Голос його здригнувся. - Марiам? Ти? Не може бути! Тут? О доле! Вiн все ще не вiрив, аж поки дiвчина вiдгорнула комiр кожушка i промовила: - Так, це я, мiй голубе. Це я, твоя Марiам! Вiн кинувся до не┐, стис в обiймах. - Марiам! Боже! Щастя мо║ кохане! Я такий радий! Але звiдки ти тут узялася? Як ти мене знайшла? - Цiлий день усе мiсто було на валу. Я теж. От i впiзнала тебе, коли ти разом з iншими воями входив у ворота. Я гукала тебе, але ти не почув. Тодi я кинулась на пошуки. Та хiба легко знайти людину у такiй круговертi? Я бiгала туди, сюди, розпитувала, аж поки хтось не пiдказав, що бачив, як ти пiднiмався на вежу. Отак я опинилася тут... Iлля дивувався i радiв, радiв i знову дивувався такому несподiваному, неймовiрному щастю. - Як це добре! Я такий щасливий, що ми знову разом! Вона тихо i сумно вiдповiла: - Разом, голубоньку! Разом! Тепер аж до кiнця, до останнього подиху! Вона раптом припала йому до грудей i тихо заплакала. Вiн сторопiв i повернув ┐┐ голiвку до свiтла. Кривавi вiдблиски пожежi осяяли ┐┐ прекраснi темнi очi, наповненi слiзьми. - Чого ти? Не рада нашiй зустрiчi? - Рада,- вiдповiла Марiам пошепки.- Дуже рада! Тiльки що нас чека║? Подивись навколо - бачиш? Вона обвела рукою мiський виднокiл з його пожежами i трупами, розпачливими зойками i стогоном, що неслися звiдусюди, i знову заплакала. Вiн почав утiшати ┐┐. - Не плач, люба моя. Що б не трапилося з нами, знай, я кохаю тебе над усе на свiтi! I нема║ тако┐ сили, яка б вирвала з мо┐х грудей це кохання! Нi людськi пересуди, нi Батий, нi навiть сам Господь Бог! Хiба що одна смерть! - Я вiрю тобi, ║диний мiй! Бо i в мо║му серцi живуть такi ж почуття! I я вже перестала плакати. Бачиш? Вона витерла сльози i навiть усмiхнулась. I сяйнуло в ┐┐ поглядовi щось дитинно-невинне, жалiсне i разом з тим таке палке, зазивне, що серце молодого во║водича здригнулося, нiби його щось опекло вогнем. Вiн пригорнув ┐┐ i поцiлував у пухкi прохолодно-трепетнi вуста, а вона не вiдвернулася, припала до його грудей i завмерла, сп'янiвши вiд його гарячо┐ ласки. Плинув час, бралося на мороз, але вони нiчого не помiчали. Стали у затишний куток, щоб не продимав крижаний пiвнiчний вiтер, i нiмiли вiд щастя, якого - вони це обо║ добре розумiли - доля вiдпустила ┐м так мало. Майже нiчого. Перед ранком до ┐хнього слуху долинув глухий гул i гуркiт. Iлля перехилився через забороло. Марiам пiдiйшла до нього. По вузьких вулицях, затягнутих сiрою передранковою iмлою, сунули до ворiт натовпи монголiв. Полоненики, впряженi в шле┐ та довгi вiрьовки, тягнули попереду по замерзлих, припорошених снiгом дерев'яних мостових важкi, незграбнi пороки та обкованi залiзом дубовi "барани" до них. Гуркiт вiд того здiймався такий, що здавалося - десь далеко гримить грiм. - Прокляття! - прошепотiв Iлля.- Iдуть на приступ! - Ой мамочко! - злякано вигукнула Марiам i приклала руку до уст. - Тобi тут залишатися небезпечно! Йди додому! - Я зостануся з тобою! - Дурненька, як же ти можеш залишитися зi мною? Я ж не сидiтиму тут, на вежi, я буду там, де литиметься кров! Ми вiдiб'║мо ворога! - Вiн i сам не вiрив у сво┐ останнi слова, але, щоб пiдбадьорити дiвчину, надав сво║му голосовi упевненостi i твердостi.- Так, ми зупинимо i вiдкинемо його! Вiн звiв ┐┐ вниз, поцiлував у холоднi щоки i вiдiрвав вiд себе. - Любий мiй, прощай! - вигукнула Марiам з болем. - Iди! Якщо буду живий, я знайду тебе! Iлля постояв, поки Марiам зникла за рогом, а тодi вийняв меча i рушив до гурту во┐в, що збиралися бiля ворiт. 8 Того надвечiр'я, коли знемагав у криках i гуркотi бою Iзяславiв город, а Копирiв кiнець опинився в кiльцi, во║вода Дмитро стояв, безсилий допомогти ┐м, на вежi Софiйських ворiт[98]. У нього болiла рука, скнiла душа i студенiло серце. Вiн розумiв, що це загибель. Якщо впав могутнiй Ярославiв город, то нiщо вже не зупинить Батия. Що йому Iзяславiв город чи Копирiв кiнець? Вали ж Володимирового города високi. Софiйськi ворота теж мiцнi, та самого города - жменька одна. Вiд Софiйських ворiт до Боричевого узвозу - два перестрiли всього або й менше. I хоча люду тут зiбралося чимало, протриматися довго нiяк, бо всi запаси вичерпалися, i ось-ось притисне киян справжнiй голод. Що тодi? Во║водич Степан помiтив, як батько морщиться, i зрозумiв це по-сво║му. - Болить? - кивнув на руку, що висiла на перев'язi. - Е-е, що там рука,- скривився во║вода.- Поболить та й перестане... Ось де по-справжньому болить,- i показав здоровою рукою на груди. Степан пiдступив ближче, тихо запитав: - Невже нiяко┐ надi┐? Дмитро ще тихше вiдповiв: - Нiяко┐... Не будемо обманювати себе, сину. День або два... - То, може...- Степан замовк, боячись висловити думку, що вертiлася на язицi. Але во║вода зрозумiв його i заперечно похитав головою. - Нi, будемо битися до останнього! Про те, щоб вiдчинити Бати║вi ворота i пiддатися, i не думай! Це нiкого не вряту║, бо вороги нашi - то люди пiдступнi, слова не дотримуються - без честi i совiстi. Краще вже iспити смертну чашу до дна, нiж самому пiдставити шию пiд мунгальську шаблю!.. - А як же нашi - мати, Янка, дiти, моя та Миколина жони? Дмитро стиснув зуби. Погляд його затвердiв, посуворiшав, а з грудей вирвався глухий клекiт. - Як i всiм... I нам, i ┐м - як усiм... До речi, треба ┐х провiдати, поки тихо, бо, може, iншого часу не буде. Де вони зупинилися? - Добриня ┐х супроводив, вiн зна║. - То гукни його - пiде з нами. На вулицях було повно людей. Пiзнаючи во║воду, вони розступалися, замовкали, багато хто знiмав шапку i кланявся. Дмитра любили: втратив у боях сина, сам поранений, а воював нарiвнi з молодими i здоровими, на валах спав, ┐в iз спiльного котла. А те, що кияни здали Лядськi ворота i Ярославiв город, нiхто йому в провину не ставив. Всi розумiли, який ворог сто┐ть перед ними - многолюдний i безпощадний. Нi, киянам докоряти Дмитра i себе нi за що! На майданах горiли багаття, над ними варилася якась юшка - вечеря для змучених, голодних, змарнiлих, а часто й поранених захисникiв мiста. Але довкола вже стояли натовпи жiнок з дiтьми - у кого ж з во┐нiв простягнеться рука з ложкою до того варива? Дмитро пiдняв очi. Перед Десятинною церквою, на Бабиному торжку, у вiдблисках багать здибилася квадрига баских мiдних коней, запряжених у бойову колiсницю. Вони стояли на мармуровому постаментi. пх вивiз iз Херсонеса пiсля перемоги над ромеями князь Володимир, i вони простояли тут двiстi п'ятдесят лiт, ставши такою ж невiд'║мною ознакою Ки║ва, як i собор Свято┐ Софi┐ та Золотi ворота. Конi басують, рвуться вперед, високо пiднявши переднi копита. З ┐хнiх нiздрiв, зда║ться, пашить вогонь, а рвучкий вiтер розвiва║ буйнi гриви, на ┐хньому тiлi видно кожен напружений м'яз, кожну жилку - так досконало вилив i вирiзьбив ┐х невiдомий ромейський майстер у нестримному летi. А хiба не так i Русь-Укра┐на летiла кiлька вiкiв серед iнших народiв i iнших держав, могутня i нестримна? I слава ┐┐, слава ┐┐ столицi - красеня Ки║ва - широко рознеслася по всiх ближнiх i дальнiх землях. Дмитро зiтхнув i опустив голову. Була слава, була могутнiсть, а тепер усьому - кiнець. Половина Ки┐всько┐ укра┐ни лежить у ру┐нах, у пожарищах, пiд п'ятою Батия, Ки┐в дожива║ сво┐ останнi днi, а решта земель i князiвств, споглядаючи, як колишня столиця у нерiвнiй борнi знемага║ пiд ударами кочовикiв-язичникiв, тремтять i нiмiють у великому страсi. Було вiд чого впасти у вiдчай. Хiба думав-гадав вiн, проживши у Ки║вi пiвста лiт, тобто все сво║ життя, що стоятиме бiля його смертного одра, що його, боярина Дмитра, iм'я навiки буде зв'язане з загибеллю рiдного мiста? Цi важкi думи так охмарили йому чоло, що на якийсь час вiн забув, куди i чого йшов, i тiльки голос Янки, що сплеснула руками i вигукнула таке звичне слово: "Таточку!" - вивiв його iз задуми i змусив пiдняти голову. Бояриня Анастасiя зi всi║ю сiм'║ю стояла на ганку князiвського палацу, де вони поселилися пiсля того, як залишили свою оселю в Ярославовому городi. Зараз рiдко хто сидiв у хатi, тривога гнала надвiр - на вали, на заборола. Вiн кинувся до них. - Рiднi мо┐! - Дмитре! - скрикнула бояриня голосно i, впаьши бояриновi на груди, заридала.- Дмитре! Що ж буде з нами! Що буде з нашими малятами-внучатами! Всi заплакали. Во║вода крiпився, але i на його очах заблищали сльози. Здоровою рукою вiн обнiмав усiх, цiлував, голубив онучат, що тулилися йому до нiг. - Любi мо┐, дорогi мо┐! Настали для Ки║ва i для всiх нас найважчi днi. Усе, що могли, ми зробили, щоб захистити вас. Тисячi киян полягли. Та не вистояти, бачу, нам, не утриматися,- це ви повиннi знати i бути готовими до найгiршого. Не лякайтеся нiчого - видно, так угодно Господу нашому, бо все в руцi його! На нього упова║мо ми всi! Вiн розумiв, якi важкi й жорстокi слова каже, i все ж казав, бо вважав, що не ма║ права приховувати правду. До смертi теж треба кожному приготуватися. Всi збилися в невеличкий гурточок i, обнявшись, плакали тихо, беззвучно. Добриня вiдчув, як його руку знайшла i стиснула Янчина рука, i вiн, незважаючи на те, що хто-небудь може помiтити, пригорнув дiвчину до себе. - Люба моя,- шепнув на вухо.- Янко, Яночко! - Я хочу бути з тобою, Добрику,- вiдповiла вона ледве чутно.- В останню хвилину хочу бути з тобою разом! А там - що буде! Хоч i смерть! - Я теж цього хочу. Якщо мунгали ввiрвуться в город Володимира, шукай мене бiля Янчиного монастиря[99]. Буду живий, то прийду туди.- Непомiтно, користуючись темрявою, що насувалась, вiн вiдсторонив ┐┐ вiд гурту. - Бiля Янчиного монастиря... Який дивний збiг! Чи думала княжна Анна Ярославна, теж Янка, що бiля ┐┐ монастиря, який вона заклала, коли дiвчиною вiд'┐здила в далеку Францiю, щоб вийти замiж за французького короля Генрiха Першого, обiрветься колись життя iншо┐, незнано┐ ┐й дiвчини по iменi Янка? Нi, не знала вона. А чи думала я, що впаду вiд ворожо┐ шаблi саме в Янчиному монастирi? Боже, Боже! - Янка заплакала.- Добрику, невже це всьому кiнець? Невже це кiнець свiту? Що вiн мiг ┐й сказати? Вiн уже, як i всi, розумiв, що Ки║ву не встояти, що цi холоднi грудневi днi - це його останнi днi. Вiн краще, нiж будь-хто iнший, знав, що пощади нiкому не буде, що. смерть i неволя чигають на всiх. I хтозна, що краще - раптова смерть чи важка доля раба або рабинi? Тому вiн не став ┐┐ втiшати, заспокоювати, а сказав вiдверто: - Яночко, ми приреченi на смерть. Це так же ясно, як i те, що ти сто┐ш передi мною. Але я буду з тобою i захищатиму тебе до останнього! Будь мужньою! Такою, як молода рязанська княгиня. Пам'ята║ш, ти розповiдала менi? - Пам'ятаю. Я буду мужньою. - А ще раджу тобi в останнiй день одягнутися в чоловiчий одяг. - Навiщо? - Бо за жiнками та дiвчатами буде страшне полювання. - Я зроблю так, як ти кажеш. А ти пообiцяй менi, що не даси мене живою в руки ненависному вороговi! Пообiцяй! Бачиш, я вiдчувала, що настане такий день, от вiн i настав! Обiцяй же менi! - Обiцяю, люба! В цю мить страшний гуркiт долинув вiд Софiйських ворiт. Усi вiдчули, як пiд ногами здригнувся кам'яний пiдмурiвок палацу. - Мунгали пiдтянули пороки - б'ють у браму та в заборола! - вигукнув во║вода Дмитро i поцiлував внучат, невiсток, Янку, бояриню.- Дорогi мо┐, будемо прощатися! Нам пора! Ходiмо, хлопцi! 9 В головi стояв якийсь надокучливий безперервний гул, нiби то гув, не перестаючи, вiчовий дзвiн. Але чомусь не чути було ударiв била - лише один протяжний гул, що дратував сво║ю нескiнченнiстю, викликав внутрiшнiй спротив, змушував напружувати всi сили, щоб вiдiгнати його вiд себе, стряхнути, як в'┐дливу муху, що настирливо лiзе в обличчя. Все це Iлля вiдчував, як у глибокому снi. А ще вiдчував, що йому важко лежати, важко дихати, нiби камiнь налiг на груди i давить, давить до землi. Потiм свiдомiсть поволi прояснилася, i вiн раптом зрозумiв, де вiн i що з ним сталося. Лежав вiн горiлиць на заснiженiй дерев'янiй мостовiй поряд з мертвим мунгалом-баатуром, а зверху на них обох навалилася цiла купа ще теплих тiл - убитих чи поранених, що не давали йому перевести подих. I тодi вiн враз пригадав, як на свiтаннi на нього налетiв якийсь баатур i занiс над головою шаблю. Та йому пощастило пiдставити щита, вiдбити ┐┐ мечем i самому нанести невiдворотний удар. Баатур упав. Ще один! Бо це був не перший, що полiг вiд його меча! Вiн не вiв лiку, скiлькох ворогiв перемiг сьогоднi. Трьох, п'ятьох чи десятьох? Хiба до цього було в тому несамовитому кривавому вирi, що закрутив його опiвночi i не вiдпускав до самого ранку? Це був просто "ще один". Однак не встиг вiн порадiти цiй перемозi, не встиг оглянутися, як монгольська довбешка обрушилася ззаду йому на голову. В очах блиснув голубий снiп iскор, ноги пiдкосилися - i вiн поринув у темряву. Як упав - не пам'ята║... Чи довго лежав тут - не зна║ теж... Вiн розплющив очi. Над ним стояв пiдстаркуватий мунгал. У правiй руцi вiн тримав бойову сокиру, геть заляпану кров'ю i чимось рожево-блiдим. "Мозком? - подумав Iлля, не вiдчуваючи страху.Авжеж, мозком! Це ж баатур добива║ поранених! Зараз доб'║ i мене! Топiрцем по головi!" Думалося йому якось важко, нiби то думав не вiн, а хтось чужий. I тi думки були йому байдужi, та й власна доля зовсiм не турбувала його. Мунгал довго не помiчав його погляду, вiн був зайнятий iншим. Сво║ю сокирою, тильною ┐┐ стороною, гострим i тонким, як палець, обушком, вiн поволi, не поспiшаючи, бив поранених киян по головах. При цьому вiн не дуже придивлявся - живi вони ще чи нi. Просто на всяк випадок бив усiх пiдряд, щоб не пропустити жодного живого. Страху Iлля не вiдчував. Усе, що вiн бачив i що пережив минуло┐ ночi i особливо в цей холодний грудневий ранок, притупило в його дупгi почуття страху. Ну, що ж - кiнець! Один удар - i все зникне: Ки┐в, рiднi, кохана Марiам, важкi трупи, що лежать на його грудях. Усе! Мунгал ударив сво║ю страшною сокирою ще одного пораненого - i раптом помiтив широко розкритi голубi очi, що мовчки слiдкували за ним. Його занесена вгору рука завмерла, вiн прикипiв поглядом до тих очей, довго вдивлявся в них. Iлля не знав, якi думки ро┐лися пiд лисячим малаха║м баатура. Вони обидва мовчки дивилися один одному в вiчi, i що кожен думав при цьому, що вiдчував, було вiдоме тiльки кожному з них. Нарештi мунгал ворухнувся, ошкiрився i почав пiднiмати сокиру. - Що? Страшно, орусуте? - спитав, показавши крупнi зуби. Пiд вагою мертвих тiл Iлля ледве дихав, тому вiдповiв з натугою: - Йок! - i похитав головою.- Нi! Мунгал витрiщив очi. Здивувала його не вiдповiдь, а те, що орусут зрозумiв його. - Як? Ти зна║ш по-нашому? - Знаю. - Звiдки? - Я два лiта був у вас у полонi. Мунгал заклiпав важкими повiками, опустив сокиру, пiдкликав кiлькох товаришiв. - Вiн говорить по-нашому! Що будемо робити? Прикiнчити? Мунгали переглянулись. Потiм так швидко почали шварготiти мiж собою, що Iлля нiчого з ┐хньо┐ мови не второпав. Нарештi один, найстарший, худий i темний, як висушена тараня, сказав: - Покажiмо його джагуновi Жадiгеру,- штовхнув Iллю ногою пiд бiк.Дякуй Вiчному Небу, орусуте! Вставай! А не встанеш - доб'║мо! Вони розтягли трупи, i Iлля пiдвiвся, натягнув чиюсь чужу шапку i ступив кiлька крокiв. У головi гуло, як у млинi, свiт коливався перед очима, ноги дибали, мов дерев'янi, i непри║мно-солодкава млiсть розлилася по всьому тiлу, але вiн розумiв, що треба йти, i через силу йшов. Його повели на майдан, до церкви. Всюди лежали вбитi, стогнали пораненi, ┐х тут же добивали без нiякого жалю. В кiлькох мiсцях розгоралися пожежi - бурий дим, змiшаний з холодним морозяним туманом, поволi котився понад притихлим пiсля бою Копиревим кiнцем, забивав вiддих, судомою зводив горло. Сотник Жадiгер здалеку помiтив сво┐х во┐нiв i помахав ┐м рукою, але тут на майдан ви┐хав гурт вершникiв на чолi з ханом Менгу, i сотник повернув до них. Баатури зупинилися неподалiк, не смiючи наближатися до благородних нойонiв. Тим часом Жадiгер зняв шапку .i низько вклонився темниковi. - Вiтаю з перемогою, каане. - Спасибi, джагуне. Я знаю, ти бився хоробро,вiдповiв Менгу.- Я розповiм про тебе самому Са┐н-каановi. - Дозволь, каане, пiднести тобi подарунки. Ми здобули ┐х у боях! Вiн плеснув у долонi - i до нього наблизилися три нукери. На простягнутих руках, покритих вишитими рушниками, лежали незбагненно┐ краси вироби ки┐вських умiльцiв - великий золотий хрест, срiбний посуд - чашi, тарелi, ложки, боярський меч, оздоблений черню та усiяний самоцвiтами. Нойони зацмокали язиками. - Дзе-дзе! Яка розкiш! А хан Менту розплився в усмiшцi. - Ой-бой! Ти молодець, Жадiгере! Я задоволений тобою! Для рядового сотника це була найвища нагорода. Жадiгер упав ниць, поцiлував помiж простягненими до хана руками заснiжену ки┐вську землю i зразу ж схопився. - Дякую, пресвiтлий каане! Дозволь показати тобi полоненикiв. Ми ┐х тут набрали вдосталь. Це киювськi ковалi, зброярi, ткачi, гончарi, золотих дiл умiльцi, вишивальницi, кравцi та кравчинi... Всiх i не злiчити! В подарунок Са┐н-каановi i тобi! Менгу доброзичливо кивнув головою, йому все дужче подобався цей хоробрий i розумний сотник. На знак Жадiгера його нукери почали проводити перед кааном пов'язаних десятками чоловiкiв та жiнок. Витягнувши з кожуха жилаву шию, вiн приглядався, прицмокував язиком i задоволене потирав руки. - Дзе-дзе! Ой-бой! Коли невiльникiв повели, Жадiгер вклонився знову. - Каане, тепер прийми ще один подарунок. Це вже тобi вiд мене! - Ну, що там? - обiзвався Менгу мляво.- Всiх подарункiв, бачу, я тут i за день не передивлюся! Йому вже набридло мерзнути, i в його голосi почулося невдоволення. Вузькi очицi були закритi, i здавалося, що хан дрiма║. Жадiгер вловив цi нотки невдоволення i швидко плеснув у долонi. На цей знак з ближчого двору два нукери вивели невiльницю i поставили перед ханом. п┐ обличчя було закутане шматком прозоро┐ шовково┐ тканини. Менгу розплющив одно око, здивовано пiдняв брову. - Хто це? Жадiгеровi губи розтягнулися в улесливiй усмiшцi. - Уй, уй! Це красуня iз красунь, каане! Подивися сам - i зiрвав з лиця дiвчини покривало. Вигук захоплення пролунав над майданом. Нойони дружно зацмокали язиками - дзе-дзе! Менгу крякнув i подався в сiдлi наперед, схилившись коневi мало не до голови. Нойони почали судити-рядити: - Гарненька! Вай-пай! - Серед орусуток багато гарненьких... - I нiяка вона не орусутка┐ - А хто ж? - Ромейка або iудейка. Хiба не видно? - А може, аланка? Тiльки не орусутка! Орусутки бiлявi... - Ну, не скажи!.. Не всi! Цi суди-пересуди припинив Менгу. - Про що базiка║те! Яке це ма║ значення, з якого вона племенi? Аби красуня! - А так, а так! - погодилися нойони, не спускаючи з дiвчини очей. - Жадiгер ма║ смак! - вiв далi Менгу.- Знав, що вибирав! Чи не так, сотнику? Той, приховуючи радiсть, що знову розперла йому груди, приклав руку до лоба, низько вклонився. - Так, мiй каане. Я радий, що дiвчина сподобалася тобi. - Гм, ще б пак! Чому б i не порадiти! Пiднiс каановi такий подарунок! Бачу, хочеш стати не простим сотником, а благородним нойоном. Ха-ха! Менгу смiявся весело, а Жадiгеровi вiд того смiху стало раптом холодно. Невже хитрий джихангiр розгадав його та║мнi намiри? Справдi, даруючи полонянку, вiн сподiвався, що каан належним чином оцiнить його вiдданiсть i надасть йому звання благородного нойона. Та чи не забагато вiн захотiв? Як розцiнять цей його крок родовитi нойони, якi ревно стежать за тим, щоб нiхто, а тим паче якийсь безрiдний чабан, не затесався помiж них? Чи не пiднiмуть його на глузи? Не виштовхнуть зi свого гурту? I як все це сприйме сам каан Менгу? Цi думки миттю промайнули в Жадiгеровiй головi, i вiн скромно вiдповiв: - Куди iшаковi, каане, рiвнятися до верблюда! Та Менгу нелегко провести. Вiн хитро оскiрнувся. - Е-е, не кажи! Хочеш! По очах бачу - хочеш дорiвнятися! Однак не поспiшай - всякому овочу свiй час!.. Скажу прямо - я задоволений тобою, сотнику! Ти смiливий, розторопний во┐н, вiдданий сво║му каановi, я люблю таких! Прийде час - i ти станеш благородним нойоном! Аби Високе Небо було ласкаве до тво║┐ долi i зберегло тобi життя. Ще, може, й емiром станеш - тисяцьким або й темником! Хiба не з чабанiв вийшов вiрний пес мого дiда, великого Чiнгiсхана, непереможний Субедей? Але не поспiшай! - Менгу на хвилину замовк, задумався, а потiм рiшуче сказав: - Зараз мова про iнше! Ми повалили гордий КиювI Ми розтоптали столицю орусугiв, захопили ┐┐ незчисленнi багатства i тисячi людей! Майстрових ми на рабiв перетворимо, що будуватимуть столицю й║ка-монголiв - Бату-сарай, ткатимуть сукна i шитимуть нам одяг, випасатимуть табуни наших коней, а молодi гарнi орусутки стануть нам утiхою в темних надрах наших юрт. Але все це треба допровадити туди. Хто це зробить? Це зробиш ти, Жадiгере! - Я? - збентежено запитав джагун, що нiяк не сподiвався на такий поворот у сво┐й долi, бо це означало, що вiн на довгий час вiдлуча║ться з вiйська, над ним не летiтимуть ворожi стрiли, не свистiтимуть чужинськi мечi.- О Високе Небо! - Так, ти! - пiдтвердив Менгу.- Зi сво║ю сотнею ти допровадиш здобич до Iтилю, на нашу батькiвщину, в благословенну Золоту орду! Цю дiвчину теж! Зрозумiв? - Як не зрозумiти, каане! Слухаюсь i пiдкоряюсь! Тим часом, поки тривала ця розмова, позад гурту нойонiв, якi не особливо звертали увагу на те, що дiялося довкола, бо були зайнятi полонянкою, вiдбулася подiя, може, й незначна на тлi всього того, що творилося в цi хвилини в Ки║вi, але важлива для доль деяких учасникiв цих трагiчних подiй. Коли Жадiгер зiрвав з полонянки покривало i нойони, враженi ┐┐ красою, почали голосно висловлювати сво║ захоплення, нiхто з них не почув болiсного вигуку, що вирвався з грудей Iллi. - Марiам! Це ти? Ти? Марiам! Не почула його i Марiам. Налякана, приглушена, приголомшена тим, що сталося, вона стояла перед завойовниками нi жива нi мертва. З ┐┐ темних очей струменiв жах, брови болiсно заломилися на чистому мармуровому лобi, а завжди рум'янi щоки тепер були бiлiшi за снiг. Iлля застогнав. Марiам, його кохана Марiам стане наложницею жорстокого i брутального хана Менгу! Краще б не знати йому про це! Краще б лежати нинi з проломаним черепом, нiж зазнавати тако┐ душевно┐ муки, такого нестерпного болю! Вiн хотiв кинутись до дiвчини, хотiв крикнути, щоб вона почула i побачила, що вiн тут, але, замiсть крику, з грудей видобувся лише хрипкий стогiн, а ноги враз зiмлiли, пiдiгнулися, в головi зашумiло, в очах потемнiло - i вiн поволi посунувся додолу. Його пiдхопили нукери. - Йому погано! Доб'║мо? - спитав один. - Ай справдi, вiн не жилець на свiтi,- пiдтримав його другий. Однак третiй засумнiвався. - Прямо тут? На очах у каана? Долю полоненика вирiшив старий, висохлий на тараню десятник: - До сотника Жадiгера зараз лiзти не з руки, - розважно промовив вiн.Давайте вiдведемо до гурту полоненикiв. Виживе - його щастя. Хирiтиме - доб'ють i без нас! На цьому всi погодились. Схопивши Iллю попiд руки, баатури потягли його до церкви i штовхнули з натовп, що розступився перед ними. А там хтось допомiг йому пробратися до папертi i посадив на приступець, де вже сидiло чимало старих, жiнок i дiтей. 10 Того ж дня, надвечер, упали Софiйськi ворота. Монголо-татари здерлися на вали i ввiрвалися у Володимирiв город. Сiча тривала цiлу нiч: кияни вiдчайдушне захищали сво║ останн║ пристановище. Вiдступати було вже нiкуди. Тому, збудувавши нову загату, утримували ┐┐ до полудня, аж поки Батий не кинув на не┐ тумен хана Менгу, що, трохи вiдпочивши пiсля захоплення Копиревого кiнця, з новою силою ринув в атаку. Дмитро бився нарiвнi з простими воями. Поряд з ним стояли во║водич Степан та Добриня. Вони захищали старого, скiльки мали сил, бо поранений у руку во║вода не мiг тримати щита i був, по сутi, беззахисний. Спочатку у них був намiр взагалi вивести боярина з бою, та коли йому сказали, що тут дуже небезпечно i що його мiсце десь позаду, звiдки б вiн мiг спокiйно керувати обороною, во║вода похмуро кинув: - Мо║ мiсце тут! Хто ж зараз дума║ про життя! Пiсля цього вiн нi на хвилину не випускав з правицi меча - кидався туди, де було важче, i за ним поспiшали всi, хто був поблизу. - Тримаймося, синове! - пiдбадьорював вiн во┐в, що вже вкрай знемогли вiд безперервних бо┐в та голоду.- Тримаймося! Там позаду - нашi жони та дiти! Невже ж вiддамо ┐х на поталу поганину? Кияни трималися з останнiх сил. Татар було в кiлька разiв бiльше, i вони проривалися крiзь ряди захисникiв Ки║ва, оточували ┐х i вирубували всiх до ноги. Дмитро бився затято, нiби шукав смертi. Бiля нього трималося кiлька десяткiв смiливцiв-вiдчайдухiв, вони не давали оточити себе, та все ж пiд натиском ворога поволi вiдступали до княжого двору та Десятинно┐ церкви. Опiвднi,- це було шостого грудня, на Миколин день,кiлька сотен украй знесилених киян було витiснено з навколишнiх вулиць та завулкiв на Бабин торжок - стародавнiй, первiсний майдан мiста. За ним зовсiм близько - княжi палати, Десятинна церква, збудована ще Володимиром Святославичем, квадрига та Янчин монастир. Дмитро оглянувся i з тугою окинув поглядом величнi споруди - колишню окрасу i славу Ки║ва. Там десь бояриня Анастасiя, Янка, невiстки, малi онучата... Що ┐х жде через годину-другу? Смерть? Неволя? Ганьба? Боже, Боже! Вiн окликнув сина. - Степане! Бiжи до наших! Будь в останню хвилину бiля них! Розваж! Пiдтримай у смертний час! - Тату! - хотiв було заперечити во║водич, важко дихаючи i витираючи рукавом спiтнiле чоло.- Як же я залишу... Вiн хотiв сказати - тебе. Та Дмитро суворо обiрвав його мову: - Слухай, що кажу,- iди! Прощай! I поцiлуй за мене всiх! Степан кинувся до батька, обняв, ткнувся обличчям у його обтягнуте латами плече i, як колись у дитинствi, крiзь сльози промовив: - Тату! А ти?.. I раптом здригнувся, обвис у Дмитрових руках. З рота цiвкою бризнула кров - залила во║водi груди. В його спинi, мiж лопатками, туго забринiла довга монгольска стрiла, що призначалася батьковi, а дiсталася синовi. Дмитро охнув, сполотнiв. З грудей у нього вирвався розпачливий зойк: - Степане! Що з тобою? Що-о? Та молодий во║водич уже не чув батькового крику. Стрiла наскрiзь пронизала його серце - в одну мить чорними долонями закрила очi, смертною глухотою заткнула ушi. - Боже! Сину! - застогнав во║вода, ледве втримуючись на ногах, що стали враз чужими. Добриня пiдхопив обважнiле Степанове тiло - поклав на землю. Дмитро опустився на колiна, змертвiлими вустами цiлував синове обличчя, а пальцями безтямно перебирав русявi кучерi, що вибилися з-пiд шолома. - Во║водо, вставай! - затермосив його Добриня.- Нас оточують! Та Дмитро мов оглух - не чув, не звертав уваги на те, що Добриня щосили шарпав його, намагаючись пiдняти, та, мабуть, вiн i не хотiв нiчого чути. Смерть сина потрясла, приголомшила його. Та ще яка смерть - просто на руках у нього, в обiймах! Кияни ледве стримували ворогiв. Над ┐хнiми головами шалено дзвякали чужинськi шаблi, хурчали списи, цьвохкали стрiли, розтинали повiтря волосянi желi. - Во║водо, вставай! Дмитро пiдняв голову, безтямно глянув на Добриню. - Ти чого тут? - Очi його блиснули гнiвом.- Я ж казав - бiжи! Бiжи до наших! Пiдтримай в останню хвилину! Вiн забув, що не Добриню, а Степана посилав, та Добриня не став виправдовуватися - з силою вiдiрвав боярина вiд мертвого сина, поставив на ноги. I зразу ж серед мунгалiв учинився крик: - Войвода Думитро! Войвода Думитро! Не стрiляйте! Хапайте його живим! Бату-каан наказав узяти його живцем! Кiлька арканiв, кинутих вправними руками, обвили шию во║води. Добриня рубонув ┐х мечем. Але тут же i його здушила, мов гадина, тверда волосяна вiрьовка. В останню мить, уже вiдчуваючи, як темнi║ в очах, вiн рубонув мечем, i петля на ши┐ попустилася. В очах розвиднiлося. Вiн оглянувся. - Во║водо! Дмитра нiде не було. - Де во║вода Дмитро? Де боярин? Нiхто не почув його крику. Бiй шаленiв по всьому Бабиному торжку i збирав сво║ останн║ щедре жниво. Падали кияни, падали i вмирали на залитому кров'ю снiгу ┐хнi супротивники. Але ┐х було втро║-вп'ятеро бiльше, i не було упину ┐хньому натисковi. Видираючись iз цього киплячого котла, рубаючи направо i налiво сво┐м важким мечем, Добриня подумав, що це вже кiнець, що навiть саме гiрке ки┐вське повiтря напо║не смертю... А де ж Янка? Що з нею? Як вiн мiг забути про не┐? Згадка про дiвчину додала йому сили i, вiдбивши щитом занесену над ним шаблю, вiн вирвався з тiсного ворожого кiльця i помчав до Десятинно┐ церкви. 11 Сiм'я во║води стояла там же, на ганку князiвського терему. Звiдси Бабин торжок було видно як на долонi. Коли мунгальска хвиля виринула на нього i стало ясно, що киянам не стримати ┐┐, Янка зчинила крик. - Нашi вiдступають! Боже, що робиться! Люди ховаються в Десятинну церкву! Княгиня сплеснула руками. - Ой лишенько! Це ж Страшний суд! Тiкаймо! Де Никодим? - Я тут, боярине,- подав голос старий дворецький.Ходiмо! Вони притьмом схопилися з ганку i навпростець побiгли до церковно┐ папертi. Невiстки на руках несли дiтей, бояриня Анастасiя - вузлик з ┐жею, дворецький - вiдро з водою, а його немолода жона - оберемок одягу, щоб захистити малят вiд холоду. Одна Янка вернулася в дiм, швидко натягла на себе, як радив Добриня, заздалегiдь приготовлений одяг котрогось iз братiв - штани, сорочку, кожух, чоботи, на голову - шапку, до пояса прикрiпила меча, i лише тодi вибiгла надвiр. Увесь майдан перед Десятинною церквою був запруджений втiкачами - жiнками з дiтьми, дiвчатами, старими, що в страсi металися, не знаючи, де шукати порятунку. Багато хто, покладаючись на захист божого храму, ховався в ньому. Крики, зойки, метушня, гуркiт i клекiт бою, що поволi наближався,- все це в першу мить приголомшило дiвчину. Куди бiгти? Де сво┐? Загубилися в натовпi, в цьому киплячому вирi збожеволiлих людей? Нi, зда║ться, ген вони - продираються разом з iншими до входу в церкву... Янка з високого ганку побачила ┐х i кинулася вниз, але раптом хтось заступив ┐й дорогу. - Янко! Дiвчина пiдняла очi. Перед нею стояв Добриня, змучений, зчорнiлий, забризканий кров'ю. - Добрику! Добрику! Ти поранений? - Нi, не поранений. Це не моя кров.- Вiн зам'явся. Йому не хотiлося казати, що на його одязi, не тiльки ворожа i не стiльки ворожа кров, скiльки кров ┐┐ брата Степана.- Де ж бояриня? Де iншi? - Вони побiгли до Десятинно┐ церкви. - А ти? - Я поспiшала туди теж, але... - Тепер я буду з тобою... - А де батько? Де Степан? - Вони там,- махнув рукою Добриня в той бiк, де клекотало бойовище.Во║вода послав мене сюди, щоб дiзнатися, як ви тут. Вiн знову нiчого не сказав про Степана: навiщо в таку хвилину, коли все гине, завдавати дiвчинi зайвого болю? Тим бiльше промовчав про те, що мабуть, i во║води вже нема║ на свiтi. Хай краще дума║, що вони живi,- так ┐й легше буде. - Добрику, що ж нам тепера робити? - спитала Янка пригнiчено.- Дивись - мунгали затопляють весь Бабин торжок! Нашим несила вже триматися! Як ┐х мало, а ворогiв багато┐ Який жах! Добриня оглянувся. На майданi ще точилися бо┐, але швидко згасали. Лише де-не-де розрiзненi купки киян чинили опiр, вiдчайдушний, але безнадiйний, бо ┐хня сила, швидко танула пiд шаблями та бойовими сокирами мунгальськими. На Софiйських воротах - i це було видно дуже добре - з'явився гурт людей у гостроверхих хутряних шапках. "Невже то сам Батий спостерiга║ за бо║м? - подумалося Добрию.- А чому б i нi? Втiша║ться перемогою, клятий!" Та тут же вiн i забув про Батия. Янка - ось що зараз турбувало його. Коли б не вона, вiн миттю повернувся б назад, у гущу бою. Але ж - Янка! Як бути з нею? Вiн узяв дiвчину за плечi - зазирнув в очi. - Янко, Яночко! Люба моя! Не для щастя ми народилися, не судилося нам разом зазнати втiхи кохання! Приходить наш час - i ти повинна бути готова до всього! - Я готова, Добрику,- сумно вiдповiла дiвчина, i в кутиках ┐┐ очей заблискотiли сльозинки.- Готова до найгiршого - до смертi! Лиш не вiддай мене ворогам на наругу! - Тодi ходiмо зi мною! До Янчиного монастиря! Там будемо стояти до останку! Зда║ться, там ║ люди! Ходiмо! - А як же мо┐? Вони заховалися в церкву, в Десятинну. - Але ж ти сама сказала, що хочеш бути зi мною? - Так, Добрику! Так! Тiльки з тобою! - Ну, от бачиш... А я не можу заховатися в церквi. - Тодi ходiмо! Десятинним провулком, мимо Пiвденного плацу, вiн провiв ┐┐ до Янчиного монастиря. Тут перед ворiтьми кiлька десяткiв во┐нiв спiшно споруджували оборонну загату. Невисокий натоптуваний боярин у багатому вiйськовому обладунку покрикував на них хрипким голосом: - Швидше! Швидше! Тягнiть усе, що потрапля║ пiд руку! Ворог незабаром буде тут! Поспiшайте! Голос був знайомий, та Добриня не мiг пригадати, кому вiн належав. I тiльки тодi, коли вони пiдiйшли ближче i боярин повернувся до них лицем, Добриня охнув: перед ним стояв боярин Домажир. Змарнiлий, давно не стрижений. Нiс у нього потоншав, загострився, а в очах чорнiла така смертельна туга, нiби вiн щойно поховав найрiднiших людей. Домажир упiзнав ┐х теж - витрiщився на Янку. - Ти? У такому вбраннi? I з мечем? - Потiм перевiв погляд на Добриню.I ти тут, парубче? Я думав, Дмитро пiдмогу прислав, а виходить... Вiн розчаровано знизав плечима. - Пiдмоги не буде,- вiдповiв Добриня.- Татарове захопили вже половину Володимирового мiста - наближаються до Десятинно┐ церкви... - О Боже! Вони скоро будуть тут! - Де ж ваш син, Iвор, боярине? - спитала Янка. Домажировi плечi враз опустилися, а в почервонiлих очах заблискотiли сльози. Вiн витер ┐х рукавом. - Нема Iвора,- вiдповiв глухо.- Нема сина мого... Полiг смертю... смертю хоробрих... А ви... чого тут? - Ми залишимося з вами, в Янчиному монастирi,вiдповiв Добриня.- Тутешня Богородиця - покровителька Янки. Тут Янку хрестили, тут вона хоче битися з ворогом... Дозволиш, боярине? - Про мене... Робiть як хочете... Хоча не жiноче це дiло - з мечем устрявати в бiйку... Однак - яке це ма║ тепер значення? Домажир махнув рукою i поколивав до сво┐х во┐нiв, а Добриня з Янкою метнулися в сусiдн║ подвiр'я i почали виносити звiдти все, що могло пригодитися для будiвництва загати. 12 Коли Дмитро прийшов до пам'ятi, бiй уже вiддалився з Бабиного торжка в найдальшi закутки Володимирового мiста - до князiвських хоромiв, Боричевого узвозу та Янчиного монастиря. Звiдти доносилися крики, долинав грiм щитiв i тужливий посвист стрiл. Хтось допомiг йому пiдвестися. Довкола лунала чужа мова. А коли свiт йому зовсiм прояснився, вiн побачив, що сто┐ть з арканом на ши┐ посеред майдану в оточеннi великого гурту баатурiв, якi з цiкавiстю розглядали його. - Войвода Думитро! Войвода Думитро! - розiбрав вiн два слова i зрозумiв, що його опiзнали. Шолома вiн загубив i тепер стояв простоволосий. Легкий зимовий вiтрець куйовдив його чуба i бороду. Крицевi лати були залитi синовою кров'ю. Вiд Софiйських ворiт до Десятинно┐ церкви наближався великий загiн вершникiв. Конi хропли, обережно ступали помiж трупами, що густо всiяли просторий майдан. Баатури розступилися i миттю упали ниць. Тiльки один, невисокий, плосколиций,- видно, хан,- з силою пригнув Дмитрову голову... - Бату-каан! Хiба не бачиш? Кланяйся, орусуте! Падай, собако, на землю!.. Його силою пригнули до землi. Так вiн i стояв, зiгнувшись, ледве дихаючи, аж поки перед ним не зупинився вершник на буланому конi - викоханому, блискучому, з бiлою гривою i бiлим хвостом. Тодi аркан розслабився, i вiн пiдвiвся, став перед вершником, що, втупившись вузькими очима в полоненика, мовчки розглядав його. - Хто це, Менгу? - нарештi запитав Батий плосколикого. - Войвода Думитро, Са┐н-хане! Сам войвода Думитро! - Хан Менгу злегка вклонився i пояснив: - Мо┐ люди заарканили його i замалим не задушили, але вiн, на диво, видався мiцний i живучий - вижив, очумався. - Хто ж узяв його в полон? - Мiй джагун Жадiгер, Са┐н-каане. - Вiн нойон? - Нi, брате, вiн простий во┐н, але хоробрий. Справжнiй баатур! Я настановив його сотником. - Вiн достойний, щоб бути нойоном,- коротко кинув Батий. - Вiн буде ним,- погодився Менгу.- За хоробрiсть я посилаю його з полоном i здобиччю на Iтиль, додому,- вiн буде старшим обозу. - Ти правильно вчинив, брате. За хоробрiсть i вiдданiсть треба людей заохочувати,- сказав Батий i раптом, помiтивши квадригу, розширив очi.Гм, а то що? Якi гарнi конi! Як живi! I Менту, i його баатури стенули плечима: нiхто не мiг вiдповiсти на запитання Са┐н-хана. Тодi iз-за спини Менту випхався наперед гостропикий i гостроносий чолов'яга, схилився в низькому поклонi. Його нечесана борода i дзьобатий нiс видалися Дмитровi знайомими, але вiн не мiг пригадати, де його бачив. Загадку розвiяв хан Менту, який став раптом щось пояснювати Батию, i в його мовi Дмитро ясно почув iм'я "Доман". "Так ось хто мiг мене розпiзнати! - подумав во║вода.-- Це вiн не дав менi померти разом з мо┐ми во┐нами! Це вiн завдав мене в татарську неволю, щоб я зазнав сорому i гiркоти чужинецького полону!" Тим часом, заохочуваний Менгу-ханом, Доман, безперервно кланяючись, почав розповiдати Бати║вi все, що знав про квадригу: - То мiднi ромейськi конi, Са┐н-каане. Вони стоять тут двiстi i п'ятдесят лiт. ┐х колись вивiз великий князь Володимир iз Херсонеса, взявши те мiсто приступом, як ти нинi Ки┐в. - Ось як! Коназ Ульдемар привiз ┐х iз Куль-оби! Це наводить нас на думку, а чому б нам не перевезти ┐х до себе, за Iтиль, i не поставити в мо┐й столищ Бату-сара┐? Га? - вiн запитально глянув на Менту.- Як ти дума║ш, брате? Зумi║мо? Менгу знизав плечима. - Нiчого складного, брате. Зробимо мiцнi сани, запряжемо в них три або чотири пари волiв, i Жадiгер доставить ┐х в Бату-сарай. - Ти дума║ш, це так просто? - Ну, коназ Ульдемар якось доставив же! То чому ж ми не зумi║мо? - I то правда. Тодi прослiдкуй, брате, щоб у цiлостi допровадили ┐х на мiсце! - Слухаюсь i пiдкоряюсь, Са┐н-каане,- схилився в поклонi Менгу.- А що робити з войводою Думит-ром? Зламати хребта? Обезголовити? Розiрвати кiньми на чотири частини? Чи посадити на кiл? Батий задумався. Довго дивився на ки┐вського во║воду, на його пiдв'язану через плече руку. При цьому каанове непроникне, мов закам'янiле, обличчя не оживилося жодним почуттям, хоча швидкi зiницi очей свiдчили, що пiд його круглим черепом зя║ далеко не безнадiйна порожнеча, що там нуртують тугi, напруженi мислi. Потiм запитав: - Ти поранений, Думитре? На тобi свiжа кров... - То кров мого сина... Вiн умер вiд рани на мо┐х руках. - Яке нещастя!.. Пережити сина - то велике нещастя! Вай-вай! - Так, хане. Я не хочу жити. Я хочу померти. - Але як же ти помреш? На тобi нема║ свiжо┐ рани? - Нема║,- вiдповiв Дмитро. - Однак розповiдають, що ти нарiвнi з простими во┐нами бився в переднiх лавах. I лише - одна рана на руцi! Це що - щастя? Везiння? - Трохи щастя, а бiльше - вiйськово┐ виучки. Я змалку був во┐ном. - Якщо ти змалку був во┐ном, як i я, то мав би розумiти, що Киюв не мiг вистояти супроти мене. Чому ж тодi чинив безнадiйний опiр? Чому не здав мiста без бою? - А хiба тобi не гидкi боягузи, хане? Хiба ти тодi бiльше поважав би мене, нiж зараз? Я не поважав би себе! - Але скiльки люду знищено! - вигукнув Батий з досадою. - У нас була надiя, що висто┐мо,- вiдповiв на це спокiйно Дмитро.- А не висто┐мо, то краще смерть, нiж довiчне ярмо! Ось чому ми билися, не жалiючи живота свого! До того ж падали не тiльки нашi во┐, а й тво┐, хане, а земля наша велика - якщо кожне мiсто захищатиметься так, як Ки┐в, то з ким ти залишишся, Батию? Батий мовчав, а запальний Менгу схопився за шаблю. - Що вiн говорить, собака! Я зарубаю його! Однак Батий пiдн