що йшла позаду, - тс-с-с! - i завмер за рогом. Вони впiзнали голоси Марiам та боярина Iллi. Самих молодят не видно було в темрявi. Мабуть, вони щойно зайшли в двiр i стояли пiд дашком ганку, щоб не мокнути пiд дощем. Та ┐хнi голоси, хоча вони говорили тихо, доносилися виразно. Батько й мати стали мимовiльними свiдками розмови дочки з боярином Iллею. пм би було озватися, показатися, але ноги мов прикипiли до землi. - Нi, я завтра не вийду - не проси! I так мати вже запiдозрила, що я зустрiчаюся з тобою, мiй милий. Прямо сказала менi про це сьогоднi. Я якось викрутилася, а завтра вже не викручуся, - сказала Марiам. - Хай уже днiв через два. - Та ти що, дорога, через два днi! - вигукнув Iлля. - Два днi для мене - як два роки! Ти ж зна║ш, що я не можу й пiвдня прожити, не побачивши тебе, не поцiлувавши тво┐х оченят! - Це ти зараз так кажеш, - заперечила йому дещо вередливим голосом Марiам. - А потiм забудеш мене, нiби й не знав. Подума║ш - якась iудейка! Над нею можна i посмiятися! Хiба не так? Чути було, як Iлля пригорнув ┐┐, поцiлував. - Звiдки такi думки, Марiам? Чому ти заговорила про це? Невже ти можеш повiрити, що я кину тебе, та ще й насмiюся з тебе? Нi, такого не буде! Нiколи такого не може бути, бо я люблю тебе так сильно, що ладен життя сво║ вiддати за тебе! - Любий мiй! - шепнула Марiам, i тепер було чути, як мiцно поцiлувала вона свого коханого. - Гаразд. Хай буде завтра! Чекай мене там же, як стемнi║. Я вже якось вирвуся вiд матерi, а батько приходить пiзно. Якось вирвуся, хоч би i посваритися мала! Он я яка! - Мо║ голуб'ятко! Я знав, що ти така! Я знаю, що ти коха║ш мене, а я тебе - безмiрно! За тебе я i на вогонь пiду! - Я теж... - ледь чутно вiдповiла дiвчина. Потiм була довга тиша. Потiм брязнула хвiртка, грюкнули хатнi дверi. Iсаак i Ребекка ще довго стояли онiмiлi, не в силi вимовити слова, ┐м раптом вiдкрилася найбiльша та║мниця душi рiдно┐ дитини, найрiднiшо┐ i ║дино┐ кровинки, щастям яко┐ вони жили i хотiли прожити всi останнi днi свого життя. - А ти казала! - нарештi порушив мовчанку Iсаак.Мовчи та диш! - Та я що! Я нiчого! - глибоко зiтхнула Ребекка i сторожко рушила до ганку. 3 В тi осiннi похмурi днi, коли навколо Ки║ва зашморгнулася мiцна монгольська петля, король мадярiв Бела Четвертий отримав вiд Батия листа i, ознайомившись з ним, негайно закликав до Пешта сво┐х васалiв - можновладних банiв-феодалiв, щоб порадитися, як бути. Бани з'┐жджалися неохоче i дихали лиховiсне, бо короля не шанували i ставили нi в грiш, а намагалися всiма засобами випручатися з-пiд його влади i зажити самостiйно - королев'ятами. Бани сидiли у великiй королiвськiй залi за гостинним столом. Все було приготовлене для учти. Однак з ┐┐ початком король не поспiшав, поглядав крiзь вiкно у двiр - видно, чекав ще когось. Нарештi знадвору долинув тупiт копит, людський гомiн, почувся грюкiт дверей - i до зали зайшли хан Котян з п'ятьма синами та половецькими вельможами. Одягнутi в блискуче, шите срiблом та золотом вбрання роботи вiзантiйських кравцiв, вони поважно вклонилися королевi, його найяснiшому братовi Коломану та високому зiбранню i прослiдували наперед, за окремий стiл, указаний ┐м мажордомом. Бани переглянулися, глухо загули. Всiм у кра┐нi була вiдома ┐хня неприязнь до половцiв, що пiсля появи ┐х в Угорщинi стали вiйськовою - i не малою! - опорою королiвсько┐ влади. Тепер ┐м з ласки короля доводиться сидiти поряд з цими дикими степовиками, якi лише з примусу, бо нiде було дiтися, прийняли католицтво! Король пiдвiвся i пiдняв руку. - Достославнi панове! Держателi землi Угорсько┐! Високошанованi мною родичi, хане Котяне i вся братiя половецька! Закликали ми вас з братом мо┐м Коломаном сюди для того, щоб сповiстити, що богопротивний нехрист-язичник Батий надiслав нам листа. Правда, дiйшов лист до нас запiзно, через третi руки, бо посольство хана Батия в дорозi було затримане князем суздальським, i лист ним був вiдiбраний. Лише згодом, коли з нашо┐ далеко┐ прабатькiвщини, Великой Угорщини, повертався додому посланий туди Папою Римським з посольською мiсi║ю брат Юлiан, князь передав ним того листа. Вiн був написаний язичницькими лiтерами на татарськiй мовi. Пере┐жджаючи Куманiю, брат Юлiан знайшов якогось язичника, який переклав його зрозумiлою нам латиною, а ми вже - нашим письмом. Послухаймо його i подумаймо, що вiдповiсти! Бела ще не закiнчив мови, як зал вибухнув обуренням, лайками та прокльонами. I неясно було, кого лають бани: Батия, короля чи половцiв, бо в тому гаморi i гармидерi чулися рiзнi наймення. Король знову пiдняв руку i довго ждав, поки розхвильоване магнатство заспоко┐ться. Потiм узяв листа i почав читати: - "Я, хан, посол Царя Небесного, якому вiн дав владу над землею пiдносити тих, хто пiдкоря║ться менi, i придушувати тих, що противиться менi, дивуюся тобi, королю угорський. Хоча я в тридцяте посилаю до тебе послiв, ти чомусь нi одного з них не повернув до мене назад, та й сво┐х послiв анi листiв не шлеш. Знаю, що ти король багатий i могутнiй, i що много у тебе во┐нiв, i один ти правиш великим королiвством. Тому-то тобi важко по добрiй волi менi пiдкоритися. А це було б краще i кориснiше для тебе, коли б ти пiдкорився менi добровiльно. Дiзнався я зверх того, що рабiв мо┐х, куманiв, ти трима║ш пiд сво┐м захистом. Я наказую тобi надалi не тримати ┐х у себе, щоб через них я не став проти тебе. Куманам легше тiкати, нiж тобi, оскiльки вони, кочуючи в шатрах, можливо, i в змозi тiкати. Ти ж, живучи в будинках, ма║ш замки i мiста: як же тобi уникнути руки мо║┐? Подумай - i пришли послiв, щоб я взяв тебе пiд свiй захист, як данника мого!" Король замовк. Вражене i приголомшене почутим, вельможне зiбрання теж нiмувало, лише поволi приходячи до тями. Про Батия чули всi. Знали, що вiн погромив половину руських князiвств, знищив половцiв, пiдкорив башкирдiв, булгар, буртасiв, саксинiв та асiв. Але нiхто i в думцi не мав, що наступить час, коли Батий зверне свiй погляд також на далеку вiд нього Угорщину, розташовану за високими горами, в самому серцi квропи, на благословенних просторах Придунав'я. Нiхто нiколи не думав, що таке можливе. Де та Волга, а де Дунай! I ось - на тобi! Заздренне око Бати║ве досягло i сюди, за гори Карпати! Тепер - жди бiди! I чомусь нiхто не пригадав, що й самi мадяри кiлька сотень рокiв тому iз-за далеко┐ Волги перекочували в саме серце квропи, захопили межирiччя Тиси та Дунаю i поволi почали розширювати сво┐ володiння за рахунок навколишнiх, переважно слов'янських, племен, вогнем i мечем нав'язуючи ┐м свою мову i свiй спосiб життя. Зате вiдразу почали дошукуватися причини - чому Батий саме на Угорщину звернув увагу? к ж Русь, Литва, Польща, Валахiя, Болгарiя... к нiмцi, франки, римляни... Нi, чомусь саме Угорщина впала йому в око! Недарма кажуть: що в кого на умi, те i на язицi. - Це все через половцiв! Це через них поклав Батий на нас гнiв! - вигукнув гоноровитий i не залежний нi вiд кого, навiть вiд короля, магнат Iштван Сегедський.- Батий прямо говорить про це в листi! Коли б хан Котян не привiв на нашi землi сво┐х недобиткiв, коли б король не дозволив йому поселитися в угорськiй пуштi i не перетягнув його разом зi всi║ю ордою в нашу святу католицьку вiру, Батий просто не згадав би про нас! Вiн не знав би, що iсну║ на землi така кра┐на - Угорщина! Тепер - ма║ш! Через половцiв, що втекли вiд його шаблi, ми потрапили самi пiд його гнiв! Вiн рикав, мов бик. Його чорна шерсть на обличчi на┐жачилась, крута, дебела шия налилася кров'ю, а буйволячi очi витрiщилися на короля так, нiби хотiли спопелити його. Iскра кинута. Кинута на пiдготовлений грунт. Присутнiсть тридцятитисячно┐ орди хана Котяна в Угорщинi була корисна королевi, змiцнювала його несказанно, i це бiсило можновладне магнатство, бо зв'язувало йому руки в боротьбi з королем. Тепер, зда║ться, настав час розрубати цей ненависний союз. Гнiв спалахнув, як суха солома, i гучним громом покотився попiд високим склепiнням зали. - Геть куманiв з нашо┐ землi! Це вони виннi! - Вигнати ┐х! Видати Бати║вi, на розправу! - Вони посiли нашi землi! - Почувають себе тут, як удома! Король Бела замахав руками, намагаючись утихомирити це роздратоване, розбурхане стадо розлютованих буйволiв. За ним пiдхопився королевич Коломан - теж щось кричав. Але в загальному гармидерi ┐хнiх голосiв нiхто не чув i не хотiв слухати. Навпаки, зрозумiвши, що король хоче захистити сво┐х родичiв-половцiв, бани зчинили ще дужчий галас. Хтось забажав кровi. Хтось вихопив шаблю. - Геть степовикiв! Смерть королiвським конюхам! Хани збилися в куток, спiдлоба зиркаючи на грiзний натовп, що наближався до них з прокльонами i погрозами. Котян шепнув синовi Тiгаку, що опинився поряд нього: - Бачиш дверi? Там, за королем? Тiкай туди, бо зараз пролл║ться кров! Через королiвськi поко┐ спустишся вниз - i до сво┐х! У бiйку не вступай - я наказую тобi! Рятуй народ наш! До них уже бiгли. Над головами нападникiв заблискотiли щаблi. Король кинувся навперейми раптово знавiснiлiй юрбi. - Панове! Що ви робите! Це ж нашi союзники! - Тво┐ союзники, а не нашi! - ревнув Iштван Сегедський i з розмаху рубонув хана Котяна по головi. Той упав, обливаючись кров'ю. Хани вихопили шаблi - почали вiдбиватися. Дзвякнула сталь, загуркотiв, перекинувшись, стiл, закричали пораненi, захрипiли вмираючi. Все закрутилося, як у шаленому вирi. У цiй круговертi нiхто не помiтив, як Тiгак вiдступив назад, у напiвтемний закуток, i поза колонами шуснув у дверi. Вiн ще встиг оглянутися i побачити, як загинули, порубанi на шмаття, його брати та iншi родичi, а тодi у розпачi великому кинувся геть. Стража, що хотiв зупинити його, вiдштовхнув, перебiг кiлька поко┐в i мармуровими сходами збiг униз. На широкому подвiр'┐, бiля конов'язi, стояло багато коней, вешталися конюхи, слуги, озбро║нi магнатськi охоронцi. Вiн бистрою стрiлою притьмом промчав мимо них - до невеликого гурточка половцiв, що в дальньому кутку двору стерегли ханських коней, з лету стрибнув у сiдло i гукнув: - Наших побили! Тiкаймо! Вперед! За мною! Двiчi повторювати наказ йому не довелося. Та й не оглядався вiн. Половцi миттю попадали у сiдла i, охопленi жахом, помчали услiд за молодим ханом. Вирвавшись iз ворiт замку, вони навскач рвонули на схiд, де в пуштi, нiчого не вiдаючи, спокiйно випасали сво┐ стада i табуни ┐хнi роди. Другого дня, опiвднi, Тiгак доскочив до половецьких становищ. Жахлива звiстка блискавично поширилася по степу i пiдняла всю орду. Тiгак бив себе в груди i кричав: - Мадяри порубали наших ханiв! Смерть ┐м! Смерть! Серце мо║ бажа║ помсти! Криваво┐ i справедливо┐ помсти! За батька Котяна, за братiв, за iнших ханiв наших!.. Люди! Знiмайте юрти! Лаштуйте вози для дальньо┐ дороги! Ми пiдемо в Болгарiю - там приймуть нас! Але ми залишимо пiсля себе на цiй землi кривавий слiд! На коней, во┐ни! Шаблi наголо! Не жалiйте нiкого - нi старих, нi малих! Помсти бажають нашi серця! Помсти бажають душi загиблих ханiв! Палiть i нищiть усе нещадно, щоб земля пiдпливала кров'ю i небо палало вогнем! Уперед, джигiти, i горе мадярам! Так нерозважливий, нерозумний вчинок угорських магнатiв призвiв до страшних для кра┐ни наслiдкiв. Тiгак вогнем i мечем прорубав собi широкий шлях з угорсько┐ пушти в Болгарiю i залив його кров'ю тисяч безвинних жертв, освiтив його пожарами, скропив слiзьми мадярських дiтей[94]. I це - напередоднi монголо-татарського вторгнення! 4 Останнi днi Добриня жив нiби в рожевому туманi. Кохання з Янкою, що спалахнуло з шаленою силою, перевернуло його душу, пiднесло над буденнiстю - до самих небес. Зовнi вiн залишався таким же спокiйним, урiвноваженим, як i ранiш, хiба що попрохав Василакiя, щоб пiдстриг розрослий чубище, та голився кожен день, чим немало дивував бородатих киян, а в душi вiдчував якусь могутню силу, що хтозна-звiдки взялася, якусь незбагненну радiсть, несподiвану i навiть кощунську для того становища, в якому опинився Ки┐в. Душа його спiвала. Так пояснював вiн сам собi цей дивний стан, що охопив його пiсля випадково┐ зустрiчi з Янкою на валу бiля Лядських ворiт. Душа його спiвала вiд кохання, вiд усвiдомлення того, що i його кохають, вiд молодо┐ сили, що сповнювала його вщерть, i ще хтозна вiд чого. Це було бiльше нiж дивно. Довкола безпощадний ворог, що готу║ться, як лютий хижак, до вирiшального стрибка, всi ждуть найгiршого, всюди - страх, вiдчай, сльози, смерть, а душа його спiвала i тремтiла вiд радощiв. Янка! Ось причина того стану. Це юне, прекрасне i вередливе дiвча перевернуло його свiт, збаламутило розум, загострило до останку його почуття i змусило забути про все, навiть про те страшне, що чигало на них попереду. Такого з ним ще нiколи не було. Кохання до Милани нагадувало, як вiн це тепер розумiв, лише iскру, що вилетiла з-пiд кресала, а кохання до Янки було подiбне сонцю, що не тiльки грiло, а могло й спопелити. Таким сильним було воно! А крiм того - чистим, цнотливим, невинним, як ранкова роса, але й пекучим, як вогонь┐ Може, це сталося тому, думав вiн, що довго був вiдiрваний вiд рiдного порога, вiд життя, що неволя так жорстоко гнiтила його молоду душу, а тепер, здобувши свободу, душа розпростала крила? Чи, може, в передчуттi велико┐ бiди доля в останню мить послала йому сонячний промiнь щастя? Бо хiба ж не так i в Iллi? Вiн винiс, пережив те ж, так само несподiвано-негадано став вiльною людиною, зустрiв спорiднену душу, яку саме небо послало йому в особi чарiвно┐ Марiам, i так же безоглядно кинувся назустрiч ┐й... Спiльнiсть доль? Чи ж таке бува║? I чим ця спiльнiсть завершиться? Смертю? Полоном? Новими муками? Однак обставини були такi, що зустрiчалися вони з Янкою не часто. Добриня вставав рано, а повертався пiзно - iнодi навiть опiвночi, коли всi вже спали. Боячись випадково┐ стрiли, що могла залетiти через вал, бояриня вiдпускала Янку з дому неохоче - хiба що в церкву. Тому зустрiчi ┐хнi були випадковi i короткоплиннi, десь на вулицi чи на валу, серед людей, де вони могли перекинутися поглядом та двома-трьома словами. Але й цьому вони були радi. Тi люблячi погляди i тi слова були такi значущi i говорили ┐м так багато, що ┐х вистачало до ново┐ зустрiчi. I все ж, живучи в рожевому туманi надiй i сподiвань, Добриня постiйно вiдчував неясну тривогу i тугу, що гнiтили його серце. Кияни були впевненiшi за нього у тому, що Бати║вi не пощастить здолати могутнi ки┐вськi вали i ввiрватися в мiсто. Вiн же дуже добре вивчив ворога i знав, що Батий швидше покладе тут половину сво┐х людей, нiж вiдступить без перемоги. Що тодi буде з Янкою? З ним? З усiм людом ки┐вським?.. Перебуваючи ось у такому тривожно-радiсному настро┐, одного разу, в недiлю вечором, вiн побачив бiля Софi┐ Янку. Дiвчина не помiтила його i швидко завернула у розчиненi дверi собору. Добриня пiшов услiд за нею. У соборi правилася вечiрня служба, глухо i грiзно рокотали чоловiчi баси хору, тьмяно блимали свiчки, пахло ладаном i воском. Янка купила у притворi свiчку, запалила ┐┐ i помiж людьми направилася до iкони Божо┐ Матерi. Там, опустившись навколiшки та склавши молитовне руки, схилила голову. Добриня теж купив свiчку, пробрався крiзь натовп до не┐ i, непомiчений, став поряд. Янка молилася: - Мати Божа, Царице Небесна, допоможи йому i захисти його! Добриня зрозумiв, що вона молиться за нього. Вона гаряче шепотiла свою нехитру, але щиру, що виходила з самого серця, молитву i низько схилялася в поклонi. В соборi було напiвтемне, довкола стояло на колiнах багато людей, i дiвчина не помiтила, як хтось опустився поряд з нею. Лише тодi, коли Добриня запалив свою свiчку вiд ┐┐ свiчки i поставив перед iконою, Янка пiдвела очi. - Добрику! Ти?! Навiть при тьмяному свiтлi було видно, як здивовано звелися брови, а лице спалахнуло густим рум'янцем. Добриня потиснув ┐й холоднi руки, шепнув над саме вухо: - Люба! Ти за нас молилася? - За тебе! - Значить, за нас! Не випускаючи ┐┐ руки, вiн пiдняв голову до iкони i пристрасно повторив ┐┐ молитву: - Мати Божа, Царице Небесна, допоможи ┐й i захисти ┐┐! Допоможи ┐й i захисти ┐┐! Допоможи ┐й i захисти ┐┐! На очах у Янки виступили сльози. Вона з вдячнiстю i любов'ю дивилася на юнака, i ┐┐ прекрасне зажурене личко поволi яснiло, свiтлiло, нiби освiтлювалося сонцем, ставало якимось неземним, одухотвореним, по-дитячому нiжним, невинним i добрим. Вiд надмiру радiсних почуттiв вона мiцно стиснула йому руку. - Любий мiй! Наша сьогоднiшня молитва, я вiрю в це, не лише нас захистить, а й вiдверне напасть вiд Ки║ва та киян. У мене таке вiдчуття нинi, нiби ми з тобою щойно обвiнчалися! - I в мене таке вiдчуття! Добриня нахилився, нiби в поклонi, i припав устами до ┐┐ рук. I його тверде, заклопотане лице теж розпогодилося i просвiтлiло. Облога затягувалася. Минув жовтень, минуло два тижнi падолисту. Наростало загальне напруження, i тривога все бiльше холодила людськi серця. Батий не вiдступав та й, судячи по тому, як його сотнi та тумени грунтовно обсiли навколишнi пагорби, не думав вiдступати. А запаси киян все танули i танули. У мiстi почався справжнiй голод. Бiдняки та люди прийшлi, що втекли до Ки║ва пiд захист його валiв без достатнього запасу харчiв, уже голодували. Спочатку на майданах для них варили тричi на день гарячий кулiш, потiм стали варити двiчi - вранцi та ввечерi, а починаючи з п'ятого тижня облоги, перейшли на одноразове харчування - вранцi. Лише для дiтей церкви та собори на свiй кошт влаштовували вечiрнi трапези - варили борошняну затiрку, капустяну та морквяну юшку або роздавали по одному млинцю-гречанику. Та цього було явно мало, люди, особливо старi та хворi, почали мерти. Ховали тут же у мiстi, у глибоких братських могилах, що з наказу во║води Дмитра заготовлялися про запас, на випадок великих втрат у боях. Значних сутичок з ворогом ще не вiдбувалося, а ями поволi наповнювалися трупами померлих, ┐х прикидали тонким шаром землi, на яку наступного дня клали нових мерцiв. Сум i безнадiя падали на обложене мiсто i поволi пiдточували вiру в порятунок. - Краще б уже ворожий приступ, то, поки сила ║, поки зовсiм не охляли, пощербили б сво┐ мечi об голови бузувiрськi! - гарячкували вiдчайдушнi. - Встигнемо з козами на торг,- вiдповiдали ┐м обачнiшi.- Ще немало крiвцi пролл║ться i нашо┐, i ┐хньо┐! Ще встигнемо всi в братську яму! Куди поспiшати? Над Ки║вом котилися низькi сiрi хмари, кропили землю i мiсто холодними дощами, що iнодi переходили в крижану крупу. Потiм хмари розходилися, крiзь них прозирало скупе осiнн║ сонце, i на якийсь час у зневiрених душах загорався промiнчик надi┐. - Постоять татари, померзнуть у сво┐х юртах та й, чого доброго, дременуть звiдси куди-небудь в iнше мiсце... Тут ┐м теж голодно, теж не з медом, бо вже обiбрали всi навколишнi села - нiчим бiльше поживитися! - Аякже - жди! Дременуть! Он Переяслав дiждався? Або Чернiгiв? I нам таке буде! Ординцi нахапали по селах збiжжя, худоби, коней - вистачить ┐м жерти на цiлу зиму! А ми за той час дуба врiжемо з голоду! Краще вже справдi загинути в бою, щоб не гнити заживо трухлявою колодою в болотi! Такi розмови точилися серед киян, рiзнi думки висловлювалися. Лише про добровiльну здачу Ки║ва нiхто й словом не обмовився, бо всiм було ясно, що Батий не подару║ киянам побиття послiв Менгу-хана. Та й кому охота самому надiвати на шию ярмо? Непевнiсть очiкування закiнчилася раптово - в третю суботу падолисту. Напередоднi ще моросив надокучливий дощик, а надвечiр хмари розiйшлися, розвiялися, виглянуло сонце i заходило криваво - на мороз. I справдi, суботнiй ранок видався ясний, морозний. Мокра земля затужавiла, замерзла i дзвенiла, мов криця. Вiтер улiгся, i в ранковiй тишi в голубе небо раптом ударив на сполох дзвiн. Ки┐в ураз переполошився, загув. Звуки сполоху - протяжнi i тривожнi - линули з Подолу, з дзвiницi Пирогощi. Во║вода Дмитро кинувся у Володимирiв город - на вал, звiдки було видно весь Подiл. Його супроводили сини, бояри та лiпшi ки┐вськi мужi. Подiл кипiв, вирував. Тисячi людей копошилися по вулицях та дворах, бiгли зi збро║ю у визначенi мiсця - ставали на заборола. А по той бiк валiв сунули до Подолу, як мурашня, ординськi полчища. Понад Глибочицею та Сетомлею вони везли стiнобитнi пристро┐ - пороки, тягнули важкi самострiли, що метали камiння та горщики з китатським вогнем, несли штурмовi драбини. - Батий хоче захопити Подiл,- сказав Дмитро.- Зараз нам буде гаряче! - Треба допомогти подолянам, самi вони не втримаються,- вставив боярин Воротислав. - Як саме? - Послати туди з Гори кiлька тисяч людей. - А якщо це хитрiсть Бати║ва? - спитав Домажир.- Ми оголимо Гору, а вiн - тут як тут! Нападе на Золотi або Лядськi ворота! Що тодi? Дмитро задумався. Вiн давно вже передбачав, що Батий може спочатку напасти на Подiл. Хана могло привабити те, що там нижчi вали, слабшi на вигляд ворота, менша залога. На такий випадок Дмитро обмiзкував двi можливостi - оборону Подолу до останку, скiльки сил стане, i виведення мешканцiв його на Гору, здачу Подолу без бою. Однак тепер, коли кияни почали боятися голоду i прагнули схрестити з ворогом зброю, друга можливiсть вiдпадала. Подiл потрiбно було захищати. Але як? Лише силами подолян чи справдi послати туди пiдмогу, як радить Воротислав? Нi, потрiбно зробити так, щоб вороговi завдати втрат якнайбiльших, а сво┐х людей зберегти. - Добрине,- повернувся вiн до свого молодого помiчника,- скачи вниз i передай подiльським во║водам, щоб не гаючись вивели всiх, хто не може тримати меча в руках, сюди, на Гору. Дiтей, жiнок, старих! Усiх, хто не потрiбен для оборони! Хай забирають з собою найне-обхiднiше, що в кого ║, харчi та одяг! Передусiм - харчi! - Що ти надумав, Дмитре? - спитав Домажир. - Надумав я ось що, бояри,- Дмитро вiдповiдав Домажиру, але звертався до всiх.- Не знаю, чи зумi║мо ми утримати Подiл. Батий посунув проти нього великою силою. Гляньте, скiльки ┐х пре! Тож, щоб не було у нас зайвих утрат, половину люду треба вивести у Верхн║ мiсто. Заздалегiдь! Що це дасть? А дасть те, що во┐ни будуть спокiйнi за сво┐ сiм'┐ i на випадок здачi Подолу зумiють без штовханини вiдступити теж. - А з допомогою ┐м як? - спитав Воротислав. - Пошлемо два полки. З ними пiдуть мо┐ сини - Микола та Степан. А щоб не було сум'яття, полкам спускатися на Подiл Глибочицькими ворiтьми, а подолянам пiднiматися Боричевим узвозом через Подiльськi ворота та Кожум'яцьким узвозом через Кожум'яцькi ворота. На Горi - пильнувати за ворогом, щоб не захопив нас зненацька, i варити бiльше кулешу для прибулих! Iдiтьi I хай вас береже Бог! 6 Вiдправивши на Гору останнiх подолян з тих, хто не стояв на валу зi збро║ю в руках, Добриня зупинився посеред опустiлого торговища, перед храмом Богородицi Пирогощi, i задумався. А що далi? Повертатися на Гору до во║води чи залишитися на Подолi? Iнших розпоряджень вiн не одержав. Отже, йти на Гору? Але там поки що спокiйно, а тут ось-ось розпочнеться ворожий приступ. Як же в таку хвилину покинути Подiл i його захисникiв? Що скаже Дмитро, коли вiн постане перед ним? Чи не розцiнить такий вчинок як боягузтво? Глухi крики i далеке гупання порокiв у Дорогожицьку браму перервали його роздуми. Там тривожно - отже, треба йти туди! Во║водич Микола зрадiв йому. - Добриня? А тут у нас така крута каша заварю║ться! - Вiн перехилився через забороло i показав рукою вниз.- Поглянь! Ворота здригалися i трiщали пiд могутнiми ударами обкованих залiзом дубових "баранiв", а понад рiчечкою Сетомлею вишикувалися готовi до наступу Бати║вi тумени. Попереду молодi баатури ставили полоненикiв з довгими драбинами в руках, щоб вiдразу, як тiльки пролуна║ сигнал, погнати ┐х попереду i поставити тi драбини до валiв мiста. Во║водич не перебiльшував. Тут справдi незабаром завариться криваве бойовисько. Чи ж готовi подоляни? Добриня оглянувся. Ворота зсередини були закладенi мiцною загатою - товстими колодами та мiхами з землею. Це добре! Микола не гайнував даремно часу. Але людей на валу було обрiдно. Чи ж зможуть вони вiдбитися вiд густих, як лiс, мунгальських полкiв? - Мало во┐в. Ще б тисячу або хоч пiвтисячi. - А де ж ┐х узяти? - здвигнув плечима Микола. - Зняти там, де приступу не передбача║ться. Над Почайною чи над Глибочицею... - Чи ж тамтешнi бояри дадуть? - Якщо сам по┐деш, то дадуть. Вони ж не слiпi! Ми не втрима║мось - i ┐м погибель. Микола задумався. - А що? Це справдi розумна думка! Залишайся тут за мене, а я по┐ду! Тим часом пороки все били i били. Вал осипався, надбрамна вежа здригалася, трiщала, заборола обабiч не┐ двиготiли, нiби ┐х колихав землетрус. А пiсля полудня з пiдворiття раптом пролунали переможнi поклики: - Гурракх! Гурракх! Там, нарештi, впали ворота, i баатури, що проломили ┐х, гучними покликами сповiщали вiйсько про свiй успiх. Монгольськi тумени, що темною стiною стояли за Сетомлею, вiдповiли на це глухим, але грiзним, як пiдземний клекiт вулкана, бойовим кличем: - Кху, кху! Кху, кху! I вiдразу ж рушили на приступ. Попереду йшли полоненики з драбинами, ┐х пiдганяли баатури-наглядачi. Слiдом, ховаючись за спинами полоненикiв, поспiшали вiдбiрнi штурмовi загони на чолi з десятниками та сотниками. Лучники трималися позаду i засипали подiльський вал спiвучими стрiлами, що сво┐м гудiнням наводили страх на киян. Давно очiкуваний приступ розпочався! Правда, з пiдворiття незабаром пролунали лютi лайки i прокльони: то виявилася за брамою нова перепона - загата, крiзь яку не пробитися. Та це вже не могло зупинити нападаючих. Ворог нестримно рвався вперед, заглушуючи i супротивника, i себе грiзним криком: - Кху, кху! Кху, кху! Добриня вдарив у залiзне било. Його тривожне гучання пiдняло всiх. Спiтнiлий, задиханий боярин Микола злетiв на вежу, припав до бiйницi, довго мовчки дивився на ворожi лави, що накочувалися на Подiл, i лице його, рум'яне вiд швидко┐ ┐зди, почало раптом блiднути. - Почалося! - прошепотiв вiн.- Це йде моя смерть! Добриня вражено пiдвiв на нього очi. - Чому ти заговорив про смерть, боярине? Хто вiда║, .коли кому вона судилася? - Чу║ мо║ серце,- тихо вiдповiв Микола.- Розум пiдказу║, що не всi в бою гинуть, а серце так тривожно б'║ться, так ни║, нiби вiщу║ щось недобре. А що серце навiщу║, того нiяким конем не об'┐деш! Бо то - судьба! - Кинь про це думати, боярине! Всi ми смертнi... Микола сумно усмiхнувся. - I хочеться не думати, так не можу. Щось дi║ться зi мною незрозумiле... Щоб припинити цю бентежну розмову, Добриня спитав: - Пiдмога нам буде? - Уже йде... Подiльський тисяцький Свiчка видiлив кiлька сотень во┐в. Тим часом ворожий вал наближався. - Боярине, одягни лати,- порадив Добриня.- Зараз почнеться! - А ти? - У мене нема║. А ти одягни! Вiн допомiг Миколi натягнути потемнiлi вiд часу важкi лати, прикрiпив поручi та поножi, зав'язав пiд бородою шолом. I лише встиг це зробити, як на стiни з гуркотом упали штурмовi драбини. - Стрiляйте! - гукнув во║водич.- Та влучно! Не витрачайте даремно стрiлi Добриня пiдняв лука. Ворог уже був зовсiм близько. Видно схудлi, зарослi, знеможеш обличчя невiльникiв, що, добiгши до валiв, з натугою пiднiмають важеннi драбини. Видно ┐хнiх наглядачiв-баатурiв з шаблями та шокпарами в руках, готових кожно┐ митi опустити ┐х на голови пiдневiльних людей, коли б хто загаявся чи проявив непослух. А за ними - ряди мунгалiв. Кожен нападник у кожусi або чепкенi з цупкими шкiряними нашивками на грудях та на животi, що добре захищали вiд стрiл, кожен з шаблею чи бойовою сокирою - йдуть безстрашно, твердо ступають по ки┐вськiй землi, як по сво┐й власнiй, несучи щити при боцi i пильно зирячи за подолянами. Iз-за подiльських заборол свиснули стрiли. То вистрiлили подоляни - вчорашнi кожум'яки, ковалi, бондарi та кравцi - похапливо, безладно, не цiлячись. Лише якась десята, якщо не двадцята, стрiла знайшла свою цiль. Лише де-не-де в мунгальських рядах хтось похитнувся чи схопився за поранену руку. А ще рiдше - упав. Во║водич Микола з досадою похитав головою, а Добриня не стримав гнiву. - Влучнiше, братове! - гукнув в один бiк i в другий.Ось дивiться, як треба стрiляти! Тут поспiх нi до чого! Вiн витягнув з тула стрiлу, пересвiдчився, чи вона цiла та не викривлена, потiм наклав на лука, уважно прицiлився - i вiдпустив тятиву. Хльось! Полiт стрiли був блискавичний i точний. Один з баатурiв, що наглядали за полонениками, змахнув руками i повалився навзнак. - Так треба стрiляти! - сказав Добриня, легким помахом пiдбивши вгору шапку, що сповзла на очi.- Ось погляньте, як Бог мо║ю рукою покара║ ще одного бусурмена, що пiдганя║ наших людей! Вiн знову неспiшно прицiлився. Знову хльоснула тятива - i похмурий баатур, що видiлявся серед сво┐х переважно низькорослих одноплемiнникiв високим зростом i могутньою статурою, раптом заточився, зiпнув щелепастим ротом i важко впав пiд ноги полоненикам, яких вiн щойно пiдганяв. Вигуки радостi i задоволення пролунали над валом. Виявля║ться, ворог теж смертний! Треба тiльки вiдiгнати вiд себе страх i спокiйно робити сво║ дiло, як робив ти колись у чинбарнi чи в кузнi. I полетiли тепер з подiльського валу стрiли рiдше, але влучали частiше. Це зразу внесло в ряди нападаючих поспiх i розгардiяш. Наглядачi бичами i шаблями почали пiдганяти полонених, щоб швидше пiднiмали драбини, а стрiльцi, що йшли позаду, теж заспiшили, стрiляли не цiлячись, а тому не причиняли особливо┐ шкоди подолянам. Лише одна стрiла, пущена, як i iншi, навмання, знайшла свою жертву - влучила во║водичу Миколi в лiву щоку. Правда, вона вже закiнчувала свiй лет i втратила убивчу силу, та все ж дзьобнула в тiло, так що бризнула кров. Микола охнув i сполотнiв. - Ну, от - передчуття не пiдвело мене! - Вiн вийняв з-за халяви шмат чистого полотна i приклав до рани.- Кого доля обере, того смерть не обмине! Добриню боляче вразили його слова: в них вчулася приреченiсть. - Ну, що-бо ти, боярине, мовиш! Дай перев'яжу - i вiдразу присохне! Поки перев'язував, монголи почали здиратися на вал. Лiзли по драбинах швидко, спритно, один за одним i зразу кидалися в рукопашний бiй. Микола i Добриня витягли мечi. З цi║┐ хвилини всюди на валу закипiла i тривала до самого вечора люта сiча. В багатьох мiсцях монголам спочатку пощастило прорватися, але скоро вони застряли i далi не пробилися. Рiзалися люто, шалено, намагаючись скинути подолян вниз, та тi утрималися до темряви, що рано впала на мiсто. Годi було розiбрати, де свiй, де чужий, всi проходи, увесь помiст було завалено вбитими та пораненими. Короткий зимовий день згасав у кровi й муках, примусивши монголiв вiдступити. Однак радостi у подолян не було. Коли при свiтлi смолоскипiв розтягли полеглих, поранених та приголомшених, коли пiдрахували втрати, то побачили, що наступного дня воювати нiкому - залога Дорогожицько┐ брами зменшилася вдвiчi. До того ж занедужав во║водич Микола. Йому раптом стало погано, руки й ноги потерпли, голос охрип, а в грудях сперло дихання. - Знiмiть з мене лати,- попросив вiн, опускаючись на залитий кров'ю помiст.- Та вкрийте чим-небудь... Так морозить! Прибiг Добриня - схилився над ним. - Що з тобою, боярине? Вдруге поранений? - Нi, Бог милував... Але щось зi мною сталося, нiби ось-ось помиратиму... - Та що-бо ти кажешi - Так менi ще нiколи не було важко... Руки й ноги мовби не мо┐, а в грудях - вогнем пече!.. - Може, ти з'┐в що-небудь погане? - Нiчого поганого не ┐в. За весь день лише окра║ць хлiба... Добриня поклав йому на лоба долоню. Лоб був холодний i рясно зрошений потом. У червонястому вiдблиску смолоскипа обличчя боярина здавалося чужим - якимось позеленiлим, спотвореним. У вiдкритих очах застигли бiль i жах. У Добринi похололо пiд серцем: боярин помира║. Що робити? Яка хворiсть причепилася до нього? I чим йому зарадити? Отут, на валу, пiд холодним нiчним небом... Вiн гукнув гриднiв. - Готуйте коней i носилки - повеземо боярина додому! Гриднi швидко знесли хворого з валу, поклали на похiднi носилки, прикрiпленi до стремен поставлених один за одним коней, i невеличкий загiн рушив на Гору. 7 У хоромi було натоплено, пахло воском. На столi, в узголiв'┐ бiля лiжка, на якому лежав, важко дихаючи, Микола, горiли свiчки. Гречин Василакiй довго прислухався до того дихання, розцiплював хворому рота - розглядав язика, прикладав Руку до грудей, де лунко стугонiло серце, пальцями розплющував скаламутнiлi очi i скрушно хитав головою. Всi, хто стояв довкола, з острахом ждали, що скаже лiкар. Та вiн мовчав. Першою не витримала бояриня. - Ну, що? Василакiю, що з ним? Кажи! Гречин розвiв безпорадно руками. - Погано! Дуже погано! Тепер до нього кинувся во║вода Дмитро. - Що ж з ним? Адже рана неглибока! Чи, може, якась хвороба вселилася в Миколу? Чи хто наврочив? - Нi, це не хвороба. I нiхто не наврочив. Молодий боярин отру║ний... - Отру║ний? Ким? Коли? Хто посмiв це зробити? - Дмитрiв голос пролунав зловiсне. Але Василакiй заперечно похитав головою. - Не шукай винуватцiв, боярине. Винна отру║на мунгальська стрiла. Досить було невелико┐ подряпини, щоб отрута потрапила в кров. Вiд цих слiв голосно заридала молода Миколина жона, схилилася Янцi на плече. Бояриня Анастасiя сплеснула руками, обняла синовi ноги i теж у розпачi заплакала. Во║вода Дмитро потемнiв на лицi. - Що ж то за отрута? Невже нiчим не можна врятувати Миколу? Василакiю! - вiн аж скрикнув i в безнадi┐ здушив голову руками. Василакiй винувато вiдповiв: - Не знаю, що це за отрута, боярине. Може, з якогось зiлля зварена, а може, змi┐на - з гюрзи чи з кобри... Кочовики умiють добувати ┐┐. Дмитро простогнав: - Змi┐на! Боже мiй, Боже, яке лихо! Так це ж певна смерть! I не в бою, а вiд яко┐сь нiкчемно┐ змi┐! Хто б мiг подумати, що такою смертю помре мiй син! Добриня тихо заперечив: - Боярине, твiй син Микола хоробро бився i отримав рану в бою! Вiн сьогоднi перемiг мунгалiв - i вони змушенi були вiдступити! Вiн проявив себе справжнiм витязем... Нiхто на цi слова не вiдгукнувся, бо всiм було важко. Одна Янка з вдячнiстю пiдвела на мить сво┐ заплаканi оченята, але зразу й опустила. п┐ плечi здригнулися вiд ридання. Добринi до болю стало жалко ┐┐. Бiдна дiвчина! Хотiлося якось розрадити, втiшити добрим словом. Та як? При всiх? Цього зробити вiн не мiг, тому мiцно стиснув вуста i перевiв погляд на вмираючого. Микола метався на постелi, стогнав, важко дихав. По його тiлi пробiгав дрiбний дрож, нiби вiн щойно вихопився з крижано┐ води, а руки невпинно шарили бiля грудей, у судомi, в корчах теребили сорочку. На його муки важко було дивитися. Всiм стало ясно - молодий боярин помира║. - Василакiю, невже не можна полегшити його страждання! - з болем вигукнув Дмитро. - Чим же? - винувато вiдповiв Василакiй.- Коли б вiдразу пiсля поранення, то можна було б висмоктати отруту разом з кров'ю. Чи припекти рану розжареним мечем. А зараз... що я зараз зроблю? Отрута розiйшлася по всьому тiлi... Крiпись, боярине! I уповай на Бога! Дмитро опустився на стiлець, охопив голову руками i заплакав. Плакав вiн тихо, беззвучно, по-чоловiчому. Здавалося, ось так просто сiв собi чоловiк, задумався чи задрiмав. I тiльки плечi, що здригалися дрiбно-дрiбно, видавали всю глибину його болю. Нi Василакiй, нi Добриня, нi тим бiльше домочадцi, що самi занiмiли в горi, не посмiли потривожити i розрадити старого. Яка тут розрада! Врештi Дмитро пiдвiв голову, витер долонями мокре вiд слiз обличчя i, важко зiтхнувши, глянув на Добриню. - Що на Подолi? Мунгали всюди вiдступили? - Вiдступили, боярине. Та вранцi знову пiдуть на приступ i ввiрвуться в мiсто. - Чому вважа║ш, що ввiрвуться? - Тому, що Дорогожицькi ворота розбитi. Там поставлено загату позаду них, та мунгали знову б'ють i до сходу сонця розiб'ють ┐┐ остаточно. Тодi вже нiщо не спинить ┐х... - Що ж робити? - Не знаю. - Скiльки людей у вас залишилося? - Менше половини. Решта або пораненi, або загинули. - Боже, якi втрати! А в iнших мiсцях? - Там трохи легше, але всюди точилися тяжкi бо┐. Багато вулиць вигорiло. - Отже, половини людей нема║... За один день - половини...- Дмитро довго мовчав, i важко було зрозумiти, про що вiн дума║, про долю Подолу та його захисникiв чи про сина, що в нестямi метався на лiжку. Потiм пiдвiв на Добриню змученi очi.- Ти ось що, парубче, мчи назад i передай боярам, щоб виводили людей на Гору. Подiл нам не втримати! Та не забудьте винести поранених. Iди! Вражений почутим, Добриня не зрушив з мiсця. - Але ж, во║водо... Здати без бою Подiл? Так я зрозумiв? Дмитро посуворiшав. - Що ж тут незрозумiлого? Подолу нам не втримати. Будемо гуртом захищатися тут, на Горi! Уторопав? Iди! На цей раз Добриня не посмiв перечити i вийшов. Надворi стояла темна осiння нiч, пролiтав рiдкий холодний снiг, по Ки║ву валували розтривоженi собаки та на валах чувся поклик нiчно┐ сторожi: - Слу-хай! Гриднi пiдвели коней. Добриня скочив у сiдло i на чолi невеличкого загону помчав у темряву - до Боричевого узвозу. 8 Всю нiч подоляни не спали. Без шуму, без гвалту залишали мiськi вали, рiднi житла, забираючи з собою лише зброю та харчi, якi ще тут зберiгалися, а також поранених товаришiв, i пiднiмалися в темрявi у Верхн║ мiсто. До ранку Подiл спорожнiв. Чулося лише безперервне, одноманiтне гупання дубового "барана", та шарудiв набридливий крижаний снiжок. Наступний ранок принiс змiну погоди. Пiдморозило. Небо прояснилося, iз-за далекого Дарницького бору раптом виглянув малиново-кривавий круг сонця i осяяв усе довкола - i гонтовi дахи ремiсницьких халуп, i золотi куполи церков, i сiру Днiпрову гладiнь, i зеленi бори, що темно мрiли вдалинi. Добриня був стомлений, змучений, та спати не йшов. Стояв разом з iншими подолянами i киянами на вежi Боричевого узвозу i дивився вниз. Подiл виднiвся як на долонi. За нiч Батий пiдтягнув до нього новi сили, i вони стали понад Глибочицею, нижче Копиревого кiнця, понад Сетомлею та Почайною. Тисячi во┐нiв, не вiдаючи того, що подоляни вiдступили на Гору, готувалися до нового приступу. Сотнi полоненикiв з драбинами вже поволi рушили вперед, i за ними поспiшали баатури з оголеними шаблями. - Боже, твоя воля! - прошепотiв боярин Свiчка, що стояв поряд.- Це був би для всiх нас Судний день, коли б во║вода Дмитро не наказав вiдступити... Так, це був би справдi Судний день, подумав Добриня, i во║вода передбачив його. Утримати Подiл сьогоднi до ночi було б неможливо, а кiлька тисяч виведених на Гору подолян укрiплять оборону Верхнього мiста. - Дивiться, дивiться! - вигукнув хтось.- Мунгали здираються вгору! Десятки баатурiв, що лiзли попереду, вибралися на подiльськi вали i зупинилися, враженi тим, що мiсто порожн║. Вони деякий час мовчали, потiм забiгали, замахали руками, закричали, сповiщаючи сво┐х про несподiване вiдкриття. I тодi мунгали, не остерiгаючись небезпеки, швидко, один за одним, полiзли, мов комашня, вгору i незабаром затопили весь Подiл. Вони бiгали вiд хати до хати, хапали все, що мало в ┐хнiх очах хоч яку-небудь вартiсть, розбивали дверi склепiв, лавок, церков, запихали у сво┐ шкiрянi хурджуни - торби для здобичi - найцiннiше. Крик, гам, вереск зчинився над Подолом i досягнув Гори. Кияни, що зi сво┐х валiв спостерiгали за цим дикунським розгулом розбою та грабiжництва, здригнулися вiд думки, що й сам Ки┐в може одного дня подiлити долю Нижнього мiста. З ┐хнiх грудей мимоволi вирвався крик вiдчаю. На той крик прибували все новi i новi сотнi людей, виглядали iз-за дерев'яних заборол i нiмiли вiд жахливого видовища. При┐хав во║вода Дмитро. Змарнiлий, за