дницького життя. пм обом було страшно. А що, коли надi┐, сподiвання зараз розлетяться, як придорожнiм порох пiд вiтром? Що далi? З надi║ю i страхом рушили далi. В останню мить, коли конi вже повертали в знайомий провулок, Добриня кинув погляд на Софiю, що бовванiла на тлi густо-синього неба, i помiтив у ┐┐ вiкнах якесь мерехтливо-примарне сяйво. Вiн притримав коня. Що там? Невже в храмi хтось ║? - Янко, поглянь! - Ой, свiтиться! - скрикнула Янка.- Загляньмо! Вони пiд'┐хали до папертi. Розтрощенi дверi - розчиненi. Добриня зiскочив з коня i заглянув усередину. - Тут хтось ║? - спитав неголосно. Нiхто не вiдповiв. Тiльки в глибинi храму, десь бiля кiота, мерехтiло слабке жовтаве свiтiння. Вiн ступив ще кiлька крокiв. - Агей, хто тут? Вiдгукнися! I знову тиша. Добринi стало моторошно. Свiтiння виходило знизу, i з високих стiн на нього раптом проглянули неяснi лики богiв, ангелiв, i архангелiв, i святих. Здавалося, що вони зирили за кожним його кроком. - Свят, свят, свят! - перехрестився Добриня i рушив далi. Ще здалеку побачив перед обiдраним iконостасом, у кiотi, свiчу, що горiла злегка мерехтливим вiд протягу свiтлом. Свiча в розореному, оскверненому чужмицами храмi? В Софi┐ великопрестольнiй ки┐вськiй? Де загарбники викрали все, що можна було взяти з собою? Де порубали прямо на амвонi отцiв церкви? Де з iкон обдерли золото, срiбло та самоцвiти? Де, зда║ться, знищили сам дух народу, на який напали?.. I тут - горить свiча? Звiдки? Чия рука ┐┐ поставила? Добриня раптом вiдчув, як щось здригнулося в його вистражданiй душi, нiби вiдсунулася чорна заслiнка - i в не┐ ввiрвалося живодайне весняне тепло i свiтло. Хтось у Ки║аi ║! Хтось зостався! Не всi загинули! Хто ж ти - невiдомий? Де ти? Озовися! Добриня оглянувся довкола, i знову - нiде нiкого! Тиша. Та святi на стiнах. Та свiча, що горить серед темно┐ ночi, як провiсниця благодатi, низпослано┐ з неба на сплюндровану, залиту кров'ю землю. Однак хтось ма║ ж бути! Вiн гукнув ще раз, на цей раз голосно, щосили: - Хто ║ в храмi? Озовися! Та нiхто не вiдгукнувся. У вiдповiдь - лише гучна луна прогримкотiла попiд високим кам'яним склепiнням i ще довго вiдлунювалася по темних закутках. Тодi вiн вийшов надвiр i, схвильований, радiсний, притулився головою до Янки, що з сином на руках сидiла в сiдлi. - Там нема║ нiкого... Ну, нiкогiсiнько... Але - горить свiча! Отже, хтось ║ тут, у Ки║вi! к! Не всi загинули! Не всi в неволi! А якщо хтось ║, то й нам не дасть загинути!.. пдьмо - десь переночу║мо, а вранцi дiзна║мося, що тут робиться. - пдьмо,- погодилася Янка.- пдьмо до нас... Не все ж там, гадаю, згорiло. Може, залишилося що-небудь,- там i переночу║мо. 11 Почав сходити мiсяць - стало виднiше. За Софi║ю, у напрямку Бiлгородських ворiт, раптом зникли пожарища. Але темнi будинки були похмурi, безлюддii, дихали пусткою, хоч i стояли, як i ранiш, мiцно, непорушно. Однак це вселило в серце Янки якусь надiю. - Боже! Невже?.. Вона боялася вiрити: невже i ┐┐ гнiздо збереглося? Та ось i рiдне дворище. Янка затремтiла, пiднялася на стременах. З-за високого частоколу виднi║ться гонтовий дах боярського терему, над ним шелестить у темрявi твердим листям розложиста, криласта груша, бовванi║ над колодязем високий журавель. - Добрику, дивися! - зойкнула Янка.- Невже це не сон? Добриня поторгав ворота - запертi. На стукiт нiхто не вiдгукнувся. Тодi став на сiдло i перемахнув через них, вiдсунув мiцний дубовий засув. Янка в'┐хала в двiр, подала йому Дмитрика i, злiзши з коня, перехрестилася. - Слава Богу! Ми вдома! - Потiм узяла маля на руки, пригорнула i заплакала щасливими слiзьми.- Вдома, синочку! Вдома! Правда, нiхто нас не зустрiча║, та вже якось ми тут дамо собi раду. Нiби на цi слова, скрипнули дверi хатини, де мешкала колись двiрня, i на порозi вималювалась невисока темна постать. - Хто там? Що за люди? - почувся стривожений жiночий голос. - Боже, Горпина! - скрикнула Янка.- Горпина! Жива! Жiнка на мить завмерла, потiм сплеснула руками i з криком кинулась до не┐ через двiр. - А ти... ти.. хто? - Голос ┐┐ здригався, запинався: - Невже?.. Чекай!.. Невже?.. Ти?.. Янка поспiшила назустрiч, вигукнула: - Та Янка ж я! Янка! Хiба не пiзна║ш? Стара виставила наперед руки i, зупинившись, заточилася, ледве втрималася на ногах. - Янко! Яночко! Бояришне! Дитя мо║! Жива! Боже! - шепотiла, аж задихалася.- Та звiдки ж ти? Якими вiтрами? З яких свiтiв? Янка пiдхопила ┐┐. - Потiм, Горпино, потiм... Усе розповiм... Стара помiтила сповиток на руках у Янки. - А це... що? - Це дитина... Мiй синочок - Дмитрик, Горпино,- крiзь щасливi сльози усмiхнулася Янка i, помiтивши розгубленiсть на обличчi старо┐, додала: - Ти диву║шся? - А батько його? Де ж вiн? Хто вiн? - Та ось - Добриня... Пам'ята║ш? Стара пiдiйшла до Добринi, повернула його проти мiсяця, довго вдивлялася в бородате обличчя. - Справдi - вiн! Боже, яка радiсть буде бояриновi - Янка знайшлася! Та ще й не сама, а з сiм'║ю! Янка стрепенулася, скрикнула: - То батько живий? - Живий. - Боже, чому ж ти не кажеш! Живий! Де ж вiн? - Та в себе ж - удома... Один вiн зостався. Постарiв, змарнiв та все тужить, тужить... А хiба це поможе?.. Я теж сама залишилася, а дядька Никодима нема║... Я кiлька днiв лежала пiд ру┐нами Десятинно┐ церкви i тiльки чудом вибралася, коли татари вже пiшли з Ки║ва. А дядько Никодим залишився там... Царство йому небесне! - То ходiмо ж! Ходiмо до батька! - заспiшила Янка.Хочу швидше його побачити! Вiн, мабуть, спить? - Та де там - вечорами довго не може заснути. Чита║ або пише. А найчастiше - сидить за столом, дивиться в темне вiкно та дума║, дума║... Мабуть, i зараз так. Ходiмо! Бони обiйшли терем. У двох вiкнах з протилежного боку свiтилося. Добриня пiдняв Янку на руках, щоб могла заглянути всередину, i вона припала до шибки. Боярин сидiв за столом, лицем до вiкна. Перед ним у пiдсвiчнику горiла воскова свiчка. Вiн схуд, постарiв, чуб зовсiм посивiв, а погляд колись бистрих очей був тьмяний, непорушний. Плечi пiд бiлою полотняною сорочкою загострилися i опустилися. Велике горе, мов камiнь, придавило старого боярина. Янка голосно заридала. - Тату! Таточку! Во║вода здригнувся, встав iз-за столу, взяв свiчку - i пiдiйшов до вiкна. Пiднiс свiчку до шибки. Янка припала до не┐ лицем з другого боку. Во║вода вiдсахнувся. Подив, радiсть i страх разом вiдбилися в його очах. - Янка! Донечко моя! - вирвалося у нього з грудей.Не може бути! Янка крiзь сльози усмiхнулася. - Це я, таточку┐ Я! Боярин охнув i кинувся до дверей. Вони зустрiлися на ганку. Дмитро в лiвiй руцi тримав свiчку, а правою пригорнув дочку, що з голосним плачем упала йому на груди. - Янко! Рiдна моя! Жива! А я так благав Всевишнього! Так благав!.. О Боже, до тебе дiйшла моя молитва! Боярин перехрестився. - Жива, таточку, жива! - А то хто? - боярин завважив темну постать Добринi, але не впiзнав його. - То мiй чоловiк, тату, iз нашим синочком Дмитриком. - Чоловiк? Iз вашим синочком? Мо┐м внучком? Та ще й Дмитриком? Боже, яка радiсть! - Вiн посвiтив перед себе, а коли Добриня, тримаючи на руках сповиток з немовлям, пiдiйшов ближче, раптом вигукнув з превеликим подивом: - Добриня! То це ти? - Вiн урятував мене, таточку! Не злiчити, скiльки разiв вiн врятував мене вiд смертi! - знову припала до батька Янка, думаючи, що вiн непри║мно вражений такою несподiванкою. Та той нiби не чув ┐┐ слiв. - Добрине! - вигукнув розчулено.- Сам Бог вибрав тебе, щоб низпослати на мене свою благодать! Дякую тобi, сину, i за Янку, i за Дмитрика! Вiн пригорнув сповиток, присвiтив - i побачив маленького носика, рожевого ротика. Маля мiцно спало. - Таточку, не розбуди! - кинулася Янка, вiдбираючи дитину. Боярин загорнув малого, змахнув сльозу, щасливо усмiхнувся, заспiшив. - Та чого ж ми сто┐мо тут пiд зорями? Ходiмо! Ходiмо до хати! Горпино, приготуй нам що-небудь повечеряти. Та води нагрiй - скупати малого! Та розбуди хлопцiв - хай поставлять коней до стайнi! 12 Коли уляглися першi почуття, коли Янка скупала, погодувала та поклала Дмитрика спати, була вже пiвнiч. Аж тодi сiли до столу. Спочатку ┐ли мовчки. Вряди-годи Янка i Добриня переглядалися, самi собi не вiрили, що це не сон, не чудо, а все вiдбува║ться наяву - i Ки┐в, i боярський терем, що, обiдраний, розграбований, лише якимось щасливим випадком уцiлiв у страшному вирi лихолiття, i живий боярин-батько, i оцi звичнi страви та напо┐ на столi - запашний житнiй хлiб, гречана каша з пiдливою та тушеною телятиною, холодний, з льоху, сирiвець, божественна медовуха-сита... А коли наситилися, разом вiдклали ложки. Боярин мало ┐в, а весь час дивився на них, i в його очах безперервно чи то вiд радощiв, чи то вiд горя каламутилися сльози. Добриня перший порушив мовчанку. - Що ж тут, удома, боярине? Як у Ки║вi? Дмитро його поправив: - Називай мене не боярином, а батьком - так, як звичай велить, сину. Чого вже там! - Пройшли ми, батьку, про┐хали всю Переяславську укра┐ну i добру третину Ки┐всько┐ - i всюди пустка, всюди розоренi городища, спаленi села, людськi кiстяки бiлiють серед бур'янiв. Чи ж залишилося хоч трохи люду на нашiй землi? У Ки║вi? - спитав Добриня, сприйнявши зауваження Дмитра спокiйно, природно, як належить. Дмитро сумно похитав важкою сивою головою. - Мало що залишилося, дорогi мо┐, вiд нашо┐ батькiвщини. Понищенi також Чернiгiвська, Галицька, Волинська укра┐ни. Жодного городища не уцiлiло, окрiм Крем'янця та ще двох-трьох мiст, Данилова, Холма... Церковнi храми нашi оскверненi, села спустошенi, людей поубивано, а багатьох виведено в Орду. Та ви самi це зна║те... Киян залишилася жменька одна. Колись бiльшого i кращого мiста не було на Русi, а тепер з пiвста тисяч, що жили тут ранiш, зiбралося звiдусюди одна тисяча, вiд сили - двi. Хто iз лiсiв, iз ярiв, iз пущ повернувся, хто з неволi втiк та добрався додому... - Отже, народу усе-таки трохи лишилося? Хоч на розплiд... Бо половцiв до ноги вирубано або вивезено в неволю. - Лишився народ, але вкрай пiдсiчений на коренi. Ледве животi║. До того ж кожного року з Канева набiга║ орда, хан Куремса робить зi сво┐ми баскаками ординський вихiд - збира║ податки. I чого тiльки не вимага║! I авариз - податок з урожаю, i капчур - зi скоту, i ямне - на утримання ямщикiв, i кумисне та торосунне - на вино, i дорожн║, i поплужне, i митне, i пам'ятне, i кiнне, i мимо┐зне, i на корм, i поклонне, i на ханську ловитву, i на рать, i тамгу - з ремiсникiв... Обдирають так, що смердовi вже восени доводиться пiдтягати поясок... Та не тiльки в цьому бiда. Головна бiда в тому, що нема║ у нас майбутнього. Темно попереду. Сил нема║. Тепер хто не прийде з мечем на нас, той i переможе! Втратили ми державу... - Що ж робити? - Одно - вiрити i сподiватися! - То це ви свiчку ставите в Софi┐? - А ви бачили? - Помiтили свiтло у вiкнах - заглянули. - Я! За убi║нних i за живих! За тих, хто доходить кiнця свого шляху i за таких, як Дмитрик, що тiльки-но народилися i вже стали рабами! За землю нашу - ставлю щоденно свiчу! Маю надiю. Вiрю. що, може, колись, за сотнi лiт, все змiниться - i плем'я наше розправить крила. - Чи ж розправить? - Болить душа. Лежить на нiй важенний камiнь. Не змогли ми вистояти! Були роз'║днанi - на окремi городища, на окремi князiвства. От i перемiг нас Батий поодинцi, хоч i билися всi мужньо! Побив, погромив, розсiяв по свiту, як римляни - iуде┐в. Та вiрю я, що вiдродимося знову! Рано чи пiзно - вiдродимося, розправимо крила! В цьому моя вiра! Бо без вiри, без надi┐ важко жити! Зовсiм не можна! - Без надi┐ важко жити.- погодився Добриня.- Я от вiрю, що хтось iз мо┐х у Калиновому Кутi врятувався. Ну, хоч одна рiдна душа! Хоч пiвдушi! Дмитровi очi блиснули. - А зна║ш, я був у Калиновому Кутi. Думав, ти вберiгся - то, може, хоч що-небудь дiзнаюся про Янку. I - по┐хав... Добриня аж кинувся. - Ну, й що? Що там? Як там? Кого бачили? З ким говорили? - Сестра твоя Ганночка жива... - О Боже! Ганночка! Жива! Яка радiсть! - Побралася з якимось парубком. Кузьмою звати. Уже сина мають - Добрика. I двох iнших Добрикiв усиновили - братових. - Добрикiв! Миланиного сина теж! - вигукнув Добриня.Коли б то тiльки вона знала, бiдна!.. Я по┐ду туди! Завтра! - По┐деш, звичайно... Ну, не завтра, а по┐деш... Але Калинового Кута вже нема║ - геть згорiв, зарiс бур'яном, зник. - Зник... А люди? - Трохи врятувалися в лiсах... Зробили собi такi-сякi землянки по крутосхилу над Iрпiнем i назвали нове сiльце Новосiлками, а Калиновий Кут - Старосiллям[120]. - Боже, як за кiлька лiт усе змiнилось! - Так, змiнилося,- похитав головою Дмитро.- Змiнилося так, що бодай i не бачити. Батий завдав нам такого удару, вiд якого ми довго будемо очухуватися. Чи й очуха║мося колись! Упала наша держава - чи й пiдведеться!.. Тут почулося з сусiдньо┐ хоромини тихе попискування Дмитрика. Чи приснилося щось малому, чи в пелюшках рибки наловив - прокинувся. Янка схопилася, але Дмитро поклав ┐й руку на плече - посадив на мiсце, а сам пiдвiвся. - Нi, нi, ви лягайте, бо пiзно вже... А я побуду бiля нього... Постережу... Подивлюся... ...Янка заснула вiдразу. Як тiльки лягла, так i провалилася у сон, мов у яму. А Добриня довго перевертався, душив очi рукою, щоб заснути, намагався знайти в м'якiй, незвичнiй для нього перинi зручне мiсце i не мiг знайти. Сон не йшов, думи, як осiннi хмари, накочувалися одна на одну, тривожили душу. Спогади пливли перед вiдкритими, втупленими у темряву очима - один страшнiший за другий: бо┐, кров, неволя... Невже це все було? Було! У це не можна не вiрити, бо минулого з серця не вирвати, не викинути, як непотрiб, за ворота. А от нинiшн║ - незбагненне! Нiяк не вiриться, що вони з Янкою та Дмитриком живi, що добралися до Ки║ва, щасливо уникнувши безлiч небезпек, а ще неймовiрнiшим зда║ться те, що во║вода Дмитро живий, i вони тепер мають домашнiй притулок. Це - нiби щасливий сон. А що буде завтра, коли вони прокинуться? Страшнi ру┐ни Ки║ва, пустища там, де стояли боярськi та купецькi тереми, кiстяки замiсть живих людей, попiл i тлiн, попiл i тлiн... А попереду - нiчого. Хiба знову - неволя, ярмо чужинське... Вiн так i не заснув. Перед ранком пiдвiвся i вийшов у сiни. З сусiдньо┐ хоромини, де поклали спати Дмитрика, пробивався крiзь щiлину слабенький жмутик свiтла. Добриня обережно прочинив дверi. Невеличка лозова колиска звiшувалася на вервечках зi стелi посеред кiмнати, перед столом. Дмитрик мiцно спав. Бiля нього на стiльцi, спиною до дверей, сидiв боярин Дмитро - схилив голову на груди i, зда║ться, дрiмав. Дрiмав? Думав? Дивився на внука? Чи священнодiйствував над ним? На столi, в узголов'┐ малого, у срiбному пiдсвiчнику, горiла свiча, наповняючи боярську хоромину бронзово-срiблястим загадковим свiтлом i запахом воску. Боярин ворухнувся, поволi пiдвiв сиву голову, довго дивився на принишклого внука, що мирно посопував носиком, потiм тихесенько зiтхнув i знов, щось шепочучи, нахилився над ним. Добриня зата┐в дихання. Що в тiм зiтханнi? Тривога? Бiль? Чи надiя, що, мов свiча, невгасимо горить у серцi старого во║води? Що в тому шепотi - молитва чи заклинання? Просьба чи грозьба? Хто проникне в чужу душу? Свiча догорiла - почала потрiскувати, пригасати. Дмитро пiдвiвся, простягнув руку до полицi - дiстав другу, припалив вiд гаснучо┐ i, поставивши у пiдсвiчник, знову опустився на стiлець бiля колиски. Перехрестив ┐┐. Прошепотiв: - Господи! Врятуй онука мого! Спаси надiю мою! Захисти народ наш! Дай йому силу духу i просвiтлiння ума! Не погаси свiчу надi┐, що серед темно┐ ночi жеврi║ в його серцi! Бо коли погасне, то всьому - кiнець! Молю тебе, Господи! Благаю тебе! 13 Тиждень Добриня з Янкою вiдпочивали пiсля виснажливо┐ дороги, вiд'┐далися на во║водиних харчах, приводили себе до людсько┐ подоби. I вели з во║водою безконечнi розмови. Вiн розповiв про свiй вимушений похiд разом з Бати║м до Галича та несподiване повернення до Ки║ва, а вони - про сво┐ поневiряння в зимовому полi, про Янчину хворобу та зустрiч з Iллею, з Марiам, про ┐хню загибель та загибель князя Михайла. Загибель Iллi, його жони та ┐хньо┐ доньки Настунi, а сво║┐ внучки, Дмитро пережив важко, нiби ця люта смерть сталася щойно, на його очах. Вiн був геть сизий, а тепер просто побiлiв. Ще зовсiм недавно кремезна його постать враз згорбилася, а крутi плечi опустилися, загострилися. Важке горе на виду у всiх гнуло його до землi. Так минув тиждень. А в суботу пiсля снiданку Дмитро сам запропонував вийти в мiсто. Приспавши малого i залишивши його пiд наглядом Горпини, пiшли втрьох - спочатку в Володимирiв город. - Вiдвiда║мо наших,- сказав во║вода. Дивно i моторошно було йти зовсiм безлюдними вулицями. Нi людського гомону, нi тупоту кiнських копит, нi собачого гавкоту - пусто i тихо. Лише бiля Софiйських ворiт, розбитих Батиевкми пороками, замаячили якiсь двi постатi, та й вони швидко зникли у бiчному провулку чи в якомусь спаленому дворищi. - Нiхто не селиться на Горi,- пояснив Дмитро.- Хто поверта║ться до Ки║ва, а таких небагато, той волi║ жити на Подолi. Поряд лiси, луги, Днiпро, а в них - дичина та риба. к чим прогодуватися... Ще сумнiше видовище являв собою колись пишний та багатий Володимирiв город. Боярськi дерев'янi будинки згорiли, кам'янi князiвськi тереми зяяли темними проваллями потрощених вiкон та дверей, храми теж були сплюндрованi, як i все довкола, а вiд стародавньо┐ Десятинно┐ церкви, першо┐ кам'яно┐ ки┐всько┐ споруди, побудовано┐ i утримувано┐ Володимиром Святославичем, залишилися напiвзруйнованi стiни[121]. На майданi, перед ру┐нами Десятинно┐, височiв новий дубовий хрест. - Тут похованi кияни, що загинули останнiми в той сумнопам'ятний Миколин день, коли упав Ки┐в,- промовив Дмитро i рушив до широко┐ могили, яка почала вже заростати травою. Пiдiйшовши до не┐, вiн важко опустився на колiна. - Тут усi нашi,- сказав глухо.- Мати, Василь, невiстки, онуки... ┐х дiстали з-пiд ру┐н i поховали разом з iншими киянами. Один Iлля з сiм'║ю упоко┐вся в чужiй землi... Янка опустилася на колiна поряд з батьком, упала на могилу, обняла ┐┐ руками. - Мамонько! Голубонько! Рiднесенька моя! - заквилила тихо.- Як же тобi важко лежати в сирiй землi! Та прийди ж, явись хоч на хвилиночку, поглянь-подивись на свою дитиночку, обнiми ┐┐, сиротиночку?.. А-а-а!.. Добриня затиснув кулаки, зцiпив зуби. Янчин плач гострим ножем рiзонув по серцю, переповнив душу лютою ненавистю до винуватцiв всенародного нещастя. Мимоволi згадався день, коли палав Калиновий Кут, коли кричали пiд шаблями мунгальськими його родичi та земляки. Вiд тi║┐ згадки - здригнувся. Досить сидiти в Ки║вi! Треба ┐хати туди! Побачити Ганночку, малих племiнникiв! Вклонитися праховi батька, матерi, братiв, усiх, хто загинув у той судний день! Вiн пiдвiв Янку, витер ┐й сльози з очей. - Завтра ┐ду в Калиновий Кут! - сказав твердо.- Треба ┐хати! - Добрику! - скрикнула Янка.- А ми? - Ти з Дмитриком залишишся в Ки║вi! Досить вам подорожування! - Менi за тебе страшно! Добриня обняв ┐┐ за плечi. - Не бiйся, люба! Нiчого поганого зi мною не станеться! Пiдвiвся Дмитро. - I все ж самому ┐хати не треба,- сказав рiшуче.По┐дуть з тобою мо┐ челядники! То смiливi й дужi хлопцi! I збро║ю добре володiють. Якщо треба - захистять у бiдi! Вони мене супроводили з самого Галича... Добриня не став перечити. Наступного ранку п'ятеро вершникiв ви┐хали з Ки║ва i Бiлгородським шляхом попрямували на захiд. Попереду ┐хав Добриня, позад нього купно трималися молодi челядники во║води. Всi при збро┐ - при мечах, луках та списах-сулицях. До сiдел у кожного були притороченi сакви з хлiбом та солониною, а також туго скручена кошма на випадок нiчлiгу в полi або в лiсi. пхали мовчки. Сумна i важка для душi була ця дорога. Всюди обабiч не┐ бiлiли в зелених бур'янах людськi кiстяки, чорними дiрами очниць слiдкували за про┐жджими голi черепи. Хлопцi були похмурi. Дивилися на складену кимось купу обмитих дощами черепiв i стискували зуби. - Страшно? - спитав вiн переднього, Кирика, що був у них за старшого. - Нi, не страшно,- вiдповiв той серйозно.- Кiстякiв уже не страшно! А ось коли ми з во║водою тi║┐ ж зими вертали до Ки║ва i всюди бачили не бiлi кiстки, а сотнi й тисячi замерзлих на лютому морозi трупiв, тодi було страшно! Думалося: та невже ж загинули всi, невже нiкого i на розплiд не залишилося? Ось тодi було страшно! - Як ти гада║ш, Кирику, хто винен у тому, що нас побито? Невже ж ми такi недолугi во┐ни? На превеликий подив Добрию, Кирик пiдвiв очi i, не запинаючись, твердо вiдповiв: - Князi! Князi виннi! Однi вони! Не вмiли, не хотiли, свою шкуру рятували - повтiкали аж у Польщу або в Литву! I на Калцi не дiйшли згоди, i нинi не об'║дналися! Коли б мав я силу, то зiбрав би ┐х усiх докупи, зв'язав би жужмом однi║ю вiрьовкою - та й шубовснув у Днiпро! Бо одно лихо вiд них!.. А ти як дума║ш, боярине? Добриия був вельми вражений словами простого челядника. Вони спiвпадали з його власними думками. Отже, народ правильно розiбрався з тим, що сталося, глибоко розумi║, що не велика сила Бати║ва, хоч вона i справдi велика, а князiвський розбрат i нерозум, честолюбство i скнарiсть подiлили могутню кра┐ну на князiвства, удiли, вотчини, не дозволили купно стати проти страшного ворога i призвели всiх до загибелi. Поволi збiгали верстви. Поки ┐хали до Лисiвки, Добриня розповiв i про сво┐ митарства, про те, що поневоленi не миряться зi сво┐м рабським станом, а створюють загони баримтачiв i то тут, то там скубуть завойовникiв. Очi у хлопцiв загорiлися. - От би i нам так! - вигукнув Кирик.- Поскубти поганих! Добриня розповiв про загибель загону хана Бачмана. - Ну й що! - не погодився Кирик.- Треба бути обачливiшими! Нападати та║мно, з засади! Обминати крупнi загони! I головне - розумно замiтати слiди! Ну, а якщо вже смерть, то щоб не даремна! Коли сонце звернуло з обiду, показалася Лисiвка. Добриня глянув - i охнув. На мiсцi свято┐ обителi - купи золи, порослi бур'янами. Нi церкви, нi монастирських келiй - все згорiло дотла! - Оце мо║ село! - глухо промовив Добриня i рушив греблею до нього. Бiля Рокитного озера знайшов свiй город, купу перетлiло┐ золи на ньому, де стояла рiдна хатина, сплигнув з коня i став посеред колишнього двору на колiна. Витер сльози, перехрестився. Довго стояв, похиливши голову, аж поки Кирик сiпнув за рукав. - пдьмо, боярине! Чим тут зарадиш i кому? По┐хали прямо на захiд сонця, до Вовчого яру, де, як казав во║вода, поселилися тi, хто врятувався в судний день Калинового Кута. Знову попереду ┐хав Добриня. Вовчий яр вiн знав з дитинства. Могутнiй, широко розгалужений, особливо у верхiв'┐, порослий лiсом, вiн манив дiтей та║мничiстю, рясними полуницями та горiхами, воркiтливим струмком, що жебонiв у густих заростях берегового зела. Тут водилися дикi кози, оленi, лосi, борсуки та вовки, вiд яких i назву дiстав. Хлопчаки вiдчували страх перед тими небезпеками, що та┐лися в його темних проваллях та iзворах, але цiкавiсть перемагала i вела ┐х все далi в його незвiданi глибини. Тому Добриня й не здивувався, коли почув, що його земляки ховалися вiд ворогiв саме там, в диких урвищах Вовчого яру, i поселилися в ньому пiсля вiдходу завойовникiв. I тут у Добринi раптом лунко забухало серце: прямо перед ним, понад рiвчаком, iшла молодиця в довгiй бiлiй сорочцi, перев'язанiй у станi шнурком. Через плече - коромисло, на коромислi - дерев'янi цеберця з водою, в якiй хлюпосталися сонячнi зайчики. Ганночка! Вiн ┐┐ впiзнав вiдразу. Крикнув: - Сестронько! Ганночко! Молодиця зупинилася, глянула на вершника, що мчав узвозом з гори. Потiм зойкнула, змахнула руками. Коромисло з цеберцями полетiло додолу. - Добрику! Братоньку-у! - i, мов бiла чайка, метнулася назустрiч. Говорити вони не могли. I радiсть, i бiль заткнули ┐м горло. Дивилися одне на одного, обнiмалися, усмiхалися, а в очах каламутилися, сивiли сльози. Пiд'┐хали челядники. - Це моя сестра,- коротко пояснив ┐м Добриня, а ┐й: - А це мо┐ товаришi. - То ходiмо ж до нас,- поспiшила Ганночка.- Там Кузьма... Там дiти... I вона показала на обiйстя, що прилiпилося тут же, пiд горою, при дорозi. Було воно обнесене плотом. З-пiд гори, врiзана в не┐ наполовину, визирала одним вiконцем напiвземлянка, вкрита дерном. Таким же був ┐ хлiв для худоби. Внизу, на бережинi, стояло два стiжки сiна. Убогi будiвлi. Убоге господарство, змайстроване нашвидкуруч, аби був якийсь захисток на зиму. Посеред двору, над багаттям, у великому череп'яному горшку булькало якесь вариво. Кузьма помiшував його довгою дерев'яною кописткою, а бiля його нiг вепсталося двiйко малят-безштанькiв. Трет║ маля, зовсiм немовля, попискувало в лозовiй колисцi, що висiла на вервечках пiд грушею-дичкою. Побачивши Добриню, що в супроводi Ганиочки заходив до двору, Кузьма кинув копистку i широко розставив руки. - Добрине! Брате! Живий! Вiн був великий, чорний, лахматий, мов ведмiдь. На галовi не чуб, а справжн║ вороняче гнiздо, I голос його гучний рокотав на всю долину, i сила в нього була ведмежа - ┐┐ вiдразу вiдчув Добриня, як тiльки Кузьминi руки торкнулися його плiч. Вони почоломкалися тричi - навхрест. I перший рушив до вогню. Хлоп'ята сторожко зирили спiдлоба на чужинцiв. Добриня присiв перед старшим, притягнув до себе. Миланин! Василiв! - Ти впiзнав мене, Добрику? - Впiзнав,- тихо вiдповiло хлоп'я. - А хто ж я? - Вуйко Доблиня! - А маму ж твою як звати? - Ганночкою,- ще тихше вiдповiв хлопчик. Вражений Добриня глянув на сестру. Та приклала пальця до вуст, а вголос сказала: - Так краще. Щоб усi рiвнi були! Виростуть однаковi, мов брати! - Боже, коли б вона, бiдна, знала, що ┐┐ синок живий! Яка б рада була! Яка щаслива! - прошепотiв Добриня. Тепер стрепенулася Ганночка. - То вона жива? - Жива. В неволi. Ма║ там сiм'ю, дитину. А за цим тужить-тужить!.. - Бiдна, бiдна!..- схлипнула Ганночка.- Яка доля! - А як же ти врятувала цих горобенят? - кивнув на хлоп'ят Добриня.- Як вони вижили? - Коли це сталося, ми з Кузьмою були в лiсi. Нам пощастило, а всi нашi... - Я знаю. А як же дiти? пх не зачепили? - Вони тiкали i провалилися в наш старий погрiб, прикиданий листям та всiляким галуззям... Це ┐х i врятувало... А вранцi ми з Кузьмою прийшли на пожарище i почули дитячий плач. Заглянули в яму - нашi Добрики сидять, притулившись один до одного. Яка радiсть була! - Чому ж ви не поселилися в нашому Калиновому Кутi? - Де ж там селитися? Однi головешки та трупи... От ми й перебралися всi, хто врятувався, сюди. Нашвидкуруч викопали землянки для тепла, перенесли з пожарищ усе, що годилося для життя, знайшли в лiсах кiлька корiвчин та коней, що вирвалися з того пекла,- ось так i живемо... - Скiльки ж вас урятувалося? - Та вже тут дванадцять землянок, i в кожнiй двi, три, а то й чотири душi... Сiм'┐, звичайно, розрушилися. кдналися, як хто хотiв... Чужих дiтей брали... Добриня схвально похитав головою. - Це добре... I як же ви назвали це нове село? - А так, як ти й сказав, - Новосiлками. - I це добре, - погодився Добриня. - Хоча Калиновий Кут - краще. Тут почувся голос Кузьми: - До вечерi! До вечерi, дорогi гостi! Юшка була справдi смачна, всi довго смакували нею, вели неквапливу бесiду, розповiдали, що пережили, що бачили, i незчулося, як смеркло. - Е-е- завважив Кузьма,- та вже пiзно! I спати пора! Де ж ми гостей покладемо, Ганночко? У землянку й запрошувати незручно... Вiн безпорадно шкрiб сво║ вороняче гнiздо. Добриня ударив його по плечу. - Та не турбуйся ти! Де спати? Спитай краще, де я спав останнi роки? Що може бути краще для спання, як копиця сiна пiд зоряним небом! Та ще й на березi рiдного Iрпеня! Якщо дозволиш, звичайно... - А чому б нi? - зрадiв Кузьма,- Он там, за стогом, у закутку, нiщо вам не заважатиме - спiть хоч до пiвдня! Постелiть сiна та й вкладайтеся! Сiно було м'яке, пахуче, нiч тепла, зоряна,- ось так, пiд жаб'яче квакання, що глухо долiтало з рiчки, хлопцi й поснули. Прокинулися вiд тривожного жiночого крику: - Рятуйте! Рятуйте! То був голос Ганночки. В ньому бринiли розпука та жах, Був уже пiзнiй ранок, сонце щедро поливало сво┐м золотом буйну зелень Вовчого яру. Що ж там могло трапитись? Добраня схопив меча i притьмом кинувся з-за стогу на подвiр'я. Те, що вiн побачив, страшенно вразило й обурило його. На дорозi, бiля броду через рiвчак, стояла велика монгольська гарба, наповнена всiляким добром - лантухами з зерном, вичиненими шкурами хутряних звiрiв та домашнiм скарбом. Четверо монголiв порядкували в дворi: один за налигача тягнув до ворiт корову, а другий - Ганночку, що, вiдбиваючись, кричала "рятуйте!". А ще дво║ з шаблями наголо насiдали на Кузьму, який вiдбивався вiд них кочергою, але поволi задкував до землянки, з дверей яко┐ визирали переляканi дiти. До Ганночки було найближче, i Добриня метнувся туди - сторчма всадив меча в спину нападниковi. Той випустив з рук здобич i з глухим стогоном завалився набiк. Тут же тонко свиснули три стрiли - i кожна знайшла свою жертву. Всi чотири степовi розбiйники так i не зрозумiли, звiдки звалилася на них бiда, полягли, мов пiдкошена трава. Все це трапилося так швидко i так несподiвано, що й Добриня зi сво┐ми товаришами, i Кузьма з Ганночкою застигли, враженi, там, де стояли, i спантеличено, розгублено дивилися на дiло рук сво┐х - на полеглих чужинцiв. До них iз сусiднiх дворiв бiгли люди. Теж завмирали у страсi великому. Що ж тепер буде? Якась жiнка почала хлипати, голосити. Першим опам'ятався Добриня. - Годi! Не голосiть! - гримнув. - За нашими людьми нiхто з них не голосив, зате вбивали i старого, i малого! Тож туди ┐м i дорога!.. А тепер слухайте, що я скажу! Трупи вiдтягнiть у глибину яру i закопайте поглибше, щоб звiрi не розрили. Коней, якщо не таврованi, можете забрати собi - пустiть на пасовисько. А гарбу порубайте i спалiть, щоб i слiду не залишилося! I останн║ - ви нiкого не бачили, нiчого не чули i нiчого не зна║те! Второпали? - Та вже ж! - закивали головами чоловiки.- Ми нiчого не бачили й нiчого не зна║мо! Будь певен, Добрине, не пiдведемо! - От i гаразд. А тепер - за роботу! Зробiть так, як я сказав! - I вiн повернувся до сестри та до зятя.- А нам - пора в дорогу! Час! Ганночка заплакала, припала йому до грудей. - Спасибi, братику, що при┐хав i порятував нас. Бо Кузьму убили б нехристи, а мене забрали б! Як би тодi жили нашi маленькi Добрики? Добриня приголубив ┐┐, погладив по косах. - Бережи ┐х, сестронько! Хай ростуть - на них уся наша надiя! Для них будемо жити! Може, хоч зони або ┐хнi нащадки спекаються того ярма, що доля наклала на нас... Прощай! Я загляну незабаром! - I гукнув челядi: - Сiдлайте, хлопцi, коней! Та мiцнiше пiдпруги затягуйте! Дивись - по дорозi ще який-небудь зайда зустрiнеться! [1] Пороки - стiнобитнi пристро┐. [2] Тьма - монгольський вiйськовий корпус на 10000 во┐нiв. Темник - начальник тьми. [3] Переяслав-Руський - тепер Переяслав-Хмельницький. [4] Харманкiбе - Ки┐в. [5] Менгу - так називали хана Мунке нашi лiтописи. [6] Тумен - те що й тьма, тобто 10 000 во┐нiв. [7] Нойони - монгольськi феодали. [8] Камча - нагайка. [9] Баатур - визначний во┐н, витязь. [10] Ой║ - так. [11] Со┐л - булава, довбешка. [12] Арати - кочовики-простолюдини. [13] Терджуман - перекладач, товмач. [14] Кипчак - половець. [15] Богол - раб. [16] Кiш - стан, мiсце розташування орди чи загону кочовикiв. [17] Канга - дерев'яна колодка на шию. [18] Чапан - верхнiй одяг. [19] Гутули - чоботи. [20] Й║ка-монголи - великi монголи. [21] Шокпар - бойова булава з залiзними гостряками [22] О аруах! - О дух предкiв! [23] Лядськi ворота були розташованi у Хрещатому яру. Ляд, лядина - дрiбний лiс, кущi, болото. [24] Джихангiр - потомок Чiнгiсхана, принц кровi. [25] Копирiв кiнець був розташований мiж теперiшньою Львiвською площею i вулицею Обсерваторною. З Ки║вом вiн сполучався Iудейськими ворiтьми (на Львiвськiй площi). [26] Желя, жля - волосяний аркан половцiв, яким в'язали полоненикiв. Див. у "Словi": карна i жля. Карна - гузир невода, кут, а переносно - бойовий стрiй половцiв при нападi, оточення. [27] Перестрiл - вiдстань, на яку летить стрiла. [28] Михайло Всеволодович Чернiгiвський - син Всеволода Чермного, онук Святослава Ки┐вського, героя "Слова о полку Iгоревiм". [29] Нукер - во┐н. [30] Поруб - темниця, яма, тюрма. [31] Мангуси - злi духи. [32] Цей вислiв означав каяття i прохання про помилування. [33] Руссю в тi часи називалася Ки┐вська земля. Всi iншi князiвства часто називалися укра┐нами - Переяславська, Сiверська, Галицька, Волинська, навiть Залiська. Пiзнiше це слово стало власною назвою - Укра┐на. Поняття "Росiя" з'явилося в XVII ст. [34] Послушник - монастирський прислужник, що готу║ться стати ченцем. [35] Навороп - роз'┐зд, передовий загiн, розвiдка. [36] Клич (тюрк.) - довгий захалявний нiж. [37] Мати Бели IV була половчанкою. [38] Китати (монг.) - китайцi, китатським - китайським. [39] Мстиславiв город був розташований у районi Володимирсько┐ горки. [40] Бабин торжок - торговий майдан на Горi, у Верхньому Ки║вi, пiзнiше - центральний майдан перед Десятинною церквою. [41] Князь Рюрик, сучасник "Слова", помер 1215 року. [42] Тепер - село Дзвонкове. [43] Снем - нарада, збори. [44] Калка - тепер р. Кальчик у Донецькiй областi. [45] Це iм'я наводить у сво┐х записах Плано Карпiнi. [46] Пушта - степ, пуща. [47] Тумак - шапка. [48] Обезьких - Кавказьких, абхазьких. [49] Низовськi землi - Володимиро-Суздальськi землi. [50] Поршани - тi, що жили по р. Росi. [51] Велика Угорщина - прабатькiвщина угорцiв на пiвденному Уралi [52] Котора - мiжусобиця. [53] Куль-Оба - Керченський пiвострiв. [54] Болохiвська земля - невелике князiвство мiж Ки┐вською та Галицько-волинською землями. [55] Бебряних - шовкових. [56] Княжа Гора - мiсто в гирлi Росi. [57] Дiвиця - мiсто на Росi [58] Кощiй - раб, полоненик. [59] Така традицiя пiшла вiд Чiнгiсхана. [60] Юр'┐в - тепер Бiла Церква. [61] Чорногород - с. Чорногородка на Iрпенi. [62] Зараз вiд монастиря залишилася лише назва урочища - Лисiвка. [63] Осанна (церк.) - порятунок, захист. [64] Торосун - горiлка. [65] Татари вважали недостоиним во┐на захищати спину. [66] Сьорбати - вiд сорби, м'ясно┐ юшки. Так приходили в нашу мову чужоземнi слова. [67] На Княжiй Горi справдi нiколи вже не селилися люди. [68] Туг - бунчук. [69] Тайджi - монгольський царевич. [70] Мiндер - подушка для сидiння. [71] Бай-аралла - дякую. [72] Бай-артай - будь здороа, до побачення. [73] Тархан - грамота, що видавалася князям, боярам, церквам на звiльнення вiд податкiв. [74] Тут - Ки┐вська. [75] Кешикгени - гвардiйцi [76] Лашкаркашi - керiвник вiйськового походу, головнокомандувач. [77] 3 того часу та гора назива║ться Бати║вою. [78] Туленгiти - охоронцi, юртаджi - тi, що вибирають мiсце i ставлять юрту. [79] Курултай - збори, свято. [80] Черкес до Тiмур-Кахалки - Пiвнiчний Кавказ до Залiзних ворiт (Дербента). [81] Улус - область, держава. [82] Бату - твердий, мiцний. [83] Ясак - указ, ярлик - грамота. [84] Агалик - учитель, наставник. [85] Яса - закон. [86] Анда - друг, побратим, союзник. [87] Iудейськi ворога були розташованi десь у районi сучасно┐ Львiвсько┐ площi. [88] Бiлгородськi - у районi, де перетинаються сучаснi вулицi Львiвська та Обсерваторна. Територiя мiж ними - Копирiв кiнець. [89] Ой вей! - О горе! [90] Подiбного змiсту листи Батий посилав багатьом князям, королям i во║водам. Деякi з них дiйшли до нашого часу. [91] Iзяславiв город був розташований у районi нинiшньо┐ Володимирсько┐ гiрки. [92] Агой - невiглас, iновiрець, язичник. [93] Лапсердак - довгий верхнiй одяг. [94] Пiзнiше Тiгак з ордою перекочу║ з Болгари на Нижн║ Поднiпров'я. [95] Останнiй напад на Укра┐ну кримський хан вчинив 1769 року. [96] Келари - поляки. [97] Башкорди - угорцi. [98] Залишки ┐х виявлено неподалiк площi Б. Хмельницького, на розi вулиць Володимирсько┐ та Велико┐ Житомирсько┐. [99] Був розташований пiвденнiше сучасно┐ Андрi┐всько┐ церкви. [100] Кархан - майстерня. [101] Тан - Дон. [102] Гора Марактан - Карпати. [103] Даругачi - намiсник хана в завойованому мiстi [104] Мазовiя - iсторична область Польщi по середнiй течi┐ Вiсли з центром у Варшавi. [105] Князь Михайло Чернiгiвський належав до вiтки чернiгiвських Ольговичiв, родоначальником яких був князь Олег Гориславич ("Слово"), онук Ярослава Мудрого, син Святослава Ярославича. [106] Аси - предки осетинiв. [107] Баримта - розбiй, баримтача - розбiйник, месник. [108] Музалiм - посланець для надзвичайних доручень. [109] Хунар-iль - рiк Бика. [110] Угедей помер II грудня 1241 року. [111] Туна-дар'я - Дунай. [112] Раци - серби. [113] Бесермени - збрiрачi податкiв. Звiдси наше слово "бусурмени". [114] Ясак - податок. [115] Куремса - хан Куремшi, племiнник Батия. [116] Бiрюч - глашатай. [117] Далай-хан - хан-океан. [118] Олександр Невський. [119] Саба - мiшок для кумису. [120] Так це урочище в селi Новосiлках Макарiвського району на Ки┐вщинi зветься й досi [121] Вони були знесенi на початку XIX ст.