урзою, коли б поява двох нових вершникiв не припинила ┐┐. - Що тут трапилося? - спитав переднiй, осаджуючи баского бiлого коня. Це був чоловiк рокiв сорока. Одягнутий у добротний дублений кожух з сивим комiром i такою ж окантовкою, чорноокий, горбоносий, вiн гордовито сидiв у оздобленому срiблом сiдлi, кидаючи навкруги з-пiд соболино┐ шапки бистрий погляд. Мурза опустив руку з нагайкою. Його темне обличчя розпливлося в усмiшцi. - Вiтаю пана полковника! Нiчого особливого не трапилося, провчив трохи одного раба, щоб чемнiший був! Яцько глянув на другого вершника, що прибув разом з красенем полковником, i впiзнав у ньому Свирида Многогрiшного. Вiд Арсена Звенигори хлопець уже знав, що колишнiй невольник, з яким йому довелося пасти овець у турецького спагi┐, став старшиною у вiйську Юрiя Хмельницького, а тому, щоб не потрапити йому на очi, шмигнув у натовп i з-за плеча дiдуся Онопрiя став назирати: що ж буде далi? Тим часом полковник швидко запримiтив дiвчат, що, зблiдлi, наляканi, стояли перед мурзою. Деякий час вiн пильно розглядав ┐х, у задумi крутячи лiвою рукою невеличкого чорного вуса, потiм повернувся до Свирида Многогрiшного i кинув через плече: - Цю сiм'ю я заберу з собою в Корсунь! - Слухаюсь, пане полковнику, - вклонився Свирид Многогрiшний. - Якщо я повернуся пiзнiше, поселиш ┐х на островi, у замку. - Слухаюсь, пане полковнику. У мурзи враз злетiв з лиця усмiх. - Чекай, чекай, полковнику! - сказав вiн насуплено. - Перш нiж розпоряджатися долею цих людей, непогано було б дiзнатися про мо┐ намiри щодо них. - Я слухаю, мурзо, - повернувся до нього полковник. - Пан полковник може брати собi всiх людей, крiм оцих двох дiвчат. Вони належать менi! - На якiй пiдставi? - Вiйськова сила в мо┐х руках... Це мiй ясир! - Але ж мурза Кучук ма║ пам'ятати наказ великого вiзира, що жодна жива душа не може бути взята в ясир без дозволу на те ясновельможного гетьмана! Мурзу пересмикнуло. Вiн ледве стримував гнiв. - То з Правобережжя... А тут Лiвобережжя, наскiльки я розумiю! - Все одно... Цi люди будуть переселенi на Правобережжя i стануть пiдданими Порти! Як же ти, мурзо, осмiлишся брати ясир у володiннях падишаха? - Але ж я повинен одержати щось за цей похiд!- вигукнув розлютований мурза. - Чи пан полковник гада║, що я даремно допомагатиму гетьмановi? - Чому ж даремно? Мурза одержить, що йому належить... - Одержить, одержить! Мовляв, на тобi, небоже, що менi негоже! А я звик брати те, що менi подоба║ться!.. Зрештою, я можу й сам, без гетьмана, пiти походом на Лiвобережжя i набрати бранцiв стiльки, скiльки захочу! - Звичайно, можеш, мурзо... Але зараз ми йдемо на Лiвобережжя не для того, щоб ти захопив ясир, а для того, щоб при║днати його до володiнь падишаха! - Тьфу, шайтан!- плюнув мурза. - Хай буду я проклятий, якщо вдруге погоджуся на таких умовах допомагати вашому гетьмановi! - Не нашому гетьмановi, а пiдданому i союзниковi султана! - вiдрiзав полковник. Розумiючи, що розмова набрала небезпечного характеру, мурза промовчав. Але судячи з того, як блискотiли його очi i хижо кривився широкий рот, можна було безпомилково вгадати, що вiн не залишив намiру заволодiти дiвчатами. Поряд з ним, теж зблiдлий вiд лютi й ненавистi, закам'янiло сидiв в сiдлi Чора. Молоденький мурза розумiв, що втручатися в розмову дорослих вiн не ма║ права, тому мовчав. Однак усiм серцем вiн, очевидно, був на боцi батька i важко глипав на полковника, який, здавалося, не помiчав його. Полковник зробив примирливий жест i лагiдно промовив: - Не личить нам тут сваритися, мурзо, залишимось друзями! Прибудемо в Корсунь - там побалака║мо... А зараз у нас багато iнших турбот... Пане хорунжий, - звернувся вiн до Многогрiшного, - я хочу поговорити з народом. Накажи, щоб усi пiдiйшли ближче i слухали уважно! Многогрiшний кивнув головою, пiдвiвся на стременах i гукнув у натовп: - Земляки! Не бiйтеся нас! Я хорунжий гетьмана Юрiя Гедеона Венжика Хмельницького Свирид Многогрiшний... А це, - вiн зробив шанобливий уклiн у бiк свого супутника, - корсунський полковник Iван Яненченко... Вiн хоче говорити з вами! Пiдiйдiть сюди i уважно слухайте! Хуторяни почали боязко пiдходити, збиваючись в один великий гурт. Навколо них щiльно стали кiннi татари. Многогрiшний осадив свого коня. Наперед ви┐хав полковник Яненченко. - Люди! - голос у нього був рiзкий, сильний. - Ми прийшли сюди, на Лiвобережжя, не як вороги, а як вашi визволителi! Бiльшiсть iз вас - вихiдцi, втiкачi з правого берега... Кожному мила своя сторона. Тож ми нада║мо вам змогу повернутися назад, на свою батькiвщину, що жде не дiждеться ваших працьовитих рук. Там, на Корсунщинi, Богуславщинi, Уманщинi, Вiнниччинi, вашi хати, ниви, ставки та озера, там - могили ваших батькiв та прадiдiв!.. Навiть дикi звiрi люблять свiй край... А ви ж люди! Ми обiця║мо вам захист вiд ворогiв! Ви будете вiльнi┐ Землi - скiльки хочеш! Селися - де хочешi Нiхто не братиме з вас нi подушного, нi комiрного, нi млинового, нi шляхового, як це ви платите тут! Не буде там нi гетьманських оранд, якi ввiв ненависний усiм попович, нi во║водських стацiй!.. Тож забирайте все сво║ добро, запрягайте в сани коней чи волiв, садовiть дiтей i старих - та й гайда з богом у дорогу! Натовп сколихнувся. Всi раптом загули, зашумiли. Радiсть вiд того, що це ще не татарська неволя, почала поволi гаснути. Куди ┐хати? Як покинути сво┐ хатини, клунi, повiтки, поля, засiянi озиминою? Що чека║ ┐х у новому кра┐? Голод, холод, татарський нагай? Адже всiм вiдомо, що на Правобережжi майже все спалено, стоптано, знищено!.. До яких же молочних рiк i кисiльних берегiв приведе ┐х цей бистроокий полковник? Серед жiнок почулося схлипування. Потiм котрась заголосила. Глухо зарокотало басовите чоловiче невдоволення. З натовпу наперед випхався Iваник. Зiнька хапнула його за рукав свитки, щоб притримати, але чоловiк вiдмахнувся од не┐ i став насупроти полковника. - А якщо, примiром, зна║ш-ма║ш, я нiкуди звiдси не хочу ┐хати, ласкавий пане полковнику? Га? Як бути тодi? Чи можу я залишитися з родиною тута? Вiн поклонився полковниковi в пояс i, випроставшись, м'яв у руках кудлату овечу шапку, чекаючи шанобливо вiдповiдi. Янеяченко змiряв його важким, суворим поглядом. - Жодна жива душа тут не залишиться! По┐дуть усi!.. - Але ж чому? Я вже тутечки, зна║ш-ма║ш, звик, обжився... I не хочу повертатися, примiром, на свою Уманщину, де турки й татари з Дорошенком геть чисто все витоптали, спалили, а людей або забрали в полон, або постинали... Там зараз, либонь, однi вовки виють на пустирищах та гайвороння кружля║ над безлюдним степом... Яненченко ще бiльше потемнiв на виду. - По┐деш, вишкребку! Ти чу║ш - по┐деш! Ми силою заберемо вiд Самойловича весь люд i переведемо на той бiк! Заселимо Правобережжя!.. - Гм, звичайно, заберете, якщо подужа║те, - просторiкував упертий чоловiчок, знову кланяючись полковниковi. - Тiльки ж... Вiн не встиг закiнчити думки, Яненченко раптом вихопив з пiхов шаблю i занiс над головою. Лють спотворила полковникове обличчя. В чорних очах блиснув вогонь. - Замовкни, блазню! Вiн не здержав би руки. Але тут з гурту вирвалася Зiнька i сво║ю могутньою статурою затулила чоловiка. - Пане полковнику! - крикнула. - У мене ж двiйко дiток! Яненченко якусь мить повагався, потiм опустив шаблю. - Так ось мiй наказ! - кинув вiн у натовп. - Всi чоловiки й дiти залишаться тут, а жiнки й старi повернуться додому, запряжуть коней чи волiв, заберуть одяг та збiжжя - i в путь!.. До Корсуня вас супроводжуватиме загiн пана хорунжого! Хто ма║ намiр утекти, хай спочатку пересвiдчиться, чи мiцно його голова держиться на плечах! Татари дуже швидко вiдокремлять ┐┐ вiд тiла! Або ж заарканять i потягнуть у Крим чи в Буджак!.. Пане хорунжий, ти чу║ш? Многогрiшний кивнув головою. За якусь годину валка саней, навантажених домашнiм скарбом хуторян, з отарами овець та гуртами худоби, ви┐хала з Дубово┐ Балки, ┐┐ супроводжував чималий татарський загiн. Вибравшись узвозом нагору, люди оглянулись назад, щоб востанн║ побачити рiднi оселi. I не повiрили сво┐м очам: весь хутiр палав! Вулицями мчали вершники зi смолоскипами в руках - i за ними спалахували солом'янi та очеретянi стрiхи хатин, повiток, клунь. Здiймалися до неба малиновi язики полум'я над стiжками сiна й соломи. Буро-сизий дим слався широкою долиною Сули, вкриваючи iскристо-бiлий снiг чорним попелом. Валка зупинилась. Захлипали дiти, заголосили жiнки. Чоловiки в безсилiй лютi стискували кулаки. У вогнi гинуло ┐хн║ добро, надбане важкою працею. Тепер у них нiде не було теплого притулку серед цього холодного безмежного пустельного свiту. - Гайда! Гайда! - загукали татари. - Йдiть, бруднi свинi! Валка рушила знову. Дiд Онопрiй зi сво┐ми саньми опинився майже попереду. Вiн важко брьохався разом з чоловiками непротоптаною цiлиною, цьвохкав батогом на сiрих волiв. Жiнки сидiли на санях, а Яцько йшов позаду, спiдлоба бликаючи на вершникiв, що вартували валку та на чорне рiдколiсся, за яким - вiн знав - починаються глибокi яруги. Там, де лiс зовсiм близько пiдiйшов до дороги, хлопець раптом рвонувся вбiк i шпарко, мов за║ць, помчав геть вiд валки. - Стривай! Куди ти? Уб'ють башибузуки! - гукнув дiд Онопрiй. Та Яцько тiльки махнув рукою i ще дужче зачеберяв ногами до темних заростей грабини. - Стiй! Стiй! - почувся позаду голос Многогрiшного. Кiлька вершникiв повернули за втiкачем. Одиноко просвистiла стрiла. Та Яцько шуснув у лiс i запетляв помiж кущами глоду, лiщини, безлисто┐ бузини... Вершники спiшились i погналися за ним. Валка зупинилась. Не всi знали, що трапилося попереду, i тому зчинився крик. Однi думали, що несподiвано напали козаки i ведуть з татарами бiй, iншi гадали, що, навпаки, татари вирiшили нiкуди хуторян не вести, а порiшити всiх тут. Цей крик ще бiльше пiдстьобнув Яцька, вiн вихором вирвався з лiсу, перебiг поляну i опинився над стрiмким схилом заснiженого яру. Мiсцевiсть хлопцевi була добре знайома. Не раз i не два восени вiн бiгав сюди з хутiрськими шибайголовами ласувати гiркувато-кислою, примерзлою на першому морозi калиною, а тому, чуючи позаду лемент багатьох голосiв i тупiт нiг, без роздуму шугонув з кручi вниз i по майже прямовиснiй стiнi покотився в бiлу безодню глибочезного яру. Переслiдувачi добiгли до урвища i зупинились. Це були молодi, кривоногi вiд безконечно┐ ┐зди на конях татарчуки. На ┐хнiх широких, вилицюватих, обвiтрено-бронзових обличчях, коли вони глянули вниз, вiдбився жах. Там, у глибинi, збиваючи за собою бiлу куряву з тонко просiяного вiтерцем снiгу, котився темний клубок. - Шайтан! - прошепотiв котрийсь iз них. - Один шайтан може зважитися на подiбне! Снiги випали останнiми днями такi глибокi, що низькорослi татарськi конi поринали в заметах, як у холодних хвилях. Вони швидко вибивалися iз сил i, змокрiлi, зупинялися й пожадливо хапали гарячими губами сипучий снiг. Юрiй Хмельницький лютував вiд того, що все не так складалося, як хотiлося. Коли вiн, заручившись згодою великого вiзира Кара-Мустафи, перейшов з кiлькома тисячами кримських та буд-жацьких татар замерзлий Днiпро, то гадав, що швидко здобуде Лубни i Миргород, а потiм рушить далi на пiвнiч - до Лохвицi, Ромен i Гадяча. Звiдти вже було недалеко i до гетьмансько┐ столицi - Батурина... Вiн сподiвався також, що лiвобережнi козаки зразу ж вiдсахнуться вiд Iвана Самойловича i пристануть до нього, а населення вiтатиме його хлiбом-сiллю. Та не так сталось, як гадалось. Спочатку затримали просування його вiйська буремнi хуртовини й глибокi снiги, а потiм - невеличкi козацькi фортецi у Яблуневому та Лукiм'┐. Лiвобережнi козаки стiйко оборонялися й гадки не мали здаватися чи переходити на його бiк. Обложивши з кримчаками Яблуневе, гетьман наказав нещадно розправлятися з населенням - усiх людей виводити за Днiпро, а оселi спалювати. Те ж саме робив над Сулою полковник Яненченко. Вiн мав намiр прорватися на Миргородщину, але застряв пiд Лукiм'ям. Кiлька разiв посилав разом з мурзою Кучуком буджацьких ординцiв на приступ. Лучники закидали фортецю стрiлами, сеймени палили з яничарок, лiзли по драбинах на вали, та лукiмцi облили вали водою, i нападники скочувалися по гладенькому, мов скло, льоду донизу. Кiлька днiв провiв вiн пiд цi║ю фортецею, але взяти не змiг. А коли з пiвночi показалися передовi загони Лубенського полку, Яненченко вiдступив i став на полi мiж Лукiм'ям та Оржицею. З-за Сули на допомогу лубенцям прибули кiннi сотнi Миргородського полку, i полковники Iлляшенко та Новицький, не гаючись, стали готувати сво║ вiйсько до битви. Арсен Звенигора з друзями стояв на правому крилi, на узвишшi, звiдки було видно майже все поле майбутнього бою. Серце його тужно нило вiд гостро┐ тривоги, рвалося до Дубово┐ Балки. Невiдомiсть гнiтила козака. Йому хотiлося вiтром летiти до рiдно┐ оселi. Та мiж ним i хутором за яко┐сь пiвмилi суцiльною стiною темнiли татари. Як полетиш? Друзям були зрозумiлi Арсеновi страждання, i вони не набридали зi словами спiвчуття й розради. Роман сам тяжко сумував за Стехою, його великi голубi очi мимоволi поглядали в бiлу далину, нiби сподiвалися побачити там кохану. Спихальський i Гурко, стиснувши зуби, мовчки сидiли на конях, ждучи наказу атакувати ворога. Яненченко не витримав i перший розпочав бiй. Миргородцi ще шикувалися лавами, а вiн сво┐м правим крилом ударив по них, сподiваючись зiм'яти й вiдкинути до Сули, в болота, де було багато незамерзлих проталин. В разi перемоги йому вiдкривався шлях на Лубни, Лохвицю i Ромни. Тож варто, мiркував вiн, ризикнути! Вiн пiдвiвся на стременах, махнув шаблею над головою. I зразу ж застугонiла пiд снiгом мерзла земля, заколихалися над рядами бунчуки, прокотився полем грiзний клич - алла, алла! В ту ж мить перед козацькi лави ви┐хав молодцюватий пiдтягнутий полковник Новицький, теж махнув шаблею. - За мною, братцi! Вперед! Двi густi лави, як двi морськi хвилi, зiткнулися в бiлому полi. Завирувало, заклекотiло криваве бойовисько. Татари не змогли вiдкинути миргородцiв, i ┐хнiй бойовий запал швидко згас. А коли почали частiше падати вбитi й пораненi, коли козацьке "слава" зазвучало гучнiше й грiзнiше, в серця ординцiв закрався страх i вони здригнулися. I не тому, що були менш хоробрi чи мали менше сил. Сили були майже рiвнi. I хоробрiстю не обдiлив аллах сво┐х синiв, що з дитячих рокiв привчалися сидiти в сiдлi й тримати в руках шаблю та лук. Причина була, мабуть, в iншому: вони воювали тiльки заради грабунку, здобичi вiйськово┐. А грабiжники, як вiдомо, нiколи не вiдзначаються стiйкiстю в бою... Козаки ж захищали свiй край, сво┐ домiвки, сво┐х жiнок i дiтей, тому билися до останнього, не шкодуючи життя. I ця приреченiсть надавала ┐м сили й завзяття. Нехтуючи смертю, вони не вiдступили нi на крок. Побачивши, як здригнулися переднi ряди ординцiв, Яненченко зрозумiв: ще хвилина - i його вiйсько покотиться назад. Тодi вже нiяка сила не спинить переполошених татар аж до самого Днiпра. I вiн iукнув до тих кiлькох десяткiв козакiв, якi служили у Юрiя Хмельницького: - За мною, друзi! Покажемо союзникам, як треба битися! Вiн помчав на бiлому огирi на чолi купки сво┐х охоронцiв i врiзався в лави лубенцiв. З-пiд баского коня летiв кiм'яхами снiг. Блиснула на сонцi крива шаблюка. Захопленi його вiдчайдушнiстю, понукуванi мурзою Кучуком, татари повернули знову i посилили натиск на козакiв. Арсен Звенигора здалеку запримiтив вершника на бiлому конi i подумав, що то сам Юрiй Хмельницький. - Романе! Мартине! Обходьте того чорного ворона з бокiв, а ми з батьком Семеном ударимо йому в лоб! - гукнув вiн товариству. - Чи не сам гетьман? - Нi, то не Хмельниченко, - заперечив Гурко. - Побий мене грiм, якщо це не Яненченко... ┐й-богу, Iван Яненченко! З ним я разом учився в ки┐вськiй колегi┐, а пiзнiше - схрещував шаблi, коли Самойлович водив лiвобережних козакiв проти Дорошенка. А тепер вiн полковник корсунський... - От його нам якраз i цiкаво схопити! Татари враз тодi повернуть назад, - сказав Арсен. - Вперед, друзi! Вiн ударив коня пiд боки i помчав навперейми Яненченковi. За ним - Гурко, Роман i Спихальський. Позаду рушили козаки Лу-кiмсько┐ сотнi. Арсен на повному ходу зiткнувся з Яненченком i зчепився в рукопашному бою. Полковник був дужий i спритний. Його темне, аж бронзове обличчя хижо ошкiрилося: вiн, мабуть, гадав, що легко виб'║ молодого супротивника з сiдла. Та з першого ж удару вiдчув, що перед ним не молодик, а досвiдчений i сильний козак. Тому, наносячи Арсеновi удар шаблею, вiн лiвою рукою вихопив з-за пояса пiстоль i спрямував козаковi прямо в груди. Блиснув пломiнь. Прогримiв пострiл. Та Арсен ранiш, нiж куля встигла пронизати його, кинувся вбiк, до лiвого стремена i теж вихопив пiстоль. Яненченко не сподiвався такого повороту подiй. Вiн був упевнений, що супротивник пада║, i не встиг вiдхилитися вiд пострiлу Звенигори, який стрiляв майже впритул, бо ┐хнi конi замалим не зiткнулися грудьми. Але полковник навiть не похитнувся, хоча на кожусi якраз проти серця зачорнiла кругла дiрка. - На ньому панцир! - крикнув Гурко. - Бий шаблею. Арсен занiс шаблю. I коли б Яненченко не рвонув поводи i не кинувся навтьоки, коли б мiж ним i Арсеном не вклинилися полковниковi охоронцi, хто зна, чим би закiнчився для нього цей по║динок. Йому навперейми кинувся Роман зi Спихальським та десятком молодих козакiв. Зрозумiвши, що вiн потрапля║ в пастку, Яненченко пустив поводи i щосили оперiщив коня шаблею по крупу. Дужий рисак прищулив вуха i вихором помчав у поле, рятуючи свого хазя┐на од вiрно┐ смертi. - Хапай його! Хапай псявiру! - ревнув Спихальський, бачачи, що полковник вислиза║ з рук. Однак нi в Спихальського, нi в Романа, нi в Гурка конi не вiдзначалися прудкiстю, i Яненченко швидко вiдiрвався вiд них. Тiльки Арсен не вiдставав. Мов чорна блискавка, мчав вiн слiдом за полковником по заснiженому бiлому полю. Яненченко оглянувся, i на його бронзовому, засмаглому обличчi промайнув страх: козак ось-ось наздожене. А там... - На допомогу! - вигукнув вiн перелякано. До нього на виручку повернув з кiлькома десятками во┐нiв мурза Кучук. Арсен на всьому скаку врiзався в лаву татар. Вiд його наглого натиску перший ряд здригнувся, подався назад. Кiлька ординцiв упало додолу. В iнших одразу погас бойовий запал... До козака неможливо було пiдступитися, його шабля, мов смерч, шаленiла над ворожими головами, а дужий, розпалений бо║м кiнь грудьми тiснив низькорослих кошлатих татарських коней. На допомогу Арсеновi пiдоспiли друзi; вiн з новою силою, з новим завзяттям накинувся на ненависних загарбникiв. Упало ще кiлька ворогiв, а тi, що вцiлiли, шарахнулися назад i, лементуючи, сипонули врозтiч. - Кара джигiт! Чорний вершник! - кричали однi. - О аллах, це сам шайтан! Кара-шайтан! Чорний чорт! - кричали iншi. - Куди ви? Назад! - намагався зупинити ┐х мурза Кучук. Та його нiхто не слухав. Во┐ни повсюдно завертали коней. Кинутi кимось два слова - "чорний вершник" - вмить, мов вогонь, пойняли смертельним жахом серця забобонних ординцiв. В ┐хнiй уявi "чорний вершник" був надiлений чарiвною невразливiстю i надприродною силою, i зустрiч з ним не вiщувала нiчого втiшного, тiльки смерть... - Кидайте на нього аркан! Стрiляйте з лукiв! - гукав мурза. Та голос його потонув у криках, шумi, брязкотi збро┐ i тупотi копит. Його вiдтерли, потягли за собою в поле переляканi одноплемiнники. Мурза уже нiчого не мiг вдiяти. Та й хто зупинить нажаханих людей, що тiкають з поля бою? А крiм усього, вiн сам не бачив у цьому походi, до якого його спонукали Кара-Мустафа та хан Мюрад-Гiрей, нiяко┐ вигоди для себе. Чим заплатить йому гетьман Юрiй Хмельницький, коли скарбниця його порожня, а пiдданих - жменька? То за вiщо ж його люди мають класти голови? Орда тiкала на Оржицю, а звiдти полями - до Яблуневого. Кримськi салтани, що були з Юрi║м Хмельницьким, не ждучи, поки пiдiйдуть козацькi полки, зняли облогу фортецi й почали поспiшно вiдступати до Днiпра. Тiльки глибокi снiги перешкодили лубен-цям та миргородцям перетнути ┐м шлях i винищити до ноги. За Оржицею, вiдокремившись вiд козакiв, якi переслiдували татар, Звенигора з друзями повернув до Дубово┐ Балки, ┐хали швидко, хоча кожен розумiв: надi┐ на те, що хутiр залишився цiлий, майже нема║. Перед ними розстилалася безмежна бiла рiвнина. Велике червоне сонце повiльно опускалося за далекий небосхил, i на iскристому снiгу попереду вершникiв колихалися довгi темнi тiнi. Арсен мимоволi задивився на свою тiнь, що дивно горбатилася перед ним, i йому раптом спала на думку давня, вiдома з дитячих лiт приказка: сво║┐ тiнi не наздоженеш! Чи ж тiльки тiнi?.. А щастя? Хiба воно не схоже на примарну тiнь? Ось який уже час женеться вiн за ним, а наздогнати так i не може... Пiд серцем знову занило, ┐хав додому, як на похорон, не вiрив, що застане там сво┐х, бо всюди, де побував Юрась Хмельницький з ордою i його полковник Яненченко, залишилися тiльки трупи та попелища. I все ж десь на самому днi серця жеврiла малесенька надiя. Всупереч усьому жеврiла... А може, Дубова Балка, що прича┐лася в байраках, заметених снiгами, уцiлiла? Може, ┐┐ обминули татарськi чамбули i рiднi зараз зустрiнуть його радiсними покликами, теплими усмiшками? Марна надiя! Коли надвечiр з високо┐ гори раптово вiдкрився перед ними широкий кра║вид на Сулу i засульськi простори, що бiлим простирадлом розкинулись ген-ген аж до далекого небокраю, вони побачили Дубову Балку, вiрнiше, те мiсце, де був хутiр. Тепер там лежали чорнi згарища. Вершники зупинилися. Довго мовчки дивилися на страшну картину i не могли отямитись. - Пся крев! - порушив мовчанку Спихальський. - Яке злочинство! Як тiльки нарiд жи║ на цiй землi? Безперервнi вiйни, напади, кров, смерть... Нещасний край! - Сво║ю кров'ю ми захища║мо тут i Польщу, пане Мартин, - зауважив Семен Гурко. - Але ваше вельможне панство зовсiм не цiнить цього. - Як то? Менi зда║ться, пан помиля║ться! - настовбурчився Спихальський. - Я можу навести десятки випадкiв з минулого, якi переконають пана... Хто не зна║ Iвана Пiдкову, могутнього лицаря, що не раз i не два побивав татар i туркiв зi сво┐ми козаками? А що з ним зробив король i магнати? Схопили пiдступно i наказали стратити на догоду султановi!.. Хто не зна║ на Укра┐нi, для чого була побудована над порогами фортеця Кодак? Для того, щоб задушити Сiч, яка, нiде правди дiти, приймала всiх, хто тiкав вiд панського гнiту... Але ж король i магнати не розумiли або не хотiли розумiти, що цим пiдривають безпеку всього краю, бо Сiч передусiм вела смертельну боротьбу проти Криму i Туреччини, якi поклали собi за мету знищити Укра┐ну i Польщу на коренi... - Здаюся, пане Семен, - похмуро мовив Спихальський. - Все, що ви кажете, то свята правда... - Коли б ми, слов'яни, не гризлися мiж собою, як собаки, а спiльно виступили проти хана i султана, то вже б давно кривавий меч османiв лежав у поросi, притоптаний нашими ногами! I не свистiв би хижий татарський аркан над головами наших жiнок, сестер i дiтей. - Цiлком подiляю вашу думку, пане Семен! Поки Гурко i Спихальський тихо вели розмову. Арсен i Роман, стоячи трохи попереду, на шпилi, погаслими очима дивилися на те мiсце, де зовсiм недавно стояла хатина Звенигор. Там зараз не вився над димарем сизий димок, не блищали весело маленькi шибки у вiконцях, не скрипiв журавель над колодязем... Купи головешок та почорнiлий снiг навколо - то все, що залишилося вiд затишного житла. Арсен застогнав вiд болю i безсило┐ лютi. От i скiнчилося його щастя, погасли надi┐. В одну мить утратив те, що мав найдорожчого - кохану дiвчину, рiдних, оселю... Вiн ударив коня i погнав наослiп у долину. Товаришi помчали слiдом. На розореному дворищi, спiшившись, зняв з голови шапку i довго стояв непорушне, вiдразу постарiлий, почорнiлий на виду, прибитий несподiваним горем. Вiдчував, як щось пече його зсередини, нiби замiсть серця хто поклав у груди важкий розжарений камiнь, а гiркота здушила горло, мов холодний зашморг. Затуманеними очима дивився на купу головешок i нiби бачив сумнi, заплаканi очi матерi, Златки, Стехи, дiдуся... Де вони? Що з ними сталося? Чи живi, чи загинули? А якщо живi, то куди повели ┐х людолови? Невже погнали у неволю? Невже ┐м судилася така ж. доля, яко┐ вiн звiдав на чужинi? В його грудях заклекотало глухе ридання. Вiн розумiв, що вiд сьогоднi його життя пiде новим руслом i що на цiй новiй дорозi на нього чигають не тiльки злигоднi й поневiряння, а й кров та смерть. Вiн присягався в душi зробити все можливе й неможливе, щоб вiдомстити сво┐м кривдникам - Юрiю Хмельницькому та Iвановi Яненченку, а також тому, хто направляв ┐х на це чорне дiло, - великому вiзировi Кара-Мустафi. Не вiдав, як вiн це зробить, де й коли зустрiне сво┐х ворогiв, але знав твердо, що або сам загине, або ж покара║ ┐х! Все в його душi перекипiло. Вона нiби вигорiла i стала пустельною i кам'яною. Тут, на чорному попелищi, втративши враз найрiднiших людей, вiн зрозумiв, яке горе пережили сотнi тисяч його спiввiтчизникiв, котрi втратили, як i вiн, усе, яких мук зазнали вони i якою ненавистю сповненi ┐хнi серця. I вiн поклявся, що вiдтепер не знатиме нi жалю, нi спiвчуття до тих, хто чинить зло його народовi, хто, мов сарана, плюндру║ його землю, перетворюючи ┐┐ на дике поле. Йому на плечi лягла Романова рука. - Не журися, брате! Журбою горю не поможеш. Поруч, стали Спкхзльський i Гурко. Обидва суворi, заклопотанi. Горе товариша гострим болем вiддалося i в ┐хнiх серцях. - Ай справдi. Арсене, годi журитися, - тихо промовив нiжи-нець. - Давайте краще гуртом помiрку║мо, що його робити. - Що ж тут вимiрку║ш? - з розпачем у голосi озвався Зве-нигора. - Холера ясна! Прецiнь ми в гiршому становиську бували. Згадай, друже мiй! - вигукнув Спихальський, намагаючись зобразити на обличчi подобу весело┐ усмiшки, щоб пiдбадьорити друга. Але усмiшка вийшла блiда, вимушена. - I виплутувалися з нього! - То, пане-брате, було зовсiм iнше, - вiдповiв за Арсена Роман. - Там ми думали тiльки самi за себе. А тепер... Вони не помiтили, як позаду, на тому мiсцi, де ранiш стояв солом'яний погрiбник, а тепер лежала купа чорного попелу, тихенько пiднялася обгорiла ляда i крiзь вузеньку щiлинку на них глянули чи┐сь очi. Спочатку вони довгенько призвичаювалися до свiтла, а потiм спалахнули радiстю. Ляда з грюкотом вiдчинилася - iз темно┐ ями показалася простоволоса скуйовджена голова Яцька. - Арсене! - радiсно вигукнув хлопець i, вистрибнувши з погреба, кинувся в обiйми друзiв. - Яцьку! - Арсен притиснув його до грудей. - Ти живий? А де ж нашi?.. Що з ними? Козак з надi║ю дивився на погрiб, нiби чекав - чи не з'явиться звiдти ще хто-небудь? Та Яцько, перехопивши той погляд, сумно похитав головою. - Нi нi, там нiкого бiльш нема║... Татари всiх забрали - погнали за Днiпро... - Отже, живi? - Так, живi... - А ти ж як? - Я втiк по дорозi... До вечора сидiв у яру. А потiм повернувся до хутора i заховався в погребi. Накидав туди соломи, намостив собi гнiздо. Там хоч i темно, зате досить тепло... Я знав, що ви повернетеся сюди... - Спасибi тобi, Яцьку... Тепер розповiдай усе докладно. Хлопець почав розповiдати. Всi слухали мовчки, не перебиваючи i не перепитуючи. Тiльки коли вiн згадав iмена Многогрiшного та Яненченка, Арсен швидко перезирнувся з товаришами i з досадою похитав головою, нiби казав: як жаль, що ми дозволили полковниковi вислизнути з наших рук!.. Звiстка про те, що всiх хуторян татари погнали не в неволю, а на переселення в Корсунь, трохи пiдбадьорила козакiв, i коли Яцько закiнчив свою розповiдь, вони почали жваво обговорювати становище. - Ось тепер ясно, - сказав Спихальський. - Ми повиннi ┐хати до Корсуня i визволити наших... Тiльки що робити з Яцьком? У нього ж нема║ коня... - Хто сказав, що нема║? - образився хлопець. - У лiсi в мене прихований добрячий кiнь! Тут ┐х чимало блукало пiсля бо┐в... Тож я впiймав одного бiля стiжка на лузi i прив'язав у лiсi, подалi вiд стороннього ока... - Ну, тодi ти зовсiм файний хлопак! Я тебе все бiльше поважаю, Яцьку! - I Спихальський поплескав хлопця широкою долонею по спинi. - Друзi, не можна гайнувати часу - рушаймо в путь! - Чекай, чекай, пане Мартин, - охолодив гарячого поляка Гурко. - Давайте помiрку║мо, що будемо робити в Корсунi... - Як то що? - надувся Спихальський, який не терпiв, коли we погоджувалися з його думкою. - Визволимо Златку, Стеху... Всiх iнших... - Учотирьох? - Чому вчотирьох? - образився i Яцько. - А я? - Так, так... Пробач, Яцьку, - серйозно сказав Гурко i зразу ж додав:Навiть i вп'ятьох ми там, на мою думку, мало що втнемо. Потрiбнi значно бiльшi сили... - Я теж про це думаю, - сказав Роман. - У Яненченка сотнi татар... Арсен мовчав, розумiючи, що останн║ слово за ним. У першу хвилину вiн ладен був на крилах летiти вслiд за сво┐ми, щоб допомогти ┐м, але слова Гурка примусили його задуматись. Справдi, що вони вп'ятьох зроблять? Та й припасiв у них на дорогу нема║ нiяких - нi сухарiв, нi сушеного м'яса, нi сала. Навiть пороху та набо┐в обмаль. Разом з тим серце його розривалося вiд думки, що Златка в руках людей, якi не звикли рахуватися з дiвочою красою i молодiстю. Для них це був товар, що цiнився на схiдних ринках якнайдорожче. Вiн вагався. - Що ж ви радите, батьку Семене? - спитав Арсен. - Важко тут що-небудь розумне радити, - вiдповiв Гурко. - Точнiше - не важко, а страшно... Щоб не помилитись... - I все ж ми повиннi на щось зважитись. - Безперечно... Оскiльки я гадаю, що вп'ятьох ми не зарадимо лиховi, то нам треба негайно мчати на Сiч. Якщо, звичайно, у вас там ║ друзi, якi виявлять бажання допомогти вам... - Друзi ║. - От i добре. По┐здка на Сiч, а потiм до Корсуня займе не бiльше десяти днiв... Хай навiть два тижнi... Але ж ми звiдси теж будемо добиратися до Корсуня днiв п'ять... Тож за цей час, треба сподiватися, з тво┐ми рiдними. Арсене, нiчого не трапиться. До того ж не забуваймо, що з ними Якуб, Младен i Ненко. Менi зда║ться, вони знайдуть якийсь спосiб вступитися за Златку i всiх iнших... - Я теж на це сподiваюся, - погодився Арсен. - А як ти дума║ш, Романе? - Без запорожцiв нам не обiйтися, - коротко вiдповiв дончак. - Ну, якщо так, тодi погодуймо коней - i гайда в дорогу! Шлях неблизький, а час не жде. ПАЛIЙ I Заметена снiгами Сiч здалася подорожнiм зовсiм безлюдною. На майданi - жодно┐ живо┐ душi. Бiля церкви, бiля вiйськово┐ канцелярi┐ та зброярнi, де завжди товклися тi, кому нiчого було робити, - теж нiкого. Тiльки на вежах бовванiли вартовi та з широких мазаних бовдурiв над приземкуватими куренями лiниво тягнулися в iмлисто-сизе небо голубi ранковi дими. В Арсена упало серце: невже нiкого з близьких друзiв не застане в Сiчi? Невже всi розбрелися по теплих, ситих закутках? Вiн знав, що у фортецi зараз досить голодно. За роки вiйни вичерпалися запаси хлiба, козацькi господарства занепали, з Укра┐ни пiдвозу майже нiякого, i братчики, у кого була власна хата-зимiвник або кому було де прихилити голову - у родичiв, знайомо┐ вдовицi чи просто в наймах у свого ж таки багатого братчика-запорожця, - пiсля перемоги над яничарами та виборiв кошового розiйшлися хто куди. Однак вiн не сподiвався, що Сiч так збезлюднi║. Що ж трапилося? Чи всi вимерли, чи дiдько ┐х забрав? Добре буде, якщо в куренi назбира║ться якась сотня козакiв... Друзi прив'язали коней до конов'язi i зайшли до Переяславського куреня. Тут було напiвтемне, бо замурованi морозом маленькi шибки пропускали небагато свiтла. У грубцi та в лежанцi потрiскували дрова. На полах, незважаючи на пiзнiй ранок, хропло десяткiв два чи три запорожцiв. А тi, що прокинулись, займалися хто чим хотiв - латали одяг та взуття, вирiзували з верби та липи ложки, кухлi, ковi-анки, гострили шаблi, рiзалися в пiдкидного... Виявилося, що людей у куренi не так уже й мало. Це ще бiльше здивувало Арсена, бо вiн знав: Сiрко нiколи не дозволяв людям байдикувати. Старий вважав лiнощi найпершим ворогом во┐на. Чому ж зараз така поблажка? Щоб свято яке або недiля - так нi ж! - Добрий ранок, братчики! - привiталися подорожнi, стягуючи з голiв вкритi iне║м шапки. - Арсене┐ Голубе! Яким побитом? - вигукнув Метелиця i розставив ведмежi обiйми. Старий незмiнно радiв молодому козаковi, до якого вiдчував батькiвську любов. З лежанки, пожбуривши додолу витерту, латану-перелатану кожушанку, зiскочив дiд Шевчик i задрiбуляв до Арсена. Кинувши на стiл карти, од вiкна мчав, перестрибуючи через ослони, меткий, дженджуристий Сiкач. Як завжди, вiн був одягнутий у новий, добре пригнаний жупан, на ногах красувалися червонi чоботи на залiзних пiдковах, а зеленi оксамитовi шаровари, здавалося, щойно вийшли з-пiд руки кравця... Тiльки одно не пасувало до його ошатного вигляду - на ньому не було сорочки. Напевне, козак почав програватися. Однак це не псувало йому настрою. Власне, скiльки Арсен пам'ята║, це нiколи не псувало Сiкачевi настрою. Програвшись до цурки, вiн зникав на якийсь тиждень-другий, а потiм знову з'являвся добре вдягнутий, на баскому конi. Подейкували, що у нього десь у Ки║вi ║ багата молода вдова, безмiрно закохана в запорожця, яка постача║ свого коханця i грiшми, i одягом. Iншi заперечували i казали, що Сiкач, справжнього прiзвища якого нiхто не знав, - син якогось багатого пана чи купця, а може, навiть самого ки┐вського архi║пископа. Ось, мовляв, звiдки у нього i грошi, й одяг... Та все це були тiльки здогади... А наяву був гострий на язик, добре обiзнаний з риторикою, пi┐тикою, грецькою та латинською мовами дженджуристий шибайголова i картяр, безоглядно хоробрий у бою, безмiрно щедрий у дружбi красень-запорожець Сiкач. Таким знали його всi, а про iнше - не питали... Вiн пiдбiг до Арсена, обома руками ударив його по плечах. - Арсене, брате! Ти знову мiж нами!.. Але як же ти залишив молоду жiнку? Чи, може, вигнала? Га-га! Метелиця й Шевчик одночасно пiдступили до Арсена i поцiлували в холоднi, зарослi густою темно-русою щетиною щоки. Заворушився увесь курiнь. Нова людина - це завжди якiсь вiстi. А тут зразу прибуло аж п'ятеро... Всi, крiм тих, хто ще не прочумався вiд сну, стовпилися бiля прибулих. Кожному хотiлося почути, що робиться в свiтi, що нового на Укра┐нi, як звали запорожцi всi укра┐нськi землi, крiм самого Запорожжя. - Ну, чому ж ти мовчиш. Арсене? - сiпнув за рукав козака дiд Шевчик, що аж танцював з нетерплячки. - Розповiдай! - Що розповiдати? - зiтхнув Арсен. - Нiчого нема радiсного... - Що трапилося, синку? - запитав стурбовано Метелиця, який вiдразу помiтив, що в Арсенових очах прича┐вся глибокий сум. - Юрась Хмельницький з ордою напав на Лiвобережжя. Сплюндрував усю пiвденну Лубенщину... Людей погнав на правий берег, села попалив... Мо┐х теж забрав... I наречену, i матiр, i сестру... - Проклятий! - глухо озвався хтось iз гурту. - От я й прибув до вас, братчики, по допомогу... Як бачите, нас тiльки п'ятеро - iти з такими силами на Хмельниченка та Яненченка нерозумно. А ось коли знайдеться якась пiвсотня чи сотня охочих запорожцiв, тодi б ми могли смiливо пiти на Корсунь, куди виведено мо┐х рiдних i всiх лубенцiв. - А чому б нам не пiти? - вигукнув Сiкач. - Весь курiнь пiде! - Аякже! - прошамкотiв беззубим ротом дiд Шевчик. - Я перший пiду! - Вiн випнув сухi груди вперед, задер голову, вiд чого став схожий на старого облiзлого пiвня. - За справедливе дiло i головою легко накласти! Колись же однак треба вмирати! То хочеться, щоб не в запiчку здибала козака щербата, хай ┐й трясця! Ще кiлька запорожцiв, близьких Арсенових друзiв, зголосилися йти в похiд. Але багато хто мовчав. Метелиця, похнюпившись, чухав цупкими, як цурупалки, пальцями потилицю i збентежено зиркав на Арсена. - Не знаю, що й казати, синку, - нарештi промовив вiн. - Звичайно, я теж дуже хотiв би пiти з тобою... Але тут така заковика... - Яка, батьку? - Чи дозволить кошовий? - Я гадаю, Сiрко дозволить. - В тiм-то й рiч, що Сiрко зараз у себе на хуторi... В Грушiвцi... Вiдпочива║ старий... А наказним кошовим отаманом залишив Iвана Стягаила, нашого курiнного... Ти сам зна║ш, який вiн... Скупий, що зимою й снiгу не випросиш, а сво║вiльний та упертий, як осел! Я йому в вiчi не раз казав про це... Захоче - дозволить, а якийсь гедзь укусить його не за те мiсце - не дозволить! - А ми його й питати не будемо! - розсердився Сiкач. - Не перцюй, хлопче! Це дiло не таке просте, як ти гада║ш! - обiрвав його Метелиця. - Адже сам зна║ш, що без дозволу не пiдеш, якщо не хочеш скуштувати ки┐в... А хоч би й пiшов, то не далеко б вiдiйшов! Бо без кошового не вiзьмеш у дорогу нi пороху, нi олива, нi сухарiв, нi солонини... Розумний i досвiдчений Метелиця, як завжди, мав рацiю. - Що ж ви порадите, батьку? - спитав Арсен. - А що я пораджу? Iти до Стягаила... Я теж пiшов би, та боюся, що мiй писок не дуже до вподоби наказному отамановi. То моя присутнiсть ще й тобi зашкодить... Iван Стягайло зажив на Запорожжi слави вiдчайдушного, безстрашного во┐на-козарлюги i скупого, зажерливого хазя┐на-жмикрута. Справдi, в бою, розпаленiвши, вiн не раз дивився смiливо смертi у вiчi, кидався туди, де було найбiльш небезпечно, а на тiлi мав стiльки шрамiв, скiльки, мабуть, не мав латок на сво║му одязi найнужденнiший жебрак. Його рука не знала втоми, i важка шабля нагонила жах на ворогiв. Не одному братчику приходила вона на допомогу, вирятовуючи в скрутну хвилину вiд видимо┐ смертi... За це запорожцi любили i поважали Стягаила. Зате дома, в Сiчi, i на хуторi, був зовсiм iншою людиною. Нiхто не мав бiльше за нього землi, лук, лiсiв, коней, худоби, пасiк. Нi в кого з козакiв-дукiв не було бiльше наймитiв та наймичок, як у Стягайла. Та, мабуть, i нiхто з них не був такий скупий, як вiн. Все, що прилипало до його рук, прилипало навiки... Пiд час подiлу вiйськово┐ здобичi, користуючись отаманством, тягнув собi найдорожчi речi, найласiшi шматки, а коли на курiннiй радi дiлили земельнi угiддя, могоричами, пiдкупами, а то й криком, бо мав луджену горлянку, домагався собi найкращих дiлянок... Не гребував i лихварством - давав сво┐м братчикам-запорожцям грошi в рiст i потiм стягував з них по три шкури. За це козаки ненавидiли його i прозвали Стягайлом. Спочатку вiн сердився, коли так його прозивали, та нiчого поробити не мiг - прiзвисько пристало як смола i ввiйшло до запорозького ре║стру. Згодом звик до нього, слушно вважаючи, що серед запорожцiв часто подибуються ще гiршi, навiть образливi прiзвиська - рiзнi Дериземлi, Безштаньки, Голопупенки, Кривоши┐, Рябi, - сво║ справжн║ прiзвище давно забув i нiколи про нього не згадував. Вiн був значним козаком, i його не раз обирали курiнним отаманом. Та йому здавалося цього замало, i вiн та║мно примiрявся до булави кошового. Заради цi║┐ мети навiть iнодi розкошелював-ся - пiдмогоричував курiнних отаманiв i старих впливових козакiв, а на свiй день народження ставив бочку горiлки на сiчовому майданi для голоти, знаючи, що на радi сво┐м криком вона може пiдтримати його. Такою була ця людина, вiд яко┐ в значнiй мiрi зараз залежало Арсенове майбутн║. Вiн дуже добре знав Стягайла i сам, i з розповiдей Метелицi, тому й потерпав, iдучи з друзями до вiйськово┐ канцелярi┐. На стук у дверi почулося гучне: "Ввiйдiть!" Чотири козаки ступили до свiтлицi i, одвiсивши поклони, зупинилися бiля порога. Стягайло сидiв за столом i читав книгу. Арсен здалеку впiзнав "Синопсис" Iпокентiя Гiзеля, архiмандрита Ки║во-Печерсько┐ лаври i професора Кисво-Могилянського колегiуму. Ця книжка з'явилася рокiв п'ять чи шiсть тому i вiдразу набула широкого розголосу на Укра┐нi i по всiй Росi┐, бо була першим пiдручником з вiтчизняно┐ iсторi┐. Арсен сам захоплювався нею.