м, короткочасними, але гострими i кровопролитними кiнними наскоками, а особливо тим, що змусив ┐х терпiти спеку й безводдя, Кончак перед вечором кинувся всiма силами в атаку. I знову гаряче небо затьмарилося роями половецьких стрiл. Знову задзвенiли шаблi, закричали во┐, заiржали конi, застогнали пораненi. Шум, трiск, гам, скрегiт, тупiт, крик знялися над кривавим бойовищем i не вщухали нi на хвилину. З палаючим поглядом i запеченими, почорнiлими вустами, з закривавленою пов'язкою на руцi Iгор гасав по полю, пiддавав воям духу. Мчав вiд Святослава до Володимира, вiд кову┐в до Всеволода, а потiм до новгород-сiверцiв - пiдбадьорював, закликав триматися i щосили пробиватися до Дiнця, надихав i добрим словом, i мечем, а головне, одною сво║ю появою в самiй гущi бою. - Iгор тут! Iгор з нами! - лунало по рядах, i во┐ з новим завзяттям кидалися в бiй, забуваючи i про те, що ось уже який час б'ються вони без ┐жi та води, що пече ┐х сонце i палить сухий степовий вiтер, що конi ледве тримаються на ногах вiд утоми й спраги, що майбутн║ невiдоме. Смерть? Полон? Вечiр принiс легку прохолоду, але не принiс перепочинку. Бiй тривав далi. Коли стало особливо важко, примчали Ольстин Олексич та Рагу┐л з декiлькома во║водами. - Княже, усiм нам тут кiнець! I во┐, i кову┐, i витязi, i вся братiя ляжуть трупом! -схвильовано загаркавив Ольстин. - Треба тiкати! - Як же втекти? - не зрозумiв Iгор. - Ми оточенi! - Вночi невеликою дружиною можна буде пробитися, княже, - почав пояснювати Рагу┐л. - Пересядемо на пiдмiнних коней, знайдемо прогалину серед половецьких полкiв - i проб'║мося! - А чорнi люди? А во┐, у яких нема║ пiдмiнних коней? Як же вони? Залишити ┐х? - Усi ми не вряту║мося! Марна надiя! Iгор спалахнув. - Що ви мовите? Одумайтеся! Як же я можу покину ти простих во┐нiв, а з одними во║водами тiкати! Або нам добре, або зле станеться - то всiм гуртом! Бо якщо я втечу з во║водами та старшою дружиною, а простих во┐нiв залишу в руках iноплемiнникiв, то який одвiт дам перед богом? Тодi довiку каратимуся бiльше, нiж коли б я смерть прийняв! Будемо вночi всi разом пробиватися до Дiнця! Такий мiй рiшенець! Присоромленi во║води поскакали до сво┐х стягiв, i бiй розгорiвся з новою силою - нiчний бiй! Вiстрям сво┐м Iгорiв полк був нацiлений на Донець. Мечем i списом прокладали собi шлях сiверськi дружини, встилаючи його сво┐м i ворожим трупом. Коли конi почали падати вiд знемоги i спраги, во┐ни спiшилися. Iгор заохочував: - Браття i дружино, тут зовсiм близько! Бувалi люди кажуть, що за той час, скiльки потрiбно доброму молодцевi, щоб пообiдати, ми туди навiть пiшки дiйдемо! Так пiднатужмося, браття! Вперед! Окремi стяги пiд натужувалися i глибоко врубувалися в темнi й непрогляднi полки половецькi, вiдтискуючи пх усе далi й далi в поле. Здавалося, ще одне зусилля - i залiзний обруч половецький трiсне. Iгор кидався до них i захриплим голосом гукав: - Соколи! Витязi руськi! Ну, ще трохи! Ще! Та прорватися нiде не щастило. Всюди на цьому шляху темною непробивною стiною стояли кочовики, якi супроти одного руського во┐на виставляли трьох чи чотирьох сво┐х. I пiд ранок стало ясно: тут не пробитися. А на свiтаннi, у недiлю 12 травня, трапилося найгiрше: раптом почали тiкати кову┐. Скориставшись тим, що Кончак з-перед них вiдтягнув значну частину сво┐х сил на пiвнiч, вони, як тiльки загорiлася ранкова зоря, прорвали немiцний половецький заслiн i кинулися без оглядки в степ. Вони ще не знали, що це була пастка, хитромудре поставлена на них Кончаком. Над полем пролунав чийсь стривожений голос: - Кову┐ тiкають! Кову┐! Iгор щосили ударив острогами Воронця, помчав услiд за втiкачами. Нi Янь, нi Ждан на сво┐х стомлених конях не змогли його наздогнати. - Вернiться, браття! Вернiться! - гукав розпачливо Iгор. Та кову┐, чи то не впiзнаючи його, чи, охопленi жахом i бажанням будь-що врятуватися з цього пекла, не хотiли впiзнавати, мчали далi, не звертаючи на нього уваги. Тодi Iгор скинув шолом i ще дужче приострожив Воронця. Невже нiхто не впiзна║ князя? - Во║водо Ольстин! Браття кову┐! - загукав щосили. Та захриплий голос потонув у гучному тупотi копит i дикому лементi, що знявся над головами втiкачiв. Лише один вершник оглянувся i зупинився. Це був Михалко Гюргович, син ковуйського хана з Остра. - Прости, княже, - схилив вiн чорночубу голову. - Злякалися ми! Смертi злякалися!.. Адже половцi вважають нас вiдступниками, зрадниками i в полон не беруть - сiчуть усiх пiдряд! За ковуями здiймалася хмара куряви, а в широку прогалину, що утворилася в оборонному кiльцi русичiв, хлинули загони кочовикiв. Iгор зрозумiв: це кiнець! Нiяка гать не спинить весняну повiнь, якщо вона прорвала собi прiрву! Нiяка сила не спинить тепер половцiв, що скористалися боягузтвом кову┐в i ринули в саму серцевину руського вiйська! - Прокляття! - вигукнув вiн. - Що ж вони наробили! I самi загинуть, i нас усiх вiддадуть на поталу вороговi! - Там Каяла, а за нею - озеро, - пояснив Михалко Гюргович. - Вони хочуть дiстатися до води, а звiдти, напо┐вши коней i самi напившись, далi в степ... Якщо пощастить, звичайно... - Якщо пощастить.... Нещаснi! Там далi - Каяла! Чи ж зумiють перебратися через не┐... Та, врештi, що нам зараз до них!.. Рiзкий окрик Яня, що разом зi Жданом наближався до князя, вивiв Iгоря з зацiпенiння: - Половцi! Iгор пiдвiв голову. Половцi були недалеко. Вони мчали йому навперейми. Вже добре видно оскал кiнських морд, хижий блиск очей розпалених бо║м верхiвцiв. - Тiкаймо! - пригнувся в сiдлi Михалко Гюргович i вдарив князевого Воронця батогом по крупу. Конi бiгли з усiх сил. Та сил було мало. Нi гострi остроги, нi батiг, нi лайка, нi понукання, нi благання, - ну, виручай, друже! - нiщо не могло примусити бiгти ┐х так, як бiгли напо║нi, нагодованi i не змордованi половецькi конi. Ось Янь i Ждан. Вони тiкають разом з князем, але скоро вiдстають. Вiдстав i Михалко Гюргович - Iгор вирвався вперед. Йому залиша║ться один перестрiл iз лука до сво┐х. Зовсiм близько! Один перестрiл! - Ну, конику, ну, Ворончику, виручай! Воронець мчить. Змучений, знесилений, спраглий, витягу║ться в нитку, хрипко диха║. З нього клоччям спада║ на землю пiна, болiсно зойка║ селезiнка. Сили його вичерпалися, вiн спотика║ться, ледве не пада║ з нiг... Тодi з гущавини руського вiйська вирива║ться високий бородань, хапа║ першого ж коня, що, втративши господаря, ника║ по полю, i мчить князевi на виручку. Його розкошлачена борода розвiва║ться на вiтрi, в жилавiй руцi виблиску║ проти сонця двосiчний меч, вiн здалеку гука║ захриплим голосом: - Князюшко, тримайся! Я Будило! - зiстрибу║ на землю. - Бери мого коня! Але тут помiча║, як переднiй половчин на повному скаку натягу║ лука. - Не стрiляй! Це князь Iгор! - кричить щосили Будило i кида║ться навперейми стрiлi, пiдставляючи ┐й сво┐ груди. Стрiла пронизу║ його наскрiзь. Будило голосно охнув, змахнув руками, мов крилами, але на ногах утримався i ще раз крикнув: - То наш князь! Не вбивай його! - I, збитий копитами половецького огиря, важко упав навзнак додолу. Половець нарештi зрозумiв його, опустив лука i схопився за довгий аркан, що висiв при боцi. Не встиг Iгор зiскочити з Воронця, як тонка петля зашморгнулася довкола тiла, вирвала з сiдла i жбурнула в потолочений бур'ян. Все! Кiнець! Смерть! З рани на руцi знову хлинула кров, в очах потемнiло. Потiм вiн вiдчув, як на плече лягла чиясь важка рука, пiдвела, поставила на ноги. Як iз туману, випливло широке темне обличчя з кущуватими бровами, що зрослися над перенiссям. Вузькi хижi очi блищали радiсно-здивовано. - Кинязь Iгор? - Ти хто? - спитав Iгор, ще не зовсiм усвiдомлюючи того, що з ним сталося. - Я Чилбук iз роду Тарголовичiв... Тепер ти мiй полонений, кинязю! - I половець вправно захалявним ножем вiдрiзав вiд пояса прикрашеного срiблом i самоцвiтами князiвського меча. - пдь зi мною. Ти вже вiдвоювався! Iгоря оточили Чилбуковi родичi, щось радiсно загелготали, мов гуси, i помчали з поля бою до лiска, що виднiвся вдалинi, намагаючись якомога швидше вивернутися з-пiд темно┐ лави сво┐х одноплемiнникiв, якi клином заганялися в розiрвану оборону русичiв - на мiсце кову┐в. З руського стану ┐м навперейми вимчав вершник. До Iгоря долетiв його розпачливий крик: - Княже, княже! Чилбук пiдняв лука, хижо вискалив зуби. Нi, вiн нiкому не вiддасть князя - таку дорогу здобич! Грудьми захищатиме його! Ще мить - i стрiла прониже груди необачному! Ще мить... Та тут пролунав Iгорiв голос: - Не стрiляй! Це мiй лiкар! Славута! Чилбук опустив лука. - Вiн хоче здатися менi в полон? - Вiн поспiша║, щоб лiкувати мене! Славута наблизився, зi слiзьми в очах обняв князя. - Iгорю, ти ще раз поранений? Нi? Слава богу! А пов'язка знову закров'янилася, почала сповзати... Ось я накладу тобi нову!.. Чилбук вiдвiв Iгоря у безпечне мiсце, на вершину горба, звiдки було видно все поле бою, дав попити кумису. Славута заново перев'язав князевi руку. Сюди ж Чилбуковi люди привели Яня, Ждана i Михалка Гюрговича, приставили до них сторожу. Всi були в розпачi, пригнiченi. Янь кусав губи i плакав, мов дитина. Ждан зчорнiв на лицi, мiцно зцiпив зуби, а князь Iгор смертельно зблiд i палаючим поглядом дивився туди, де знемагали, де сходили кров'ю його полки. Пiсля втечi кову┐в половцi швидко розiтнули руське вiйсько навпiл. Всеволода, оточивши, тиснули до великого озера, маючи надiю добити його там. А Володимира, Святослава i Рагу┐ла, во┐ни яких зовсiм знемогли вiд спеки, спраги та втоми, почали припирати до крутих берегiв Каяли. Бiля озера гинули пiд шаблями оточенi кову┐. Недалеко ж вони втекли! Двi чи три сотнi кинулися вплав, сподiваючись досягти протилежного берега, та стомленi, ледь живi конi, напившись без мiри води, швидко потонули, затягуючи за собою на дно i вершникiв. - Боже, що робиться! - прошепотiв Iгор. - Усе пропало! Все загинуло! Половцi справдi обсiли русичiв, мов сарана, i розстрiлювали з лукiв. Во┐ падали, устилали землю трупом. Тi, що прорвалися до Каяли, з високих круч бачили внизу воду, та напитися не могли - рiчка в'юнилася в глибокiй ущелинi. Окремих смiливцiв, якi спускалися вниз, вражали стрiли кочовикiв, що стояли на протилежному боцi. До обiднi з цими полками було покiнчено. Полонених половцi в'язали, важкопоранених добивали, а з мертвих здирали зброю, одяг, взуття. Тримався ще Всеволод зi сво┐ми трубчiвцями та курянами. Iгоревi добре було видно, як вiн прорубався крiзь половецький заслiн до Каяли, перейшов ┐┐, кинувся до озера, що голубiло вдалинi, i там, iдучи понад берегом, вiдбивався вiд ворога. Частина його во┐в пустилася, як i кову┐, вплав до того берега, та вони не допливли й до середини - потопилися в ньому разом з кiньми. Довго виблискував проти сонця Всеволодiв шолом. Iгор бачив, з якою запеклiстю вiдбивався його ║диний улюблений брат вiд степовикiв, як вiн шаленiв у бою, рубаючи ворогiв сво┐м важким двосiчним мечем, як танула горстка його вiдчайдушних витязiв, i з жахом зрозумiв, що й Всеволода не мине зла доля. Ось переламався в його руцi меч. Хтось подав йому списа, i молодий князь прохромив ним груди нападниковi, що занiс над його головою шаблю... - Брате мiй, хоробрий буй-туре Всеволоде! - вигукнув Iгор. - Прости мене, що завiв тебе сюди на погибель... Боже, дай менi смертi, щоб не бачити, як упаде мiй брат! Бо це я в усьому винен! Я! Великий грiшник! Тепер споминаю я грiхи сво┐ перед господом богом мо┐м, - як багато убивств заподiяв я i кровi пролив у землi християнськiй! Це ж я не пощадив християн, взявши на щит город Глiбов бiля Переяслава! Тодi немало завдав я горя, розлучаючи батькiв з дiтьми сво┐ми, брата з братом, друга з другом, жiнок з чоловiками, дочок з матерями, подруг з подругами сво┐ми! I все тодi полоном i горем було покрито! Живi мертвим заздрили, а мертвi радувалися, що в вогнi, як святi мученики, спокус житт║вих позбулися! Старих повбивали, юнакам же лютi, без жалю, рани завдавали, мужiв сiкли, жiнок оскверняли! I те все зробив я!.. Не пристало менi тепер жити!.. I се нинi виджу кару вiд господа бога мого!.. Де нинi улюблений брат мiй? Де нинi брата мого син? Де чадо мо║? Де бояри думаючi? Де мужi хоробрi? Де полк мiй? Де конi i зброя многоцiнна?.. Чи не через все те вiддав господь мене, зв'язаного, в руки поганинам? Се воздав менi господь за беззаконня мо║ i за злiсть мою! I впали сьогоднi грiхи мо┐ на голову мою!.. Вiн ударив себе здоровою рукою в груди i, щоб нiхто не помiтив слiз в його очах, опустив голову. А коли пiдняв, то вже не видно було нi брата Всеволода, нi його славних витязiв, нi черлених щитiв, нi барвистих руських стягiв... Затих над Половецьким полем гомiн бою, що тривав без перерви суботу, нiч на недiлю i недiлю до пiвдня. Затих брязкiт мечiв, i гуркiт щитiв, i трiск списiв, i тупiт кiнських копит. Чулися тiльки радiснi вигуки переможцiв, стогони вмираючих сiверян та каркання воронiв, що злiталися на покорм. - Навiщо я залишився жити? - прошепотiв Iгор. - Чому мене не вразила гостра шабля чи половецька стрiла?.. Пiд'┐хав з ханами Кончак. Сидiв на конi прямо, гордовито. У чорних блискучих очах неприхована радiсть. Радiсть перемоги! - От ми й зустрiлися, Iгорю! I я не заздрю тобi! - сказав бундючно. - Ти хотiв завоювати Половецький степ, а став невiльником, рабом простого кочiвника Чил-бука! Ой-бой!.. Що тепер скажеш? Iгор мовчав. Очi його погасли, щоки поблiдли. Кончак повернувся до ханiв. - А хто полонив князя Всеволода? - Роман Кзич, син хана Кзи, великий хане, - вiдповiв хтось. - А князя Володимира? - Коптi з роду Улащевичiв! - А Святослава Ольговича? - клдечюк з роду Бурчевичiв! - Отже, всi князi в наших руках! Що ж будемо робити з ними, хани? Скара║мо смертю, продамо в неволю чи визначимо викуп? - Викуп! Викуп! - закричали хани. - Та такий, щоб Русь застогнала! Щоб князi запродали не тiльки табуни сво┐, не тiльки поля й лiси сво┐, не тiльки смердiв i холопiв сво┐х, а й дiтей та жон сво┐х! - Ти чу║ш, Iгорю? - знову повернувся до новгород-сiверського князя Кончак. - Ми дару║мо тобi, i всiм князям, i во║водам, i боярам, i тво┐м дружинникам, i воям життя! Але за життя треба платити! Iгор пiдняв голову - Скiльки? Передусiм - за во┐в! - За во┐в? Тут просто: у вас, на Русi, багато наших людей, у нас - ваших. Тож обмiня║мо воя за воя!.. - А за бояр, во║вод? - По сто та по двiстi гривень - хто чого кошту║! - А за князiв? - По тисячi гривень! - А за мене? Кончак завагався - Двi тисячi гривень! - вигукнув хан Кза - Двi тисячi! Двi тисячi! - пiдтримали його iншi хани. Iгор скривив у гiркiй усмiшцi рота. - Все мо║ князiвство не нашкребе стiльки! - Нашкребе! Дiстане! Або згинеш у неволi! Як хан Коб'як у Ки║вi! - зi злiстю кинув Кза. - Мене взяв у полон ваш муж по iменi Чилбук. Що ж вiн скаже? Якого вiн викупу хоче? - спитав Iгор. - Чилбуковi буде за це винагорода, а в полонi ти у мене, Iгорю! - пояснив Кончак. Бачачи, що його здобич вислиза║ з рук, Чилбук випхався з натовпу наперед, слiзно заблагав: - Але ж, великий хане... Великий хане... Справдi... Кончак перебив його. - Я беру князя Iгоря на поруки, Чилбуку! Вiн поранений i потребу║ лiкування та догляду, якого ти не можеш йому дати. А князь, як бачиш, кошту║ дорого! Вiн житиме у мене, бо належить не одному тобi, а всьому племенi половецькому! А навзамiн одержиш удвiчi бiльше, нiж одержить нинi перший-лiпший наш во┐н! Тс║! Тс║! Чилбук скривився, скрушно похитав головою, поцмокав язиком i вiдiйшов убiк. Не сперечатися ж з самим Кончаком! Кончак дав знак, i хани почали роз'┐жджатися. Кожен зi здобиччю потягнув у сво┐ стiйбища, до сво┐х веж. * * * Додому, на Тор, Кончак повертався переобтяжений полоном i здобиччю. Iгоревi дозволив узяти з собою кого побажа║ i приставив до нього сторожу. Князь побажав, щоб бiля нього були Славута, Янь i Ждан. Сонце схилялося до заходу. Курява, що протягом двох днiв висiла над степом, вляглася, розсiялася, i зоровi вершникiв вiдкрилося жахливе видовище. Скiльки сягав погляд, у столоченому бур'янi лежали, мов снопи, вбитi i вмираючi. Помiж ними бродили поодинокi степовики, пiдбираючи те, що ще залишалося i мало хоч яку-небу дь вартiсть. - Боже, боже! Тут цiлий полк! Двi або три тисячi! - з болем вигукнув Iгор. - Погляньте, якi витязi! Якi смiливцi! Це ж я завiв вас сюди на загибель, браття мо┐! Ось, розкинувши руки, зi стрiлою в грудях лежить i дивиться розплющеними очима в голубе небо безвусий юнак. Лице бiле, кучерi русявi, а темнi брови навiки застигли на мертвому чолi. Красень! Чий же то син? Чи║ материнське серце обiлл║ться кровлю в далекiй Сiверськiй землi, коли туди прийде звiстка про нечуване побо┐ще? I старий батько зацiпенi║ вiд горя, i кохана дiвчина затужить-заголосить над блакитним Сеймом чи над чарiвницею Десною, i сестрицi заквилять, мов ча║нята, на порозi рiдно┐ хатини! Але ти, витязю, вже не почу║ш ┐х... А ось, либонь, смерд - плоскiнна сорочка, постоли на ногах, борода скуйовджена... Розкинув руки, лежить у бур'янi спокiйно, мов живий. I коли б не стрiла в грудях, можна було б подумати, що прилiг спочити пiсля важко┐ цiлоденно┐ працi бiля рала... Хто ти? Звiдки? Щось знайоме ввижа║ться в обличчi тво║му! Ждан торкнув князя за руку. - Це ж коваль Будило, княже! Пам'ята║ш? Заступив тебе собою! Iгор збентежився. Як не пам'ятати! Коваль Будило з Путивська! Язичник! Поклонявся сво┐м предковiчним прабатькiвським богам - Дажбогу, Перуну, Велесу, поклонявся нивам i лiсам, рiкам i озерам, дубам i березам! I за це сидiв на цепу у князiвськiй темницi! А нинi вiддав за князя життя сво║! I перед ним ти винен! I перед ним ти в неоплаченому боргу! Iгор ┐хав мовчки. Стогони, що долiтали з усiх бокiв, гнiтили його, розривали серце. Вiн ладен був затулити вуха й очi, щоб нiчого не чути й не бачити. Нараз Ждан кинувся вбiк, скочив з коня. Тужливий крик вирвався з його грудей: - Брате! Братику Йване! Вiд того крику всi зупинилися. Кончак зупинився теж. Iван лежав горiлиць i був ще живий. В його животi стримiла стрiла, а поряд з ним темнiла вузенька стрiчка закипiло┐ кровi. Почувши крик, вiн розплющив очi, ворухнувся. Довго дивився на Ждана, мовби не впiзнавав, потiм перевiв погляд на князя, на половцiв, на Кончака. Нарештi розцiпив сухi, вкритi смертельною смагою вуста, тихо промовив: - Ждане, ти? Я так тебе кликав, брате мiй! I ти прийшов! - Я тут, Iванку! Я допоможу тобi! Я зараз... Iван заперечливо похитав головою. - Менi вже нiщо не допоможе... Хiба не бачиш? - i поглядом показав на стрiлу. - Не в ногу, не в руку, навiть не в груди, а в живiт, - а це завжди смерть... Послухай... Якщо ти повернешся додому... - Я в полонi... - З полону повертаються... Тож якщо повернешся додому, доглянь мо┐х сирiток... Допомагай ┐м, поки виростуть... I матерi... Матерi не кидай... - Все зроблю, як кажеш! - От i добре... А тепер ще одне прохання... Уволь мою волю - добий мене!.. Щоб не мучився... Добий!.. - Ну що ти, Йване! Як можна! Iван з великим зусиллям простогнав. - Молю тебе - добий!.. Вiзьми що-небудь... Уламок списа абощо - i добий! Ждан затулив обличчя руками, схилився коневi до гриви i голосно заридав. А Кончак, що уважно слухав цю розмову, красномовним жестом показав охоронцю на пораненого, i той одним ударом шаблi позбавив його нелюдських мук... Шлях ┐хнiй лежав на Тор, у кочовище великого хана, понад озером, де загинули кову┐ i де до останнього бився яр-тур Всеволод. Береги озера, як i поле, були заваленi вбитими i пораненими. На них з огидно-радiсним карканням уже спускалося вороння. Чим далi вони вiд'┐здили вiд Каяли, тим бiльше серед кочiвникiв проявлялася радiсть перемоги. Назустрiч во┐нам, що поверталися з кочовища зi здобиччю, поспiшали всi, хто мiг ходити. Лунали спiви, гули бубни. Половецькi дiвчата радiсно зустрiчали переможцiв-батирiв, приймали вiд них подарунки - золотi та срiбнi хрестики, перснi, фiбули-застiбки, гривнi. Радiсть i веселiсть переповнювала серця кочiвникiв. А на серцi у Iгоря та його супутникiв було нелегко... "Пересiв ти, княже, iз золотого сiдла в сiдло поганина-кочiвника, у сiдло рабське!" - думав Iгор, з болем i тугою озираючись на безкра┐й Половецький степ, де полягло його вiйсько. На Торi, бiля броду, Кончак пiд'┐хав до Iгоря. - Княже, ради нашо┐ колишньо┐ дружби, ради тих двох тисяч гривень, якi ти рано чи пiзно внесеш як викуп за свою свободу, я не закую тебе в залiзнi пута i не кину до ями. Я вiдведу тобi простору юрту, де ти житимеш зi сво┐ми людьми, з якими побажа║ш. Тобi слугуватимуть двадцять джигiтiв з ханських та байських родин, вони ж i охоронятимуть тебе вiд розбiйникiв-татiв, якими повниться степ. Ти зможеш вiльно ┐здити по кочовищу, полювати, розважатися, джигiти завжди будуть до тво┐х послуг... - Дякую, хане. Ти добрий, - вiдповiв Iгор. - Я не втрачаю надi┐ породичатися з тобою, Iгорю. Адже ми свати, i дiти нашi пiдросли. Твiй син - витязь, а моя донька - на виданнi. - Майбутн║ покаже, - байдужно вiдповiв на це Iгор. - Так, майбутн║ покаже, - погодився Кончак i пiдвiв очi. - Чого ще бажа║ш, княже? Кажи! Вволю! Iгор пильно подивився на хана. Чого вiн загра║ з ним? Якi його пота║мнi намiри? А вголос сказав: - Якщо живий мiй тисяцький Рагу┐л, то пришли його до мене, хане. I священика б менi... - Ну, попiв та дякiв ваших у нас хоч вiдбавляй! Якого захочеш, такого й пришлю... - Я не хочу, щоб це був раб... Я хочу, щоб був зi святою службою! - I таких ║ достатньо! Серед половцiв уже багато хрещених. Особливо, коли мати - русинка... Мiй син Юрiй теж похрещений... Отже, пiп тобi буде!.. Навiть з Русi привеземо... З города Дiнця... Ще що? - Бiльше нiчого. - Ну, тодi прощавай... Сторожа допровадить тебе куди слiд, а я - до свого народу! Перемога ж! Та ще яка! I Кончак, зловтiшно посмiхнувшись, приострожив свого баского коня i погнав через рiчку на той берег. А там, серед темних гостроверхих веж, кипiли веселi юрмища кочiвникiв, гримiли тулумбаси, заливалися рiжки, гули домри, то тут, то там спалахували й радiсно дзвенiли тягучi половецькi пiснi... Половцi урочисто вiдзначали перемогу над Iгорем. * * * Iгор думав, що з вiд'┐здом Кончака його душевнi муки стишаться. Вiн пiрне у темне нутро половецько┐ юрти, впаде на шорстку кошму i забудеться у важкому непробудному снi. Та вiн помилився. Як тiльки перебралися на той бiк Тору, кожному бранцевi половцi накинули на шию аркан i, хоча й не змусили злазити з коней, у такому ганебному станi потягли через усе стiйбище - напоказ людям. Попереду тягнули Iгоря. Краще б йому було загинути, лягти трупом на бойовищi, нiж терпiти таке приниження! Кругом нього i його супутникiв ревло, бiснувалося розбурхане людське море. Во┐ни, потрясаючи збро║ю, погрожували ┐м смертю, жiнки простягали до них руки, вимагали повернути загиблих чоловiкiв i синiв, щось кричали, посилали вслiд прокляття, чорноголовi босоногi дiтлахи вищали, жбурляли на них гарячий присок з-пiд нiг i бiгли попереду, показуючи язики. Iгор нахилив голову, зiщулився i нi на кого не пiдводив очей. А звiдусiль летiло: - Кинязь Iгор! Кинязь Iгор! У-лю-лю-лю! У-лю-лю-лю! Раптом все завмерло, мов обiрвалося. Настала мертва тиша. Iгор пiдвiв голову i на узвишшi побачив Кончака, що в сво║му бойовому обладунку, так, як прибув з Каяли, сидiв, вивищуючись над iншими ханами та баями, на сво║му гарячому конi. Десниця його була пiднята вгору. То вона, видно, раптово обiрвала те страхiтливе ревище, що можливе тiльки в розлютованiй ордi. - Знiмiть з них аркани! - наказав Кончак. - У бою князь Iгор був нашим ворогом, противником, а нинi вiн мiй гiсть! I хай нiхто не посмi║ ображати його нi словом, нi дiлом! Аркани миттю впали додолу. Натовп розступився, утворюючи широку дорогу аж до Тору, де на високому березi, у затiнку верб та тополь, темнiла одинока юрта. Бранцi зрозумiли, що то ┐хн║ житло i ┐х зараз допровадять туди. Iгор був такий приголомшений, що навiть не мiг уторопати, чи все, що ско┐лося з ними щойно, було заздалегiдь придумане Кончаком, щоб принизити його ще раз, дати вiдчути йому ганебнiсть рабського становища, а потiм показати себе з найкращого боку, чи хан нiчого не знав i все те зробила на свiй розсуд сторожа. Чи так, чи iнак, а принизили його достатньо - довiку пам'ятатиме! Мовчанка затягувалася. Охоронцi ждали знака, щоб рушати, та Кончак незворушно, мов закам'янiлий, сидiв на конi i пильно дивився на Iгоря та його супутникiв. Про що вiн думав? Що ховалося пiд його нахмуреним чолом? Якi новi замiри виношував вiн? Iгоревi ж хотiлося якнайшвидше втекти звiдси, щезнути з-перед сотень очей, що невiдривне стежили за ним, обмацували його доскiпливими поглядами з нiг до голови. Врештi вiн не витримав i торкнув острогами коня. Та Воронець не встиг зробити й кiлькох крокiв, як у напруженiй тишi несподiвано пролунало два голоси. Спочатку жiночий: Ждане! Братику! Ти? I тут же чоловiчий: - Вуйку Славуто! Це я! Саму┐л! Iгор оглянувся. З натовпу пробиралося дво║: з одного боку - гарно вдягнута молодиця, з виду русинка, а з другого - рудо-чубий кремезний муж, русич, що i одягом, i статурою сво║ю, i кольором чуба та бороди вiдрiзнявся серед чорноголових, переважно тонкостанних половцiв. Жiнка припала до Жданового колiна, заридала. Жданчику, братиму мiй! Невже це ти? Як же? Звiдки? - Я, Настуню, я! - вражений несподiваною зустрiччю, Ждан гладив тремтячою рукою русяву сестрину косу, що вибилася з-пiд барвисто┐ хустини. - А як же нашi? Батько, мати, брати, сестри? Де вони? Що з ними? Ждан спохмурнiв. - Одна мати дома залишилася... Та Йванова жона Варя з двома дiтками... А бiльше нiкого з нашого роду нема║. Меншi ще тодi, коли тебе забрали, погинули, батько торiк помер, а брата Йвана сьогоднi не стало... На Каялi... Стрiлою в живiт... Настя заридала ще дужче, забилася в невтiшному горi. - А-а-а... - квилила вона. Тим часом мiж Саму┐лом i Славутою вiдбулася iнша розмова. Потиснувши бояриновi обидвi руки, Саму┐л спитав: - Вуйку, як ти опинився тут? От не сподiвався на таку зустрiч! - Про це потiм, - коротко вiдповiв Славута. - Скажи лiпше, що в тебе? Чому не поверта║шся додому? Вже час! Саму┐л понизив голос: - Вуйку, я ще тиждень тому мав ви┐хати з орди, але Кончак затримав. Зiбрав зi всього степу вiйсько... Менi зда║ться, що вiн якось пронюхав про намiр князя Святослава йти цього лiта на Дон i приготувався, щоб зустрiти його... Ну, а князь Iгор, не вiдаючи про те, тут якраз i нагодився... I потрапив йому в руки, яко кур в ощип!.. Та тепер не об тiм мова. Я думаю - як визволити тебе! - За мене назначено високий викуп - п'ятдесят гривень. - Ого! Ну, та в мене ║ трохи... Я перебалакаю з Кончаком... А за Ждана? - Вiн княжий конюший. Навряд чи Iгор вiдпустить його зараз вiд себе... В цю хвилину Кончак подав сторожам знак, i вони рушили. - Я знайду тебе, вуйку, - шепнув Саму┐л, потискуючи Славутi руку. Вiн кивнув Ждановi, що саме виривався з обiймiв сестри, i пiрнув у натовп. Iгоря сторожа допровадила на берег Тору. В юртi було напiвтемне й прохолодно. Посерединi, на килимку, стояла велика миска з вареною бараниною, поруч лежав мокрий, витягнутий з джерела бурдюк з холодним кумисом. Iгор не ┐в нiчого - випив двi чашi кумису i вiдразу, не проронивши нi слова, лiг у куток. Сон не йшов. Болiла рука. Болiла душа. Перед заплющеними очима, мов покара, стояло широке поле, всiяне тiлами загиблих руських во┐нiв, зринали обличчя брата, сина, племiнника, у вухах лунав невгаваючий шум бою - крики, стогони, брязкiт шабель, трiск списiв, iржання коней... Боже, боже, яке нещастя! Вiн довго стогнав, вертiвся, мiцно склеплював повiки - i все нiяк не мiг заснути. I тiльки десь опiвночi, коли у половецькому кочовищi завмер людський гомiн i затих гавкiт собак, вiн поринув у забуття... Славута, Ждан i Янь поснули теж. Прокинулися вiд того, що хтось досить голосно сперечався зi сторожею. Янь вiдкинув полог, виглянув надвiр. Сонце вже стояло високо - добиралося до полудня. З кочовища долiтали вигуки, спiви - там вiдновилися розпочатi вчора вечором гуляння. Перед юртою дво║ сторожiв - а це вже були не пiдстаркуватi во┐ни, а молодецькi джигiти, судячи по одягу i збро┐, з багатих родин - сперечалися з Настею. Ханша стояла рум'яна, гарна, розгнiвана, з кошиком у руках. Перед нею молодики схрестили списи й не пускали до юрти, де вiдпочивав полонений уруський князь. - Та пропустiть же, iродовi душi! Там мiй брат! - гарячкувала Настя i напирала грудьми на списи. Джигiти вертiли головами. - Не велено! - Хто не велiв? Та я поскаржуся хановi Туглi║вi, мо║му чоловiковi, i вiн вас, молокососiв... Тут вона побачила Яня i завмерла, вражена красою молодого витязя-сiверянина. Злий вираз миттю злетiв з ┐┐ лиця, а рожевi губенята розтулилися у приязнiй усмiшцi, показуючи бiлi, блискучi, мов перламутр, зуби. Великi очi сяйнули блакиттю весняного неба. Вона таки була гарна, ця Настя-ханша! ┐┐ слов'янська врода, одягнута в барвистий схiдний одяг, була така яскрава, вражаюча, що Янь на якусь мить позбувся мови. Учора, коли вона, схвильована, зарюмсана, тулилася до Жданового колiна i щось жебонiла йому крiзь сльози, вiн не звернув на не┐ уваги. Та й не до того було йому! Стомлений, спраглий, пригнiчений нечуваною поразкою, вiн тодi ледве тримався в сiдлi... А нинi, дужий, молодий, вiдпочилий,знову вiдчув у сво║му тiлi нестримну жагу життя. Знову ся║ сонце, спiвають птахи, лунко б'║ться в грудях серце... Нi, вiн був не з тих, хто довго суму║, хто живе спомином про вчорашнiй день, коли ║ день нинiшнiй, що несе новi радощi i свiжi вiдчуття! - Хто ти? Дiвчино! - нарештi спромiгся вiн намову. Настя потягнулася до нього, мов квiтка до сонця. - Я Жданова сестра - Настя... Жона хана Туглiя... Власне, полонянка... А ти хто? - А я - Янь... Тобто - Iван, син новгород-сiверського тисяцького Рагу┐ла, я кщо чувала... Вiн пiдiйшов до джигiтiв i розвiв ┐хнi списи. Тi, видивившись на багате вбрання бранця i думаючи, що це сам князь Iгор, розступилися, даючи дорогу Настi. Янь узяв п┐ за руку, повiв до юрти. - Дякую, Яню, - шепнула Настя. - А то цi цербери... - Коли б менi крила, то я соколом злинув би в небо i вирвав тебе з пазурiв цих степових стерв'ятникiв, красуне! - запально вигукнув Янь. - Хiба тво║ мiсце тут? - Я з радiстю полетiла б з тобою, мiй соколе! - не менш палко вiдгукнулася Настя, стискуючи парубковi руку. - Вiд цих полинiв, вiд цих табунiв, вiд гiрких димiв, вiд свого старого осоружного хана-мужа! На край свiту! У них, видно, були однаковi серця, однаковi душi - палкi, вразливi, безпосереднi, влюбливi, i досить ┐м було обмiнятися поглядами, доторкнутися одне до одного пальцями рук, як вiд цих поглядiв i дотикiв, як вiд удару кресала об кремiнь, раптово спалахнув вогонь. - Ждане, сестра прийшла! - гукнув у юрту Янь i шепнув Настi: - Ти приходитимеш до нас? Приходь!.. - Не часто... Але якщо ти зможеш, то прийдеш до мене... - А хан? Хан Туглiй натякав, що скоро пiде в похiд... - У похiд? Куди? - А куди ходять половцi? Звiсно, на Русь... Клятi! Вийшов Ждан. Зрадiв сестрi - обняв, поцiлував. - Дякую, що прийшла. - Принесла вам ласощiв, бо хтозна, чи нагодують тут. - I всунула Ждановi в руки кошика. - З голоду не помремо. Кумис i м'ясо дають. Вiд однiс кошика в юрту i зразу ж повернувся, щоб розпитати сестрицю про ┐┐ життя, та Настя раптом метнулася тiкати. - Кончак! - показала вона в бiк половецького селища i шаснула в кущi, що густо кучерявилися по березi. З юрти вийшли Iгор i Славута, примружилися проти сонця. До них наближався загiн вершникiв. Попереду на гнiдому огирi горбатився Кончак. Вiд його могутньо┐ статури вiяло нестримною дикою силою i хижiстю. Вiн чимось скидався на степового беркута: гострий погляд вузьких очей, гачкоподiбний, злегка приплюснутий при кiнцi нiс, чiпкi руки... Сторожi-джигiти завмерли перед ним у шанобливому поклонi. Не злазячи з коня, Кончак привiтався: - Здоровий будь, княже! Привiз я тобi твого тисяцького, як ти просив, - ось вiн! - i показав на Рагупла. Той злiз з коня, вклонився князевi, а Кончак повiв далi: - А забираю боярина Славуту, якого викупив його племiнник Саму┐л, ки┐вський купець i мiй приятель... Вони сьогоднi ж, негайно вiд'┐жджають додому... Гадаю, що це добра нагода для тебе, княже, сповiстити кого слiд, щоб готували викуп... За тебе - двi тисячi гривень, за князiв - по тисячi, за думних бояр - по двiстi, за во║вод - по сто, а дружинникiв i простих во┐в обмiня║мо на наших бранцiв, яких на Русi також достатньо... Чим швидше прибуде викуп, тим ранiше по┐деш до сво║┐ Ярославни, княже... Що хочеш передати додому, кажи, бо я поспiшаю i Славуту зараз вiзьму з собою. Саму┐л уже зiбрався в дорогу... Iгор обняв боярина, заглянув в очi: - Учителю, я каюся, що не послухався тебе, - промовив глухо, з болем. - Але ║ каяття, та нема вороття!.. У тому, що трапилося, один я винен - i бiльше нiхто! Так i на Русi скажи - один я!.. кдиним виправданням для мене ║ те, що бився на полi бою, скiльки сил мав! Всi князi, бояри, во║води i во┐ билися ще краще. Звiдси скачи прямо в Путивль до княгинi квфросинi┐ - розповiси, як усе було... Ну, сам зна║ш... Скажи, хай вiдправить заупокiйну молитву за убi║нних, а молебень - за живих... Знаю, що такого викупу, якого хочуть хани, не тiльки мо║ князiвство, а й Чернiгiвське не назбира║. Тож хай просить батька, князя Ярослава Галицького та Святослава Ки┐вського... Хоча на Святослава надiя мала - не друг вiн менi, не друг... - Як i ти йому, Iгорю, - тихо вставив Славута. - Мабуть, що так, - погодився князь. - Ну, ┐дь! I хай бережуть тебе всi святi! Вiн обняв Славуту, поцiлував у лоба. Розчулений Славута поцiлував князевi поранену руку. - Там у мо┐й торбинi залишилася мазь - прикладатимеш до рани, Iгорю... I хай береже тебе бог! Вiн ще раз поцiлував князя, обняв Ждана, Яня i Рагупла, що при║днався до них, i сiв на коня, яким при┐хав тисяцький. Помахав рукою: - Прощавайте! I хай вам добре ведеться! * * * Того ж дня, в обiдню пору, до Кончака на курултай[66] зiбралися хани, що брали участь у битвi на Каялi. Велике ханське шатро ледве вмiстило всiх. Сидiли кружка, попiд стiнами, на шовкових подушках, набитих перемитою вовною. Крiзь вiдкритий верх юрти золотим потоком вривалося яскраве сонячне промiння, грало веселкою на дорогих ханських шаблях. Перед кожним на лляних уруських скатертинах стояли вишуканi страви та напо┐, на якi заради перемоги не поскупився Кончак, - плов з iзюмом, политий топленим маслом, плов з бараниною, приправлений шафраном, засмаженi лебедi та гуси, тушкована баранина та лошатина, уруськi шулики з медом та пшеничнi пироги з м'ясом та iзюмом, солоний овечий сир, кумис, ромейськi вина, хмiльний березовий сiк, уруський варений мед, заправлений хмелем, холодна просяна буза. Хани ┐ли вволю, пили скiльки хотiли, хвалилися сво┐ми подвигами на полi бою, спiвали пiсень, слухали акинiв, якi, награючи на двоструннiй домрi, прославляли ┐хнi перемоги, а потiм знову ┐ли й пили... Коли миски й глечики спорожнiли, а хани почали попускати шовковi пояси, Кончак пiдняв руку, просячи уваги. Акини i служницi-полонянки враз, низько кланяючись, вийшли з шатра, а хани, витерши маснi губи i руки вишиваними уруськими рушниками, замовкли. - Преславнi достойнi хани! - гучний Кончакiв голос прозвучав урочисто. - Нинi ми здобули велику перемогу - вщент розбили дружини сiверських князiв, якi, зарозумiвшись, увiрвалися в саме серце Дешт-i-Кипчака. Тако┐ перемоги кипчаки, вiдколи поселилися мiж Волгою i Дуна║м, не здобували нiколи! Кончак трохи помовчав, промочив горло бузою. Хани слухали уважно: йшлося про славу ┐хньо┐ збро┐! Але у декого, особливо ж у хана Кзи, роти скривилися в недобрiй посмiшцi. Ще б пак! ┐м ясно, що всю славу цi║┐, без сумнiву, значно┐ перемоги Кончак намагатиметься привласнити собi. Рябе, вiспувате обличчя Кзи червонi║, зоб надува║ться, як у гюрзи, а очi наливаються жовчю. Та вiн стриму║ться, мовчить. Не час! Бо ще не забув, як сидiв у цiй юртi нещасним прохачем, коли Iгор погромив його орду на Сюурлi┐... Послуха║мо, що скаже великий (гм, великий!) хан далi. - Преславнi хани, - повiв знову свою мову Кончак, нiби й не помiчаючи косого погляду Кзи, - а чи не скористатися нам з тако┐ щасливо┐ нагоди та не вдарити на Переяслав та Ки┐в, щоб погромити i ┐х, як нинi погромили Сiверську землю? Взимку нас спiткала на Хоролi невдача, зате нинi перевага за нами! Майже всi нашi сили зiбранi в один кулак, - i вiн простягнув наперед важкий, як молот, кулак, - а уруси в розгубленнi, вони пригнiченi нечуваною поразкою, яко┐ зазнав Iгор зi сво┐ми родичами на Каялi. Святослав Ки┐вський ще не зiбрав свого вiйська, а Володимир Переяславський не жде нас! Я закликаю вас, хани, скористатися цi║ю слушною нагодою i звбршити те, до чого прагнули великi хани Шарукан, Тугоркан, Боняк, до чого прагнемо i ми, - потiснити Русь так, щоб вона вже нiколи не вилiзла зi сво┐х лiсiв та болiт, щоб нiколи не була загрозою для Половецько┐ землi! Я вас слухаю, хани! - В похiд! На Русь! На Ки┐в! - схопилися Токсобичi, i Колобичi, i ктебичi, i Терьтробичi. - На Ки┐в! - пiдтримали ┐х, трохи подумавши, Тарголовичi. Але мовчав Кза Бурнович, мовчали його родичi Бурчевичi й Улашевичi. - А що скаже преславний хан Кза? - спитав Кончак. - Я закликаю тебе, хане, пiти на Ки┐вську сторону, де колись побитi були браття нашi i великий хан наш Боняк, де нинi склав голову хан Коб'як! Об'║днаймо весь язик наш на Руську землю! Всi повернулися до Кзи. Вiн випростався, темним суворим лицем i твердим поглядом показуючи, що ма║ свою думку, i сказав: - Преславнi хани, я гадаю, треба вдарити по найслабкiшому мiсцю Русi - по Сiверськiй землi! Пiдемо на Сейм, де залишилися самi жони та дiти, - це ж готовий, зiбраний полон! Вiзьмемо городи ┐хнi без опаски! Його пiдтримали Бурчевичi й Улашевичi. - Пiдемо на Сейм! Кончак аж позеленiв: - Та нi ж, хане, треба вдарити по Ки║ву - i тодi впаде вся пiвденна Русь! Що нам жони та дiти сiверянськi! Кза нахилив голову, уперто промовив: - Нi, я пiду на Сейм! Я маю серце на князiв сiверських, бо покiйний Iгорiв брат Олег, батько Святослава Рильського, взяв колись мо┐ вежi, i жону, i дiтей мо┐х, i скарби мо┐! А Iгор хотiв тут розорити гнiздо мо║! - А ми на Ки┐в, на Святослава, бо вiн узяв у полон нашого хана Содвака! - рявкнули Кулобичi. - Нашого отця! - Як хочете, а я на Сейм! I завтра ж вирушаю! - твердо сказав Кза i, пiдвiвшись, попростував до виходу. За ним вийшли його спiльники. Кончак скрипнув зубами i похмурим поглядом обвiв сво┐х прихильникiв. - Ми теж виступа║мо завтра! Iдiть готуйтеся! Ойе! РОЗДIЛ ШIСТНАДЦЯТИЙ Залишивши валку на вiзникiв, Саму┐л i Славута, ведучи на поводi пiдмiнних коней, щодуху мчали на Сейм. Кончакова тамга-оберега вiдкривала ┐м усi степовi шляхи-дороги, - жоден половець, уздрiвши ┐┐, не посмiв ┐х затримати. На Русi вони помчали ще швидше, бо во║води, посадники, огнищани, дiзнавшись про поразку Iгоревого вiйська, давали ┐м свiжих коней. Путь вiд Тору до Сейму вони подолали за шiсть дiб, а на сьому, рано-вранцi в недiлю, загрюкали у ворота Путивля-града. - Хто такi? - позiхнув хтось на вежi спросоння. - Вiд князя Iгоря! Вiдчиняйте скорiше! - гукнув Славута. Нагорi заохкали, затупцяли. Ворота розчинилися. Почали збiгатися дружинники, стовпилася дворова служба, прийшов князь Володимир Галицький, прискочив путивльський тисяцький Вовк. Вiстка про страшну поразку в далекому Половецькому степу п