а, - суворо вiдповiв Кучук. - До того ж вiн - майбутнiй мурза, i йому не личить першу дружину брати з полонянок. Щось у його поглядi було таке, що змусило Варвару стриматися. Вона в'юном вислизнула з його рук i мовчки лягла на м'яку кошму, застелену пухким барвистим килимом. Думала, що вiн ляже поруч, пригорне, як ранiш, припаде до не┐, буде перепрошувати, голубити, цiлувати. Але Кучук круто повернувся i вийшов з кiмнати. Вона не ждала цього. Пiсля пiврiчно┐ розлуки прийти на одну хвилину, сказати, що коха║ iншу, що хоче одружитися з нею, - i зникнути... Образа важкою хвилею ударила ┐й в серце. Нi, вона так легко не здасться! Вона буде боротися - i або переможе, або загине в цiй боротьбi! Сповнена гнiву, образи, жалю, що роздирали ┐й груди. Варвара зцiпила зуби, щоб не розридатися, задерев'янiло лежала на м'якiй постелi i сухими очима дивилася в густi сутiнки, що залягли по кутках. Що робити?.. З вiдчиненого вiкна долинув раптовий шурхiт. Вона пiдхопилася, злякано спитала: - Хто там? У вiкнi показалася голова Чори. - Це я, нене... Я все чув! Хлопець влiз у кiмнату i сiв поряд з матiр'ю. Варвара притягла його до себе, поцiлувала. - Ти пiдслуховував нашу розмову? Але ж... - Я не хотiв, нене... Так трапилося... - Ну, гаразд. Це, може, й краще, що ти все чув. Що ж нам робити? - Не знаю... - розгублено, зовсiм по-дитячому вiдповiв Чора. - А я знаю! - рiшуче сказала мати. - Ми повиннi боротися за наше щастя! - Але як? Варвара помовчала, нiби збиралася з думками. Потiм мiцно стиснула синову руку. - Слухай мене уважно, Чоро... Ти повинен вiдмовитись вiд тi║┐ полонянки. Адже ти зна║ш, що вона тебе не коха║, бо ма║ нареченого... Тож невже ти хочеш мати дружину, яка ненавидiтиме тебе все життя? - Нене! - вигукнув з болем i розпачем Чора. - Тс-с-с! Помовч... До того ж ти не можеш перечити батьковi, вона стане його дружиною. Чора схопився руками за голову, засичав, мов вiд болю. - О аллах! Що ж менi робити? - Я ось що надумала, - сказала мати. - Ти пам'ята║ш тих двох невiльникiв iз Ки║ва? - Ну, звичайно. - Так ось - сю нiч приготу║ш трьох коней, сакви з ┐жею, три ярлики мурзи на вiльний ви┐зд з улусiв, виведеш тих невiльникiв i дiвчину в степ i вiдпустиш... - Нене! - вигукнув вражений Чора. - Тихо, синкуi Так треба... Я знаю, найбiльшу жертву приносиш ти - вiдмовля║шся вiд свого кохання. Але зате вряту║ш матiр, батька, а може, й себе... Бо уяви - як тобi буде, коли Стеха стане батьковою дружиною? Менi страшно подумати, якi муки терзатимуть тво║ серце! I що може трапитися мiж вами... Чора мовчав. Мати, як завжди, була права. Однак вiд усвiдомлення того, що мати права, йому не було легше. Його молоде гаряче серце, з якого сво┐ми руками потрiбно було вирвати болiсно-солодке почуття, лунко, як молотом, стукало в груди i нiяк не хотiло погоджуватися з доводами розуму. А мати говорила далi: - I ще одно, Чоро: я хочу зустрiтися зi сво┐м братом... - Як же це зробити, нене? - Невiльники знають його. I та дiвчина зна║... Хай передадуть йому мо║ прохання i ярлики. Я певна, Семен, тобто твiй дядько Семен, дiзнавшись, що я жива i перебуваю в Аккерманi, i маючи ярлик мурзи Кучука, не забариться прибути сюди. - Я це зроблю, нене, - тихо промовив Чора. - Ну то йди готуйся! А я поговорю з Селiмом, щоб сю нiч спав мiцнiше. Та вiднесу йому глечик вина... Чора мовчки обняв матiр i вийшов з кiмнати. Залишивши коней у заростях лозняка на березi лиману, Чора повернувся додому. Проходячи мимо освiтленого батькового вiкна, не втримався - заглянув. Мурза ще не спав. Сидiв на лiжку i, пiдперши правицею пiдборiддя, дивився прямо перед собою. Чорi стало страшно. Йому здавалося, що батько помiтив його крiзь шибку i зараз поженеться за ним. Вiн вiдступив у тiнь. Став пiд розложистою молодою абрикосою, стежачи за кожним батьковим рухом. Але мурза i не ворухнувся, сидiв непорушне, заглиблений у сво┐ думки. Чора завмер. Серце його билося бентежно. Залишилося зробити ще один рiшучий крок - вивести невiльникiв i невiльницю, посадити на коней i... Та чи зробить вiн це? Чи вистачить у нього духу власними руками зруйнувати сво║ щастя? Адже коли сьогоднi Стеха по┐де на Укра┐ну, вiн уже нiколи не побачить ┐┐. Вона стане недосяжною для нього... Недосяжною? А хiба ближчою вона буде, якщо стане батьковою дружиною? Вiд цi║┐ думки вiн аж здригнувся i закусив губу. Нi, боляче йому зi всiх бокiв. Куди не гляне - виходу нема... А хiба нема? Чекай - чому б не вiдвезти Стеху та║мно в далекий улус, ну, хоча б до старого Ямгурчi, доброго сивобородого аталика Ямгурчi, далекого батькового родича, який, втративши в походах усiх сво┐х синiв, дожива║ вiку? Вiн так приязно ставиться до нього, свого двоюрiдного внука!.. Вiн залюбки переховав би в себе дiвчину до кращих часiв i, коли б Чора попросив, зберiг би це в та║мницi i вiд батька, i вiд матерi... Хлопець аж усмiхнувся сам до себе вiд раптово┐ думки, що осяяла його затуманену, розбурхану душу. Як вiн не подумав про це ранiше? Свiтло у вiкнi погасло: батько лiг спати. Постоявши ще деякий час i пересвiдчившись, що всюди тихо, Чора пiшов до двору невiльникiв. Тут теж було темно i тихо. Селiм хропiв на всi заставки у сво┐й комiрчинi. Сторожовi собаки, впiзнавши хлопця, заскавучали i почали лащитися. Чора зачинив ┐х у порожню кухню, пiдпер дверi й заглянув у загратоване вiконце до невiльникiв. - Iванику! РожковI- загукав вiн приглушеним голосом. У комiрчинi хтось завовтузився, встав. - Хто там? - Розбуди Кузьму Рожкова та Iваника, чоловiче! - Я i ║ Кузьма Рожков... Чого тобi? - Розбуди Iваника i виходь сюди! Я вiдчиню дверi... Та швидше! Коли невiльники вийшли, Чора зашепотiв: - Не бiйтеся мене... Я Чора... Я хочу допомогти вам втекти додому... - З чого б то, зна║ш-ма║ш? - здивувався Iваник. - Так хоче моя ненька... Я приготував коней, харчi... Зараз виведу вас iз мiста, дам ярлики на вiльний ви┐зд iз Буджака, а там ви вже самi домчите до Ки║ва... - Гм, аж не вiриться, - все ще сумнiвався Iваник. - Ти того... зна║ш-ма║ш... хлопче, не пiдведеш нас часом пiд дурного хату? - Самi не будьте дурнями, - розсердився Чора. - Нене вiдпуска║ вас не тому, що ви ┐й дуже сподобалися, а тому, що зна║те ┐┐ брата Семена Гурка. А мого дядька, виходить. Передасте йому вашi ярлики i скажете, що його сестра Варвара жде до себе в гостi... З таким ярликом вiн може вiльно про┐хати в самий Аккерман... Зрозумiли? Iваник i Рожков переглянулись. На таке щастя вони нiяк не сподiвалися. - Звичайно, зрозумiли, мурзо, - вiдповiв Кузьма Рожков, не в силi приховати радiсного блиску очей. - Зробимо все як слiд! Ходiмо! Чора вивiв ┐х на берег лиману, де в заростях густого верболозу стояло напоготовi дво║ коней з притороченими до сiдел дорожнiми саквами. Рожков мiцно потис татарчуковi руку. - Спасибi тобi, хлопче! А Iваник розчулився. - Хоч ти й нехрист, зна║ш-ма║ш... а добра людина! Хай береже тебе господь бог! А матiнцi тво┐й - низенький уклiн! - Щасливо┐ дороги! - усмiхнувся Чора, почувши Iваникове побажання. Вiн постояв, поки затих глухий стукiт копит, а потiм бiгцем помчав додому. Серце його тривожно калатало в грудях. Те, що вiн задумав, суперечило тепер не тiльки волi батька, я и побажанню матерi, яка наказала i Стеху вiдправити на Укра┐ну. Але незважаючи на глибоку його любов i прив'язанiсть до матерi, вiн не в силi був перебороти сво║ почуття до цi║┐ дiвчини-гяурки, не мiг власними руками поламати сво║ щастя, тому й зважився на вiдчайдушний вчинок... Обережно прокравшись на невiльницький двiр, вiдiмкнув дверцята комiрчини, де ждла Стеха. - Ой, хто там? - злякано скрикнула дiвчина, намагаючись у темрявi розпiзнати пiзнього гостя. - Не бiйся мене. Я Чора, - прошепотiв хлопець. - Одягайся швидше. Виходь! - Куди?.. Не чiпай мене, мурзо! - Тс-с-с... Не бiйся, дурненька, я нiчого злого не заподiю тобi. Я хочу врятувати тебе! - Врятувати?.. Хiба менi щось загрожу║? - Повернувся з Немирова мiй батько... - Ну й що? - Вiн хоче взяти тебе за жiнку... - О боже! - А я не хочу цього. I моя ненька цього не хоче... Тепер ти розумi║ш? Ну, збирайся! Та хутчiй! Бо до свiта ми повиннi бути далеко... Стеха помовчала. Те, що сказав Чора, скидалося на правду. - Куди ж ти повезеш мене? - У безпечне мiсце... У далекому степовому улусi живе мiй двоюрiдний дiдусь Ямгурчi, добрий старик. Мене вiн дуже любить i зробить для мене все, чого я забажаю... - Отже, ти... - Стехо, невже ти до цього часу не здогадалася, як я кохаю тебе! - вирвалося у хлопця. - Краще менi бачити тебе мертвою, нiж. дружиною iншого... нiж дружиною... батька мого... Стеха давно знала, що Чора коха║ ┐┐. Але поскiльки хлопець - чи то через сором'язливiсть, чи через якусь iншу причину - нiколи ┐й про це не казав, вона не надавала цьому значення. Тепер же це могло зiграти вирiшальну роль в ┐┐ долi. Адже закоханого Чори ┐й поки що нiчого боятися. Зате жорстокого i брутального Ку-чук-бея... Нi, вагатися нема чого! Та й життя за останнiй час навчило ┐┐ бути рiшучою i покладатися у важкi хвилини на саму себе. Вона швидко накинула на плечi барвистий татарський халат, взула м'якi чирики iз баранячо┐ шкiри i ступила крок до дверей. Чора взяв ┐┐ за руку i, виглянувши надвiр, вивiв iз маленько┐ невiльницько┐ комiрчини у густо-синю темноту пiвденно┐ безмiсячно┐ ночi... БУДЖАК Iваник i Рожков втратили коней ще на Днiстрi, ┐х вiдiбрали татари при переправi через рiку, а самих вiдпустили: виручили ярлики. Обiрванi, босi, ледь живi вiд голоду й утоми, допленталися вони до Ки║ва i першi два днi, скориставшись гостиннiстю генерала Гордона, тiльки те й робили, що ┐ли на кухнi i спали в конюшнi на горищi. А на третiй день, трохи оклигавши, спустилися вузьким узвозом на Подiл, минули Житнiй базар i попростували до Ки║во-Братського монастиря, де мiстилася колегiя. За кам'яною стiною, на просторому подвiр'┐, вимощеному паленою цеглою, сновигали ченцi, борюкалися спуде┐ молодших класiв. Старшi стояли купками i про щось розмовляли. Смiх, що вибухав то в тому, то в iншому мiсцi, свiдчив, що теми ┐хнiх розмов були далеко не вченi. Iваник i Рожков наблизилися до одного гурту. - Хлопче, ходи-но сюди, зна║ш-ма║ш, - поманив Iваник пальцем низького опецькуватого хлопчину, що глипнув на них чорними очима. I коли той пiдiйшов, спитав:- Ти часом не зна║ш тут таких... Яцька i Семашка? Хлопчина крутнувся на однiй нозi i щосили гукнув на весь двiр: - Яцьку! Семашко! До вас родичi при┐хали! Хлiба й сала привезли! Ге-ей, сюди! Iваник нiяково переглянувся з Рожковим: у них з собою не було нiякого подарунка. Та й де б вiн узявся, коли самi були голi мов бубни? Яцько й Семашко не забарилися з'явитися i, пiзнавши Iваника, зрадiли, як рiдному. Зразу засипали десятками запитань. Видно було, що хлопцям жилося несолодко, бо схудли, витягнулися, а до всього - нудьгували за рiдними й близькими. - Чекай, Яцьку, чекай - перебив ┐х Iваник. - Ми й самi нiчого не зна║мо нi про Арсена, нi про Семашкову родину, бо щойно повернулися з татарського полону... - О! - вирвалося в Яцька. Семашко мовчав, видно, був стриманiший. - Так. З полону... Але там ми бачили Стеху, Арсенову сестру... - О! - ще дужче здивувався Яцько. - Арсен зна║? - Та нi ж! Ми й прийшли сюди, зна║ш-ма║ш, щоб ти гайнув на Запорожжя i розшукав там Арсена... Треба визволяти дiвчину. Яцьковi очi блиснули радiстю. - Так це я вмить!.. Семашку, по┐демо? Розважливий Семашко вiдповiв не зразу. Наморщив лоба, вiд чого двi чорнi брови зiйшлися над перенiссям, як два воронячих крила. - А чи нас вiдпустить пан ректор? - Чи ми його питатимемо! - До Запорожжя неблизький шлях. А ми - пiша-пiшаниця. - Семашку, ти нiби з неба впав! - Видно було, що Яцько, як старший i бувалий, верховодив. - Хто ж iтиме пiшки? А Днiпро навiщо?.. Ген скiльки дубiв пливе вниз! Попросимося - i нас вiзьмуть. Ще й харчуватимуть за те, що помагатимемо. Яцько мiркував як дорослий. Iваник переглянувся з Кузьмою: ┐хнi сумнiви, чи можна доручати таке важливе дiло хлопцям, розвiялися, мов дiiм. Яцько добереться до Сiчi. А вдвох iз Семаш-ком - тим бiльше. А там уже Арсена знайдуть... - Ну, чого ж, я згоден, - сказав Семашко. Видно, йому теж набридло сидiти на спудейських харчах, хотiлося на волю, на днiпровське привiлля. - Ну, от i добре, хлопцi, - сказав Кузьма Рожков. - Тодi вiдiйдiмо вбiк. Треба дещо розповiсти i передати... Вони завернули за рiг будинку i сiли на низеньку, почорнiлу вiд часу i негоди лавочку пiд кущем бузку. В котрий раз повертався Арсен з близьких i далеких дорiг до Сiчi, а все не мiг позбутися дитинно-радiсного збудження, звикнути до зустрiчей з товариством, з друзями i сприймати цi зустрiчi як щось звичне, буденне. Це завжди були для нього найщасливiшi хвилини життя. Коли посольство, допроваджене Газi-бе║м i його сейменами до кордонiв Кримського ханства, ступило на землi Запорожжя, сторожовi козаки довели його до Сiчi, а братчики влаштували йому урочисту зустрiч. Всi висипали на стiни. З надбрамно┐ вежi гримнула гармата. Кошовий i старшини у святковому одязi, з клейнодами зустрiли посольство на майданi перед фортецею i провели його в посольський дiм. Арсена й Романа оточили друзi. - Синку, як ти змарнiв на чужинських харчах! - Метелиця притис Арсена до грудей. - Знать, нелегкий посольський хлiб... Але добре, що живий-здоровий повернувся. Козаковi аби шкiра та кiстки - а м'ясо наросте... - Вiн важким кулаком витер сльозу. - Тьфу, хай йому чорт! Видно, починаю старiти, що розрюмсався, мов баба... Арсен поцiлував старого в шорстку щоку. - Спасибi, батьку Корнiю, за ваше добре серце... Дякую, друзi, за привiтання! Арсен i Роман переходили з одних обiймiв до iнших, аж поки Палiй не сказав: - Ну, годi вам чоломкатись та сльозу пускати... Арсене, ║ важлива звiстка! Всi замовкли. Арсен кинувся до Палiя. - Яка звiстка, батьку Семен? - Сiдайте i слухайте. Бо одним словом не скажеш... Ви довго, хлопцi, мандрували, а життя тим часом не стояло на мiсцi - текло та й текло. От i накапало трохи новин... Сiли проти сонця хто на чому: на вербовiй колодi, що замiняла козакам лавку, на призьбi пiд куренем, а то й просто на теплiй землi. Арсеновi не терпiлося. По очах Палiя бачив, що той ма║ сказати щось важливе. - Ну, батьку! Палiй розгладив вуса. - При┐здили з Ки║ва хлопцi - Яцько i молодий Семашко... - Що ж трапилося? - Арсен раптом зблiд. - Якесь нещастя з нашими? Я чув, що на Ки┐в нападали татари... - Нi, нi, там усе гаразд. - Палiй поклав козаковi руку на плече, щоб заспоко┐ти його. - Знайшлася Стеха... - Стеха?.. Де ж вона була? - У Буджаку. Вона й зараз там. - У Буджаку... - Арсен на мить замовк, а потiм тихо спитав:- А Златка? - Про Златку нiчого не вiдомо. Арсен не приховував розчарування. - Газi-бей сказав, що Златку викрав Чора, син Кучук-бея. Як же нiчого невiдомо?.. - Ось як! - здивувався Палiй. - А ми ма║мо вiдомостi, що це якраз Стеху викрав Чора... Вона його полонянка. - Його полонянка! - вигукнув Роман схвильовано. - Я доберусь до нього i задушу, мов кошеня! А потiм - хай буде що буде! - Чекай, Романе! Не поспiшай убивати. Ви не все зна║те, друзi... - Що ж iще? - Чора - мiй племiнник... - Племiнник? Чора?!. - Арсен i Роман були враженi. - Його мати - моя молодша сестра Варвара. - О! - Так, моя сестра... Дружина Кучук-бея. Ось як бува║! - Палiй сумно похитав головою, а потiм невесело усмiхнувся. - Та iнодi й нещастя. може послужити добру службу. Ось бачите? - Вiн витягнув шматок пергаменту. - Це ярлик... Вiн вiдкри║ нам не тiльки дорогу в Буджак, а й дверi до хати бiлгородського мурзи. А там буде видно, що робити... Сестра допоможе... - Батьку, так ┐дьмо ж скорiше! - Арсен схопився. - Не гаймося! Палiй лагiдно усмiхнувся. - Зажди! Не поспiшай. Треба як слiд приготуватися в дорогу. - А що нам збиратися? - Як що? Потрiбнi конi, грошi, харчi... Та й кiлькох полонених не завадило б узяти з собою, може, доведеться викуповувати дiвчину або обмiняти... Не забувай i про подарунки: ┐ду ж я в гостi до рiдно┐ сестри! Арсен почухав потилицю. - I справдi... Шкода! Де ж узяти грошей? - I вiн вивернув кишенi. - Ось кiлька шелягiв... А в тебе, Романе? Роман сумно усмiхнувся i розвiв руками. - У мене навряд чи й те знайдеться... Гут наперед вискочив Сiкач, зiрвав з голови шапку. - А братчики навiщо? Пiдемо по колу, дивись, i назбира║мо на дорогу... Ану, хто бiльше? - I вiн перший кинув золотого. В шапку посипалися монети - московськi срiбнi карбованцi, випущенi царем Олексi║м Михайловичем, польськi злотi, персидськi рiали, iталiйськi дукати, iспанськi дублони, англiйськi гiне┐, австрiйськi, датськi та шведськi крони, нiмецькi талери, турецькi курушi та пiастри... Мабуть, не було на свiтi тако┐ монети, яка б у тi часи не потрапляла на Запорожжя. Обiйшовши побратимiв. Сiкач струснув шапкою, звiдки почувся металевий брязкiт, i попростував на майдан, де клекотiло людське море... Тим часом Палiй, зрадiвши такiй несподiванiй удачi, почав вiдбирати собi супутникiв. - Арсен - раз, Роман - два, - загинав вiн пальцi на лiвiй руцi. - Метелиця - три. Сiкач - чотири, я - п'ять... Ну, i досить, гадаю... А то, чого доброго, татари приймуть нас не за гостей, а за здобичникiв, - пiдсумував вiн. - А я? - вискочив наперед Шевчик. - Ти про мене забув, Семене! Палiй не хотiв брати старого, щоб не був зайвим тягарем у далекiй i небезпечнiй дорозi. Однак i ображити його не хотiлося. Тому сказав якомога м'якше: - А може б, ви, батьку, зосталися дома? Чи ж охота вам трусити кiстками аж до Днiстра? Неблизький же свiт! Але Шевчик обурився i пiдстрибнув, як облiзлий пiвень. - Це ж хто труситиме кiстками? Я?.. Та ти зна║ш, хто я такий? - Вiн зробив паузу, витягнув догори тонку, зморшкувату шию, щоб здаватися вищим, а потiм сам вiдповiв на сво║ запитання: - Я - Шевчик! Я ще, щоб ти знав, пам'ятаю Гуню й Острянина! А з батьком Хмелем за одним столом сидiв i чарку пив... Не кажучи вже про Сiрка... I всюди я був перший! - Позаду, - вставив, пiдсмiюючись над хвальковитим побратимом, Метелиця. Шевчик остовпiв i заклiпав, блiднучи, повiками. - Це ж хто позаду?.. Я?! - Вiн розсердився не на жарт i вихопив шаблю. - Ах ти, пуцьверiнок! Собачий хвiст... Ходи сюди, я проткну тво║ товсте черево сво║ю залiзякою, i тодi ти дiзна║шся, хто я такий! I вiн справдi ткнув шаблею прямо в живiт Метелицi, - той ледве встиг вiдхилитися. - Ти що, старе помело, часом не здурiв? - Усмiшка враз щезла з м'ясистого, поораного шрамами i зморшками обличчя Метелицi. - А то, побий мене грiм, як схоплю за ноги, то вiдразу опинишся за фортечною стiною, на смiтнику!.. Вони стали один проти одного i, люто бризкаючи слиною, почали сваритися. Козаки реготали. Смiявся i Палiй. - Ну, гаразд, хай ┐де старий! У дорозi пригодиться - кулiш варити або вночi на чатах стояти... Йому однак не спиться... Шевчик зрадiв. - Невже вiзьмеш, синку? Справдi? - Я не жартую. - Ото молодець! Дякую. А за кулiш не сумлiвайся! Я мастак на таке дiло. Такий зварю, що держись! - За живiт! - не втримався знову Метелиця, щоб не пiдкусити, i, заливаючись вiд реготу, плеснув важкою долонею миршавенького побратима по сухих, утлих плечах, аж той присiв. - Го-орень-ко ти мо║! Шевчик розплився в добрiй усмiшцi i прихилив голову до широких грудей свого друга. Стояв жаркий пiвденний травень. Це був той час, коли степова рослиннiсть - тирса, буркун, будяки, ромен-зiлля та iнше рiзнотрав'я - дiйшла свого розквiту i ще не почала сохнути пiд палючим промiнням сонця, а тому буйно, як море, хвилювалася на безмежних просторах, i конi поринали в цьому барвистому морi по самi загривки. Дикий степ, що вiддiляв запорозькi володiння вiд татарських кочовищ, козаки подолали за кiлька днiв. Шевчик справдi не став тягарем для товаришiв. Незважаючи на похилий вiк, мiцно, мов реп'ях, тримався в сiдлi, не скаржився на втому, а на привалах розпалював багаття, ставив триногу, пiдвiшував казанок i варив пшоняний кулiш, що припав усiм до смаку. На Великому Куяльнику ┐м зустрiлися татарськi чабани, якi, забачивши козакiв, чкурнули щодуху в степ. Отже, Дике поле залишилося позаду - починалися татарськi володiння. На переправi через Днiстер, пiвденнiше Бендер, Арсен Звени-гора, який ┐хав попереду, раптом побачив великий кiнний загiн, що переправлявся на лiвий берег. У вершникiв у сагайдаках було по два луки, не менше як по сотнi стрiл. У кожного - по дво║, а то й по тро║ коней. Арсен зразу зрозумiв, що то татарський чамбул вируша║ по здобич на Укра┐ну. Вiн хотiв повернути до сво┐х, але його вже помiтили - i цiла сотня вершникiв направилася до нього. Переднi, впiзнавши у ньому запорожця, вихопили шаблi, дехто на ходу накладав стрiли на тугого лука. - Не стрiляйте! - гукнув Арсен. - Я маю ярлик мурзи Кучука! Його вмить оточили. - Хто такий? Звiдки? Покажи ярлик! - залунали голоси. Арсен витягнув з кишенi цупкий аркушик пергаменту i пiдняв над головою. Запала тиша. Три схрещенi чорнi стрiли - родовий знак Кучука - подiяли безвiдмовно. - Куди просту║ козак? - спитав молоденький чорнобровий татарин. - До мурзи Кучука. - О! - тiльки й вихопилося у того. - Але я не сам, зi мною - мо┐ побратими. - I Арсен показав назад, де з-за горба поволi ви┐жджали його товаришi. Молоденький татарин щось тихо сказав двом вершникам, i тi помчали назустрiч запорожцям. - Iз чим же козаки простують до мурзи Кучука? - Про це ми скажемо самому мурзi, - спокiйно вiдповiв Арсен. - Ти можеш i менi сказати. Я його син - Чора! Арсен здригнувся i чiпко уп'явся поглядом у юнака. Так от у чи┐х руках Стеха┐ Ось хто захопив ┐┐ пiдступно в Немировi i завiз у далекий Буджак!.. Йому зразу ж, в цю хвилину, хотiлося дiзнатися, що з сестрою, де вона, чи жива-здорова, але, помiтивши на собi десятки допитливих поглядiв, стримався. Натомiсть сказав: - Дуже при║мно зустрiтися з сином славного Кучука. Але про те, з чим ми ┐демо в Буджак, скажемо самому мурзi. Чора нахмурився. - Тодi поспiшiмо до батька... Вiн на переправi. Пiд'┐хав Палiй з козаками, i всi гуртом, у супроводi Чори, рушили до Днiстра. Кучук стояв на пригiрку i стежив за тим, як його во┐ни вплав переправлялися через широку бистру рiку. Побачивши запорожцiв, що прямували до нього, вiн здивовано пiдвiв брови. - До тебе, батьку, - сказав Чора пiдходячи. - Мають ярлик... - Ярлик?.. Чий?.. - Твiй. - Але я нiколи не давав ярлика тим невiрним собакам, хай iю-милу║ мене аллах! - В очах мурзи спалахнув гнiв. - Ярлик давала твоя дружина Варвара-ханум, мурзо, - виступив наперед Семен Палiй. - Варвара-ханум? - Кучук не змiг приховати подиву i глянув на сина. - Але як вона посмiла зробити це?1 Чора зблiд, .бо боявся батькiвського гнiву. Йому ще й зараз у пам'ятi той день, коли батько, дiзнавшись про зникнення Стехи i двох невiльникiв, мов несамовитий кинувся до дружини з пiднятими кулаками. Очi його шалено блиснули, з вуст зiрвався не крик, а якийсь страшний звiрячий рик. Здавалося, ще одна мить - i вiн ударить Варвару-ханум... Чора пам'ята║, як напружилась мати, як гордо пiдвела свою красиву голову в обрамленнi важких русявих кiс, ждучи того удару, як дивним сяйвом блиснули ┐┐ голубi очi... Одного вiн не пам'ята║ - яка сила кинула його, мов пружину, вперед. Вiн затулив собою матiр i рвучко пiдняв руки в ту мить, коли батьковi кулаки вже звелися над нею... I сталося несподiване: батько зупинився, важко дихаючи i скрегочучи зубами. Довго дивився на них, мов уперше бачив, потiм враз якось обм'як, опустив голову i, повернувшись, без жодного слова пiшов геть. З того часу вiн нi разу не згадував про полонянку i вiв себе i з дружиною, i з сином так, мовби нiчого не сталося, - був привiтний, веселий, добрий. I ось... В батьковому голосi Чорi вчулося грiзне вiдлуння тi║┐ далеко┐ вже грози. - Не гнiвайся, мурзо, - спокiйно промовив Палiй. - Краще приймай гостей! - Гостей?.. - Так. Усюди, у всiх краях i в усiх народiв, коли прибува║ брат дружини, його вiтають, як найближчого родича i бажаного гостя... Кучук похмуро глипнув на козака. - Не розумiю... - Ну, звичайно, не розумi║ш, - усмiхнувся Палiй, - бо коли брав мою сестру Варвару в Борзнi, то не питав нiчи║┐ згоди - нi ┐┐, нi батькiв, нi братiв... Тож звiдки тобi знати п брата? Кучук пильно глянув на свого спiврозмовника, на його високу дужу постать, на вiдкрите обличчя, на якому яснiли гарнi сiрi очi. I раптом усмiхнувся. - Невже ти брат Варвари-ханум? - Так. - Семен? - Так. - Ох, шайтан! От не сподiвався! Варвара-ханум розповiдала про тебе... Ну, будь здоровий, Семене Гурко! - Мурза простягнув руку. - Семен Палiй... - Що?.. Семен Палiй?! - Кучук був вражений. - Але ж... Семен Палiй - то погромитель кримчакiвi Слава про тебе пронеслася i по Буджаку... I коли б у тебе не було мого ярлика... - То що? Наказав би голову вiдтяти? - Наказав би! - Дякую за вiдвертiсть... Але, на щастя, я маю з мо┐ми друзями твiй ярлик, i моя рiдна сестра - твоя дружина... А це що-не-будь та означа║! - Безперечно. - Тодi, родичу, приймай гостей! Кучук знову спохмурнiв. I оглянувся на сво┐х воякiв, що переправлялися через Днiстер. - Але... - вiн зам'явся. Палiй теж перестав усмiхатись. Йому стало ясно, куди веде Кучук свiй чамбул. Голос його прозвучав глухо й суворо. - Ти зiбрався на Укра┐ну? Той прямо глянув у вiчi Палi║вi. - Так, ти вгадав. Ми йдемо на Укра┐ну. Рiк важкий: сарана спустошила нашi пасовиська i бахчi, насува║ться голод... - I ти вирiшив поживитися на Укра┐нi? Взяти ясир? - Не тiльки ясир... Конi, худоба, вiвцi, одяг, грошi - все знадобиться! - В очах мурзи загорiлися насмiшкуватi iскринки. - Ви чу║те, хлопцi? - звернувся Палiй до сво┐х товаришiв. - Але ж наш край став майже пусткою, мурзо! - вигукнув, ви┐жджаючи наперед. Арсен. - Ви всiх там винищили, все забрали! Чим же ще хочете поживитись? На карому конi, в чорному жупанi, сам схудлий, потемнiлий, вiн зупинився на горбку, проти ясного синього неба. Кучук прикипiв поглядом до похмурого козака. Потiм вигукнув здивовано: - Чорний вершник?! I ти тут? - Тут, мурзо, - спокiйно вiдповiв Арсен. - Ох, чорт! Шкода, що не зустрiлися ми в степу, а то б мо┐ люди посiкли тебе на шмаття! - Я знаю це. - I все ж ти посмiв при┐хати сюди? - Як бачиш, мурзо. - Ти й справдi смiлива людина, чорний вершнику... Недарма мо┐ во┐ни надiлили тебе надприродною силою. Але тримайся вiд них подалi: впiзнають - башку знесуть! - I все ж тобi доведеться на цей раз вiдкласти похiд i повернутися додому, шановний мiй родичу! - суворо сказав Палiй. - Чому? - Ну, як же! Гостi на порiг, а вiн з дому побiг?.. Так не годиться! Я прибув до тебе перший та, може, й останнiй раз. Хочу посидiти за гостинним столом, поговорити iз сестрою та зятем. А це, наскiльки я розумiю, мiй небiж? - вiн повернувся до Чори.- I з ним хотiлося б познайомитися ближче... Те, що ми смертельнi вороги, - всяк зна║. А от що ми ж таки люди, а не пси, та ще й родичi - не всiм вiдомо... Кучук мовчав. Чора торкнув його за рукав. - Тату, козак правду каже... - Не козак, а дядько, - вставив Палiй. - Адже моя сестра Варвара - твоя мати? - Так. - Ну, от бачиш! Дядько... - Дядько, - повторив Чора i раптом почервонiв, зустрiвшись з батьковим поглядом. Кучук закусив губу i щось думав. Видно було, що в його серцi точилася боротьба. Вiн боровся сам iз собою. Похiд на Укра┐ну почався. Зiбрано чимале вiйсько. Половина його вже переправилась через рiку. Не хотiлося повертатися без здобичi. Та й що скажуть во┐ни? А яли агаси що скаже? Однак i ┐хати не виходить... Вiн зiтхнув i промовив тихо до Чори: - Накажи припинити переправу! Поверта║мося назад. Додому. - Приймай гостей, Варваро-ханум, - сказав мурза, кидаючи батраковi повiд коня. - Впiзна║ш? Був ранок, i Варвара-ханум давала на подвiр'┐ роботу невiльникам i невiльницям. Одягнута по-домашньому: у бiлу вишиту сорочку i квiтчасту, за татарським звича║м, спiдницю. В руцi мала в'язанку ключiв. У вухах поблискували проти сонця невеличкi золотi сережки. На ┐┐ обличчi промайнув подив: вона не ждала чоловiка так скоро з походу. - Ти повернувся? А це... ┐┐ погляд ковзнув по козаках, що поволi наближалися, i раптом застиг. Губи здригнулися. Ключi з брязкотом упали додолу. Гострим зойком вирвалося з вуст: - Братику-у! Семене! Вона кинулась до Палiя i впала йому на груди. Забилася в нестримному риданнi. - Братику! Рiдненький мiй! Невже це ти? Палiй цiлував ┐┐ в коси, в лоб, в мокрi вiд слiз щоки. - Сестронько! Лебiдонько моя нещасная! Всi стояли мовчки - Кучук, Чора, козаки, невiльники. Арсен вiдчув, як у нього перехопило подих, а очi зволожилися слiзьми. Яка-то у нього буде зустрiч iз сестрою? I чи буде? Чи не продав й цей кривавий мурза-людолов у гарем за тридев'ять земель? А Златка? Чи зустрiне вiн ┐┐, милу свою, найдорожчу? Чи загляне в ┐┐ густо-синi очi? Чи навiки вже втратив? Пiсля перших привiтань i перших слiз Кучук-бей запросив гостей до хати. Тим часом невiльники i батраки рiзали баранiв, патрали гусей, з льохiв несли вино i бринзу. Невiльницi-укра┐нки варили кулiш, галушки, пекли пирiжки з маком, iзюмом та сиром. А поки все це готувалося, Кучук i Варвара-ханум пригощали гостей вином, розведеним, за болгарським звича║м, водою, вели тиху, неквапливу розмову. Арсена гризла нетерплячка. Вiн думав, коли ┐хав сюди, що перше запитання до Кучука i Варвари-ханум буде про Стеху. Але зрозумiв, що помилився. Гуртом козаки вирiшили, що питати мурзу небезпечно. Хто зна, як вiн подивиться на те, щоб вiдпустити за викуп дiвчину. А поговорити з Палi║вою сестрою не випадало нагоди. Незабаром слуги принесли обiд. Поставили на барвистий килим, розстелений на долiвцi. Гостi, як i господарi, сiли кружка на м'якi подушки. Мурза налив у срiбнi та склянi келихи вина, промовив: - Дорогий мiй родичу, дякую, що завiтав до мо║┐ хати! - Його чорнi очi блиснули крiзь прищуренi повiки, i не можна було розiбрати - кепку║ мурза чи говорить щиро. - За тво║ здоров'я i за здоров'я тво┐х супутникiв! Обiд тягнувся мало не до вечора. I тiльки тодi, коли сп'янiлий Кучук пiшов вiдпочивати, а невiльницi постелили козакам - на ┐х прохання - в саду, просто неба. Арсен шепнув Палi║вi: - Кращо┐ хвилини не буде, батьку! Палiй мовчки хитнув на знак згоди головою i, обнявши сестру за плечi, сказав: - Варочко, я радий, що майже через двадцять рокiв побачив тебе... Але у нас ще й дiло ║ до тебе... - Яке? - Варвара-ханум насторожилась. - Ми хочемо визволити одну дiвчину, сестру цього козака, - i Палiй показав на Арсена. - Де ж вона? - У тебе... Тобто вивiз ┐┐ з Немирова Чора. - Чора?.. Як же ┐┐ звати? - Стехою... - Стехою?!. - Варвара-ханум вражено глянула на козакiв. - Чому це тебе диву║? - Тому, що я вiдпустила ┐┐ додому разом з тими двома невiльниками, якi передали тобi ярлик! - Вiдпустила?.. Додому? - Палiй перезирнувся з Арсеном. - Тут щось не так... Тi дво║ ┐┐ не бачили... Вони повернулися без не┐ i сповiстили, що Стеха залишилася тут. Варвара-ханум мовчки дивилася на козакiв. Обличчя ┐┐ пополотнiло. Мiцнi бiлi пальцi, що, видно, давно не знали важко┐ роботи, мимовiльно жмакали барвисту шовкову шаль. Нарештi, пересиливши себе, жiнка плеснула в долонi. Ввiйшла невiльниця. - Гукни Чору! Хай зайде. Чора вбiг веселий, розпашiлий. - Що, нене? Варвара-ханум показала на мiндер поряд iз собою. - Сядь сюди! - I коли син сiв, запитала твердо, з притиском:- Чоро, де подiлася та дiвчина? Стеха... - Стеха? - В чорних очах хлопця промайнув переляк. Вiн не зумiв приховати збентеженостi. Рум'янець на щоках почав гаснути. Однак вiн зробив вигляд, що напружу║ пам'ять. - Ах, Стеха!.. Як же - пам'ятаю! А от де вона подiлася - не знаю... Варвара-ханум поклала руку йому на гостре колiно. - Ну, як же не зна║ш? Ти ж мав вiдправити ┐┐ додому... Я ж наказувала тобi! - Я й вiдправив. - Коли? - Тодi ж. Разом iз тими невiльниками. Чора зблiд. Очi його горiли. На лобi виступив пiт. Але вiдповiдав вiн чiтко, твердо. Варвара-ханум була збита з пантелику. - Ти правду кажеш, сину? - Нене! - вигукнув Чора, але вiдвiв погляд убiк. Мати пильно подивилася на нього i сказала: - Ну, гаразд... Iди, Чоро! Арсен i Палiй переглянулись. Вони були враженi. Скiльки сил потрачено! Скiльки надiй було! I все даремно, ┐м здалося, правда, що Чора щось прихову║... Але як примусити його сказати правду? Чора пiдвiвся i швидко вийшов. У кiмнатi запала мовчанка. Козаки зцiпили зуби i думали, що робити далi. Варвара-ханум теж не проронила жодного слова. Порушив мовчанку Палiй. - Отже, виходить, дiвчина зникла безслiдно... Але ж такого не бува║! Повинен же хтось знати, де вона подiлася! Як ти гада║ш, сестро? - Не знаю... Просто гублюся в здогадках. - А не прихову║ чогось Чора? Варвара-ханум пильно подивилась на брата. - Ти так гада║ш, Семене? Я поговорю з ним... Сьогоднi увечерi... Нiч була темна й тепла, навiть задушлива. На небi висiли мерехтливi срiблястi зiрки. З широкого днiстровського лиману долинали пахощi водоростей, викинутих на берег, та квакання жаб. Чора нiяк не мiг заснути. Серце лунко стукало в грудях, з голови не йшли тривожнi думки. Пiсля розмови з матiр'ю вiн зрозумiв, що при┐зд дядька i козакiв зовсiм не випадковий. Вони при┐хали по Стеху! Хочуть викупити ┐┐ i забрати з собою!.. Вiн лежав на кожушанцi, простеленiй просто на землi, пiд кущами винограду, i дивився в темно-син║ небо, на далекi манливi зорi. А думав про сво║. "О аллах, допоможи менi! - шепотiли його губи. - Зроби так, щоб та мила гяурка Стеха, всупереч бажанню батька i матерi, всупереч усьому свiтовi, стала мо║ю першою дружиною!.. Вона менi народить синiв, якi шаблею слугуватимуть тобi, о Всевишнiй! Прокладатимуть шляхи в кра┐ну невiрних для тво║┐ величi i слави!" Зашелестiли кущi. Чора пiдвiв голову. - Ти тут, синку? - почувся тихий материн голос. - Не спиш? - Не сплю, нене. - Я присяду бiля тебе... - Сiдай, нене. Варвара-ханум сiла на кожушанку, поклала теплу руку синовi на голову, пригладила шорстке волосся. З ┐┐ грудей вирвалося легеньке зiтхання. Чора мовчав. Вiн здогадувався, чого прийшла мати, але не знав, що ┐й вiдповiсти. Думки його сплуталися, а серце стиснулось вiд болю й тривоги. - Чоро, - промовила тихо мати, коли мовчанка затяглася, - я знаю, ти не вiдiслав тодi тi║┐ дiвчини... Бо коли б вiдiслав разом з невiльниками, вона була б дома... Скажи, навiщо ти так зробив? Чому не послухав мене? Га? Чора не вiдповiв. Варвара-ханум пильно подивилась в його широко розплющенi очi, в яких мерехтiли вiдблиски зiрок. - Ну, чому ж мовчиш? - ┐┐ рука знову погладила синову голову. Чора раптом схопив ту руку, притиснув собi до щоки, i мати вiдчула, як з його очей бризнули сльози. - Я кохаю ┐┐, нене! - аж задихнувся вiн. - Як ти не розумi║ш?!. Кохаю над усе на свiтi! Тепер замовкла мати, знiчена, вражена гострим болем що прозвучав у синових словах. Той бiль вiдiзвався в ┐┐ серцi ще гострiшим болем. Вона безмiрно любила Чору, свого первiстка ║диного сина, любила такою нiжною й глибокою любов'ю, що ладна була за нього, за його щастя вiддати не тiльки на вiдруб руку, а й саме життя. Чим же вона тут допоможе йому? - Чоро, скажи менi правду, адже я не ворог тобi, а найкращий друг i порадник... Ти не вiдiслав ┐┐? - Нi, - глухо вiдповiв Чора. - Приховав вiд батька? - Так. - Де? - Нене, я не можу сказати. Не питай мене! - з болем у голосi вигукнув юнак. - Менi можеш казати все! - суворо промовила мати i зразу ж пом'якшила голос. - Бог свiдок, я не використаю тво┐ слова на шкоду тобi. - Нене! - Кажи! - В материному голосi знову прозвучали твердi, майже суворi нотки, притаманнi ┐┐ характеровi. Настала довга пауза. Чора не вiдповiдав. Нарештi знов заговорила мати. На цей раз голос ┐┐ був лагiдний, трохи смутний. - Дурненький мiй! Якщо ти вже так закохався в ту дiвчину то хiба ж я стану проти того, щоб ти взяв ┐┐ собi за дружину?.. Навпаки, я хочу допомогти тобi... Адже i дядько Семен i брат Стехи завтра про все розкажуть батьковi, i хто зна, як повернеться дiло... Я ж казала, що вiдiслала дiвчину додому, а виявиться, що вона тут. Чи не накаже батько перевернути все в улусах, щоб знайти ┐┐? Для них. Чи для себе... Ти розумi║ш?.. А коли знайде, тодi вже буде пiзно зараджувати лиховi. Чора знову довго мовчав. Тiльки важке дихання свiдчило i про його переживання, i про важкi думи, що гнiтили його душу. Потiм глухо сказав: - Я одвiз ┐┐ на Чагу... До аталика Ямгурчi... - До Ямiурчi! - вигукнула Варвара-ханум. - Слава богу, вона там у безпецi! Нiкому не спаде на думку шукати ┐┐ там, в далекому степовому улусi. Ну, спи спокiйно. А я вiзьму грiх на душу... Допоможу тобi. Хоча не знаю, чи будеш ти щасливий... А вже про ┐┐ щастя i говорити нiчого. Нещасна... Як i я... - Вона схлипнула. - Нене! - вигукнув Чора i почав цiлувати материнi руки. - Рiдна, дорога моя! Що я можу зробити, щоб ти була щаслива? Скажи - що? I я зроблю! - Любий мiй, заспокойся... Тепер менi не треба нiчого, крiм тебе┐ Аби ти був щасливий... Вона поцiлувала його в лоб, пiдвелася i поволi пiшла стежкою до хати. Арсен мiцно стиснув Романову руку, аж той скривився. Вони стояли за кущами винограду i чули кожне слово Чори i Варвари-ханум. Обидва розумiли, що не так просто буде врятувати Стеху, якщо на бiк Чори стала його мати. Про те ж, щоб вiдкрити мету ┐хнього при┐зду мурзi Кучуку, як мiркувалося ранiше, пiсля того, що вони почули, нiчого й думати. Вiн ┐┐ не вiдпустить i не вiддасть за викуп, а зробить сво║ю дружиною або одалiскою, як це заведено в турецьких i татарських бе┐в. Арсен радiв з того, що йому спала щаслива думка пiдслухати розмову сина й матерi Становище прояснилося, i можна дiяти не наослiп. Вони довго стояли непорушне, прислухаючись, як Чора крутився, зiтхав, щось шепотiв. Нарештi, - замовк. Почулося рiвне дихання. Тодi, обережно ступаючи, щоб не трiснула пiд ногами жодна галузка, не сколихнувся i не шелеснув жодний листочок, вiдiйшли в глибину саду, спустилися до берега лиману i сiли бiля само┐ води на м'яку холодну траву. Арсен обняв Романа за плечi. - Ну от - про Стеху дiзналися, - промовив тихо. - Це вже добре... Чора перехову║ ┐┐ на рiчцi Чазi у свого аталика Ямгурчi... Звичайно, не так просто знайти цього Ямгурчi, але й не так складно. Чага - невеличка степова рiчечка, що влiтку часто майже пересиха║, i ми за день-другий обнишпоримо там усе... - Ти надумав ┐хати туди. Арсене? - А як же iнакше? - Нас вiдразу схоплять! - Ми ма║мо ярлик мурзи. А це щось та важить! - Гм... А як подивиться на це Палiй? Чи дозволить? - А чому б вiн мав не дозволити? - А коли дiзнаються Кучук i Чора? - Треба придумати правдоподiбне пояснення, щоб вони повiрили... - А яке? - Може, хай Палiй скаже, що ми пересварилися мiж собою?.. - Нi, це погано! Зовсiм погано! Адже нiхто не чув нашо┐ сварки. - Тодi хай скаже, що послав нас у Немирiв до Юрiя Хмельницького... - З чим? - Ну, Палiй краще за нас придума║ - з чим... - Коли ж ми ви┐демо? - Гадаю, затримуватись нам тут нiчого... Перекинемося з батьком Семеном слiвцем, осiдла║мо коней - i в дорогу! Щоб до ранку бути на Чазi. Вони пiдвелися i попростували до очеретяно┐ клунi, схожо┐ на великий гостроверхий курiнь, де на запашному сiнi спали козаки. Тихенько вiдхилили дверi, навпомацки знайшли Палiя, що спав крайнiм, i розбудили його... Вiд Бiлгорода до Чаги - один кiнний перехiд. Лiтня нiч коротка: не встигли вершники вiд'┐хати вiд Днiстра верст десять, як на сходi почав пiднiматися край н