звався вiд порога Метелиця. - Треба обрати розумнiшого, меткiшого i хоробрiшого! - Знайшов розумного! - пiдхопився Покотило. - Хай покозаку║ рокiв двадцять, тодi ми й оцiнимо, який у нього розум... А зараз хай попасе заднiх. - Кого б же ти. Покотило, хотiв бачити кошовим? - спитав вiйськовий суддя. - Iвана Стягайла... Старий значний козак. Хоробрий лицар. Курiнний отаман... - Iвана Рога! - гукнув хтось iз гурту. - Якщо i ║ серед нас найдостойнiший, то це вiн!.. Уже не раз i не два був кошовим, оса-улом, наказним отаманом... Та й на Запорожжi рокiв тридцять якщо не бiльше! - Всi сорок, - сказав Рiг i високо пiдняв стовбуристу голову на довгiй жилавiй ши┐, окидаючи пильним поглядом чорних очей товариство. - Всi сорок... - Ну, от бачите, кого ж i обрати, як не його! Пiдхопився Самусь, рожевощокий, голубоокий козарлюга. - Братчики, менi зда║ться, що ми не повиннi нехтувати заповiтом Сiрка! - вигукнув вiн. - Хiба ви забули, що вiн радив нам обрати кошовим Семена Палiя? Чого ж тодi товкти воду в ступi? - Нас i самих бог не обдiлив розумом! - спалахнув Стягайло. - Мертвому - вiчна слава, а живим - про живе думати! Сiрко вiдотаманував сво║... - Стягайла! Стягайла! - почулися голоси. - Iвана Рога! - загули з другого боку. - Семена Палiя! - закричали Арсен Звенигора, Роман Во┐нов i Сiкач. Шум здiйнявся такий, що вiйськовий суддя затулив долонями вуха. - Так, браття, ми до згоди не дiйдемо, - сказав вiн. - Якщо з вас трьох, - звернувся вiн до претендентiв на булаву кошового, - дво║ не вiдмовляться добровiльно, то на сiчовiй радi бозна-що буде! I до шабель дiйде! Встав Семен Палiй. - Отамани, братчики, - сказав вiн. - Ми всi любили i глибоко поважали Сiрка, звикли рахуватися з його думкою i безвiдмовно виконували його накази. Тож я розумiю, що остання воля покiйного кошового багатьом iз вас зв'язу║ руки зараз... Щоб цього не було, я вiдмовляюся вiд честi бути кошовим. Хай ним буде той, кого захоче отаманська сходка i все сiчове товариство! А я прийшов на Запорожжя не для того, щоб здобувати тут якiсь привiле┐, не для того, щоб стати курiнним отаманом, осаулом чи домагатися булави кошового, а для того, щоб сво║ю шаблею захищати нашу вiтчизну вiд ┐┐ численних ворогiв! А це - найперший обов'язок кожного з нас, братчики! Отамани схвально загули. Палiй злегка вклонився i сiв. Вiйськовий суддя повернувся до Стягайла i Рога. - Може, котрий з вас теж ма║ щось подiбне сказати, отамани? Стягайло i Рiг мовчали. - Тодi хай вас розсудить товариство, - сказав суддя. - Стрiляйте з гармат, бийте в литаври - збирайте вiйськову раду! Як вона гукне - так i буде! Хтось побiг виконувати наказ вiйськового суддi. Отамани i значнi козаки почали пiдводитися i виходити надвiр. У канцелярi┐ залишилися тiльки члени коша - вiйськовий суддя, вiйськовий писар, вiйськовий обозний та осаули. 4 Грiм пострiлiв з фортечних гармат i тривожно-закличний дрiб литавр сколихнули полуденну сонну тишу. Сiч враз ожила. З усiх усюд до сiчового майдану поспiшали запорожцi, мовчки шикувалися по куренях, утворюючи навколо дубового стовпа велике живе коло. Кiлька молодикiв винесли стiл, застелений бiлою скатертиною, поставили у проходi мiж двома крилами кола, якраз навпроти вiйськово┐ канцелярi┐. На чолi кожного куреня стали курiннi старшини - курiнний отаман i хорунжий. Кому не вистачило мiсця в колi, той здирався на дах куреня чи вилазив на вал фортецi. А литаври, що стояли на залiзних триногах у центрi кола, бiля стовпа, не вгавали. Голий до пояса, засмаглий, мов циган, довбиш щосили гамселив по туго натягнутiй на великий казан, до блиску вичиненiй бичачiй шкурi двома замашними дерев'яними довбешками, вибиваючи мелодiю, яка означала збiр на вiйськову раду, - ту-ту-тум, ту-ту-тум! На цей раз швидко збиралися запорожцi. Всi знали, що сьогоднi вiдбудуться вибори нового кошового, i нiхто нiкуди не вiдлучався з Сiчi. Не чути було звичайних для подiбних зборiв жартiв, смiху, молодецьких витребеньок. Над Сiччю, як здавалося запорожцям, невидимою тiнню витала безсмертна душа ┐хнього ватага Iвана Сiрка. Запорозьке вiйсько завмерло в чеканнi. Та ось розчинилися дверi вiйськово┐ канцелярi┐ - i на майдан вийшла сiчова старшина. Замiсть померлого кошового, попереду йшов булавничий, нiс на витягнутих руках, покритих невеличким, розшитим срiблом килимком, булаву. За ним урочисто осаули несли малиновий прапор i бунчук - запорозькi клейноди. Позаду йшли вiйськовий писар, вiйськовий суддя, вiйськовий обозний та старшини без посад, тобто тi значнi козаки, якi в минулому були членами коша - запорозького уряду. Булавничий пiдiйшов до стола i мовчки поклав булаву. Осаули з прапором та бунчуком стали посерединi кола. Вiйськовий писар, який в однiй руцi тримав срiбний каламар з чорнилом, а в другiй - бiле гусяче перо i сувiй паперу, вiйськовий суддя з великою вiйськовою печаткою в руцi та iншi старшини пройшли в коло, стали пiд бунчуком i вклонилися товариству на всi чотири боки. Пiсля того наперед виступив вiйськовий суддя i сказав: - Панове молодцi! Преславний Iван Сiрко, якого ми вiсiм разiв обирали сво┐м отаманом, пiд орудою якого безлiч разiв здобували славнi вiкторi┐ над ворогами нашими, волею божою упоко┐вся i залишив нас сиротами. Тож сьогоднi ми повиннi обрати нового кошового... Разом з тим кiш хоче знати, чи не будете ви, панове молодцi, iнших, нових старшин вибирати, а старих скидати? - Нi, нi, не будемо! - загукали козаки. - Одного кошового оберемо! - От i славно! - сказав суддя. - Тодi гукайте, кого б ви хотiли за кошового мати. Якусь мить над майданом стояла тиша. Потiм з гурту старшин почулися вигуки: - Iвана Стягайла хочемо! - Iвана Рога! - Палiя! Семена Палiя! Поволi вигуки посилювалися. Вже кричали не тiльки старшини, а й усi запорожцi. Кожен якомога дужче вигукував iм'я свого обранця, бо вiд цього залежало, чия вiзьме. - Палiя! Палiя! - репетував Сiкач що ║ сили. Його пiдтримували Звенигора, Во┐нов, Метелиця i тi козаки, якi ходили разом з Палi║м до Немирова. Згодом до них при║днала голоси сiчова голота, яка вбачала в Палi║вi "свого", а Стягайла ненавидiла за жмикрутство та зажерливiсть. - Палiя! Палiя! Для багатьох старшин, котрi чули на сходцi, що Палiй сам вiдмовився вiд булави кошового, це було несподiванкою. Старий Iван Рiг, який за свiй вiк уже був кiлька разiв кошовим, зберiгав зовнiшнiй спокiй i незворушно дивився на розбурхане море братчикiв. Зате Стягайло аж позеленiв вiд злостi. Втративши душевну рiвновагу, вiн раптом вискочив у середину кола i на всю силу сво║┐ могутньо┐ горлянки гукнув: - Братчики! Кого ж ви обира║те? Та Палiй молодий ще! I на сходцi сам вiдмовився вiд булави! Йому на пiдтримку вибiг Покотило. Скориставшись замiшанням, викликаним серед запорожцiв словами Стягайла, крикнув: - Панове молодцi┐ Iвана Стягайла ми зна║мо вже багато рокiв! Хто скаже, що вiн коли-небудь показав вороговi спину? Хто скаже, що вiн не виручив у бою товариша?.. - Нiхто! Нiхто! - загукали козаки, бо то була правда. - То чого ж ви сумнiва║тесь? Обирайте Iвана Стягайла!.. А я поставлю товариству п'ять бочок горiлки, п'ять возiв хлiба, вiз таранi i двi боднi сала, щоб було чим пiсля виборiв кошового промочити горло i за┐сти. Серед прихильникiв Рога i Палiя почулися обурливi вигуки. - Це пiдкуп! Геть його! Але багатьом сподобалася думка - похмелитися за чужий кошт. I над колом залунало: - Славно! Славно! - Стягайла! Стягайла! Покотило шмигнув у натовп i звiдти пiдморгнув Стягайловi: мовляв, усе гаразд! Тiльки вiн один знав, що i горiлка, i риба i хлiб, i сало - все те належало Стягайловi, а не йому. А над майданом тим часом лунало: - Стягайла кошовим! Стягайла! Коли цей крик подужчав настiльки, що в ньому потонули iмена Рога i Палiя, вiйськовий суддя взяв зi стола булаву i простягнув Стягайловi. У того радiсно заблищали очi, але, зважаючи на давнiй запорозький звичай, вiн заховав за спину руки i сказав: - Нi, не годен я тако┐ високо┐ честi, братчики! - Стягайла! Стягайла! - знову ревнули запорожцi. Суддя вдруге простягнув булаву. Та Стягайло знову вiдмовився. Крики струсонули фортечнi стiни. - Стягайла кошовим! Суддя втрет║ простягнув Стягайловi булаву. На цей раз той i не подумав вiдмовлятися, а притьмом схопив ┐┐ корчуватими ручищами, потримав перед собою деякий час i пiднiс до вуст. Нiхто не сумнiвався в тому, що поцiлунок його був цiлком щирий. Суддя нагнувся, схопив жменю пiску i сипнув Стягайловi на голову. - Пам'ятай, батьку кошовий, що ти слуга нашого запорозького товариства! - сказав вiн при цьому. - Пам'ятай - i не задирай носа! Стягайло не перечив, бо знав, як i всi запорожцi, цей прадавнiй звичай. Запорожцi, хто хотiв, пiдходили до новообраного кошового i посипали йому голову землею. А вiн, мiцно тримаючи в руцi булаву, доброзичливо усмiхався i вклонявся товариству. А коли бажаючих посипати не стало i всi братчики, заспоко┐вшись знову стали по куренях, вiн уклонився вiйську мало не до землi i сказав: - Спасибi, братчики, за честь i шану! Клянусь свято пильнувати нашi запорозькi звича┐ i вольностi! Бути нещадним до ворогiв землi нашо┐ i вiри православно┐! По-батькiвськи ставитися до всiх вас побратими мо┐ дорогi! - Гм, м'яко стеле, та чи не твердо буде спати? - прошамкотiв Шевчик на вухо Звенигорi. А Стягайло, хитро пiдморгнувши, раптом звiв на iнше. - Тепер, братчики, запрошую вас усiх випити за мо║ здоров'я по корцю горiлочки!.. Гей, Покотило, де ж тво║ пригощення? Покотило потрюхикав до ворiт - i через кiлька хвилин у Сiч в'┐хала цiла валка пiдвiд, що загодя прибула зi Стягайлового зимiвника. Запорожцi зустрiли ┐┐ веселими вигуками та жартами. Стрiй враз поламався. Кожен хотiв бути ближче до возiв, на яких темнiли дубовi бочки... 5 Минув тиждень. Час, зда║ться, невеликий, але в Арсенове i Романове життя вiн принiс великi змiни. Хоча Сiрка вже й не було на свiтi, його думки, його воля ще жили серед людей. Вони ще впливали на долi багатьох з них. Наприкiнцi лiта в Сiч прибуло росiйське посольство, яке простувало в Бахчисарай для укладання миру з турками й татарами. На чолi посольства стояв стольник Василь Тяпкiн. Помiчником його i писарем був дяк Микита Зотов. По дорозi з Москви на Запорожжя посольство завернуло в гетьманську столицю Батурин, i Са-мойлович, як було домовлено з посольським приказом у Москвi, зi свого боку послав у Бахчисарай визначного козака, вiйськового товариша Раковича, доброго знавця татарсько┐ i турецько┐ мов, а також латинi. Вiн мав бути товмачем i представляти iнтереси гетьманського уряду на переговорах. Тяпкiн поспiшав. Тому, перепочивши лише один день i поповнивши запаси для свого далеко не малого загону, бо налiчувалося в ньому шiстсот козакiв та рейтарiв, наказав негайно вирушати далi. Вiд коша, як домовився Сiрко ранiш, до складу посольства ввiйшли Арсен Звенигора та Роман Во┐нов. Числилися вони провiдниками, але Арсен, крiм того, мав бути другим товмачем i помiчником Раковича. Четверта нiч застала посольство в безводному ногайському степу, за один перехiд вiд Перекопу. Вже третiй день його супроводжував загiн перекопського бея, - запорожцi зразу ж повернулися назад, як тiльки дiйшли до кордонiв сво┐х угiдь, - i посол Тяпкiн та його люди почували себе у вiдноснiй безпецi, хоча досвiд пiдказував, що вiроломнi кримчаки могли кожно┐ митi змiнити милiсть на гнiв. Для посла було розбито невеличкий похiдний намет. Iншi члени посольства, товмачi, провiдники та во┐ни, а також татари, стомленi важкою дорогою, повкладалися просто неба. Арсен лiг поряд з Романом на простелену кошму, поклавши голову на сiдло, що пахло кiнським потом, руки заклав за потилицю, розпростав затерг.лi вiд цiлоденно┐ верхово┐ ┐зди ноги. Нiч була тиха, мiсячна. Тишу порушувало тiльки форкання коней, що паслися вiддалеки пiд наглядом вартових, та веселе, невгамовне сюрчання цвiркунiв у пахучих бур'янах. Арсен лежав мовчки, широко розплющеними очима дивлячись у зоряне небо, по якому величаво котився ясний повний мiсяць. Сон не йшов до нього. Серце скнiло в грудях, мов затиснуте в лещата. Скiльки днiв минуло, скiльки мiсяцiв, а про Златку i Стеху - жодно┐ звiстки достовiрно┐! Тепер вся надiя на по┐здку в Крим. Там вони з Романом якось зумiють зустрiтися з салтаном Газi-бе║м i - хай що буде, те й буде! - примусять його сказати всю правду! Вiн дивиться на небо, а бачить Златку. Очi ┐┐, пригаслi, посмутнiлi, мовби заплаканi, заглядають з високостi в його душу i завдають йому ще бiльшого болю. "Дорога моя... Люба моя... Не обвинувачуй мене! - шепоче вiн майже беззвучно. - Видить бог, я роблю все, щоб знайти тебе визволити з неволi... Потерпи ще трохи - i я знайду тебе, де б ти не була, куди б не закинула тебе лиха доля, мила моя!" Йому зда║ться, що ┐┐ личко розпогодилося, а темнi очi враз усмiхнулися, i в нього раптом виника║ напiвбожевiльна думка, що i Златка в цю мить дивиться на це зоряне небо, на мiсяць, i ┐┐ думки й почуття передаються йому, а його - ┐й. Чи ж може таке бути? Мабуть, вiн так увiрував у це, що не допускав найменшого сумнiву, що таке неможливе. Адже вiн ось лежить серед степу, пiд бездонною темно-синьою банею, усiяною мерехтливими зiрками, а бачить ┐┐, свою кохану, то чому б i вона десь на чужинi, в безмiрнiй далекостi, не дивилася в цей час на небо i мiсяць, що котиться по ньому, i не думала про нього? Отже, вони разом бачать мiсяць, i вiн з'║дну║ ┐хнi серця невидимими струнами! Чи то ж так? Легеньке зiтхання вирвалося з його грудей, i в ту ж мить гаряча Романова рука мiцно стиснула його руку. - Не сумуй. Арсене, - прошепотiв дончак, намагаючись втiшити побратима, хоча Арсен знав, що в нього теж душа болiла за Стехою. - Не сумуй. Вiриться менi, що живi вони... I ми визволимо ┐х. Визволимо! Або самi загинемо... - Або самi загинемо, - вiдгукнулося Арсенове серце. ПЕРЕМИР'Я 1 Перекопський бей зустрiв московське посольство непривiтно: вiд подарункiв вiдмовився, вiд зустрiчi ухилився, а примiщення надав не в посольському станi i навiть не в караван-сара┐ для чужоземних купцiв, а в похмурiй старовиннiй цитаделi, що день i нiч охоронялася сотнею мовчазних сейменiв, якi не дозволяли нiкому вийти за межi двору, обнесеного високою вапняковою стiною. Так минув тиждень. Потiм - другий. - Хай йому чорт! - лаявся худий, непосидющий дяк Микита Зотов, швидко ходячи по великiй кiмнатi i розчiсуючи дерев'яним гребiнцем рiдку рудувату борiдку. - Схоже на те, що нас зустрiчають не краще, нiж торiшн║ посольство Сухотiна i Михайлова. Але ж то було зразу пiсля вiйни! А зараз... Хан мiг би вже й охолонути. - Вiн зна║, що робить, - промовив Звенигора. - Це давнiй татарський звичай: спочатку вимучити послiв чеканням, налякати погрозами, знущаннями, а потiм починати з ними переговори. Мовляв, м'якшi, податливiшi будуть! - Ну, вiд нас цього не дiждуться, - буркнув Зотов. - Бiльшим, нiж дозволив цар, ми не поступимося. Стольник Василь Тяпкiн мовчав. Вiн взагалi був неговiркий, небагатослiвний, бiльше заглиблений в себе, у сво┐ думки. Кожне дiло робив поволi, але обдумано i рiшуче. Вивести його з рiвноваги було важко, майже неможливо. Мабуть, у Москвi зважали на цю рису його характеру, коли посилали в Крим, де потрiбнi були неабияка витримка й розсудливiсть, та й досвiд посольський мав великий... Всi цi днi вiн терпляче ждав, що ┐х ось-ось вiдправлять далi, в Бахчисарай до хана. Але минали днi за днями, а про них нiби забули. Нiхто з вищих ханських урядовцiв не заходив, не цiкавився, як вони живуть, чого бажають. Тiльки служки з улесливими усмiшками на обличчях з'являлися у точно визначений час з дерев'яними тацями в руках i ставили на низенькi столики глибокi череп'янi миски з незмiнною тушкованою бараниною. Сьогоднi вони теж вкотилися в широко розчиненi дверi i, кланяючись, попростували в глибину кiмнати. Але Тяпкiн раптом пiдвiвся з свого мiсця i, перегородивши ┐м дорогу, люто тупнув ногою, закричав: - Геть до бiса з вашим бiшбармаком! Ми при┐хали сюди не обжиратися, а трактувати про бiльш важливi справи. Iдiть i негайно передайте бею, що ми вимага║мо зустрiчi з ханом! I поки не одержимо вiд нього твердого запевнення, що найближчим часом нас вiдправлять у Бахчисарай, ми в рот нiчого не вiзьмемо! Служки були враженi i позадкували зi сво┐ми мисками. Не менше були враженi i члени посольства, якi вперше бачили стольника таким розлютованим. Дяк Зотов аж рота роззявив з подиву, та не сказав нiчого. Промовчав. Нiхто не доторкнувся нi до снiданку, нi до вечерi. А другого дня вранцi слiдом за служником прийшов чауш i повiдомив, що завтра посольство мошковiв вирушить до Ак-Мечетi. Всi полегшено зiтхнули i почали готуватися до вiд'┐зду. Вiд Перекопа до Ак-Мечетi два кiннi переходи. Але провiдники не поспiшали, i посольство прибуло до мiста на п'ятий день опiвднi. Власне, Ак-Мечеть тiльки називалася мiстом, а насправдi це було невелике селище, що розкинулося в широкiй улоговинi на берегах Салгiру. В центрi його, на пригiрку, височiла бiла мечеть, викладена iз пиляного вапняку. Вiд не┐ селище i дiстало назву Ак-Мечеть, тобто Бiла мечеть. За нею потопали в садах будинки кал-ги та ак-мечетського бея Газi. А далi в'юнилися вузенькi вулички, вигородженi високими кам'яними огорожами, з-за яких виглядали дахи низьких приземкуватих мазанок. Посольство зупинилося в дворi бея. У Арсена тьохнуло серце. Невже вiн зараз побачить свого кривдника? Невже дiзна║ться, де той подiв дiвчат? А що вiн примусить його сказати правду, в козака не було сумнiву. Вiн поставить на карту життя, а свого доможеться!.. Двiр був просторий, обнесений за татарським звича║м з усiх бокiв будiвлями. Чималий будинок тильною стiною виходив у сад. Арсеновi й Романовi все це було знайоме iз часу походу в Крим. Але вони все одно приглядалися пильно, бо розумiли, що тепер ┐м тут доведеться, можливо, без нiчи║┐ пiдтримки подолати багато перешкод. Тому й примiчали i потайнi засуви на брамi, i хвiртку, що вела в сад, i мiсця, де можна було при потребi заховатися... Вийшов у супроводi двох сейменiв Газi-бей. Це був високий мiцно збитий чоловiк середнiх рокiв, з бистрими, розкосими очима. - Я радий вiтати у себе посольство царя мошковiв, - уклонився вiн, приклавши до чола праву руку. - Але я не можу сказати словами стародавньо┐ приказки: мiй дiм - ваш дiм, бо калга наказав надати для вас притулок у його домi... Тонка усмiшка промайнула на смаглявому обличчi бея. Це насторожило Арсена, який невiдривне стежив за ним. Стольниковi Тяпкiну теж не сподобалися слова бея. - То хiба нас не зразу допровадять у Бахчисарай, вельмишановний? Ми хочемо якнайшвидше зустрiтися з ханом... Мошкови - тобто москови, московiти. Так татари називали росiян i взагалi всiх пiдданих Московсько┐ держави. - Всякому овочу свiй час, - ухилився вiд прямо┐ вiдповiдi бей. - Прошу вас до будинку калги. Його, правда, нема║ дома, але для вас приготовлено примiщення... I вiн рушив до ворiт. Та в цю мить iз саду зi смiхом i вереском вискочили два чорночубi хлопчики, а за ними, доганяючи ┐х, вибiгла молода гарна жiнка в легкому шовковому вбраннi. Вiд швидкого бiгу лице ┐┐ розпашiлося, а густа золотисто-русява коса розмаялася за плечима. Наткнувшись на гурт чужинцiв, хлопчики i жiнка враз перестали смiятися i зупинилися. - Матка боска! - скрикнула жiнка, уздрiвши перед собою Ар-сена Звенигору. Вандзя?.. Арсен замалим не кинувся до колишньо┐ дружини Спихальського, однак вчасно стримався. Вiн допускав думку, що Вандзя могла вже добратися до Криму, i все ж зустрiч була така несподiвана, що на якусь мить i вiн розгубився. Всi здивовано дивилися на них. Газi-бей пiдозрiло втупився у ставного красеня козака, i це вiдразу пiдстьобнуло Арсена. Пильно глянувши в переляканi голубi очi Вандзi, нiби наказуючи, щоб вона мовчала, вiн уклонився i сказав: - Ми, зда║ться, налякали вас, ханум? Ласкаво просимо пробачити нас... Якi гарненькi хлоп'ята! Вiн уже здогадався, що перед ним - сини Газi-бея, i, щоб зробити при║мне батьковi i повернути розмову в iнше, бажане для нього русло, почав вихваляти дiтей. Обличчя бея розпогодилося. - Це мо┐ сини, шановнi гостi, Алi та Ахмет, - не без гордощiв сказав вiн. - А це моя дружина - Ванда-ханум... Княгиня iз Ляхистану!.. Арсен знав, що Ванда - нiяка не княгиня, i потай, в душi, усмiхнувся. Всi вклонилися Вандi-ханум. Пiдкоряючись суворому поглядовi чоловiка, вона схопила за руки дiтей i швидко пiшла до будинку. Тiльки на порозi зупинилася i, як здалося Арсеновi, ще раз проникливе глянула на нього. 2 Серед просторих будiвель калги для посольства було вибране не найкраще примiщення. Газi-бей пройшов аж у кiнець саду i зупинився перед високою масивною кам'яною вежею, яка стояла на межi з його садибою. Молодий сеймен вiдчинив дверi. - Що це означа║? - вигукнув обурено Тяпкiн. - Чи калга не ма║ намiру запроторити нас сюди на мiсяць чи й два, як це зробив перекопський бей, i тримати на становищi почесних в'язнiв? Коли ж ми зустрiнемося з ханом? - Урус-бе║вi нiчого тривожитися, - запевнив Газi-бей. - Прийде час - i вiн стане перед яснi очi нашого великого хана, хай аллах продовжить його лiта! Та найгiрше було те, що посольство роздiлили. Кожному дали по кiмнатцi, а Романа й Арсена, як наймолодших вiком i чином, поселили разом вгорi, пiд самим дахом. Коли зачинилися дверi i гримнув засув, козаки деякий час постояли мовчки, а потiм почали оглядати свою кiмнату. Власне, оглядати було нiчого. Довкола них жовтiли голi нiздрюватi стiни, по яких снувалося павутиння. Нi стола, нi лави. Тiльки в кутку лежала постiль - стара кошма, два такi ж старi килими та кiлька баранячих шкур. На пiдвiконнi вузького, мов бiйниця, вiкна блищав свiжоначищений мiдний глек з водою. - Гм, зда║ться, наш посол був правий, - глухо промовив Роман. - 3 однi║┐ тюрми - в Перекопi - ми потрапили в iншу - в Ак-Мечет!... Цiкаво, чому татари зволiкають з переговорами? - Поживемо - побачимо, - вiдповiв Арсен, даючи друговi пораду не сушити голови над тим, чого не можна зараз пояснити i розв'язати. - Давай краще роздивимося, куди ми потрапили... Вiн пiдiйшов до вiкна. Звiдси вiдкрився широкий кра║вид на розлогу долину Салгiру, безладно забудовану низенькими татарськими мазанками, на високi мiнарети мечетi i просторий майдан перед нею. Та не це привернуло його увагу. Погляд упав передусiм униз, на сад i двiр Газi-бея, що вiдокремлювалися вiд двору калги товстим кам'яним муром. Дворище бея було видно як на долонi. Якраз пiд ними кучерявився тiнистий сад, вкритий осiнньою позолотою: посерединi - приземкуватий довгий будинок пiд черепицею; за ним - господарчий двiр, де тiснилися стайнi, критi навiси, примiщення для невiльникiв та наймитiв. Серце схвильовано тьохнуло. Невже Златка i Стеха десь тут, зовсiм близько? - Романе, глянь сюди! Пiд цим дахом живе людина, яка потягла в неволю наших дiвчат. Або ж зна║ щось про них. Роман iз-за Арсенового плеча глянув на ребристий дах. - Якщо вiн зна║ хоч що-небудь, то скаже i нам. Ми примусимо його сказати! - Як же це зробити? - Треба пролiзти крiзь вiкно i... Роман замовк. Арсен усмiхнувся. Усмiх його був невеселий, ба навiть гiркий. Але вiн трохи скрасив посуворiле, схудле козакове обличчя. - Ото ж бо, що "i"... Пролiзти не штука. А спуститися донизу на чому? - Вiн почав нишпорити поглядом по кiмнатi. - А що коли... - Арсен раптом сiв на м'яку кошму i взяв до рук овечу шкуру. - А що коли розпустити ┐┐ на смужки? Адже з них, думаю, можна сплести добрячу вiрьовку!.. Держи, Романе! Вiн вийняв з пiхов ятаган i почав батувати овчину. Нарiзавши вузьких стьожок, сплiв iз них мiцну, мов конопляна линва, вiрьовку довжиною в два чи три лiктi, блиснув повеселiлими очима. - Ну, як? Витрима║? - Спробу║мо... Тягни! Вони схопилися за вiрьовку, смикнули, потягли щосили, намагаючись будь-що перервати ┐┐. Та перервати не змогли. Тодi засiли за роботу. До вечора не розгинали спини. Зате, коли стемнiло, вiрьовка була готова. Роман обережно спустив ┐┐ за вiкно, мiцно прив'язавши до дерев'яно┐ бантини, що пiдтримувала сволок. Вечiр був по-осiнньому вiтряний. З моря йшли по небу важкi рванi хмари, заступаючи повне, яскраво-жовте коло мiсяця. I коли вони напливали на нього, тодi на землю лягала важка непроглядна пiтьма. Вибравши хвилину, коли все поринуло в темряву. Арсен перекинув ногу через пiдвiконня i, опираючись об нiздрювату стiну, почав швидко опускатися донизу. Торкнувшись землi, сiпнув за вiрьовку. Роман не примусив чекати на себе. - Ось i я! - шепнув, стаючи поряд. - Ходiмо. Вони обережно прокралися садом до будинку. В деяких вiкнах блимало свiтло. Крiзь шибки долинав глухий гомiн голосiв. Де ж шукати Газi-бея? Як пробратися до нього? Як не викрити себе передчасно i не здiйняти тривоги? Цi запитання Арсен ставив перед собою ще тодi, коли верстав шлях у Крим i в Ак-Мечеть. Справдi, як зустрiтися з Газi-бе║м на самотi, без зайвих очей? Адже тiльки в такому випадку можна примусити його розв'язати язик. Козакам потрiбно було знати одне: де Златка i Стеха? В чи┐х руках? А вже пiсля того вони мали вирiшувати, як визволяти ┐х - силою чи викупити за грошi. Арсен стояв пiд деревом, за кiлька крокiв од будинку, i напружено думав - що робити? Складнiсть полягала ще й у тому, що вони не знали нi розташування кiмнат, нi секретiв хитромудрих татарських замкiв, нi кiлькостi мешканцiв, нi iнших непередбачених та║мниць, якi могли зустрiтися ┐м. Все, все невiдоме. Доводилося йти наослiп. Iншого шляху не було. Арсен розрмiв, що вони з Романом ставлять на карту дуже багато: свою безпеку, волю, життя... Але не використати тако,┐ щасливо┐ нагоди - може, одно┐ з тисячi! - не могли. Коли то вдруге вони потраплять у Крим вiльними людьми? I не просто в Крим, а в Ак-Мечеть, до самого Газi-бея... Поволi спливали хвилини. Завжди дiйовий i рiшучий. Арсен зараз був весь охоплений сумнiвами й ваганням. Нарештi вiн шепнув Романовi: - Стань на розi, повартуй! Будь уважний... Роман безшумно зник у темрявi. Арсен наблизився до крайнього вiкна, що свiтилося, i припав до шибки. Вiд несподiванки у нього радiсно забилося серце. Треба ж - такий щасливий збiг! У чималiй, обвiшанiй килимами кiмнатi вiн. побачив Вандзю, Газi-бея i ┐хнiх маленьких чорноголових хлопчикiв. Бей, у барвистих шароварах i червонiй сорочцi, лежав навкiс широко┐ низько┐ тахти i бавився з дiтьми. Вандзя сидiла бiля його нiг на пiдлозi, спиною до вiкна, i щось шила, iнодi пiдводячи голову i кидаючи швидкий погляд на дiтей i чоловiка. Лiворуч вiд не┐, у високому пiдсвiчнику, палахкотiла товста лойова свiчка. Тиха, мирна картина сiмейного щастя. Чужого щастя... Арсен мiцно стиснув уста. Зараз вiн сколихне, збурить цю радiсну безтурботнiсть! Зараз переляком наповняться оченята хлопчикiв, вираз жаху застигне на миловидному личку панi Вандзi, або тепер Ванди-ханум, як зве ┐┐ чоловiк, кинеться в пошуках збро┐ Газi-бей. Тiльки на одну мить зринули такi думки в Арсеновiй головi й зразу зникли. Натомiсть у серцi почав закипати гнiв. Може, цей сухорлявий, з темним лицем чоловiк, цей хижий людолов, не далi як учора отак само заходив у кiмнату до Златки? Може, вiн зробив ┐┐ сво║ю наложницею? Чи, як рабу, продав такому ж татарському чи турецькому багатi║вi? Та й для Стехи уготував таку ж долю?.. Йому пригадалися розоренi, сплюндрованi мiста й села, розпач i гнiв на обличчi Мартина Спихальського, коли панi Вандзя сiдала на коня, щоб ┐хати в цей далекий чужий Крим, - i в серцi з'явилися та рiшучiсть i твердiсть, якими вiн завжди вiдзначався. Щастя йде до смiливих! Вiн тихо наблизився до Романа, який з-за рогу будинку виглядав у двiр. Торкнув його за плече. - Я знайшов ┐х! - Кого? - Бея i його дружину Ванду... Я зараз зайду туди, а ти приготуй пiстоль i стань пiд вiкном. Звичайно, стрiлятимеш тiльки в крайньому випадку. - Розумiю... Залишивши товариша на вартi. Арсен почав обережно скрадатися попiд стiною до хвiртки, що вела у двiр. Рвучкий вiтер гулко шумiв, у верховiттях дерев, шарудiв листям, приглушував його кроки. Зривалося на дощ - iнколи лапатi краплини лунко перiщили по дзвiнкiй черепицi i так же швидко стихали. Прочинивши хвiртку i виждавши, коли в розривах мiж хмарами блиснув мiсяць, Арсен оглянув двiр. Нiде нiкого. Тодi безшумно ковзнув попiд муром до будинку i легенько штовхнув дверi. Вони розчинилися - i Арсен опинився у напiвтемних сiнях. Недовго думаючи, повернув лiворуч, на жiночу половину. В темрявi зачепився за щось. З напiвпрочинених дверей долинув голос старо┐ жiнки. - Це ти, Селiме? - Я, - глухо вiдповiв Арсен, завмираючи на мiсцi. - Товчешся тут, - пробурчав голос i, задовольнившись вiдповiддю, замовк. Арсен полегшено зiтхнув, попростував далi, одночасно ладнаючи пiстоль i прислухаючись до звукiв за дверима. До його слуху долинув дитячий смiх. Тут! Арсен легенько натиснув плечима на дверi, швидко шмигнув у кiмнату i лiктем причинив ┐х. Замиготiла свiчка. Перша побачила його Ванда i тихо скрикнула. З ┐┐ рук випало шиття. В голубих очах зляканою пташкою метнувся страх i спотворив миловидне личко. Бей лежав на тахтi спиною до дверей i якийсь час продовжував бавитися з дiтлахами. Та скоро вiн завважив, що з дружиною сталося щось незвичне, i повернув голову. Його бистрий погляд ковзнув по високiй постатi козака. На обличчi з'явився вираз крайнього подиву. Вiн враз вiдкинув вiд себе дiтей i пiдвiвся. - Спокiйно, Газi-бей! Не рухайся! - владно сказав Арсен, пiдводячи пiстоль. - Будь розумний i обачний. Я прийшов з миром i з миром пiду, якщо ти проявиш витримку, вислуха║ш мене уважно i не наробиш дурниць. До того ж я тут не сам... Глянь у вiкно! Бей повернув голову. Крiзь невеличку шибку тьмяно поблискувало дуло пiстоля. - Хто ти такий? Чого хочеш? - глухо спитав бей i важко опустився на тахту. Почали пхикати наляканi дiти. - Панi, забавте ┐х! - наказав Арсен, повiвши пiстолем убiк. Вандзя кинулась до синiв, i вони прихилилися до не┐, мов курчата до квочки. - Бею, як бачиш, я прийшов сюди не жартувати! Якщо тобi дороге тво║ життя i життя тво┐х дiтей, то правдиво, як перед аллахом, вiдповiдай на мо┐ запитання. - Арсен ступив крок уперед, пронизуючи поглядом татарина, який зовсiм не виявляв страху. - Я ще раз кажу - чого ти хочеш вiд мене? - спитав бей. - Зараз дiзна║шся... Скажи менi, де дiвчина по iменi Златка, яку ти викрав у Немировi з двору Юрiя Хмельницького? - Златка?.. Я вперше чую таке ймення... - Пригадай! ┐┐ ще звали - Адiке. - Чекай... Чекай... Чи це не та красуня, котра сподобалася гетьмановi? Га? - Так. I ти ┐┐ викрав! Скажи - де вона? - Я ┐┐ не викрадав... - Ти брешеш, собако! Або ти скажеш, або... - Аллах свiдок, я не викрадав ┐!... Взагалi, в самому Немировi я не взяв жодно┐ душi. Тiльки на селах, де ще було трохи люду... Та й то всього пiвтора десятка якихось калiк. Але ж менi дозволив сам гетьман. В рахунок плати за мою вiйськову службу... - Ти кажеш неправду! В Немировi впевненi, що викрадення Златки i Стехи, друго┐ дiвчини... тако┐ бiляво!... Пам'ята║ш? - Пам'ятаю... гарнi дiвчата... - ...це справа тво┐х рук! - Нi! Клянусь аллахом... - Чим ти доведеш? У мене обмаль часу! - Чекай... чекай... Тепер я пригадую. Ти шука║ш не там, де треба. - Ну! - в голосi Арсена забринiла надiя. - Де ж? - Врна в Буджаку! - У Буджаку? - Так. Зi мною повертався додому син Кучук-бея Чора... Вiн, пригадую, вiз дiвчину... Але я не цiкавився, хто вона. - Де ж ┐┐ там шукати? Буджак великий... - От цього не знаю. Кучук - мурза бiлгородський... Там шукай! - Дякую, бею... Якщо це правда... Поклянись! - Чоловiче!.. А втiм - клянусь дiтьми... Я сказав правду. - Я вiрю тобi... Ще одне запитання: де ж подiлася друга дiвчина? - Цього я не знаю... Бачив тiльки одну. - Не може бути! Вони зникли одночасно. - Ще раз кажу - не знаю... Не бачив i не чув. - Гм, - Арсен задумався: по всьому видно, бей говорить правду. - Що ж, дякую, бею... I пробач, що примусив тебе i твою сiм'ю пережити кiлька непри║мних хвилин... А тепер - стань до вiкна спиною i стiй там доти, доки не почу║ш стук у шибку. Зрозумiв?.. Якщо не хочеш одержати кулю в спину, то будь розсудливий i не перес л вдуй мене! Газi-бей пройшов до вiкна, повiльно повернувся до нього спиною. Арсен тим часом поволi вiдступав назад. - На добранiч! - кинув з порога i зачинив за собою дверi. 3 Газi-бей i Ванда-ханум не промовили жодного слова i не поворухнулися, аж поки не постукали у шибку. Тiльки тодi бей зiрвався з мiсця i метнувся до дверей, мов навiжений. Очi його палали люттю, з горла виривався нелюдський стогiн. - Я уб'ю його, гяура! Уб'ю, як скажену собаку! В ту ж мить Ванда кинулась йому навперейми, розставила руки, мов крила, i затулила собою дверi. - Газi, чекай! Не нароби дурниць! - Пусти мене! - Зажди, любий, я хочу тобi розповiсти... - Геть з дороги! - заревiв розлютований бей i так штурхонув дружину, що вона, охнувши, вiдлетiла вбiк i важко впала на пiдлогу. Заплакали переляканi дiти. Але бей не почув ┐хнього крику: зiрвавши зi стiни шаблю, як був, у самiй сорочцi, без шапки, вискочив надвiр i закричав щосили: - Гей, люди, до мене! Прибiгло кiлька заспаних сейменiв. - За мною! Вiн мчав, мов розлютований бугай, проклинаючи все на свiтi: уруське посольство, яким у вiдсутнiсть калги, котрого хан послав з важливим дорученням у Стамбул, вiн мав пiклуватись, козака, що наважився на такий зухвалий вчинок, себе - за те, що не проявив твердостi i не зумiв витурити з дому того зухвальця чи схопити його. Поки сеймени грюкали в ворота, поки вартовi доскiпливо допитувалися, хто стука║ i чого, легко вдягнутий бей замерз. Пронизливий осiннiй вiтер обвiвав його зi всiх бокiв, а холодна мжичка вистуджувала гарячу голену голову. Тому, коли вiн нарештi вбiг на подвiр'я калги, а потiм крутими сходами здерся на вежу i, сильно шарпнувши за ручку, вiдчинив дверi, вiд його намiру на мiсцi забити козака залишився тiльки спомин. Нi, вiн так зразу не вкоротить йому вiку. Та це було б i необачно: невiдомо, що скаже хан. Вiн все зробить обдумано, хитро, по закону, але так, що той гяур сiм разiв пошкоду║, що був дурний i завдав прикрощiв можновладному бе║вi, хановому улюбленцевi! Коли сеймени присвiтили палаючим смолоскипом. Газi з радiстю уздрiв, що обидва козаки тут, у вежi. Вони ще не спали - лежали на кошмi, прикрившись рядюгами i кожушинами. - Встати! - гарикнув вiн. Козаки пiдвелися. - Зв'яжiть ┐м руки! - повернувся до сейменiв. Тi кинулися до козакiв. - Бею! - гукнув Арсен, вiдбиваючись вiд нападникiв. - Ти забува║ш, що ми належимо до посольства. А послiв усюди вважають недоторканними особами. - Посли не вриваються в чужi оселi, як розбiйники, - криво усмiхнувся Газi i повторив свiй наказ. - В'яжiть ┐х! Козакам скрутили руки, пiдштовхнули до виходу. Арсен усе ще намагався звернутися до Газi-бея, переконати його, що вiн чинить не по закону, але той тiльки криво шкiрив зуби i, поблискуючи голеною мокрою головою, що у свiтлi смолоскипiв здавалася круглою жовтогарячою динею, мовчки йшов попереду. пх завели на подвiр'я салтана i кинули в льох. - Ми вимага║мо повiдомити про нас посла Тяпкiна! - крикнув Звенигора. - Ти вiдповiдатимеш за цей злочин, бею! - Помовч, гяуре! Тут я господарi Що захочу, те й зроблю з вами! - зловiсно зареготав Газi-бей. - I почну з того, що почастую таким питвом, яке примусить вас швидко розв'язати вашi паскуднi язики... Гей, слуги, принесiть сюди напою шайтана! Та залийте його по добрiй кружцi в козацькi горлянки! Арсен здригнувся. Вiн не раз чув, що в Криму небезпечним злочинцям, щоб примусити ┐х розповiсти правду, насильно заливають у рот густу смердючу ропу iз Гнилого моря - Сиваша. Вона роз'┐да║ горло, пекельним вогнем пече нутрощi, виклика║ таку спрагу, що ┐┐ годi згасити навiть бочкою води. Але поки нещасний не зiзна║ться або не наговорить на себе i сво┐х спiльникiв, доти йому води не дають. Дво║ сейменiв метнулися по крутих сходах нагору i через якийсь час вернулися iз дзбаном ропи i дерев'яною коновкою. Iншi накинулися на козакiв, збили з нiг, колiньми притиснули до землi. - Заливайте! Та бiльше! Не шкодуйте шайтаново┐ водички! - наказував Газi-бей, одягаючи на себе кожушок, принесений слугою. Здоровенний голомозий татарин зачерпнув повну коновку ропи i наблизився до Арсена. - Сам питимеш, гяуре, чи розцiпити зуби ятаганом? Арсен мiцно стулив губи. Мовчав. Мов задерев'янiв. - Всуньте йому лiйку в рота i залийте! - наказав салтан, здригаючись вiд холоду. Та раптом нагорi скрипнули дверi, i по кам'яних сходах задрiботiли жiночi кроки. - Газi┐ Газi! - почувся голос Ванди. - Чого тобi? - суворо запитав бей i ступив крок назустрiч жiнцi. Ванда збiгла вниз i враз зупинилася, побачивши долi розпластанi тiла козакiв. - Ти вбив ┐х! - зойкнула. - О горе┐ Матка боска! - Не кричи! Вони живi, - вже м'якше промовив бей. - Живi!.. Слава Йсу... Газi, не чiпай ┐х! Не чiпай отого козака! - Вона показала на Звенигору. - Я тобi все розповiм! - Що ти менi розповiси? - Я знаю його... - Ти зна║ш його? Звiдки? - вражено спитав Газi-бей. - Ну, розповiдай! Ванда провела тремтячою рукою по розмаяних бiлявих косах, що проти кривавого свiтла смолоскипiв вiдливали щирим золотом. - Спочатку дай слово гонору, любий. Поклянись аллахом, що не заподi║ш цим людям нiчого злого! - З чого б то! Що за нерозумнi жiночi примхи?.. То вже моя справа, що я з ними зроблю! - Нi, ти не зачепиш ┐х i пальцем, коханий! Чу║ш - i пальцем! - I звернулась до сейменiв, що все ще тримали козакiв:- Гей ви, вiдпустiть ┐х! Негайно!.. Газi, накажи ┐м вiдпустити ┐х! Збентежений бей зробив короткий, ледь помiтний жест пальцем, i сеймени вiдiйшли вбiк. Арсен i Роман поволi пiдвелися, стали пiд стiною. А Газi похмуро втупився в жiнку. - Не говори загадками! Звiдки зна║ш цього козака? Ну! Ванда кинула бистрий погляд на Арсена i наблизилась до чоловiка. - Ти пам'ята║ш, любий, я розповiдала тобi, як мiй колишнiй малжонок хотiв забити мене? - Пам'ятаю. - Так от: цей козак - мiй рятiвник. Коли б вiн не зустрiвся тодi на мо║му шляху, коли б не його добре, шляхетне серце, ти не мав би сво║┐ кохано┐ Ванди-ханум, а нашi синочки - матерi... Тепер ти розумi║ш, чому я заклинаю тебе, прошу, благаю залишити цього козака i його друга в споко┐! А те, що вiн шука║ свою наречену, - адже це так менi зрозумiло... Бо я ж сама летiла до тебе i до наших дiток як на крилах. Через степи, лiси i рiки линула... До тебе, коханий! Газi-бей обм'як. Руки опустилися. Жорстке, закам'янiле обличчя розпогодилося, i на ньому з'явився усмiх. - Невже це все правда, джаним? - Правда! Як бога кохам! - вигукнула Вандзя. - Гм, чому ж ти не сказала менi про це ранiш? - Але ж ти несамовитий, мiй пане! - В голосi Вандзi бринiли одночасно i образа, i захоплення. - Ти й слухати мене не захотiв. - Ну, не ображайся, джаним... Iди! - примирливо сказав бей. - А козаки? Що буде з ними? - Що буде з ними? - Газi-бей на мить задумався, потiм вихопив у одного з сейменiв ятаган. - Дивись! Вiн швидко пiдiйшов до Арсена i розрiзав вiрьовки, якими було стягнуто руки. Потiм таким же чином звiльнив вiд пут i Романа. - Спасибi, бею, - промовив Арсен. - пй дякуйте. - Газi-бей закоханим поглядом подивився на дружину. - Тiльки ┐й... А менi ж за що? Арсен пiдiйшов до Ванди i поцiлував руку. - Дякую, панi. Ви врятували мене i мого друга. Ми нiколи не забудемо цього. - Долi дякуйте... Я рада, що ви лишилися живi, - тихо сказала Ванда i швидко побiгла сходами нагору. 4 Вранцi 25 жовтня 1680 року росiйське посоль