари теж вони привезли на берег. Нахуда │ його родич│ торгували. А руббан з найвправн│шими х│лас│ за допомогою раб│в чорного царя ремонтував наше ушкоджене судно. Я ж разом з танд│лом-боцманом та к│лькома во┐нами-бахр│ був при нев│льниках. Нев│льники мене не так остер│гались, як │нших правов│рних, │ показували мен│ з жахом, що ц│ з│ндж│ нас ус│х пере р│жуть │ засмажать. Наш│ раби втрачали спок│й │ тяму, коли до курен│в п│дходили озбро║н│ м│сцев│ жител│. Найб│льший жах у них викликав, зв│сно, чорний цар. Якось в│н прийшов │ був у дуже доброму настро┐. Я набрався хороброст│ │ насм│лився п│д│йти до нього. На мигах показав йому, що примандрував сюди, щоб побачити велетенських слон│в │ подивитись, як саме добувають золото. В│н дуже здивувався мо┐й см│ливост│ │ на мигах пооб│цяв мен│, що обов'язково в│зьме з собою в л│с │ все покаже. I от такий день настав -- власне, не день, а ранн│й ранок. Його супроводжували охоронц│ й мисливц│. Ми дуже швидко пройшли поле з пос│вами проса, ще швидше -- висохле болото, де з│ндж│-ковал│ викопували руду │ плавили зал│зо. Пот│м ми проминули дуже висок│ пагорби │ вступили на хвилясту р│внину. На р│внин│ зростали височенн│ трави │ низьк│ колюч│ чагарники, а поперек р│внини протяглися ланцюгом висок│ дерева -- там прот│кала неглибока р│чка з п│щаним дном. Тут мисливц│ чорного царя розд│лилися на маленьк│ загони │ п│шли добувати малих │ дуже вертких антилоп. Т│льки-но в│д нас п│шли останн│ охоронц│, в│н зразу ж почав б│гти до високих дерев кр│зь високу траву. Я за ним. Невдовз│ ми д│сталися до п│щаного броду, │ в│н заходився набирати в калебасу7 п│сок │ промивати, промивати, випл│скуючи розбовток бруду │ липкого п│ску назад у р│чку. Нарешт│ на денц│ калебаси лишилося трохи темного п│ску, серед якого трьома жовтими з│рочками засяяли малесеньк│ золотники. Мо║му захвату не було меж. Але чорний цар викинув назад до р│чки золотники │ добре промив калебасу. В│н поставив мене перед собою │ показав, щоб я мовчав │ н│кому з правов│рних не видав свого знання про золотий п│сок. Я присягнувся Аллахом. Та його це не задовольнило. I в│н пов│в мене до самотньо┐ купи велетенських дерев. Коли ми вступили в холодок п│д велетенськ│ дерева, я раптом побачив посередин│ того маленького гаю кам'яну браму. Вона була поставлена │з брус│в м'якого вапняку. Та не це головне! Головне, що в камен│ були видовбан│ заглибини, │ в кожн│й з них стирчав людський череп. Чорний цар показав, щоб я стати навкол│шки перед брамою │ поклявся землею │ небом, що мовчатиму про золотоносну р│чку. В│дступати не було куди, я п│дкорився поганським звичаям │ поклявся небом │ землею. Цар був дуже вдоволений мо║ю повед│нкою. То я наважився його спитати, звичайно, на мигах, чи то не голови тих, кого в│н │ його люди з'┐ли? Цар засм│явся │ показав, що мен│ не загрожу║ стати смачною печенею. В│н показав на сонце, що ми вже добре затримались. I ми посп│шили трюхою назад до мисливського табору. На п│вдороз│ наш б│г спинило лев'яче рикання. М│й цар застиг │ направив спис просто перед себе на жовтий висохлий кущ. Я ж н│чого не бачив. В│н, цар, два списи встромив перед собою в землю, а трет│й подав мен│ назад. Я взяв списа. Але тут лев вистрибнув з-за куща │ почав, припадаючи до земл│, наближатись. Мене так пройняв неймов│рний жах в│д левиного виду, що стопи мо┐ приросли до земл│. Кол│на й руки трусилися з такою силою, що я впустив списа на землю. В│д удару списа об землю лев стр│понувся │ стрибнув до мене. Я не м│г рухатись │ бачив, мов у страшному сн│, як н│би повол│ лев в│дштовху║ться в│д земл│ │ летить просто на мене. Враз груди лева протика║ спис │ лев пада║ до мо┐х н│г. Але зразу ж зводиться на задн│ │ п│дн│ма║ передн│ пазурист│ лабети, щоб роздерти мене. Та зразу ж другий спис протина║ йому горлянку. Лев знову пада║ │ з такою силою б'║ться в корчах, що аж земля стугонить. Тут мене чорний цар в│дкинув в│д лева, може, л│кт│в на десять. Коли я п│дв│вся, в│н уже протинав трет│м списом лев'яче серце... Пот│м переможець пересв│дчився, що лев справд│ мертвий, повиривав з нього списи, виправив п'ятою довг│ гостр│ наконечники, │ ми знов повернули до р│чечки. Я допом│г царю-з│нджу помити зброю... Коли ж ми доб│гали до мисливського табору, м│й рят│вник спинив мене │ показав на ледь пом│тку стежку, мовляв, │ди нею, │ ти потрапиш до сво┐х. Я вклонився йому просто в ноги, дякуючи за порятунок в│д в│рно┐ смерт│. А в│н засм│явся │ показав, що не треба так боятись лев│в, бо людина найстрашн│ший зв│р... Коли я б│г серед чагар│в до нашого табору, то озирався к│лька раз│в │ бачив, як з ус│х к│нц│в зл│таються грифи... Боцман-танд│л дуже мене лаяв │ ледь не побив. Пооб│цяв, якщо я ще раз кудись пов│юсь, сказати про це руббанов│ й нахуд│. Хоч в│н │ пригрозив мен│, я все ж виривався к│лька раз│в у м│сто з│ндж│в. Приглядався там до ┐хнього життя, до прац│ кричник│в-зал│зороб│в │ ковал│в, ткач│в │ р│зьбяр│в по дереву та слонов│й к│стц│. I мушу сказати, що з│ндж│ аж н│як не дурн│ш│ в│д │нших племен, як│ мен│ довелось │ до того побачити, │ п│сля того... А мо┐м господарям торгувалося фортунно, │ вони вс│ сво┐ товари до останньо┐ ганч│рки та скалки порцеляни обм│няли на чудов│ слонов│ бивн│, бруси кричного зал│за та капшуки │з золотим африканським п│ском... Настав час в│дпливати. Чорний цар над│слав на корабель великий запас в'яленого м'яса, р│зних л│сових найсмачн│ших плод│в, меду та добро┐ джерельно┐ води. I все задарма! Край той був багатющ│й, справд│ Золота Софала! I молодий цар з│ндж│в робив дарунки з царською щедр│стю. У нього можна було б повчитися б│льшост│ наших правов│рних, як│ вважають себе щедрими │ гостинними хазяями! Корабель, давно в│дремонтований, оновлений, повн│стю завантажений дорогоц│нними набутками │ нев│льниками. Перед в│дплиттям влаштували банкет для чорного царя. Мене танд│л в│д│слав п│д час банкету на нижню палубу до з│ндж│в-нев│льник│в. Поки я там займався з д│тьми, нагор│ зчинився галас, наче була якась верем│я. Затим страшн│ крики конаючих людей, │ на нижню палубу потягло смаленим м'ясом, паленою с│ркою │ нафтою. Я кинувся нагору, та б│ля ляди на верхню палубу мене перепинив один │з покруч│в-х│лас│ │ наказав вернути назад. Був в│н при повн│й збро┐ │ в шк│рян│м панцир│. Спочатку я думав, що то з│ндж│-антропофаги п│дступно напали на бенкетуючих. А виявилось усе навпаки -- │ руббанов│, │ нахуд│ дуже сподобалися золот│ обручки царя │ золототканий плащ. Та й сам би в│н був найкращим товаром на нев│льнич│м базар│ в Аден│. Вони й намовили боцмана - танд│ла п│дпо┐ти царя │ його охоронц│в вином з дом│шкою чистого аль-кахуля 8 та р│зного з│лля. А коли на допомогу задурманеному царю посп│шили його п│длегл│, наффат│ни ┐х попалили з вогнемет│в. Отод│ вперше в житт│ з│ мною стався такий приступ смутку, що я ледь не помер. Я пролежав к│лька дн│в без усякого руху │ не м│г н│чого ┐сти, а т│льки пив воду. Коли я почав потроху оклигувати │ допомагати танд│лов│-знахарев│, то часто проходив повз чорного царя. Намагався мигнути йому, подати хоч якийсь знак, що я не з його ворогами. В│н же зневажливо в│двертався, наче б │ не знав мене н│коли. Це особливо пригн│чувало мене. I все ж я поклав соб│ визволити свого рят│вника. Дуже важко було проникнути вноч│ на нижню палубу. По-перше, вартов│. По-друге, │нш│ нев│льники-з│ндж│, що ненавид│ли чорного царя │ вс│ його племена. I по-трет║, я не м│г зв│льнити його охоронц│в. Бо вони б вчинили р│занину на корабл│. Й довелося б мен│ до к│нця дн│в мо┐х жити в Золот│й Софал│. Я зрозум│в, що т│льки завдяки з│ллю зможу визволити чорного царя. Але ж як д│стати потр│бне з│лля в танд│ла? Та допом│г випадок-- почалась у к│лькох нев│льник│в страшна сверблячка на шк│р│. В│н, танд│л, пояснив мен│, як зробити розчин проти хвороби, │ послав узяти порошок. Я здогадався, який з порошк│в сонний, │ взяв його навмисне, н│би переплутав з потр│бним з│ллям. Узяв щедро, │ добру частину сховав у вбрання. Коли танд│л побачив, що я розбовтую, в│н ледь мене не прибив, бо я з│псував ст│льки чудового │нд│йського з│лля. В│н сам вилив м│й розчин │ приготував новий. Але тепер я мав добре з│лля. Все останн║ було прост│ше. Трохи з│лля дидбану у медовий нап│й, з│лля до пальмового вина охоронцям-бахр│, зайву чару аль-кахуля у чашу боцману-танд│лу. I добрячу добавку з│лля в лимонне п│йло, яке час в│д часу танд│л давав нев│льникам, щоб вони не хвор│ли. Я дав спочатку нашим першим рабам п│йло, а пот│м перейшов до з│ндж│в-антропофаг│в. I в останню чергу п│д│йшов до царя. Йому ж налив на саме денце, але в│н │ того не випив, в│двернувся... Оп│вноч│, як ус│ добре поснули, я спустився │ розв'язав сировиц│ на дерев'яних колодках, у як│ був приборканий чорний цар. Я покликав його за собою, але в│н не хот│в │ти -- почав торсати сво┐х поснулих во┐н│в. Та н│чого не допомагало. Тод│ я взяв його пута │ обережно пол│з нагору, в│н за мною. Я допом│г йому спуститись у човен-кар│б, що волочився за нашим кораблем на прив'яз│. Туди ж я йому передав воду │ ┐ст│вн│ припаси з його ж дарунк│в. Подав │ зброю. В│н почав показувати, щоб я спускався до човна. Я в│дмовився. Тод│ в│н мен│ показав, що мене замордують на корабл│. Щоб в│н не переконував мене │ не наражався на викриття, я в│дс│к линву човна-кар│ба. I за якийсь час човен розчинився у темряв│. Б│льше я його н│коли не бачив... Вранц│ мене схопили во┐ни-бахр│ за наказом руббана. Почали страхати р│зними тортурами, якщо не признаюсь, що допом│г втекти царю з│ндж│в. Я мовчав. Тод│ вони почали вимагати в│д мене присяги на Коран│. Я ж виявив силу духу │ сказав, що присягнуся лише в присутност│ кад│ й сторонн│х св│дк│в. А зараз, що б з│ мною не робили, не збираюся давати клятву. Вони все погрожували, погрожували │, потримавши добу в ретязях, зв│льнили... А при розрахунку в Аден│ мен│ не сплатили й битого фалса. Та я добре в│дплатив руббанов│ │ нахуд│. Скр│зь хвалився, з якими удачливими нахудою │ руббаном я плавав, як ┐м шалено поталанило │з золотом у кра┐н│ з│ндж│в-антропофаг│в. Я раз│в у десять перевищував ┐хн│ запаси золотого п│ску. Звичайно, знайшлися в│дв│дувач│, як│ передали мо┐ похвальби правителю Адена. Правитель вир│шив арештувати ┐х за приховування свого багатства в│д податку. Щоб в│н цього не вчинив, руббан │ нахуда змушен│ були │ йому, │ його чиновникам викласти велик│ хабар│... Ну, а про чорного царя н│хто │з матрос│в │ купц│в певного не казав. Т│льки через к│лька рок│в мен│ розпов│ли, що жоден з корабл│в, як│ попливли в ту частину Золото┐ Софали, не повернулися б│льше в р│дн│ кра┐... Мен│ зда║ться, що в│н повернувся додому │ тепер був безжальний до вс│х правов│рних -- чи були вони добр│ люди, чи страшн│ нег│дники..." Отаку │стор│ю розпов│в мен│ м│й новий друг. В│н ще дуже багато розпов│дав усяких │стор│й, але вони не так│ повчальн│, як ця. Тому не буду переказувати ┐х в одному лист│, щоб не стомлювати тебе... Зараз же, п│сля трьох рок│в наших │з ним мандр│в у пошуках засоб│в до прожиття ми з│брали добрий врожай. Як кажуть лихвар│, на наших ср│бних в│вцях наросла золота вовна. Хоча ти сам розум│║ш, що ми з ним правов│рн│ │ жодного дирхема не давали п│д в│дсотки в лихву 9. А справи зараз у нас так│, що ми тимчасово розд│лились. Я чекаю купц│в з Кал│кута, що пливуть до Ханфу. Хочу д│стати деяк│ ц│лющ│ рослини │з п│вденних китайських земель. Особливо хочу закупити з│лля-д│хроа, що так вдало вживають китайц│ проти болотно┐ пропасниц│ та сильного жару при лихоманц│. Думаю ще д│стати зерна цього чагарника │ спробую посадити поруч │з деревцями бона в земл│ мо┐х предк│в. М│й же друг чека║ тих купц│в, що зв│дс│ля попливуть на п│вдень Суматри. Там в│н дума║ купити товар│в │ поплисти в Золоту Софалу. Божев│льна вигадка, але я не можу в│дмовити його в│д ц│║┐ мандр│вки. Мене охоплю║ жах, як подумаю, що в│н попливе за тисяч│ фарсах│в на здво║ному туб│льному човн│! Проте в│н доводить мен│, що туб│льц│ з Суматри аж н│як не г│рш│ мореплавц│ за правов│рних, а може, нав│ть, кращ│... Я йому перечити не можу, бо справд│ я плавав менше його. Хоче в│н потрапити в Золоту Софалу, в заборонн│ земл│, з корабля жовтошк│рих │ зустр│тися там │з сво┐м приятелем-- чорношк│рим царем. Для чого це йому потр│бно, достеменно не знаю, але думаю, що хоче в│н д│стати щось незвичайного в краю з│ндж│в. Жах мене пройма║, коли подумаю, що може там │з ним трапитись!.. Та в│н р│шуче наполяга║ на сво║му. Нав│ть призначив мен│ зустр│ч у краю мо┐х родич│в, через два роки. Я уповаю на Милостивого │ Милосердного, Отверзаючого Браму, що в│н дасть нам рад│сть │ щастя зустр│тися в мо┐й земл│ │ випити по чарочц│ б│нт-аль-Йаману, досхочу пожувати соковитих пагон│в кату10 │ провести в дружн│й бес│д│ не одну зоряну н│ч..." На цьому ч│тке арабське письмо переривалося й дал│ йшли латинськ│ л│тери │ всяк│ знаки м│сяця, сонця, з│рок. I все було написано дуже р│дко, просто кожна л│тера була наче окремо викреслена якоюсь червоно цегельною фарбою, а сонце, м│сяць │ з│рки були син│, зелен│ й золотав│. 29. КНИГА МАНДР▓В Лоцман довго перебирав стоси рукопис│в │ книжок, поки, зрештою, довол│ наковтався ядучого паперового пилу та видобув нагору потр│бний словник. За допомогою словника, а де й просто по пам'ят│, почав розшифровувати запис. Слова виходили арабськ│, але зм│ст ┐х був зрозум│лий лише лоцманов│, бо вони означали висоту з│рок │ стоянок м│сяця. Коли старий зробив обчислення, то зрозум│в, що лист написано не в одному з порт│в Суматри, а на африканському берез│, десь п│вн│чн│ше Канбали1. Затим лоцман почав складати м│сяц│ й роки, щоб взнати, коли чекати Ал│ в Басру. Виходило -- через р│к, а якщо затрима║ться -- то п│зн│ше, через п│втора роки. Розшифрувавши знаки, спалив на жаровн│ вс│ розрахунки, щоб н│хто не здогадався, що в│н зна║, зв│дк│ля Ал│ в│дправив пота║много листа. Манде║ць сид│в, гр│в пальц│ над жаровнею │ м│ркував, чи варто в│дривати латинську частину │ обпалити ┐┐ на вогн│? Тод│ н│хто не взна║, де насправд│ був Ал│, коли складав дивовижного листа. Та вир│шив, що не треба. Бо ж раптом наскочать хашаш│ни │ вимагатимуть, щоб сказав, що було в спален│й частин│?.. Ще почнуть катувати... А при ц│лому папер│ йому, найкращому зв│здарев│ Басри, буде легше збити з пантелику хашаш│н│в... В│н ретельно згорнув листа, вклав до бамбукового футляра, а футляр сховав межи книжками та │нструментами. Наступного дня його винайняли сус│ди - купц│, щоб в│н пров│в по Шатт-ель-Арабу саф│ну з вантажем сандалового дерева та мангрово┐ найкращо┐ жердини │ кори з Аль-Кумру2. А там дал│ по квфрату вгору │ по каналах до земл│ Харрансько┐. Повернення додому не принесло йому радост│ -- в│н зразу кинувся до схованки │ не побачив там бамбукового футляра з листом. Усе │нше лишилось недоторканим. "Значить, днями нав│даються до мене в гост│ хашаш│ни",-- вир│шив манде║ць. I справд│, небавом до нього зав│тали п│зно ввечер│ купц│, що збиралися мандрувати до Китаю морським шляхом. Ус│ в темних беду┐нських плащах, в│льним к│нцем чалми прикривали лице. Першим у будинку в│дкрив лице найстарший л│тами, │ лоцман п│знав у ньому одного купця з Шама. Цей був правдивим купцем │ його добре знали купц│ та руббани з баср│йського порту. В│н уже к│лька раз│в в│дбував далек│ подорож│, а в благословенну Мекку подорожував аж три рази. П│сля вс│х належних в│тань с│р│йський купець почав вибачатись: -- О, достославний шейх! Окраса вс│║┐ вчено┐ Басри, кладезь мудрост│, скарбниця знань! Вибачай нас, простор│куватих, що ми прийшли так п│зно! Але бувальц│ казали нам в хан│, що це ║диний час, коли тебе можна напевно застати вдома, бо щоноч│ ти спостер│га║ш небо! Вибач, вибач нас, достославний муж!.. Запрошуючи ┐х до господи │ дал│ на дах, манде║ць думав, що цей, напевно, не з хашашинського кубла гадючого. А от │нш│? П│ди розберись, хто купець, а хто бойовик- хашаш│н? Адже все вигляда║ зовс│м правдиво -- до мусону лишився ц│лий м│сяць, │ купцям потр│бна порада │ допомога справжнього фах│вця. Вони принесли │з собою │ пригощання, │ вино. Знов вибачався купець-с│р│║ць. -- О шейх! Вибачай, тисячу раз вибачай, що прийшли без пахолк│в │ сам│ розстеля║мо скатертину. Ти найкраще зна║ш, бо ти найстар│ший │ наймудр│ший │з нас, що таке пахолки. Все вони п│дглядають, все п│дслуховують, │ в│д них не можна сховати та║мницю. пх завжди можна п│дкупити │ взнати, що говорив хазя┐н. Лоцман розломив з ними перший шмат хл│ба │ зразу ж п│дв│вся, щоб повернутись до сво┐х вим│р│в, приказуючи: -- Аллах милостив │ вибачить мен│, як вибачили ви, мо┐ вельмишановн│ найдорожч│ гост│, але зор│ │ м│сяць невпинно обертаються, а мене Аллах милостивий │ милосердний покликав споглядати його небесне твор│ння щоноч│... Так говорив зв│здар-лоцман │ справд│ вим│рював, де знаходиться та чи │нша з│рка. А сам думав: "Наймолодший -- хашаш│н. Чому? А тому, що дуже красивий, лаг│дно┐ повед│нки. Та ще й здоровенним глеком вина оп│ку║ться!" Страви були так│ св│ж│, пахуч│ й смачн│, що лоцман, проходячи повз скатертину, часом нахилявся │ брав шматочок чого-небудь. Св│тив повен м│сяць. I обличчя двох в│н дуже добре бачив, ще дво║ були в зат│нку, а обличчя ще одного було навп│л перер│зане т│нню. Лоцман спостер│г, що лише навп│л осв│тлений сир│║ць │з Шама здивований його повед│нкою, тобто порушенням ус│х правил ┤речност│ та цими, н│би дуже терм│новими, вим│рами. Не дивувалися дво║ -- молодий виночерп│й │ зр│лий муж, червонобородий купець, │з п│вн│чних областей ▓раку. Значить, вони напевне хашаш│ни. Тепер залишалось питання, чи четвертий теж хашаш│н, чи випадкова людина, як │ чолов│к │з Шама. "Довго не доведеться мучитись та║мницею,-- сказав соб│ манде║ць.-- Якщо четвертий вп'║ться │ засне, значить, в│н справжн│й купець". Та непевн│сть для лоцмана ск│нчилася значно ран│ше. Ск│нчивши вим│ри, в│н, не попереджаючи н│кого, запалив нафтову лампу в│д жаровн│, яка стояла в кутку, в глибок│м глинян│м ящику. Сир│║ць │ четвертий купець зрад│ли, а останн│ тро║ зразу ж забажали вниз до помешкання, мовляв, вони не звикли до насичених болотними випарами баср│йських в│тр│в. Спустились вниз, пили там вино, │ тепер почалася розмова про замовлення мандейцев│. О шейх! Ти окраса Басри, │ тебе знають по обох р│чках 3 до тих вершин, куди заходять велик│ саф│ни. I хоч ти багато рок│в плава║ш лише по солодк│й вод│, тоб│ добре в│дом│ й далек│ дороги морем-океаном. Щоб не т│льки покладатись на того руббана, який нас вестиме по з│рках │ сонцю, ми, тво┐ н│кчемн│ гост│, хот│ли б мати розписаний дороговказ з ус│ма стоянками з│рок, сонця, м│сяця, в│дм│нами в│тр│в та вс│ма прикметами вод, приток, скель │ риф│в аж до самого Ганджоу. Достославний мандр│вцю! Не перевищуй мою славу як лоцмана, це негоже... Прохання ваше, мо┐ дорог│ гост│, я зможу виконати т│льки при одн│й умов│ -- якщо тиждень спостер│гатиму сонце │ небо. П│сля тих спостережень я зможу дати найбезпечн│ший дороговказ. Чи треба вам плисти по в│дкритих зелених водах, чи по б│л│й прибережн│й вод│4... О славний наш шейх! Ми наперед вдячн│ тоб│ за тво┐ турботи! I вони, пов│р мен│, будуть щедро винагороджен│! Але ║ питання -- який дороговказ буде коштувати дорожче? Ц│на однакова, бо │ там, │ там треба багато писати, креслити й зв│ряти з написами │нших мореход│в та сво┐ми пом│тками. Значить, ти, о наш незр│внянний зв│здарю, окраса вчених муж│в, прийма║ш наше прохання? Приймаю, славн│ мо┐ гост│, безстрашн│ мандр│вники! Як │ годиться, вдарили по руках, │ на тому мова про дороговказ ск│нчилася. Почалась пиятика. До всього, один │з купц│в, середн│й за в│ком, виявився добрим музикою. I старий аль-ут зв│здаря, настро║ний, п│дтягнутий, сповнив к│мнату легкою й веселою мелод│║ю. Грав "купець" неголосно, так що, певно, │ на вулиц│ не чули. Вино розливав молодий красень │ все виголошував здравиц│ на честь господаря │ с│р│йського купця. Минуло небагато часу, як с│р│║ць │ четвертий г│сть вже спали м│цним сном. Лоцман зробив вигляд, що в│н сам захмел│в │ не пом│ча║ глибокого сну двох гостей. В│н потягся за глеком вина, але молодик в│дставив глек подал│ в│д мандейця │ в│дтрутив його рукою. Ти прийшов у м│й д│м! Ти мен│ м│г бути за внука, а ти не да║ш випити якогось розбавленого п│йла? Га?! Де повага до старших?! Де повага до мо┐х знань?! Ви см│ття, байстрюки з вашими родоводами! Мо┐ предки тут були до вас ще з час│в Адама! Геть з мого дому! О шейх! Не виявляй посп│шност│ й гн│вливост│. Вислухай нас. Ми з багдадсько┐ служби славного хал│фа Ан-Нас│ра5, хай Аллах покр│пить його та поб'║ його ворог│в... Справа одна дуже тонка │ до к│нця не з'ясована. Ще дос│ не вс│ ворохобники, що готували заколот, вловлен│ та виявлен│. От ми й прибули тебе про дещо запитати... То не можна було без всяко┐ машкари, без комед│┐ до мене прийти │ про все розпитати?! Поки ворохобники не виявлен│, ми могли б сво║ю появою ┐х налякати. А вони десь поруч... Шановн│ кад│би нашого славного хал│фа Ан-Нас│ра, та покр│пить Аллах його │ весь його славний р│д! Але я н│коли н│ з ким не знався з ворохобник│в, дурних айяр│в! I завжди шанувався перед хал│фом на земл│ та Аллахом на небесах! Найстарший замовк, а заговорив гравець на аль-ут│: - Шейх! Ти не безгр│шний, │ ти це добре зна║ш! Ти час в│д часу пота║мно прибува║ш в харранськ│ земл│ │ саме на ваш│ свята, де ви, мерзенн│ й затят│ язичники, поклоня║тесь з│ркам │ м│сяцю. А х│ба не ти майже третину сво┐х зароб│тк│в в│дда║ш мандейським громадам у Вас│т│, Убулл│ та Аль-Ахваз│? Ти також заступався не один раз за сво┐х та║мних однов│рц│в перед ем│ром Басри! -- Я служу людям. Тим людям, що звертаються до мене в питаннях зоряного неба. Аллах, милостивий │ милосердний, над ус│ма розкрив лазурит неба │ для вс│х засв│тив д│аманти з│рок... А чи ║ серед тих, хто приходять до мене, ворохобники, чи айяри, чи змовники, чи та║мн│ │уде┐ та н│сран│, я не можу знати. Я не дивлюся в душу людям. Оч│ мо┐ повсякчас звернен│ до неба! Чарод│йством я не займаюсь, гороскоп│в також не складаю. Я шаную засади в│ри │ добре знаю, що волю Аллаха взнати в людськ│й душ│ неможливо. Чому ж тод│ ти, зв│здарю, попередив, що коли хто-небудь кривдитиме одного отрока, на того впадуть всяк│ халепи та б│ди? I чому тод│ це попередження п│дтвердилося вповн│?! Часом, але надзвичайно р│дко, │ таке бува║ -- в з│рках в│дкрива║ться воля Аллаха. Але повторюю, таке трапля║ться дуже р│дко! А от погода, в│три, затемнення сонця й м│сяця, зорепади й комети -- т│ вс│ явища Аллах дозволя║ бачити тим, хто повсякчас вивча║ знаки й попередження всевишнього. Гравець на аль-ут│ розкрив рота, аби що сказати злого лоцманов│, та його перебив виночерп│й. I зразу стало зрозум│ло, що цей молодий красень -- ┐х да'┐. -- Балачки й виправдовування нашому славному Ан-Нас│ру, хай Аллах покр│пить його, не потр│бн│. Ти краще витлумач, як ти розум│║ш ось ц│ знаки зоряного неба.-- I тицьнув у руки старому аркуш, списаний по-арабськи та з точн│с│нько такими позначками, як│ вже були у пота║мному лист│ з латинською абеткою. Лоцман п│дсунувся ближче до св│тильника, п│дправив гн│т │ заходився уважно читати письмена. Було дв│ помилки в позначках широт та у висот│ з│рок над обр│║м. Можливо, ц│ дв│ помилки -- пастка для нього. I в│н вир│шив вияснити ц│ помилки, щоб якось себе забезпечити. Пояснив фальшивим кад│бам Ан-Нас│ра, де помилки. -- Це все ма║ вагу чи для вас, зв│здар│в, чи для руббан│в. Ти скажи, можна взнати по цих позначках, зв│дк│ля було в│дправлено цього листа?! Манде║ць потер скрон│, рукою прикрив оч│, мовчав. -- Н│, точно не можна встановити. Не визначен│ │нш│ прикмети, не дано опису прибережних вод │ ознак, не сказано про в│дм│нн│ в│три! А по широт│ цим м│сцем могла бути │ Софала, м│г бути │ Цейлон, │ Суматра, │ Малайський п│востр│в. Отут м│г бути в│дправник цього листа... Знову старший за в│ком хашаш│н почав приск│пуватись до лоцмана: -- Ти не хочеш н│чого певного нам сказати, бо уника║ш в│дпов│дальност│ за сво┐ вчинки! Так ми тоб│ скажемо -- к│лька рок│в тому ти приймав у себе одного пронозу, коли той з ворохобними замислами мандрував │з Йемену до Багдада. Ти знов будеш викручуватись │ скажеш, що в м│сяць рамадан до тебе не приходив странн│й? Манде║ць п│дв│в обидв│ руки до неба, н│би гово