внiс на тацi вино i кришталевi келихи. Яблоновський, вiдсьорбуючи маленькими ковтками холодний напiй, слухав розповiдь пана Мартина, а кра║чком ока поглядав на Вандзю, змарнiлу, схудлу i досить-таки обшарпану. Але по його очах i по всьому виразу обличчя годi було зрозумiти, що вiн дума║ про такий нежданий при┐зд цi║┐ збiднiло┐ шляхтянсько┐ пари, чи радий вiн ┐й, чи нi. Коли Спихальський закiнчив свою не дуже веселу розповiдь, гетьман зiтхнув i сказав: - Одiссея ваша, панове, справдi цiкава, i ми ще коли-небудь продовжимо нашу розмову про це. А зараз, пане Мартине, я хотiв би почути твою думку про становище на Укра┐нi... Чи правда, що все Правобережжя - то ║ напiвпустеля, як мовить пан Яненченко? Що Корсунь, Умань, Фастiв та iншi колись багатолюднi мiста зараз лежать у суцiльних ру┐нах, стали пристановищем для дико! звiрини? - Так, пане, то все правда. - Тобто ти хочеш сказати, що весь той край поспiль позбавлений людностi? - Ну, це не зовсiм так, вельможний пане... Люди там ║, де бiльше, де менше... Так, у Фастовi, ми бачили три душi - стару бабусю i двiйко дiтей... - це все одно що нiчого, - замислено промовив гетьман. - Отже, якщо край майже безлюдний, то вiн, можна сказати, нiчий... I якщо Рiч Посполита проявить хоч трохи наполегливостi i бажання, то зможе повернути тi землi в лоно матерi-отчизни?.. Про це щойно менi говорив пан полковник... Спихальський був прикро вражений таким поворотом думок во║води. Так от з якою метою при┐хав Яненченко! Отже, Юрiй Хмельницький затiяв чергову зраду? На цей раз вирiшив вiдступитися вiд султана i переметнутися до короля? Але ж це означатиме, що проти Польщi стане не тiльки Порта, а й Укра┐на та Росiя! Чи тут, може, щось iнше?.. Щоб не виявити сво┐х справжнiх почуттiв, вiн обмежився непевною вiдповiддю. - Я не думав про це, ясновельможний пане... Але якщо гетьман Юрiй Хмельницький вiдсахнеться вiд туркiв i знову почне служити його мосцi королевi польському... - Юрiй Хмельницький тут нi при чому, i ми не можемо розраховувати на нього... - Пробачте, але я думав, що пан полковник прибув вiд гетьмана. - Навпаки, пан полковник втiк од нього, боячись позбутися голови... Юрiя Хмельницького до уваги ми можемо не брати: вiн не ма║ нiяко┐ сили. До того ж це напiвбожевiльний, якого султан терпить тiльки заради його iменi... - Я не знаю що розповiдав ясновельможному пановi пан полковник, але я гадаю, що вступ коронних вiйськ на терен Укра┐ни викличе опiр як туркiв, так i Росi┐. - Вiйська - так... Але хто ж каже посилати вiйсько?.. Туди треба послати розумних, вiдважних i вiдданих людей, таких, примiром, як пан полковник. I хай вони збирають звiдусюди козакiв, хлопiв, рiзних гультя┐в, саджають ┐х на пустирища i служать з ними Речi Посполитiй!.. Над цим треба подумати i доповiсти королевi i сеймовi. Ми ще повернемося до цi║┐ розмови, панове. А зараз, я гадаю, вам потрiбно одне - притулок, бо, я бачу, панi Вандзя мрi║ про баняк гарячо┐ води, чисту бiлизну i спочинок... Панове нiчого не матимуть проти, якщо деякий час поживуть сусiдами пiд одним дахом? - звернувся Яблоновський до Спихальського i Яненченка i, не чекаючи вiдповiдi, нiби ця справа вирiшена, додав:- Тут поблизу ║ у мене невеличка садиба, зараз слуги вiдведуть вас туди... Я вважаю, що i пан Яненченко, i пан Спихальський вiднинi перебувають на мо┐й службi?.. - Так, ясновельможний пане, - в один голос вiдповiли Спихальський i Яненченко. 4 Зовсiм незатишно почувався Юрiй Хмельницький у сво┐й немирiвськiй фортецi на Викiтцi. Пiд його ногами горiла земля. Доведенi до вiдчаю безконечними поборами, знущанням i глумлiнням, селяни i мiщани навколишнiх сiл i мiстечок тiкали в лiси, збиралися в купи i нападали на татарськi й турецькi загони, що розбрелися по Подiллю збирати ясак. А коли по краю прокотилася чутка, що iз Запорожжя з'явився якийсь Палiй з козаками i б'║ туркiв, у Тульчинi, Джуринi, Тивровi та Шпиковi спалахнули справжнi повстання, ┐х очолили Абазин, Iскра та Самусь. З огляду на те, що в селах i мiстах людей залишилося мало, особливо чоловiкiв, повстанськi загони теж були малочисельнi i не могли оволодiти Немировом. Однак вони завдавали вiдчутних ударiв турецькiй адмiнiстрацi┐ та окремим невеличким татарським загонам. Палiй же одного разу навiть спробував увiрватися в Немирiв. I хоча йому не пощастило захопити посад, Юрiй Хмельницький не на жарт перелякався. Вiн послав двох гiнцiв до кам'янецького пашi з проханням прислати полк яничарiв або чотирьохтисячний татарський чамбул, але повстанцi тих гiнцiв перехопили i повiсили на роздорiжжi, при в'┐здi до Немирова. Це вкрай зiпсувало настрiй гетьмановi. - Ми повиннi щось робити, - заявив вiн на радi, куди були запрошенi всi старшини - турецькi, татарськi й укра┐нськi. - Не можемо ж ми сидiти у фортецi... I вийти з не┐, щоб пройти Подiллям, вогнем i мечем покарати розбiйникiв, теж не можемо: вони захоплять Немирiв... кдиний вихiд - пробитися комусь у Кам'янець i привести вiд пашi сильне пiдкрiплення... - Дво║ уже наклали головами, - обережно сказав Многогрiшний, боячись, аби вибiр цього разу не впав на нього. Всi мовчали. Ще стояли перед очима спотворенi обличчя повiшених, яких тiльки сьогоднi поховали. Нiкому не хотiлося подiлити з ними гiрку долю. - Однак ┐хати комусь треба, - промовив пiсля паузи Азем-ага. - Справдi, ми опинилися в скрутному становищi. Ненко i Младен переглянулися. Кожного третього дня вони та║мно зустрiчалися з Арсеном Звенигорою, розповiдали йому про все, що робиться в станi гетьмана. Однак iстотних новин не було, бо i сам гетьман давненько вже не одержував нiяких звiсток вiд вiзира та пашi. Вони не раз говорили, що потрiбно комусь ┐хати в Кам'янець, щоб там з перших уст дiзнатися про намiри турецького командування. - Дозвольте по┐хати менi, - тихо сказав Ненко, потискуючи непомiтно батькову руку. - З ким? - швидко запитав Азем-ага. - Гадаю, що самому найкраще. Гетьман схвально кивнув головою. - Я завжди був про цього молодого агу найвищо┐ думки, - звернувся вiн до всiх. - I менi теж зда║ться, що одному легше пробратися непомiченим, особливо вночi... Коли Младен i Ненко пiсля ради залишилися самi, Младен схвильовано прошепотiв: - Ненко, сину мiй, я розумiю, що тобi треба ┐хати, але заклинаю тебе - будь обережний! Адже сам зна║ш, що ризику║ш головою. Ненко досi не мiг звикнути, що його називають сином, що за нього щиро турбуються i непокояться за його життя i добробут. Нiколи ранiш, вiдколи себе пам'ятав, нiхто не проявляв про нього нi найменшо┐ турботи, як i взагалi про всiх яничарiв, людей без роду й родини, i тепер йому було i якось незвично, i дивно, i разом з тим радiсно-бентежно на серцi. Такий настрiй не полишав його вже пiвроку, з того часу, як вiн визнав Младена за батька, а Златку - за сестру. - Не турбуйся за мене, татку, - заспоко┐в вiн старого. - Адже я по┐ду не сам... - Аз ким же? - З Арсеном. Сьогоднi ми попередимо його друзiв у лiсi, щоб не чiпали нас i забезпечили благополучний пере┐зд до Кам'янця i назад. Гадаю, пiд такою надiйною охороною ми будемо в безпецi. 5 Нема║ у свiтi бiльш сильного i постiйного почуття, нiж почуття любовi матерi до сво┐х дiтей. Кiлька тижнiв Вандзя не знаходила собi мiсця: весь час ┐й увижалися ┐┐ маленькi синочки, вчувався ┐хнiй лепет. Вночi вона прокидалася з криком, схоплювалася i ходила по кiмнатi, як сновида, кличучи дiтей, i, не докликавшись, заливалася слiзьми. Спихальський теж не спав, заспокоював, умовляв, голубив, поклавши ┐┐ русокосу голову собi на груди. Але нiщо не допомагало. Жiнка тужила; марнiла, на очах танула, як воскова свiчка. п┐ стан помiтив i полковник Яненченко, який поселився поряд i, зi згоди Спихальського, а вiрнiше - з наказу Яблоновського, який доручив Спихальському та║мно стежити за Яненченком, харчувався в сiм'┐ Спихальських. Вдень вiн рiдко бував дома - бiльше швендяв по мiсту та в замку, але вечорами любив посидiти з паном Мартином за кухлем смачного львiвського пива. - Що з вашою дружиною, пане Спихальський? Вона, часом, не хворi║? - спитав вiн одного разу. - Погляньте, як змучилася, бiдна! Може б, до лiкаря ┐┐ або до знахарки? - Нiц не треба, - вiдповiв пан Мартин сумно. - Минеться... - Дивитися ж шкода. Пiдкуплений душевнiстю полковника, захмелiлий Спихальський вiдкрив пановi Яну сiмейну та║мницю. - За дiтьми тужить... За татарчуками, - i розповiв про сво┐ i Вандинi поневiряння на чужинi. - Боляче мi, пане Ян, дивитися, як вона ся мучить. А чим можна запомогти? - Час вилiку║... Однак час не вилiкував, зате почав лiкувати Яненченко. Помiтивши, що Яблоновський не цiлком довiря║ йому i встановив за ним та║мний нагляд, полковник i у Львовi вiдчув себе незручно, а головне, невпевнено. Бажання грати першу скрипку, непомiрне честолюбство i самолюбство жерли його душу, як вогонь - суху солому. I в буйнiй уявi полковника визрiвають замiри, якi, на його думку, мають поставити його правителем цiлого краю... У здiйсненнi цих замiрiв, сама того не вiдаючи, могла допомогти йому панi Вандзя. Тепер вiн намагався повернутися додому ранiше нiж Спихальський, щоб поговорити з Вандзею наодинцi. В цих розмовах вiн завжди непомiтно торкався найболючiших струн ┐┐ серця - розповiдав про сво┐х дiтей, про ┐хнi дитячi забави та iгри, про свою тугу за ними i бажання забрати ┐х до себе у Львiв. Згодом вiн сказав, що зна║ ┐┐ та║мницю, зна║, чому вона так мучиться, терза║ свою душу, не спить ночами, i поспiвчував ┐й. Це прихилило жiноче серце до хитрого, не позбавленого гострого розуму полковника. - Що ж менi робити, пане Яне? - питала змучена жiнка. - Порадьте, як менi бути?.. Коли б я вiдала, що мо┐ сини загинули, менi було б важко, боляче, але я знала б, що ця рана з часом зарубцю║ться, i змирилася б з жорстокою долею. Але ж я напевне знаю, що мурза врятував ┐х! Вони живi!.. А я не можу бачити ┐х, не можу взяти на руки ┐хнi маленькi теплi тiльця, не можу почути ┐хнiй щебет... Матка боска, я збожеволiю вiд такого горя! - Панi, вам не треба божеволiти, - обережно почав Яненченко. - к й iншi можливостi... - Якi? Хай пан скаже... - Повернутися до сво┐х дiтей. - кзус-Марiя, хiба то можливо?! - аж кинулася Вандзя. - А чому б нi? Що вам заважа║? Кохання до пана Мартина? - Пхе! - скривилася Вандзя i сумно усмiхнулася. - Ну, тодi я не бачу причини, чому ви ма║те залишатися тут, у Львовi. - Пан Мартин не вiдпустить... А коли б i вiдпустив - то чи змогла б я, слабка жiнка, добратися до Криму? Яненченко примружив очi, легенько торкнувся тендiтно┐ руки панi Вандзi. - Панi не треба добиратися до Криму... к значно ближчий i легший шлях - якихось двi сотнi миль... - Який же? - насторожилася Вандзя. Яненченко помовчав, вагаючись. - Але, панi... - Хай пан не дума║, що я викажу його. Я ладна витерпiти все, аби лиш досягнути свого! - Я вiрю панi... Тож слухайте: вiд Львова до Кам'янця зовсiм недалеко... - До Кам'янця?.. Але ж там турки! - Ну, й що? Крим теж належить туркам... - Але хто ж допоможе менi в Кам'янцi? Я боюся, що мене схоплять i запроторять у Туреччину. А там - у гарем або у хлiв, до скотини. - Я допоможу панi... - Ви?! Як саме? - У Кам'янцi в мене ║ друзi, якi допоможуть вам. Досить менi сказати одне слово... - То ви по┐дете зi мною? - Нi, що ви! Там на мене чека║ шибениця... Але я можу написати листа, якого панi передасть мо┐м друзям. Це, звичайно, небезпечно. Якщо лист потрапить до пана Мартина, до во║води Яблоновського, то нас обох стратять... - До цього не дiйде, клянусь вам! - Ну що ж, тодi домовились... Хай панi приготу║ сакви в дорогу, бистрого коня - i з богом! - Дзенькую вам бардзо, пане Ян, ви добра людина, - аж за-шарiлася вiд щастя Вандзя. Кiлька днiв вона та║мно вiд чоловiка готувалася до втечi - насушила сухарiв, припасла солонини, пiдiбрала вбрання, зручне для далеко┐ дороги, i написала Спихальському коротенького листа, в якому повiдомляла: "Любий пане Мартин, коли ти одержиш цього листа, я буду вже далеко, не шукай мене. Щиро дякую тобi за кохання, якого я, на жаль, не могла подiлити, за добре ставлення. Я не варта тебе, тож не тужи за мною. Я вiрю, що ти ще знайдеш сво║ щастя. А я полечу шукати свого... Прощай. Вандзя" Вона пожвавiшала, повеселiла, i пан Мартин теж розцвiв, гадаючи, що дружина почала забувати Крим i все те, що прив'язувало ┐┐ до нього. Ця радiсть заслiпила його: вiн не помiтив нi Ван-дзиного готування до далеко┐ дороги, нi загадкового блиску ┐┐ голубих очей, нi бистрих поглядiв, якими обмiнювалась Вандзя з Яненченком. Напередоднi втечi вона попросила чоловiка дати ┐й трохи грошей i залишити коня - хоче про┐хатися мiстом, заглянути в крамницi... - Я супроводжуватиму тебе, моя люба, - зрадiв Спихальський. Та Вандзя запротестувала, ┐й хочеться побути на самотi. Вона не суперечитиме, коли пан Мартин супроводжуватиме ┐┐ наступного разу, а зараз вона хотiла б за┐хати до монастиря кармелiток, щоб спокутувати грiхи... I ще хоче вiдвiдати сво┐х подруг, котрi, як вона дiзналася, живуть у цьому мiстi... Невже пан Мартин не дозволить ┐й цього? Обеззбро║ний такими доводами i чарiвною усмiшкою, яко┐ вiн давно не бачив на обличчi дружини, Спихальський погодився. Вранцi осiдлав коня, вишкрiб з кишень усе, що встиг заробити на службi в Яблоновського, i вручив Вандзi, яка не приховувала свого тривожно-радiсного настрою. Потiм поцiлував ┐┐, як завжди, у щiчку i вийшов з двору. - Все, пане Яне, ┐ду! - вигукнула Вандзя збуджено, вбiгаючи до покою Яненченка. - Давайте листа! Яненченко вийняв заздалегiдь заготовленi два листи, написанi на тонкому жовтуватому паперi, вклав у потайну схованку, майстерно зроблену в роговiй оправi маленького дзеркальця, i простягнув жiнцi. - Панi, тут ваша i моя долi┐ Будьте обережнi! Люстерко ви повиннi вiддати тiльки господаревi харчевнi, яка мiститься у старому мiстi, навпроти Вiрменського колодязя, - Енверу Кермен-азi... Запам'ятайте - Кермен-азi! Тобто камiнь по-нашому... Запам'ятали, панi? - Запам'ятала, - прошепотiла Вандзя, повторивши кiлька разiв чуже iм'я, що мало тепер для не┐ таке велике значення. - Ну, то рушайте. I хай береже вас матiр божа! Вiн допомiг ┐й сiсти на коня, вiдчинив ворота. Вандзя окинула поглядом невелике подвiр'я, вiкна, з яких вона не раз дивилася на схiд туди де на не┐ чекало двiйко маленьких синочкiв, високу постать чорнявого горбоносого полковника, котрий невiдомо чому вирiшив зробити для не┐ добре дiло, i поволi ви┐хала на вузьку, майже безлюдну вуличку. Позад не┐ з тихим скрипом зачинилися старi дерев'янi ворота. 6 Сонце нещадно пекло нiздрюватi скелi над каламутним Смот-ричем, сiрi, похмурi громаддя фортецi i черепичнi дахи Кам'янця-Подiльського. Спека стояла така, що босою погою годi було стати на гарячу, мов присок, землю. В таку пiсляобiдню пору до старовинного кам'яного мосту, перекинутого через глибоку впадину Смотрича, що вiддiляла пiвострiв, на якому сiрiли кам'яницi мiста, вiд материка, на змилених, стомлених конях пiд'┐хали два вершники. Бiля мостово┐ застави точилася суперечка. Кiлька яничарiв, оточивши невисокого стрункого юнака в польського крою одязi, щось наперебiй намагалися втовкмачити йому, а вiн, мало не плачучи, вiдбивався вiд них i пальцем показував на той бiк, мабуть, пояснюючи, що йому треба до мiста. Вершники зiстрибнули з коней, припнули ┐х до конов'язi у затiнку розлогих в'язiв та лип i пiдiйшли до гурту. До них зразу ж повернувся пiдстаркуватий розповнiлий ага. - Хто такi? Куди ┐дете? - Сафар-бей, з Немирова... ┐демо в ставку пашi вiд Азем-аги i гетьмана Юрiя Хмельницького. Що тут за базар? Яничари притихли й озирнулися на молодого красивого агу i його супутника, котрий пильно приглядався до бiлявого юнака в польському стро┐. - Та ось при┐хав тут один... Нiяких паперiв, по-турецькому розумi║ погано. Каже, що йому потрiбно в мiсто, а з якою метою - вiдмовля║ться сказати... - Значить, у нього ║ якась та║мниця, - усмiхнувся Ненко i звернувся до Звенигори:Ну, нам пора ┐хати. Приведи коней! Арсен, не спускаючи погляду з юнака, тихо прошепотiв, так, щоб його мiг чути тiльки Ненко: - Чекай... Ти бачиш цього хлопця? Побий мене грiм, якщо це не панi Ваiiдчя, дружина Спихальського! Треба ┐┐ якось виручити... Ненко бистро окинув оком яничарiв i принишклого незнайомця, обличчя якого справдi мало скидалося на обличчя мужчини, за якого вiн себе видавав. - Ага, я бачу, ви самi тут не з'ясу║те, хто цей незнайомець, - звернувся вiн до старшого. - Гадаю, буде найкраще допровадити його в мiсто i передати в канцелярiю пашi. А там уже розберуться. Може, справдi вiн привiз якiсь важливi новини? Ага засопiв носом, витер з блискучого лисiючого лоба рясний пiт i буркнув: - Якщо ага береться це зробити... - Менi зовсiм неважко: я ж ┐ду туди. Ага гукнув на яничарiв, щоб вiддали подорожньому коня i вiдпустили його. Юнак, видно, не зрозумiв, чому так раптово змiнилося ставлення до нього цих грубих, крикливих во┐нiв, але не став докопуватися причини, а зразу ж скочив у сiдло i рушив до мосту. - Панi Вандзя, не поспiшайте, - раптом пролунав тихий голос. - Як трапилося, що ви опинилися тут, у Кам'янцi? Де пан Мартин? - Матка боска! - Юнак враз зблiд i злякано глянув на двох вершникiв, що ┐хали обабiч нього. - Хто ви? - Не бiйтеся, панi, - промовив уже голоснiше Арсен, коли вони опинилися посеред мосту, - ми вашi друзi... Пам'ята║те Звенигору? Я друг пана Мартина... Але ви не вiдповiли на мо║ запитання. - Так, я Ванда Спихальська, - призналася збентежена жiнка. - Вас, мабуть, диву║, чому я тут? - Безперечно. В голубих оченятах Вандзi застиг переляк, i хоч вона вiдповiла зразу, не затинаючись. Арсеновi все ж здалося, що жiнка говорить неправду. - Я шукаю свою сестру... Кажуть, вона повинна бути десь тут. - Чому ж з вами нема пана Мартина? Де вiн? Що з ним? - Вiн поступив на службу до гетьмана Яблоновського... До того ж вiн зараз хворi║. По тому, як непевно це було сказано i як порожевiли щоки панi Вандзi, Арсен зрозумiв, що жiнка все вигаду║ вiд початку й до кiнця. Для чого це ┐й? Як вона опинилася в Кам'янцi? Що сталося зi Спихальським? Чи не хова║ться тут якась та║мниця, яка, можливо, коштувала життя пановi Мартину? Вiн не мiг дати вiдповiдi на цi запитання. Сподiватися ж, що Вандзя чесно розповiсть про все, що трапилося пiсля того, як вони розсталися у Краковецькому лiсi пiд Немировом, було марно. Жiнка явно щось прихову║. - Панi зна║, де мешка║ ┐┐ сестра? - Нi, не знаю. - Де ж панi зупиниться? - Ну, тут, напевне, ║ харчевня або корчма... - Ми могли б запропонувати свою опiку, якщо панi дозволить. Адже в чужому мiстi та ще i в чужiй державi такiй чарiвнiй молодiй жiнцi не зовсiм безпечно подорожувати однiй. - Дякую. Я охоче скористаюся вашою люб'язнiстю. Звичайно, якщо пан не стане набридливо нав'язувати сво║┐ опiки. - О нi, хай панi не турбу║ться. Адже я це роблю для дружини свого найлiпшого друга! - запевнив Арсен. Вони з'┐хали з мосту i, поминувши кам'яну браму, вимурувану над самим урвищем прямовисного берега, попрямували вузькою вулицею вгору, до центра. Людей на вулицях було зовсiм мало. Та й тi, забачивши вершникiв, хутко звертали вбiк i зникали у дворах чи провулках. Минуло вже чимало рокiв з часу турецько┐ навали, але й досi всюди було видно слiди жорстоких бо┐в. Розтрощених вибухами будинкiв нiхто не лагодив. На черепичних дахах церков i костьолiв, ратушi i будинкiв мiсцево┐ шляхти зяяли проломи, з яких iз галасом вилiтало вороння. Смердючi згарища поросли лободою i чортополохом. Тiльки де-не-де можна було побачити ознаки життя - сохла на вiрьовках випрана бiлизна або крiзь запилене вiкно виглядало на вулицю зелене листячко геранi. - Чи ви не зна║те, де тут Вiрменський колодязь? - раптом запитала Вандзя, коли вершники ви┐хали на чималий майдан перед похмурим будинком ратушi. - Як не знати, адже я народився i вирiс у цьому мiстi, - вiдповiв Арсен, дивуючись обiзнаностi сво║┐ супутницi в таких деталях, про якi чужинець не може знати. - Навiщо вам Вiрменський колодязь? Вандзя вiдповiла не зразу. - Менi казали, що там недалеко ║ харчевня, де я могла б зупинитися... Арсен приязно усмiхнувся. - Вважайте, панi, що вам пощастило: ми теж з мо┐м другом завжди зупиня║мося в цiй харчевнi навпроти Вiрменського колодязя... Та ось i вона! - Козак показав нагайкою на чималий будинок по другий бiк майдану. - До речi, зараз у Кам'янцi харчевень зовсiм мало, i всi вони в руках туркiв... Тож треба хоч трохи знати турецьку мову, щоб порозумiтися з ними... - Я трохи знаю татарську. - О, тодi цього досить. Вони перетнули майдан i незабаром в'┐хали на широкий двiр за┐зду, де бiля конов'язi стояло кiлька коней. Господар за┐зду каведжi Кермен-ага, худий високий турок у засмальцьованому барвистому халатi i посiрiлiй вiд поту чалмi, провiв ┐х у напiвтемне примiщення, де пахло смаженою бараниною i часником. Тут сидiло кiлька подорожнiх, бiля них шастав хлопчина-служник. Пiд стелею гув рiй мух. Каведжi запросив ┐х по┐сти, але Вандзя заперечила, сказавши: - Я не голодна i, крiм того, хотiла б помитися з дороги i вiдпочити... Коли б у за┐здi знайшлося затишне примiщення, я добре заплатила б господаревi. Арсен переклав. Кермен-ага вклонився i повiв Вандзю нагору. - Ненко, ти помiтив, як сторожко трима║ться ця жiнка? - спитав Арсен. - Я певен, тут якась та║мниця. Що трапилося з паном Мартином? Я мушу вияснити це. Залишайся тут, а я миттю... Вiн тихо пiднявся дерев'яними сходами на другий поверх. У коридорi було порожньо: Кермен-ага i Вандзя вже встигли зайти в однi з багатьох дверей. В якi ж? Арсен почав обережно скрадатися, прислухаючись до звукiв, що наповнювали цей великий дiм. Бiля одних дверей зупинився, припав вухом: з кiмнати долетiли слова, що примусли його уклякнути на мiсцi. Говорила Вандзя, плутаючи польськi, татарськi i турецькi слова. - Ага Кермен, я маю до вас пильну справу. Ви мене розумi║те? Я не мужчина, я жiнка... Ханум, ханум... Я дружлна ак-мечетського мурзи, що в Криму. Ах, видно, ви нiчого не розумi║те! Матка боска, вiн нiчого не розумi║... Як же йому пояснити?.. Почувся скрипучий голос каведжi: - Не хвилюйся, ханум, я все розумiю. Кажи, в якiй справi ти прибула сюди i хто тебе прислав? - Вiн добре говорив польською мовою. Вандзя аж скрикнула радiсно: - О, ви говорите по-нашому! Тодi слухайте уважно: мене прислав сюди пан Яненченко... Полковник Яненченко. Чи пан каведжi зна║ його? - Так, я знаю його. Що ж панi привезла менi вiд полковника? - Люстерко... Пан полковник казав, що ви все зробите для мене, якщо я передам вам невеличке люстерко... - Де ж воно? - Хай пан залишить на деякий час кiмнату, я повинна дiстати його... Пан розумi║... - Розумiю, розумiю. - В голосi каведжi забринiла нотка смiху. - Я зайду через деякий час. Арсен ледве встиг вiдскочити i заховатися в двернiй нiшi сусiдньо┐ кiмнати, як дверi зi скрипом розчинилися i каведжi почимчикував коридором до виходу. Коли завмер скрип сходiв пiд його ногами. Арсен швидко прошмигнув до Вандино┐ кiмнати i вiдчинив дверi. З несподiванки жiнка скрикнула i, отетерiло дивлячись на непроханого вiдвiдувача, застигла бiля столу. Арсен причинив щiльно дверi, зупинився перед на смерть переляканою жiнкою, яка марно намагалася неслухняними пальцями застебнути гудзики жупана. - Панi Вандзя, я все чув. Давайте сюди дзеркальце! - Але ж, пане... Арсен вийняв пiстоль. I хоча стрiляти вiн, звичайно, не збирався, зброя подiяла на жiнку магiчно. Вона запустила руку в складки свого одягу, довго порпалася там, однак безуспiшно: дзеркальце десь запропастилося. Жiнка винувато-збентежено усмiхнулася. - Але ж, пане... - Нiчого, нiчого, - пiдбадьорив ┐┐ Звенигора, i не думаючи вiдвертатися. - Дiставайте, панi! Розсупонюйтеся, розстiбайте ваш незвичний одяг i дiставайте! Ну! Вiн вирiшив не церемонитися з нею: кожно┐ митi мiг знову повернутися каведжi. Вандзя знiтилася i, вiдвернувшись, розстебнула широкий жовнiрський пояс на штанях, з потайно┐ кишеньки дiстала невеличке металеве дзеркальце. В цю мить у коридорi почулося кахикання каведжi. Арсен миттю вихопив в ошелешено┐ жiнки дзеркальце i прошепотiв: - Про мене - нi слова! Скажи, що дзеркальця ще не знайшла... Що, може, воно бiля сiдла в саквах. Хай почека║... Пам'ятай - стрiляю я без промаху! Вiн швидко вiдступив у куток, за грубку, i сховався за широким дерев'яним лiжком. Скрипнули дверi, почувся голос каведжi: - Ну що, панi, знайшла? - Нехай пан ще зачека║ трохи, - пробелькотiла Вандзя. - Я гукну пана... Бо ще не встигла... - Як панi хоче. - I каведжi, здивовано стенувши плечима, позадкував з кiмнати. Вандзя в знемозi опустилася на стiлець. Арсен вийшов зi сво║┐ схованки i став перед нею, тримаючи в руцi дзеркальце. - Панi, що з паном Мартином? Тiльки - правду! - Не турбуйтеся, вiн живий i здоровий. - Де ж вiн? - Залишився у Львовi... - А панi? Вандзя мовчала. Боязко глянула на козака, i в ┐┐ очах промайнула така туга, що Арсеновi раптом стало соромно, що вiн розмовля║ з беззахисною жiнкою, тримаючи в руцi пiстоль. Застромивши-зброю за пояс, уже спокiйнiше сказав: - Отже, панi покинула мого друга? - Так, - ледь чутно прошепотiла Вандзя. - I куди ж панi просту║? В Крим? До дiтей? - Так, - ще тихше промовила Вандзя, i на ┐┐ очах блиснули сльози. - Пан догадливий... - Я так i думав... А звiдки панi зна║ полковника Яненченка? Якщо панi скаже правду, ┐й не треба мене боятися. - Пан Ян теж у Львовi... На службi у коронного польного гетьмана Станiслава Яблоновського. - 0!- вирвалося у Звенигори, який нiяк не сподiвався, що полковник Яненченко, втiкши вiд Хмельницького, опиниться аж у Львовi. - То виходить, що то Яненченко передав дзеркальце Кермен-азi? - Так. - Що ж у ньому? - Арсен зi всiх бокiв оглянув дзеркальце, але не помiтив нiчого пiдозрiлого. - Всього лиш лист Кермен-азi, щоб вiн допомiг менi добратися до Криму... Пан Яненченко був такий добрий i шляхетний, що безкорисливо, з одного тiльки спiвчуття погодився допомогти менi... Якби всi були такi, пане Звенигора... - Де ж той лист? - Хай пан вiдкрутить ручку-Арсен швидко вiдкрутив рогову ручку i з не┐ витягнув згорнуту в трубку цидулку. Розгорнув. Повернув до свiтла. На двох невеличких клаптиках паперу густо, дрiбними, як мак, лiтерами було написано по-турецькому. В першому справдi Яненченко просив Кермен-агу допомогти жiнцi, яка подасть цього листа, дiстатися в Крим, де у не┐ чоловiк i дво║ дiтей. А в другому... Арен не повiрив сво┐м очам, коли прочитав другий лист. У ньому Яненченко звертався до кам'янецького пашi з пропозицi║ю захопити Львiв. "У всьому кра┐ не знайдеться зараз i трьох полкiв бо║здатного вiйська, що могло б противитися вашiй милостi, вельмишановний паша Галiль. Гетьман Яблоновський ще тiльки розпочина║ збирати ополчення, яке сходиться з великою неохотою. Захищати Львiв теж нiкому. До того ж я, ваш покiрний слуга, зумiю вiдчинити потайнi ходи, якими впущу в мiсто значну частину вiйська його султансько┐ величностi, - писав зрадник. - Кращого часу для нападу, щасливiшо┐ нагоди для захоплення Львова i бажати годi!" В першу мить у голову запала думка, що Вандзя - спiвучасниця Яненченково┐ зради, що вона знала, з чим ┐де в Кам'янець. Але глянувши в ┐┐ засмученi очi, побачивши, з якою надi║ю стежить вона за тим, як вiн чита║ цього злополучного листа. Арсен зрозумiв, що жiнка була введена полковником в оману, що вiн використав ┐┐ як зв`язкiвця мимо ┐┐ волi. Що ж робити? Як бути з Вандзею? Залишати ┐┐ саму тут нiяк не можна, щоб вона не розповiла каведжi про те, що лист, адресований йому, потрапив у чужi руки. Разом з тим каведжi зна║, що йому с лист вiд Яненченка, i буде домагатися його у жiнки. Якщо Яненченко довiрив Кермен-азi таку важливу та║мницю, то, безперечно, мiж ними здавна iсну║ якась пота║мна згода, домовленiсть, i старий здогаду║ться, що лист дуже важливий. Арсен гарячково обмiрковував, як бути. Його погляд упав на два листочки, що тримав у руцi, - один призначено Яненченком для Кермен-аги, а другий - для пашi. А що коли пошити в дурнi всiх - i Яненченка, i Кермен-агу, i пашу? Вiн непомiтно для Вандзi сховав листа, призначеного для пашi, собi в кишеню, а листа для Кермен-аги заклав у дзеркальце. - Панi Вандзя, перепрошую вас уклiнно за ту непри║мнiсть, яку завдав я вам сво┐м допитом, - промовив вiн, повертаючи жiнцi дзеркальце. - Я пересвiдчився, що ви не вчинили супроти пана Мартина нiчого лихого... А за те, що ви покинули його i хочете вiдшукати сво┐х дiтей, я не осуджую: адже це так природно i кожному зрозумiло! - Справдi, пане? - скрикнула Вандзя радiсно. - Якщо так, то ви шляхетна людина! Спасибi вам за добрiсть вашу... - Не варто дякувати... Одно вас прошу: якщо хочете, щоб усе склалося якнайкраще, про цю пригоду мовчiть. Нiби мене ви й не бачили нiколи. I цi║┐ розмови не було мiж нами. Зрозумiли? - Так, пане. - Ну, то прощайте. Бажаю вам щасливо┐ дороги! 7 Того ж дня Арсен i Ненко попрямували до правителя кам'янецького нашалика Галiль-пашi. Сво║ю резиденцi║ю паша обрав во║водський будинок, що заховався за могутнiми стiнами грiзного замку, розташованого на скелястому березi Смотрича. Спускаючись до Турецького мосту. Арсен вiдчув, як йому раптом перехопило вiддих. Внизу, в глибокому каньйонi, лежали Карвасари! Той куточок землi, де вiн уперше побачив свiт, де босонiж ганяв з хлопчаками в челика, де у братськiй могилi лежать останки його батька... А зараз там - пустирища i згарища, порослi дерезою. На мосту, над каламутним потоком, що хлюпотiв глибоко внизу, Арсен зупинився i перехилився через кам'янi перила. Не мiг вiдiрвати погляду вiд рiдних, до болю знайомих мiсць. В головi ро║м завихрилися спогади, перед очима встали картини минулого життя, якому, як здавалося йому колись, не буде кiнця... I де все те дiлося? Якими вiтрами розвiялося в безмiрнiй далекостi часу? Легкий стогiн вирвався з його грудей. - Що тобi, Арсене? - сполошився Ненко. Звенигора показав на темнi купи золи над Смотричем, на запустiлi ру┐ни, порослi бур'янами. Глухо промовив: - Там стояв наш дiм. Там я народився... це моя батькiвщина. Розумi║ш? Ненко обняв його за плечi. - Розумiю... I щиро спiвчуваю тобi. - А перегодя додав:- Гарно тут! - Гарно, - погодився Арсен. - Дарма що камiнь навкруги, а гарно!.. Але ж бачиш - тепер менi сюди нема║ дороги. - I вiн показав на темнi постатi турецьких вартових бiля брами замку. - Тепер це чужий край, чужа земля... Османський пашалик, звiдки султан зорить на всю Укра┐ну, щоб i ┐┐ загарбати... - Не думай такi Адже ми при┐хали сюди саме для того, щоб ти вiдшукав вiльну дорогу до рiдного краю... - Спасибi тобi, Ненку, за втiху. Боюся тiльки, що довгою-предовгою буде ця дорога. I багато ще кровi пролл║ться на нiй! - I все ж не треба втрачати надi!... Надiя держить нас на свiтi... Ходiмо! Час не жде. З мосту дорога нагло роздво┐лась: одна круто повернула праворуч i зав'юнилась попiд стiнами замку, понад обривистим берегом - це починався битий шлях на Хотин, а звiдти - на Волощину, Болгарiю i Туреччину, а друга - довжиною в кiлька десяткiв сажнiв - стрiмко подерлася вгору, до похмурих ворiт замку, де на невеличкому похилому майданчику, ховаючись вiд пекучого сонця у тiнь пiд кам'янi мури вежi, сонно стовбичили вартовi. В замку всюди було видно слiди недавньо┐ облоги: розтрощенi дахи будiвель, подовбанi ядрами вежi i стiни. На всьому лежав вiдбиток запустiння. I коли б не поодинокi постатi яничарiв, що сновигали по подвiр'ю, можна було б подумати, що замок покинутий людьми. Галiль-паша прийняв посланцiв гетьмана у чималому прохолодному поко┐. Прийняв, всупереч ┐хньому побоюванню, дуже швидко, нiби давно i нетерпляче ждав на них. Мовчазний чауш провiв ┐х похмурими коридорами, порожнiми кiмнатами i, вклонившись, вiдчинив дверi до покою. Ненко i Арсен ступили кiлька крокiв i зупинилися вiд несподiванки: прямо перед ними у позолоченому, обтягнутому оксамитом крiслi що залишилося ще з польських часiв, розвалився великий вiзир Кара-мустафа. Праворуч вiд нього, пантруючи кожен рух вiзира, сидiв Галiль-паша. Обабiч них, попiд стiнами, на шовкових мiндерах, завмерли вищi урядовцi кам'янецького пашалика. Але недарма Ненко провiв стiльки часу в яничарських сейбанах - вiн миттю оцiнив обстановку, яко┐ нiяк не сподiвався, i вклякнув на колiна перед великим вiзирем. Арсен грюкнувся на пiдлогу поряд з ним. Обидва застигли в шанобливому поклонi. - Ну, з чим прибули гiнцi вiд гетьмана Iхмельнiскi? - запитав скрипучим голосом вiзир i з-пiд чорно┐ брови, побито┐ подекуди сивиною, кинув пронизливий погляд на двох молодикiв. - Великий вiзире, камiнна опоро трону падишаха, - промовив Ненко, пiдводячись, - гетьман i князь сарматсько┐ Укра┐ни, а також Азем-ага прислали нас до Кам'янця для того, щоб ми дiзналися, коли непереможнi вiйська володаря пiвсвiту виступлять походом на гяурiв. Гетьман спить i бачить золотi банi ки┐вських церков, великий вiзире. Йому не терпиться оволодiти древньою столицею урусiв i лiвим берегом Днiпра. - Хай потерпить... Прийде час - i мiй кiнь скаламутить воду священно┐ рiки гяурiв! Вiзир явно ухилився вiд прямо┐ вiдповiдi. Чому? Чи це його звичайна обережнiсть i придворна звичка - затуманювати сво┐ думки чи тут якась iнша глибша причина? - Гетьман i Азем-ага просять надiслати ┐м кiлька вiйськових загонiв, великий вiзире, бо тих во┐нiв, що ма║мо, не вистача║ для охорони такого великого краю, - вiв далi Ненко, намагаючись якимсь чином вивiдати та║мнi намiри Стамбула. Однак про напади повстанцiв вiн промовчав. - Передай, ага... - Сафар-бей, - пiдказав Галiль-паша. - Передай, Сафар-бею, гетьмановi i Азем-азi, щоб допомоги ближчим часом не чекали. Хай обходяться тими загонами, якi в них ║! - з притиском вiдрiзав Кара-Мустафа. - Може, набрати вiйсько з мiсцевого населення, великий вiзире? - вставив Звенигора. - Козаки - непоганi во┐ни. - Це розумна думка. Тiльки вона однобока. Пiсля двох походiв пiд Чигирин я не можу повiрити в те, що козаки стануть пiд знамена гетьмана Iхмельнiскi. Якщо вiн за цi роки зiбрав якусь мiзерну сотню гультя┐в i бродяг, то хiба ми можемо зараз сподiватися, що за мiсяць чи два пiд його руку зберуться цiлi полки?.. Нi, не можна чекати такого чуда... Однак ми повиннi поповнити нашi вiйська новою живою силою. Яничарськi сейбани в останнiх вiйнах з невiрними зазнали значних втрат. Ранiш ми поповнювали ┐х болгарськими, сербськими та грецькими хлопчиками, а також дiтьми рабiв-гяурiв. Та зараз ┐х стало обмаль. Передайте мiй твердий наказ Азем-азi i гетьману Iхмельнiскi, щоб вони забрали в населення тисячу хлопчикiв вiком вiд трьох до десяти рокiв i прислали в Стамбул! Арсен i Ненко мовчки вклонилися. Жодним словом, жодним порухом не виявили вони сво┐х почуттiв. А Кара-Мустафа, не стiльки вiдповiдаючи на запитання гiнця з Немирова, як розвиваючи сво┐ думки, що, видно, давно бродили в його головi, вiв далi: - Нам потрiбне не укра┐нське вiйсько, а укра┐нська земля i тi багатства, що зростають на нiйi Нам потрiбнi ┐хнi дiти, яких ми навчимо нашо┐ мови, наших звича┐в, прищепимо ┐м нашу вiру, i хай вони, коли виростуть, проливають свою кров за iслам i за нашу iмперiюi Це повинен розумiти кожен турецький ага! - Ми розумi║мо, - глухо вiдгукнулися Арсен i Ненко. - Звичайно, цих мо┐х думок не слiд передавати гетьмановi Iхмельнiскi, щоб у нього не виникло бажання переметнутися на бiк урусiв... Кара-Мустафа зробив паузу, i нею спритно скористався Арсен. - Ми пильно стережемо кожен крок гетьмана, великий вiзире. I переконалися, що за Днiпро йому ходу нема. А от... - Що - от? - витягнув уперед жилаву шию вiзир. - Кажи! - Ми бо┐мося, що вiн може за нашими спинами змовитися з поляками... Вiзир переглянувся з пашею Галiлем. По його темному сухому обличчi промайнула тiнь. - к певнi докази цього, ага? - Так, - втрутився в розмову Ненко, вiдгадавши хiд думок товариша. - к певнi докази цього... Ми дiзналися, що полковник Яненченко, родич гетьмана i довiрена його особа, та║мно по┐хав до Львова i зараз перебува║ там як гiсть гетьмана Яблоновського. Ми не змогли дiзнатися, про що тракту║ там Яненченко. Але оскiльки цi переговори проходять без вашого вiдома, без вiдома Азем-аги i будь-кого з вищих турецьких достойникiв, то можна пiдозрювати, що намiри гетьмана нечеснi i не вiдповiдають iнтересам Османсько┐ держави, великий вiзире. Кара-Мустафа знову переглянувся з Галiль-пашею. Видно було, що ця несподiвана звiстка вразила ┐х. Вони обидва знали, що за Кам'янецький пашалик i за все Правобережжя, вiрнiш за ту його частину, на яку розповсюджувалася влада османiв, вiдповiдають перед султаном безпосередньо вони вдвох. - Це дуже важлива звiстка, ага, - промовив вiзир. - Ми не можемо допустити, щоб у той час, поки ми перебува║мо в станi вiйни з Москвою, в нашi пiвнiчнi справи вплуталася й Польща. Це зовсiм не в наших iнтересах. Ми не можемо допустити об'║днання цих двох великих держав! Нам несила буде протистояти ┐м обом, особливо тодi, коли на заходi проти нас виступа║ Австрiя! Мудрiсть нашо┐ полiтики якраз i поляга║ в тому, щоб розбити цi двi гяурськi держави поодинцi, не дозволивши ┐м об'║днатися... Якщо ж гетьман Iхмельнiскi, переслiдуючи сво┐ власнi цiлi, прагне пiддатися Ляхистановi чи намага║ться втягнути Ляхистан у коалiцiю з Москвою, то вiн заслугову║ найлютiшо┐ кари! - Ми мусимо ще доповiсти найяснiшому вiзировi, що гетьман прихову║ вiд державно┐ казни великi багатства. - Що ага ма║ на увазi? - Погрозами i лютими тортурами вiн змушу║ багатих людей вiддавати йому золото, самоцвiти й дорогоцiннi речi... Але жодне акче, як нам вiдомо, не було передане в казну. Все залиша║ться в Немировi, в тайниках гетьмана, великий вiзире. Це було найболючiше мiсце Кара-Мустафи. Чуже багатство вiн сприймав як особисту образу. Замолоду вiн вiдзначався властолюбством, яке пiзнiше, в зрiлi роки, доповнилося неймовiрною жадобою наживи, майже зажерливiстю. Саме на грунтi властолюбства i користолюбства виникла смертельна ненависть його до пашi Iбрагiма, з яким вiн суперничав i за посаду великого вiзира, i за вплив при дворi, i за багатства, що дiставалися внаслiдок вiйськових походiв. Тож почувши таку новину, вiн зразу стрепенувся. Якийсь мерзенний гяур - навiть хай це буде сам гетьман! - смi║ уривати в нього, великого вiзира, грози навколишнiх народiв, ласий шматок? Це занадто!.. Власне, його вразила не стiльки звiстка про те, що Юрiй Хмельницький здирствами й грабунками нажива║ться, скiльки думка, що тут можна самому непогано поживитися. Вiн зразу зiставив двi щойно одержанi звiстки - перебування полковника Яненченка у Львовi i багатства гетьмана, якi в його уявi прибрали надзвичайних розмiрiв, - i зрозумiв, що легко буде цi багатства перетягти з тайникiв немирiвського розбiйника у власнi кишенi. Гм, цi два чорбаджi┐ не дурнi хлопцi. Здасться, ┐х посила║ йому сам аллах! У першу мить вiн хотiв вiддати категоричний наказ негайно вилучити всi багатства у "князя i гетьмана сарматсько┐ Укра┐ни", але вчасно схаменунся. Нi, поспiшати не треба! Передусiм тому, щоб на дозвiллi обдумати, як повести справу так, щоб цi багатства, обминувши державну скарбницю, опинилися у повному його розпорядженнi, а по-друге, тому, що коли дати гетьману ще якийсь час, вiн витисне iз свого нечисленного населення i ту решту, яка ще в нього залиша║ться в скринях, в капшуках i тайниках. Задоволений собою, Кара-Мустаф