ми з острахом. Всюди - спаленi мiста, розоренi села. Поля позаростали бур'яном. А серед бур'янiв та на згарищах мiст - обглемеданi звiрями та здичавiлими собаками людськi кiстяки. - Свят, свят, свят! - хрестилася княгиня.- Куди ми ┐демо! Боже мiй! В Луцьку ┐х перестрiли монголи. Дiзнавшись, що перед ним князь ки┐вський, даругачi сказав: - Можеш ┐хати далi, коназ. Збирай людей - хай бесерменам[113] платять ясак[114]: i мал - податок за землю, i купчур - за скот, i мит - з торгiвлi, i тамгу - з ремiсникiв, i ямне - дорожнiй податок, i подушний, i посошний, i мимо┐жджий, i становий, i поклiнний, i помийний, i покормний, i ратний, i податок хансько┐ ловитви... Бо земля знелюднiла - нi з кого зараз брати... пдь! Дивний татарин! Князь не все второпав, що говорив даругачi, але зрозумiв, що ┐хати далi можна, i через Житомир та Бiлгород попростував до Ки║ва. Бiлгород, лiтня резиденцiя пращура, Володимира Святославича, на Iрпенi, стояв пусткою - жодно┐ живо┐ душi. Все спалене, зруйноване, знищене. Подорожнiх тут застала нiч, але моторошна тиша i трупний запах, що ще й досi висiв у повiтрi, змусили ┐х швидше залишити мiсто. Переночувавши в лiсi, вранцi рушили до Ки║ва. Коли показалися високi дзвiницi храмiв i ки┐вськi заборола, князь Михайло перехрестився i заспiшив. - Швидше! Швидше! Але стомленi конi не хотiли поспiшати, i невелика валка пiд'┐хала до Бiлгородських ворiт лише опiвднi. Ворота були розбитi, дорога до них почала заростати бур'янами. З придорожнiх кущiв виткнувся якийсь обiрванець. Побачивши озбро║них вершникiв, кинувся тiкати, та гриднi затримали його i привели до князя. - Чого тiка║ш?- спитав Михайло. - Злякався... Думав - мунгали,- вiдповiв обiрванець.Аж, виходить, сво┐. - Скажи, даругачi у Ки║вi ║? - Нема║. - А баскак? - Баскак Куремса[115] сидить у Каневi. А сюди присила║ сво┐х бесерменiв... - А хто ж тут за старшого? - Боярин Дмитро. - Боярин Дмитро? То вiн живий? - вигукнув вражений князь.- Оце так новина! А де його знайти? Ки┐в же сплюндрований, як i iншi мiста... - А де йому бути? Звичайно, вдома. Його дворище збереглося. Одно з небагатьох... - Ось як! Тодi - рушаймо! Спасибi тобi, чоловiче! За якийсь час валка пiд'┐хала до двору боярина Дмитра. Князь кинув поводи гридневi i загрюкав у ворота. Ворота вiдразу розчинилися, нiби його тут давно ждали. Боярина Дмитра князь упiзнав вiдразу. Хоч i схудлий, посивiлий, вiн був такий же мiцний, широкоплечий, як i ранiш. Стояв посеред двору, бiля колодязя, i дивився, як молодий челядник шкреблом, солом'яним вiхтем та водою, яку набирав з корита ковшиком, чистив коня. На скрип ворiт Дмитро повернувся. Довго вдивлявся в прибулого, а тодi, впiзнавши, кинувся з розпростертими руками наперед. - Княже! От несподiванка! Яким побитом? Вони обнялися, почоломкалися. - Птахи не повертаються до розорених гнiзд, а люди повертаються. От i я повернувся. Та не сам, а зi всiм родом. Приймай, боярине. Якщо ма║ш чим, пригости, бо ми з дороги i голоднi, i зморенi. I дай притулок, поки я влаштуюся на княжому дворi. - На княжому дворi все спалено, княже. Однi стiни кам'янi стоять. Михайла ця звiстка приголомшила. - Як? Так-таки нiчого не лишилося? - Та ти не хвилюйся, княже. Попервах зупинишся у мене - шматок хлiба знайдеться. А там подума║мо, як далi бути. - То, може, який монастир уцiлiв? То я там знайду пристановище. - Жоден не вцiлiв. Все розграбили, сплюндрували, клятi. Лавра сто┐ть пусткою. Бiльшiсть братi┐ монастирсько┐ загинула, захищаючи свою обитель. Решта, коли несила було триматися, заховалася в печери. То нечестивцi запалили при входi багаття з сирого дерева, напустили в печери диму, вихiд засипали землею, i всi, хто там був, подушилися. - Боже, Боже! - прошепотiв Михайло.- Який жах!.. Що ж менi робити? Невже в усьому Ки║вi не вцiлiло жодного порядного будинку для мене та мо║┐ родини? Дмитро на мить замислився. Потiм пальцями постукав себе по лобi. - Не все понищили безбожники... Пам'ята║ш, княже, загороднiй двiр на Песовому островi, що на Днiпрi? Так ось вiн зберiгся. Татари побоялися перебиратися туди по тонкому льоду, щоб не потопитися. От челядь i зберегла все - i худобу, i коней, i рибальськi снастi. Можеш там, якщо не знайдемо нiчого кращого, зупинитися. Михайло зрадiв. - Це якраз те, що треба!.. Я хочу по┐хати - побачити. - Ну, чого ж поспiшати? Пообiда║мо, чим Бог послав,я зараз скажу челядi, щоб приготували щось,- а тодi можна i по┐хати. Вiн наказав гридневi вiдчинити ворота. На подвiр'я почала за┐жджати змучена, обпалена сонцем, бита дощем i вiтрами князiвська валка. З переднього воза, вiдхиливши полог будки, виглянула княгиня Олена. Дмитро вклонився, подав руку, допомiг зiйти з воза. - Княгинюшко наша! Жива-здорова! Милостi прошу до господи! Пiсля скромно┐ трапези князiвська родина розташувалася на спочинок у боярських хоромах, хоч i пограбованих, але вже чистих, охайних; гриднi i челядь вiдправилися в людську, а князь забажав зразу ж оглянути Ки┐в та побувати на Песовому островi. Вирушили на свiжих боярських конях: князь, боярин Федiр, княжий духiвник отець Iван, боярин Дмитро та його два охоронцi-гриднi. пдучи сплюндрованим мiстом, князь хрестився i жахався. Будинки боярськi та купецькi, спаленi або пограбованi, стояли пустками. На згарищах проростав бур'ян, на обгорiлих деревах не розпустилося листя, зате ┐х густо обсiло чорне вороння i сво┐м огидним карканням наводило сум. Один храм свято┐ Софi┐, хоч i обдертий та пограбований, зовнi зберiгав свою первозданну велич i красу. Зате Iрининський i Георгi┐вський собори, розташованi неподалiк, були розбитi, зруйнованi, знiвеченi дотла. - Боже, Боже! Як споганили, як осквернили святинi! - з болем вигукнув Михайло. Вiн зблiд, пожовк на лицi, як мрець, i сльози котилися йому з очей.- А де ж люди, де ж мо┐ любi кияни i киянки? Дмитро розповiв про останнi днi Ки║ва. - Однi наклали головами, iнших потягнули в полон, а хто уцiлiв,правда, таких зовсiм мало,- той, повернувшись пiсля вiдходу Батия, поселився на Подолi. к й такi, хто втiк свiт за очi або пережива║ лихолiття десь у глухому полiському селi, куди татари не дiйшли. Вигляд Володимирового города зовсiм прибив, приголомшив князя. Всi дерев'янi будинки згорiли, храми зруйнованi, пишнi князiвськi тереми перестали iснувати - вiд них залишилися однi стiни. Не в кращому станi були й храми. На мiсцi Десятинно┐ церкви лежали купи камiння, потрощеного дерева. Дмитро зняв шапку, став на колiна, схилив перед ру┐нами голову. - Тут лежить моя родина - жона, донька, невiстки, онуки,- промовив глухо, i голос його здригнувся.- А сини загинули в боях... Один я лишився. Для чого? Щоб нудив свiтом, мов неприкаяний? Коли б загинув, менi б легше було... Всi плакали. Скупi чоловiчi сльози каламутилися, тремтiли в ┐хнiх очах i пекучими краплинами падали на нещасну ки┐вську землю. Потiм пiднялися на вал. З надбрамно┐ вежi, що пiдносилася над Боричевим узвозом, вiдкрився широкий величний кра║вид - Подiл, Днiпро, Заднiпря, гори Хоревиця та Щекавиця, синi бори над далекою Десною... Свiтило призахiдне лiтн║ сонце, i небо, чисте, безхмарне, голубiло у високостi. I Днiпро срiбною стрiчкою повився мiж зеленими берегами... Все було, як i ранiш, гарне, вiчне, величне. Тiльки у кожного на душi було сумно, нiби на груди налiг важкий холодний камiнь. Дмитро мовчав. Отець Iван, сухий, сивий, з блiдо-жовтим лицем схимника, беззвучно творив молитву, i було це видно лише по тому, як ворушилися його сухi безкровнi губи. А князь Михайло пiднявся на дерев'яний приступець, простер руки через забороло i крiзь сльози промовив, звертаючись не до людей, а до землi та до небес: - О свiтло-пресвiтла i красно украшена земле Руська! Многими красотами дивувала ти! Озерами многими дивувала ти, рiками i джерелами уславленими, горами крутими, холмами високими, дiбровами густими, полями чудово-щедрими, звiрами рiзними, птахами незчисленними, мiстами великими, селами ошатними, садами монастирськими, домами церковними i князями грiзними, боярами чесними, вельможами многими - всiм ║си ти переповнена була, земле Руська, о правiрна, вiро християнська!.. А тепер... А тепер... Що з тобою сталося? Що вiд красот тво┐х зосталося? - Тут вiн заридав, як мала дитина, i схилився на забороло.- Я грiшник великий, земле моя! Я кинув тебе напризволяще в твою найтяжчу годину, i нема менi прощення!.. Але я спокутую грiх свiй! Рано чи пiзно - спокутую! Вибух цього небуденно-глибокого почуття, проникливi слова, що злетiли з княжих уст, вразили Дмитра. Видно, немало пережив i перестраждав цей немолодий чоловiк, немало передумав. I колишня неприязнь, що була викликана втечею князя з Ки║ва i що знову було ворухнулося в Дмитровому серцi, поволi почала гаснути. Всi ми люди, всi ми чоловiки - i нiщо людське нам не чуже. Мабуть, i князевi не чужi звичайнi людськi почуття любовi до сво║┐ землi, до вiри прабатькiвсько┐, жаль до загиблих i спiвчуття до покривджених та принижених. А отець Iван пiдiйшов до Михайла, поклав йому руку на плече. - Поплач, княже, поплач, тобi легше буде. Поплач - i пiднiмайся: загиблим вiчна пам'ять, а живий ма║ про живе думати. Про те, як пiдняти цю землю з ру┐н, з чого почати, до чого руки прикласти... Михайло витер сльози i мовчки рушив з валу вниз. Шлях до Песового острова був недалекий. З Угорського спустилися мимо Аскольдово┐ могили на берег Днiпра i повернули праворуч. Не до┐жджаючи до Видубицького монастиря, зупинилися i спiшилися. Перед ними лежав довгий плоский острiв, вкритий густими заростями верб, вiльхи, осокорiв та верболозу. На пiщаному березi темнiли човни, на кiлках сушилися рибальськi сiтi. Але нiде жодно┐ живо┐ душi. - Софроне, подай голос! - звернувся Дмитро до одного з гриднiв. Той затрубив у рога - раз i вдруге. На березi iз заростiв виринуло кiлька постатей у довгих полотняних сорочках - приклали проти сонця козирками долонi до лобiв. - Хто ║сте? - почувся далекий голос. - Князь Михайло i боярин Дмитро-о! - гукнув гридень. - Перевозу-у! Постатi заметушилися. Незабаром на водi загойдався чималий човен, а за якийсь час пристав до берега. На вологий пiсок вистрибнули три колишнi князiвськi челядники. Старший, дебелий, чорний, з перев'язаною шнурком чуприною, вигукнув: - Князь Михайло! Батечку наш! Живий! Здоровий! А я, якщо пам'ята║ш, княжий тiун на Песовому островi i рибалка Парфентiй по прiзвиську Солоний... Все життя ловив для князiв рибу в Днiпрi i солив. I так сам просолiв, що й прiзвисько таке прилипло до мене... А це мо┐ сини. - Пам'ятаю, пам'ятаю,- вiдповiв князь, хоч вiдчував, що кривить душею, бо за сво║ недовге князювання в Ки║вi нi разу не вiдвiдав Песового острова, однак риба на княжому столi бувала часто, i Парфентiй Солоний мiг ┐┐ привозити не раз.- А тепер хочу сам побувати на островi. Як там? Все збереглося? - Все, княже, все. Вiн, наш острiв, i врятував нас вiд татарсько┐ напастi. - Тодi перевези нас! Тiун вклонився. - Милостi прошу, княже, до човна. Песiв острiв лежав посеред Днiпра. Зарослий по берегах кущами, кучерявими вербами, темними вiльхами та срiблястими тополями, всерединi вiн був розораний великою i роботящою родиною тiуна Парфентiя, i зараз ниви врунилися рiзними злаками. У найширшiй частинi на дубових палях стояло кiлька дерев'яних, критих тесом будинкiв. Серед них вивищувався княжий терем з рiзьбленим коньком на даху i невеликими вiконцями з кольоровими шибками. За будiвлями, у лiтнiй оборi, стiйлувала череда худоби та отара овець, а на протилежному боцi, нанизана на довгi шнури, сушилася днiпровська риба - i судак, i окунь, i лящ, i сазан. Звiдти тягло при║мно-солоним запахом. - Тут так гарно! - не втримався вiд вигуку князь. Пiсля дворiчних поневiрянь по чужих краях цей куточок здався йому справжнiм ра║м. Все тут дихало лiтньою красою, споко║м i достатком. А коли зайшов до терема i побачив, що тут збереглося все, як було при багатьох його попередниках,- i вовнянi дорiжки на жовтiй дощанiй пiдлозi, i покритi скатертинами столи i лави обабiч, i пуховi подушки на лiжках,вiн перехрестився i повернувся до Дмитра. - Слава Богу, ║ притулок, якого я не мав давно. Завтра перебира║мося сюди... 6 Сотник Жадiгер стояв перед Менгу-кааном нi живий нi мертвий. В руках тримав ковпака, на ши┐ телiпався пояс - знак каяття i просьби про помилування. Те, чого вiн боявся, не оминуло його. Наступного дня пiсля прибуття монгольського вiйська з походу на захiднi кра┐ни Менгу покликав його до себе. Лиховiсний погляд вузьких ханських очей свiдчив, що вiн уже все зна║. Хтось, видно, нашептав йому i про втрату мiдних орусутських коней, i про кляту красуню-iудейку Марiам, яку хан наказав берегти для нього, як зiницю ока, i яка, повiйниця, умудрилася недавно народити дочку. Вiн гарячкове думав - що сказати хановi? В останню мить вiн помiтив у колi нукерiв Марiам з немовлям на руках. Вона зблiдла, але страху в очах не проявляла. Негiдниця! - Ну? Що скажеш, джагуне? - промовив грiзно Менгу.Отак ти виконав мiй наказ? Де мiднi конi, призначенi для Са┐н-хана? Де дiвоча честь мо║┐ невiльницi? Це ти спокусився на не┐, собако? Жадiгер вiдчув, як ноги раптом потерпли, пiдiгнулися, i вiн уклякнув на колiна. О Високе Небо! Яке обвинувачення! Та за нього одна кара - дебелi ханськi пси-торгауди вивезуть у степ, кинуть ниць на землю i зламають хребет. I лежатимеш ти, Жадiгере, у бур'янi, як падло, поки не здохнеш у муках або ще живого не розтерзають звiрi. О аруах! Аруах! Вiн обхопив ноги хана, взутi в жовтi гутули, пробелькотiв: - Всемилостивий каане! Та як би я посмiв! Я й пальцем не доторкнувся до тi║┐ повi┐! Вся орда - менi свiдок! - Тодi - хто ж? Назви його менi! - Я не знаю. - Ти мусив знати! Я послав тебе для того, щоб ти берiг мо║ майно i мо┐х рабiв! - Я й берiг рабiв. Але ┐х так багато, що я ледве встигав. - А конi? Мiднi конi для Са┐н-каана? Де вони? Жадiгер знову затремтiв. В ротi йому пересохло. - За це карай - не вберiг. Вони потонули при переправi через Тан. Лiд пiд ┐хньою вагою вломився - i вони потонули... Важкi були... - Важкi! Важкi!.. Дурний ти баран! - Менгу кiлька разiв стьобнув його камчею по зiгнутiй спинi.- Я даремно настановив тебе джагуном. I тепер бачу - помилився. Я позбавляю тебе цього високого звання. Вiд сьогоднi знову будеш простим нукером. Але не думай, що цим я обмежусь у покараннi.- I гукнув сторожi:- Гей, усипте йому пiвсотнi ки┐вi Та дужче! Не встиг Жадiгер отямитися, як з нього здерли чепкен, розпластали на землi i почали гамселити замашними прутами по чiм попало - i по спинi, i по стегнах, i по литках. Вiн спочатку звивався, як вуж, намагався вирватися, але тримали його мiцно - один усiвся на шию, а другий на ступнi нiг. Як вирвешся? Потiм, пiсля особливо дошкульного удару, зiв'яв, затих i вже лежав, як лантух, ще, правда, вiдчуваючи, що з кожним ударом злi мангуси рвуть на частини не тiльки його тiло, а й душу. О вай-пай! Коли його пiдвели i на синю збасамужену спину накинули чепкен, що став тепер затiсним i завдавав нестерпного болю, до його слуху i до свiдомостi ледве дiйшли слова Менгу. - Всiх боголiв на майдан-хан! Приготуйте все, що потрiбно для допиту вогнем цi║┐ мерзенно┐ шльондри! - хан кивнув головою у бiк Марiам.- Бийте в тулумбас! Закликайте людей на майдан-хан! Я залiзом i вогнем наведу порядок в Ордi! Розпустилися! Перед вечором, коли спала спека, майдан-хан завирував, зашумiв. Туленгiти i нукери ледве стримували горластий строкатий натовп, що напирав на них. Кожному хотiлося пробитися наперед, стати поближче, щоб побачити i почути, як каан Менгу каратиме зрадницю-наложницю, чутка про що швидко прокотилася по всiй Ордi. З протилежного боку стояла мовчазна стiна невiльникiв. Стомленi, голоднi пiсля цiлоденно┐ працi, вони не знали, чого привели ┐х сюди, i губилися в здогадках. - Щось готу║ться лихе,- сказав Iлля.- Стовп-Казан... Купа сухого хмизу пiд ним... Вiрьовки... - Когось катуватимуть,- погодився Добриня, обводячи поглядом гурт монгольських старшин, якi про щось тихо шварготiли мiж собою.Може, вбивцю... Та ще й з невiльникiв... Бо чого б i нас сюди привели? До них пiдiйшла Янка - звела зляканi очi. - Що тут? Що затiва║ться? Добриня обняв ┐┐. - Не знаю... Не на добро се, гадаю... Але дивiться, дивiться... Вони замовкли. Крiзь широкий прохiд у натовпi на майдан в'┐хав у супроводi молодшого брата Бучека та нойонiв Менгу-каан. Його сiрий, у яблуках, випещений i вичищений до блиску кiнь зупинився посеред майдану, якраз насупроти стовпа. Услiд за ханом i його почтом на майдан вийшов щiльний гурт туленгiтiв. У кожного оголена шабля, а очi так i нишпорять, так i просвердлюють тисячний натовп, що колихався довкола. Iлля витягнувся на весь свiй немалий зрiст, став навшпиньки - проглянув пильним оком щiльний круг, у якому щось темнiло. Серце його раптом завмерло, вид зблiд. - МарiамI - прошепотiв з вiдча║м.- Боже! Марiам!.. Добриня з тривогою глянув на нього. - Ну, що ти, брате! Адже нiчого не видно. Чому так дума║ш? Iлля застогнав. - Дивись... Це вона... Вона! В цю мить туленгiти розступилися i випхнули з-помiж себе невисоку жiнку в чорному покривалi з немовлям на руках. Це справдi була Марiам. Легке покривало упало з ┐┐ голови на плечi, i Добриня з Янкою в один голос зойкнули: - Вона! пхнi серця враз закрижанiли. - Боже, що ж це буде? - прошепотiла Янка.- Бiдна МарiамI Бiдне немовлятко! Наше кровенятко! На Iллю страшно було дивитися. Янка мiцно вхопилася за його руку i вiдчула, як вiн увесь тремтить. Худе обличчя зблiдло, лиш очi палали страшним вогнем. Менгу подав знак - i наперед виступив бiрюч[116]. Гучним лиховiсним голосом прорiк: - Люди! Менгу-каан повелiв за перелюбство покарати цю жiнку. За нашими монгольськими звичаями чоловiкiв за таку провину саджають на кiл, роздирають кiньми на чотири частини, а жiнок закопують живцем у землю або кидають у киплячий казан. Саме до тако┐ кари - кинути у киплячий казан - i засуджено цю щльондру. Але перед тим ┐┐ ще битимуть батогами, щоб зiзналася, з ким тягалася-волочилася. Натовп сколихнувся, загомонiв, загув: його чекало жорстоке, але захопливе видовище, яке не так уже й рiдко влаштовували для свого народу монгольськi хани. Народ нiколи не бува║ ситий, тож хай ма║ хоч видовища! Два туленгiти запалили пiд казаном сухий хмиз. А Менгу, незворушно сидячи на конi, подав знак: - Починайте! У Марiам вихопили з рук немовля, що пронизливо заверещало на весь майдан, зiрвали одяг i, голу, почали прив'язувати вiрьовками до стовпа. Iлля глухо застогнав, рвонувся, але його зупинили мiцнi Добрининi руки, що здушили, мов обценьками. - Куди? Iлля зi сказаного бiрючем мало що зрозумiв, тiльки бачив, що над Марiам знущаються, i першим його поривом було - захистити кохану. Та, вiдчувши, що з обiймiв Добринi не вирватися, обм'як, тiльки безсило запитав: - Що вiн сказав? Що робитимуть з Марiам? - Битимуть батогами.- У Добринi не вистачило мужностi сказати всю правду. - Я не витримаю цього! - Iлля затулив обличчя руками. Добриня послабив обiйми. I в ту ж мить свиснув батiг - i над майданом пролунав болiсний жiночий скрик: - А-а-а!.. Далi все трапилось несподiвано для всiх: i для Добринi, i для Янки, i для хана Менгу, i для його почту, i для багатотисячного натовпу. Iлля рвонувся щосили, вирвався з Добрининих рук, розметав туленгiтiв, що стояли попереду, i кинувся до стовпа, де звивалося пiд ударами нiжно-бiле жiноче тiло. - Марiам! Кохана моя! Марiам! Його нiхто не встиг перепинити - i вiн, вiдштовхнувши ката, прикрив собою навхрест збасамужену спину Марiам i щосили вчепiрився в смолистий сосновий стовп. Все це було великою несподiванкою для всiх. Майдан завмер. Кати з пiднятими батогами занiмiли теж. Мовчав Менгу. Тiльки трiскотiв охоплений полум'ям хмиз пiд казаном. Та Марiам подала голос: - Iлля! Любий! Це ти? Навiщо ти це зробив? Навiщо занапастив себе? - Я кохаю тебе, Марiам! - простогнав Iлля.- Я кохаю тебе, мила моя! Я люблю над усе на свiтi нашу крихiтку-доню, нашу Настуню... Чи мiг же я вчинити iнакше? - О, я нещасна iудейка, я нещасна, як i мiй народ, приречений на довiчне скитания, на загибель... Навiщо доля пов'язала мене з тобою? Я й тобi принесла нещастя, i тебе занапастила! - Не кажи! Ми коха║мо одне одного, а все iнше - пусте! Не думай про це, дорога моя! Тут очумався вiд зацiпенiння Менгу. - Хто це? Терджумана сюди! Iллю вiдiрвали вiд стовпа i вiд Марiам - поставили перед ханом. Вирiс, як iз-пiд землi Доман, шарпнув Iллю за плече: - Хан пита║, хто ти? Iлля випростався. - Я боярин Iлля, син ки┐вського тисяцького Дмитра. Менгу витрiщив очi. - То ти живий? Отже, мене знову зводить з тобою доля! Чого ж ти кинувся рятувати цю повiйницю? - Марiам не повiйниця, вона моя жона! - Виходить, та дитина вiд тебе? - Так, то наша донька Настуня. - А ти знав, що Марiам належить менi? Що вона моя раба? - Знав. - I все-таки посягнувся на не┐? - Ми кохалися ранiше, нiж вона стала тво║ю рабою, хане. - Це не виправдову║ тебе! - сказав Менгу.- Ти посягнув на мою честь i мусиш бути покараний, як i вона! Гей, туленгiти, прив'яжiть цього богола з другого боку стовпа i всипте удвiчi бiльше батогiв, нiж цiй жiнцi! Ну! Iллю потягнули до стовпа, зiрвали одяг - мiцно прив'язали. - Бийте! - нахилив голову Менгу. Знову над майданом розлiгся пронизливий зойк Марiам. До нього долучився глухий стогiн Iллi. Коли Марiам замовкла, не витримавши i половини ударiв, кати перестали бити: нещасну ждало ще страшнiше покарання, i вона повинна була прийняти його при повнiй свiдомостi. Iлля витримав всi сто ударiв. Вiн кволо стогнав, облизуючи язиком пересохлi губи, i намагався звестися i стати на ноги, бо обвис на вiрьовках. Вся спина була збасамужена, шкiра телiпалася кривавими клаптями. В казанi закипiла, завирувала вода. Менгу повiв пальцем. - Розв'язати! Марiам ледве трималася, i Iлля пiдхопив ┐┐ попiд руки. - Прости мене, найдорожча моя,- простогнав хрипко.Скоро скiнчаться нашi муки... Скоро... Марiам заплакала. - А наша крихiтка? Настуня? Що з нею буде? Свiт цей такий жорстокий! Боже! Дитина випиналася i кричала на руках у туленгiта. Нiби зрозумiвши, про що ведуть мову приреченi до страти невiльник i невiльниця, Менгу швидко зиркнув на маленький бiлий клубочок, у якому випиналися ручки та нiжки, i рiзко кинув туленгiтовi: - В казан! Той пiдняв перед собою живе тiльце у бiлому сповиточку i, мить повагавшись i стиснувши зуби, жбурнув у киплячий вир. Крик немовляти обiрвався враз - раптово. Навiть призвича║нi до всього ординцi глухо охнули, загули. В рядах невiльникiв здiйнявся галас, вгору зметнулися темнi жилавi кулаки. А над усiм пролунали два пронизливо-розпачливi голоси - жiночий i чоловiчий: - А-а-а!.. А-а-а!.. Ой людоньки-и-и! Звiрi-i! То кричали Марiам i Iлля, кричали несамовито, кричали так, як не кричали, коли ┐х самих щойно катували. Той крик перекрив усi голоси, всi шуми, гомони i гули, що здiйнялися над майданом, i нiхто не почув у тому гамi тихо-розпачливого зойку душi: - Ой Добрику! Та що ж це? А-а-а!.. Добриня притиснув Янку до грудей, у яких несамовито бухало серце, а коли побачив, як туленгiти пiднiмають над собою i несуть до казана Марiам, долонею затулив ┐й очi. Марiам знепритомнiла, не кричала, не пручалася, i ┐┐ тихо, як срiбну рибу, опустили головою у скажене кипляче пекло, де метлявся бiлий сповиток ┐┐ донечки. Зате Iлля,- де й сила взялася пiсля страшного катування,- раптом вiдштовхнув вiд себе охоронцiв i кинувся з високо пiднятими кулаками до Менгу. - Проклятий! Я уб'ю тебе! Оторопiвши, Менгу здибив коня, розриваючи йому рота вудилами, а правицею шарив бiля лiвого боку, шукаючи рукiв'я шаблi. Та не встиг ┐┐ витягти, як охоронець, що був поряд, опустив на пшеничну голову Iллi свою гостро-блискучу шаблю. Майдан охнув - i загув. Добриня ще мiцнiше пригорнув до себе Янку, щоб не бачила, що ко┐ться з ┐┐ братом. Вiн уже знав, що у не┐ пiд серцем б'║ться малесенький живчик, визрiва║ нове молоде життя, i оберiгав ┐┐, як мiг. 8 Батий сидiв на вершечку крутого степового пригiрка, пiдставивши обличчя сонцю, а розхристанi груди вiтровi, дивився в синю далечiнь i думав. Пiсля щасливо┐ соколино┐ ловитви йому завжди добре думалося. Вiн нещодавно повернувся з Каракорума, повернувся з подвiйним почуттям - розчаруванням i задоволенням: великий курултай нащадкiв Чiнгiсхана не захотiв i слухати, щоб обрати його, Бату-хана, великим ханом монгольського улуса, що розметнувся на пiвсвiту. Натомiсть всi зiйшлися на тому, щоб правителькою стала жона покiйного хана Угедея Туракiна, мати Гуюка. Це, звичайно, його вразило. Вiн - завойовник половини квропи, i... Туракiна! Якою слiпою i примхливо-незрозумiлою бува║ iнодi доля! Ця хитра, але не дуже розумна стара жiнка тепер правитиме всiма монгольськими землями, починаючи вiд тих, де сходить сонце, i кiнчаючи тими, де воно заходить, тобто всi║ю iмперi║ю Чiнгiсхана. Яке вона ма║ право на це? Вiн знав ┐┐ молодою. Коли ще був зовсiм малий, вона була жоною огуз-меркiтського хана. Пiсля переможно┐ битви з огуз-меркiтами Чiнгiсхан узяв ┐х обох у полон. Хана велiв стратити, а юну Туракiну вiддав сво║му третьому синовi Угедею. Вона народила йому кiлькох дочок i сина Гуюка. I ось на тобi: колишня рабиня-меркiтка тепер править усiма землями Чiнгiсхана i всiма його нащадками! Яка примха долi! Та хай править! Може, то й краще, що вiн не залишився в далекому i вже нерiдному, чужому для нього Каракорумi, а повернувся сюди, на береги прекрасного Iтилю, в свiй улус, що розпростерся вiд кнiсею, вiд бiлих вершин Ала-Тоо до Вiсли-дар'┐ та голубо┐ Туна-дар'┐. Вiн в душi задоволений, що доля розпорядилася саме так - залишила його правителем Жовто┐ та Синьо┐ Орд, створених батьком Джучi та братом Орду на безмежних просторах Iбiр-Сибiру. Тепер, пiсля пiдкорення Болгара, орусутiв, кипчакiв, асiв, келарiв та башкирдiв, вiн створить новий улус - Золоту Орду. Так, Золоту Орду! I столицею ┐┐ стане Бату-сарай, що буду║ться у самому серцi цього улуса. Це буде пишне мiсто! Куди задрипаному Каракорумовi! Тисячi рабiв, сотнi умiльцiв збудують його за кiлька лiт. В загальник рисах воно вже вимальову║ться. А пiдлеглi навколишнi народи постачатимуть сюди i скот, i хлiб, i одяг, i коштовнi прикраси, щоб його народ - й║ка-монголи - нi в чому не зазнавав нужди. А Каракорум... Е-е, що там Каракорум! Влада Каракорума простира║ться лише на корiннi монгольськi землi, а в завойованих - i в Кита┐, i в Iндi┐, i в Персi┐, i в Сiрi┐, i в Хорасанi, а тим бiльше в його Золотiй Ордi вона нетривка, непомiтна, примарна. Тож краще бути справжнiм ║диноосiбним правителем тут, нiж мати примарну владу в Каракорумi. Ця заспокiйлива, втiшлива думка загнала шашiль образи, що точив душу, десь у глибину, на серцi стало легко. Царевичi-тайджi, нойони i охоронцi-туленгiти, всi, хто ви┐хав на соколинi лови разом з ним, стояли осторонь i не заважали йому думати. То й хто б посмiв потривожити спокiй всевладного хана, Са┐н-хана, Далай-хана[117], над яким володарю║ лише одна сила - сила Вiчного Неба? Його думки перервав тупiт копит. Хтось гнав щодуху. Гонець? Яку ж вiсть несе вiн йому - радiсть чи печаль? Туленгiти перед вершником перехрестили списи - i вiн зупинився, скочив на землю, поплазував до Батия. За ним рушили джихангiри. - Са┐н-каане, - сказав гонец пiдвiвшись,- в Орду прибув з поклоном i премногими дарами син суздальського коназа Iскандер Ярославич[118]. Менгу-каан пита║, як його приймати - як друга чи як ворога? Батий пiдняв очi на джихангiрiв. Тi зацмокали язиками. - Дзе, дзе! Це добрий знак! Це перший орусутський коназ, який сам, по добрiй волi прибув в Орду. Привiтай його, Са┐н-каане! Батий знав, що не по добрiй волi прибув Iскандер, що ханськi баскаки не раз нагадували коназу Ярославу, щоб прибув сам або прислав кого-нибудь iз синiв. Але це зараз не так важливо. Головне - прибув. Перший iз орусутських коназiв! А за ним прибудуть i iншi. Вiн також уже давно обдумав, як поводитися з ними,- не як рiвний з рiвними, а як переможець з переможеними, як господар зi слугами, з рабами. I нацьковувати ┐х треба один на одного, щоб не об'║дналися, щоб гризлися, мов собаки,- тодi владi Золото┐ Орди над орусутами не буде кiнця. А з непокiрливими коротка розмова - удавку на шию або ложку отрути у вино. Ось так!.. Цiкаво, з чим же прибув Iскандер? Вiн пiдвiвся. - Коня! По┐демо додому! Однак прийняти Iскандера не поспiшав. Кажуть, молодий орусутський коназ перемiг свевiв на рiчцi Невi, вiд чого його i прозвали Невським, а цi║┐ весни потопив у Чудському озерi крижакiв-тевтонiв. Спритний! Подивимося, що за птиця! I як поводитиметься. Вiд того залежатиме i подальше до нього ставлення. Iскандер не набридав домаганнями швидшого прийому. Терпляче ждав, коли Батий сам покличе. Нарештi одного дня в супроводi пiвсотнi туленгiтiв та терджумана Домана явився старший ханський бiрюч i об'явив, що конязь Iскандер може стати перед яснi очi Са┐н-хана. Процесiя просувалася повiльно - через усе мiсто. Попереду ┐хав бiрюч з десятком охоронцiв, за ним - конязь Iскандер з невеликим почтом i слугами, що несли дари Бати║вi, позаду - туленгiти, якi батогами вiдганяли надто цiкавих. Перед золото-шовковою юртою Батия горiли два багаття. Тут же рiс кущ глоду, на якому розвiвалися кольоровi стрiчки. Бiрюч зупинився, а Доман сказав князевi: - Татарський звичай, княже, велить пройти мiж цими вогнями, щоб очиститися вiд мангусiв, злих духiв, а потiм поклонитися кущу. А ще, княже, коли будеш вступати до юрти, то зважай, щоб ногою не зачепився об високий порiг, бо то дуже погана прикмета,- господар юрти може померти. Отже, за цим пильно слiдкують, i неуважному... Ну, сам зна║ш... - Знаю,- вiдповiв Олександр, спiшуючись. - А ще коли ввiйдеш до юрти, то не озирайся по боках, а йди прямо до Батия, упади перед ним ниць i, простягнувши наперед руки, поцiлуй мiж ними килим. Олександр незворушно буркнув: - Ну, а далi? - Батия називай Са┐н-ханом, тобто справедливим ханом... А вже далi - що Бог дасть... Я весь час буду при тобi... Ага, ще одно. Вiд ханського пригощення не вiдмовляйся. Що б тобi не подавали, ┐ж i пий! Бо вiдмова - то найбiльша образа. Перед юртою на срiбному стружi┐ майорiв бiлий ханський прапор i дев'ятихвостий туг, пiвколом стояла сотня туленгiтiв, а бiля самого входу - великий гурт нойонiв та iнших ханських достойникiв. Десятки очей уп'ялися в невисоку, але гарно скро║ну постать молодого орусутського коназа. Якi дари привiз? Як вiн поведеться? Дари були багатi - вороно┐ мастi кiнь, i багатий одяг, i срiбний та золотий посуд, i орусутськi гривнi. Олександр не вагався нi митi. Пройшов крiзь вогонь, низько вклонився кушу, що уособлював собою душi померлих Бати║вих предкiв, i рiшуче повернув до юрти. Два привратники в малинових чапанах i лисячих малахаях вiдкинули перед ним важкий полог. Князь високо пiдняв ногу i переступив через позолочений порiг. Величезна юрта була повна людей - найближчих родичiв i сподвижникiв Батия. Крiзь вiдкритий шанрак - дiрку на верху юрти для свiтла й виходу диму - вривалося золотим снопом яскраве сонячне промiння. Вся пiдлога була застелена пухкими килимами. На почесному мiсцi юрти - на торi - сидiв Батий. Олександр не дозволив собi роззиратися по боках, а прикипiв поглядом до нiчим не примiтного чоловiка, вже немолодого, жовтолицього, вилицюватого, як i всi його спiвродичi, але з твердим поглядом вузьких чорних очей. Кажуть, бату означа║ по-монгольськи твердий. Ну що ж - характер, видно, у нього справдi твердий. Про це говорять i його кривавi дiла, i твердий, пронизливий погляд. Як вiн проявиться по вiдношенню до нього, першого руського князя, що прибув в Орду з поклоном? Батий був одягнутий скромно: простий чекмень, легкий шовковий пояс, на головi червоний кипчацький борик, оторочений хутром бiлки, на ногах - легкi лiтнi iчиги з червоно┐ шкiри з голубим орнаментом. I нiчого зайвого - нi срiбла, нi золота, нi коштовних камiнцiв-самоцвiтiв. Гордий був князь Олександр Ярославич, переможець шведiв i хрестоносцiв, але свою гординю затиснув у кулацi - i бухнувся ниць перед Бати║м, бо потрiбно було рятувати Русь. Простягнув наперед руки, як учив Доман, поцiлував килим i, пiдвiвши очi, голосно проказав: - Десять тисяч лiт Са┐н-хановi, володаревi багатьох народiв! Доман переклав. Батий виждав довгу хвилину, нiби сподiвався пiдловити недосвiдченого молодика на якiй-небудь необачностi, але той не пiдводився i не зводив з нього погляду. - Встань, Iскандере, i сядь отут, бiля мене,- нарештi промовив хан i показав на подушку по праву руку вiд себе. Це була висока честь. По юртi прошелестiв нерозбiрливий гомiн, почулися вигуки задоволення - "дзе, дзе!". Олександр сiв. Батий повiв пальцем, i бакаул, прислужник хана, налив iз шкiряно┐ саби[119] в срiбний кумган яко┐сь каламутно┐ рiдини. Пiднiс князевi. - Пий, Iскандере, це кумис-улюблений напiй монголiв, подарований ┐м Високим Небом. - сказав Батий. Олександр знав, що кумис - це заквашене дрiжджами кобиляче або верблюдяче молоко, але нiколи не пив його i внутрiшньо здригнувся вiд вiдрази. Глянув на кумган - чималий! Боже, як його випити, як проковтнути? У нiс ударив кислуватий запах. Пiднiс до рота i - нi живий нi мертвий - випив до дна, не переводячи подиху. Кумган вiддав бакауловi, рукавом витер рота. - Дякую, хане. - Смачно? - Дуже. - Кумис - це напiй здоров'я. Пий кумис, конязю, i ти завжди почуватимеш мiць у тiлi i бадьорiсть у душi,- задоволене сказав Батий. I враз посуворiшав: - 3 чим прибув? Як здоров'я вiтця твого, конязя Ярослава? - Отець шле тобi найкращого скакуна зi сво┐х табунiв, вовчу шубу, червоне князiвське корзно, п'ятдесят гривнiв i золотий та срiбний посуд, щоб великий хан був завжди дужий та милостивий до Русi. Вiн плеснув у долонi - i слуги внесли дари. Крiзь вiдкритий полог юрти було видно красеня коня, якого тримали за вузду два конюшi. На якусь мить Батий затримав погляд на коневi, зиркнув на золото та срiбло, а потiм запитав: - Чого Iскандер прибув сюди? Чого хоче конязь Ярослав? Чого вiн сам не прибув до мене? - Отець хворi║, хане. Зовсiм було зiбрався в дорогу i раптом злiг. От i послав мене, щоб я засвiдчив тобi його вiдданiсть. - Ярослав - мудрий чоловiк. Я слухаю тебе, Iскандере. - Хане, ти заволодiв Руссю. Але це обширна земля, якою не так просто управляти. Тво┐ баскаки знають про це. Батий перебив Олександра. - Баскаки доносять, що орусути бунтують, повстають проти мо┐х людей, iнодi убивають. Як це розумiти? - Хане, бунтують смерди, простолюдини. Над ними ма║ бути сильна князiвська влада. А отець ┐┐ не ма║. Надiли нею вiтця, вiддай пiд його руку завойованi тобою князiвства - i вiн наведе там порядок. Батий задумався. Всi князiвства? А чи не забагато? Чи не посилиться Ярослав так, що одного дня захоче сам виявити непослух? Олександр розгадав його думки. - В особi князя Ярослава ти матимеш на Русi надiйну опору, хане. "Можливо, й так,- подумав Батий.- Русь розорена дотла - не пiднятися ┐й нiколи. А надiйна рука там потрiбна. Хай нею буде Ярослав". - Я згоден в д дати тво║му вiтцевi всi орусутськi землi - вiд Рязанi до Ки║ва. Але хай вiн сам при┐де до мене - я хочу побачити його. - Вiн при┐де, хане. Як тiльки видужа║, так i при┐де. На нього можеш покластися,- вiдповiв Олександр, радiючи в душi вiд того, що не зустрiв спротиву Батия сво║му найголовнiшому домаганню. 9 Минуло пiвроку. Високi бiлi снiги вкрили Ки┐в i його околицi, але i з-пiд них, хоча вже йшла третя зима пiсля Бати║вого погрому, тхнуло гаром. Безлюддя i запустiння гнiтили Дмитра, краяли серце гострим болем. Масниця! Як весело було ранiше в цi днi на ки┐вських вулицях - смiх, пiснi, iгрища! Передзвони церков! Шаленi перегони однокiнних, двокiнних i трьохкiнних саней-козирок - гей, стережись! На мiських торговищах - велелюддя! Не вщуха║ гомiн, скоморохи розважають i старих, i малих, гудуть гуслi, а над усiм - линуть сизi димки, лоскочучи нiздрi смачними на┐дками, що готуються тут же, на жаровнях i багаттях,- i млинцi, i вареники, i сирники, i бабки, i смаженина, i гаряча юшка iз судаком, стерляддю та лином... Боже! Де все те подiлося? Чи й буде коли знову? Про┐хавши безлюдними вулицями мiста, боярин Дмитро i князь Михайло з княгинею та отцем Iваном мовчки вилiзли з саней i попростували до боярського терему. Нечисленна боярська челядь уже приготувала обiд - i господар з гостями, сполоснувши над цеберком руки, сiли до столу. Скромний це був обiд. Не колишнiй князiвський чи боярський, коли на масницю столи вгиналися вiд на┐дкiв та напо┐в. Але на теперiшнi часи i не убогий - полiське село, що належало Дмитровi i куди не дiйшли татари, постачало бояриновi i хлiб, i яловичину, i дичину, i морожену рибу. Спочатку ┐ли мовчки, а коли трохи наситились, князь, що й завжди знав мiру в ┐дi, вiдклав ложку. - Горе нам за грiхи нашi! Сиджу та й думаю: що чека║ нас, дiтей та онукiв наших завтра i позавтра? На що надiятися? Земля розорена, городи понищенi, князiвства у занепадi страшному. Тепер над ними один владика - баскак Бати┐в! Вiн нього залежить наше життя, наш добробут i навiть наша смерть... Хiба думалося нам, що якийсь недоносок Куремса, племiнник Бати┐в, сидiтиме в Каневi i повелiватиме i Ки║вом, i Переяславом, i Чернiговом - усi║ю Поднiпровською укра┐ною? Починалася розмова, яку вони вели при кожнiй зустрiчi i яка нiчого не вирiшувала та й не могла вирiшити, бо не мали вони нi грошей, нi вiйськово┐ сили пiд сво║ю рукою, нi чорного люду в достатнiй кiлькостi, що один мiг бути основою могутностi князiвсько┐ i боярсько┐ влади. Бiльше того, занепала церква, майже поголовно були винищенi можновладнi люди в мiстах i книжники по монастирях. На кого опертися? - Так, княже,- погодився Дмитро,- сподiватися ми можемо тiльки на Бога та на щасливий випадок, який може врятувати нас, бо самi ми зараз нiчого не вартi. Без вiйськово┐ сили ми нiщо. Держава наша розпалася i лежить у ру┐нах. Чи й пiднiметься колись? Вони й це знали, i давно це обмiркували. Справдi, на що сподiватися? Але як потопаючий хапа║ться за соломинку, так i вони хапалися за кожну примарну думку - що робити, як, на кого опертися? Бо живому властиво сподiватися... - Кажуть, князь суздальський Ярослав знову ма║ чималу дружину,- докинув отець Iван, витираючи рушником руки i сиву бороду. А його син Олександр, князь новгородський, погромив хрестоносцiв на Чудському озерi... Якщо так, то ║ ще сили, здатнi стати супроти нечестивця Батиги! - Зараз нема║,- твердо заперечив Дмитро.- Нi, зараз нема║ тако┐ сили. У жодного iншого народу, пiдкореного Бати║м, ┐┐ нема║. - То що ж робити? - вдесяте, якщо не всоте запитав похмуро князь. Дмитро здвигнув плечима. - Я во┐н i мiг би вiдповiсти коротко: боротися. Але, окрiм того, я ще твереза людина, i ось тверезий розум пiдказу║, що боротьба, повстання приведуть зараз до ще бiльшого розорення нашо┐ землi, до ще бiльшого пригноблення нашого народу. - Отже? - Нам треба просто вижити,- тихо сказав Дмитро.Вижити - ось що зараз головне! Залишитись на сво┐й землi, зберегти вiру нашу i мову нашу. А час покаже... А час покаже, чи зумi║мо ми прийти до пам'ятi пiсля такого вселенського погрому, якого завдав нашому народовi Батий, чи остаточно занидi║мо серед iнших народiв - i вiд нас i слiду не залишиться на землi, як вiд половцiв, котрi враз зникли, нiби ┐х i не було. Роздiл Х. БАРИМТАЧА 1 Наступили важкi днi. Пiсля потрясiння, перенесеного намайдан-ханi пiд час страти Марiам, Iллi та ┐хньо┐ малес