Добриня жив iз Янкою в окремiй невеликiй юртi. Бачман iз спiльних запасiв коша видiлив ┐м i одягу, i кошми, i килимiв, i посуду, i пару коней, i корову, i кiлька овець, i зброю - шаблю, боздугана, лука зi стрiлами та бойову сокиру. Ждучи дитини, Янка бiльше сидiла в юртi, пiдтримувала в глинянiй кабицi невеличке багаття, варила в казанку м'ясну та рибну юшку, а Добриня заготовляв дрова, доглядав тварин, ставив сильця на птахiв та капкани на лисиць та зайцiв, ловив рибу. Особливо любив вiн рибалити, бо ще змалку звик до цього заняття на сво║му рiдному Iрпенi. Одного морозного сонячного дня вiн разом з Бачманом та Качиром-укуле взяли сокири, пiдсаки, лозовi кошелi i вийшли на широкий зарiчок. Тут ще з осенi була поставлена очеретяна загата, що тепер вмерзла в лiд. Бiля не┐ збиралася риба, щоб подихати свiжим повiтрям. З обох бокiв загати, що стримiла вгору рiвно обрiзаними трубочками очерету; просвiчувалися крiзь тонкий лiд в ополонках темна вода. Бачман узяв до рук сокиру, поплював у долонi. - Почнемо? Втрьох вони швидко порубали молодий льодок, пiдсакою вичерпали дрiбнi крижинки. I зразу ж ополонка зарябiла, зашумувала: риба пiшла до не┐ густими косяками. - Тримайте кошелi! - зашипiв Добриня, занурюючи в глиб води круглу пiдсаку.- Сьогоднi буде багатий улов! Багатий улов траплявся часто. Здавалося, Iтиль, ця могутня рiка, якiй не було рiвних, була переповнена рибою, як небо зiрками. Але сьогоднi чи то вiд задухи, чи по якiйсь iншiй причинi ┐┐ набилося до загати стiльки, що Добриня, занурюючи пiдсаку, вiдчув пiд руками живу упругiсть. Ситi срiблястi рибини жваво захлюпосталися, застрибали на яскраво-сонячному морозi. - Ого! - вигукнув Бачман.- Одна пiдсака - i повний кошiль! Навiть коли б ми не мали нi корiв, нi овець, нi коней, то самою рибою могли б прохарчуватися до весни! - I весною, i лiтом також можна живитися рибою,сказав Добриня. - Нi, весною знову будемо жити баримтою! Поки моя рука ма║ силу, щоб тримати шаблю, я не перестану мстити нашим смертельним ворогам за понищений мiй народ, за мо║ нещасне плем'я, порубане, пригноблене, розсiяне по свiту, за наш Дешт-i-Кипчак, що колись простягався вiд Iтилю до Дунаю, а тепер став пусткою, за мо║ знiвечене життя! - Бачман стиснув кулаки i блиснув очима.- Тепер у мене залишилася одна мета - помста! Поки живий мiй лютий ворог, мiй кривдник хан Менгу, доти горiтиме моя душа! - А чому не Батий? Чому саме Менгу? - Батия не дiстати. До того ж саме хан Менгу зi сво┐м туменом понищив мо║ плем'я, мо┐х родичiв. Вiн - мiй особистий ворог, його я i хочу вполювати, якщо пощастить. Добриня вивернув з пiдсаки рибу в кошiль, замислено промовив: - Вiн мiй ворог теж. Вiн убив Янчиного брата Iллю, його дружину i доньку. Вiн сплюндрував Ки┐в, я був його рабом... У мене не менше пiдстав, нiж у тебе. - От i давай разом вислiдимо його i знищимо! - Нiби це так просто! - Взимку не просто, а весною чи влiтку, коли ми сядемо на коней, а Менгу ви┐жджатиме на полювання... - Вiн сам нiколи не ви┐жджа║. - Тодi треба прислiдкувати в Бату-сара┐! - втрутився в розмову Качир-укуле.- Можна вночi пробратися... А якщо не його самого, то улус попатра║мо добре! - У мене, крiм Менгу, в Бату-сара┐ ║ ще один ворог,сказав Добриня. - Хто ж це? - Мiй земляк - Доман. Це потвора, яку я ненавиджу навiть бiльше, нiж Менгу. Ось кого я нанизав би на списа! Вiн хотiв зжити мене зi свiту, вiн убив уже тут, в Ордi, нашого князя та його боярина. Вiн iз задоволенням знищив би i Янку або завдав би ┐┐ хановi Менгу в наругу. - То й вiдомсти йому! - А додому? Я ж хочу, як тiльки снiг з землi, вирушити в путь! - Ранiш, нiж настане лiто, в дорогу ви не вирушите. Та й я не пущу вас,- тож i буде час. - Доживемо - побачимо, дай, Боже, дожити! Бачман хотiв щось вiдповiсти, але тут раптом вiд селища долинув тривожний голос: - Добрине, Добрине! Мерщiй сюди! Швидше! - Що там? Янка? Що з нею? - кинувся Добриня, хапаючи кошiль з рибою.Ходiмо! Мерщiй! Вони поспiшали що було сили. Бiля Добринино┐ юрти товпилися жiнки i кiлька барим-тачiв. З-за пологу долинав пронизливо-болiсний зойк Янки. Добриня зблiд - кинув кошiль просто в снiг. - О Боже! Що там? Що з нею? - Та не лякайся ти! Нiчого страшного! Родить! - заспоко┐в його хтось iз баримтачiв. Добриня зiщулився, мов вiд удару. В головi загуло, серце забухкало молотом. "Родить! Родить! Родить!" - дзвенiло одне-║дине слово. Як усi байдужне ставляться до цього, нiби не розумiють, яке величне i страшне дiйство вiдбува║ться зараз у юртi. Та хiба не ясно, що там вирiшу║ться доля - або буде два життя, або нi одного! Або нi одного! Боже - це ж Янчиного! Янчиного! Янчиногоi Про дитину чомусь йому не думалося. Вiн стиснув зуби i почав подумки молитися, заклинаючи всiх святих захистити ┐┐. "Вiзьмiть усе, що в мене ║, вiзьмiть мою душу, мо║ життя, а ┐┐ залиште! Я на все згоден, я все зроблю, аби вона залишилась жива! Я на все згоден! Уб'ю Менгу, уб'ю Домана, на самого Батия кинуся, себе занапащу - аби лиш вона жила! Янка! А якщо тобi треба, Боже, щоб тi дияволи в людськiй подобi залишились живими, то я ┐х не зачеплю i пальцем!" Люди ходили, розмовляли, дехто навiть смiявся, а вiн мовчки стояв, утупивши безтямний погляд у темно-сiрий полог юрти. Що там? Як там? Коли пролунав особливо болiсний крик Янки, такий болiсний i незнайомий, що йому здалося, що то не ┐┐ голос, вiн кинувся до юрти. Але жiнки заступили йому дорогу, розкинули руки. - Куди? Не можна! Там стара Тайдолла-хатун - досвiдчена повитуха, там Акбiке та Кутуз-хатун - вони допомагають старiй. Не хвилюйся - все буде гаразд! Вiн покiрно зупинився i в цю мить почув пронизливий крик немовляти. Це змусило його знову кинутись до юрти. - Ну, що там? Як там? Жiнки стенули плечима. - Ось вийде Тайдолла-хатун - скаже. Потерпи! Чрез деякий час вiдкинувся полог - i вийшла Тайдолла-хатун. Це була стара зморшкувата половчанка, яку Бачман пригрiв у загонi заради ┐┐ старостi, умiння шептати, замовляти кров, шукати зiлля та приймати роди. Вона примружилася вiд яскравого сонця, прикрила очi рукою. - Де батько? Добриня кинувся до не┐: - Це я... Що там? - Син. - Слава Богу! А Янка? - Жде тебе. - То можна? - Авжеж. Заходь. Добриня вiдкинув полог - зайшов. У юртi було напiвтемне. Праворуч копошилися, прибираючи якесь лахмiття, двi жiнки, посерединi, в кабицi, пригасав вогонь, а за ним, на подушках, прикрита кожухом, лежала Янка - змучена, блiда, однi великi чорнi очi зорiли, як двi достиглi вишнi. - Янко! Люба! - Вiн кинувся до не┐.- Як тобi? Вона усмiхнулася безсило-вимушеною усмiшкою, опустила повiки, даючи зрозумiти, що все гаразд. - А... Дмитрик? Вони давно домовились, що коли буде син, то назвуть його Дмитром - на честь дiда. Янка вiдхилила кожуха. У не┐ бiля грудей лежало щось маленьке, невиразне, закутане у якесь ганчiр'я. Воно випиналося, морщилося, а потiм заверещало: - А-а-у-у!.. А-а-у-у!.. Янка щасливо усмiхнулася, прошепотiла: - Твiй син... Дмитрик... Дмитрусь... Ти радий? Добриня присiв бiля не┐, погладив розкиданi по подушцi скуйовдженi коси, поцiлував у гарячий лоб. - Любi мо┐, дорогi мо┐! Голос його здригнувся, i, щоб стримати сльози, вiн прилiг поряд i обережно обняв обох - Янку i сина.- Ви ║дина моя надiя, ║дина радiсть i втiха у цьому холодному, жорстокому свiтi! 6 Весна видалася затяжна - з хуртовинами, з холодними дощами. Худобу та овець баримтачi по┐ли, а коней, схудлих, вилинялих, берегли, бо який же баримтача без коня? Лише у травнi настало тепло, i з землi пругко шугнула до сонця молода трава. Люди повеселiли, кобилицi почали жеребитися, а огирi - набиратися тiлистостi. Добриня готувався до вiд'┐зду: лагодив збрую, взуття та одяг, обрiзав коням копита. Бачман охолодив його. - Куди? Невже забув, що ми домовилися пополохати Бату-сарай? Через тиждень вируша║мо - менi кожен джигiт дорогий! Зробимо на┐зд, вiдомстимо сво┐м кривдникам, а тодi - будь здоров! пдь! Добриня знiяковiв. - Та нi - не забув я. I зараз бачу, як Доман б'║ князя Михайла п'ятою пiд груди, мерзотник. I зараз перед очима киплячий казан, куди туленгiт кида║ немовля - доньку боярина Iллi. Як таке забути? А ще ж хочеться випустити з хизарiв наших товаришiв. Хто захоче тiкати - нехай тiка║. Може, комусь пощастить урятуватися... Бачман прояснiв на лицi. - Молодець! А я думав, ти хочеш покинути нас. - Готуюся. Прийде час - покину. Тягне додому. Особливо - Янку... Та й нелегко ┐й, бiднiй, тут з дитиною. - А там хто ┐┐ жде? - Бiльше всього, що нiхто. Але все ж - батькiвщина, сво┐ люди. Гадаю, не всiх же Батий винищив... - А менi й тiкати нiкуди,- сумно похилив голову Бачман.- Голий степ залишився. Iз родичiв хто в землi лежить, хто травою прорiс непохований, а хто в неволi знемага║... Пропало мо║ плем'я кипчацьке, навiки пропало... За це мщу i мститиму, поки й житиму! Добриня обняв його. - Я з тобою, Бачмане┐ У мене теж душа пала║ помстою! Але минуло ще два тижнi, перш нiж Бачман вирiшив виступати. Лише наприкiнцi травня, дiждавшись, коли мiсяць зник з небесного овиду i ночi стали темнi, вiн у кошi залишив тих декiлько жiнок, що прижилися в загонi, та двох пiдстаркуватих баримтачiв i зi сходом сонця вирушив у путь. Поки виходили з лiсу, ┐хали вдень, а далi, в степу, де на пишних травах нагулювали весняний жир табуни коней, череди худоби та отари овець, яких доглядали чабани, тiльки вночi. Бачман боявся, щоб хтось не доскочив до Бату-сарая ранiш за нього i не попередив монголiв про напад баримтачiв. Усiх, хто траплявся по дорозi, знищував без жалю. На четвертий день пiдiйшли до Бату-сарая. До вечора пересидiли в густих заростях на березi степового озера, пасли коней, гризли суху бастарму та в'ялену рибу, вiдпочивали. А коли стемнiло, Бачман сказав: - В Бату-сарай вiд'┐демо тихо - без шуму i галасу. Кутуз iз сво┐м десятком поверне до хизарiв, знiме сторожу i випустить на волю наших братiв по нещастю - боголiв. Качир-укуле з першою пiвсотнею погромить майдан-хан. Ти, Добрине, сам зна║ш, де шукати свого ворога. Даю тобi на допомогу п'ятьох джигiтiв. А я з другою пiвсотнею спробую пробитися до становища хана Менгу... Бийте i палiть! Не милуйте нiкого! Чим бiльше грому-погрому, чим бiльше галасу i крику, вогню i кровi, тим бiльше страху наженемо на ворога! За цим ми i ┐хали... У бiй з вiйськом Батия не вв'язуватись! Головне - пополохати бузувiрiв i без втрат повернутися назад. Вiдступати будемо окремими загонами - по десятку, по пiвдесятка. Вiдступати рiзними шляхами, щоб збити переслiдувачiв зi слiду. По дорозi хапайте з табунiв свiжих коней i мчiть додому якомога швидше!.. А тепер - у путь! I хай вам щастить! До самого мiста ┐хали поволi. Поодинокi подорожнi у темрявi приймали ┐х за ханський вiйськовий загiн i не звертали на нього нiяко┐ уваги. Але при в'┐здi дорогу ┐м перегородив караул - десяток нукерiв. - Гар-гар! Хто такi? - Рубайiте ┐х - i вперед! - гукнув Бачман. В нiчнiй темрявi гостро блиснули кривi шаблi - хтось охнув, хтось крикнув, хтось упав у дорожню пилюку. Дво║ кинулись до хатини-мазанки - пiдперли зсередини дверi. До них не стали добиватися, а вдарили коней - чвалом помчали по безлюдних вулицях заснулого мiста. Бiля майдан-хану роздiлилися. Кожен загiн повернув у свiй бiк. Хоча нiч була безмiсячна, але зорi густо висiялися на голубому небi, i Добриня безпомилково знайшов шлях до пригiрка, на якому одиноке бовванiла Доманова юрта. Там зупинилися. - Жiнок i дiтей не чiпати - менi потрiбен лише господар,- попередив Добриня.- 3 ним я хотiв би побалакати наодинцi! Вiн шарпнув полог юрти i гукнув у темний отвiр: - Домане, виходь! Зсередини почувся стривожений голос: - Хто там? - Виходь - це не надовго! Сiм'я хай спить, а ми перекинемося кiлькома словами! Доман запiдозрив шось лихе. Чи то голос видався йому знайомим, чи серце завiщувало небезпеку, але вiн раптом схопив шаблю, пропоров гострили лезом задню стiнку юрти i вискочив у нiч. На його нещастя, на високому пригiрку нiде було сховатися: на тлi зоряного неба яскраво вимальовувалася його темна достать. - Вiн там! Вiн тiка║! - скрикнули джигiти. Добриня кинувся услiд за ним. Та тут же почув, як над його вухом щось тонко цьвохнуло. Доман враз спiткнувся, замахав руками i вдав лицем у землю. Добриня пiдбiг до нього. Доман лежав непорушно - в його спинi стирчала довга монгольська стрiла, випущена вправною рукою половця-баримтачi. - Ах, шкода! - забiдкався Добриня.- Вбили ви його, хлопцi! А я ж так хотiв з ним по душах поговорити! - То, може, увесь виводок прикiнчити? - Нi, нi, не треба! Чим завинили жiнки та дiти? Ми сво║ зробили, а тепер - гайда звiдси! - I Добриня скочив на коня.- За мною! Тим часом Бату-сарай закипiв, завирував. Раптовий i нежданий напад баримтачiв, що з громом мчали вулицями i зносили голови тим, хто зустрiчався на шляху, розбудив усе мiсто. Пролунали розпачливi крики, спалахнули пожежi, розривалися вiд гавкоту собаки. Добриня з товаришами щасливо вибрався з розбурканого мiста i помчав у темний нiчний степ. 7 Бачман прибув у кiш з кiлькома баримтачами останнiм. Вид його був стомлений, заклопотаний. Кинувши поводи коня джурi, вiн пiдiйшов до гурту. - Ну, що, браття, загиблих нема║? - Нема║. Всi живi й здоровi. - Це добре. Але погано те, що за нами женуться. - Як? Хто женеться? - стривожилися баримтачi. - Не знаю, хто женеться. Може, сам Менгу, бо ми попатрали його людей, як хотiли, а може, хтось iнший. Та не ма║ значення, хто женеться. Важливо, що за нами йде слiдом тисяча, якщо не бiльше, во┐нiв. Нас вони не помiтили, але йдуть сюди. - Що ж робити? ┐х тисяча, а нас сотня якась. - Тiкатиi I негайно! - Куди? - На той бiк Iтилю - в Чорний лiс. - Отже, все майно кидати? - Все кидати! Берiть лише коней, зброю, трохи ┐жi та пузирi для переправи! Iдiть - збирайтеся! Всi кинулись до юрт та до коней. Добриня пiдiйшов до Бачмана. - А як же менi? Як переправити на той бiк Янку з дитиною? Бачман на коротку мить задумався. Потiм витяг з кишенi срiбну пластинку - поклав собi на долоню, простягнув Добринi. - Iншого часу, може, не буде,- вiзьми тепер. Це - пайцза. Я вiдiбрав ┐┐ в одного ханського посланця. Менi тепер вона нi до чого, а тобi з Янкою, може, пригодиться. Хто ┐┐ ма║, той знаходиться пiд ханським захистом. Всi зобов'язанi допомагати йому а дорозi - давати притулок, ┐жу, коней. Добриня взяв. На пайцзi з одного боку ширяв, розпростерши крила, степовий орел-беркут, а з другого чорнiли якiсь чужi незнайомi письмена. - Дякую, Бачмане. Але перш нiж я скористаюся нею, ми з Янкою повиннi перебратися на той бiк. Я перепливу. А Янка? Бачман похмуро вiдповiв: - Там побачимо. Iди - збирайся! Добриня збирався недовго. Посадив на коня Янку з Дмитриком, собi до сiдла приторочив сакви з бастармою та кожухами i пiдiйшов до гурту. Всi вже були в зборi. Бачман стрибнув у сiдло. - Вперед! За мною! пхали понад берегом до самого вечора. Коли сонце ось-ось мало заховатися за протилежний берег Iтилю, покритий густим лiсом, зупинилися. - Тут будемо переправлятися! Надимайте пузирi - прив'язуйте коням до попрут, а одяг та зброю - до сiдел, берiться за хвости - i на той бiк! А хто бо┐ться за хвоста - тримайтеся за сiдло чи за стремено! - повчав Бачман тих, хто не знав половецьких звича┐в, а потiм шдiйшов до Янки та Добринi.- Не бiйтеся - це не страшно. Для малого зробимо плотик iз сухого очерету - прикрiпимо до сiдла. Всi почали готуватися до переправи. Для половцiв це було звичне дiло. Вони швидко понадимали висушенi кiнськi та коров'ячi пузирi, поприв'язували ┐х до попрут, одяг i зброю - до сiдел i вступили в воду. Бачман наламав сухого очерету - зв'язав невеликий, але товстий плотик iз заглибиною посерединi, прикрiпив до сiдла. Янка поклала туди Дмитрика, що випинався i пхикав, припнула хусткою, перехрестила. - Ну, з Богом, Янко,- сказав Добриня.- Ти попереду, а я з Дмитриком за тобою! Не бiйся! Янка заплакала. - Якщо зi мною щось станеться, ти ж, Добрику, не кидай його! - прошепотiла крiзь сльози.- Бережи синочка нашого! Добриня обняв ┐┐ i подав довгого кiнського хвоста. - Тримайся мiцнiше! Ну, йди! Я буду поблизу! - i завiв коня в воду. Янка попливла. Добриня, тримаючись за стремено, вступив у воду теж i поплиз услiд за нею. Попереду виднiлися кiнськi та людськi голови, а також надутi пузирi. Швидка течiя пiдхоплювала i несла ┐х все навкiс - до протилежного берега, що поволi наближався i наближався, аж поки ноги черкнули раптом по твердому пiщаному дну. На сухе вибралися всi. Люди тремтiли вiд холоду, швидко одягалися. Янка закуталася в кожуха - годувала Дмитрика, а Добриня дивився на них, i йому раптом стало моторошно вiд думки, що мiг ┐х утратити. Яко┐ небезпеки уникли вони! Невже доля захища║ ┐х? Раптом пролунав чийсь крик. - Дивiться! Дивiться! Мунгали! Всi глянули на той бiк. Там стояло кiлька десяткiв вершникiв, а до них ви┐здили з лiсу все новi й новi сотнi. Скоро вони запрудили весь берег. - Прокляття! - вигукнув Качир-укуле.- Вони таки наздогнали нас! - Нi, поки що не наздогнали,- заперечив Бачман.- Уже почина║ темнiти - i вони не посмiють сьогоднi перепливати Iтиль. Отже, ми ма║мо в запасi цiлу нiч! Збирайтеся - i в путь! Вгору понад Iтилем! Вiдiрвемося вiд них! 8 Два днi i двi ночi тривала втеча. Люди зголоднiли, конi вибилися iз сил. Потрiбен був хоч невеликий перепочинок. Ви┐хавши на широку трав'янисту галявину, що полого спускалася до берега, Бачман зупинився. Накази його були короткi. - Рiжте коня, розкладайте багаття - печiть м'ясо! Вiдпочива║мо до полудня, а потiм - далi в путь! Коней напо┐ти - i хай пасуться! Качир-укуле i Кутуз, вилiзьте на найвище дерево i спостерiгайте за ворогом - вiн iтиме берегом, по наших слiдах! Незважаючи на втому, баримтачi миттю кинулися виконувати наказ. Однi забили охлялого коня, почали бiлувати, другi назбирали сушняку i розвели вогонь, третi погнали коней на водопiй, а потiм пустили на пашу. Качир-укуле з молодим спритним Кутузом подерлися на високого дуба. А стара Тайдолла-хатун, буркнувши щось собi пiд нiс, побрела в лiс шукати цiлющого зiлля. Добриня пiдiйшов до Бачмана, що стояв на пригiрку i, склавши руки на грудях, задумливо давквся на воду i на продовгуватий, порослий лiсом острiв, посерединi якого вивищувався стрiмкий шпиль. - А може, нам не триматися купи, а розсiятися на якийсь час - на день, два чи тиждень? А потiм зберемося у домовленому мiсцi. Як, Бачмане? - Я думав про це,- Бачман пiдвiв голову.- Але вся бiда в тому, що для нас цей лiсовий край незнайомий. Розсi║мося - i не зберемося. А поодинцi загинемо. - I це правда,- погодився Добриня. У Бачманових очах спалахнула якась iскорка. - А ось ти з Янкою можеш тепер вiдокремитися вiд нас. Дамо вам шмат м'яса, запасного коня - i рушайте на захiд сонця! Думаю, переслiдувачi не поженуться за вами, а швидше - за нами. Добриня заперечив: - Бачмане, як ти мiг подумати таке! Хiба можу я пiсля всього, що ми пережили разом, покинути тебе i товариство в цей скрутний час? Тут з дуба долинув голос Качира-укуле: Бачмане, ти бачиш острiв перед собою? - Бачу. - А пiщану косу, що веде туди, бачиш? - Hi - Ну, як же! Нам зверху добре видно ┐┐ крiзь воду. Менi зда║ться, там не глибоко! Май це на увазi! - Що саме? - Чи не перейти нам на острiв та не пересидiти там, поки мунгали пiдуть далi вгору? Як ти гада║ш? Бачман замислився, потер лоба. Потiм сказав: - А що - думка розумна! Переховатися там, поки переслiдувачi пiдуть далi, а тодi гайнути в глиб лiсу. Як ти, Добрине? - А в пастку не потрапимо? Бачман здвигнув плечима. - Ми й на березi можемо потрапити в пастку. пхню розмову перервав стривожений голос Качир-укуле. - Мунгали! Бачмане, мунгали! Всi завмерли. Страшна вiсть приголомшила навiть завжди незворушного Бачмана. Нiхто не ждав переслiдувачiв так швидко. - Далеко? - Нi, там, де в Iтиль впада║ струмок, який ми нещодавно перебрели. - Це зовсiм близько! Звiдти ┐м острiв видно? - Не видно: вони ще за лiсом, у долинi. - Тодi злазьте швидше - i на острiв! Не гайтеся! Вмить табiр зворушився, заметушився. Баримтачi хапали коней, стрибали в сiдла. Про м'ясо, що шипiло, сичало, шкварчало i обуглювалося на дубових рожнах над вогнем, нiхто й не згадав. Бачман здибив коня. - Качир-укуле, ┐дь попереду - показуй, де коса! Всi тут? Нiхто не залишився? - Всi, всi! - гукнув хтось позаду. - Тодi - вперед! На острiв! Качир-укуле показував дорогу. Пiщана коса була тверда, i конi йшли легко, лиш подекуди занурюючись у воду до загривка. I нiхто з утiкачiв нi разу не оглянувся назад, туди, де догасало вогнище. А там, якраз тодi, коли вони досягли острова, iз лiсу з оберемком зiлля вийшла Тайдолла-хатун. Зiлля випало з ┐┐ рук. - О сили небеснi! Я залишилася сама! - простогнала стара, опускаючись на землю.- Куди ж тепер менi подiтися? Вона безтямно дивилася, як баримтачi пiднiмалися на острiв i зникли в густих хащах верболозу. пй стало страшно: тривожна тиша окутала ┐i. Що робити? Перебрести протоку? Але ж вона не вмi║ плавати. Кричати? Та хто ┐┐ почу║ на такiй вiдстанi? Тайдолла-хатун припала до землi i по-старечому тихо заплакала. Вона i в думцi не допускала, що ┐┐ залишили навмисне. Сама винна! Сама! Нiкому не сказала, нiкого не попередила - i гайнула в лiс, мов дурне дiвчисько! Вона довго лежала, не маючи сили пiдвестися. Навiть дражливий запах смаженого м'яса, що доносився вiд багаття, не зумiв пiдняти ┐┐. I тiльки тодi, коли десь поблизу почувся тупiт копит i гул голосiв, позадкувала в кущi. Але не встигла сховатися, як на галявину викотився загiн вершникiв. Татари! Матiнко! Вона схопилася, щоб тiкати, але тут же впала: неслухнянi ноги заплуталися в бур'янi. Джигiти наздогнали ┐┐. - Гей, вставай, стара! Вставай! Кланяйся хановi Менгу i його братовi хановi Бучеку, стара карга! На галявину ви┐хали на баских конях кiлька багато одягнутих вершникiв. Джигiти кинули стару ┐м до нiг. - Менгу-каане, це табiр баримтачiв. Вони щойно були тут, навiть не встигли м'ясо зняти з рожнiв - так дременули. Менгу оглянувся довкiл. Вогнище, м'ясо на обгорiлих рожнах, витолочена трава, свiжий кiнський кiзяк - все свiдчило, що недавно баримтачi справдi були тут. Аде в який бiк вони втекли? Слiди повсюди: i на горбi, i на бережинi, де конi паслися, i на вогкому пiску, де ┐х напували. - Куди втекли тi розбiйники, стара? - спитав вiн Тайдоллу-хатун. - Не знаю, каане. - Як не зна║ш? Ти ж бачила! - Я була в лiсi - збирала зiлля. - Та бреше вона,- хльоснув нагайкою Бучек.- Нукери, припечiть ┐й ноги жаром - це одразу розв'яже ┐й язик! Вони схопили жiнку попiд руки - поставили на купу жару. Пронизливий зойк розлiгся на галявинi. - Куди вони по┐хали? Кажи! - Туди, туди! - затанцювала на жару Тайдолла-хатун. п┐ пiдняли, витягли з вогнища. - Куди - туди? - На острiв,- прошепотiла вона, падаючи на землю.- На острiв! Менгу не повiрив. - На острiв? Уплав? - Нi, там мiлко. Менгу не повiрив. - Не може бути! Ану, перевiрте! Кiлька вершникiв кинулись у воду - направилися в бiк острова. Пiд кiнськими ногами було твердо. - к! к! - радiсно загукали вони.- Коса! Тут коса! - Тодi - туди! Вперед! - гукнув Менгу.- А цю стару - стережiть! Бояiсно-протяжний крик Тайдолли-хатун долинув до острова. Баримтачi кинулись на берег, розгорнули кущi - i завмерли: прямо на них по косi переправлявся великий загiн монгольсько┐ кiнноти. - Прокляття! - вигукнув Качир-укуле.- Це я пiдвiв вас усiх, браття! Вiн у вiдча┐ вдарив себе кулаком по головi, рвонув за чуба. Всi промовчали. А Добриня сказав: - Хан Менгу! Це його тумен, його знамена! Та ген вiн i сам - позаду! Що робитимемо, Бачмане? Потемнiвши на лицi, Бачмаи довго мовчав. Бiль зсудомив йому рота. - А що тут зробиш? - зiтхнув важко.- Будемо битися! До останнього! Iншого виходу у нас нема║! Приготуйте луки! Монголи швидко наближалися. Вже видно оскал кiнських пик, вузенький прищур вершникiв. Сто крокiв, п'ятдесят... - Стрiляйте! - крикнув Бачман i перший випустив стрiлу. Кiлька десяткiв ворогiв упало в воду, iншi враз пригнулися, закрилися круглими щитами, ударили коней. Здалеку пролунав голос Менгу: - Вперед, баатури! Вперед! Порубайте мерзенних псiв! Схопiть розбiйника Бачмана! Не звертаючи уваги на втрати, монголи ринули до берега, прорвалися крiзь верболiз i вихопили шаблi. Баримтачi зчепилися з ними в рукопашну, але монголiв прибувало все бiльше i бiльше, аж поки не стало десять проти одного, сто проти десяти, тисяча проти ста! Баримтачi поволi вiдступали в середину острова, на галявину, де паслися ┐хнi конi. Розстрiлявши всi стрiли, Добриня кинув непотрiбного тепер лука i витягнув шаблю - зчепився з дебелим довгоруким нукером, що, хижо вишкiривши зуби i вiдбиваючи випад супротивника, хрипко верещав: - Гар-гарi Назад, назад! Добриня таки дiстав його, коли, повiривши в близьку перемогу, вiн безоглядно кинувся вперед i занiс шаблю над головою. Тут же вiн наткнувся на гостре вiстря, що прохромило йому горло, захарчав i впав пiд ноги переможцевi. Та збоку налетiв ще один. Шабля його уже занесена високо над головою. Ще мить - i... Пiд цей невiдворотний удар Добриня встиг пiдставити свою шаблю. Двi шаблi заскреготали, викресали iскри - i обидвi переломилися навпiл. Монгол ошкiрився i потягнувся до шокпара, що телiпався при боцi. Очi його зловiсне блиснули - вiн наперед смакував близьку перемогу. Добриня кинув оком - де взяти зброю? У поверженого ворога? Так той упав незручно на свою шаблю - i нiколи нагинатися, щоб витягти ┐┐ з-пiд мертвого тiла. А ворог поспiша║ - пiднiма║ свою дубову довбешку, утикану залiзними гостряками, ступа║ крок наперед... Кiнець, дума║ Добриня i, як ввi снi, бачить Качира-укуле, що набiга║ ззаду на нападника i одним махом шаблi зносить йому голову. Кричить: - Тiкай! Рятуй Янку i сина, якщо зможеш! Бо ми всi загинемо... Тiкай! I - прощай! - i знову кинувся в гущу бою. Добриня вiдступив у кущi. Нiхто його не помiтив i нiхто не погнався. Тут вiн зупинився, передихнув. Де ж шукати Янку? Перед бо║м вiн залишив ┐┐ з дитиною на руках у заростях бiля шпиля. Добре, якщо там, а якщо десь заховалася? Прогортаючи високий бур'ян i кущi, обминаючи корявi стовбури старезних верб, вiн рушив обережно. Нiде нiкого. - Янко! - окрикнув упiвголоса.- Янко! Десь почувся шурхiт, пролунав неясний голос, але все покривав гамiр бою. Добриня пройшов до самого шпиля. Ось i тi дерева, в тiнi яких залишив Янку, ось i мiсце, де вона сидiла на кожусi, годуючи дитину. Але знову - нiде нiкого! По серцю прокотився холодок. - Янко! - скрикнув дужче, стривожено. I тут iз гущавини, прогортаючи туге гiлля калини, переплетене хмелем та ожиною, визирнула Янка. - Добрику? Ти? Ми тут! - Вона гримала Дмитрика, що заснув у не┐ на руках.- Боже! Ми вже й не думали, що побачимо тебе живим! Що там робиться - жах! Добриня схопив дитину. - Тiкаймо звiдси! Швидше! - Куди? - Я й сам не знаю. Десь треба заховатися. Бiй уже затиха║, i мунгали шукатимуть тих, хто залишився живий.- Вiн оглянувся довкола.Полiземо на скелю! Може, там знайдемо кри┐вку, бо тут нас вiдразу знайдуть! Вiн рушив довкола шпиля. Твердi вапняково-глинистi стiни майже прямовиснi - не вилiзеш. пх обступили дерева, кущi, затiняючи вiд сонця i допитливих очей. А це що? Зда║ться, стежечка? Нi, не стежечка, а крутий схил, по якому можна здертися майже до вершини. Вiн подерся по ньому угору, чiпляючись вiльною рукою за кущi. Янка лiзла за ним. Останнi кiлька крокiв були найважчi - по майже прямовиснiй стiнi. Але тут ┐м пощастило: стiна була поснована цупким корiнням, що звисало то нижче, то вище, як мотузяна драбина. Ступаючи з кореня на корiнь, вони вилiзли на вершину i оглянулись. Шпиль був невеликий, майже круглий в обводi, порослий травою, бур'яном та кiлькома вузлуватими деревами. Заховатися тут нiде, вся надiя на те, що монголи не захочуть здиратися сюди. Вони прилягли над кра║м обриву i з-за густих заростей бур'яну почали стежити за тим, що робиться внизу. Бiй поволi ущух. Посерединi острова, на галявинi, лежали мертвi, стояв гурт полонених баримтачiв, оточених переможцями, з кущiв доносилося болiсне iржання пораненого коня. На галявину ви┐хали Менгу i Бучек. - Полонених - сюди! - гукнув Менгу. Нукери пiдвели полонених, поставили перед ханами. Було ┐х всього тринадцять чоловiк, i всi пораненi. "Тринадцять живих iз ста тринадцяти! - подумалося Добринi.- I всi пораненi, ледве тримаються на ногах. У Бачмана розсiчена щока, iз руки теж юшить кров". - Хто з вас Бачман? - голосно спитав Менгу.- Чи вiн загинув? Усi мовчали. - Виходить, вiн загинув? Знайдiть його мертвого! - Нi, я живий! Я Бачман! - гордо пiдняв голову ватаг баримтачiв. - О! - радiсно вигукнув Менгу.- Отже, ти живий! Тебе ж менi i треба! - i кинув нукерам: - Решту вiдведiть убiк i вiдрубайте голови всiм! А цього тримайте мiцнiше! З цим буде окрема розмова! Нукери потягли полоненикiв пiд лiс, i вони зникли з поля зору за деревами, що росли довкруг шпиля, через що Добриня не побачив, як страчують нещасних, тiльки почув ┐хнi крики, що раптово обривалися. Тривало це зовсiм недовго. Хiба багато треба, щоб зiтнути дванадцять голiв? Коли крик останнього страчуваного обiрвався i настала тиша, Менгу сказав: - А тепер приступимо до найголовнiшого... Нукери, ось перед вами ватаг мерзенних баримтачiв, що вкоротили вiку багатьом вашим товаришам, Бачман! Вiн грабував наш; улуси, вбивав подорожнiх купцiв, захоплював табуни та отари, хотiв спалити Бату-сарайi Йому мало зняти голову! Його треба скарати лютою смертю! Ведiть коней - розiрвемо його на чотири частини! Кiлька нукерiв кинулись виконувати його наказ. А Бачман випростався, безстрашно глянув на невисокого пласколицього супротивника i сказав: - Менгу, ти - хан, i я - хан! Так, я був ханом багатолюдного i гордого кипчацького племенi ольбурлик, яке ти не просто пiдкорив, а знищив, зiгнав з землi, розсiяв по свiту! Я мстив тобi за це! Я не розбiйник, не злодiй, я - месник! Я боровся за справедливе дiло! А ти хочеш розiрвати мене кiньми, як останнього злодiя! Ти зараз на конi, але пам'ятай, що доля - рiч примхлива: сьогоднi ти розiрвеш мене, а завтра хтось, посланий Небом, розiрве тебе! Подумай про це! Менгу закам'янiв. Довго мовчав. Потiм повернувся до молодшого брата, сказав коротко: - Бучеку, зiтни йому голову! Той думав недовго: вихопив з пiхов шаблю i одним махом зняв голову вiльнолюбному половецькому хановi Бачману. - Нукери,- звернувся до во┐нiв Менгу,- ми виконали повелiння Бату-каана - знищили зграю розбiйникiв, що пiдняли руку на владу й║ка-монголiв! I так буде з кожним, хто не пiдкориться нам!.. Гляньте - чи не залишився хто живий, чи не сховався в пота║мному мiсцi? - Нiхто не сховався, каане! Всi знищенi! Ми понишпорили по лiсу i по узбережжю - жоден собака не врятувався! - вiдповiли нукери. - А на горi, на скелi? - показав на шпиль камчею хан Бучек. Менгу оглянувся, очима провiв по бронзових обличчях во┐нiв. Погляд упав на важку постать Жадiгера. - Ти! Поглянь - що там? Жадiгер вклонився i поспiшно метнувся виконувати ханський наказ: швидко подерся на гору. ...Упiзнавши Жадiгера, Добриня здригнувся. Ось вiн - кiнець! Для нього, для Янки, для маленького нещасного Дмитрика. I вiд чи║┐ руки? Вiд руки Жадiгера! Судьба? Вiн стис кулаки, а ще мiцнiше - зуби. Хоч би що-небудь було - шабля, чи спис, чи лук! Так нiчого ж! Навiть замашно┐ ломаки нема║. А що зробиш голими руками? Тим часом Жадiгер, дарма що неповороткий, мов ведмiдь, уже здерся на пiвтори, ось-ось буде тут. В цю мить запручався, запхикав Дмитрик. - Погодуй його! - шепнув Добриня.- I вiдступи назад! Дмитрик замовк, припав до маминих грудей, смачно зацмокав. А Добриня поглядом занишпорив довкола. Що б його знайти - камiнь, замашну палицю, гiлляку, щоб приголомшити ворога, коли вилазитиме на шпиль. Нiде - нiчого! Пiдняв очi вгору, на дерева, i побачив на одному з них надламаний сук. Пiдскочив, ухопився - вiдламав. I тут же гiрко посмiхнувся: сук дiйсно важкий, замашний, та чого вiн вартий супроти тисячного загону хана Менту? От уже справдi - потопаючий хапа║ться за соломину! Вiн поспiшив на край обриву, але щойно порiвнявся з Янкою, як iз-за бур'яну виткнулася Жадiгерова голова. Потiм Жадiгер висунувся вище, в руках тримав лука з накладеною стрiлою. пх роздiляло якихось десять крокiв, ┐хнi погляди зустрiлися. З несподiванки Добриня зупинився, мимовiльно лiвою рукою обняв Янку, а правою щосили стиснув свiй недолугий сук. Що вiн проти лука? Мовчанка тривала довго. Так довго, що Добриня встиг пригадати все сво║ життя - i Калиновий Кут, i половецьку неволю, i Ки┐в, i монгольську неволю. Все це промайнуло в головi, пропливло перед очима, як сон, як видiння. ┐ весь цей час вiн не спускав очей з Жадiгера, плоске, вилицювате обличчя якого було застиглим i холодним. Тiльки в розкосих чорних очах щось ворушилося: мов загоралося i тут же пригасало. Жадiгер поперемiнне зиркав то на Добриню, то на Янку, то на немовля, що, випинаючись; ссало грудь. Що вiн думав при цьому? Якими вони йому видалися? Наляканими? Зацькованими? Приреченими? Чи пригадалося, як Добриня вирятував його з холодно┐ ополонки, коли донська вода затягувала його пiд лiд? Мовчанка затягнулася. Нарештi знизу долинув нетерплячий голос Менгу: - Ну, що там? к хто? Жадiгер розширив очi, мов попереджував Добриню, щоб мовчав, а потiм кинув хановi коротко i твердо: - Тут нiкого нема║, каане! Зовсiм нiкого нема║! Менгу сердито гримнув: - То чого ж там стовбичиш? Злазь! Поки вiтер не нагнав води у протоку, будемо переправлятися на материк! Жадiгерова голова зникла. Добриня з Янкою перезирнулись. Смертельний жах скував ┐хнi вуста. - Хто то був? Чому вiн не стрiляв? - нарештi прошепотiла Янка. Тамуючи дрiбний дрiж у всьому тiлi, що бив, мов пропасниця, Добриня так же тихо вiдповiв: - Ти не впiзнала? То був Жадiгер. В його душi прокинулась совiсть! Щось людське засвiтилося в його поглядi. Лише над вечiр, коли все вiйсько хана Менгу переправилося з острова на материк i пiшло по берегу Iтилю на пiвдень, вони спустилися зi шпиля. Тут, унизу, повсюди лежали заюшенi кров'ю баримтачi. Пострiлянi, порубанi, з розтрощеними головами. - Боже, який жах! - простогнала Янка.- Який жах! Усi загинули! Добриня вивiв ┐┐ на берег, подалi вiд страшного видовища, помостив кожуха. - Посидь тут. А я скоро вернуся. Вiн сподiвався, що нукери, поспiшаючи, не все пiдiбрали на полi бою. I не помилився. У заростях знайшов лука i кiлька десяткiв стрiл, пiд одним з убитих - шаблю, яку той, падаючи, прикрив сво┐м тiлом. Та найбiльшою радiстю була несподiвана зустрiч на протилежному боцi острова з трiйцею коней. Вони мирно паслися на зеленiй бережинi. - Кось-кось-кось! - простягнув до них руки.Кось-кось! Конi попiднiмали голови, нашорошили вуха, довiрливо рушили на той поклик. Всi вони були осiдланi, з саквами на крупах. - Дорогi мо┐! - гладив ┐хнi гриви Добриня.- Соколики мо┐! Як же ви не потрапили на очi тим супостатам? Як вас не знайшли? Тепер ви так станете нам у пригодi! Рятiвники нашi! Вiн вивiв коней на берег, посадив Янку з Дмитриком у сiдло, сам скочив на коня i, тримаючи в руках три поводи, вступив у воду. - Ну, з Богом! Тепер - додому! 10 Два мiсяцi мандрували вони вiд Волги до Днiпра, ┐хали манiвцями, обминали битi шляхи, на яких можна було зустрiтися з монгольськими вiйськовими загонами, уникали зустрiчi з пастухами. Лише тодi, коли переконувалися, що отару чи табун коней пасе одинокий старий чабан, пiд'┐здили до нього i просили ┐сти. I жоден з них не вiдмовив ┐м. На Дону Добриня за коня вимiняв кобилицю, що ожеребилася навеснi, i вiдтодi Дмитрик щодня був з молоком. Харчувалися переважно дичиною i рибою, якою аж кишiли довколишнi степи, га┐, байраки, рiки та озера. Незайманi, неляканi качки, гуси, лебедi пiдпускали до себе на вiдстань десяти крокiв, особливо на водi, i ставали легкою здобиччю для Добринi. А рибу ловив вiн вершею, яку сплiв з лози, за нiч у не┐ набивалося карасiв, линiв та сомiв стiльки, що частину ┐х доводилося викидати назад у рiчку чи в озеро. Лише на бродi через Днiпро, бiля Зарубинець, смерть несподiвано знову вiйнула на них чорним крилом. Не встигли вони вийти з води, як на березi виросло кiлька вершникiв. - Стiйте! Хто такi! Звiдки i куди пряму║те? Це був караул, що сторожував переправу,- десяток молодих бистрооких джигiтiв. Вони стягнули Добриню з коня, вiдiбрали шаблю та лука. - Чому зi збро║ю? Добриня напружив усi сво┐ сили, щоб не проявити хвилювання. Розумiв, що вiдповiдi його повиннi бути правдоподiбнi. Невпопад мовлене слово могло занапастити ┐х. Думки набiгали одна на одну. - Ми ┐демо з Бату-сарая в Бiлгород,- Добриня не захотiв назвати справжньо┐ мети ┐хньо┐ подорожi.- А зброя в такiй далекiй дорозi вкрай необхiдна - вiдбиватися вiд злих людей, полювати. - З Бату-сарая! З Орди? - загукали здивованi джигiти.- Ой-бой! З самого Бату-сарая! Але старший, немолодий дебелий чолов'яга, шикнув на молодикiв, i тi замовкли. - Хто ж тебе вiдпустив з Бату-сарая? З чийого дозволу ви┐хав ти звiдти? Не моргнувши й оком, Добриня випалив: - З дозволу Менгу-каана. Вiн нас вiдпустив з полону. Монголи були враженi. - Самого Менгу-каана? Чим же ти заслужив у нього тако┐ честi? - Я врятував його на полюваннi. Забив кабана-сiкача, що накинувся на нього. Монголи збентежилися. - I ханська пайцза у тебе ║? - спитав старший, недовiрливо оглядаючи загадкового бородатого незнайомця, що зна║ самого хана Менту. - к,- Добриня пошклубався в кишенях, витягнув срiбну пластинку.- Ось! Старший пiднiс ┐┐ до очей, заглянув на другий бiк. - Си-ло-ю Вiч-но-го Не-ба...- з натугою прочитав початок напису, але далi, не осиливши його, повернув пайцзу навiть з якимось острахом.- На, орусуте! Добриня вiдчув, як страшний тягар скочу║ться з його плiч. Щира дяка Бачмановi, що з того свiту простягнув братню руку допомоги! - А шаблю i лука? - запитав тихо, але твердо глянув у вiчi монголовi. Той кинув сво┐м пiдлеглим. - Вiддайте! Добриня вставив ногу в стремено. - Ми можемо ┐хати? - пдьте! Наступнi два днi минули без пригод, а на третiй, пiд вечiр, перебралися через Руту, а потiм i через Либiдь. Це вже були знайомi околицi Ки║ва. До самого мiста - рукою подати. Але зморенi конi ледве тюпали, кволо переставляючи ноги. Та й самi вершники ледве трималися в сiдлах. До того ж серця нили вiд невiдомостi - що ┐х чека║ вдома? Тому не поспiшали i через Хрещатий яр перебралися, коли вже зовсiм стемнiло. Потрощенi Лядськi ворота, до яких, видно, за цi роки не доторкнулася людська рука, щоб полагодити, поминули мовчкл. Невже в Ки║вi не залишилося жодно┐ живо┐ душi? Куди ж ┐хати? Де прихилити голову? Переночувати в ру┐нах, а вранцi вирушити далi - до Калинового Кута? А там? Хто там залишився? I як бути з Дмитриком? Немовля зовсiм ослабло, йому потрiбнi спокiй, тепла купiль; домашнiй затишок. Хiба воно витрима║ новi пере┐зди та нiчлiги пiд вiдкритим небом? Добриня мимоволi зiтхнув i, торкнувши вкрай пiдбитого коня, рушив угору, до Софi┐. Мiсяць ще не зiйшов, було темно. Пахло тлiном i гаром. По вулицi тьмяно проступали чорнi остови спалених будинкiв та церков. Нi людського гамору, нi собачого гавкоту - пустка кругом! На широкiй Золотоворiтськiй вони зупинилися. Тут теж було темно i безлюдно. Куди ж далi? До кого? До во║води? А хто ┐х там чека║? Однак це було для Янки ║дине мiсце на землi, що манило до себе, що снилося ┐й щоночi, що притягувало в усi днi ┐хнього стра