вляти з ним, може, дещо вивiдаю. Всеслав трохи охолов, вiдклав лука, але буркнув спересердя: - Посол! До нiгтя б його - i край! Як вошу! Добриня перехилився через дерев'яне забороло. - Гей, ти, мунгале, як тебе звати? I хто ти? Той здивувався, почувши рiдну мову, вище задер голову, виставивши наперед худу хрящувату шию i прижмуривши i без того вузькi очi. - Я десятник Товрул. А тебе як звати? - Мене звати Добринею. Товрул на якусь мить завмер, потiм раптом ляснув себе долонями по стегнах i вигукнув: - Ой-бой! Добриня! Авжеж - це ти! Я пам'ятаю тебе! Ти богол Жадiгера, брата Жокте, що був послом Мунке-каана до орусутського князя в Киювi! Я пам'ятаю тебе! Тепер настала черга здивуватися Добринi. Вiн просто був ошелешений словами кочовика. Як? Його зна║ цей арат? Звiдки? Хто вiн такий? - Чоловiче, ти, напевне, з тумену Мунке-каана, якщо зна║ш мене? Та ще, може, iз сотнi Жокте або й самого Жадiгера? - Ой║, ой║, ти не помилився, орусуте. Я справдi iз тумена Мунке-каана, хай береже його Вiчне Небо! - А Жадiгер? Вiн тут? Товлур прицмокнув язиком. - Жадiгер! Дзе-дзе! Жадiгер став благородним нойоном! Джагуном! Сотником! Ой║! Ой║! - Сотником? За якi ж такi заслуги? - За смерть брата Жокте. - За смерть брата? Товлур пояснив: - Жадiгер дуже побивався за братом. Щоб утiшити його, Мунке-каан вiддав пiд його руку баатурiв Жокте. I Жадiгер утiшився. Тепер вiн знатний нойон! - Вiн тут? I ти в його сотнi? - Ой║, вiн тут, i я в його сотнi десятником, я супроводив посольство Жокте до Киюва i бачив тебе там. Та й сам Жадiгер не раз згадував тебе. "Мiй покiйний брат Жокте та мiй богол-орусут Добриня вивели мене в люди! Коли б Жокте не звершив подвигу в Чернiговi i цим не звернув на себе увагу Мунке-каана, хай будуть благословеннi його днi, та коли б у мене не було розумного богола Добринi, якого Жокте захотiв узяти з собою, коли йшов послом до Киюва, то хiба б каан знав, шо iсну║ на свiтi такий собi Жадiгер, пастух-арат з Керулена, хiба б зробив сво┐м нойоном-сотником? Нi! Ось чому я кажу, що Жокте i Добриня мають пряму причетнiсть до мого сьогоднiшнього возвеличенняо Завдяки ┐м Мунке-каан приблизив мене до себе!" - так, бувало, напившись кумису та торо-суну[64], казав Жадiгер. Зараз вiн тут, i ти зможеш зустрiтися з ним... Вiдчини нам ворота городища - i станеш у Жадiгера правою рукою, станеш першим нойоном серед сво┐х орусутiв! Ой║! Ой║! Вiдчини нам та║мно вночi ворота! Нiхто ж орусутiв не розумi║, про що ми домовля║мося. Вiдчини нам ворота! Добриня занiмiв. Його штовхають на зраду! Пропонують владу i почестi за життя i свободу сотень рiдних людей... Гм, а чого ж ти, власне, диву║шся i обурю║шся, чого хотiв вiд завойовникiв? Ти ж добре зна║ш, що вони чинять так повсюди, де проходять: намагаються пересварити союзникiв, щоб легше знищити ┐х поодинцi, засилають вивiдачiв у тi мiста i племена, якi хочуть пiдкорити, пiдмовляють i улещують обложених пiддатися, а якщо вони не погоджуються, знаходять зрадникiв, якi допомагають проникнути в городище чи в мiсто... Так, все це вiя зна║, та все ж слова посла обурили його, i вiн гнiвно вiдаазав: - Якщо Менгу-хан хоче взяти Княжу Гору, то хай вiзьме ┐┐ сам - без мо║┐ допомоги! I хай не шука║ пiдлих шляхiв, а, як чесний во┐н, витяга║ шаблю i ста║ до вiдкритого бою! Ворiт я не вiдчиню! I нiхто з нас не вiдчинить! Тут зрадникiв не було i не буде! Так i скажи Менгу-хановi i Жадiгеровi! А тепер - геть звiдси! Товлур зареготав. - Ха-ха! Та нам роздушити вас, що оцю козявку! - I притупнув у стременi ногою, нiби справдi щось там роздушив. - Але ми не хочемо проливати кровi - нi сво║┐, нi вашо┐! Подумай про це, орусуте! З цими словами вiн вдарив коня ногами пiд боки i поскакав до сво┐х. - Що вiн сказав? - спитав во║вода Всеслав. Добриня похмуро вiдповiв: - Е-е, те, що й тобi, батьку! Умовляв, щоб я вiдчинив ворота. - От бачиш! А ти заступався за нього! Та потрiбно було пристрiлити, як скаженого пса! Я бачу, пощади вiд них нам не буде... - Не буде, батьку. Ой, не буде! - Отже, ждати приступу? - Так, готуватися до вiдсiчi. Цей вивiдач зблизька роздивився наше городище i вже досi про все, що побачив, розповiда║ сво║му тисячниковi або сотниковi. Може, навiть зараз мунгали пiдуть на приступ. Однак на приступ татари не пiшли, а, залишивши перед городищем та навколо нього сторожу, вiдступили на кiлька гiн у поле i там стали кошем. Коней пустили на луг пастися, а самi розiклали вогнища, пiдвiсили над ними великi закiптюженi казани i заходилися варити м'ясну юшку. Солодкавий запах конини швидко заполонив усю округу. Пiсля обiду ординцi рушили до лiсу, i звiдти незабаром донеслося глухе постукування сокир. Це ж повторилося i наступного дня. В городищi наростала тривога. Ворог щось затiва║. Але що? На третiй день все вияснилося. Пiсля снiданку з лiсу виринули сотнi во┐нiв, що, зiгнувшись, несли на собi величезнi в'язанки хмизу, якiсь незграбнi козли, важкi дубовi колоди, окованi з одного кiнця залiзними гостряками, високi драбини, перевiси для метання камiння та великi самострiли - i попростували прямо до ворiт Княжо┐ Гори. Захисники фортецi мовчки стояли на валу. Найбiльш нетерплячi наклали стрiли на луки - чекали, коли нападники наблизяться ка достатню вiдстань. Во║вода Всеслав нагнув буйволячу голову, з-пiд кострубато┐ брови пронизливим поглядом ║диного ока зирив на поле, запруджене чужинцями, стримував гарячих: - Не поспiшайте, хлопцi! Бережiть стрiли! Щоб жодна не пропала задарма! Та одягайте броню - у кого яка ║! Зараз почнеться! - I натягнув на чорну чуприну гостроверхого шолома. Його нова кольчуга, виблискуючи проти сонця, туго облягала дебелi плечi, широкий ремiнний пояс обвис пiд вагою важкого меча, а лук i стрiли лежали тут же, поряд, ждучи свого часу. На вiдстанi перестрiлу монголи зупинилися. В передню лаву стали тi, хто нiс в'язанки хмизу, - виставили ┐х перед собою, утворивши невразливу для стрiл стiну, i поволi рушили знову. Зразу за ними йшли лучники, пострiлюючи з-за такого незвичайного прикриття. Iншi залишалися стояти на мiсцi Пiдiйшовши до рову, якраз насупроти ворiт, нападники жбурнули в нього сво┐ в'язанки, заповнивши його майже наполовину, i вiдразу повернули назад, пiдставивши захисникам городища сво┐ незахищенi спини[65]. Ось тут i наздогнала багатьох iз них зла доля - спiвуча орусутська стрiла. Тодi ┐х - поранених чи вбитих - швидко пiдхоплювали попiд руки ┐хнi удачливiшi спiвплемiнники i бiгцем вiдтягували в безпечне мiсце. За першою хвилею ринула до городища друга, потiм третя. А коли рiв було заповнено вщерть, наперед посунули штурмовi загони во┐нiв-аратiв, якi, прикриваючись великими хворостяними щитами, несли на собi пороки, перевiси та самострiли. Одягнутi в нагруднi шкiрянi панцири та шкiрянi шапки-шоломи, що мали захищати ┐х вiд орусутських стрiл, вони теж часто не уникали зло┐ долi i падали, пораненi чи вбитi, на холодну осiнню землю, i тепер ┐х просто вiдтягували вбiк, щоб не заважали, i залишали там напризволяще. На ┐хн║ мiсце негайно ставали новi во┐ни. - Стрiляйте ┐х, хлопцi! Стрiляйте! - кричав з над-брамно┐ вежi во║вода Всеслав, посилаючи вниз стрiлу за стрiлою. - Не дозволяйте ┐м висунути носа з-пiд прикриття! Але татари були досвiдченi во┐ни, видно, не в одному бою побували, не одне городище брали приступом, - вони в зручних мiсцях швидко поставили перевiси та самострiли, i з них вiдразу на Княжу Гору полетiли важкi каменi та горщики, начиненi горючим китатським порохом. В городищi спалахнули пожежi. Камiння, що перелiтало через вал i падало на голови жiнкам та дiтям, сiяло страх серед людей. Дехто з во┐нiв кинувся рятувати сво┐х. Скориставшись цим замiшанням, татари пiдтягнули до ворiт три пороки, миттю пiдвiсили на цепах важкi дубовi "барани", обкованi з товщого боку залiзом, i, розгойдавши ┐х, ударили в дерев'яну браму та в земляний вал. Брама застогнала, затрiщала, вал здркггiувся i почав осипатися. - Кху, кху! - заквоктали пiд щитами нападники i вдарили ще сильнiше. - Давайте казани! Ошпарте песиголовцiв! - гукнув во║вода. - Бо нашi стрiли ┐х не беруть! На забороло принесли кiлька чорних вiд сажi казанiв - линули вниз окропом. Ошпаренi дико закричали i, вискочивши з-пiд сво┐х хворостяних щитiв, що захищали ┐х вiд стрiл, та не змогли захистити вiд окропу, кинулися тiкати в поле. ┐м навздогiн свиснули з валу стрiли i враз поклали кiлькох. Iншi припустили ще дужче. - Га-га-га! - зареготали на валу. - Припекло? Добриня суворо обiрвав смiхунiв. - Не радiйте передчасно! Вони не забаряться повернутися! Татари справдi не забарилися. До покинутих порокiв пiдступили новi загони. Сво┐ щити вони понакривали сирими кiнськими шкурами - i тепер нiякий окрiп ┐м був не страшний. I знову загупали важкi тарани, знову на Княжу Гору полетiло камiння, а горщики з палаючими гнотами падали на сухi очеретянi дахи, там з гуркотом лопалися i пiдпалювали ┐х. Тим часом зi всiх бокiв, де тiльки можна було пiдiйти до городища, навiть вiд Днiпра та Росi, поволi наближалися мовчазнi ворожi загони на чолi з десятниками. Кожен десяток нiс довгу штурмову драбину. На валах запанувала тиша. - От i почина║ться справжн║ дiло! - сказав Добриня. - Зда║ться, вони задумали прикiнчити нас одним ударом! Всеслав повернув у поле сво║ ║дине око. - Схоже на це! Смiливо йдуть! Але ж ми теж, хлопцi, не ликом шитi! Будемо триматися! Головне - не дати ┐м здертися на валi Iдiть на сво┐ мiсця i - з Богом!.. 5 Добриня залишився бiля ворiт. Вибравши з купи дерев'яних вил-дворiжок найдебелiшi, поставив ┐х бiля себе i виглянув iз-за потемнiлого вiд часу заборола в поле. Татари сунули до городища. Вже добре видно ┐хнi жовто-бронзовi худi обличчя, жилавi руки, що обвисли пiд вагою драбин, блискучi шкiрянi шапки-шоломи на круглих головах. Позаду кожного десятка йшов десятник з мiцною довгою жердиною, призначеною для того, щоб пiдняти драбину на вал. Вiн криком понукав сво┐х во┐нiв iти швидше: - Гурракх! Гурракх! Добриня прикинув вiдстань i взяв лука. Вибрав стрiлу, подивився, чи рiвна, i прицiлився. Тятива бренькнула голосно, мов струна, i тонка бiлопера стрiла, лунко просвистiвши в холодному осiнньому повiтрi, вп'ялася в горло десятниковi. Той змахнув руками, випустив жердину i впав навзнак без ║диного скрику. Влучний пострiл Добринi став сигналом: з Княжо┐ Гори посипався град стрiл. Татари закрилися щитами i прискорили ходу, але все ж то тут, то там хтось iз них падав пiд ноги сво┐м спiвплемiнникам. Тодi iз глибини монгольського вiйська, що кiлькома лавами йшло услiд за сво┐ми штурмовими загонами, почувся чийсь рiзкий владний окрик: - Лучники - вперед! Сотнi во┐нiв друго┐ лави враз побiгли вперед, пiдняли луки - i хмара стрiл затьмила небо. Тепер уже на валу хтось упав, хтось закричав вiд болю. - Обережно! Не висовуйте носа без потреби! - гукнув во║вода в один бiк, а потiм у другий - до синiв, до сво┐х родичiв та спiвплемiнникiв. I тут же сам скрикнув голосно: - Ой лихо! Добриня кинувся до нього. На батькiв скрик прибiгли сини. Во║вода схопився рукою за сво║ ║дине око, i у нього з-пiд пальцiв по щоцi зазмi┐лася кривава стрiчка. - Батьку! Ти поранений? Во║вода вiдняв руку вiд лиця - i всi, хто був поблизу, вжахнулися: замiсть ока у старого зяяла рана. Стрiла пiшла поковзом - вусиком вiстря чи оперенням зачепила по ньому i вирвала з орбiти. - Я нiчого не бачу! - гукнув вiн. - Боже! Я нiчого не бачу! Я ослiп! Як же я воюватиму?! Йому нiхто не вiдповiв. Усi з жахом дивилися на червону вирву, з яко┐ поволi стiкала кров, змiшана з сукровицею. Сини шматиною м'якого вiдбiленого полотна перев'язали старого. - Батьку, ходiмо додому! Там тобi буде спокiйнiше! Ляжеш... Та во║вода заперечно похитав головою. - Нiкуди я звiдси не пiду! Хочу тут померти як во┐н! - Але ж ти нiчого не бачиш! Як керуватимеш бо║м незрячий? - А я тепер i не керуватиму... Куди вже менi? Вважайте, що вiдвоювався... - Хто ж буде во║водою? - Всi ви - по черзi. Спочатку Iванцьо. Загине або зазна║ поранення Iванцьо - во║водою стане Петрусь, потiм. Дмитрик i Грицько. А всiх вас не стане, тодi хтось знайдеться... Та про це не думайте! Головне зараз - ворога вiдбити! Iванцьо торкнув батька за плече. - Якщо ти мене призначив во║водою, то й сам повинен слухатись. А моя воля така: йди вниз, до хати! Ти незрячий, тяжко поранений! Тiльки заважатимеш нам тут! Во║вода розсердився, тупнув ногою. - I знову за рибу грошi! I що я робитиму в хатi? Лежатиму, як немiчна баба? - А тут тебе влучить перша ж стрiла! Загинеш! - Так, може ж, я того й хочу, Iванцю! Як ви всi не розумi║те цього? I досить теревенити! Не гайтеся - йдiть на сво┐ мiсця, бо зараз тут нам стане жарко┐ Останнi слова во║води змусили всiх протверезiти i глянути через забороло вниз. Татари вже впритул наблизилися до валу i зводили вгору штурмовi драбини. Стрiлянина посилилася - з татарського боку. Iванцьо вилаявся: - Прокляття! Нам справдi зараз стане жарко! До бою, браття! До бою! Не пустимо ворога на вал! Всi кинулися до сво┐х мiсць. Добриня схопив дворiжки, пiдчепив ними верхнiй щабель драбини i зi всi║┐ сили уперся, щоб пiдважити ┐┐. - Браття, допоможiть менi! Йому на допомогу кинулося кiлька молодикiв, штовхнули драбину так, що вона спочатку сковзнула по валу вбiк, до ворiт, а потiм з грюкотом упала на пороки, що враз перестали гупати. Це була невеличка перемога, але молодi во┐ни щиро зрадiли, дивлячись, як вовтузяться нападники, намагаючись пiдняти драбину знову. Та радiсть була недовгою: в багатьох мiсцях татарам пощастило здертися на вал i зав'язати рукопашний бiй. Добриня перший оцiнив небезпеку, що нависла над городищем. Вiн видобув меча i, пориваючи за собою всiх, хто був поряд, кинувся на допомогу Iванцю, що ледве стримував зi сво┐ми людьми шалений натиск татар. - Браття, за мною! Тут було по-справжньому жарко. Нападаючi лiзли вгору, мов сарана, i вже тiснили русичiв до внутрiшнього заборола. Блискали кривi татарськi шаблi i прямi двосiчнi мечi захисникiв Княжо┐ Гори. Зовсiм перестали спiвати пiсню смертi тонкi стрiли степовикiв. Але кров лилася, як водиця, i падали, падали вбитi та пораненi з обох бокiв, загромаджуючи вузький прохiд, де й без того було тiсно. Кiлька десяткiв во┐нiв, приведених Добринею, стримали натиск татар i вiдкинули ┐х назад, до зовнiшнього заборола. Добриня рубався люто. Вiн знав, що важко вразити татарина в груди чи живiт, захищенi цупким кожухом, на який було нашито металевi або шкiрянi пластинки, а також в голову, прикриту шкiряним шоломом-шапкою, тому разив ворогiв прямо в лице або в шию вiстрям меча, не вбиваючи ┐х, а наносячи болючi кривавi рани. - Натиснiмо, хлопцi! Дужче! Ось так! - вигукував вiн, завдаючи удару черговому нападниковi, що пiдвернувся пiд руку. Не чуючи голосу во║води Iванця, вiн пiдбадьорював не тiльки сво┐х во┐нiв, а й Iванцьових, а тi, оговтавшись вiд першого оглушливого удару, тепер самi перейшли в наступ i вирубували супротивника до ноги. - Пiдважмо драбину, друзi! Скинемо ┐┐ з валу! Добриня вхопився за драбину. Йому на помiч кинулись iншi - i ┐хнi спiльнi зусилля увiнчалися успiхом, драбина ковзнула по стiнi i пiд вагою багатьох монголiв, що лiзли вгору, посунулася набiк, трощачи сво║ю вагою кiстки нападникiв. З тими, що залишилися оточенi, було покiнчено вiдразу - ┐х перестрiляли з лукiв. Вiдбили нападникiв i на iнших дiлянках валу. - Де ж во║вода? Де Iванцьо? - спитав Добриня. - Iванцьо! Iванцьо не вiдгукувався. Його знайшли серед купи мертвих тiл з розкраяною головою. Мовчки зняли шапки. - Розшукайте Петра! Або Дмитра! Обох середульших братiв теж ледве знайшли. Петрусь лежав поверх пiдстаркуватого монгола, вчепiрившись вороговi руками в горлянку, i тут його настигла раптова смерть: йому було завдано удару ножем у спину, якраз пiд лiву лопатку - в саме серце. А Дмитрик конав у невимовних муках - стрiла пронизала йому живiт наскрiзь. Незабаром вiн помер. Побачивши братiв, яких во┐ни поклали на дощаному козирковi низького внутрiшнього заборола i вони лежали, мов живi, але непорушнi, юний во║водич Грицько схопився за голову i закричав на все городище: - О мо┐ братики! О мо┐ найдорожчi! Горе менi! Його почув во║вода Всеслав. Тримаючись за стiну i спотикаючись об трупи, прийшов - простягнув руки, намацав тiло одного сина, другого, третього. Потiм охопив усiх разом руками, упав на них головою i беззвучно заридав. - Сини мо┐! Сини! Соколи яснi! Чому ж не мене смерть забрала першим? Чому вас? О небо! Коли сонце сiло за далекi горби, татаро-монголи вiдступили i розвели в полi багаття. Сьорбали[66] з казанiв сорбу, що пахла димом, обгризали маслаки i вкладалися тут же, побiля багать, закутавшись у кошму, спати. Затихла i Княжа Гора. Але не до сну тут було. Догорали хатини, пiдпаленi китатськими паперовими ракетами, начине ними порохом; плакали дiти, голосили над убитими жiнки, чоловiки при кривавому свiтлi пожарищ копали ями i складали в них загиблих. Страх i розпач зависли над приреченим городищем. Нiхто вже не вiрив, що ворога пощастить вiдбити. Втекти теж нiяк: довкола палають багаття, стовбичать темнi постатi дозорцiв - куди втечеш, як пройдеш? Добриня з Грицьком привели слiпого во║воду до хати, що чудом уцiлiла. Посадили на лаву, i над ним зразу ж заголосила стара во║водиха. пй завторували дочки, невiстки та онуки. - Цитьте! - гримнув во║вода. - Не час нюнi розпускати! Послухайте, що скажу! Всi затихли. В челюстях печi заблимало жовтаве свiтло лучини. - Кажи, батьку, ми слуха║мо, - сказав Грицько. Старий на його голос пiдняв сво┐ невидющi очi. - Я так думаю: ми не втрима║мося! Будемо дивитися правдi в очi - ми не втрима║мося! Ще один день такого скаженого натиску - i Княжа Гора впаде. Нашi сили тануть. Загинули нашi сини, загинула майже половина во┐нiв. Втратили ми лiпших мужiв наших! Завтра татари знову пiдуть на приступ - i хто зна, чим вiн закiнчиться. Тому треба нам усiм приготуватися до найгiршого - до смертi або полону. Плакати не треба - така доля наша. Одягнiться у все найтеплiше, що ║ у нас. Кому судилося загинути, тому однаково буде, а хто в полон потрапить, тому одяг зимовий згодиться, бо на носi - зима... - Ой Боже наш, Боженьку! - знову заголосили жiнки. - Цитьте, кажу! Не наганяйте журби на серце собi й iншим, - пiдвищив голос во║вода. - Ваш плач нiкому не допоможе! Слухайте далi, що скажу... Битися будемо до останнього! Скiльки сил наших стачить! Чу║ш, Грицьку? Ти во║вода! Тобi це кажу, щоб знав! Нi на якi угоди з ворогом не йти! Безчестям життя собi не виторгувати! Битися до загину, щоб прихопити з собою на той свiт якомога бiльше ворогiв! Чу║ш, Грицьку? То буде наша помiч Ки║ву! - Чую, батьку, - вiдповiв син. - Так ми i чинимо! - А як ти загинеш, во║водою стане Добриня. Така моя воля! Сьогоднiшнiй день показав, що цей молодик - во┐н смiливий, досвiдчений... - Добре, батьку, - схилив голову Грицько. - Тепер - останн║... У нас водилися коштовностi - золотi та срiбнi гривнi, жiночi прикраси, посуд. Нiщо не повинно потрапити до рук наших убивць! Збери все, Грицьку, i закопай у такому мiсцi, щоб вороги не знайшли, а ви всi щоб знали. Може, кому-небудь пощастить урятуватися, то пригодиться... Зрозумiв? - Зрозумiв, батьку. Зроблю, як кажеш. Грицько вiдiбрав у жiнок ┐хнi прикраси - сережки, перснi, фiбули, дiстав iз судника кiлька золотих чар та срiбних тарiлок, а зi скринi - торбинку з гривнями, склав усе це в велику череп'яну макiтру i накрив ┐┐ плоскою череп'яною покришкою. - Де ж закопати? Пiд валом? Чи пiд грушею? - Тут, у хатинi, i закопуй, - вiдповiв старий во║вода. - Бiля печi... Вал обсунеться, груша згорить, а пiч свою ви вiдшука║те i через двадцять лiт... Закопуй бiля печi, i щоб усi бачили - дорослi й малi! - А... А Добриня? - Грицько знiяковiв. - Я вийду, - пiдхопився Добриня. - Не треба виходити, сину, - простягнув до нього руку Всеслав. - Хова║мо вiд ворогiв, а не вiд сво┐х людей... Копай, Грицьку! Грицько взяв копаницю - з розмаху ввiгнав у тверду, мазану червоною глиною долiвку бiля припiчка. Викопав яму глибиною в колiно, поставив туди макiтру, засипав, притоптав. Поки вiн працював, нiхто не промовив нi словечка, тiльки по жiночих лицях текли сльози, а в дитячих очах стояв жах, змiшаний з цiкавiстю. Закiнчивши, Грицько витер шапкою спiтнiле чоло i глухо промовив: - Запам'ятайте це мiсце... Кому пощастить вижити - хай той i володi║ цим скарбом! Дай Бог, щоб кому-небудь пощастило!.. Останнi його слова потонули в голосному жiночому риданнi та дитячому лементi. 7 Ранок був сонячний, але прохолодний. З-за Днiпра потягнуло сiверком, що сповiщав про наближення осенi. По лiсах та по ярах палахкотiли кетяги червоно┐ калини. Добриня стояв на валу i дивувався: тихо, вже сонце пiдбилося височенько, а татари мовчать. Вiдiйшли в поле, грюкають там сокирами, щось лаштують, а що - звiдси не розбереш. Це непоко┐ло Добриню, бо вiн добре знав пiдступнiсть i хитрiсть супротивника. Що ж вiн готу║? Вiдповiдi не було. Лише опiвднi орда заворушилася. В полi пролунало глухо i грiзно: - Кху! Кху! I тодi зi всiх бокiв до Княжо┐ Гори зрушили з мiсця щiльнi ряди баатурiв i, прискорюючи ходу, помчали до городища з драбинами в руках. Стрiли русичiв не зупинили ┐х. Падав один баатур - на його мiсце ставав другий, пiдхоплював драбину i разом з усiма кричав: - Кху! Кху! Гурракх! Драбини упали на вали. I не просто упали, а залiзними гаками, прив'язаними до верхнiх щаблiв, мiцно зачепилися за дерев'янi заборола. Теперь ┐х не вiдiпхнеш назад, не посунеш набiк. "Так ось яку хитрiсть застосували татари, - подумав Добриня, вiдкидаючи непотрiбнi вила-дворiжки i беручись за меча. - Попруть на вал, мов сарана, - не вiдiб'║шся!" Бiй, страшний рукопашний бiй розпочався одночасно на всьому обводi городища. Навiть там, де вал тягнувся понад самим урвищем, татари цiною нелюдських зусиль зумiли пiдняти вгору драбини i вже лiзли на забороло. Трiск, брязкiт, крити, стогiн, прокляття - все змiшалося в один громоподiбний рев. Коротко i пронизливо цвьохали стрiли, свистiли, розтинаючи холодне осiнн║ повiтря i людськi черепи, прямi мечi та кривi монгольськi шаблi, з глухим хряскотом репалися пiд булавами та татарськими шокпарами голови. I кров бризкала на всi боки, щедро обагрюючи старе дерево заборол, i трупи захаращували вузькi проходи, i вогненнi стрiли та начиненi горючим китатським зiллям паперовi ракети летiли на вцiлiлi пiсля вчорашнього приступу дахи будiвель i пiдпалювали ┐х. I ядучий дим здiймався над городищем i ви┐дав очi. Добриня не знав, чи живий молодий во║водич Грицько, чи вже полiг, як полягли сотнi захисникiв городища. Не чути було його голосу, та й самого не видно було. Тому, збивши бiля себе купку во┐нiв, Добриня вiдчайдушне захищав надбрамну вежу. - Тримаймося, хлопцi! Тримаймося! - заохочував вiн сво┐х товаришiв, що билися поруч. - Перемогти не переможемо, зате дорого життя продамо! А що може бути почеснiшим для во┐на, як усвiдомлювати, що загинув ти не задарма, що прихопив з собою на той свiт одного, двох, а то й десятьох ворогiв! Та й б'║мося ми за рiдну землю, за сво┐х людей, за праве║ дiло! Його довгий двосiчний меч разив ворогiв безпощадно; вiдбивав ворожi шаблi, протикав горлянки, розтинав голови навпiл чи залишав криваву мiтку на обличчi. Однак сила силу ломить. Вже в багатьох мiсцях татари захопили забороло. Пiд могутнiми ударами порокiв упали ворота, i густий натовп озвiрiлих вiд кровi ординцiв - у заячих, рисячих, вовчих малахаях, баранячих кожухах - увiрвався в городище i накинувся на беззахисних жiнок, дiтей та старикiв. Виск, плач, зойк струснули землю. На валах ще тривала сiча, а в городищi почалася кривава розправа переможцiв над беззахисними людьми. З надбрамно┐ вежi Добринi добре видно, що робиться внизу, i вiн зрозумiв, що це кiнець. I тут його охопив божевiльний шал. Вiн рикнув, мов буйвол, i одним ударом, в який уклав усю свою силу, розчахнув навпiл баатура, що пiдвернувся якраз пiд руку. - Ге-ех! Вiдразу ж вирвав з падаючого тiла меча i вразив другого - сторчма в живiт. Але той упав не назад, а навалився вперед, скувавши його дi┐. I в ту мить Добриня вiдчув, як щось важке торохнуло його по головi. В очах заблимали зiрки, в ушах загуло - i вiн провалився в глибоку темну яму... I мариться йому, нiби лежить вiн горiлиць на возi, на снопах запашного свiжоскошеного жита, вiз ┐де, погойду║ться, поскрипують ярма, важко сопуть воли, небо синi║ над головою, але дихати важко, бо його притягнуто через груди рублем, i той рубель поволi сповза║ з грудей до горла i от-от задушить його. Вiн намага║ться закричати, покликати на допомогу батька, який сидить попереду з батогом у руках i не бачить, як мучиться син, та скрикнути не може, бо йому не вистача║ повiтря - забило вiддих. Тодi вiн збира║ться з силами, пiднiма║ руки i штовха║ рубель вiд себе, щоб хоч раз дихнути i криком чи хоча б стогоном покликати батька... Нарештi його свiдомiсть проясню║ться, i вiн розплющу║ очi. Нi воза, нi батька, нi жита, нi волiв. А лежить вiн горiлиць на валу, бiля дубового заборола, i на нього навалився проткнутий мечем баатур i сво║ю вагою та рукояткою меча, що стримить у ньому, здавлю║ йому груди i горло. - А-а... - намага║ться подати голос Добриня. - А-а-а!.. Хтось нахилився над ним, стягнув набiк мертвого баатура, а його схопив за чуприну, струснув i посадив пiд заборолом. Добриня жадiбно ковтнув кiлька разiв холодного повiтря i розплющив очi. Перед ним стояли два монголи. Молодший тримав у руцi закривавлену шаблю, запитально дивився на старшого. - Прикiнчити? - Якщо поранений, то користi з нього нiяко┐... Кiнчай! Добриня пiдняв голову. - Чекайте. Я, зда║ться, не поранений. Враженi монголи переглянулися. - Ти дивись - вiн балака║ по-нашому! А старший ногою копнув пiд бiк, зняв з плеча волосяний аркан-жель. - Ну, якщо не поранений, то вставай, орусутська собако! Вiн миттю накинув петлю аркана Добринi на шию - потягнув до себе. Добриня пiдвiвся. - Iди! - штовхнув ззаду молодший. Його звели з валу вниз, кинули в гурт таких же, як i вiн, бранцiв. пх було не багато - сотня, не бiльше. Зате всюди - i на валу, i в городищi - лежали купи загиблих во┐нiв, дiтей, старикiв. На стiнах i на землi - кривавi плями кровi. Догорали, потрiскуючи i чадячи смердючим гаром, будiвлi. Ревла худоба, яку арати-пастухи гарапниками виганяли через розламанi ворота в поле. Нiде не видно було жiнок та дiвчат - ┐х, мабуть, переможцi вже вивели з городища. Одна тiльки постать недоладно стовбичила посеред ру┐н, пожарищ та трупiв - то був во║вода Всеслав. Добриня здивувався, побачивши його. Як же вiн залишився живий? Усi сини загинули, мабуть, i Грицька вже нема║ на свiтi, онуки лежать порубанi, стара во║во-диха десь поряд з ними, невiстки - в полонi... А вiн - живий! Невидющий! Нiкому не потрiбний. Навiть ворогам... Сто┐ть посеред згарищ свого городища, серед рiдних i близьких йому, але мертвих людей, простяга║ наперед руки, щоб ухопитися за що-небудь, i не знаходить пiдпори... Нещасний! Враз татари загелготали, захвилювалися. До городища в'┐хав на баских конях гурт нойонiв. Попереду на бiлiй кобилицi сидiв невисокий, прямий, щоб здаватися вищим, чоловiк. Його темно-жовте непроникне обличчя було знайоме Добринi, а дорогий чекмен i багата збруя свiдчили, що належить вiн до вищо┐ знатi. Добриня прикипiв до нього поглядом. Менгу-хан! Двоюрiдний брат i темник Батия! Недобра слава йшла про нього по Степу - жорстоким, невблаганним був вiн. Де скрутно, туди посилав його Батий - i лилися там рiки кровi, i вiдрiзанi голови переможених встилали землю. Перед полоненими Менгу-хан зупинився. - Чому ┐х так мало? Хтось iз нойонiв пояснив: - Уперто оборонялися. Довелося майже всiх висiкти! - Так ┐м i треба!.. А то що за опудало сто┐ть? - вiн показав на во║воду Всеслава. - Чому не тут? Не в гуртi, серед полонених? - То старий во║вода орусутiв. Вiн слiпий. Убити? - Слiпий? Якщо слiпий, то не треба. Всiх нездатних до працi винищити, а його залишити! Хай бродить серед трупiв та пожарищ! Дарую йому життя! - Крива усмiшка промайнула по його темному обличчi. - Полоненикам - кожному! - надiти на шию кангу i вивести звiдси, а городище розорити дотла, щоб нiколи вже не вiдродилося тут життя[67]! Хто чинить опiр великим монголам, того знищувати! Вiн ще якийсь час постояв мовчки, споглядаючи на страшне дiло рук сво┐х, i, судячи по тому, як хижо-радiсно роздувалися його нiздрi, воно його тiшило. Потiм торкнув поводи i рушив назад. Нойони повернули за ним. Полонених теж почали по десятку виводити за ворота i тут кожному накидали на шию канту, туго скручували сирицею. Добриня виходив з Княжо┐ Гори останнiм. Бiля ворiт оглянувся: слiпий во║вода, почувши гул голосiв, рушив було услiд, але перечепився, упав. Пiдвiвшись, застиг на мiсцi, потiм знову рушив - i знову впав... "Нещасний!" - зiтхнув Добриня i змахнув з ока сльозу. 8 Того ж дня Менгу-хан зi сво┐м туменом та валкою полоненикiв рушив до Канева, де була ставка Бату. Сонце ще не опустилося за небосхил, як вiн з'┐хав на гору i побачив перед золотою юртою дев'ятихвостий туг[68] джихан-гiра. Кiннi i пiшi тургауди - охоронцi хансько┐ ставки - впiзнали його, схилилися перед несамовитим тайджi[69] в низькому поклонi, провели до юрти, вiдкинули полог. Менгу високо пiдняв ногу, переступив через порiг, щоб не зачепити його i цим не накликати на господаря нещастя, i вступив до розкiшно┐ юрти з золотистого шовку. Побачивши Са┐н-хана, що сидiв на пiдвищеннi, опустився на одно колiно. - Встань, брате! - промовив тихо Бату. - Пiдiйди до мене. Я вiдчуваю, що ти принiс менi щасливу i при║мну вiстку! Сiдай ось тут! Менгу сiв на оксамитовий половецький мiндер[70], що лежав бiля право┐ ноги Бату, пiдняв очi, бо Бату був вищий за нього на цiлу голову. - Са┐н-хане, брате! Княжа Гора пiсля рiшучого бою упала i бiльше нiколи не пiднiметься! Радуйся! - Дякую, брате! Це перша перемога в нашому походi на вечiрнi кра┐ни - i вона вiщу║ нам новi славнi перемоги. Але це тiльки початок. Твiй тумен доблесних пiде далi! - Куди, брате? Пiд Киюв? - Хижi очi Менгу заблищали. - Я давно очiкую щасливо┐ хвилини, коли знову побачу золотi хрести його церков! О, горе йому! Бату заперечно похитав головою. - Нi, пiд столицю орусутiв iти рано. Поки не вiзьмемо всiх городищ, - а ┐х тут багато, - доти на Киюв не пiдемо. Ми не можемо залишати у себе в тилу жодного орусугського баатура! Щоб не сталося так, як пiсля взяття Рязанi, коли не знати звiдки взявся баатур квпатiй Коловрат i завдав нам дошкульного удару. Зараз мо┐ тумени обложили Канiв, Чучин, Iван-город та Витачiв на Днiпрi, Дiвич-гору, Корсунь, Богуславль, Торцьк, Юр'┐в та Володарiв на Росi. Це велика сила! Якщо ми ┐┐ не знищимо i пiдемо на Киюв, то вона вдарить нам у спину... Ми не можемо допустити такого! - Я згоден з тобою, Са┐н-хане. - Але це ще не все. Киюв оточив себе не тiльки з пiвдня, а й з заходу багатьма городищами. Торiк ти розвiдав ┐х, але взяти не змiг. Треба зробити це зараз. - Ти хочеш послати туди мене? - Так. Твiй тумен доблесних i непереможних узяв Княжу Гору. Поки iншi воюватимуть на Днiпрi та Росi, ти пройдеш на Стугну та Iрпiнь i вiзьмеш Василiв, Плiсенськ, Чорногород, Звенигород, Ясногород, Мутажир та обложиш Бiлгород... - Чи не забагато для одного тумена? - Ти тiльки обложи i не випускай нiкого, а тобi на пiдмогу прийдуть iншi темники. А там, де зможеш узяти, - бери! Патрай орусутськi села - нам потрiбно якомога бiльше захопити рабiв, коней, скоту, хлiба! Не дозволяй нiкому тiкати до Киюва, бо кожен втiкач посилить залогу того мiста. А нам його брати! Батий говорив тихо, повiльно, нiби розмовляв сам з собою, а Менгу знизу вгору дивився на двоюрiдного брата i думав про дивовижну примхливiсть людських доль. Бату був другим сином Джучi - отже, одним з багатьох онукiв Чiнгiсхана. Спадко║мцем усiх завойованих монголами захiдних земель, що належали Джучi, мав бути старший син - Орду, аде добрий i не владолюбний Орду вiдмовився вiд влади на користь Бату... Щасливчик Бату! Його взяло пiд свiй захист Вiчне Небо! I вiн став великим ханом! Якщо йому пощастить пiдкорити всю Русь i всi захiднi кра┐ни аж до моря франкiв, то вiн, чого доброго, зрiвня║ться славою зi сво┐м дiдом - Чiнгiсханом... Гм, а чого досягнув вiн, Мунке? Невже йому до кiнця бути простим темником Бату? Невже онгони - добрi духи - не прихиляться до нього? Невже Вiчне Небо нiколи не ощасливить його милiстю сво║ю? Вiн здригнувся, бо помiтив, як, замовкнувши, Бату пильно зазирав йому в очi. Бату розумний i проникливий! Не вiдбереш цього у нього! Кажуть, що вiн i справедливий. Може, й так. Недарма ж прозвали його Са┐н-ханом, тобто справедливим ханом. Та чи буде вiн справедливим, якщо розгада║ його думки? - Так, так, будуть зайвi втрати, - повторив вiн поспiшно останнi слова Бату. - А ми не можемо допустити зайвих втрат, бо ще довгий нам шлях до останнього моря, до моря франкiв! Я подбаю, щоб ┐х не було! - Ти мене правильно зрозумiв, брате, - вiдвiв очi Бату. - Бай-аралла[71], Са┐н-хане, - схилив у поклонi голову Менгу. - Дякую за добрi слова. Завтра вранцi копита мо┐х коней торуватимуть путь на Iрпiнь! Побажай менi удачi! - Бажаю тобi удачi! Бай-артай[72]! 9 Василiв, Плiсенськ, Чорногород i Звенигород були оточенi одночасно. З-пiд Звенигорода Менгу розiслав летючi загони у навколишнi села. Калиновий Кут дiстався джигуновi Жадiгеру. - Кажуть, там поряд ║ укрiплений монастир. Знай: якщо служителi орусутського Синього Неба пiддадуться нам, то нiкого з них не чiпай. Така воля Са┐н-хана! - пояснив йому Менгу-хан. - Тодi вiн дасть монастиревi тархан[73]... Але якщо вчинять опiр, вiзьми приступом i спали! Щоб i слiду не залишилося! А ченцям на шию кангу - i в рабство! Це теж воля Са┐н-хана! - Слухаюсь i покоряюсь! - схилив голову Жадiгер, але тут же випростався. - 3 дозволу найяснiшого каана я вiзьму десяткiв два або три полоненикiв - може, доведеться вести облогу. - Бери. Стомленi, голоднi полоненики лежали на високому березi Iрпеня i похмуро дивилися, як до них на конi мчить якийсь мунгальський нойон, ┐м зараз усе було байдуже: три днi пiшого ходу - бiльше як по пiвсотнi верст за день, та ще впроголодь - знесилили людей. Мунгальськi гарапники збасамужили спини. А попереду - голод, холод, кров, смерть, страждання. Тож нiхто не надав значення якомусь нойоновi, що шпарко мчав до них. Один Добриня пiдняв голову, нечесану, скуйовджену, бо був без шапки, яку загубив ще на валах Княжо┐ Гори. Йому не лежалося: ген-ген за рiчкою, вниз по течi┐, в сiрiй осiннiй iмлi мрiло рiдне село - Калиновий Кут. Що там? Як там? Чи знають, яка доля ┐х чека║? Чи, може, вже його рiднi полягли пiд шаблями мунгальськими? Чи почули вони, як забив у Звенигорода дзвiн на сполох? Зрозумiли, про яке лихо сповiща║? Тiкають у лiси, в густi хащi, в печери? Чи занiмiли в жаховi i ждуть бiди покiрно, як вiл обуха? Вiн перший помiтив нойона та його нукерiв. Щось знайоме в його зовнiшностi змусило його пiдвестися. Жадiгер? Невже вiн? Так, вiн, Жадiгерi Що ж несе йому ця зустрiч? Жадiгер зупинив коня прямо перед ним. Витрiщив очi. Його тверде обличчя, бронзове i безвусе, виражало непiдробний подив. - Добриня? Ти? Ти був на Княжiй Горi? - Був. - Авжеж! Товрул казав, та нiколи менi було шукати тебе. Тепер я знаю: пiсля загибелi брата Жокте ти залишився в Киювi. Але, як бачиш, ти помилився. Кожен, хто виступа║ проти нас, помиля║ться i гине або потрапля║ в полон, i на нього накидають кангу, як оце на тебе. - Так, я знову став полонеником... Ти уб'║ш мене? - Навiщо? Ти одного разу принiс менi щастя. Не виключено, що i вдруге принесеш. Я вiрю в долю. Ти знову станеш мо┐м полонеником i разом з iншими, яких я вiдберу зараз, пiдеш зi мною! Вiн вибрав три десятки найсильнiших, i ┐х зразу ж Жадiгеровi нукери погнали по лiсовiй дорозi на схiд. Нiхто не знав, куди ┐х ведуть. Нiхто, крiм Добринi. У нього похололо пiд серцем - лiсова дорога вела прямо в Лисiвку, до Лисiвського монастиря i до Калинового Кута. А туди ж усього три чи чотири версти! Скiльки разiв ходив вiн по цiй дорозi! Довкола стояв глухий осiннiй лiс. Вiковi жовтогарячi сосни високо здiймалися вгору зеленими головами i прикривали вiд вiтрiв i бур густий пiдлiсок - всю оту вiльшину, горобину, лiщину, калину, що зараз, в осiнню пору, горiла десятками барв i сповнювала повiтря п'янкими запахами опадаючого листя та дозрiлих плодiв. Нукери пiдганяли полоненикiв гарапниками. Люди спотикалися, але тюпали прискорено, пiдбiгцем. Незграбнi канти на ┐хнiх шиях похитувалися, моя ярма, поскрипували i чiплялися за кущi лiщини, на яких ще подекуди висiли потемнiлi кiм'яхи горiхiв. Невiльники рвали ┐х i ховали в кишенi, щоб потiм, на привалi, хоч трохи втамувати голод. Лише Добриня не рвав. Його серце тужно стискалося. Ось - Погар, ось дорога на Скиток, ось мiсток через тихий ручай. Нарештi - Кладова... А зараз i Лисiвка... З кожним кроком наближалося страшне лихо до рiдних мiсць, до найдорожчих людей. А вiн нiчим не може ┐м допомогти! Лисiвський монастир виринув раптово, як тiльки мунгальський загiн ви┐хав на широку галявину. Вiн стояв на крутому пагорбi, що обривисто спадав до Iрпеня. За посiрiлим вiд часу заборолом здiймалася золотими хрестами дерев'яна церква з високою дзвiницею, а довкруг не┐ темнiли приземкуватi будинки - келi┐ ченцiв та всякi служби. В ту ж мить забив на сполох дзвiн. Iз-за заборола виглянули чорнi ковпаки. Такi ж ковпаки з'явилися i на дзвiницi. То ченцi у великому страховi стежили за тим, як мунгали виринали з лiсових хащiв i оточували монастир. Жадiгер, що ┐хав попереду, щось крикнув - i один загiн звернув лiворуч i навскач помчав по узвозу до греблi, що вела в Калиновий Кут, а другий - до монастиря. Добриня обiмлiв. Калиновий Кут лежав на тому боцi рiчки, як на долонi, i було видно все, що там робиться. З першими ударами дзвону люди вискочили з хат - побачили вершникiв. Крик жаху долинув через заплаву до Лисiвки. Люди враз заметалися по селу, по дворах, по городах. Однi поверталися до хат, щоб сповiстити сво┐х про несподiваний напад, iншi вибiгали з вилами, косами, надвiр, третi - таких було небагато - кинулися через Рудку в лiс, що темнiв попiд горою. "Тiкайте! Тiкайте! - безмовно волала Добринина душа. - В цьому ваш ║диний порятунок! Тiкайте!" Вiн глянув на Рокитне озеро, знайшов свою хатину. Що там? Вiн же не раз казав, щоб, зачувши небезпеку, всi тiкали до лiсу! Хтось iз двору нiби метнувся до Рудки i зник в заростях верболозу, але хто - не розiбрати! Далеко! А тим часом нападники одним духом перехопилися через луг i почали оточувати село. I тут трапилося те, чого нiяк не чекав Добриня. Назустрiч нападникам з-за хат, з-за хлiвiв виступили лучники i зустрiли ворога ро║м стрiл. Кiлька вершникiв упало, ┐хнi конi теж упали, але страшна у сво║му нестримному натисковi лавина вже досягла села, i там зав'язався рукопашний бiй. Добриня застогнав. Що можуть зробити його погано озбро║нi земляки, якi до того ж нiколи не воювали, супроти загартованих у безперервних боях, досвiдчених i добре озбро║них во┐нiв Батия? Вони не встигли зiбратися докупи i оборонялися розрiзнено, купками або навiть поодинцi. Тому ставали легкою здобиччю степовикiв. За бо║м у Калиновому Кутi спостерiгав не тiльки Добриня, а й Жадiгер. Побачивши, що сотня зазнала втрат ще на пiдходi до села, вiн бридко вилаявся i спорядив гiнця. - Передай - спалити все дотла! Не залишати жодно┐ хати! Пощади не давати нi старим, нi малим. Всiх непотрiбних нам перебити, дужих - забрати в полон! Гонець схилив у поклонi г