ркiв i несамовитого Юрася Хмельницького. Всi вони з першого ж дня почали дивитися на Палiя, оскiльки вiн був полковником козацьким, як на свого ватажка i прислухатися до кожного його слова. Полiчивши людей i дiзнавшись, скiльки харчових припасiв - борошна, крупи, пшона, м'яса i солонини - везуть вони з собою, Арсен i Сава стурбовано глянули на Палiя. - Що будемо робити, батьку Семене? Припасiв усього на тиждень... Ну, якщо пiдтягнути животи, на два... А до весни ж далеченько! - сказав Арсен. - А для коней зовсiм нiчого нема║... - I куди пряму║мо? Люди мусять знати, - додав Сава. Вони стояли осторонь вiд валки. Перемерзлi люди почали збирати сухе гiлляччя для вогню i здирати з уцiлiлих хлiвiв солом'яну покрiвлю, щоб погодувати коней. Жiнки i дiти метнулися по хатах. Молодий Семашко з матiр'ю та Яцьком знiс iз саней тяжко хворого батька, який гаснув на очах. Палiй замислено дивився на холоднi, заснiженi простори, де спадали синi сутiнки, на стомленi постатi людей, i глибока задума затьмарювала його обличчя. - Зараз у нас ║диний шлях - на пiвнiч, на Полiсся, - сказав вiн. - Такий наказ Сiрка... А звiдти - до Ки║ва. Ми повиннi попередити ки┐вського во║воду про те, що турки готують на мiсто напад... Гадаю, за тиждень доберемося туди. - Хто нас там жде на Полiссi? - розчаровано промовив Сава. - То, може, ти запропону║ш щось iнше? - Та нi. - У нас iншого вибору нема. Доберемося до Ки║ва, а там видно буде, що робити, - сказав Палiй. - Серед сво┐х людей не пропадемо... А харчi треба берегти. Увечерi ┐х покликали до Семашкiв: Миронов! погiршало. Крiм того, що в нього розпухли i почорнiли ноги, почалася ще сильна пропасниця. Його поклали на теплiй лежанцi, прикрили кожухом, але чоловiковi було все одно холодно - вiд дрижакiв не попадав зуб на зуб. I син, i дружина, i двi маленькi доньки не вiдходили вiд хворого. Коли Семен Палiй, Арсен i Сава зупинилися бiля його узголiв'я, Мирон розплющив очi, слабко усмiхнувся. - Помираю я, друзi мо┐, - почувся його тихий голос. - Доконали проклятi яничари... Доконали, хай ┐м бiсi Спасибi тобi, Семене, друже мiй давнiй, за те, що порятував мене з друзями сво┐ми... Що помру я не в тiй смердючiй ямi, а серед сво┐х людей: на руках у мо║┐ любо┐ Феодосi┐ та дiтей дорогих... Спасибi вам, друзi мо┐. Губи його посмагли, а очi горiли страшним болем. Видно, болiло у нього не тiльки тiло, а й душа. Вiн метався на облупленiй, давно не бiленiй лежанцi чужо┐ запустiло┐ хатини i щохвилини просив пити. Феодосiя i дiти подавали йому череп'яний кухоль, i вiн цокотiв об нього зубами. Козаки похмуро стояли в узголiв'┐ хворого. Чим вони могли допомогти йому? Адже смерть уже торкалася його чола. Трохи вiдпочивши i зiбравшись з силами, Мирон знову розплющив очi. Пильно поглянув на дружину та дiтей i голосом, який не мiг викликати нi тiнi заперечення, наказав: - Феодосi║, вийди з дiтьми на хвилину з хати! Я щось маю сказати Семеновi i його друговi... А також - Савi... Феодосiя з дiтьми вийшла. Мирон трохи помовчав, потiм простягнув Палi║вi руку. - Семене, друже мiй, днi мо┐ полiченi, i не сьогоднi, так завтра я стану перед богом. Помирати менi не страшно. Шкода тiльки так рано розлучатися з бiлим свiтом... Та й це пусте!.. Одна думка мучить мене - як житиме Феодосiя з малими дiтьми? Пропадуть самi... Знаю, Сава допомагатиме, вiн добрий... Але ж у нього своя - Навiщо про це думати, брате? Дасть бог, не помреш - втiшив хворого Палiй. - I ще не один рiк топтатимеш ряст! - Е, братику, чу║ моя душа, що й цi║┐ весни я вже не побачу. А краще послухай, що я тобi скажу... - Кажи. - Семене, друже мiй, пообiцяй, що пiсля мо║┐ смертi ти не кинеш на поталу дружину i дiтей мо┐х... Вiзьми ┐х пiд свою опiку... Ти - вдiвець, я знаю... 1 тобi, ще не старiй людинi, теж потрiбен домашнiй затишок i дбайливi жiночi руки. Повiр менi, кращо┐ дружини, нiж Феодосiя, на всiй Укра┐нi не знайдеш... Тож поберися з нею, якщо, звичайно, вона захоче, i будь щасливий! - Мироне, про що ти говориш?! - вигукнув вражений Палiй. - Ти ще живий. I ми сподiва║мося - будеш жити. - Нi, я вже зiбрався ад патрес, друже. Бiльше того, я говорю з тобою, менi зда║ться, з того свiту... Тож не переч. I якщо твоя ласка - пообiцяй, що зробиш так, як я прошу... - В цьому можеш не сумнiватися: я зроблю все, аби доглянути твою сiм'ю, друже. Ось тiльки щодо Феодосi┐... - Що саме? - Ти не ма║ш права нав'язувати ┐й свою волю. Зна║ш, жiнка, мати у нас на Укра┐нi - всьому голова. - Я не нав'язую. Я ж сказав - якщо вона захоче... Спасибi тобi, брате. Тепер менi i помирати буде легше. Iдiть! А Феодосiя хай зайде... Козаки вийшли. А перед свiтанком втiкачi були розбудженi голосним плачем Феодосi┐ - Мирон помер. Похвалили його тут же, на безiменному хуторi, в старому погребi, бо нiчим i нiколи було викопати в мерзлiй землi могилу. Поставили над ним нашвидкуруч збитий хрест, постояли трохи, поки Феодосiя i дiти, заливаючись слiзьми, припадали до дорого┐ могили, а потiм рушили в дорогу. Хуртовина ущухла, над безмежним заснiженим полем сходило слiпучо-холодне зимове сонце. Бралося на мороз. Палiй махнув рукою - i валка знов повернула на пiвнiч. Снiги випали в ту зиму такi, що конi провалювалися в них по черево. Тому тiльки на десятий день вкрай знесиленi втiкачi добралися до Фастова. Старовинне мiсто зустрiло ┐х мертвою тишею. На заснiжених вулицях - жодного людського слiду. Замiсть будинкiв - обгорiлi чорнi скелети, а уцiлiлi стояли без вiкон i дверей. В закiптюжених кам'яних стiнах ║зу┐тського колегiуму та костьолу, колись найбiльших i найкращих будiвлях, що тепер теж зяяли проваллями вiкон, з криком шугало вороння. Валка зупинилася на горi, бiля ру┐н замку. Звiдси вiдкривався широкий кра║вид на Унаву та заунавськi простори. Вдалинi на тлi iскристо-бiлих снiгiв густо зеленiла безмежна стрiчка старезного соснового бору, що тягнувся до самого Ки║ва. - Ох, розкiш яка, матко боска! - вигукнув Спихальський, розкинувши руки i наставивши в голубий простiр сво┐ рудi вуса. - Мав би я крила, то здiйнявся б ниньки з цi║┐ гори та й полинув понад всеньким цим кра║м аж ген-ген до того лiсу! Ех, i заздрю я, панове-браття, птахам, якi ширяють високо в небi i можуть завжди, як тiльки захочуть, з високостi забачити красу тоту! - I справдi тут гарно, - погодився Арсен. - Незгiрше, нiж у нас у Дубовiй Балцi над Сулою... Тiльки сумно як - жодно┐ живо┐ душi. - До чого довели землю нашу! - з почуттям сказав Палiй. - I турки, i татари... I сво┐ яничари... Витоптали, випалили, сплюндрували дощенту. Чи то ж пiднiметься вона знову коли-небудь? Всi мовчали. Хто мiг вiдповiсти на це запитання? Бо хiба ж один Фастiв у ру┐нах? Вони вже про┐хали пiв-Укра┐ни, i майже повсюди - попелища i запустiння. Скiльки-то люду треба, щоб заселити цю пустелю? Скiльки сил докласти? Поки меткий, всюдисущий Iваник, якого Палiй в жарт прозвав генеральним квартирмейстером, розмiщував людей на нiчлiг у сирих, але теплих склепах ║зу┐тського колегiуму, поки чоловiки ходили до Унави по сiно та очерет для коней, а також по дрова для багаття. Палiй з Арсеном, Спихальським, Романом та Савою Грица║м пiднялися на горб, де височiв фастiвський замок. Перед потрощеною на шмаття брамою, з яко┐ залишилися тiльки цурупалки на довгих i мiцних залiзних завiсах, Арсен, котрий iшов попереду, раптом зупинився: по пухкому снiгу до фортецi петляв свiжий, людський слiд. - Еге, та тут хтось ║! - промовив вiн i вийняв з-за пояса пiстоль. - Цiкаво - друг чи ворог? А ми думали, що в усьому Фастовi - жодно┐ душi! Вiн почав обережно прокрадатися всередину фортецi. Друзi не вiдставали вiд нього. Слiд повiв ┐х через широкий двiр до протилежно┐ стiни, де з усiх фортечних будiвель уцiлiв невеличкий будиночок. Дах його пiд час пожежi, видно, згорiв, але хтось уже пiзнiше прикрив стелю в'язанками очерету i житньо┐ соломи, серед яких високо здiймався цегляний димар. З димаря вився ледь помiтний сизий димок. Арсен штовхнув дверi, гукнув у темнi сiни: - Гей, хто тут жявий, озовися! З хати почулося невиразне бурмотiння, але нiхто не показувався. Козаки зайшли до напiвтемно┐ кiмнати. Перед пiччю, в якiй малиново догорали дубовi сучки, стояла згорбившись старенька бабуся. З-пiд товсто┐ сукняно┐ хустки на козакiв глянули вицвiлi очi. Чорнi сухi руки вправно шургали рогачами. З печi, перехилившись через давно не мазаний облуплений комин, злякано визирали двi пари дитячих очей. Вся хатина була завалена старим мотлохом, дровами, сушеними опеньками, дикими грушами i кислицями. В одному з куткiв, вiдгородженому товстими сосновими полiнами, темнiла чимала купа жолудiв. Всюди по стiнах висiли пучки червоно┐ калини та рiзного зiлля. На скрип дверей стара оглянулась, але не рушила з мiсця, тiльки вичiкувально дивилась на незнайомцiв. - Добрий вечiр, матiнко! - привiталися козаки. - Дай, боже, здоров'я вам, дiтки! - прошамкала стара. - Я думала, на цьому свiтi вже й нема нiкого, а воно ще й люди ║. - к люди, бабусю, - сказав Палiй. - А от у вашому Фастовi - негусто. Крiм вас, мабуть, бiльше нiкого? - Бiльше нiкого... Зосталась одна я з онучатами. А якщо правду мовити, з чужими сиротами. Блукали на пожарищах... Настуню тут пiдiбрала, а хлопець сам прибився. - Не прибився, а прийшов, - мовив з печi хлопчина. Всi глянули на дiтей. Дiвчинка рокiв семи чи восьми сором'язливо опустила великi чорнi оченята i шуснула за комин. А хлопчина, якому можна було дати рокiв десять чи одинадцять, смiливо дивився на незнайомцiв з-пiд острiшкуватого бiлявого волосся. - Як же тебе звати, парубче? - запитав Арсен, простягаючи руку, щоб погладити хлопця по головi. Але той вiдхилився i повагом вiдповiв: - Звати мене Михасем. А по прозвищу - Цвiль. - Ясно. Михайло Цвiль... Звiдки ж ти родом? - З Чорногородки... Чули? - Це та, що на Iрпенi? - спитав Палiй. - Мiцна фортечка! - Була мiцна. Зосталися однi стiни. А вiд села - головешки... - I жодно┐ людини? - Та цi як я йшов розшукувати у Фастовi свого дядька Василя то в Чорногородцi тро║ залишалося - баба Мокрина з Марiйкою та Мелашкою... Вони й мене кликали до себе, та в них i самих нiчого було ┐сти... Навiщо ┐м зайвий рот? Михась говорив як дорослий. I вiд того жорстока правда ставала ще страшнiшою. Козаки зцiпили зуби. Спихальський вилаявся: - Пся крев, до чого довели народ! Вшистко сплюндрували, вшисткiх винищили... Палiй важко опустився на пiл за грубою, похилив голову, затулив обличчя руками i довго сидiв так нерухомо. Нiхто не порушував гнiтючо┐ тишi. Тiльки бабуся шаргала рогачем у печi, витягаючи горнятко, з якого пахло грибами. Коли ж вiн опустив руки i пiдвiв голову, всi побачили, що його обличчя мокре вiд слiз, а очi свiтяться якимось дивним вогнем, якого ранiш нiколи в них не було... - Друзi, не дивуйтеся мо┐й слабкостi... Зараз я плакав за тим, чого не вернеш, i за тими, кого не вернеш... Але разом з тим я не тiльки плакав, я поклявся сам собi нещадно боротися, поки сил мо┐х стане, з ворогами нашими, якi на коренi народ наш нищать i в цьому сво║му злому намiрi досягли вже чималих успiхiв. Боротися, щоб урятувати хоч те, що ще можна врятувати. Життя i майбутн║ дiток оцих. I землю нашу... Коли я ще недавно йшов на Запорожжя, щоб позбутися самотностi, то зараз я подумав, що йду на Сiч, до Сiрка, для того, щоб допомогти йому сво║ю шаблею захищати землю нашу i народ наш! Якщо i ви тако┐ думки, то закликаю вас, браття мо┐, пiти разом зi мною. Бо ж чу║те, як волають цi ру┐ни до помстиi Бо ж видите, до чого довели нас нерозумнi гетьмани нашi - до повно┐ руйнацi┐ держави нашо┐, до повно┐ загибелi... - Ну, виннi не тiльки вони, - вставив Арсен. Авжеж не тiльки вони, - погодився Палiй. - Але в першу чергу - вониi.. Пригадаймо: Юрко Хмельницький двадцять рокiв тому володiв обома берегами Днiпра i мав шiстдесят тисяч козакiв, крiм запорожцiв. А мiг би мати сто двадцять або й бiльше! Аби тiльки гукнув клич... А що ма║ тепер через свiй дурний розум? Тисячу яничарiв, татар, волохiв та сотню сво┐х гультiпак... Вiн один з винуватцiв поразки укра┐нських та росiйських вiйськ у вiйнi з шляхтою, внаслiдок чого в Андрусовi Укра┐на була роздiлена по Днiпру мiж Росi║ю i Польщею. I якщо Лiвобережжя, возз'║днане з Росi║ю, вистояло, вижлло у вирi лихолiття, то Правобережжя геть витовкли кримчаки, шляхта, яничари та сво┐ ж таки дурноверхi гетьманята... А Петро Дорошенко! Зда║ться, не дурний, а не вистачило кебети возз'║днати Правобережжя з Лiвобережжям i Росi║ю. Все було майже готове, коли вiн прийшов з вiйськом на Полтавщину i лiвобережнi полки ось-ось мали вручити йому гетьманську булаву. Так нi ж! Одержавши звiстку з Чигирина, що линка скочила за плiт з молодим козаком, покинув вiйсько на брата i помчав стрiмголов карати зрадницю. I все знову розсипалося. I знову почалися мiжусобицi, чвари, аж поки турки, покликанi ним, не доконали Правобережжя... Нi, що не кажiть, а самi вони, гетьмани, виннi, що так сталося... Та нам вiд цього не легше... Вiн пiдвiвся, заглянув на пiч, де притихли дiти. - Що, любi мо┐ голуб'ята, тепленько вам тут?.. То й ростiть на здоров'я! Бо на вас уся надiя наша... Прощавайте! Козаки вийшли з хати. 3 Другого дня надвечiр, ┐дучи по бездорiжжю широкою долиною Унави, а потiм - Iрпеня, валка прибула до невеликого мальовничого села Новосiлки, що розкинулося на низовиннiй терасi рiчки, побiля озера Рокитного. Ще здалеку почувся гавкiт собак i церковний дзвiн. Подорожнi не вiрили сво┐м вухам: невже ┐м це вчува║ться? Але нi - з димарiв багатьох хатин в'ються сизi вечiрнi дими, дзвiн справдi бомка║ з невеличко┐ дерев'яно┐ церковцi; собаки, помiтивши чужинцiв, завалували ще дужче, i на ┐хнiй гавкiт з хатин виходили люди. - Аж дивно, - сказав Палiй. - Це перше село, що зберегло ще в собi людський дух! Вони звернули з лугу, в'┐хали на чималий вигiн i зупинилися перед церквою. До них почали пiдходити дядьки в свитках, кожухах i високих баранячих шапках-бирках, з цiкавiстю розглядали змучених далекою дорогою втiкачiв, серед яких було чимало хворих. Почувши гул голосiв та iржання коней, з церкви видибав старенький попик у темнiй рясi поверх кожушини i з невеличким срiбним хрестом на грудях. Палiй i Арсен пiдiйшли до нього i попросили благословення. Попик осiнив ┐х сво┐м перстом i дав поцiлувати хреста. - Панотче, ми хочемо знайти у вас притулок на нiч. Люди перемерзли, зголоднiли, багато хто заслаб, усiм потрiбен вiдпочинок, - сказав Палiй, випереджаючи десятки запитань, що сипалися з усiх бокiв. - Бачу, бачу, добрий чоловiче. I хоча в селi залишилася тiльки третина людей з тих, що жили тут ще десять рокiв тому, ми зможемо дати притулок цим нещасним, - вiдповiв священик i зразу ж наказав парафiянам взяти на ночiвлю по сiм'┐ прибулих. Уперше за багато тижнiв змученi подорожнi вiдчули тепло обжитих хат i добрих сердець. - М-м-м, панове, жию, мов кiт у масляну, - заявив Спихальський, наминаючи гарячi пампушки i запиваючи холодною ряжанкою, коли Арсен з Палi║м i священиком зайшли до хати, де зупинився пан Мартин разом iз сiм'║ю Iваника. - Ех, була б моя воля, зостався б я тутай до весни, панство, то не мав би горя! - А що, це думка, зна║ш-ма║ш! - пiдхопив Iваник. - Чу║ш, Зiнько? Зостанемося тут? Бо куди ж нам iти - в Дубовiй Балцi все спалено, не залишилося нi кола нi двора... А тут, я бачив, ║ пустки. Якщо громада дозволить, можна i поселитися в якiй-небудь... Пiд боком - рiчка, лiс, луг, поля. I для нас шмат знайдеться, щоб навеснi зорати та засiяти. Арсен переглянувся з Палi║м. У нього теж промайнула думка, що було б непогано прилаштувати тут сво┐х. Бо йому доведеться мандрувати далi, на Запорожжя. А там - на розшуки Златки i Стехи... Палiй розумiюче кивнув головою. Шепнув: - Я сам думав уже... За столом у священика вiн повiв мову про поселення втiкачiв. Розказавши панотцевi про втечу з Немирова, про страшне спустошення, яке вони бачили всюди на сво║му шляху, про те, що ┐м, кiльком козакам, доведеться ще ┐хати з важливими вiстями в Ки┐в i на Запорожжя, Палiй попросив: - Панотче, влаштуйте наших людей! У Новосiлках багато хат стоять пустками. Хай нашi люди поселяться в них... Без дiла не сидiтимуть. Та й бiльшiсть чоловiкiв умiють тримати шаблю в руцi. А в наш час це теж не останн║ дiло! - Зберемо завтра сходку, як громада вирiшить, - сказав священик. Громада обмiрковувала недовго. Наступного дня опiвднi все село зiбралося до церкви, панотець Iван з папертi розповiв про бажання прибулих поселитися в ┐хньому селi. - Було в нас сто чотирнадцять дворiв, дорогi мо┐ прихожани, а зараз зосталося тiльки п'ятдесят дев'ять. Жило тут майже вiсiм сот чоловiк, а нинi - тiльки третина того... Чи ж ми не пригрi║мо цих бiдолах, дорогi мо┐ миряни? - Атож, атож, чому не пригрi║мо? Хай зостаються! Жити ║ де! - залунали голоси. - Сво┐ ж люди! Так дубовобалчани i немирiвцi поселилися в закинутому мiж лiсами i лугами сiльцi над тихоплинним Iрпенем. Того ж дня прибулi заходилися прибирати новi домiвки. Арсен вибрав для сво║┐ родини чималу хату з клунею i повiткою, виплетеними з лози i вкритими очеретом. Посеред двору, над рубленою криницею, височiв журавель, а чималий город, що тягнувся до iрпiнських лук, був обсаджений гiллястими вербами. Супроти цi║┐ запустiло┐ оселi розкинувся широкий вигiн, на протилежному боцi якого стояла невеличка дерев'яна церковка. Цiлий день уся сiм'я працювала, впорядковуючи нову оселю. Арсен з Романом розкидали кучугури снiгу, полагодили ворота, привезли з лiсу хуру сухих соснових дров i склали ┐х у клунi. Звенигориха затопила в печi. Дiд Онопрiй змайстрував стiл i лаву, а також намостив за грубою пiл, щоб було на чому спати. Якуб з Яцьком полагодили хлiв i погрiб. Арсен працював як у туманi. Схуд, змарнiв - аж почорнiв. Перед очима весь час стояла Златка. Чорнокоса, голубоока, усмiхнена... Де вона? Що з нею? Чи не продали дiвчину десь за море, де загубиться ┐┐ слiд?.. Вiд безсило┐ лютi мiцно стискав топорище i гупав сокирою так, що, здавалося, викрешував з мерзлого дерева iскри. Потiм у забуттi мрiяв про те, як, знайшовши дiвчину, побереться з нею, як вони розживуться на сво║ господарство. Може, навiть тут, у цьому привiтному мальовничому селi... А чому б i нi? Як тут гарно! Як буйно, мабуть, цвiтуть навеснi тут луки! Скiльки в навколишнiх лiсах ягiд, грибiв, горiхiв, дичини! А рiчка, напевне, аж кишить рибою та раками... I землi скiльки хочеш, стiльки й засiвай, аби було чим! Як йому, стомленому вiйськовою службою на Сiчi, походами, боями, поневiряннями по чужих краях, смертельною небезпекою, що не раз чигала на нього, хотiлося мирно пожити в сво┐й хатинi з коханою i всi║ю родиною, орати поле, сiяти в пухкий чорнозем добiрне зерно, косити i жати, ходити за худобою, а зимовими вечорами, коли завива║ хуртовина, сидiти в теплiй хатi, перед палахкотючим полум'ям лежанки, i тримати в сво┐х руках невеличкi Златчинi рученята... Цiлий день, поки вiн разом з Романом працював у цьому поки що чужому, нерiдному дворищi, його переслiдували такi думки i мрi┐, i нiяк не мiг прогнати ┐х вiд себе. Перед вечором вiн зайшов на подвiр'я, де зупинилася Феодосiя з дiтьми. Тут теж кипiла робота. Правда, змарнiла, прибита горем жiнка працювала через силу, але ┐й допомагали Палiй i Сава Грицай. Молодий Семашко теж крiпився i намагався приховати свiй смуток, щоб не завдавати ще бiльшого жалю матерi. З сусiднього двору долинали голоси Зiньки та Iваника. пм вторував гучний бас Спихальського. Арсен сумно усмiхнувся i похитав головою: ой, недаремно пан Мартин викликався допомагати саме цiй родинi! Всi помiтили, що вiн накидав оком на дужу, красиву постать Зiньки, на ┐┐ вродливi очi i чорнi кучерi, що вибивалися з-пiд хустки. Одному Iваниковi, зда║ться, це невтямки. - Ну що, Арсене, свiт не без добрих людей? - удавано веселим усмiхом зустрiв його Палiй, рукою показуючи на невеличку, причепурену вже хатину. - От i скiнчилася для багатьох iз наших людей важка зимова подорож, якiй, здавалося, не буде кiнця. Всi пристро║нi, мають теплi притулки, татари сюди, на Полiсся, доходять рiдко, а ми тепер можемо мандрувати далi: спочатку до ки┐вського во║води, а потiм - на Сiч... Чи як ти гада║ш? - Помiтивши гiркоту на стиснутих вустах Арсена та бiль у його почервонiлих очах. Палiй поспiшив сам вiдповiсти на сво║ запитання: - Знаю, знаю, рвешся до Криму... У тебе зараз одна думка - розшукати i визволити Златку i Стеку... Але потерпи, голубе! Доберемося ми й до Криму, а якщо потрiбно буде - то й до самого Вельзевула в пекло!.. - Спасибi, батьку, - тихо промовив Арсен. - Робiть як краще... Бо, справдi, у мене зараз одна думка. Вона, мов ┐жак, товчеться в мо║му черепi i нi вдень нi вночi не да║ менi спочинку... Я не заспокоюся доти, доки не знайду сво┐х, доки не визволю ┐х i не вiдомщу винуватцям ┐хнiх нещасть i поневiрянь... Об однiм прошу - не гаймо часу! Вирушаймо якнайшвидше! Палiй обняв свого молодого друга i мiцно притис до грудей. А ранком наступного дня, коли сонце тiльки-тiльки показалося з-за зеленого бору, з села ви┐хав загiн запорожцiв i риссю помчав Бiлогородським шляхом на схiд. 4 Ки┐вський во║вода князь Петро Шереметьев хворiв, i сотник Туптало направив запорожцiв до Патрiка Гордона, який на цей час одержав звання генерала i прибув до Ки║ва для проведення фортифiкацiйних робiт. Крутим узвозом вони з Подолу вибралися на гору, у Верхн║ мiсто, i в одному iз затишних провулкiв, поблизу золотоглавого Софiйського собору, зупинилися перед чималим дерев'яним будинком з фарбованими дощаними наличниками i двома задерикуватими - теж дощаними - пiвнями на даховi. Гордон стояв у жарко натопленiй свiтлицi перед широченним столом, на якому лежали карти Ки║ва i його околиць, виконанi ним самим, але дивився не на них, а на щойно закiнчений план великого двоповерхового будинку i думав, що цей його майбутнiй власний будинок ма║ бути красою i пишнiстю не гiрший за будинок самого во║води. Слава богу, цар не поскупився на подарунки пiсля переможного закiнчення тяжко┐ чигиринсько┐ кампанi┐, i вiн тепер може вважати себе багатою людиною. Вiн нiколи не був пустопорожнiм мрiйником. Вiн був людиною дi┐, рiшучою i наполегливою. Але зараз, коли доля пiсля багатьох ударiв стала милостивою до нього, чому б йому i не помрiяти у сво┐ сорок чотири роки про власний затишний куток? Звичайно, тут, у Росi┐, вiн не досягне того, чого мiг би досягти у себе на батькiвщинi, де батько здобув титул герцога, а королем Англi┐ став двоюрiдний брат Карл. Однак i на свою долю не мiг ремствувати... До нього прийшли влада i багатство. На його витонченому, виразному обличчi блукала ледь помiтна загадкова усмiшка, що так подобалася жiноцтву, а голубi очi, затiненi густими рудуватими вiями, затуманилися вiд раптово набiглих спогадiв i думок. Вiн не зразу зрозумiв, чого до покою зайшов стрiлець i двiчi погукав: "Пане генерал! Пане генерал!" Тiльки перегодя запитав: - Чого тобi? - До вас запорожцi... Кажуть, - важлива звiстка. - Хай заходять! - Генерал пiдняв брови i, впiзнавши Звени-гору i Во┐нова, радiсно вигукнув:- Ба, ба, ба! Старi знайомi! Козаки вклонилися. - Так, це ми, ваша вельможнiсть, - сказав Арсен. - Ну, якщо це ти, козаче, iз сво┐ми друзями, то я вже здогадуюся, що трапилося щось надзвичайне. - Так, пане генерал, ми щойно прибули з Немирова, вiд гетьмана Юрiя Хмельницького. - Ого! - Турки готують наступного лiта похiд на Ки┐в i Лiвобережжя. Кара-Мустафа вважа║, що Ки┐в - ключ до всi║┐ Укра┐ни. - Ось як!.. Спасибi, друзi, за вiстi. Я негайно доповiм во║водi i гетьману Самойловичу. Гадаю, вони подбають про те, щоб належно приготуватися до зустрiчi непроханих гостей... А вас буде нагороджено. - Ми особисто не потребу║мо нiяко┐ нагороди, пане генерал, - казав Арсен. - Але в селi Новосiлках, на Iрпенi, за Бiлогородкою, залишилися нашi родини без нiяких засобiв... Якщо ваша ласка, розпорядiться допомогти ┐м харчами i зерном для посiву. - Гаразд, я подбаю про це... А ви ж куди? - А ми на Запорожжя... Нашi друзi теж повиннi негайно знати про намiри туркiв. - Далека дорога... Я зараз вiддам розпорядження, щоб вас iз вiйськових складiв забезпечили сухарями, пшоном i солониною. - Велике спасибi... Тодi вже, якщо така ваша ласка, пане генерал, - вставив Палiй, - дайте розпорядження забезпечити нас також порохом та оливом, бо в степу можна зустрiти зараз не тiльки чотириногу дичину... Гордон усмiхнувся i мiцно потис руки козакам. - I таке розпорядження дам! 5 До самого Чигирина лежали глибокi снiги, i козаки по бездорiжжю, навпростець, з великими труднощами верстали шлях. А в останнiй день раптом з пiвдня дихнув теплий вiтер, i чигиринська Кам'яна гора, куди з'┐хали опiвднi подорожнi, щоб подивитися на ру┐ни мiста, загомонiла веселими весняними струмками. Постоявши пiвгодини на крутому шпилi i з сумом надивившись на мертвi ру┐ни колись могутнього замку, на розкопанi турками, запустiлi вали i приметенi снiгом згарища будинкiв, вершники рушили знову в дорогу. За Суботовим Роман, який ┐хав попереду, раптом крикнув: - Татари! Всi зупинилися. Справдi, в долинi, якраз на ┐хньому шляху, стояло кiлька вершникiв у кудлатих овечих шапках i таких же кудлатих кожухах. За спинами у них стримiли луки i круглi шкiрянi щити. Видно, вони були враженi несподiваною зустрiччю не менше, нiж козаки, бо теж зупинилися i не знали, що робити - тiкати чи оборонятися. - Нас бiльше, браття, - сказав Палiй, витягаючи з пiхов шаблю. - Зда║ться, пiдмоги ┐м ждати нiзвiдки - всюди голий степ. Козаки стояли на горбi, i ┐м було видно на кiлька верст навкруг. Нiде нiкого! Арсен i Роман скинули рушницi. - Не будемо ризикувати, - пояснив Арсен. - Двох-трьох покладемо, а решту вiзьмемо в полон, привеземо на Запорожжя! Раптом один iз супротивникiв пiдвiвся на стременах i замахав над головою шапкою. - Гей, урус, не стрiляй! - долинув його крик. - Моя не татарин! Моя калмик ║сть!.. Не стрiляй!.. Моя - друг ║сть! Звенигора опустив рушницю. Запитально глянув на Палiя. - Що будемо робити, батьку Семен? Може, и справдi це калмики? Торiк ┐хнiй князь з чотирма тисячами вершникiв допомагав нам пiд Чигирином бити татар. Вони люто ненавидять кримчакiв... До того ж це пiдданi московського царя! - Чим доведеш, що ви калмики, а не татари? - гукнув Палiй. Вершники щось швидко залопотiли по-сво║му. Потiм несподiвано для козакiв зняли з-за плiч луки i кинули на снiг. - Моя вас не чiпай!.. Твоя нас не чiпай! - долинув крик. Козаки заховали шаблi в пiхви, наблизились. Молодi смаглявi чорноокi батири сторожко дивилися з-пiд волохатих шапок, однак страху не виявляли. - Хто ви i як тут опинилися? - спитав Арсен. - Наша повертай додому... В Чорний степ повертай, - вiдповiв кремезний вилицюватий калмик. Видно, вiн один трохи розумiв по-росiйському, бо його товаришi байдуже розглядали козакiв. - Один батир заслаб... Добре заслаб... Дуже добре заслаб... Маломало не вмирай... Не простий батир... Княжич калмицький... - Ага, ясно, - кивнув головою Арсен. - Що ж вас занесло так далеко? Адже до Чорного степу неблизький свiт! - Моя посольство супроводжай... - Посольство? Яке посольство? - Калмицький князь посилай посольство до турецький султан... Але тут раптом щось швидко заговорив молоденький схудлий батир. Мабуть, це i був хворий калмицький княжич, бо його супутники враз шанобливо вклонилися йому, а товмач змовк, наче в рот води набрав. - Ну, кажи ж, яке посольство? Калмик мовчав, похмуро глипаючи по боках. - Щось тут, хлопцi, не все чисто, - промовив Палiй. - Видно, товмач бовкнув зайве i одержав за це нагiнку... Доведеться допитувати iнакше... Чи не дума║ калмицька орда переметнутися до туркiв? Вiн витяг шаблю. Те ж саме зробили й iншi козаки. - Зрадники, ви хочете перейти з ордою на бiк султана? Вiдповiдай, батире! Iнакше i тобi, i тво║му княжичу смерть! Палiй не жартував. Його сiрi очi блиснули крицею, а в голосi прозвучали суворi нотки. Товмач заперечно замахав руками. Щось швидко залопотiв по-сво║му. Княжич, зiгнувшись i тримаючись руками за живiт, мовчки слухав свого супутника, а потiм нетерпляче тупнув ногою i знову схопився за живiт. На його обличчi з'явився вираз гострого болю. - Заховай шаблю, урус, - сказав кланяючись товмач. - Моя все казать... Наша не зрадник. Наша хоче мало-мало кращий земля, кращий степ, бiльше вода... Чорний степ - чорна земля, маломало вода, зовсiм мало-мало дерево... Тут - красива земля, багато-багато вода, а людей нема... Калмик хоче тут випасать своя табун, своя отара, ставить тут своя юрта, ┐здить тут в своя кибитка... Калмик хоче переселитись тут!.. Козаки мовчки переглянулись. - Ну, а далi? - спитав Арсен. - Чого ж ви ┐хали до султана? - Кримський хан - ворог для калмик... Хан рубати, убивати калмик... Наш князь посилати посольство, щоб султан давай ця земля для калмик... Пуста земля... Нiчия земля... Щоб хан не нападав на калмик... - Чоловiче! - вигукнув Палiй. - Але ж ця земля - наша! I князь ваш ма║ знати про це. Адже вiн сам приходив торiк пiд Чигирин допомагати нам у вiйнi проти султана i хана! А крiм того, мав би спочатку запитати дозволу в царя, а не слати посольство до султана, хай йому чорт... Тож повертайте голоблi назад! В очах товмача майнув переляк. - Урус, моя - маленький чоловiк... Не вбивай, урус! - Не бiйся, ми вас не зачепимо... Можете ┐хати собi!.. Але передай сво║му князевi, що цар знатиме про цей його вчинок i, сподiваюся, по головi не погладить!.. Коли рокiв п'ятдесят чи шiстдесят тому ваша орда прийшла з Сибiру чи з Китаю, уруси дозволили поселитися вам по цей бiк Волги з тим, щоб ви захищали рубежi Московсько┐ держави, а не пiддавалися турецькому султану... Зрозумiв? - Моя розумiй, розумiй, - закивав головою товмач i рукавом кожуха витер спiтнiлий лоб. - Моя передавай... Все передавай!.. Моя повертай додому!.. - От i гаразд... А тепер можете ┐хати собi! 6 Зайшовши до вiйськово┐ канцелярi┐, Семен Палiй, Арсен Звенигора i Роман Во┐нов вклонилися сивовусому кошовому, а потiм виструнчилися, завмерли перед ним. Сiрко обняв ┐х, уважно оглязув. Вiд його пильного погляду не приховалася i глибока зажура, що зача┐лася в примерклих Арсенових очах, i схудлi, обпаленi морозними вiтрами козацькi лиця, i зосереджена заклопотанiсть у всiй доладнiй Палi║вiй постатi. - Бачу, при┐хали не з порожнiми руками, - сказав вiн. - Привезли новини?.. I, зда║ться, не тiльки гарнi? - Ви вгадали, батьку, - сумно вiдповiв Арсен. - То чому ж похнюпився, козаче, мов сирота на чужому весiллi? Арсен тяжко зiтхнув i коротко повiдомив про зникнення наречено┐ i сестри. Ця звiстка, видно, схвилювала кошового. Вiн закусив кiнчик сивого вуса i довго мовчав. Потiм пiдвiв очi. - Отже, ти кажеш - вони в Криму? Де ж саме? - Мабуть, в Ак-Мечетi... В ту нiч вiд'┐здив з Немирова ак-мечетський салтан Газi-бей. I важко повiрити, щоб вiн повернувся з Укра┐ни додому з порожнiми руками... - Справдi, важко... - Але - клянусь усiма святими! - я доберусь до нього i вiдомщу! - вигукнув Арсен, стискаючи в безсилiй лютi кулаки. - Ми разом вiдомстимо! - додав Роман. - Чекайте, хлопцi, чекайте! - зупинив ┐хнiй порив Сiрко. - Про це ми поговоримо потiм... А зараз сiдайте, розповiдайте. Я хочу знати все. Козаки посiдали до столу. На дзвiнок кошового молоденький джура внiс чималий дерев'яний дзбан пахучого пiнистого меду, поставив розмальованi вiзерунками високi череп'янi кухлi з ручками, наповнив ┐х. Палiй докладно розповiв про ┐хню по┐здку на Правобережжя, про свавiлля Юрiя Хмельницького в Немировi i його нелюдську жорстокiсть, про немирiвську залогу i намiри туркiв влiтку розпочати новий похiд на Укра┐ну, на цей раз пiд Ки┐в, про наказ кримчакам напасти на Лiвобережжя, про зустрiч iз калмицькими послами до султана Магомета i про бажання калмицько┐ орди перекочувати з Чорних земель на Правобережжя. Сiрко мовчки слухав, не проронивши жодного слова. Тiльки по тому, як у нього блискали очi i правиця затиснулася в кулак, можна було догадатися, що кошового вразило почуте до глибини душi. Палiй яскраво змалював страшнi картини запустiння, всенародного горя й убозтва, яке козаки бачили пiд час сво║┐ подорожi. А в кiнцi сказав: - Братовбивчi жорстокi вiйни мiж лiвобережними та правобережними гетьманами, безперервнi напади татар, шляхти, а особливо турецька навала зруйнували нашу дорогу Укра┐ну, поставили ┐┐ над прiрвою. Зда║ться менi, ще один удар - i вона впаде в не┐.. Йдеться про те, що Правобережжя може стати чужою землею, якщо ми не заселимо його сво┐ми людьми, якщо не пiднiмемо з ру┐н мiста i села. По всьому видно, що гетьман Самойлович, незважаючи на те, що вiн багато сил приклав для оборони Чигирина вiд туркiв, не розумi║ цього i дба║ тiльки про збереження сво║┐ влади над Лiвобережжям i про те, як би цю владу зробити спадковою, тобто передати свою булаву котромусь iз синiв, яких вiн уже при значив полковниками. Бо коли б розумiв, то не затримував би силомiць на лiвому березi втiкачiв з Правобережжя, не посилав би свого сина Семена, полковника переяславського, повертати тих втiкачiв i палити Ржищiв, Стайки, Корсунь i прилеглi села, щоб ┐х нiхто не заселяв... Зовсiм не можна покладатися на Юрка Хмельницького, який робить разом з татарами розбiйницькi походи на Лiвобережжя, щоб вивести звiдти людей на свiй бiк i заселити його. Наш народ добровiльно нiколи не пiде пiд владу турецького султана. На жаль, Юрiй не розумi║ цього або ж не хоче розумiти, бо вiдступати йому нiкуди: занадто багато кровi пролив вiн, багато горя завдав народовi сво║му, щоб сподiватися на його прощення, а тим бiльше - на повагу i любов... Залиша║ться одна сила, що здатна захистити Правобережжя, - Москва. Опираючись на ┐┐ явну чи та║мну - в залежностi вiд обставин - пiдтримку, запорожцi можуть i повиннi вiдродити цей нещасний, сплюндрований край, повернути його в лоно нашо┐ матерi-вiтчизни. Iнакше його посядуть чужинцi... Довго всi мовчали, враженi Палi║вою розповiддю. Навiть Арсен i Роман, якi вже не раз чули свого товариша, якi разом з ним бачили все, про що вiн щойно розповiв, тiльки тепер усвiдомили, в який страшний час вони живуть i який тягар поклада║ життя на ┐хнi плечi. Нарештi, зiтхнувши, Сiрко пiдняв обважнiлу голову i тихо промовив: - Спасибi тобi, козаче, за тво┐ щирi, правдивi слова, за тво┐ вболiвання i многотрудну подорож... Справдi, живемо ми в страшний час. Доля послала нам тяжкi випробування, а серед них найтяжче - смертельну небезпеку з пiвдня, з боку ханського Криму i султансько┐ Порти. Цi вiдвiчнi вороги нашi уже витоптали пiв-Укра┐ни i посягають на те, що ще зосталося. Проти них ми i повиннi передусiм скерувати всi сили... Доки кiнь людолова топтатиме копитами нашу землю, доки хижий аркан душитиме бiлу шию дiвчини-полонянки, доти ми мусимо мiцно тримати в руках шаблi! Я стояв i стоятиму на цьому, поки й днiв мо┐х... Та власних сил наших замало. Тiльки разом з Москвою, разом з братом нашим - народом руським ми висто┐мо i переможемо в цiй смертельнiй боротьбi. Тiльки так! Iнак┐iiе бути не може! Мине якийсь час - i знову пiднiмуться по всьому Правобережжю села й мiста, заколосяться житом-пшеницею широкi ниви, залуна║ вiд порогiв до Карпат i Полiсся наша пiсня i наше слово!.. - Дай боже! - промовив Палiй. - За це ми не пошкоду║мо сво┐х сил! Наше щастя, що ма║мо такого вiйськового ватага як батько кошовий. Будемо сподiватися, що вiн докiнчить те що намислив i за що стояв усе життя! - Е-е, синку, старого хвали, та з дому веди! - зупинив його жестом Сiрко. - Докiнчать, мабуть, iншi, а менi б тiльки ще хоч раз погромити супостата Мюрад-Гiрея, вiдомстити йому за напад на Сiч, за руйнацiю землi нашо┐, за сльози люду православного!.. А головне - дати йому так по зубах, щоб вiдпала охота пройтися влiтку з ордою по Лiвобережжю! В Арсена радiсно блиснули очi. Вiн схопився. - Батьку, то буде похiд на Крим?.. Коли ж? Сiрко обняв козака, посадив поряд з собою. - Розумiю тебе, синку. Але не поспiшай - всьому свiй час! Частина друга "КРИМ НЕЩАДНО СТРУСНУТИ!" 1 Сiрко вiв на Крим десять тисяч запорожцiв. Тако┐ кiлькостi во┐нiв Сiч не виставляла одночасно нiколи. В морськi походи звичайно ходила тисяча або двi, в сухопутнi - шiсть-вiсiм тисяч козакiв. Тепер же на клич прославленого кошового вiдгукнулися всi, хто мiг тримати шаблю в руцi. А таких пiсля турецько┐ навали на Правобережжя з'явилося в запорозьких володiннях чимало. Хто втратив у вирi лихолiття сiм'ю, хто не хотiв гнути спину перед лiвобережною старшиною, котра запанiла i почала притiсняти свого брата-козака, той тiкав на Низ i поповнював Сiркове вiйсько. Наступного дня пiсля переходу на лiвий бiк Днiпра кошовий, замiсть того щоб податися прямо на пiвдень, на Перекоп, куди по знайомих путiвцях не раз i не два ходили запорожцi, повернув вiйсько на схiд, до рiчки Молочно┐. Молодi козаки дивувалися i стиха ремствували, старi мовчали, довiряючи сво║му досвiдченому полководцю, але теж були в душi незадоволенi. Це ж не жарт - накидати такий гак! Одначе нiхто не смiв перечити: в походi кошовий або наказний отаман мав необмежену владу i за непослух мiг скарати на горло. - I що собi надумав старий? - бурчав Метелиця. - Так ми, чого доброго, вiдмаха║мо до самого Азова! - Цить, Корнiю, якщо не хочеш ки┐в скуштувати! - шипiв Шевчик, оглядаючись. - Сiрко зна║, що робить! Сiрко справдi знав, що робив. Дiйшовши до Молочно┐, вiн дав вiйську денний перепочинок, а потiм, круто повернувши на пiвдень, швидко попростував до Сиваша. Тепер iшли тiльки вночi, визначаючи шлях по зiрках i ледь примiтних в темрявi степових могилах та балках, а вдень спочивали в глибоких долинах, варили кашу, випасали коней. Сторожовi загони, розiсланi кошовим на вiдстань, яку мiг проглянути верхiвець, пильно стерегли спокiй вiйська. Тому нi перекопський бей, нi тим бiльше хан Мюрад-Гiрей не знали, що над Кримом нависла небезпека. Запорожцi вбрiд перейшли Сиваш i несподiвано з'явилися в Криму. При основi неширокого пiвострова, що глибоко врiзувався в море, розбили табiр. Це мiсце було зручне для оборони. До того ж тут була вода: у розлогiй, порослiй травою балцi нуртувало чимале джерело. Поки запорожцi напували коней, лагодили збрую i зброю та нашвидкуруч снiдали солонуватою саламахою. Сiрко зiбрав отаманiв i значних козакiв на раду. Всiлися пiвколом на траву. - Браття отамани, молодцi запорозькi, - промовив кошовий, стоячи в центрi, - ось ми знову ступили на землю Криму, прокляту землю агарянську, бусурманську! Сили нашi сьогоднi не малi, та все ж запорука успiху вiйськового в несподiваностi нападу! Нам щастило досi, оминувши Перекоп, потайки пробратися ногайськими степами i вийти в тили ворога. Тепер, браття, перемога - на вiстрi козацько┐ шаблi, в бистрих ногах наших коней! Та ще - в твердостi й мужностi наших сердець!.. Ми промчимо як буря у три кiнцi Криму - до Бахчисарая, до Козлова i до Кафи - i знищимо все на сво║му шляху... Отже, слухайте мене уважно: я з двома куренями залишуся тут i ждатиму вас рiвно п'ять днiв. У суботу опiвднi, в час найкоротшо┐ тiнi, ви всi мусите повернутися сюди. Хто запiзниться, хай поклада║ться на власнi сили i самотужки пробива║ться додому!.. Наказним отаманом Кафського загону я призначаю Iвана Рога, а на випадок його смертi чи тяжкого поранення - Василя Заболотного. Козловський загiн очолять Iван Стягайло та Андрiй Могила. На Бахчисарай пiде курiнний отаман Матвiй Шумило... А йому в помiч, - Сiрко зробив паузу i оглянув присутнiх, - Семен Палiй... - Молодий ще! - буркнув хтось iз старих сивовусих козакiв, яких зачепило за живе, що