!.. Хiба мiг вiн отак зразу прихилитися серцем до тих, кого довгi роки вважав сво┐ми найлютiшими ворогами? А Гамiд?.. Вiн здригнувся, згадавши товстого спагiю, якого все життя, вiдколи пам'ята║ себе, мав за старшого друга, майже за родича... "О_ Гамiд! - скрикнув люто. - Ти не людина - гадина! Шайтанi З тобою ще буде у мене крута розмова!.. У-у!" Згадка про Адiке холодним ятаганом пронизала йому серце. Вiн розумiв, що, втративши ┐┐ як кохану, знайшов як сестру, але не знав, чи радiти йому з цього. Все переплуталося в його розпаленiй уявi: "Адiке... Златка... Сестра... О аллах! Спасибi тобi хоча б за те, що не дав менi побратися з сестрою!.." Пригадав, що служба в ║нi черi - новому вiйську, тобто яничарському корпусi - не принесла йому багатства, а тiльки сумнiвну славу вбивцi... "Але ж я все робив для прославлення i змiцнення влади сонце-ликого султана, - виправдовувався перед самим собою. - В iм'я пророка! В iм'я могутностi Османсько┐ iмперi┐... Чи, може, й тут я помилявся, о аллах?" Подумав i про Звенигору... Яка примхлива доля звела його з тим невiльником? Коли б не вiн, все, може, було б якось iнакше... Iнакше? Але як? Забив би во║воду, Анку вiддав би бейлер-бе║вi на тортури? А зi Златкою одружився б? Вiн здригнувся. Нi, добре, що аллах не допустив до цього!.. I зразу подумав, чи правильно вчинив, затримавши козака-уруса. Це був хвилевий порив - звести Гамiда з його колишнiм невiльником. Подивитися, як Гамiд буде викручуватись, справдовуватись. I що скаже, коли побачить свого колишнього раба в ролi свiдка на справедливому судi над собою? А може, краще було б вiдпустити козака?.. Так, треба вiдпустити! З Гамiдом вiн поговорить сам, без свiдкiв! Рiзнi думки тiснилися в Сафар-бе║вiй головi, виштовхуючи одна одну. I вiд жодно┐ не знаходив розради, тiльки бiль, душевнi муки... Одно знав напевне: нiколи не зможе признати батьками Младена й Анку!.. Нi, нi!.. Це було б жахливо!.. Пропало б усе, в що вiн вiрив, i за що боровся... Розумом сприймав, як незаперечну iстину, - всi докази наявнi, а серцем не мiг сприйняти. Не мiг примиритися з тим, що вiн, Сафар-бей, - син гяура Младена, ватажка мерзенних гайдукiв! Сафар-бей в нестямi сильно вдарив по лiжку руками. З рани сповзла пов'язка. Хлинула кров. В очах потемнiло, стiни схитнулися, i вiн, втрачаючи свiдомiсть, безсило грюкнувся на пiдлогу. Коли розплющив очi, то перше, що вiн побачив, було гладке темне обличчя Гамiда. - Слава аллаху, ти прийшов до пам'ятi, мiй хлопчику! - вигукнув спагiя, злегка накульгуючи на поранену ногу. Наблизившись до Сафар-бея, вiн важко опустився на його лiжко. - Тобi краще? Грек Захарiадi скоро поставить тебе на ноги, будь певен! Вiд несподiвано┐ зустрiчi у Сафар-бея знову потемнiло перед очима, i вiн на якийсь час знепритомнiв. Отямився вiд того, що Гамiд бризнув на обличчя холодною водою. - Ох, як ти зiйшов кров'ю! - нiби з туману пробивався Гамiдiв голос. - Менi розповiдали, що цю рану нанiс тобi сам собака. Младен... Жаль, що вiн утiк разом зi сво║ю вовчицею! Ти мiг би розквитатися за такий удар!.. - Гамiде, а може, цей удар треба нанести тобi? - тихо спитав Сафар-бей, вiдчуваючи, як разом зi злiстю, що вмить заповнила його серце, до нього повертаються й сили. Гамiд якось недоумкувате глипнув на молодого агу: - Як тебе розумiти, хлопчику? - Не називай мене так, Гамiде! - скрикнув Сафар-бей. - Я все знаю! - Що ти зна║ш? - Як ти викрав мене i мою сестру... Що Младен - мiй батько... Ачка - мати... А ти... - Сафар-бей замовк i пронизливо глянув на спагiю. Обличчя Гамiда посiрiло. Вiн беззвучно хлипнув ротом. Здавалося, йому от-от зовсiм перехопить дихання. Вiн не чекав такого повороту в розмовi i, знiчений, мовчки збирався з думками. Нарештi пробелькотав: - Сафар-бею, опам'ятайсяi Про що ти говориш?.. Це наклепи ворогiв мо┐х! - Вiн схопився з лiжка i зашкутильгав по кiмнатi. Сафар-бей гiрко усмiхнувся, облизав язиком спаленi смагою губи. - Не прикидайся невинним ягням, Гамiде┐ Ти на нього зовсiм не схожий... Не викручуйся, мов черв'як, - не викрутишся!.. Я зневажаю тебе, пiдступний шакале! Жирний iшак!.. На тво┐й совiстi смерть цiлого загону! Ти зрадив товаришiв, як потiм зрадив i гайдукiв! Ти викрав мене, сестру мою... - Сафар-бею! - перебив Гамiд. - Одумайся! Ти жалкуватимеш, що сказав менi такi нечемнi слова! Хай простить тобi аллах, нещасний!.. Подумай сам - я ставився до тебе як до сина! Ти вчився в привiлейованому вiйськовому училищi, служиш у яничарському корпусi, став бюлюк-башею!.. Хiба мiг усе це дати тобi твiй батько-розбiйник?.. Нi, все це дав тобi я! А твоя сестра Адiке... Коли б я був негiдником, за якого ти мене вважа║ш, то зробив би ┐┐ сво║ю дружиною чи наложницею... Але я цього не зробив. Вона виховувалася разом з мо║ю донькою, i я мав ┐┐ за рiдну... А тобi вiдкритий шлях до найвищих посад у державi! Ти можеш стати пашею, ба навiть бейлер-бе║м!.. Хто для тебе Младен i Анка? Невже ти хотiв би повернутися до них i роздiлити ┐хню долю, долю людей, об'явлених поза законом?.. Краще зовсiм не знати таких батькiв! Подумай: тисячi яничарiв, тво┐х побратимiв по збро┐, не знають сво┐х рiдних i чудово обходяться без них. Схаменися, Сафар-бею! Я врятував тебе i дав тобi майбутн║! Гамiд замовк, пiдiйшов до вiкна i вдав, що витира║ сльози. Сафар-бей змiнився на виду. Аллах екбер! Гамiд нiби чита║ його думки!.. Справдi, вiн сам вiдмовився признати Младена й Анку за сво┐х батькiв, вiдштовхнув ┐х од себе. Вiн обiйма║ високу задля його вiку посаду в яничарському вiйську i сподiва║ться на ще вищу. Вiн мусульманин, зрештою. Чого ж тодi вiн хоче вiд Гамiда? Чого прискiпу║ться до нього?.. Нi, вiн нiчого не хоче... Просто йому стала огидною товста Гамiдова пика, стали ненависними його облуднi, брехливi очi. Вiн не може, не хоче перебувати з ним пiд одним дахом. Нi, нi, геть звiдси! Геть з-перед _очей! - Спасибi, Гамiде, - iронiчно промовив Сафар-бей. - Але пiсля того, як я дiзнався про твiй мерзенний злочин в ущелинi Бялих скель i в Чернаводi, менi бридко дивитися на тебе, говорити з тобою... Зроби менi послугу - поклич лiкаря Захарiадi. Я хочу негайно перебратися з цi║┐ кiмнати, з цього будинку. Будь ласка, простягни руку - подзвони! - Сафар-бею... - Нi, нi, не вмовляй мене. Я зараз пере┐ду до себе... А ти, якщо ма║ш хоч краплину совiстi, негайно зi сво┐м загоном вирушиш iз Сливена... Щоб не мозолив менi очей! Про твiй давнiй грiх, про злочин супроти нашого вiйська та Якуба-аги я мовчатиму. А ти мовчатимеш про нашу сьогоднiшню розмову... Дзвони! Гамiд хвилину подумав, потiм мовчки пiдiйшов до дверей i смикнув за червоний шовковий шнурок. За стiною почувся хрипкий протяжний дзвiн. ЗНОВУ В НЕВОЛI Два тижнi валка невiльникiв, вбираючи в себе гурти закованих у залiзо бранцiв з навколишнiх мiстечок i сiл, топтала звивистий, курний, а частiше кам'янистий шлях до Стамбула. Вона розрослася до таких розмiрiв, що, здавалося, повзе велетенська сiра змiя, голова яко┐ вже вибралася на високу гору, а хвiст iще далеко внизу. Арсен намагався пристро┐тися в головi валки. Попереду йти легше: до тебе заднi прирiвнюють ходу, перший нап'║шся з неска-ламученого джерела свiжо┐ води, не ковта║ш збито┐ тисячами нiг дорожньо┐ пилюки. Вiн з цiкавiстю приглядався до сво┐х супутникiв. Почорнiлi, худi, виснаженi голодом та катуваннями, брели вони, понуривши голови, з трудом переставляючи збитi до кровi ноги. Тут були болгари, серби, поляки, волохи, укра┐нцi, угри, хорвати, нiмцi, албанцi... Тих захопили на вiйнi, тих купили на невiльницьких ринках чи запроторили в тюрми... З рiзних кiнцiв неосяжного свiту невблаганна доля стягла ┐х докупи i кинула пiд ноги страшному молоховi - Османськiй Портi, яка, мов павук, висмоктувала з них силу, а потiм безжалiсно знищувала. Ослаблi й пораненi не витримували дороги: падали, знесиленi, пiд ноги конво┐рам, i тi добивали ┐х боздуганами. Трупи вiдтягували в лiс на поживу хижим звiрам або кидали зi скель у провалля. Вранцi пiд сильною вартою козакiв повели до кди-куле. Сумну славу здобув цей старовинний замок, перетворений на тюрму. Його похмурi кам'янi стiни ховали безлiч та║мниць. Тут мучилися в кам'яних мiшках болгарськi i сербськi повстанцi, ватажки селянських бунтiв, змовники проти султанiв i самi султани, скинутi з престолу щасливими суперниками. Козакiв завели на широке подвiр'я, де вже стояло чимало невiльникiв, зупинили перед похмурим будинком з високим кам'яним ганком, де виднiлися обкованi залiзом дверi. Стривожений гомiн багатьох сотень людей линув понад рядами: - Що з нами робитимуть? Кинуть у пiдземелля? - А ти. дума║ш, галушки даватимуть? - Он шибениця з гаком. Чи не тут пiдчепили за ребро Байду? - Як нас пiдвiсять, тодi дiзна║мося. - Усiх не пiдвiсять: гакiв не вистачить! - Тихше! Тихше! Виходять! Дверi розчинилися. На широкий кам'яний ганок вийшов гурт людей. Посерединi став козацький старшина, в червоному жупанi, з шаблею при боцi. На головi - горноста║ва шапка з двома барвистими павичевими пiр'┐нами i камiнцем-самоцвiтом... Вiн був дуже блiдий i дивився прямо на стрiй невiльникiв, не повертаючи голови. Маленькi чорнi очi нерухомо сидiли в набряклих, червонястих вiд запалення повiках. Позад нього стояло кiлька старшин, козакiв i яничарiв. У них з-за плечей виглядав старий понурий православний пiп. До старшини в червоному жупанi пiдiйшов сивовусий непоказний чолов'яга. Невiльники захвилювалися. Козаки в Стамбулi? Може, кiш прислав депутацiю, щоб викупити ┐х? Таке iнодi траплялося... Арсен стиснув руку Романовi, вiдчув, як i в того напружилися м'язи. Невже зараз скiнчиться ┐хня неволя? Сивовусий виступив наперед: - Браття козаки! - Голос його звучав приглушено. - Браття невiльники┐ Люди православнi┐ Менi важко дивитися на вас, на вашi кайдани, на вашi страждання, бо й сам я ще недавно був невiльником. Але все в руцi божiй - i ось я сьогоднi вiльний i при збро┐! I для вас, браття, ║ шлях до волi, шлях на батькiвщину! Тiльки будьте розумнi! Арсен не вiрив сво┐м очам i вухам: Многогрiшний! Звiдки вiн тут узявся? Як потрапив до Стамбула?.. Так, це вiн! Трохи поправився, поголився, вiдпустив довгi сивi вуса. У поглядi i рухах з'явилась упевненiсть, поважнiсть. - Гм, куди вiн гне? - промовив високий лiтнiй невiльник, що стояв попереду. - Цить, Гриво! Послуха║мо! - загукали довкола. Многогрiшний на хвилину замовк, нiби даючи слухачам час для розмiркування, а потiм пiдвищив голос. - Браття, настала велика година! Султан Магомет вируша║ походом на Укра┐ну, щоб визволити ┐┐!.. З ним вируша║ i наш славний, богом даний гетьман Юрiй Гедеон Венжик Хмельницький, нарекомий нинi князем, - i Многогрiшний шанобливо вклонився старшинi в червоному жупанi. А випроставшись, повiв далi: - Султан об'явля║ козакам-невiльникам велику милiсть: хто вступить до вiйська ясновельможного гетьмана, той вiдразу стане вiльний, а на Укра┐нi буде нагороджений землею, скотом i грiшми! Вiн зробив паузу. I в цю мить загримiв голос: - Гей, виродку, трясця тво┐й матерi! На що ж ти нас пiдбива║ш, окаянний? I де тут взявся Юрась Хмельниченко? - то гукав невiльник Грива. По рядах прокотився глухий гомiн. Многогрiшний помовчав, трохи спантеличений, потiм пiдняв руку, закликаючи до тишi: - Чого гарячкувати, братове! Я не обманюю вас!.. Гетьман Юрiй Хмельницький ось перед вами! Як i всiм нам, йому теж довелося не один рiк побувати в неволi, випити гiрку чашу... Але це все - позаду! Зараз фортуна повернулася до нього лицем, i вiн став на чолi вiйська, що разом з непереможними полками падишаха визволить нашу землю!.. Старшина в червоному жупанi раптом зробив крок наперед, зняв шапку i злегка вклонився. - Браття! - гукнув голосно. - Я справдi гетьман Юрiй Хмельницький! Серед вас, напевне, ║ такi, хто пам'ята║ мене з давно минулих рокiв. Вони можуть посвiдчити, що я не самозванець, а син гетьмана Богдана i сам гетьман... Я закликаю вас, браття, стати пщ, мiй бунчук, пiд мо┐ хоругви! Султан Магомет допоможе менi здобути мою дiдизну - село Суботiв i славне мiсто Чигирин, а також усю Укра┐ну! Вiн ще раз легко вклонився i вiдступив назад. А над рядами невiльникiв прошелестiло: - Так, так, це вiн! Це вiн! Сам Юрiй Хмельницький! Повеселiлий Многогрiшний радiсно блиснув очима, окинув гострим поглядом юрму, що приглушено гомонiла i колихалася, вражена появою гетьмана, i заговорив знову, на цей раз бiльш упевнено: - Братове, геть сумнiви! Ви позбудетесь кайданiв, каторги! Ви станете вiльними людьми i матимете шаблю в руцi, як оце я! Не роздумуйте довго, бо така щаслива нагода бiльше не трапиться!.. Я теж був невiльником, а тепер, бачите, - вiльний козак! Ви негайно одержите одяг, зброю, а через мiсяць-другий будете на батькiвщинi!.. Ну, хто охочий - виходьте напередi З вас тут же зiб'ють кайдани! Виходьте, браття! Многогрiшний замовк, пронизливо дивлячись жовтавими очицями на стрiй. Невiльники теж мовчали. Раптом з лiвого крила вийшов наперед худий, змучений чолов'яга. Брязкаючи важкими путами, пiдiйшов до ганку, став лицем до строю, вклонився, сказав глухо, нiби давлячись сльозами: - Простiть мене, браття, i не проклинайте! - Вiн похилив чубату сиву голову. - Заклечаний, що ти робиш? - крикнув хтось. - Несила терпiти бiльше, браття, - вiдповiв Заклечаний, не пiдводячи голови. Потому повернувся до ганку, вклонився. - Я готовий служити тобi, пане гетьмане! Той зробив знак рукою. Iз-за ганку вийшли ковалi з переносним ковадлом, молотом i зубилом. Тут же розрубали на ньому кайдани. Многогрiшний, весело усмiхаючись, вигукнув: - Початок зроблено! Хто ще? Смiливiше, друзi! Вийшов ще один - невисокий блiдий юнак, майже пiдлiток. Мовчки вклонився, простягнув до ковалiв закованi руки. З них упали на землю густi краплини кровi. Юнак хитався вiд виснаження. Крiзь бруднi дiрявi лахи просвiчувало худюще, аж зелене тiло, випирали гострi ключицi. Арсена тiпало, як у пропасницi. Та що ж це робиться? Так один по одному вийдуть усi? Кому вони вiрять? Многогрiшному? Турецьким пашам? Султановi? Сво┐м найлютiшим ворогам? Чи нiкчемному зраднику Юраськовi? Вiн розштовхнув Романа i Гриву, що стояли попереду, вийшов з ряду. Здивований i обурений Во┐нов схопив його за рукав: - Ти часом не здурiв. Арсене? Але той вiдмахнувся i швидко- пiшов до ганку. Многогрiшний, не впiзнавши козака, радiв. Його зморшкувате обличчя розпливлося в усмiшцi, навiть помолодшало. - От бачите! - вигукнув вiн. - к мiж вами розумнi люди! - А ║, потурнаку проклятий! - сказав, пiдходячи. Арсен. - Не всi тут зрадники, як ти iз сво┐м гетьманом i його поплiчниками. - Вiн пальцем показав на тих, що стояли на ганку, а потiм повернувся до невiльникiв: - Браття! Козаки! Я знаю цього недолюдка Многогрiшного! Був разом з ним у неволi на берегах Кизил-Iрмаку! Кому ви вiрите? Зрадниковi, через якого загинуло багато наших людей? Вiдступниковi, що забув вiру i народ свiй?.. Запитайте його, як вiн тут опинився? Продав нас, собака, щоб урятувати свою шкуру!.. Батькiвщина проклене того, хто разом з яничарами пiднiме на не┐ руку! - Арсене, стережись! - пролунав раптом чийсь гучний знайомий голос. Арсен миттю оглянувся. З жовтих очей Многогрiшного струмувала лють. Нижня щелепа тiпалась, як у пропасницi. - Проп-пад-ди, с-соб-бако! - прохрипiв вiн, вихоплюючи шаблю. Арсен скорiше iнстинктивно, нiж свiдомо, пiдняв над головою закованi руки, захищаючись вiд удару. Шабля зi скреготом ковзнула по ланцюгу i переламалась. Многогрiшний з подивом i гнiвом глянув на обрубок, що лишився в руцi. Якийсь козачок, що стояв позаду, вихопив свою - подав йому. Але в цей час ряди невiльникiв здригнулися. Багато сотень людей з криком ринули вперед, до ганку. Зловiснi вигуки, тупiт нiг, брязкiт кайданiв - усе змiшалося в один грiзний рев. Чи┐сь дужi руки схопили Арсена, потягли в гурт. А над вухом прогуло: - Арсене! Брате! Зустрiв-таки тебе, холеро ясна! Ховайся прудкiше мiж люди! Здивований Звенигора вiдчув на сво┐й щоцi шорсткi вуса пана Спихальського, який щосили цупирив його в саму гущавину натовпу. А розлютованi невiльники перли ┐м насупроти, потрясаючи заржавленими кайданами. З усiх бокiв простягалися страшнi скоцюрбленi руки, щоб схопити потурнакiв за горлянки. Переляканий Юрiй Хмельницький i його почет позадкували до дверей. - Варта! - заверещав Многогрiшний, ховаючись за спину мiцного горбоносого турка. Яничари заступили собою дверi, наставили гострi харби '. - Вургун! Дур! Стiй! Назад, поганi свинi! Варта вiдтiснила невiльникiв. Яничари лупцювали закованих людей списами, плазами шабель, зганяючи на середину двору. Арсен i Спихальський, тримаючись за руки, щоб не загубитися в цiй людськiй круговертi, поволi просувалися до брами, де над головами виднiлася пшенична кучма Романа Во┐нова. - На каторги всiх! - закричав позаду якийсь ara. - До опачин! Брама розчинилася. Збиваючи куряву сотнями нiг, валка невiльникiв поповзла рудою, спеченою пiд гарячим сонцем дорогою назад, до моря. Коли запопадливий на новини i рiзнi iсторi┐ Спихальський задовольнив свою цiкавiсть, вислухавши докладну розповiдь Арсена про все те, що з ним сталося пiсля ┐хньо┐ розлуки в очеретах бiля Бур-гаса, запорожець у свою чергу спитав: - Ну, а ти ж, пане Мартине, як опинився тут? - Серед козакiв?.. Я мав надiю, що здибаю кого-небудь iз знайомих, прошу пана. I не помилився. - Та нi. Як потрапив до рук яничарiв? Спихальський заклiпав очима i знiяковiв. - О, то длуга гiсторiя... - А коротко? - Прошу пана... Мене злапала прибережна турецька варта, сто дзяблiв ┐й у пельку! Якраз по вашому вiдходi. Я намостив собi був у човнi гарненьку постiль з сухого очерету i трави. Прилiг i... - I закуняв? - усмiхнувся Арсен, знаючи про цю слабiсть товариша. - Ох, пане Мартине, пане Мартине! Спихальський знiяковiв ще дужче. - Так, прошу пана, закуняв... Аж раптом прокидаюсь вiд негречного стусана пiд бiк. Дивлюся - стоять надi мною два турки, глипають чорними очима ще й регочуть, триклятi┐ Ну, я схопився i, не довго думаючи, двигонув еднего в пику, а другого в живiт. Враз облишили смiх, прошу пана! Нiби зацiпило обомi, "Що тут дiяти? - подумав о тiй митi. - Тiкай, пане Мартине, до лясуi.." Стрибонув я з човна на берег - та в очеретi Але тутай наскочило на мене ще дво║, звалили на землю i почали перiщити гарапниками, мов якесь бидло, пся крев! А опiсля накинулися всi тi штири здрайцi, зв'язали - i, прошу пана, в холодну! Ну, а вже звiдтам - сюди, на каторгу. От так... - Сумна iсторiя трапилася з нами, - промовив замислено Арсен. - Зовсiм сумна. Як рвалися на волю, яких небезпек уникли, скiлькох злигоднiв витерпiли - i ма║ш: знову в неволi! Та ще в якiй - на галерi... Одна втiха, друзi, - ми знову разом. Вранцi, з першими променями сонця, важка, але швидкохiдна каторга "Чорний дракон", що мала три ряди весел, м'яко вiдчалила вiд кам'яного причалу стамбульського вiйськового порту. Глухо i спроквола загув на нижнiй палубi барабан - бум-бум, бум-бумi В такт його ударiв одночасно пiднiмалися i опускалися по обидва боки судна мiцнi довгi весла. Хлюпотiла за бортом голуба вода, iскрилася мiрiадами срiблястих бризок. Ранкова прохолода разом з пахощами зелених садiв, що густо вкривали береги Босфору, та запахами велетенського мiста вривалася в тiснi, затхлi примiщення для пайзенiв - невiльникiв-веслярiв. Арсен сидiв на однiй лавi з Романом i Спихальським у носовiй частинi судна. Вчора, потрапивши на "Чорний дракон", вони до самого вечора вантажили у трюм разом з iншими бранцями бочки з порохом, гармати, самопали, списи, ятагани, пшоно, в'ялену i солону рибу. А пiзно вночi, коли робота була закiнчена, невiльникiв посадили до опачин. Звичайно кожну трiйку веслярiв приковували до брусiч, на яких трималися залiзнi кочети. Але тут - чи то за браком часу, чи з якихось iнших причин - ┐х просто припнули одним довгим ланцюгом, що на кормi був наглухо прикрiплений до мiцно┐ дубово┐ стiни, а в носовiй частинi замикався важким гвинтовим замком. Ланцюг, протягнутий помiж закованими ногами невiльникiв, звивався, мов чорна гадюка, i не давав змоги ступити вiд лави далi нiж на два кроки. По вузькому проходу, що тягнувся вздовж лав, прогулювався наглядач з гарапником у руцi. А в темному закапелку, пiд сходами, бiля дiжки з водою, куняв старий, нездатний до важно┐ роботи пайзен. Його обов'язком було подавати гребцям воду i ┐жу. Скрипiли вiд велико┐ напруги у розбитих гнiздах кочети, хлюпотiли за бортом блискучi весла. Стиха гомонiли, перекидаючись словами, невiльники. Арсен мовчки приглядався до ново┐, незвично┐ обстановки. Говорити не хотiлося. Товаришi мовчали теж. Мiцно стиснувши зуби, щосили тягнули всi втрьох важенне весло. Потому опускали товсте держално донизу i швидко кидали руки вперед, нахиляючись тулубами мало не до передньо┐ лави. А тодi випростовува-лись i знову тягнули весло на себе. Вперед - назад, вперед - назад!.. Безперервно гуде, вiдбива║ такт барабан, подзвонюють кайдани, важко дихають спiтнiлi люди. Корабель швидко мчить мимо крутих берегiв Босфору, чужих i непривiтних, все далi i далi на пiвнiч, на широкi простори Чорного моря. Попутний пiвденний вiтер i сила багатьох десяткiв невiльницьких м'язистих рук невпинно штовхають його вперед i вперед. Та швидше за нього лине вiльна, незакована думка. Вона як вiтер! На не┐ не накинеш ярма, ┐┐ не заб'║ш у кайдани! Перед Арсеновими очима зрина║ сумне, до болю миле личко Златки. Згаду║ться, як вона кинулась до нього на груди, коли розставалися пiсля втечi з Сливена. Вiн поспiшав до Чернаводи, щоб попередити во║воду Младена про небезпеку, а Златка з Яку-бом i Драганом мали пробиратися далi. Дiвчина тодi нiчого не сказала. Тiльки мовчки рвонулася до нього, притулилася щокою до його шорстко┐, неголено┐ щоки, i Арсен вiдчув на губах солонуватий присмак дiвочих слiз. То вона плакала вiд щастя i вiд горя одночасно. "Златко, де ти зараз? Чи зустрiнемося ми знову? Чи нашi дороги розiйшлися навiки?"шепотiв вiн у напiвзабуттi. Потiм думка шугнула на Укра┐ну, в тихий зелений куточок над срiблястою Сулою. З iмлисто┐ далини, як зi сну, випливли змарнiлi, тужнi очi матерi. Самi очi! Йому хотiлося побачити все обличчя, але нiяк уявити його повнiстю не мiг. Однi очi, виплаканi, сумнi, стояли перед ним в голубiй iмлi, через степи i моря, через гори i долини дивилися на нього, заглядали йому в душу, нiби питали: "Синку, де ти? Як тобi там, у чужих далеких свiтах? На яких шляхах тебе виглядати, яких весняних пташок розпитати про тебе, сину?" Йому, мов лещатами, здавило серце. Розплющив очi, труснув , головою. Видiння щезло, мов ластiвка. Знову заскрипiли давно не мазанi кочети, забряжчали iржавi ланцюги на ногах i руках. Пролунав пронизливий свист гарапника - i хтось голосно зойкнув. Потiм знову настала тиша. I думка линула далi Враз почувся гамiр Сiчi. Спливли в уявi дебелi постатi Метелицi, Сiкача i Товкача. Промайнув серед натовпу зморшкуватий коричневий вид дiда Шевчика... I раптом з'явився сам кошовий Iван Сiрко. Вiн був суворий i мовчазний. Пронизливий погляд його крицево-сiрих очей бентежив козаковi душу, хвилював невислов-леним питанням: "Де ж ти, козаче? Що з тобою сталося? Чому не пода║ш звiстки?.." "Як же не подаю? - вдарило в серце. - Хiба ж не дiсталися на батькiвщину викупленi у спагi┐ дiди? Ними ж переказував - ждiть навали з пiвдняi.. Хiба не добрався до Сiчi посланець Младена зi звiсткою про похiд вiзира Iбрагiма-пашi? Батьку, як же? I переказував, i попереджав! Готуйтеся! Набивайте гакiвницi i мушкети, сiдлайте вороних коней! Хай пильнують дозорцi на сторожових вежах у степу i вчасно пiдпалять бочку з смолою - знак, що в полi з'явився ворог. От тiльки сам я не зможу вчасно прибути на Запорожжя i передати тобi, батьку кошовий, усе, що бачив тут i чув... Та й чи прибуду коли-небудь?" Шумить попереду вiдкрите море, розвiю║ важкi невiльницькi думи, що напливають, мов хмари. Свiжiша║ вiтер - уже аж гуде в снастях корабля i мчить, не зустрiчаючи перепони, вдалину, здiймаючи високi пiнистi буруни. Невже пропливли Босфор? Так. Уже море. I "Чорний дракон", вийшовши на широкi синi простори, змiню║ напрям i пливе прямо на пiвнiч.