ство у супроводi нуреддiна Саадет-Гiрей-султана i сотнi сейменiв ви┐хало з Ак-Мечетi i того ж дня прибуло в посольський стан на рiчцi Альмi. Хан Мюрад-Гiрей з великим почтом зупинився в полi, в шатрах, поблизу Бахчисарая. Пiсля полудня прибули: посол Тяпкiн, дяк Зотов, товмач Ракович. пх супроводили Арсен Звенигора та Роман Во┐нов. Пiсля вза║мних привiтань i вручення подарункiв, що становило невiд'║мну частину тогочасного дипломатичного етикету, посол Василь Тяпкiн, розгладивши бороду i дивлячись прямо перед собою, сказав, звертаючись до хана: - Великий i ясновельможний хане, повелителю орд Кримсько┐, Буджацько┐,кдiсансько┐,Джамбуйлуцько┐,кдичкульсько┐,Азовсько┐ та Кубансько┐, затяжна i важка для обох сторiн вiйна мiж нашими кра┐нами, на всезагальну радiсть, закiнчилася. Великий государ московський i всея Русi Федiр Олексiйович наказав нам, холопам сво┐м, прибути до тебе, хане, щоб дiйти згоди про мир. Тяпкiн зробив паузу, пильно стежачи за виразом обличчя хитрого i розумного хана Мюрад-Гiрея. Але той мовчав, свердлячи уруських послiв пронизливим поглядом вузьких чорних очей. Тiльки калга, котрий сидiв праворуч i нижче вiд хана, сказав суворо: - З чим же прибули посли царя урусiв? Якщо з тим, з чим були тут торiк посол Сухотiн i дяк Михайлов, то нам нема про що говорити. Кажи прямо! - Ми прибули з твердим намiром укласти мир, - незворушно вiв далi Тяпкiн, i в його сiрих очах не промайнуло й тiнi знiяковiлостi. - А мiцний мир можна укласти тiльки тодi, коли сторони передусiм домовляться про кордони мiж державами... Хан ледь помiтно хитнув головою, даючи зрозумiти, що вiн згоден з послом. - Що ж пропонують уруси? - буркнув калга, що доводився двоюрiдним братом хановi. - Ми пропону║мо установити кордони мiж державами по рiчках Росi, Тясмину та Iнгулу, - твердо проказав Тяпкiн. - Що?! - Калга схопився. - Це ж глум! Таке пропонував нам i Сухотiн! - Авжеж, авжеж! - зашварготiли емiри, аяни, салтани та мурзи, що товпилися у ханському наметi. - Мошкови знущаються з нас! - Уже три роки не платять хановi казну! - Хочуть вiдкраяти Ки┐в i все Ки┐вське во║водство! - I Запорожжя! - А завтра захочуть Азов i Кубань! Ракович ледве встигав перекладати. Гарячковитий Микита Зотов, вистромивши з-за плеча посла Тяпкiна довгу цапину бороду, гукнув: - Ми нiчого зараз не кажемо про Азов i Кубань... Але дехто з бе┐в забув, що колись то теж була руська земля! - Що?! - проревiв не менш гарячий калга i, вирвавши з пiхов шаблю, кинувся до дяка. - Я зарубаю цього невiрного! Тут хан двiчi плеснув у долонi. Калга заховав шаблю i мовчки сiв на сво║ мiсце. Бе┐ теж замовкли, мов язики проковтнули. Настала тиша. Тiльки чути було, як важко сопе дяк Зотов та шелестить за шатром осiннiй вiтер. - Не треба гарячкувати, - спокiйно сказав хан. -Коли сходяться посли двох кра┐н, щоб трактувати про мир, то вони завжди схожi на торговцiв на базарi: один хоче продати дорожче, а другий - купити якомога дешевше... Тому я розумiю московських послiв, якi заломили надто високу цiну. - Ми хочемо почути вашу, хане, - спокiйно проказав Тяпкiн. Мюрад-Гiрей хитро примружив праве око. - Ми не вимага║мо надмiрного, а тiльки те, що нам належить по праву... - Ми слуха║мо, хане. - Границею мiж нашими державами ма║ бути Днiпро, а не Рось, не Тясмин, не Iнгул... На всьому протязi - вiд Ки║ва до володiнь запорозьких козакiв... Це раз, - Мюрад-Гiрей загнув мiзинець лiво┐ руки. - По-друге, цар московський ма║ сплатити менi заборговану за три роки казну, як це було встановлено договорами з царем Олексi║м, i справно присилати ┐┐ у майбутньому по старих розписах... I трет║: установити перемир'я на двадцять лiт... Якщо уруськi посли згоднi на це, то ми можемо пiдписати договiр дуже швидко. Навiть завтра. Микита Зотов щось пробурчав нерозбiрливе, засовався на шовковому мiндерi. Але Тяпкiн застережливо пiдняв вказiвний палець лiво┐ руки, даючи знак дяковi, щоб мовчав, а сам сказав: - Ми обмiрку║мо, великий хане, тво┐ думки... Але нам ще хотiлося б знати, як Крим тлумачить слова "вiд Ки║ва до володiнь запорозьких козакiв". Чи це означа║, що Ки┐в i Запорожжя мають вiдiйти до Порти й Криму, чи залишаться в складi Московсько┐ держави? Нам не ясно також, що буде з правим берегом i Брацлавщиною та Подiллям, де зараз гетьману║ Юрiй Хмельницький. Цар московський сто┐ть на тому, що Стамбул i Бахчисарай не повиннi допомагати козакам цього гетьмана... Далi. Нас турбу║ доля наших полонених, що знаходяться в Криму. Зокрема доля боярина Василя Шереметьева, котрий потрапив у полон пiд Чудновом до гетьмана польського Станiслава Потоцького, а той за двадцять тисяч злотих продав його кримському хановi... А також доля князя Андрiя, сина во║води Григорiя Ромодановського, та iнших руських людей. Ми могли б ┐х обмiняти на татар i туркiв що знаходяться у нас в полонi... - Пан посол наговорив стiльки, що ми змушенi будемо думати цiлий тиждень, - усмiхнувся хан. - Але вже сьогоднi можу сказати, що за боярина Шеремет-бея треба заплатити шiстдесят тисяч срiбних карбованцiв. Якщо врахувати двадцять тисяч злотих виплачених за нього Потоцькому, та утримання протягом двадцяти рокiв у полонi, то це зовсiм не дорого... Ромодан-паша хай теж готу║ добрий капшук грошей за сина... Про всi iншi умови я зможу сказати при наступнiй нашiй зустрiчi... Хан пiдвiвся. Це був знак, що переговори закiнчилися. Посли теж встали i, вклонившись, вийшли з шатра. 5 Наступнi мiсяцi тривали безперервнi торги. Поволi були узгодженi всi питання, крiм двох - про кордон i Запорожжя. Було домовлено укласти перемир'я на двадцять рокiв. Московськi посли пiдтверджували давнi договори про виплату хановi щорiчно┐ казни за те, щоб кримчаки не нападали на окра┐ннi землi Московсько┐ держави. I хан, i султан зобов'язалися не допомагати козакам. Це означало, що Порта, по сутi, вiдмовлялася вiд зазiхань на укра┐нськi землi, якi лежали на захiд вiд Днiпра, i вiд дiйово┐ пiдтримки Юрiю Хмельницькому. Не викликало опору з боку Туреччини й Криму i питання про Ки┐в. Мюрад-Гiрей швидко погодився, що Ки┐в з монастирями й городами, мiстечками й селами переда║ться московському государю. Пiсля довгих суперечок обидвi сторони врештi дiйшли згоди i про обмiн полоненими. Жорстокi суперечки зайшли з приводу статусу Запорожжя, i особливо з приводу кордону. Московське посольство, керуючись Переяславськими статтями та статтями пiзнiших рокiв, якi регулювали вза║мини Укра┐ни й Росi┐, а також фактичним станом речей, - а стан був такий, що Сiч Запорозька ще 1654 року разом з усiм народом укра┐нським возз'║дналася з Росi║ю i становила частину Росiйсько┐ держави, - домагалося, щоб Крим i Порта визнали при║днання Запорожжя до Москви. Хан люто опирався i, посилаючись на категоричний наказ султана, й слухати не хотiв про це. Тяпкiн, Зотов i всi члени посольства прекрасно розумiли, чому опира║ться хан. Вiн боявся навiть подумати, що пiвденнi кордони Москви наблизяться майже до самого Перекопу, а тим бiльше - визнати такий стан речей. Вiн, звичайно, волiв краще мати сусiдом неспокiйне, войовниче, але не таке вже сильне Запорожжя, нiж могутню Росiйську державу. Врештi Тяпкiн, зважаючи на те, що Запорожжя фактично визна║ владу царя, вирiшив не наполягати на сво║му i просто зняти це питання з переговорiв з тим, щоб порушити його потiм у Стамбулi, пiд час одержання "затверджено┐ грамоти" вiд султана. I султан, i хан вимагали, щоб кордоном був Днiпро, а Правобережжя залишалося нiчи║ю землею. Тяпкiн не погоджувався. На кiнець грудня переговори зайшли в тупик. Жодна iз сторiн не поступалася. 6 Охорону посольського стану несли сеймени Газi-бея. Вони ж доставляли з Ак-Мечетi паливо, продовольство та фураж. Сам бей майже кожного дня навiдувався на Альму, цiкавився, як живуть посли, чи не потребують чого, жартував i навiть намагався зав'язати дружнi стосунки iз Тяпкiним та Зотовим. Однак всi розумiли що це хитрий ханський вивiдач, i Зотов зразу вiдшив його, а Тяпкiн тримався насторожено. Тiльки Арсен Звенигора, за наказом Тяпкiна, не цурався бе║во┐ дружби i, хоча язика при ньому не розпускав, не втрачав нагоди зав'язати розмову. Про сутичку Арсена й Романа з бе║м не знав нiхто. Так вони домовилися ще тодi, коли бей вивiв ┐х iз льоху i допровадив на вежу. Бей не хотiв, щоб про це дiзналися в Бахчисара┐, а Звенигора й Во┐нов вважали, що не варто даремно турбувати послiв, якi й без того мали чимало клопоту. До того ж вони почувалися винними, бо розумiли, що наражали все посольство на небезпеку. В кiнцi грудня, коли пiсля особливо бурхливих торгiв з ханом Василь Тяпкiн, вкрай змучений i не знаючи, що далi робити, мовчки лежав на тахтi, вкрившись кожухом, а Микита Зотов з Раковичем писали бiля змайстрованого запорожцями стола, бо татари обставили посольський дiм по-сво║му, без високих, узвича║них в Росi┐ i на Укра┐нi меблiв, прибув Газi-бей. - Салям! - привiтався вiн, скидаючи з голено┐ голови лисячий малахай i струшуючи з нього на глиняну долiвку снiг. - Будь здоров, бею, - вiдповiв за всiх Арсен. - Сiдай, гостем будеш! - Дякую. Але не гостювати я при┐хав, а вас запрошувати до себе в гостi... Вiрнiше - на полювання... По┐демо на Яйлу лисиць пострiля║мо. - Я хворий, почуваю себе зле, - сказав з-пiд кожуха Тяпкiн. - А у нас, як бачиш, шановний бею, турбот невпрогорт, - сухо кинув вiд столу Микита Зотов. По темному обличчю Газi-бея промайнула тiнь. - А я думав, що уруськi посли захочуть розважитися. I Ванда-ханум сподiва║ться... Бо це вона, згадавши шляхетськi ви┐зди на зимовi полювання в Ляхистанi, тягне мене на Яйлу. Нашим жiнкам-татаркам таке навiть i на думку не могло б спасти, бо не жiноче це дiло. Але ж маю жiнку-гяурку, мушу iнодi задовольняти ┐┐ бажання... Щоб не так сумувала за батькiвщиною... - А дуже суму║? - спитав Тяпкiн, вiдгортаючи кожуха. - Ще б пак! Тiльки й мови про свiй Ляхистан!.. - Коли б не хвороба, я iз задоволенням прийняв би тво║ запрошення, бею. Але, гадаю, нашi молодi друзi не вiдмовляться поскакати на конях по заснiжених горбах Яйли за звiриною i трохи розважитися. - Яз радiстю приймаю запрошення, - сказав Арсен. - Я теж, - пiдвiвся Роман. Бей зрадiв. - От i добре. Тодi я накажу сво┐м людям осiдлати ваших коней. Вiн вийшов. - Дивiться, хлопцi, не накидайте оком на польку, а то бей вуха вiдрiже! - усмiхнувся Ракович. - Татарин у цьому дiлi жарту не розумi║! - Якось обiйдеться, - сяйнув голубими очима Роман, натягаючи на голову шапку. На Яйлу невеликий мисливський загiн прибув опiвднi. Ванда, яка з Ак-Мечетi ┐хала в межирiччя Альми й Салгiру без чоловiка, у супроводi його сейменiв, уже ждала ┐х в умовленому мiсцi. Вона сидiла на великому сiрому каменi, що здiймався над горбкуватою, злегка заснiженою рiвниною, порослою подекуди кущами дроку, .глоду та грабини i густо всiяною сухою травою i бур'янами. Була в чоловiчому одязi: розшитому барвистою заполоччю кожушку на кшталт гуральських, в шальварах i теплих, на хутрi, чобiтках. На головi мала, як i чоловiк, лисячий малахай iз червоною окантовкою, з-пiд якого вибивалися пасма густого бiлявого волосся. - Вiтаю, панi, - сплигнувши з коня i цiлуючи руку Вандi, сказав Звенигора по-польськи. - Я радий вас бачити знову. - Я теж, пане... Тут нечасто можна чути рiдну мову. Правда, не далi як позавчора через Ак-Мечеть про┐жджали до Кафи польськi купцi, але вони поспiшали, i я тiльки один вечiр могла тiшитися при║мною бесiдою з земляками iз Кракова. Залунав рiжок, i всi почали лагодитися до полювання. Бей послав загiнчих iз собаками, щоб заганяли звiрину, сеймени виймали з сагайдакiв луки, Ванда скочила на гнiдого коня, ┐й подали легкий лук i два пiстолi. Козакам теж дали луки й стрiли. пхали поволi лавою, на такiй вiдстанi, щоб можна було дiстати дичину стрiлою або кулею з пiстоля. Арсен жадiбно вдивлявся у безкраю далечiнь. Слiпуче сонце мiрiадами iскринок вiдбивалося на чистому бiлому снiгу, а в холодному голубому небi ширяли орли. Здалеку, iз-за яру, порослого чагарником, долинули крики загiнчих, звуки рiжкiв i гавкiт собак. Газi-бей пiдняв руку. - Увага! Пильнуйте! Сеймени обступили яр пiвколом, зняли луки й наклали на них стрiли. Крики загiнчих i гавкiт собак наближалися. I раптом з чагарникiв, метляючи довгим рудим хвостом, вискочила лисиця. За нею - друга, третя... Наляканi собаками, вони мчали наослiп, прямо на вершникiв. Забринiли тятиви лукiв, просвистiли оперенi бiлими гусячими перами стрiли. Двi лисицi заборсалися в снiгу, третя, мов вихор, збиваючи за собою бiлу куряву, прошмигнула мiж вершникiв i побiгла видолинком до рiдного чагаря, що темнiв у неглибокому яру. Звенигора I Ванда повернули коней i помчали слiдом за нею. - Стрiляй, пане Арсене! Стрiляй! - гукнула Ванда, коли лисиця перед тим, як шугнути в чарагi, на мить зупинилась i оглянулася на переслiдувачiв. Арсен, не зупиняючи коня, наклав стрiлу, натягнув тугу тятиву. Але чи то вiд швидко┐ ┐зди, чи з незвички схибив. Стрiла влучила в кущi глоду. Лисиця зникла в яру. - Шкода! - вигукнула з досадою Ванда. - Втекла... А яке розкiшне хутро! Як золото! - Не шкодуйте, панi, - втiшив ┐┐ Арсен. - Тут, видно, тако┐ дичини багато... Двох уже вполювали. А це ж тiльки перший захiд. Обiцяю вам вполювати лиса! - Наперед дякую, пане. Вони повернули назад. Конi йшли поруч. - Якi вiстi з Речi Посполито┐ принесли вам за┐жджi купцi, панi? - спитав Арсен. - Уже чотири мiсяцi як ми в Криму, вiдрiзанi вiд усього свiту... Вандинi очi посмутнiли. - Як вони по┐хали, я проплакала всю нiч. Так було тяжко на серцi... - Чому ж то? - Не побачу я бiльше вiтчизни сво║!... Король Ян Собеський жде нападу султана i хана. - Звiдки це панi вiдомо? - з цiкавiстю спитав Арсен, пильно вглядаючись в гарненьке, розрум'янiле личко жiнки. - Вiд тих же подорожнiх. Кажуть, проти туркiв виступа║ Австрiя, Венецiя i папа... Вони втягують у свою коалiцiю i Рiч Посполиту. А в Польщi - розбрат мiж магнатами. Король Собеський не зна║, де взяти грошей, щоб спорядити вiйсько для оборони. Якщо турки й татари вдарять спочатку на Польщу, буде лихо. Нiхто ┐й не прийде на помiч... - Це так казали купцi? - Нi, я сама так думаю. - Панi говорила про це бе║вi?.. Пробачте, чоловiковi? - Нi. А для чого? - здивувалася Ванда. - Я ж полька! Хiба я хочу лиха сво┐й вiтчизнi? - Панi мудро зробила, - похвалив ┐┐ Арсен, у душi визнаючи, що жiнка i справдi розумна i вiн анiскiльки не перебiльшив, хвалячи ┐┐. Вони пiд'┐хали до гурту. Полювання тривало ще годин зо двi чи три. Арсеновi пощастило вполювати лиса, i вiн подарував його Вандi, думаючи при цьому, що всiх лисиць Яйли було б замало, щоб вiддячити цiй жiнцi i за те, що врятувала його з Романом, i за те, що переказала нинi такi важливi вiстi. 7 Коли Арсен закiнчив свою розповiдь, Тяпкiн скинув на пiдлогу кожуха, з-пiд якого хотiв було не вилазити цiлий день i цiлу нiч, i швидко заходив по кiмнатi. - Козаче, ти розумi║ш, що ти принiс? - раптом спинився вiн перед Арсеном i сам же вiдповiв:- Нi, ти не розумi║ш! - Якщо я не розумiю, то хай пан посол пояснить, - усмiхнувся самими очима Арсен, а сам подумав, що коли б вiн не розумiв значення вiстей, почутих од Ванди, то, напевне, пропустив би ┐х повз вуха i не переповiдав би тут, у посольському станi. Дяк Зотов витягнув тонку зморшкувату шию, почухав п'ятiрнею бороду, втупився у Тяпкiна. - Що ти хочеш сказати, Василю? - Те, що ми можемо зi спокiйною совiстю уже завтра пiдписати договiр про перемир'я. От що! - Як тебе розумiти? Хiба те, що Австрiя i Ян Собеський ждуть нападу Туреччини, якимось чином може вплинути на нашi тут дi┐? - Безперечно! - Як саме? Тяпкiн потер руки, хитро примружився. - Давайте подума║мо... Чи нам вигiдно, щоб наш вчорашнiй супротивник завтра вв'язався у велику i, мабуть, затяжну вiйну? - Безперечно, - вiдповiв дяк. - Отже, ми матимемо кiлькарiчну передишку, а це те, що нам потрiбно. Пiсля безперервних во║н з Польщею, Туреччиною i Кри мом казна наша спорожнiла, народ стомився, а вся Укра┐на розорена дотла, - мiркував уголос Тяпкiн. - Ми повиннi пiдписати перемир'я, щоб дати нашiй кра┐нi передишку, а туркам розв'язати руки на заход! Щоб наша непоступливiсть не змусила хана й султана шукати примирення з Вiднем i Варшавою i не привела до третього турецького походу на Укра┐ну. - Ти мiрку║ш правильно, пане посол, - вставив сво║ слово розважливий Ракович. - Звичайно, шкода вiддавати туркам i татарам шмат нашо┐ землi мiж Iнгулом, Тясмином i Днiпром. Але зараз та земля - пустеля... Нi турки, нi татари ┐┐, звичайно, не заселять. Заселимо ┐┐ ми! А мине кiлька чи кiльканадцять рокiв - i вона повернеться в лоно матерi-вiтчизни. Тiльки тепер Арсен збагнув усю важливiсть вiстей, з якими повернувся з полювання. Звичайно, вiн зразу, ще там, на Яйлi, зрозумiв, що польськi купцi привезли дуже важливi новини, але щоб вони так вплинули на хiд мирних переговорiв i ┐хню долю, бо прискорювали ┐хн║ повернення на батькiвщину, а отже, й майбутню по┐здку в Буджак, на розшуки Златки i Стехи, - цього вiн до останньо┐ митi не усвiдомлював. - Але ж це добре! - вигукнув вiн. - Якщо ми завтра пiдпишемо договiр, то пiслязавтра вирушимо додому. Так уже остогидло сидiти тут, на цiй безводнiй Альмi! - Не поспiшай, друже, - остудив запал козака Тяпкiн. - Завтра ми ще нiчого не пiдпишемо, на це теж потрiбен час. Хоча б кiлька днiв... А повертатися додому зможемо тiльки тодi, коли дозволить хан, а дозволить вiн, мабуть, не ранiше, як одержить на це згоду Стамбула... - Ох, чорт! - не стримався Арсен. - То це буде хтозна-коли! - А ти ж думав!.. 8 З сiчня 1681 року в ханський стан поблизу Бахчисарая з'┐халися найбiльшi вельможi Криму. На пагорбi, де стояло золочене шатро Мюрад-Гiрея, виросло цiле шатрове мiстечко. В долинi, бiля конов'язi, iржали конi, сновигали в заяложених кожухах i овечих шапках наймити. Повсюди горiли багаття, над якими в закiптю-жених казанах варилася баранина. Опiвднi з Альми, з посольського стану, прибуло московське посольство. Стольник Василь Тяпкiн, у новому каптанi i чорнiй соболинiй шапцi, з пiдстриженою бородою, не до┐жджаючи до ханського шатра, зупинив коня, статечно, не поспiшаючи, злiз i поволi пiшов протоптаною у неглибокому снiгу дорiжкою нагору. За ним дибав цибатий худий дяк Микита Зотов. Ракович, Звенигора i Во┐нов iшли позаду. Навколо ханового шатра юрмилася кримська знать. Всi мовчки дивилися на урусiв, якi з високо пiднятими головами простували мимо них. Бiля входу в шатро дорогу послам переступив Газi-бей. Приклавши праву руку до грудей, вiн вклонився i сказав: - Великий хан Мюрад-Гiрей чека║ на вас, посли! Два нукери вiдкрили важкий полог, i посли вступили в шатро. За ними почали входити - по старшинству - емiри, аяни, мурзи. Мюрад-Гiрей сидiв у глибинi шатра i у вiдповiдь на поклони послiв i кримсько┐ знатi мовчки кивав головою. За хвилину настала повна тиша. Мюрад-Гiрей обвiв поглядом напруженi обличчя присутнiх, склав перед собою молитовне руки. - Волею аллаха, волею намiсника бога на землi, володаря трьох суходолiв, султана Магомета Четвертого, сповiща║мо всiм, що сьогоднi ми пiдпишемо, дiйшовши про те згоди, договiр про перемир'я мiж Османською iмперi║ю та Кримським ханством, з одного боку, i царем московським, з другого. Чи готовi урусь-кi посли поставити сво┐ пiдписи на грамотi? - Готовi, - голосно проказав Тяпкiн, злегка вклоняючись. - Тодi - волею аллаха - почнемо... Кадi, читай! Наперед виступив старий сухий татарин у великому бiлому тюрбанi, в чорному балахонi з широкими рукавами, став злiва вiд хана, розгорнув сувiй пергаменту. Вiдкашлявшись, почав читати. Ракович тихо перекладав. Тяпкiн i Зотов, хоча знали кожну статтю договору напам'ять, уважно слухали. За договором, що згодом увiйде в iсторiю пiд назвою Бахчисарайського, мiж Росi║ю i Туреччиною та Кримом укладалося перемир'я на двадцять рокiв. Кордоном мiж державами вiд Трипiлля пiд Ки║вом до володiнь запорозьких козакiв ставала рiка Днiпро. Московський государ зобов'язувався дати казну ханськiй величностi за минулi три роки, а потiм присилати кожен рiк по старих розписах. Нi хан, нi султан не будуть допомагати козакам Юрiя Хмельницького. Ки┐в з монастирями й городами, мiстечками й селами - Васильковом, Стайками, Трипiллям, Радомишлем та iншими - переда║ться московському государю. Кадi, закiнчивши читати, поклав грамоту на вузький довгий столик, що стояв посеред шатра, i поряд розклав грамоту на росiйськiй мовi. Першими поставили свiй пiдпис хан i калга. Потiм пiдiйшли стольник Тяпкiн i дяк Зотов. Перехрестилися. Розбризкуючи чорнило, пiдписалися. - От i кiнець вiйнi, - сказав дяк Зотов, вiдходячи вiд столу. - Тепер, друзi, додому!.. Ми сво║ зробили! Арсен Звенигора пильно вдивлявся в суворi обличчя татарських вельмож, в непроникно-хитрi очi хана i, нiби вiдповiдаючи на слова Зотова, подумав: "Чи то ж кiнець? Нi хан, нi султан не захотiли укласти миру... А перемир'я... Чи не ма║ це означати, що як тiльки Порта розправиться з противниками на заходi, вона зразу ж поверне знову сво┐ орди на пiвнiч, на Укра┐ну?.." 9 Тiльки через два мiсяцi пiсля пiдписання перемир'я Мюрад-Гiрей дав дозвiл московському посольству на вiд'┐зд. 4 березня, опiвднi, хан з калгою, беями й мурзами прибув у свiй стан на полi поблизу Бахчисарая. Сюди були прикликанi росiйськi посли. Тяпкiн хотiв заявити рiшучий протест, що ┐х затримують то з огляду на те, що, мовляв, хановi при║мно пригостити послiв Московсько┐ держави, то через те, що зiпсувалася погода, степи замело снiгом i вирушати в далеку дорогу небезпечно, то через якiсь iншi несерйознi причини, хоча всiм було ясно, що хан послав у Стамбул остаточно погодженi й пiдписанi статтi про перемир'я i жде вiдповiдi. Але не встиг стольник Тяпкiн вклонитися й мовити слово, як Мюрад-Гiрей пiдвiвся зi свого шовкового мiндера, вийшов на середину шатра, де зупинилося посольство, i за гяурським звича║м, потиснув усiм руки. - Волею аллаха, ми спiльно зробили добре дiло, вигiдне для обох держав, - промовив вiн урочисто. - Сьогоднi ви можете вирушити на батькiвщину... На знак мо║┐ щиро┐ поваги до послiв мого брата, великого государя Московського, я вручаю вам подарунки - найкращих аргамакiв з мо┐х табунiв. Iз сiдлами i чапраками... Дарую вам не шаблю, не зброю, що ║ знаком вiйни, а верхових об'┐жджених скакунiв - на знак миру i доброго сусiдства! Ханськi вельможi закивали головами, зацмокали язиками. Пiд високою шовковою банею шатра прошелестiло загальне схвалення. Тяпкiн, не виказуючи здивування i того, що вiн при║мно вражений, подякував i потиснув ханську руку. Правду кажучи, на таке вiн не сподiвався, бо кримськi хани здавна з чужоземними послами поводилися зверхньо, як iз сво┐ми пiдлеглими. Таку поведiнку хана, отже, можна було пояснити тiльки тим, що зроблена ним справа прийшлася до вподоби Портi. - Спасибi, вельможний хане, за щедрий подарунок. Я i мо┐ товаришi дуже задоволенi. Особливо ми задоволенi тим, що мiж нашими кра┐нами встановлю║ться перемир'я. Бо, як казали древнi, краще поганий мир, нiж гарна вiйна. Тож будемо сподiватися, що ваша милiсть дотримуватиметься укладених нами статей, а пiдлеглi ханськiй владi орди сво┐ми нападами не чинитимуть кривд нашому населенню i не даватимуть приводу для вза║мно┐ ворожнечi. - У всьому воля аллаха! - схилив голову Мюрад-Гiрей, i важко було зрозумiти: схвалю║ вiн слова Тяпкiна чи суперечить йому. Того ж дня московське посольство, супроводжуване Газi-бе║м i його сейменами, ви┐хало з ханського стану в напрямку Перекопа. Всi були в гарному настро┐. Цьому сприяло, крiм щасливо виконаного царського доручення, ще й те, що наступила рання весна. Снiг розтанув. Над Кримським степом вiяли теплi вiтри, дзвенiли жайворонки. З голубо┐ високостi пригрiвало ласкаве весняне сонце. Арсеновi й Романовi нетерпеливилося, ┐м хотiлося якнайшвидше добратися додому, на Сiч, а звiдти - в Буджак, де в неволi знемага║ Златка. Вiд не┐ сподiвалися щось дiзнатися i про Стеху... Тому й пiдганяли коней, що застоялися за зиму. Степ лежав перед ними плоский i безмежний. I дорога, ледь помiтна серед сухих торiшнiх бур'янiв, тонула в синiй далечинi, i здавалося - не буде ┐й нi кiнця нi краю... ВАРВАРА-ХАНУМ 1 - Нене! - Чоро┐ Сину мiй! Повернувся!.. А змарнiв як! Красива бiлолиця жiнка легко, мов дiвчина, метнулася назустрiч юнаковi, котрий несподiвано з'явився на порозi, i притисла його чорняву голову до сво┐х грудей. Потiм заглянула йому в очi, поцiлувала в обидвi щоки i тiльки пiсля того повела в глибину велико┐, розкiшно прибрано┐ кiмнати i посадила на засланiй барвистим килимом отоманцi. Худа чорна служниця-татарка внесла на широкiй дерев'янiй тацi ┐жу i миску з водою. Чора сполоснув руки, сiв на мiндер поряд з матiр'ю, узяв шмат смажено┐ з перцем баранини i запустив у не┐ сво┐ молодi зуби... Мати дивилася на сина з любов'ю i нiжно гладила його тверде гостре колiно. Коли вiн закiнчив ┐сти i запив ┐жу шербетом, вона спитала: - А де ж батько? Вiн також повернувся? Адже не був дома вже майже пiвроку! Чора враз почервонiв i опустив голову. Мати помiтила несподiвану перемiну, що сталася з хлопцем, пiдняла пальцями його пiдборiддя, заглянула в очi. - Чоро, ви, часом, не посварилися? - Так, - тихо вiдповiв хлопець i вiдвiв погляд. - З-за чого? Чора похнюпився i з зусиллям вимовив: - Не з-за чого, а з-за кого... З-за полонянки. - З-за полонянки? Це з-за тi║┐, що ти привiз iз Немирова? - Так. - Чого ж ви посварилися? Чора раптом припав щокою до материного плеча. - Нене, ти ж зна║ш, що я покохав ту дiвчину... - Я знала це, - спокiйно вiдповiла мати. - Але думала, що в тебе не дiйде до шлюбу... Ти ще молодий. А до того ж та полонянка, зда║ться, не приховувала, що кохала якогось козака i збиралася вийти за нього замiж... - Так, вона казала це... - От бачиш! - Але це нiчого не значить! - вигукнув хлопець з вiдча║м. - Вона з ним нiколи вже не зустрiнеться... То наша полонянка! Мати сумно подивилася на сина i теплою долонею провела по його шорсткому чорному чубовi. - А що ж тобi сказав батько? Чора здригнувся. - Батько! Батько! - розхвилювався хлопець. - На Ки┐в ми з ним iшли рiзними шляхами: я з дому, а вiн - з Немирова... Зустрiлися на Росi, i на радощах я попросив у нього дозволу одружитися зi Стехою... - Ну? Чора похилив ще нижче голову i ледь чутно прошепотiв: - Менi соромно тобi казати, нене... Мати закусила губу. Раптовий здогад вiдiгнав вiд серця кров. Щоки ┐┐ зблiдли. Гiркий клубок, що пiдступив до горла, перехопив подих. Вона враз зрозумiла все. - Вiн вiдмовив тобi, Чоро? - Так. - I налаяв тебе? - Так. - Що ж вiн казав - що сам одружиться з тi║ю полонянкою? - Так, нене... Пробач, що я розповiв тобi про це... На якийсь час у кiмнатi запала мовчанка. Потiм жiнка гордо випросталася, стиснула кулаки i вже сво┐м звичайним, врiвноваженим голосом спитала: - Де ж вiн зараз? Чи, може, знов по┐хав до Немирова? - Нi, вiн тут... Скоро прийде... Ми повернулися не з порожнiми руками, i вiн зараз дiлить здобич - ясир та гурти скоту, бо во┐ни вимагають негайно сво║┐ частки... А наш ясир я вже доправив додому, бо ще в дорозi батько вiдiбрав i вiдокремив те, що належить нам... Ти ж зна║ш, як це робиться. - Боже мiй! Знаю, знаю... Хiба я можу забути, як i мене одного лiтнього дня притягли сюди, на береги Днiстра, i, мов худобину, обмацували хижi очi чужинцiв... Коли все це скiнчиться! Кожного разу мо║ серце облива║ться кров'ю... - з болем промовила мати. Чора обняв й. - Нене, заспокойся, дорога! Не треба спогадiв. Адже я люблю тебе, i сестри люблять... Люблю над усе на свiтi! Бо ти ж така гарна, лагiдна i мудра, нене рiдненька! Жiнка помовчала. Але поволi нахмурене чоло почало прояснюватися, а в голубих очах засвiтилися ласкавi вогники. - Дякую тобi, синку... Ти добрий у мене. Ну, розповiдай, де ж ви побували? - На цей раз - у самому Ки║вi, нене. Пошарпали примiськi села, ввiрвалися в мiсто... О аллах, яке то пишне i велике мiсто! Наш Аккерман в порiвняннi з ним зда║ться тепер менi таким мiзерним i брудним. Коли б не фортеця та не будинки мiсцевих мурз, то цi безладно розкиданi глинянi халупи соромно було б називати нашою столицею! - I це говориш ти - син мурзи? - здивувалася мати. - Нене, ти ж сама навчала мене говорити правду! - Але не зневажати свою батькiвщину i свiй народ, навiть який би вiн бiдний, затурканий i жорстокий не був... - Дякую, нене, за науку. - Я хотiла б побачити ясир, Чоро... I ту... дiвчину... Проведи мене! Вони вийшли з будинку, що потопав у зеленi саду i виноградникiв. З днiстровського лиману тягнуло прохолодою i запахом риби та водоростей. Яскраве пiвденне сонце щедро поливало землю пекучим промiнням... Перейшовши широке подвiр'я, де вешталися бiля служб невiльники i татари-батраки, опинилися в далекому закутку садиби, обнесеному високим муром з нiздрюватого черепашника. Тут, у похмурих, низьких примiщеннях, що прилiпилися до муру, мешкали невiльники. - Ось вони, - сказав Чора, показавши рукою на гурт бранцiв i бранок, що, стомлено похнюпивши голови, сидiли в тiнi пiд стiною. Назустрiч господинi кинувся пiдстаркуватий, але ще мiцний татарин-наглядач. - Салям, Варвара-ханум, - вклонився вiн майже до землi. - Прийшла поглянути на ясир?.. О, чудовий! Дуже добрий ясир, ханум! Будеш задоволена, ханум! Хай аллах продовжить тво┐ золотi лiта! - Я хочу спочатку побачити дiвчину по iменi Стеха, Селiме, - скривилася жiнка. - Покажи менi ┐┐. - Вона тут, ханум. - Наглядач показав на вузенькi дверi. - ┐┐ годують краще i не женуть на роботу. Так повелiв молодий мурза, хай будуть благословеннi його днi... Але бережу ┐┐ якнайпильнiше, ханум, - дорога пташка! - Вiн вiдiмкнув дверi, гукнув:- Стехо, виходь! Тебе хоче бачити господиня, Варвара-ханум. Почулося шурхотiння - i з дверей вийшла Стеха. Не вклоняючись, мовчки стала i пильно подивилась на Чору i красиву жiнку з важкою русявою косою. Незважаючи на тугу, що свiтилася в ┐┐ очах, вона була свiжа i гарна, як щойно розквiтла пiвонiя. Молодiсть брала сво║. - Як тебе звати, дiвчино? - спитала збентежена ┐┐ красою Варвара. Стеха мовчала. - Тут тобi добре? Нiхто не зобиджа║? Дiвчина i на цей раз не вiдповiла. Тiльки по тому, як здригнулося ┐┐ пiдборiддя i потемнiли очi. Варвара зрозумiла, що не доб'║ться вiд не┐ жодного слова. Чора теж мовчав, але мати помiтила, якими закоханими очима дивився вiн на красиву полонянку. I в ┐┐ грудях разом iз гiрким щемом за власною молодiстю, що поволi вiдходила вiд не┐, раптом почала зростати гордiсть за сина, дорослого, змужнiлого, обвiяного i обсмаленого пекучими степовими вiтрами, i тривога за його майбутн║ щастя. Де воно? Невже в цiй дiвчинi?.. Вона окинула бистрим поглядом ┐┐ гарно скро║ну постать, привабливе обличчя, тугий жмут русявого волосся, i в другому закутку серця заклубочилися суперечливi почуття - жалю до полонянки, материнсько┐ любовi, як до можливо┐ майбутньо┐ дружини сина, i гостро┐ ненавистi, як до молодо┐ красиво┐ суперницi. - Ну, чому ж ти не хочеш вiдповiдати мо┐й матерi, Стехо? - спитав Чора. Дiвчина повернулася до нього, але вiдповiсти не встигла. В цю мить з гурту невiльникiв прудко вискочив невеличкий худенький чоловiчок з перев'язаною рукою i вигукнув: - Стехо! Це ти, Стехо? Дiвчина здригнулася, зблiдла - i раптом з криком метнулася йому назустрiч. - Дядьку Iванику! - Вона впала чоловiковi на груди, заридала. - I ви тут! I ви в неволii.. А де ж Арсен? Серед невiльникiв пройшов гомiн. Варвара i Чора мовчки дивилися на таку несподiвану для них зустрiч. Iваник здоровою рукою погладив Стеху по косах. - Бiдненька!.. Арсен розшуку║ тебе, дiвчино, зна║ш-ма║ш. У Немировi все перевернули - не знайшли. По┐хав теперечки у Крим, бо гадав, що тебе i Златку туди завiз людолов-салтан... - О боже! Я тут... А Златка... Не знаю, де вона... - Ну, ти не тужи - вiн знайде вас! Ось тобi хрест! - Iваник справдi перехрестився, вiд щирого серця бажаючи втiшити дiвчину. - Хоч би довелося йому весь свiт обнишпорити - знайде! Ось хай скаже Кузьма, вiн добре зна║ твого брата... Рожков привiтався, з жалем глянув на Арсенову сестру. - Не журися, дiвонько! Iваник правду каже: Арсен розшука║ тебе - i визволить або викупить. Навколо них стовпилися невiльники. Чуже горе на якийсь час заслонило ┐хн║ власне - i посипалися поради та втiшання. Та скоро люди замовкли i, згадавши про сво║ рабське становище, обернулися до господинi. - Добрий день, люди добрi! Добрий день, земляки i землячки! - привiталася Варвара-ханум. - Добрий день, ласкава панi, - буркнув хтось тихо з гурту. Невiльники похмуро розглядали красиву жiнку в розкiшному шовковому одязi i вишитих бiсером чириках. Хто вона, що так гарно говорить по-┐хньому? А Варвара-ханум мовчки дивилася на бранцiв, i на ┐┐ очах блищали сльози. Скiльки разiв зустрiчала вона таких нещасних з того часу, як сама потрапила сюди! Скiльки тисяч пройшло перед нею, а звикнути до такого жорстокого видовища не змогла! - Боже мiй, чи ще хоч трохи залишилося людей на Укра┐нi, чи там уже один голий дикий степ? - промовила нiби сама до себе. - Коли ж скiнчиться це лихолiття? Коли наша дорога вiтчизна перестане кров'ю стiкати, болем кричати, у нестерпнiй неволi конати? Всi мовчали, враженi словами цi║┐ незнайомо┐ жiнки. Наперед виступив Кузьма Рожков. - Про це варто б вам, ханум, запитати не в нас, а в яли агаси ' та мурзи Кучука... Це вони найчастiше нападають зi сво║ю ордою на Правобережжя! Це вони разом з кримчаками та яничарами так плюндрують той край, що там справдi скоро не лишиться жодно┐ душi... Тож не в нас мали б питати, ханум, а в свого чоловiка, кривавого людолова! - Рабе! - вигукнув вражений Чора i схопився за шаблю. - Як смi║ш так говорити? Але мати притримала його руку. - Облиш, Чоро! Цей смiливець правду каже, - i пiдвела очi на стрiльця. - Як тебе звати, чоловiче? - Кузьмою Рожковим, ханум. - Кузьма Рожков... Спасибi тобi за вiдвертiсть... Ти смiлива людина. - А ми всi тут смiливими стали, - буркнув Iваник, - бо втрачати нам, крiм життя, нiчого. А таке рабське життя нiчого не варте, ханум, зна║ш-ма║ш... - Не звiть мене так, - тихо промовила жiнка. - Яка я ханум? Я така ж полонянка, як i ви. - Така, та не така! - знову буркнув Iваник. - Доля i для невiльникiв - а особливо для невiльниць - склада║ться по-рiзному... - Звiдки ж сама? Не землячка, часом? - спитав Iваник. - З Борзни, коли чували. - З Борзни? Звичайно, чув... Навiть доброго знайомого мав звiдти... Щирий друг ось ┐┐ брата. - Iваник кивнув на Стеху. Очi Варвари-ханум спалахнули. - Знайомого? Якщо вiн мого вiку або старший, то я його напевно знаю... Хто ж це? Як його звати? - Семен Палiй... - Не чула. - Звичайно, не чула, зна║ш-ма║ш... Бо вiн тiльки недавно став прозиватися Палi║м. А ранiш, поки не пiшов на Сiч та не вступив до низового товариства, звався Семеном Гурком. - Що?!. - Варвара-ханум враз сполотнiла i схопилася за серце. - Як ти сказав, чоловiче? Семен Гурко?.. - Так, Семен Гурко. - Боже! У не┐ затремтiли ноги. Вона замалим не впала. Чора пiдтримав ┐┐. - Непе, що з тобою? - Семен... Братик мiй дорогий! - прошепотiла жiнка. - Отже, живий вiн, живий... А я гадала, що з мого роду вже нiкого й на свiтi нема, так давно я з дому... Що ж вiн розповiдав? Про кого з наших згадував? Розкажи менi, чоловiче! Всi були враженi несподiваним вiдкриттям i ще тiснiше обступили жiнку-землячку, що вiдтепер ставала ┐хньою господинею, вiд яко┐ залежала не в малiй мiрi ┐хня доля. Iваник i Стеха розповiли все, що знали про ┐┐ брата, про його сiм'ю, змалювали, який вiн зараз на вигляд. Все цiкавило жiнку. А коли Iваник захоплено розповiв про те, як гарно Семен Гурко гра║ на кобзi i спiва║, жiнка вкрай розчулилась i заплакала. - Боже мiй, це, безперечно, вiн! Красень на всю Борзну, музика i спiвак неперевершений... Чи то ж я побачу його коли-небудь? - лебедiла вона крiзь сльози. Врештi так розхвилювалася, що не могла говорити. Чора взяв ┐┐ пiд руку i повiв з двору. Мурза Кучук прибув додому ввечерi. Хоча вiн, згiдно з мусульманськими законами i звичаями, мав чотирьох жiнок, по сутi, його ║диною коханою дружиною довгi роки була Варвара, русокоса, голубоока полонянка, що причарувала серце суворого мурзи. Вона одна жила як повноправна господиня в його просторому домi на березi днiстровського лиману, поблизу аккермансько┐ фортецi. Iнших жiнок вiн давно вiдiслав у далекi степовi улуси доглядати за численними отарами овець i табунами коней. Мiцний, загорiлий на степових вiтрах, з круглою голеною головою, що мiцно сидiла на жилавiй короткiй ши┐, пропахлий пiсля походу кiнським потом i димом кочових вогнищ, вiн швидко ввiйшов до жiночо┐ половини будинку i, побачивши на отоманцi дружину, що схилилася в задумi на подушки, радiсно блиснув бiлими зубами i розкинув руки для обiймiв. - Салям, дорога Варвара-ханум! Та Варвара не кинулась, як бувало ранiше, йому на груди, не почала гаряче цiлувати, ба навiть не пiдвелася з отоманки. Натомiсть холодно глянула на чоловiка i вiдвела очi вбiк. Кучук зупинився. - Люба моя, що трапилося? За майже два десятки рокiв спiльного життя вiн навчився безпомилково вгадувати значення кожного погляду, кожного жесту сво║┐ красиво┐ i дуже сво║вiльно┐ дружини. - Сам зна║ш! - тихо, але значуще вiдповiла Варвара. - Що ти ма║ш на увазi?.. Ще один похiд на твою батькiвщину? Але ж ти вже повинна б звикнути до цього. Вiйна - це мо║ ремесло! Вона приносить менi бiльше прибуткiв, нiж скотарство чи рибальство. - Я вже змирилася з цим... - Тодi ж що? Варвара гордо пiдняла голову, смiливо глянула чоловiковi в очi. - Красуню викрав... Молодо┐ захотiлося!.. Кучук деякий час стояв непорушне, жодним порухом не проявляючи сво┐х почуттiв. Однак поволi обличчя його суворiшало, ставало непроникним, нiби закам'янiлим. - А-а, он ти про що... Ти даремно сердишся, люба. Мала б до цього часу звикнути, що мусульманам аллах дозволив мати не одну, як у гяурiв, а двi i навiть чотири жiнки... Ти ж зна║ш, що торiк Фатьма померла. Отже, я можу взяти собi iншу жiнку. Ну, звичайно, старо┐ я не хочу, я вiддаю перевагу молодим. Я справдi викрав у Немировi одну дiвчину. Та що з того?.. Ти можеш не хвилюватися! Я тебе не розлюбив. Ти i надалi залишишся мо║ю старшою дружиною, матiр'ю нашого любого сина Чори, мого ║диного наслiдника, якого подарував менi аллах, бо всi iншi жiнки плодили менi тiльки дiвчат... Хiба тобi цього замало? Варвара рiзко пiдвелася з отоманки, стала перед чоловiком. Лице ┐┐ пашiло, очi горiли гнiвом. - Якщо ти, мурзо, гада║ш, що я згоджуся на таке життя, то ти жорстоко помиля║шся! Аллах менi свiдок, я так само нiколи не захочу нi з ким роздiляти твого кохання, як риба нiколи добровiльно не захоче розлучатися з водою!.. Назавжди затям собi це! Кучук засмiявся сво┐м хижо-диким смiхом, вiд якого обсипало морозом всiх, хто чув його. Але Варвара не звернула на нього нiяко┐ уваги. Не опускаючи очей, гнiвно дивилася на чоловiка, стиснувши на грудях мiцнi красивi руки. Мурза раптом урвав смiх, пiдiйшов до жiнки майже впритул, обняв за стан i двiчi - швидко й мiцно - поцiлував у губи. - I все ж тобi доведеться змиритися, ханум, з тим, що сталося! Менi подоба║ться та дiвчина, i вона буде мо║ю! - Але ж ┐┐ коха║ Чора! - вигукнула Варвара. - Вiн ще дитин