олову i миттю помчав по греблi на той бiк рiчки. - Жадiгер! Жадiгер! Не роби цього! - гукнув у розпачi Добриня, кидаючись до сотника i хапаючи його за стремено. - Чому? - витрiщився той. - То мо║ село! Там мо┐ рiднi! Мене убий - ┐х не чiпай! Жадiгер хижо вищiрив крупнi кiнськi зуби, уперiщив Добриню гарапником по плечах. - Як смi║ш, рабе, заступатися за тих собак? Наша сила - в жорстокостi, а ти просиш про милосердя! Чiнгiсхан заповiдав нам не мати жалю навiть до сво┐х спiвплемiнникiв, а ти хочеш, щоб я проявив спiвчуття до тих, хто вчинив спротив мо┐м во┐нам, хто пiдняв на них руку! Нiколи не буде цього! Не проси! Дякуй, що тебе не вбив! - i вiн, сидячи на конi, чоботом вiдштовхнув вiд себе нахабного богола. Добриня впав, але тут же схопився i, рятуючись вiд ударiв, кинувся до гурту полоненикiв. Вони розступилися - i довгий Жадiгерiв гарапник уже не дiстав його. Тим часом Калиновий Кут запалав з чотирьох кiнцiв. Дерев'янi хатини, хлiви i клунi, критi очеретом та соломою, спалахнули, як сухе сiно. Серед того пожарища зчинився страшний крик, лемент, виск, що перелетiв через луг, через рiчку - аж до монастиря i рiзким болем вiддався в Добрининому серцi. Чу║ш? Це ж, зда║ться, кричить мати - i голос ┐┐ слабне i раптово замовка║, обрива║ться... А ось нiби озива║ться батько, а потiм Ганночка... Вищать дiти... По подвiр'ю гасають вершники. Над ┐хнiми головами зблискують шаблi i падають вниз, укорочуючи комусь вiку... Боже! Що робити? Як i чим ┐м допомогти? Нiчим допомогти, нiяк допомогти... Добриня охопив голову руками, заплющив очi i, схилившись комусь на груди, беззвучно заридав. - Не хочу жити! Не хочу бачити цього страшного суду! Цього пекла! Я уб'ю Жадiгера! Вiн стиснув кулаки i рвонувся, щоб бiгти, але мiцнi руки притримали його. - Куди? Ти збожеволiв? Не встигнеш i кроку зробити, як тобi довбешкою розтрощать черепi Нiкому не допоможеш i сам загинеш даремно! Добриня схилився комусь на плече i крiзь сльози глянув на Калиновий Кут. Бодай був не дивився! Там усе палахкотiло. Отой невеличкий шматочок рiдно┐ землi, обмежений з трьох бокiв болотами, рiчками та озерами, де вiн народився, жив i був колись щасливий, тепер вирував морем полум'я. Знизу бухало жовтогаряче, аж малинове пекло, звiдки линули голоси болю i вiдчаю, а зверху клубочився темний дим, що летiв у небо, пронизуване червоними iскрами. I все покривалося переможними вигуками нападникiв, iржанням коней та ревiнням нажахано┐ худоби. По греблi вели бранцiв. пх було небагато. Одягнутi хто в чому встиг вискочити з хатин, простоволосi, обсмаленi вогнем, закривавленi, вони вперемiш з худобою брели понуро, страдницькими очима оглядаючись назад, на рiдне село, що потонуло у вогнi. Добриня намагався впiзнати кого-небудь iз сво┐х, але впiзнати не мiг - нi чоловiкiв, нi жiнок, нi дiвчат. Всi вони здалеку здавалися на одне лице. Вiн довго ще на щось сподiвався - вдивлявся в кожну постать. Чи нiкого не пiзна║ iз сво┐х? Та нiкого не впiзнав. Пройшли сусiди - ближчi й дальшi, пройшли односельцi, а сво┐х не було, i Добриня зрозумiв, що ┐х уже й не буде. Надiя розтанула, випарувалася, як весняний снiг, i вiн опустив голову, вiдчувши, як щось важке й холодне наляга║ йому на плечi... Так вiн стояв довго. Дивився услiд валцi невiльникiв, яку повели до Жорнiвського лiсу, потiм поглянув на Калиновий Кут, що вже догорав. I з його очей бризнули сльози, там тепер димiлися чаднi згарища, чорнiли обгорiлi кущi та дерева. Щойно був Калиновий Кут - i не стало його! Iз розпачу його пробудив рiзкий голос Жадiгера: - Добрине! Де ти? Добрине! Добриня пiдвiв голову, поправив тверду кангу, що муляла шию, похмуро озвався: - Я тут! - Iди лишень сюди, паршивцю! Скажи сво┐м патлатим шаманам, щоб негайно вiдчиняли ворота! Iнакше i ┐м те буде, що тво┐м землякам! Iди! В першу мить Добриня хотiв було вiдмовитися виконувати цей мерзенний наказ, щоб Жадiгер розкраяв йому шаблею голову, тодi всьому був би швидкий кiнець - життю, мукам, горю. Але зразу ж подумав, що в такому випадку смерть рiдних залишиться не вiдомщеною, бо, крiм нього, нiкому буде вiдомстити. А душа палахкотiла ненавистю, i серце гримiло в грудях, i руки рвалися до збро┐... I вiн стримався. - Гаразд, джагуне. Тодi ходiмо разом! - сказав глухо. - Найкраще буде, коли ти сам це ┐м скажеш! Жадiгер засопiв, засовався в сiдлi. - А ще чого? Щоб пустили стрiлу в живiт? Iди сам, коли тобi кажуть! Добриня поторкав руками кангу. - То знiми хоча б оцю колодку! Бо й менi незручно, i що подумають обложенi! Як-не-як, а я ж, виходить, посол твiй! - Не посол ти мiй, а раб! I хай бачать служителi орусутського бога, що ┐х чека║, якщо не пiддадуться менi по власнiй волi! Iди! Добриня поколивав до ворiт. Скiльки разiв приходив вiн сюди, коли був пiдлiтком, - з радiстю i цiкавiстю, бо вiдкривав тут для себе новий свiт, а тепер прийшов ницим рабом, щоб розорити це мирне гнiздо, а його мешканцiв теж завдати в рабство. Йому перехопило подих, а невидима рука здавила болем горло. Вiн довго не мiг промовити жодного слова. - Ти хто? I чого тобi треба? - нарештi почулося згори, з брами. Його не впiзнали, i це пiддало йому духу. - Братi║... Це я... Добриня... Мене прислав до вас мунгальський сотник Жадiгер... Он вiн там сто┐ть... I я хотiв би поговорити з iгуменом Яковом. - Я iгумен Якiв, сину. - Iз-за дубового заборола показався чорний клобук, насунутий на голову. - 3 чим прислав тебе мунгальський сотник? I як ти, сину, потрапив до нього? Судячи по тому, що на ши┐ у тебе телiпа║ться бридке мунгальське ярмо, ти став ┐хнiм рабом? - Отче, ще кiлька днiв тому я був во┐ном i захищав Княжу Гору, а тепер ось - бачиш... - Бачу. Кажи, чого прийшов! - Жадiгер хоче, щоб ви вiдчинили йому ворота. Ось чого хоче клятий убивця! На ваших очах вiн сплюндрував, спалив Калиновий Кут, мо┐ всi загинули... А тих, хто залишився, потягнули в неволю. - Ми бачили, - вiдповiв iгумен. - А далi? - А далi... Вiн згоден залишити вам життя, якщо вiдчините ворота... Але не вiрте йому! Не вiрте клятому! То все обман! Всi ви станете рабами! Кожному з вас на шию почеплять ось таку канту, як у мене, i довiку вже не бачити вам волi! Краще смерть, нiж таке життя! Обороняйтеся! пх не багато - всього двi сотнi! А ви сидите за мiцним частоколом - тож можете протриматися якийсь час i покласти не одного поганина! Тримайтеся! Iгумен перехилився через забороло. Тепер було видно все його обличчя - крупне, заросле довгою бородою. Пiд рясою випиналися могутнi плечi, що так i просилися, щоб на них була надiта кольчуга. - Сину, - сказав вiн. - Тепер я бачу, що ти Добриня, той Добриня, якого ми колись знали i якому давали притулок за цими ворiтьми!.. Радий бачити тебе такимi Iди до мунгальського сотника i скажи, що ми мирнi божi люди i нiкого не хочемо чiпати, але якщо хто-не-будь зачепить нас, ми станемо не ченцями, а во┐нами! Так i скажи! А тепер - прощай! Бо наста║ наш смертний час! Жадiгер, не дослухавши, розлютився - гримнув: - Взяти приступом i спалити це кубло! I попiл розвiяти по вiтру! А шаманiв, котрi залишаться живими, забити в колодки i потягти пiд Киюв! Ми поженемо ┐х, як бикiв, у саме пекло бою! I хай там гинуть вiд рук сво┐х же! 10 До вечора i всю нiч мунгали довкола монастиря палили багаття, варили м'ясну сорбу з яловичини та конини, ┐ли, а потiм розгрiбали жар i на гарячiй землi вкладалися спати, накриваючись широкими заяложеними кошмами - i вiд того земля зберiгала тепло аж до ранку. А боголи в цей час працювали пiд наглядом молодих аратiв. При свiтлi багать звалили кiлька сосон, зробили три пороки i пiдтягнули до монастиря. Як тiльки зiйшло сонце, мунгали, поснiдавши прямо з котлiв пiдiгрiтою юшкою, оточили монастир. - Бийте пороками! - наказав Жадiгер, зупиняючись насупроти ворiт на вiддалi польоту стрiли. Молодi арати гарапниками пiдняли з землi полоненикiв, якi лише перед свiтанком прилягли спочити, i погнали до порокiв. - Бийте! Та сильнiше, смердючi свинi! Заляскали гарапники. Добринi удар прийшовся по головi та обличчю - на лобi здулася багрово-синя смуга. Нехотя загупали тарани. Задвигтiли ворота. З-за монастирсько┐ стiни виглянули ченцi - пустили кiлька стрiл, але нiкого не влучили, бо над пороками лежав товстий настил iз жердин. Кожен удар тарана вiдгукувався болем у серцi Добринi. Ось як трапилося: власними руками йому доводиться допомагати ворогам плюндрувати рiдну землю, вбивати сво┐х людей! I хоч Калиновий Кут був знищений без його найменшого втручання, вiн не мiг позбутися вiдчуття провини перед рiдними, перед земляками. Адже вiн був не з ними, а з ворогами! Не бився проти нападникiв, не випив смертну чашу разом з батьком, матiр'ю, братами, а з ворожого стану мовчки спостерiгав, як вони гинуть пiд шаблями чужинцiв, як палахкотить рiдна хата i щеза║ у вогнi, може, навiки його дорогий, милiший за все на свiтi Калиновий Кут! Вiн ледве тримався за шкарубку кору тарана. I це вiдразу помiтили наглядачi. Дошкульнi удари один за одним посипалися на його голову. - Проклятий орусут! Довго i натужно гупали пороки. Трiщало пiд ┐хнiми ударами старе дерево. Щоб ченцi не висовувалися з-за стiн, мунгали посипали ┐х стрiлами. Пiдпалювачi, ставши за вiтром, закидали дахи будiвель китатським вогнем, i там уже спалахнули ножежi. Майже одночасно утворилися проломи в стiнах i в брамi. В них з вереском кинулися баатури. Недосвiдченi в рукопашному бою ченцi не змогли стримати ┐х - i це був початок кривавого кiнця Лисiвського монастиря. Мунгали убивали ченцiв списами, шаблями, шокпарами або вражали стрiлами. Тим часом пiднявся вiтер - i роздмухав пожежу. Вогонь перекинувся на церкву та дзвiницю. Смолисте дерево зашкварчало i спалахнуло, мов солома. Тi з ченцiв, хто заховався в будiвлях, тепер змушенi були вибiгати надвiр, i тут на них накидалися баатури, зчiплювалися в по║динках. До обiду монастир перестав iснувати. Все, що могло, згорiти, згорiло. Поранених переможцi без жалю добили, а живих, уцiлiлих кинули до гурту полоненикiв. Серед них був i iгумен Якiв. - Господи, кара║ш нас за грiхи нашi! - перехрестився вiн i рясою витер на обличчi кров. Лiва щока його була розсiчена вiстрям шаблi. Кров стiкала на бороду i на рясу, падала червоними краплинами на холодну осiнню землю. Добриня вiдiрвав шмат сорочки - перев'язав рану. - Тримайся, отче! Заго┐ться! - Все в руцi Божiй... Дякую, сину. - Так, все в руцi Божiй, - погодився Добриня, але тут же важко, з болем, нiби погрожуючи комусь невидимому, вигукнув: - Тiльки чому та рука така немилосердна до нас?! Чому така важка! - Не богохульствуй, сину! - застерiг iгумен i поправив на обличчi пов'язку. - Не гнiви Всевишнього! Роздiл V. ОБЛОГА КИкВА "В лiто 6749 (1240). У той же рiк прийшов Батий до Ки║ва в силi тяжкiй зi многим множеством во┐в сво┐х i оточив мiсто i обступив силою татарською. I опинилося воно в облозi великiй. I став Батий неподалiк вiд нього, а во┐ його облягли город. I не чути було нiчого вiд скрипiння возiв його, ревiння безлiчi верблюдiв його та вiд iржання коней його. I наповнилася земля Руська[74] ворогами..." I було це напочатку осенi року кулкун-iля, тобто року Мишi. 1 Добриня оглянувся довкола. Це ж востанн║ бачить вiн сво┐ рiднi мiсця. З Лисiвського узвишшя видно далеко - на багато гiн. День був по-осiнньому похмурий, вiтряний. Сiре небо низько нависло над принишклою землею, над холодним Iрпенем та темними борами. В ньому шугало чорне вороння, i найбiльше його зiбралося над спаленим Калиновим Кутом. Звiдси тягнуло болотяною сирiстю, духом кровi та свiжими згарищами, що ще подекуди курилися ледь помiтними смердючими димами. У грудях заклекотало, вiддалося в серцi щемким болем. "Калиновий Куте! Калиновий Куте! Де ж ти подiвся? Що з тобою сталося? Тепер ти з'являтимешся менi, якщо живий буду, хiба що ввi снi чи спогадах, бо тепер тебе вже нiколи не буде, допоки й сонця-свiту на землi┐ Тепер на тому мiсцi, де ти красувався серед заростiв калини, жовто-зелених рокит та запашних лугiв, де не одне лiто гасали мо┐ босi дитячi ноженята, куди рвалася звiдусюди, де б я не був, моя душа, тепер там пустка, чорнi купи попелу та людськi трупи, над якими вже опуска║ться на страшну трапезу криклива ненажерлива галич... - Так думав Добриня, востанн║ вбираючи в себе красу i жах рiдного краю. - Там десь лежать непохованi батько, мати, брати, сестриця Ганночка... Прощайте, мо┐ рiднi! Прощайте навiки!" Його боляче штовхнули списом у спину - i вiн, хитнувши кангою, як вiл ярмом, рушив разом з iншими невiльниками услiд за кiнним загоном Жадiгера. Шлях лежав через Жорнiвку на Бiлгород. З дитинства знайомий шлях. Скiльки разiв про┐здив вiн ним - не злiчити, а тепер плететься знову i, мабуть, востанн║. Тут утратив вiн усе: домашн║ вогнище, рiдних людей, волю i навiть майбутн║. Душа була випалена, спустошена, збайдужiла. Все втрачено! Все! О Господи! Перед вечором валку невiльникiв обiгнав з вiйськом Менгу-хан i, не зупинившись бiля Бiлгорода, що вже горiв, узятий темником Бурунда║м, помчав прямо на Ки┐в. Невiльники прибули .туди лише наступного дня. I чим ближче було до мiста, тим бiльше люду - ратного i пiдневiльного - виднiлося на шляхах. Зi всiх усюд до нього поволi повзли, мов гаддя, незчисленнi монгольськi орди. Верхи на конях, на верблюдах, на возах ┐хали i ┐хали одягнутi в овечi кожухи, у заячi та вовчi шапки худi вилицюватi сини далеких азiйських степiв i пустель, i гвалт ┐хнiх гортанних голосiв змiшувався зi скрипом возiв, iржанням коней та ревом верблюдiв i затоплював увесь простiр довкола мiста. Нiчого подiбного Добриня нiколи нiде не бачив. Здавалося, ворушаться, здиблюються горби понад Либiддю i стугонять, гримлять незнаними досi пiдземними громами. I йдуть цi громи з пiвдня, вiд Росi, куди спрямував Батий свiй перший удар. Отже, майже вся Ки┐вська укра┐на вже захоплена чужинцями, затоплена полками кривавого Батиги. Залишився один вiльний, непiдкорений ще острiв - Ки┐в, та й той здрига║ться перед лицем грiзно┐ небезпеки. Валку зупинили в долинi над Либiддю. Звiдси, знизу, як на долонi, видно мiськi вали - вiд Бiлгородських до Золотих ворiт. Високi вони, могутнi! I рови, знав Добриня, перед ними глибокi┐ I люду багато на посiрiлих вiд часу й негоди дубових зоборолах - ген як усiяли ┐х кияни! Мов мурашки! Та поверта║ Добриня голову в протилежний бiк, i серце завмира║ вiд жаху - пре Бати║ва сила на Ки┐в! I нема║ нi числа його ордам, нi впину! Скiльки ┐х - сто, двiстi чи триста тисяч? Хто те║ зна║? Передовi загони вже охопили мiсто зi всiх бокiв, стали так щiльно, що навряд чи й пощастило б кому-небудь вислизнути з нього, хоч би хто й хотiв. То тут, то там спалахували короткi перестрiлки, що швидко затухали. Обидвi сторони промацували одна одну - чого хто вартий? Кияни, видно, страхалися неймовiрно┐, небачено┐ досi кiлькостi ворожих во┐нiв, що ворушилися внизу, як величезний мурашник, а монголи були враженi розмiрами мiста, висотою та могутнiстю його валiв. Всюди по долинi палали багаття. Пахло вареною кониною та бараниною. Добриня вiдчув, як йому звело судомою живiт, бо вiдтодi, як потрапив у полон, не те що не на┐дався, а цiлими днями, бувало, рiски не мав у ротi, живився тим, що знаходив пiд ногами або довкруж себе, - викинутим недогризеним маслаком, жменею зерна, знайденою у смердiвськiй стодолi, лiсовими горiхами, жолудями, ягодами калини та шипшини. Та хiба то ┐стиво? Тут же i на це не можна було сподiватися - тiльки на милiсть завойовникiв. Та милостi вiн не дочекався. Саме тодi, коли закiптюженi кухарi почали знiмати з тринiг над багаттями котли i дiлити мiж во┐нами м'ясо i юшку, прискакав Жадiгер з Товрулом та десятком Товрулових кешиктевiв[75]. - Добрине! - гукнув джагун, не злазячи з коня. - Вставай i ходи з нами! Менгу-хан вимага║ тебе до себе! Та швидше, хлопче, швидше! Жадiгер, як завжди, мав вигляд суворий, але голос лунав доброзичливо. Та й було чого! Менгу-хан знову звернувся до нього, щоб розшукав товмача. I вiн у думцi похвалив себе, що зберiг цьому боголовi життя. Взимку цей орусут принiс йому пiдвищення по службi - звання джагуна-согника; може, i нинi завдяки йому пощастить зiгрiтися ласкою джихангiра? Добриню привели до юрти Менгу, дали коня. - Сiдай! Обабiч нього зразу ж прилаштувалися кешиктени Товрула. Ще четверо стали позаду. "Бояться, щоб не втiк, - подумав Добриня i гiрко усмiхнувся. - Куди? Чи далеко забiжиш тут, серед такого стовпотворiння, та ще й з кангою на ши┐? Вiдразу спiймають!" З юрти вийшов Менгу - ковзнув поглядом по охоронцях, запитав кволо, бо почував себе хворим: - Все готово? - Все, каане, - вклонився Жадiгер. - Тодi рушаймо! До юрти лашкаркашi[76] 2 Золотисто-шовкове шатро Батия стояло на самому шпилi круто┐ гори[77] над Либiддю. Ханськi туленгiти та юртаджi[78] вибрали ┐┐ для ставки лашкаркашi не випадково. З не┐ через Либiдську долину добре видно Ки┐в, усю пiвденно-захiдну частину його валу з Золотими ворiтьми посерединi. Звiдси було зручно керувати туменами лiво┐ руки, що стали понад Глибочицею, i туменами право┐ руки, що обсiли мiсто збоку Хрещатицько┐ долини. А на випадок орусутсько┐ вилазки ханська ставка надiйно прикривалася Либiддю та ┐┐ заболоченою заплавою. Перед шатром стояв позолочений, з дев'ятьма хвостами монгольських якiв великоханський бунчук - тут. Коли Менгу з почтом ви┐хав на Бати║ву гору, небо прояснилося i туманна iмла над землею розсiялась. Сюди не докочувався гомiн вiйська, що затопило всi околицi. Жоден голос не порушував тут незвично┐ тишi. Туленгiти пiвколом громадилися позад хансько┐ юрти. Попереду, пiд тугом, шанобливо завмерли найближчi сподвижники Са┐н-хана - джихангiри та найвизначнiшi нойони - баатури, що прибули на курултай[79]. А сам Батий стояв попереду, над схилом гори i, склавши руки на грудях, мовчки дивився на Ки┐в. Був вiн одягнутий у вовчий кожух, на головi мав тимак з корсачого хутра. Нiхто не порушував дум лашкаркашi. Плоске обличчя Батия було жовто-сiре, непроникне. Тiльки рiдкi вi┐ його вузьких розкосих очей злегка тремтiли, i це свiдчило, що думка великого каана працю║ напружено. Вiн був другим сином Джучi, якому Чiнгiсхан вiддав, як старшому серед сво┐х синiв-джихангiрiв, усi захiднi землi, вже завойованi i ще не завойованi, але якi потрiбно було завоювати в майбутньому: Iбiр-Сибiр, Булгар, Башкорд, Дешт-i-Кипчак, Русь i Черкес до Тiмур-Кахалки[80]. Рання смерть Джучi не дозволила йому виконати наказ Потрясателя Всесвiту - завоювати ще не завойованi кра┐ни. Вiн помер 1227 року, за пiвроку до кончини самого Чiнгiсхана, несподiваною i страшною смертю - йому невiдомi злочинцi пiд час полювання в степу переламали хребет. Прошурхнула було чутка, що це сталося не без волi i згоди самого Чiнгiсхана, але зразу й погасла, бо за таку чутку рубали голови... Пiсля смертi Джучi великим кааном Захiдного улуса[81] мав стати його старший син Орду, але м'якотiлий добродушний Орду добровiльно уступив владу сво║му молодшому братовi Бату, що мав не тiльки тверде iм'я[82], а й твердий, жорстокий характер. Кажуть, i в цiй акцi┐ проявилася воля i далекогляднiсть ┐хнього великого дiда, який давно вже запримiтив у молодому внуковi Бату щось сво║, чiнгiсханiвське - непохитну волю, жорстокiсть i вiйськовi здiбностi... Як би там не було. Бату став володарем Синьо┐ орди, що посiла землi вiд Алтаю аж до Днiпра, землi майбутньо┐ Золото┐ Орди. З Орду жив вiн мирно, у братерськiй злагодi, мав його не тiльки за першого темника, а й за порадника i навiть у сво┐х ханських ясаках та ярликах[83] братове iм'я ставив попереду свого: "Ми, хани Орду та Бату, повелiва║мо..." Мабуть, це й стало причиною того, що його прозвали Са┐н-ханом, бо по вiдношенню до пiдкорених народiв, до сво┐х монголiв та навiть до нойонiв та бе┐в був вiн не справедливiший, нiж Чiнгiсхан, Джучi чи iншi джихангiри. Виконуючи волю Чiнгiсхана, Бату пiдкорив башкирiв, булгарiв волзьких, саксинiв, половцiв, черкесiв i весь Пiвнiчний Кавказ, половину Русi до Днiпра, а тепер, у рiк Мишi, розпочав свiй останнiй, вирiшальний похiд на вечiрнi кра┐ни. I першим у цьому походi упаде йому до нiг прадавня столиця Русi - Ки┐в. А останнiм... Однак хто те зна║, яке мiсто чи який народ упаде йому до нiг останнiм? Хiба що Вiчне Небо... Його великий дiд, По-трясатель Всесвiту, заповiв йому перед смертю дiйти аж до Останнього моря. I ось вiн вирушив у цей грандiозний похiд. Ще влiтку цього року заклав вiн за Iтилем, тобто за Волгою, свою нову столицю Бату-сарай i поставив перед розкiшною золотою юртою чорне знамено - знак вiйни. Три мiсяцi на цей заклик зi всього улуса збиралися до походу вiйськовi сили - переправлялися через Волгу i поволi, не поспiшаючи, простували на захiд сонця, а коли всi зiбралися i перейшли Дон та Донець, Бату вирушив i сам. Вiн швидко наздогнав вiйсько i пiшов прямо на давно розвiданi днiпровськi переправи побiля Росi... I от вiн тут - Киюв перед ним! Як же взяти його - ось питання! Батий дивився на грiзнi вали мiста, що ощетинилися тисячами воякiв, i думав. Довго думав. Та мiсто здавалося йому неприступним. Тодi вiн пiдняв руку - i монгольськi царевичi та найвидатнiшi нойони наблизилися до нього. Мовчки схилилися в чеканнi. Батий запитав коротко: - Джихангiри! Нойони! Ось перед вами Киюв! Як його взяти? Запала мовчанка. Нiхто не поспiшав розкривати рота. Батий повернув голову через лiве плече i побачив Менгу. - Мунке! Ти вже стояв раз перед ворiтьми цього мiста. Скажи - що нам робити? Менгу шанобливо вклонився. - Брате, я радий, що знову стою тут. Орусути-кияни побили мо┐х послiв. Тепер я прийшов сюди, щоб покарати зарозумiлих! Тому в мене одна думка: брати мiсто приступом i знищити його! I нiяких перемов з обложеними! - А ти, Субедею? - Батий перевiв погляд на свого вiрного пса, знаменитого старого полководця, що у свiй час ходив не раз у походи з Чiнгiсханом та Джучi. - Що ти скажеш? Худий жилавий старик поплямкав синiми губами, стягнув з голови сiру вовчу шапку i статечно вклонився. Його широке зморшкувате обличчя було суворе i темне, а вузькi вицвiлi очi каламутилися проти вiтру слiзьми. Голос його, як i вiн сам, був сухий, скрипучий. - Са┐н-хане┐ Батько й║ка-монголiв Чiнгiсхан, коли пiдступав до якого-небудь мiста, завжди посилав попереду послiв i пропонував обложеним почеснi умови для здачi. Нерiдко були такi, що пiддавалися нам, i це рятувало кiлька сотень чи й тисяч монгольських во┐нiв вiд неминучо┐ загибелi. Так робив завжди i ти, джихан-гiре. Чому ж нинi ма║ш вiдступитися вiд цього мудрого правила, заповiданого нам Священним Правителем? Субедей перечив думцi Менгу. Але вiн звик перечити джихангiрам ще з часiв Чiнгiсхана, бо покладався на його захист. А тепер за ним стояли слава великого войовника i лiта, що збагачують людину мудрiстю та безстрашнiстю. Батий повернувся до сво┐х полководцiв - темникiв та тисячникiв, обвiв усiх пильним поглядом, нiби чекав, що тi висловлять iншу думку, та всi мовчали. Тодi вiн поклав руку на плече "непереможному". - Так, мiй аталику[84]! Не будемо порушувати яси[85] Потрясателя Всесвiту. Пошлемо послiв i нинi - хай нiхто не скаже, що Са┐н-хан учинив несправедливо! Вiн плеснув у долонi - i в ту ж мить перед ним став сотник туленгiтiв. - Привести полоненика! Сотник враз щезнув. А Батий звернувся до Менгу: - Брате, ти обiцяв знайти досвiдченого терджумана. Вiн з тобою? - Ой║! - Давай його сюди! Менгу кивнув Жадiгеровi - i той привiв Добриню. Майже одночасно туленгiти поставили перед Бати║м виснаженого полоненика у драному половецькому чапанi i теж з кангою, як i в Добринi, на гаю. Вiн був без шапки, i на його нiчим не прикритiй головi кучмилося густе русяве волосся, що спадало майже до плiч. Щось дуже знайоме привидiлося Добринi в його очах, в його обличчi. Та що - нiяк не мiг уторопати. Знав напевне, що нiколи ранiш не зустрiчав цього молодика, i все ж не мiг позбутися почуття, що знайомий з ним. Цю загадку тут же розгадав Батий. - Цей богол, - сказав вiн, - син киювського бея Думитра Iльяс. Пiдведiть його до мiста i покажiть орусутському во║водi - хай упiзна║ сина. Може, зговiрливiший буде... Царевичi i нойони-баатури зацмокали язиками, загелготали: - Дзе-дзе! Мудра думка! Хто ж пiде послом? Батий повiв оком по колу. - Надамо цю честь нашому достославному братовi Мунке. - Небезпечно посилати джихангiра, - зауважив Субедей. - Орусити дiзнаються, хто вiн такий, - уб'ють. - Не уб'ють. У нас заложником залишиться Думитрiв син, - заперечив Батий. - Та й не треба йти йому в мiсто - перемовиться на вiдстанi, через рiв. - Дякую, брате, за ласку i довiр'я, - схилив голову Менгу. - Хоча, правду кажучи, особливо┐ радостi вiд майбутньо┐ посольсько┐ мiсi┐ не вiдчуваю, бо впевнений, що закiнчиться вона невдачею, як i взимку. Та Батий пiдняв угору вказiвний палець, промовив урочисто: - Мунке! Скажи завтра Думитровi, що менi жаль знищувати таке гарне мiсто, якому нема║ рiвних у цiлому пiвсвiтi - вiд Керулена до Дунаю. I якщо Думитровi воно дороге, якщо вiн хоче зберегти його для себе i сво┐х нащадкiв, то хай вiдчинить ворота i виведе в поле його мешканцiв. За це обiцяю всiм життя, а Думитровi владу та життя сина... Якщо ж вiн не погодиться на це, то скажи, що син загине лютою смертю, i дай нiч на роздуми, а пiслязавтра вранцi, якщо Думитро не прийме наших умов, виведи його сина перед Золотi ворота i привселюдно зламай йому хребта! - Зрозумiв, Са┐н-хане, - схилив голову Менгу. - Зроблю все так, як ти сказав. - I починайте по-справжньому облягати Киюв, - додав Бату, звертаючись до всiх. - Ми вже третiй день тут - тож пора обступати його так щiльно, щоб жодна миша не вислизнула з мiста! Вiн рушив до шатра, i всi розступилися i схилилися перед ним, утворюючи широкий прохiд. 3 Добринi не пощастило в той день чи вночi зустрiтися з Iллею. Лише наступного дня, коли пiсля туманного ранку, що повiльно пiднiмався з-за Днiпра, блиснуло сонце i осяяло все довкруг скупим осiннiм свiтлом, доля звела ┐х вiч-на-вiч на майданi перед Золотими ворiтьми. ┐х обох привели сюди. Тепер Добриня пильнiше придивився до полоненика. Сумнiву не було - Iлля. Справдi - гарний. Яснi розумнi очi, крутий лоб, прямий нiс, злегка закучерявлене волосся, що спадало на плечi. Все - як у Дмитра! Безперечно, це вiн! Бояриня не погрiшила проти iстини. - Здоров будь, Iлля! - тихо привiтався Добриня. Той стрепенувся. - Ти мене зна║ш? Звiдки? Хто ти? Охоронцi не звертали уваги на ┐хню розмову. - Я Добриня... Цього року я бував частим гостем тво║┐ сiм'┐, знаю боярина Дмитра, бояриню Анастасiю, Янку, братiв тво┐х. - Чоловiче! Просто не вiриться! Ти був у нас дома? Так недавно! Як же ти опинився тут? - Мене во║вода Дмитро послав на Рось, i я затримався на Княжiй Горi, аж поки потрапив у полон. - Як же мо┐? Всi живi-здоровi? - Всi живi-здоровi. Янка виросла, брати поженилися... - Ну, вони поженилися ще при менi. - Всi за тобою побиваються... Горюють... Iлля заплющив очi. - Боже, Боже! Бути так близько - i не побачитися! - прошепотiв крiзь сльози. - Повернутися додому, та як - нещасним рабом! Та ще й на погибель киянам i сво┐м рiдним! Краще б менi було загинути, нiж тепер бути iграшкою в руках ненависного ворога! Добринi здалося, що Iлля до кiнця не усвiдомлю║, для чого його привели сюди i яка жахлива смерть чека║ на нього, якщо кияни не вiдчинять браму перед Бати║м. Звичайно, це буде жорстоко - вiдкрити йому всю правду. Однак iншого виходу не було. Вiн повинен знати все, щоб несподiвана звiстка пiд час перемов з во║водою Дмитром не застала його зненацька. Тому Добриня наважився: - Iлля... - Вiн поклав руку сво║му спiвбесiдниковi на плече. - Чи тобi вiдомо, що князя в Ки║вi нема, а во║водою призначений твiй батько? - Так, я це знаю, - вiдповiв Iлля. - Про це я дiзнався ще в Ордi, коли мене одного разу привели до самого Батия i поставили в ряд таких же, як i я, рабiв. Було нас не менше сотнi, i, як виявилося, всi ми носили спiльне iм'я - Iлля. Це нас здивувало i насторожило. Для чого нас зiбрали сюди? Незабаром нам стала вiдома причина такого дивного зборища. До нас вийшло кiлька нойонiв, половець-товмач та наш землячок - без канги, ситий i добре вдягнутий. Ти ж зна║ш, що нашого брата можна зразу вiдрiзнити вiд половця чи татарина. - Знаю. Що ж далi? - А далi - наперед вийшов товмач i спитав: "Вас тут багато, i всi ви прозива║тесь Iллею, та нам потрiбен лише один з вас - син ки┐вського тисяцького Дмитра. Чи ║ вiн серед вас?" Наш стрiй ворухнувся, загув, а я на якийсь час утратив здатнiсть i рухатися, i розмовляти. Ось воно що! Це ж мене розшукують! А для чого? Я розумiв, що не для добра, i мовчав. "Отже, нема║ такого? - перепитав товмач. - А хто з Ки║ва?" Знову нiхто не вiдгукнувся. Тодi товмач звернувся до нашого землячка: "Домане, дивись!" Тут Добриня вражено вигукнув: - Як ти сказав? Доман? - Так, Доман... А ти його зна║ш? - в свою чергу здивувався Iлля. - Ще б пак! Вiн теж був разом зi мною у Ки║вi. Це мiй лютий ворог... Але розповiдай далi! - Так ось цей Доман почав пильно розглядати невiльникiв, i я зрозумiв, що вiн зна║ батька, матiр, братiв i хоче впiзнати мене. Йому, безперечно, було вiдомо, що я потрапив у татарський полон. Та оскiльки вiн мене нi разу не бачив, то i впiзнати не мiг. Тодi вiн вибрав шiстьох чи сiмох найбiльш, на його думку, схожих на уявного Iллю i сказав: - Один з них - син во║води Дмитра. Як не дивно, я опинився серед них, i нас по черзi почали катувати. Розрахунок у наших мучителiв був простий: якщо серед вiдiбраних ║ Iлля, син ки┐вського во║води, то вiн, не витримавши знущань над собою або товаришами по нещастю, сам призна║ться. Так воно i сталося. Я справдi не витримав. Коли четверо дужих, мов цербери, туленгiтiв схопили одного з мо┐х товаришiв, що стояв крайнiм у ряду приречених, роздягли догола, пiдняли за руки i ноги над багаттям i почали припiкати йому груди й живiт, так що той, звиваючись, як вуж, вiд болю, закричав на весь степ, я вискочив наперед i вигукнув: - Припинiть! Не катуйте його! Я - син Дмитра! Так мене змусили виказати себе, i тепер я знаю i розумiю, для чого я був потрiбен Бати║вi. Добриня сумно похитав головою. - Боюсь, ти зна║ш i розумi║ш не все до кiнця. Та Iлля вiдповiв твердо: - Знаю! Все знаю! Я вже трохи розумiю ┐хню мову i второпав, що сказав учора Батий... Менi зламають хребет! - Ну, якщо во║вода Дмитро вiдчинить ворота мiста, то, може, i не зламають. - Нi, вiн не вiдчинить! - вигукнув Iлля, i очi його блиснули рiшучiстю. - Вiн не вiдчинить! Я знаю батька! Та й кияни не дозволять йому зробити це, хоч би вiн i хотiв! Добриня полегшено зiтхнув. Так ось який наймолодший син во║води! Зда║ться, на нього можна покластися! Але вiн не хотiв позбавляти його надi┐, тому сказав: - Ну, може, все обiйдеться щасливо... Та Iлля не захотiв прийняти примарно┐ розради. - Не обiйдеться. Ти не зна║ш мунгалiв! Добриня криво усмiхнувся. - Не знаю!.. Ще й як знаю! Але на рожен лiзти не раджу. Пiд час зустрiчi з батьком будь стриманий... Тут пiд'┐хав хан Менту в оточеннi сотнi кешиктенiв, i ┐хня розмова припинилася. - Все готове для перемов? - спитав вiн. - Все, - коротко вiдповiв Жадiгер. - Тодi - рушаймо! Кияни перехилилися через заборола, мовчки стежили за монгольським посольством. Нi погроз, нi крику - сувора напружена тиша. Менгу зупинився за перестрiл до ворiт. Не злазячи з коня, пiдняв угору камчу - ткнув нею прямо на заборола. - Погляньте - орусути бояться нас! Вони тремтять! Скажи ┐м, терджумане, що я знову прийшов до них! Я - Мунке!.. I запитай вiдразу, чи ║ серед них во║вода Думитро. Я хочу говорити з ним! Добриня приклав долонi до рота - гукнув: - Кияни, перед вами хан Менту! Вiн хоче говорити з во║водою Дмитром! Згори зразу ж почувся голос во║води: - Я тут, Добрине! Я впiзнав тебе! I радий, що ти живий-здоровий! Добриня стрепенувся, знайшов во║воду, який стояв не там, де завжди, на вежi Золотих ворiт, а просто на валу, на тiй його частинi, що спускалася до Хрещатого яру. - Во║водо, во║водо! - вигукнув вiн. - Не звинувачуй мене в тому, що не попередив тебе завчасно про ворожу навалу. Лише встиг я добратися до Княжо┐ Гори, як зразу ж був змушений захищати ┐┐. Там же потрапив у полон. Не осуджуй за це нiкого! Ми билися скiльки мали сили - i не одного нападника вiдправили на той свiтi Втрати ворога теж не малi - i це виправдову║ нас! - Я все знаю, Добрине, i нiкого не звинувачую. Шкодую лише, що не можу зараз обняти тебе. Ти зробив усе, що мiг. З чим же нинi прийшов до нас Менгу-хан? - Його прислав до тебе, во║водо, сам хан Батий. Хоче, щоб ти вiдчинив ворота мiста i здався на милiсть переможцiв! - Але ж вiн ще нас не перемiг! - вигукнув Дмитро. - Про яку ж милiсть переможцiв може йти мова? Менгу нетерпляче засовався в сiдлi. Добриня переклав. Менгу спалахнув. - Передай йому все дослiвно!.. Ми не сумнiва║мося в перемозi! Але щоб не проливати нi вашо┐, нi нашо┐ кровi, Бату-хан пропону║ тобi, Думитре-бею, почесну здачу. Вiн обiця║ всiм киянам життя i посильний, справедливий податок. Ти згоден? - Нi. - Чому? - Сила у вас велика, Менгу-хане, - спокiйно пояснив Дмитро. - Але у нас теж не мала. Позмага║мося - от i видно буде, хто кого переможе. А здаватися без бою - ганебно для справжнього во┐на! Не здалися ми тодi, коли ти вперше пiдступив до Ки║ва, не здамося i нинi! Така наша вiдповiдь на тво┐ слова! - Не поспiшай, Думитре! Спочатку пильно приглянься ось до цього молодого раба, що сто┐ть поряд зi мною, - не впiзна║ш? - I вiн ткнув камчею в плече Iллi. - Дивися! Дивися пильнiше! Тисячi киян стежили за цi║ю розмовою. На валах стояла мертва тиша. Лише легкий подих вiтру та гороб'яче цвiрiнчання порушували ┐┐. Дмитро перехилився через забороло, довго вдивлявся у зарослого обiдраного мунгальського невiльника з колодкою на ши┐. - Нi, не впiзнаю! Далеко! - Ну, як же, во║водо! Невже сина не впiзнав? Дмитро перехилися ще дужче. - Iлля? Це ти, Iлля? У Iллi з очей бризнули сльози. А з горла вирвався не людський голос, а якийсь хрипкий натужний клекiт: - Е... а... а... у... е... а!.. Зда║ться, вiн хотiв сказати: "Це я, тату, це я!" Та замiсть слiв крiзь плач проривалися однi нерозбiрливi вигуки, який не мiг розiбрати нiхто. Один Дмитро по тому клекотовi вiдразу впiзнав його i схопився за голову. - Iлля! Сину мiй! Iлля!.. - Тату-уi - нарештi спромiгся на слово i Iлля. - Тату-у!.. В тих вигуках не почулося нi крупинки радостi, а пролунав страшний вiдчай, що одночасно вибухнув iз двох сердець - батькового й синового. Все замовкло навкруги. Навiть вiтер притих i горобцi принишкли. I лише через довгу хвилину по ки┐вському валу прокотилося ледве чутне людське зiтхання - о-ох! Та й воно зразу розтануло, нiби його й не було. Дмитро простягнув униз руки, нiби хотiв вихопити сина з ворожого кiльця i перенести на вал, в оточення рiдних людей, а Iлля рвонувся йому назустрiч, але мiцна Жадiгерова рука притримала його. Менгу розплився в хижо-солодкiй усмiшцi. - Упiзнав-таки сина, Думитре-бею? Упiзнав! Тепер, гадаю, ти розумi║ш, що ми недарма привезли його сюди. Вiдчини нам ворота мiста - i матимеш сина! Живого, здорового! Киюв залишиться цiлим, неушкодженим, люд киювський сидiтиме в сво┐х житлах, як i сидiв, а дзвони ваших церков i вашi бородатi шамани-попи прославлятимуть тебе вiчно пiд Вiчним Небом - за здоровий глузд i добре серце! Послухайся мо║┐ поради - здайся на милiсть нашого справедливого Са┐н-хана! Здайся! Стань нашим андою[86], союзником i йди разом з нами на вечiрнi кра┐ни! Дмитро вислухав його мову i зразу ж вiдповiв: - Нi, цього не буде! Ки┐в без бою ми не здамо! Менгу налився кров'ю. - Нерозумний! Що ти робиш? Ти прирiка║ш сина на люту смерть! Даю тобi нiч на роздум, а завтра, якщо не вийдеш з поясом на ши┐ i по вашому орусутському звичаю з хлiбом-сiллю, ми ось тут, на цьому мiсцi, злама║мо йому хребта i кинемо здихати, а ти дивитимешся на його муки i проклинатимеш ту мить, коли Вiчне Небо вiдiбрало у тебе розум i ти вiдмовився пiти на угоду з непереможними й║ка-монголами, не захотiв стати нашим побратимом, щоб спiльно воювати проти наших ворогiв! Невже у тебе, орусуте, кам'яне серце? Подумай! Почувши цi слова, Дмитро схитнувся. Його пiдтримали сини Микола та Степан, що, як i батько, занiмiвши, слухали цю мову. - Боже! - простогнав Дмитро. - Бiдний Iлля! Нещасний сину мiй! Краще б тобi не з'являтися було на бiлий свiт! Краще б менi було померти вчора, нiж сьогоднi я маю завдавати тебе на лютi муки! Боже! Ти ж зна║ш, що Ки║ва я не здам! Не здам, хоч би мала загинути вся родина моя! Навiщо ж ти. Боже, не прибрав мене ранiше? Навiщо посила║ш менi такi жорстокi, нелюдськi випробування? - Тату! - гукнув Iлля. - Я готовий на все - на смерть i на муки! Не пiддавайся нечестивцям! Бо все то - обман! Об однiм прошу - не кажи матерi та сестрицi Янцi, що я тут i що мене чека║ завтра. Хай вони не знають цього! пм легше буде! А ти - тримайся! За мене не думай! Захищай Ки┐в! Обороняй його до кiнця! I хай я буду першою жертвою в цiй, оборонi! Прощай, батьку! Прощайте, братове! Вiн хотiв сказати ще щось, але його заступив собою ведмiдькуватий Жадiгер. - Досить! А Менгу спитав Добриню: - Що сказав наостанку темник Думитро? Згоден вiн здати Ки┐в чи нi? - Нi. - I навiть страта сина не ляка║ його? - Ляка║. Але Ки║ва здавати не збира║ться! - О Вiчне Небо! О Високе Небо! Мангуси затьмарили його розум! Нещасний!.. Чи ж вiн до кiнця уторопав, що завтра його син лежатиме тут i конатиме в страшних муках? Ти правильно йому розтлумачив? - Вiн зна║ про це. - Тодi нам нiчого бiльше робити тут! - з досадою вигукнув Менгу i повернув коня назад. 4 Темна осiння нiч важко налягла на Ки┐в та його околицi. На заборолах - чатовi. Вони чутко вслухаються в темряву, що ста║ ще густiшою вiд далеких татарських багать, що оперезали мiсто. Там форкають конi, гавкають собаки, ремига║ захоплена по селах на м'ясо худоба, перегукуються караули. А в мiстi - темно i тихо. Нi багать, нi голосних розмов. Нiби страшне Бати║ве нашестя всiм зацiпило вуста-Навiть собак не чути, якi в мирнi часи нерiдко валували вечорами аж до пiвночi. Тiльки де-не-де у вiконцях блимав вогник свiчки чи лучини, та й той швидко згасав, нiби боявся, що його помiтить ворог. Лиш у хоромах во║води Дмитра довго не гасне свiча. За столом сидить уся сiм'я. I нiкого чужого. Всi вкрай засмученi, у печалi жiнки плачуть, а бояриня Анастасiя схилилася на стiл, i ┐┐ плечi, вкритi барвистою хусткою, здригаються вiд глухого ридання. Янка, теж у сльозах, гладить матiр по плечах рукою, втiша║: - Мамочко! Рiднесенька! Не плач! Чу║ мо║ серце - не загине Iлля! Не знаю, звiдки в менi така вiра, але вiрю - не загине! Не плач, не ховай його завчасно! Та й себе разом з ним! Всi похмуро мовчать. Микола нахилився батьковi до вуха - шепоче: - Iлля ж просив не казати матерi... Во║вода скрушно стена║ плечима. - Ну, як же не сказати? Все одно дiзналася б... А бояриня судорожно хапа║ Янчинi руки, цiлу║ ┐х, притиска║ собi до обличчя, мов шука║ в них розради й захисту, а потiм знову заходиться вiдча║м: - А-а-а!.. Не вiрю! Нiкому не вiрю! Загине вiн! Загине синочок мiй!.. Не загляну я в його яснi очi, не почую його голосу, не доторкнуся до його бiлого лиця!.. Навiщо менi жити! Янчинi губи кривляться, очi наповнюються слiзьми, i дiвчина, припавши до матерi, почина║ голосити теж - а-а-а! пм поспiшили на пiдмогу невiстки, i в хороминi вкотре за вечiр вибуха║ сльозами i криком розпач. Дмитро - нiби занiмiв. Сидiв похмурий, зчорнiлий. Болючi думи охмурили його чоло, стягнули н