Володимир Малик. Горить свiча ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Володимир Малик - вiдомий укра┐нський письменник. Його вiршованi казки "Журавлi-журавлики", "Чарiвний перстень", "Микита Кожум'яка" та iншi, повiстi "Чорний екватор", "Слiд веде до моря", "Дво║ над прiрвою", iсторичнi романи "Та║мний посол", "Князь Кий", "Черленi щити" мали неабиякий успiх. В новому iсторичному романi "Горить свiча" автор опису║ трагiчнi подi┐, якi на цiлi столiття перервали полiтичний та культурний розвиток Укра┐ни, - Бати┐в погром Ки║ва та розорення iнших наших земель. _Замiсть прологу _ В лiто 6746 (1237). Окаяннi татарове зимували коло Чорного лiсу i звiдти прийшли тайкома лiсами на Рязанську землю на чолi з царем ┐хнiм Бати║м... I обложили Рязань, i огородили ┐┐ острогами у мiсяцi груднi, в шiстнадцятий день... Князь же Юрiй Рязанський заперся в мiстi з мешканцями, а князь Роман вiдступив до Коломни зi сво┐ми людьми. I взяли татари приступом мiсто двадцять першого грудня, убили князя Юрiя Iнгваровича та його княгиню, а людей умертвили - одних вогнем, а iнших мечем - чоловiкiв, i жiнок, i дiтей, i ченцiв, i черниць, i священикiв. I було безчестя черницям, i попадям, i добрим жонам, i дiвицям перед матерями та сестрами. Тiльки ║пископа уберiг Бог: вiн ви┐хав перед тим, як татари почали оточувати мiсто. I, перебивши людей, а iнших забравши в полон, вони пiдпалили його... I був се по лiточисленню язичникiв-мунгалiв тапику-iль, себто рiк Курицi. В лiто 6747 (1238). А татари пiшли i захопили Москву, а князя Володимира, сина великого князя Юрiя, взяли в полон. I пiшли незлiченною силою, проливаючи кров християнську, до Володимира, i... взяли мiсто, i пiдпалили його. Побачили князi, i ║пiскоп, i княгинi, що мiсто горить i люди вмирають у вогнi, а iнших рубають мечами, i побiгли - князi в Середн║ мiсто, а ║пiскоп i княгиня з невiстками, i з дочкою, княжною Феодорою, i з онучатами, i з iншими княгинями, i бояринями, i многими людьми - в церкву Свято┐ Богородицi i зачинилися на хорах. А татари взяли Середн║ мiсто, вибили дверi церкви i, зiбравши багато дров, обклали церкву i пiдпалили. I всi, хто був там, задихнулися - i так вiддали душi сво┐ в руки Господа. А iнших князiв i людей татари порубали. I звiдти вони розсiялися по всiй землi Володимирськiй... I полонили всi мiста по Волзi до самого Галича Мерського... А iншi пiшли до Юр'║ва, i до Переяславля, i до Дмитрова i взяли тi мiста. А ще iншi пiшли i взяли Твер i вбили в нiй сина Ярославового. I всi мiста захопили в Ростовськiй та Суздальськiй землях за один мiсяць лютий, i нема║ такого мiста аж до Торжка, де б вони не побували. Звiдти Батий пiшов до Козельська. Був у Козельську князь великий юний по iменi Василiй. Мешканцi Козельська, порадившись мiж собою, вирiшили самi не здаватися поганим, а скласти сво┐ голови за християнську вiру. Татари ж прийшли i обложили Козельськ, як i iншi мiста, i почали бити з порокiв[1]. I, вибивши стiну, пiднялися на вал. I зав'язалося тут жорстоке побо┐ще, так що городяни рiзалися з татарами на ножах, а iншi вийшли з ворiт i напали на татарськi полки так, що перебили чотири тисячi татар. Коли Батий узяв мiсто, вiн перебив усiх, навiть дiтей. А що сталося з князем Василi║м, невiдомо. Кажуть, у кровi втопився... I звелiв Батий з тих пiр називати Козельськ не Козель-ськом, а Злим мiстом. Адже тут загинуло три сини темникiв[2], i не знайшли ┐х серед безлiчi трупiв. Звiдти пiшов Батий у Поле, в Половецьку землю. Iз книги iталiйця Джiованнi дель Плано Карпiнi "Iсторiя монголiв": "У Команi┐ (землi половцiв) ми знайшли незчисленнi голови i кiстяки мертвих людей, що лежали на землi, мов гнiй... Тi люди були язичники. Вони не обробляли землю, а харчувалися скотом, не будували хат, а жили в шатрах. пх винищили татари i поселилися в ┐хнiй кра┐нi, а тих, хто залишився, перетворили на рабiв". I був то нокай-iль, тобто рiк Собаки. В лiто 6748 (1239). Взяли татари Переяслав-Руський[3] 3 березня, i ║пископа Симеона вбили, i людей побили, i град спалили вогнем, i людського полону багато взяли, а навколишнi мiста i села вогнем попалили. А восени в силi великiй оточили Чернiгiв, i лютий був бiй бiля Чернiгова. I переможений був Мстислав Глiбович, онук Святослава Ольговича, i множество вiйська його було перебито, а сам вiн ледве втiк. I впав Чернiгiв 18 жовтня. I був то кака-iль, тобто рiк Свинi. Роздiл I. ХАРМАНКIБЕ [4] 1 Погромивши Чернiгiв i сплюндрувавши пiвденну i схiдну Сiверщину, Менгу-каан[5], син Толуя, онук Чiнгiсхана, двоюрiдний брат Батия, спустився зi сво┐ми значно порiдiлими пiсля безперервних бо┐в туменами[6] понад Сеймом та Десною до Ки║ва i третього дня мiсяця сiчня 1240 року, по-монгольському кулкун-iля, тобто року Мишi, зупинився на низинному березi Днiпра, бiля городка Пiсочена. Стояв сонячний морозний день. Шлях ордi перегородила вкрита торосистою кригою та приметена снiгом широка рiка. А небо над нею було чисте i голубе, як очi орусутсько┐ дитини. Каан ви┐хав на невисокий пагорб i там зупинив свого вороного коня. Звiдти довго дивився на стрiмкий протилежний берег, де височiли могутнi вали i потемнiлi вiд часу та негоди дерев'янi заборола великого мiста. Такого великого i пишного, якого каан ще й не бачив нiде. Скiльки там церков i яким щирим золотом ся║ позолота ┐хнiх куполiв та хрестiв! А на заборолах - тисячi завмерлих вiд жаху городян, i над ними тривожно лине навкiл нестихаюче калатання дзвонiв на сполох - бем, бем, бем! Все це не тiльки здивувало, зачудувало Менгу, а й потрясло його. Яка велич i краса! Яка могуть! Мiсто на горах, мов велетенський корабель, здавалося, пливло в блакитi над зеленими борами, а пiд ним, унизу, над самою рiкою, розкинулося ще одне таке ж велике мiсто, що з верхнiм складало, власне, ║дине цiле, бо було обнесене спiльним валом, хоча й нижчим. То був Подiл. Каан довго, мов заворожений, споглядав це диво. Потiм хрипко вигукнув: - Харманкiбе! Харманкiбе! Киюв! Прадавня столиця землi орусутiв! Я прийшов, щоб пiдкорити тебе! Я, Мунке, прийшов! Йому було рокiв сорок. Безбороде вилицювате обличчя, маленький кирпатий нiс та невисокий зрiст не видiляли його з-помiж нойонiв[7], що трималися позад нього на деякiй вiдстанi. Але в голосi вчувалася сила i звичка повелiвати людьми. Кiнь пiд ним раптом нетерпляче забив копитом, нiби збирався перестрибнути через рiку, i це нетерпiння передалося вершнику. Менгу пiдняв камчу[8] i, ткнувши нею прямо поперед себе, владно вигукнув: - Ми повиннi взяти це мiсто! Нойони та баатури[9] враз наблизились до нього. Нойон Ахмил на правах родича, бо тримав ханську сестру, поправив на круглiй головi оторочений лисячим хутром малиновий борик i, вклонившись, заперечив: - Нинi не вiзьмемо, каане. - Чому? - Сил малувате. Багато хоробрих баатурiв полягло пiд Чернiговом, у самому Чернiговi та й по всiй Сiверськiй землi. - Я не кажу брати силою. Спробу║мо взяти спокусою! I хитрiстю!.. Ще вчора, з дороги, я послав до Киюва одного орусута. Вiн буде там мо┐ми очима i вухами! - А якщо обдурить? - Не обдурить! У нас у полонi вся його сiм'я - жона, дiти, старi батьки... Я пообiцяв йому за вiрну службу забезпечити ┐м тепле i ситне життя, до якого вони всi звикли, бо той орусут був князiвським тiуном. Вiн повзав передi мною, мов черв'як, i клявся, що зробить усе, що я накажу. Вiн винюха║ там усе, що нам треба знати! - Ой║, ой║[10]! Це добре! - А зараз пошлемо, як ми це всюди робимо, послiв, щоб умовити мешканцiв Харманкiбе i ┐хнього коназа Мика┐ла пiддатися нам по добрiй волi. Пiсля падiння Переяслава i Чернiгова кияни он як нажаханi нашою несподiваною з'явою тут! - i вiн показав на ки┐вськi вали, усiянi тисячами людей. - Тож коли пообiця║мо ┐м життя, вони з радiстю вiдчинять нам сво┐ Золотi ворота! - Ой║, ой║! А потiм що? - Потiм?.. Нам би тiльки виманити ┐х iз мiста, а тодi ми зробимо з ними те, що робили повсюди, - хитро примружився каан. - Майстрових - у неволю, дiвчат i молодиць - во┐нам на потiху, а старих, малих i, особливо людей визначних, багатих та книжникiв - пiд сокиру та со┐л[11]! - Ой║, ой║! Мудрi слова мовиш, каане! Послати послiв! А може, рибка якраз i клюне!.. Тiльки - кого послати? Менгу замислився, обвiв поглядом присутнiх. Нiхто не опустив очей: кожному хотiлося стати послом, бо, окрiм слави, ця небезпечна, але почесна мiсiя при щасливому ┐┐ завершеннi може принести велике багатство - рабiв, золото, срiбло, одяг, зброю. Хто ж не хоче вiдразу розбагатiти? - Старшим послом пiде сотник Жокте, - сказав пiсля довго┐ мовчанки каан i ткнув нагайкою до суворого на вигляд баатура, що сидiв на конi мiцно, мов дуб, i пожирав каана вузькими чорними очима. - Жокте? Простий баатур з аратiв[12]? - пролунало розчароване зiтхання. - Вiн заслужив цi║┐ честi: перший зi сво║ю сотнею ввiрвався в Чернiгiв, i там, де ступила його нога, не залишилося нiчого, крiм попелу та трупiв! Я люблю хоробрих i безжальних людей! По┐де Жокте i вiзьме з собою чотирьох - кого сам захоче. А також - терд-жумана[13] Шарапа. Жокте задоволене ошкiрнувся, сплигнув з коня i по звичаю, запровадженому Чiнгiсханом, упав перед кааном ниць, простягнув наперед руки i мiж ними поцiлував мерзлий днiпровський пiсок, перемiшаний кiнськими копитами з снiгом. - О всемогутнiй каане! Дякую за ласку й довiру!.. Тiльки Шарапа нiяк менi взяти - проклятi орусути проткнули тому кипчаковi[14] списом груди. - А був ще один кипчак - Осавлук. Зда║ться, вiн теж зна║ мову орусутiв? - Той дiстав стрiлу в ногу i тепер зализу║ рану. - Тодi вiзьми когось iншого, хто зна║ нашу мову i орусутську або хоча б кипчацьку i орусутську. Гадаю, знайдеться такий? - Серед боголiв[15] мого молодшого брата десятника Жадiгера ║ один молодий орусут, що був полонеником у кипчакiв, а торiк разом з ними потрапив у наш полон, - вiн по-кипчацьки лопоче, як справжнiй кипчак, та й по-нашому вже добре навчився. То, може, його? - Приведи до мене - подивлюся, поговорю з ним. Жокте кивнув братовi Жадiгеру, такому ж жилавому, похмурому баатуровi, що виглядав через голови нойонiв, i той миттю помчав до коша[16]. За якусь хвилину привiв i кинув до нiг каановi раба-орусута, обiрваного, брудного, знеможеного, з кангою[17] на ши┐. - Ось вiн! - буркнув коротко i вiдступив назад. - Встань! - наказав Менту. - Як тебе звати? Раб пiдвiвся, обтрусив з колiн снiг, зняв з кудлато┐ голови стару кипчацьку шапку з облiзлого заячого хутра i без страху глянув у вiчi можновладному монголовi, перед яким тремтiли не тiльки пiдкоренi племена, а й уся орда, бо Менгу був жорстокий та безпощадний. - Я Добриня... Правда, пiп назвав мене при хрещеннi Костянтином, але для батькiв це iм'я було чуже, незвичне, i вони вiдразу прозвали мене по-старовинному - Добринею. Так що я Добриня. Менгу пильно вдивлявся в орусута. Одягнений вiн був у пошарпаний, заяложений кипчацький чапан[18] i взутий у розбитi гутули[19]. На його густо зарослому, як i в усiх орусутiв, обличчi яснiли голубi, як небо, очi. Менгу нiяк не мiг звикнути до такого кольору очей. У тiй частинi Всесвiту, що вже був завойований монголами, люди мають чорнi або карi очi, а тут, в землi орусутiв, найчастiше - голубi або сiрi. А це - колiр Вiчного Неба, а на небi - пристановище Тенгрi-хана, якому моляться монголи. I дивиться цей богол прямо тобi в зiницi - i вiд того на душi ста║ незатишно. А чуб i борода - русявi. А шкiра - бiла-бiла... Дивно. Дивно... - Скiльки тобi лiт? - Двадцять i п'ять, хане. "Гм, вiн слово "каан" вимовля║ по-сво║му - хан", - подумав Менгу, а вголос спитав: - Мiсто Харманкiбе, тобто, по-вашому, Киюв, зна║ш? - Ще б пак! Я ж народився i вирiс поблизу Ки║ва┐ - Ой-бой! - задоволене вигукнув Менгу. - Це добре!.. Чим же ти займався до полону? - Я з батьком та братами копав болотну руду i витоплював з не┐ крицю, сирiч залiзо, i возив до Ки║ва на продаж... А також орав землю, сiяв i збирав хлiб... - О, клiб, клiб - це добре! I залiзо - добре! Такi умiльцi, як ти, нам потрiбнi! Дзе-дзе! - Менгу розплився в усмiшцi. - Але хоч i дуже потрiбнi, я вiдпущу тебе на волю... - Дякую, хане. - Рано дякувати. Спочатку треба заробити волю! - Заради волi я ладен на все! - вигукнув Добриня. - Що я маю зробити? Менгу прижмурив очi, так що вони стали такi вузенькi, нiби прорiзанi осокою. - Я хочу взяти Киюв i посилаю туди послiв, щоб умовили киян пiддатися менi по добрiй волi, без спротиву. Ти пiдеш з ними - товмачем... Вiд тебе у великiй мiрi залежатиме - вiдчинять кияни менi ворота чи нi. Якщо умовиш ┐х вiдчинити, не проливши кровi, вважай, що з тi║┐ хвилини ти вiльний i можеш, мов птах, летiти на всi чотири сторони свiту! Захочеш залишитися в Киювi - будеш мо┐м баскаком . Захочеш повернутися додому - вiльному воля... Ти мене зрозумiв? - Як не зрозумiти?.. - схилив у низькому поклонi чубату голову полоненик. - Отже, пiдеш? - Пiду, хане, - i Добриня опустив очi, щоб Менгу не помiтив радiсного блиску i не передумав. - Ой║! От i добре! Зараз тобi принесуть пристойний одяг, що личить пословi каана, i ти з сотником Жокте вирушиш до золотоверхо┐ столицi орусутiв... Iди! 2 З тривожно-гнiтючим i одночасно тривожно-радiсним почуттям у серцi ступав невiльник Добриня услiд за сво┐м господарем, десятником Жадiгером, що мав приготувати майбутньому посольському товмачевi все необхiдне для виконання його важливо┐ мiсi┐. "Воля! Воля! - бухала в його голову збурена кров. - Неждано! Негадано! Неймовiрно! Я можу стати вiльним! Вiльним! I нiхто вже не перiщитиме камчею по спинi, не штурлятиме, щоб швидше повертався, не кидатиме, мов собацi, шмат протухло┐ конини чи баранячий маслак... Невже це буде? Невже це не сон?" Але тут же серце стислося вiд iншо┐ думки: "Зачекай! Чого радi║ш? Чи ти гаразд уторопав, за вiщо хан обiця║ тобi волю? Чи ти подумав, що станеться з Ки║вом та киянами, якщо допоможеш йому в цьому чорному дiлi? Адже за рiк мунгальського полону, що виявився незрiвнянно тяжчим за половецький, ти надивився на кров, на пожежi, на смертовбивства та погроми, ти зна║ш, що чека║ тих, хто обороня║ться, i тих, хто пiдда║ться по добрiй волi, - для всiх один кiнець: смерть, полон, насильство, довiчне рабство!" Iз важких роздумiв його вивiв рiзкий окрик Жадiгера: - Боголе, чекай мене тут! Я хутко вернуся... Ось теплий прогнiй, - i, зареготавши, монгол показав на паруюче плесо чисто┐ води, - можеш покупатися, якщо не бо┐шся холоду! А потiм одягнешся в нове... От тiльки не сказав каан, у який одяг тебе нарядити, - у монгольський, кипчацький чи орусутський? - Давай орусутський - у ньому я почуватиму себе зручнiше. Та й у мо┐х землякiв до мене буде бiльше довiри. - Мабуть, я так i зроблю, - погодився Жадiгер. - Орусутського одягу у нас зараз хоч вiдбавляй! Ой-бой! Десятник був веселий, балакучий i поблажливий до раба, бо завдяки йому став раптом вiдомий самому каановi, а це означало дуже багато - може, навiть прямий шлях до вищих щаблiв у вiйську... Вiн пiдморгнув боголовi, на якому ранiш i ока не зупиняв, круто повернувся на мiцних розкарякуватих ногах i, коливаючись, швидко подався до сво║┐ сотнi. Добриня якийсь час постояв, заглиблений у розтривоженi почуття, потiм зиркнув униз, на паруюче плесо, де, мабуть, у глибинi били теплi джерела, i йому раптом шугнула в голову хлоп'яча думка: а й справдi, чому б не скупатися? Вiн швидко нарвав у кущах сухого зiлля, скрутив з нього чималий вiхоть, роздягнувся i, щулячись вiд морозного вiтерцю, стрибнув у воду. Крижана вода опекла його, як вогнем, але вiн пересилив себе i пiрнув глибше - з головою. Тепер стало теплiше. А коли вiхтем та пiщаним мулом розтер тiло, що враз запашiло, розчервонiлося, вiдчув навiть при║мнiсть вiд незвичайного купання. Вiн довго хлюпався, бовтався у студенiй водi, пiрнаючи з головою. Арати, що зiбралися на березi, щоб подивитися на дивака-орусута, весело реготали. Нарештi прийшов Жадiгер з оберемком одягу та взуття. - Вилазь, хлопче, та вибирай, що тобi пiдiйде! - гукнув з берега i кинув свою ношу на снiг. Добриня витерся якоюсь лахманиною, натягнув на себе чи║сь пристойне вбрання, одягнув кожуха, взув чоботи. Жадiгер задоволене зацмокав язиком: - Дзе-дзе! Тепер каановi не соромно буде послати тебе з посольством. Ходiмо зi мною! Брат Жокте чека║... А я з його сотнею супроводжуватиму вас на той бiк! Сотник Жокте та ще чотири посли в новому вбраннi стояли перед Менгу. Каан повчав його: - Жокте, в Киювi прикинься лагiдним телятком чи навiть ягнятком i не скупися на ласкавi та облесливi слова - вони все одно нiчого не вартi! Обiцяй орусутам життя, захист вiд кипчакiв, якi майже два столiття пускали ┐м кров. Обiцяй ┐м усi блага - земнi й небеснi┐ Обiцяй усе, що на думку спаде, аби лиш повiрили i вiдчинили ворота... А коли не повiрять, не пiддадуться на лестощi та вмовляння, тодi пригадай, що ти й║ка-монгол[20], гордий степовий орел, i скажи ┐м, що тисячi мiст i сiл уже впали до нiг Потрясателя Всесвiту та його онука Бату-каана - впаде i Киюв! Вiн буде дотла спалений, а головами його непокiрних мешканцiв я перегачу ┐хню рiку Озi, яку вони називають Днiпром! А щоб вони уявили собi свiй кiнець i повiрили, що я слiв на вiтер не кидаю, вiзьми з собою п'ятьох боголiв-чернiгiвцiв - забий ┐м роти ганчiр'ям, на голови накинь лантухи i в останню хвилину перемов потрощи ┐м черепи шокпарами[21]. Покажи киянам, що ┐х жде, якщо не пiддадуться по добрiй волi! А пiсля того можеш вертатися назад. Тодi я розмовлятиму з киянами iншою мовою! Ти мене зрозумiв? Жокте зблiд, нижня його губа вiдвисла. - Але ж орусути поб'ють нас пiсля цього, каане! О ару ах[22]! - Ти мене зрозумiв? - пiдвищив голос Менгу. - Ой║, ой║! Увага i покора! - пролепетав Жокте i схилився в низькому поклонi. - Зроблю все так, як велить великий каан! - Тодi - рушайте! 3 Ки┐вський берег - пустельний. Жодна жива душа не зустрiла на ньому посольство Менгу. Зате на валах Гори i Подолу - Верхнього i Нижнього мiста - стояли тисячi киян i з жахом дивилися на загiн вершникiв, що перебрався через Днiпро i тепер крутою дорiжкою пiднiмався до Хрещатого яру. I було чого жахатися. Кривава слава линула попереду ┐хнiх витривалих коней. Вони вже погромили i поневолили Залiську Русь, пiдкорили половцiв, що кочували мiж Волгою i Днiпром, сплюндрували Переяслав та Чернiгiв, а нинi добралися до Ки║ва. Було чого тремтiти! На всiх дзвiницях мiста били на сполох. Гучна луна котилася на далекi околицi - i на Днiпро, i на Десну, i на Либiдь. I серця людей стискалися вiд смертельно┐ туги. Перед Лядськими[23] ворiтьми, з яких шляхи вели до Кловського монастиря, до Берестового, до Печорського монастиря та Звiринця, Жокте сказав Добринi: - Веди нас до Золотих ворiт - головних ворiт Киюва! Бо не личить нам, послам джихангiра[24], вступати до столицi орусутiв через якiсь бiчнi, другоряднi. Добриня повiв монголiв поза валом на гору. Ось i Золотi ворота! Перед ними - просторий майдан, що поступово переходить у вулицю. Всюди тут, на узвишшi, розкинулося велике передмiстя, де купичилися хатини та землянки майстрового люду. Звiдси пролягав битий шлях на Василькiв та Поросся. А там, далi на захiд, через яр Кудрявець, виднi║ться Копирiв кiнець[25], велике передмiстя, обнесене такими ж високими валами, як i Ки┐в, тут стояли дерев'янi будинки купцiв, багатих ремiсникiв та людей прийшлих - iуде┐в, грекiв, нiмцiв, скандiнавiв, що колись давно лише на┐здили до Ки║ва з товарами, а згодом поселилися тут. Особливо багато було iуде┐в: купцi та ремiсники мали двори на Копиревому кiнцi, а ║врейська бiднота заселила обидва узбiччя Бiлгородського шляху, що виходив iз Бiлгородських, або Захiдних, ворiт Копиревого кiнця i вiв до Бiлгорода на Iрпенi i далi - в Болохiвське князiвство та Галичину. З Ки║вом Копирiв кiнець з'║днувався Iудейськими ворiтьми. Ця дiлянка ки┐вського валу була неприступна для ворогiв. Золотi ворота вражали величчю i красою кожного, хто вперше бачив ┐х. Збудованi Ярославом Мудрим у 1037 роцi, на природному узвишшi, ворота високо пiдносилися над пагорбами, ярами та широкою долиною Либедi. Здалеку - з пiвдня i заходу - виднiлася золота баня церкви Благовiщення, що стояла на кам'яних стiнах ворiт, i вiд того назвали ┐х Золотими. Добринi перехопило дух. Якi знайомi, рiднi мiсця! Скiльки разiв про┐здив вiн з батьком та братами через Бiлгородськi i через Золотi ворота, везучи в Ки┐в крицю, збiжжя, дрова! Пiзнiше, коли йому звернуло з сiмнадцяти, i сам ┐здив сюди. А потiм, здавши вантаж купцям чи ремiсникам, бродив гамiрливими вулицями та майданами мiста, розглядаючи, як диво, величнi собори, боярськi тереми, ошатно одягнутих людей. Якi були далекi i щасливi роки! Здавалося, так триватиме довго-довго - все життя. Та ба! Чоловiк дума║-гада║, а Бог по-сво║му поверта║... Одного дня йому дуже не пощастило. I коли? Саме напередоднi весiлля. Думка блискавично сягнула на п'ять рокiв назад. Йому було двадцять, Миланi йшов сiмнадцятий рiк. I була вона найкращою, як йому здавалося, дiвчиною в Калиновому Кутi - бiлолицьою, русокосою, зеленоокою i чистою, нiби викупаною в любистку. Коли вони зустрiчалися наодинцi у лiсi за Iрпенем, неподалiк Лисiвського монастиря, чи в Рудцi за селом, чи в порослiй лiщиною долинi Кунянцi, над маленькою i тихенькою рiчечкою Олешнею, то вiн не зводив з не┐ очей, називав ┐┐ зiронькою ясною i пересипав у руках ┐┐ шовковисте волосся, що пахло сонцем. Як вiн кохав ┐┐, як ждав того дня, коли вони обвiнчаються i по закону вiн зможе назвати ┐┐ сво║ю! Ждав, та не дiждався! Перед самим весiллям по┐хав до Ки║ва, щоб купити ще дещо, про що згадалося в передостаннiй день, а коли повертався додому, то бiля Бiлгорода дорогу йому раптом перетнули половцi хана Котяна, що шастали по селах у пошуках легко┐ здобичi. Забрали все: коней, воза, подарунки Миланi, матерi та сестричцi Ганночцi, а самого зв'язали желею[26], приторочили до воза i потягнули в Половеччину... Нiби вчора це було, а минуло п'ять довгих невiльницьких лiт, що здалися йому вдвiчi довшими. I ось вiн неждано-негадано повернувся на батькiвщину. Та як! Невiльним мунгальським рабом, полонеником, якого мунгали, стократ жорстокiшi за половцiв, не вбили тiльки тому, що вiн умiв ходити за кiньми, за худобою, шив кожухи та чоботи, валяв повсть для юрт i валянок, знаходив у болотах руду i витоплював з не┐ крицю, кував ножi. А ще, мабуть, за те, що шпарко балакав по-половецькому, а згодом навчився i по-мунгальському. Вiн став ┐м потрiбен. Такими умiльцями, хоча i тримали ┐х у чорному тiлi, вони дорожили. А тепер? Що чека║ його тепер? Утекти в Ки║вi? А чи зумi║ вiн обхитрити досвiдчених мунгальських послiв? Його роздуми обiрвав рiзкий голос Жокте: - Оце Золотi ворота? - Ой║, це вони, - вiдповiв Добриня. Жокте зупинив коня посеред майдану за один перестрiл[27] до мiста i почав розглядати i ворота, i високий вал, i рiв перед ним, i потемнiлi вiд часу й негоди заборола, тобто дерев'янi стiни, на яких товпилися кияни. - I нiякi вони не золотi! - з розчаруванням промовив Жокте. - Лише баня церковцi та хрест позолоченi. Та що з того! Хiба ┐х вiзьмеш з собою? Не злазячи з коня, вiн задер голову - аж замалим не впав з не┐ лисячий малахай - i примружив очi на киян, що мовчки дивилися на невиданих досi чужинцiв. - Ген ┐х скiльки висипало! Скажи ┐м, терджумане, щоб вiдчинили ворота послам джихангiра Мунке! Та хай не гаються! Добриня ви┐хав наперед, приклав долонi до рота - голосно загукав: - Кияни! До вас прибуло посольство вiд мунгальського хана Менгу, двоюрiдного брата Бати║вого. Вiдчинiть ворота! Кияни, що стояли на надбрамнiй вежi, почали перешiптуватися. Потiм один перегнувся через забороло i гукнув у вiдповiдь: - Дуже велике посольство! Бiльше ста чоловiк! Як же його впускати? Голос його був владний, а одяг добротний - видно, боярин якийсь. Жокте пожував сухими губами, подумав. - У мiсто ввiйде лише п'ять послiв з товмачем та полонениками. Вам боятися нiчого! - А чого посли хочуть? Можна i так перемовитись! - не пiддався боярин. Жокте нетерпляче вдарив ручкою нагайки по луцi сiдла. - Ну, якi перемови, коли ви вгорi, а ми внизу? Кияни знову почали радитися, довго не могли прийти до згоди. Нарештi пролунав той же голос: - Гаразд, ми впустимо вас. Але вiйсько хай залиша║ться на мiсцi. Жокте оскiрнувся, в його вузьких очицях спалахнули радiснi вогники. - Вай-пай! - поплямкав задоволене губами. - Видно, наша слава мчить попереду наших коней! Нам вiдчиняють ворота!.. Якщо мешканцi Киюва вiдчинять ┐х i перед Мунке-кааном, то це буде найбiльша i зовсiм безкровна для нас перемога в цьому походi! А ми повернемося додому багатiями! Вай-пай! Вiн був задоволений початком сво║┐ посольсько┐ дiяльностi i не приховував цього перед пiдлеглими. Тi теж плямкали губами: - Вай-пай! Тим часом забрязкотiли ланцюги - i через рiв було перекинуто пiдйомний мiст. Розчинилися окутi залiзом дубовi ворота, з грюкотом пiднялися важкi залiзнi грати. Шлях до Ки║ва був вiльний. 4 Щоб терджуман не втiк, Жокте помiстив його мiж послами i п'ятьма невiльниками-чернiгiвцями, що iз зв'язаними руками i накинутими на голови лантухами брели посерединi. За ними пильно пантрували дебелi баатури, у кожного з них - шабля при боцi та на зап'ястi право┐ руки на мiцному ремiнцi - замашний дубовий шокпар. Посли йшли не поспiшаючи. Жокте на викривлених ногах, як гусак, коливався попереду, приглядався уважно до чужого мiста - до валу, до будiвель, до вулиць та людей, бо знав, що каан обов'язково розпитуватиме про все це. Приглядався i Добриня, i серце його млiло, що знову побачив Ки┐в i руських людей, але й гiрко робилося, що прийшов сюди вiсником великого нещастя. Iде вiн Золотоворiтською вулицею - прямо до Софi┐ - i дума║. От би кинутися стрiмголов у натовп, що запрудив вулицi й майдани, пiрнути у нього, зникнути, заховатися, розчинитися, як розчиня║ться дрiбка солi в водi, забути i про Менгу, i про Жокте, i про господаря Жадiгера, i про всi злигоднi, незгоди, муки та страхiття, яких довелося зазнати в неволi, та й податися додому - в Калиновий Кут. Та щоб по дорозi не зустрiлися йому нi половцi, нi татари... Калиновий Кут! Такий вiн близький! Всього тридцять чи сорок верстов. Уночi був би вдома! Уява переносить його в рiдне сiльце. Розташоване воно на видовженому пiвостровi. З пiвдня тече Iрпiнь, зi сходу - Олешня, з пiвночi - Рудка. Лише на заходi пiвострiв сполуча║ться з материком, i на цьому перешийку - Рокитне озеро, а на його березi - батькiвська хижа, де вiн народився i зрiс. I всюди, куди не глянь - заростi калини! Навеснi сiльце потопа║ в бiлому ┐┐ цвiту, восени - червоне вiд ягiд. За Iрпенем, на узвишшi - Лисiвський монастир, а довкола - лiси, лiси, лiси... Калиновий Кут! Чи ж побачить вiн його коли-небудь? Чи ж зайде до рiдно┐ хатини, чи зустрiнеться з батьком, матiр'ю, з братами Василем та Iваном, з сестричкою Ганночкою? А Милана? Що з нею? Яка вона? Минуло ж п'ять лiт! Жива? Чека║ на нього? Чи давно замужем? Туди, туди, у рiдний край рветься його серце! Хоч би одним оком поглянути на нього, дихнути його живлющим повiтрям, настояним на запахах зеленого бору, пожовтiлого лугу та кисло-терпко┐ калини, дiзнатися, що там, вдома, розпитати про Милану - жде вона його чи, може, давно забула? Вiн пiдводить очi - i вдалинi бачить Софiю. Пiд холодним зимовим сонцем сяють здлотом ┐┐ хрести на банях, i думки його повертають в iнший бiк. Нещасний! Як ти можеш зараз думати про Калиновий Кут, про батька й матiр, про Милану, коли перед тобою Ки┐в i ти йдеш, щоб допомогти вороговi поневолити його або й знищити? Що робити? Що робити? Втекти? Нiяк! Вiдмовитись перекладати? Жокте знiме голову. Умовляти киян здатися? Та як же можна! Що станеться з Ки║вом, з цими пишними храмами, князiвськими та боярськими теремами, з будинками киян? Усе згорить у вогнi, все розвi║ться прахом!.. Застерегти киян, щоб не пiддавалися? Та як? I чи послухаються вони його? Думки билися в головi, як пташки у клiтцi, а вiдповiдi на них вiн не знаходив. Iшов мовчки мiж чужими людьми, спотикався на нерiвнiй дорозi i знову поринав у думки i цiпенiв душею вiд важкого передчуття та розпуки. Нарештi ┐х привели на майдан перед Софi║ю. Довкола коливалося людське море, над яким не вгавав шум голосiв. На папертi, якраз перед входом до собору, стояв у оточеннi бояр i лiпших мужiв немолодий уже чоловiк, мабуть, той, що вiв перемови з Золотих ворiт. Вiн був одягнутий у теплий кожух, на ногах мав м'якi - i теж на хутрi - жовтi чоботи, а вкрита срiблястим iне║м боброва шапка пасувала до його невелико┐, з проблисками сивизни бороди. Послiв поставили перед ним, i вiн довго розглядав ┐х. Потiм промовив: - Я ки┐вський тисяцький Дмитро, боярин Дмитро. А ви хто? До кого ви прийшли i чого хочете? Добриня перетлумачив його слова послам. Жокте притис руку до грудей - низько вклонився. - Я Жокте, посол Мунке-каана до киювського князя Мика┐ла, а прибув сюди, щоб вести з ним розмову про мир. Тисяцький Дмитро перевiв очi на Добриню. - А ти хто, хлопче? Бачу, ти наш, не мунгал. Як же ти опинився серед них? Добриня розповiв про себе, про сво┐ поневiряння у полонi, а потiм, ступивши крок наперед, понизив голос до шепоту: - Боярине, хан Менгу прислав послiв, щоб умовити киян здатися без бою. Але ти не вiр ┐м! Не вiр! Жодному слову не вiр нехристям! Вiн хотiв ще щось сказати, але тут над майданом пролунали рiзкi окрики: - Розступiться! Розступiться! Дорогу князевi! Натовп, що замкнув у тiсному колi монгольське посольство, розступився - i на майдан ввiгналося десяткiв два верхiвцiв. Попереду на бiлому конi ┐хав невисокий сивобородий вершник у червоному корзнi, накинутому поверх кожуха, та чорнiй соболинiй шапцi. - Князь Михайло! Князь Михайло Всеволодович[28] - прошелестiло над майданом. Князь спiшився. Його враз оточили бояри i гриднi. Тепер було видно, що вiн середнього зросту, сивобородий, голубоокий, i було йому далеко за п'ятдесят. Життя вже проклало на його обличчi помiтнi слiди, пригнуло плечi, але вогню в очах ще не погасило. - Пiдведiть послiв, - звелiв вiн. Посли пiдступили ближче. Жокте зробив вiд них ще крок наперед. - Коназ Мика┐ло, мiй повелитель Мунке-каан прислав мене до тебе послом. Я сотник Жокте. - А то що за люди з тобою, що голови ┐м позакривано мiхами? - То подарунки, але ┐х я вручу тобi пiзнiше. - Чого ж хоче Менгу-хан? - Мунке-каан прислав сказати, що вiн не хоче проливати нi вашо┐, нi нашо┐ кровi, а тому наказу║ тобi вiдчинити ворота Киюва i визнати над собою владу Бату-каана, онука великого Чiнгiсхана. Михайло Всеволодович почав блiднути. Пiд оком у нього затiпалася жилка - вiрна ознака страшного збудження. Але вiн стримався вiд вибуху гнiву i знову запитав: - Що ще велiв тобi сказати Менгу-хан? Жокте розплився в улесливiй усмiшцi. - Вiн сказав, що коназ Мика┐ло - розумний чоловiк i не захоче, щоб столиця орусутiв, така велика i гарна, була взята приступом, як Переяслав чи Чернiгiв, зруйнована, пограбована i спалена, а ┐┐ мешканцi щоб сво┐ми тiлами угно┐ли киювську землю. Тому вiн сподiва║ться, що завтра вранцi кияни вiдчинять ворота i вийдуть з мiста, щоб нукери[29] каана могли без перешкод перелiчити ┐х для визначення податкiв, якi вони сплачуватимуть щороку нашим баскакам. Каан запевня║, що у тих, хто проявить покiрнiсть, жодна волосина не впаде з голови. Навпаки, вiн ┐м обiця║ життя i свободу! Князь завмер, нiби йому вiдiбрало мову. Стояв непорушно i, здавалося, не дихав. Лише було видно, як розширювалися зiницi його очей та з лиця поволi стiкали залишки рум'янцiв i воно ставало жовто-восковим. Завмерли i бояри у нього за спиною. I гриднi, i городяни, що темною стiною товпилися довкола, теж притихли. Що вiдповiсть князь? А Михайло Всеволодович все мовчав. Вагався? Чи був такий приголомшений, що втратив дар мови? Чи роздумував, як вiдповiсти? Мовчанка затягувалася. Добринi навiть здалося, що князь схитнувся i ось-ось упаде. Як йому допомогти - пiдхопити, пiдтримати? Та тут iз князiвського почту виступив i став поруч з князем високий худий чоловiк. Одягнутий вiн був скромно - в баранячий кожух та кудлату баранячу шапку. З-пiд шапки виступав гострий посинiлий нiс. На тонкiй зморшкуватiй ши┐ висiв на шнурку, вибившись iз-пiд рiдко┐ цапино┐ бороди, срiбний хрест. - Княже, не погоджуйся! - вигукнув вiн. - Це обман! Не вiдчиняй ворiт клятим моавитянам! Князь вiд того вигуку аж здригнувся, нiби пробудився вiд сну. - Радиш, Федоре, не пiддаватися? А що ж тодi? Чи не буде нам гiрше? Боярин Федiр з молодих лiт був найближчим другом i порадником князя i мав на нього великий вплив. Глибоко вiруючий фанатик-аскет, вiн разом з княжим духiвником отцем Iваном заронив у душу немiцного тiлом i податливого духом князя безмежну вiру в три║диного Бога, любов i прив'язанiсть до православних обрядiв, а разом з тим став порадником i в мирських дiлах. - Хай i гiрше буде, але ми повиннi оборонятись! - Але ж ┐х багато! Чи ж зумi║мо вiдбитись? Федiр задумався. I тодi в розмову вступив тисяцький Дмитро. - пх не так багато, княже. Втiкачi з Чернiгова кажуть, що ┐х тут ке бiльше одного тумена. А киян - п'ятдесят тисяч! - вiн швидко глянув на Добриню i кинув: - Про це, хлопче, послам - нi слова! Добриня на знак того, що зрозумiв, опустив повiки, а князь здивувався. - Так це ж усiх - з жiнками, дiтьми та старими! Але Дмитро стояв на сво║му: - Воями стануть усi чоловiки, княже! Допомагатимуть жiнки й отроки! Киян буде не менше, нiж татар! Окрiм того, нас захищатимуть могутнi ки┐вськi вали та заборола - висто┐мо, княже! - Та й Бог нам допоможе! - вигукнув Федiр, i його великi очi, звернутi до неба, блиснули дивним сяйвом. Князь оживився, щоки його зарожевiли. - Справдi, Бог нам допоможе. Не може вiн допустити, щоб поганий Батий узяв гору над християнами! - Голос його змiцнiв, плечi розпросталися, i вiн уперше прямо глянув на Добриню, що мовчки слухав цю розмову. - Як тебе звати, парубче? Ти, бачу, наш чоловiк? Перекажи послам... - Його звати Добринею, княже, - пiдказав тисяцький Дмитро. - Менi зда║ться, йому можна вiрити... - Добриня? Гарне iм'я... Перекажи послам, Добрине, хай вертаються з Богом назад. Ворiт ми не вiдчинимо! Не встиг Добриня розкрити рота, як iз натовпу вискочив невiдомий i кинувся перед князем на колiна. - Княже! Княже! Дозволь слово мовити! Вiн здер з голови заячу шапку i труснув чорною чуприною. Все його вузьке обличчя заросло густою бородою, теж чорною, як i чуб, i на ньому видно було лише хрящуватий прямий нiс та маленькi, вузько посадженi чорнi, як вуглинки, очицi, що знизу вгору свердлили князя, мов буравчики. Князь вiд несподiванки оторопiв. - Ти хто? - Хiба не впiзна║ш, княже? - незнайомець пiдвiвся. - Я ж колишнiй твiй тiун з Путивля... Доман. Князь пильнiше заглянув у його обличчя. - Доман?.. А й справдi Доман... Пригадую. Як ти опинився тут? Доман скривився, сплеснув руками. - Княже, батечку наш, коли б ти тiльки бачив, що зробили поганi з Путивлем! Ми вирiшили було, як оце i ви зараз, оборонятися. Думали - висто┐мо! Заборола мiцнi, високi, люду збiглося з околиць немало... Та де там! Хiба проти сили висто┐ш? Татари-мунгали полiзли на нас зi всiх бокiв, як сарана! Закидали iз пращ камiнням, розтрощили ворота пороками, будiвлi пiдпалили - i ввiрвалися в город, мов стадо лютих зубрiв! Що вони робили! Вбивали, рiзали, в'язали, знущалися з жiнок та дiвчат! Не знаю, що з мо┐ми - загинули чи в неволi. А менi вночi пощастило втекти - i ось я тут уже другий день. I прошу тебе, княже, благаю - врятуй Ки┐в i всiх нас! Не допусти, щоб з Ки║вом зробили те ж, що з Чернiговом та Путивлем! Погодься на вимогу Менгу-хана, бо iншого шляху до порятунку нема║! Або пiдкоритися - i жити, або загинути! Я знаю - тi села i городища на Сiверщинi, якi не чинили опору, Менгу пощадив, а тi, що виступили проти нього збройне, висiк упень! Невже ти хочеш i собi тако┐ долi, сво┐м ближнiм i всiм киянам? - Що ж нам робити? - знову засумнiвався-завагався князь. - Пiти на угоду з Менгу-ханом! - гаряче почав переконувати його Доман. - Дати вiдкупного! Погодитися виплачувати данину. Тiльки так ми вряту║мося! - Вiдкупного? - про данину князь нiби недочув, а ухопився за думку про вiдкуп. - Коли б же погодився, можна було б назбирати щось i вiдкупитися. Чи як ти гада║ш, Федоре? Було ясно, що Михайло Всеволодович хоче миром уладнати дiло з Менгу-ханом. Надiя була хистка, непевна, та вона вже полонила його. I боярин Федiр, i боярин Дмитро мовчали. Мабуть, не могли ще до кiнця збагнути всього того, що наговорив тут Доман. А той витягнув до князя сво║ вузьке обличчя i ще гарячковитiше зашепотiв: - Княже, невже ти хочеш, щоб тебе на старостi лiт тягнули на арканi, як упослiдженого раба, а дочок та невiсток тво┐х, онук тво┐х поганин узяв собi на потiху? Подумай! Я даю тобi добру пораду. Ти вряту║ш себе, сiм'ю свою, Ки┐в i всiх киян! Княже! Добриня вiдчув, як у серцi закипа║ гнiв. На що пiдбива║ князя цей чоловiк? На самогубство! На добровiльну смерть князiвсько┐ родини, на загибель Ки║ва! А сам на що сподiва║ться? Що виживе? Але ж вiн нещодавно втратив усю родину - чого ж тодi так дба║ про себе? - Княже! - несподiвано голосно вигукнув Добриня. - Не вiр цьому чоловiковi! Не знаю чому, але вiн пiдмовля║ тебе на лихе дiло! Я цiлий рiк провiв серед мунгалiв i на власнi очi бачив, як вони ставляться i до тих, кого завоювали силою, i до тих, кого пiдманули улесливими обiцянками здатися ┐м добровiльно. Однаково! Передусiм вони вбивають лiпших людей - князiв, бояр, книжникiв, а також малих та старих, що нездужають працювати на них. А всiх iнших обертають на рабiв! То невже ж кияни погодяться самi пiдставити шию пiд нiж кочовика? Невже власними руками вiдчинять вороговi ворота до свого мiста? Так знай же, княже: доля киян буде однакова - чи стануть вони на вал зi збро║ю в руках, чи здадуть Ки┐в Менгу-хановi. Як тiльки Менгу в'┐де в мiсто, усiм тут буде смерть або неволя! То вже ж лiпше загинути вiльними людьми, як переяславцi та чернiгiвцi, нiж самим всунути голову в пащу кривавому звiровi! Останнi слова Добриня вигукнув так голосно, що почув весь майдан, i кияни враз заворушилися, замахали руками, закричали: - Княже, не пiддавайся! Будемо оборонятися! Ки┐в висто┐ть! А якщо судилося загинути, то загинемо в бою, та ще й ворогiв немало прихопимо з собою! Не пiддавайся, княже! Цей муж добру пораду пода║! Жокте спочатку спокiйно вслухався у перемови князя зi сво┐ми пiдлеглими, вважаючи, що так i мусить бути, - така важлива справа, як здача мiста, не вирiшу║ться без суперечок. Але коли загвалтували простi люди, вiн захвилювався. - Чого вони кричать? - Не дозволяють вiдчиняти ворiт, - вiдповiв Добриня. - А коназ що каже? - Дума║ i вага║ться. Не зна║, що робити. - Вага║ться! - обурився Жокте. - Чого йому вагатися? Хiба вiн не зна║, що пiвсвiту вже впало до нiг Чiнгiсхана та його джихангiрiв, а друга половина ось-ось упаде! Сила наша безмежна, i ми скоро пiдкоримо весь свiт! Михайло Всеволодович вислухав i вiдповiв: - Скажи йому, що нам потрiбен час для роздумiв - день, два або й три... - Три!.. - сердито вигукнув Жокте. - Та завтра вранцi Мунке-каан повинен в'┐хати в Киювi