хлю вина, зав'язалася розмова. Привiд ┐й подав мурза, назвавши Палiя братом i другом. На це Палiй вiдповiв: - Так, сьогоднi ми з тобою друзi, мурзо... Ба навiть родичi... I недалекi - адже держиш мою сестру. Тож давай вип'║мо за те, щоб жити нам по-родичiвськи! Ти не нападай на Укра┐ну, не пали наших сiл i мiст, не вбивай людей, не бери ясир... А ми, з свого боку, не нападатимемо на Ногайську орду, зокрема на Бiлгород-ську... - Ти хочеш неможливого, Семене, - заперечив Кучук, тримаючи в руцi недопитий кухоль. - Як же ми житимемо без вiйни? Невже ти дума║ш, що нога┐ оратимуть, сiятимуть пшеницю, просо, як гяури? Невже вони, володарi степiв, приростуть до землi, щоб усе життя копирсатися в гною?.. Нi, аллах створив нога┐в людьми вiльними i войовничими┐ Сьогоднi ми тут, а завтра - за Бугом чи за Днiпром! Шаблею i стрiлою ми здобува║мо сво┐ багатства - одяг, коней, збiжжя, рабiв! - Але ж це суперечить доброму сусiдству i здоровому глуздовi! - запально вигукнув Палiй. - Якщо так триватиме далi, то нашi землi знелюднiють, зубожiють, розоряться i стануть легкою здобиччю кого-небудь третього. Султана, примiром... "Вiн i так наклав на вас лапу. Та й до нас було простягнув, поки ми не вдарили по нiй. - Не вмовляй мене, Семене. - Кучук допив вино i тильною стороною руки витер губи. - Не вмовляй, бо це безнадiйно. Ми нападали на вас i будемо нападати. Це так же природно, як те, що вранцi - по волi аллаха - сходить сонце, а взимку ста║ холодно i пада║ снiг... Ногай зрiсся з конем, шаблею i луком, як риба з водою. Сам аллах не в силi змiнити його природи. А ти хочеш, щоб це зробив я... Козаки вже сп'янiли i ледве стримувалися, щоб не наговорити господаревi рiзких слiв. Метелиця червонiв, пирхав, але пiд поглядом Палiя замовкав i знай пiдливав у кухлi собi. Шевчиковi i Сiкачевi вина. Сiкач сидiв як на голках, а Шевчик розкрив рота i витрiщився на мурзу, мов на диво. Палiй вiдчував, що почина║ сердитись. - Тодi не ображайся, мурзо, коли я з козаками прийду громити твiй улус та iншi улуси ногайцiв... - Я не ображаюсь. Тут - хто кого... Палiй блиснув очима. - Так, хто кого... Це буде вiйна довга, затяжна, аж поки один iз супротивникiв не зрозумi║, що карта його бита! - Сподiваюся, це буде карта не наша, - сказав, иiдсмiюючись, Кучук. - Хтозна... Невже ти гада║ш, мурзо, що твоя тисяча кибиток чи, скажiмо точнiше, п'ять-сiм тисяч вершникiв зможуть протистояти нам? Невже гада║ш, що ви в змозi винищити такий великий народ, як наш? Особливо тепер, коли вiн об'║днався з Москвою? - Ой║, мошкови далеко... Не завжди вони зможуть допомогти вам... А ми напада║мо несподiвано, як буря, i так же, як буря, потрощивши все на сво║му шляху, зника║мо. Палiй насупився, глянув йому в чорнi, з коричнюватим вiдтiнком очi. Погляди ┐хнi схрестилися, нiби мечi. - Я не хотiв би образити тебе, мурзо, але мушу сказати: ти мислиш, як хлопчисько... Жоден народ на свiтi ще не прохарчувався вiйною. Рано чи пiзно йому приходить кiнець. Щоб жити, людина повинна орати, сiяти, вирощувати худобу, шити одяг, взуття, а не воювати... - Однак ти ж ма║ш шаблю при боцi! - Я змушений ┐┐ носити, щоб захистити себе вiд таких людоловiв, як ти. - Один бiс - нападати чи захищатися... Це два обличчя однi║┐ й тi║┐ ж речi - вiйни! - вигукнув мурза. - Та не однаковi, - зразу ж вiдповiв Палiй. - Ось ми щойно пiдписали з ханом договiр про перемир'я на двадцять рокiв. Зi свого боку хан зобов'язався не нападати на нас, не брати ясир в нашiй землi... А ти, пiдданий хана, вже йшов у похiд на Укра┐ну - I вважа║ш це справедливим? - Нога┐ договору не пiдписували, - буркнув Кучук. - Але ж ти знав, що договiр пiдписаний, вiдiсланий царю i султану для затвердження? - Знав. - I все ж iшов на нас вiйною! - Iшов... Бо мiй народ хоче ┐сти! Палiй зцiпив зуби. Довго мовчав. Бачив, як то блiдло, то червонiло лице сестри, Варвари-ханум, як стискувалися кулаки його товаришiв. - Гм, бачу - добром з тобою ми не домовимося, мурзо, - промовив нарешт! - Шкода!.. Кучук зареготав, оскалюючи мiцнi зуби, що серед чорно┐ бороди бiлiли, мов снiг, ударив Палiя долонею по колiну. - Не будемо морочити собi голови, Семене, тим, що буде. У вас ║ гарна приповiдка: хай буде, що буде, а буде те, шо бог дасть!.. Тож сьогоднi пиймо-гуляймо, а... - А про завтра не забуваймо, - перебив його мову Палiй. - Бо минулого не змiниш, а майбутн║ - в наших руках! - В руках аллаха, Семене! Чу║ш - в руках аллаха!.. Захоче аллах, щоб загинув мiй народ, - i нiщо не вряту║ його. А захоче щоб загинув твiй, - то вiн загине, як би ти не ставав дибки! - Жорстокий твiй бог, мурзо, - похитав головою Палiй. - А коли б ми були розумнi, то мiсця вистачило б для нас усiх... Кучук хотiв щось вiдповiсти, але в цю мить грюкнули дверi - i в кiмнату ввiйшов Чора. Втомлений, схудлий, злий, вiн похмуро привiтався i довгим докiрливим поглядом подивився на матiр. Варвара-ханум зблiдла. Той синiв погляд сказав ┐й про все: i про причину його смутку, i про бiль, що пронизував його груди. Вона легенько зiтхнула. Та ледь помiтний вогник, що враз спалахнув у ┐┐ очах, засвiдчив про радiсть: син повернувся живий-здоровий, а полонянка, котра могла стати причиною роздору i ненавистi в сiм'┐, мабуть, назавжди щезла з ┐хнього видноколу. Палiй помiтив мовчазну мову сина й матерi, зрозумiв усе, що та┐лося за нею, i, полегшено зiтхнувши, розправив русявого вуса. Отже, Стеха визволена - i вони можуть завтра на зорi покинути Бiлгород i мчати на Буг, до умовленого мiсця... 13 Переправившись через Дунай, яничарський загiн на чолi з Сафар-бесм поволi простував Добруджею до Балканського хребта. Одягнутий у яничарьке вбрання. Арсен разом з Младеном ┐хав весь час попереду: вiн не хотiв показуватись на очi Юрасю Хмельницькому, що плiвся прив'язаний до воза десь всерединi валки. I Арсен, i Младен поспiшали. Здавалося, коли б могли - полетiли б на крилах! Арсена пiдганяло бажання якнайшвидше добратися до Стамбула, де - вiн був упевнений - знайде Златку. Младена ж тягнуло вперед, крiм туги за дочкою, ще й iнше почуття. Пiд його ногами була рiдна болгарська земля! Десь там, на полонинах, у зелених долинах, серед лiсiв, гуляють його побратими-гайдуки, борцi за волю Болгарi!... До них, до них рветься серце старого во║води! Коли на шостий день ┐зди валка здерлася на високий перевал, Младен пiдкликав до себе Ненка й Арсена. Вигляд у нього був радiсний, урочистий. Вiн скинув чалму, розправив рукою довге сиве волосся, глибодсо вдихнув прохолодне гiрське повiтря i сказав радiсно, урочисто: - Боже! Ось вона передi мною - Болгарiя! Стара Планина! - Вiн раптом став на колiна, нахилився i поцiлував землю. В очах його блищали сльози. А пiдвiвшись, окинув поглядом горбастi синi кра║види, що мрiли вдалинi, i ледь чутно прошепотiв сухими вустами:- Болгарiяi Рiдна моя... I Арсен, i Ненко не проронили жодного слова. Вони розумiли, якi почуття нуртують зараз у грудях старого во║води. Младен узяв ┐х за руки, пiдвiв на край бескиду, з якого виднiлися пiвденнi схили хребта, промовив схвильовано: - Синове! Тут ми з вами розстанемося. - Чому, тату? - здивувався Ненко. - Ми ж домовилися ┐хати разом до Стамбула. Там наша Златка... - Вас дво║ молодих, дужих... З мене буде невелика помiч, справитеся самi. Визволите Златку... А я залишуся тут, у рiдних горах. Десь там, - вiн показав у далину рукою, - знайду сво┐х хлопцiв... Вiрю: ждуть вони мене┐ Десь там, - вiн знову пiдняв зморшкувату, але ще мiцну руку, - мати наша - Анка. Орлиця моя! Вона теж давно чека║ на мене... Вони довго стояли мовчки, аж поки на крутому пiдйомi не показалася валка, що поволi пiднiмалася вгору. Старий во║вода раптом заспiшив. - Ось що, синове, слухайте мене уважно... Перше вам i головне завдання: визволiть мою доньку Златку. Де б вона не була - хоч би i в сералi ' самого султана, вирвiть ┐┐ звiдти! I дайте знати про те у Сливен, старому Станку... Ви обидва зна║те, де вiн живе. То мiй давнiй друг i вiрний помiчник... Зрозумiли? - Зрозумiли, - хитнув головою Ненко. - А друге завдання - пiдточуйте могутнiсть ПортиI Де тiльки можна. I як тiльки можна!.. Знищiть великого вiзира Кара-Мустафу! То хитрий i запеклий ворог уже пiдкорених i ще не пiдкорених народiв! А особливо болгар... Бо вiн наробить усiм бiди!.. Про все, що варте уваги, сповiщайте мене через Станка, а я знайду спосiб передати вашi та║мнi повiдомлення кому треба - у Ки┐в, а звiдти - в Москву, на Запорожжя чи, коли треба, у Варшаву... Знайте: ворог нашого ворога - то наш спiльник. Допомагайте йому всюди i всiм чим можете! Ось так, синоие... А тепер давайте прощатися, бо не знаю, чи побачу час ще коли-небудь... Роки мо┐ бiжать, мов гiрськi потоки, i все ближче - вiдчуваю я - до вiчного моря спокою... Тож не будемо втiшати себе зайвими надiями! Вiн обняв Ненка, мiцно притиснув до серця. - Я щасливий, сину, що знайшов тебе. Безмежно радий, що ти зрозумiв мене i подiля║ш мо┐ думки i поривання. Спасибi тобi! Будь здоровий i щасливий, рiдний мiй!.. Вiн вiдхилився на довжину витягнутих рук, довго дивився на сина, потiм рвучко поцiлував ще раз i повернувся до Арсена: - Арсене, другарю мiй, ти став менi теж рiдний, як син. Я в неоплатному боргу перед тобою, бо ти знайшов дiтей мо┐х. А ще в бiльшому боргу буду, коли визволиш Златку... Вiн обняв козака i тричi - навхрест - поцiлував. - Знайду, батьку! Аби жива була - з пазурiв самого шайтана вирву нашу любу Златку! - з почуттям вiдповiв Арсен, потискуючи руки во║води. Младен раптом посуворiшав, ще раз пильно глянув на сина i на Арсена, а потiм пiдiйшов до коня i легко, нiби за плечима не було тягаря рокiв, скочив у сiдло. Помахав рукою. - Прощайте, рiднi мо┐! Хай щастить вам на вашому шляхуi Вiн торкнув коня i звiриною стежкою звернув убiк вiд дороги. За хвилину його невелика ставна постать сховалася в гущавинi зелених кущiв. Арсен зiтхнув. - Ну, от i во║води Младена нема║... Тим часом наблизився обоз. Пройшли стомленi яничари, прогуркотiли важкi, обкованi залiзом колеса. Протрюхикав припнутий до воза, припорошений дорожньою курявою Юрась Хмельницький. Простоволосий, бо десь загубив шапку-гетьманку, маленький згорблений, споганiлий, вiн ледве переставляв ноги i, похиливши голову, пiдстьобуваний батогами кiнних охоронцiв, через силу топтав спiй тяжкий, бечслаипий шлях... Арсен похмуро пронiн його суворим поглядом, i в його серцi як i кожного рачу, коли вiн бачшi Юрася, почала наростати глуха ненависть. I хоча вiн розумiв, що не один Юрась винуватець його поневiрянь, десь там попереду, в могутнiй Портi, жорстокий Кара-Мустафа, з яким нiн iде битися не на життя а на смерть, однак цьому виродковi пробачити не мiг нi сво┐х страждань, пi страждань свого народу. Вiн зцiпив зуби, щоб стримати болiсний стогiн, що рвався з грудей. Ненко помiтив змiну, яка сталася з Арсеном, i, скочивши на коня, промовив спiвчутливо: - По┐демо, братику! Але той, зiтхнувши, заперечно похитав головою. - пдь, я наздожену, - i важко сiв у сiдло. У його приглушеному голосi прозвучала така туга, що Ненко не' змiг заперечити. А коли, рушивши вслiд за валкою, через деякий час оглянувся, то побачив на перевалi, над стрiмким урвищем, одинокого вершника, що темнiв на тлi ясно-голубого бездонного неба. I було в ньому щось печальне i грiзне одночасно. ШОВКОВИЙ ШНУРОК Частина перша ОДАЛIСКА Великий вiзир Асан Мустафа Кепрюлю, або Кара-Мустафа, як його називала вся Туреччина, поглянув на себе у велике, в позолоченiй рамцi дзеркало роботи венецiанських майстрiв. У ньому вiн побачив середнього на зрiст, сухорлявого чоловiка в бiлому, як i належить великому вiзировi, одязi й такiй же бiлоснiжнiй чалмi, прикрашенiй великим самоцвiтом i срiбним челенком. Наблизившись до дзеркала майже впритул, вiн почав пильно розглядати сво║ обличчя. Воно було темне, довгасте, з хрящуватим - не тюркським, а грецьким - носом, бо родина Кепрюлю походила з грекiв, що подiбно багатьом iншим, потурчилися пiсля завоювання Константинополя османами. Двi зморшки спадали вiд крил носа i рiзко окреслювали мiцно стулений рот. Вони надавали всьому обличчю суворостi. На груди лягала чорна, з проблисками сивизни борода. А з-пiд крутих брiв виглядали допитливi чорнi очi, пронизливого погляду яких не витримував нiхто, навiть сам султан Магомет. Згадавши султана, Кара-Мустафа криво посмiхнувся. Дитя! Доросле дитя, волею долi поставлене правити гiгантською iмперi║ю. Йому б веселитися i розважатися з одалiсками, яких у гаремi... понад пiвтисячi. Або - полювати... Полювання - то його стихiя i найбiльша пристрасть. Заради нього султан, не задумуючись, кине державнi дiла, вiйсько, гарем i помчить у дикi хащi Родопських гiр, щоб поганятися за вепрами, козулями, зайцями чи лисицями. Недарма ж вiн i прiзвисько дiстав - Авджi, тобто Мисливець... Кара-Мустафа знову посмiхнувся. На цей раз сумно. Адже йому, справжньому правителевi Османсько┐ iмперi┐, доводиться гнути спину перед цим нiкчемою i лiнтюхом, який, одначе, корчить iз себе великого завойовника i мрi║ про лаври Александра Македонського... А хто пiднiс його на таку недосяжну висоту? Родина Кепрюлю, яка ось уже тридцять, рокiв беззмiнне да║ Туреччинi великих вiзирiв! Родина Кепрюлю, наймогутнiша родина iмперi┐, а можливо, i всього свiту, з надр яко┐ вийшов i вiн, Кара-Мустафа! Це вона пiднесла на вершину влади Магомета четвертого, якого бiльш спритнi брати, претенденти на престол, давно б уже згно┐ли у Семивежному замку... Нiкчема┐ Але спробуй хоч пальцем ворухнути супроти нього! Позбудешся не тiльки звання й мiсця великого вiзира, а й голови. Та нi! Рано чи пiзно наступить час, коли вiн, Кара-Мустафа, не буде схилятися нi перед ким, бо сам стане правителем, султаном чи iмператором велико┐ iмперi┐, яку збуду║ на ру┐нах Австрi┐, Венецi┐, Польщi та нiмецьких князiвств. Уже готу║ться величезне вiйсько, перед яким зiв'яне, мов трава на морозi, об'║днана сила ворогiв Порти. На чолi вiйська вiн пройде вздовж Дунаю, нищачи все на сво║му шляху. Подiбно Тамерлану, вiн стане грозою i бичем божим поганих гяурiв! На ┐хнiх землях насадить iслам, пiв-квропи наверне до вчення пророка, а Вiдень, прекрасну столицю австрiйського iмператора Леопольда, зробить сво┐м головним мiстом! Все склада║ться якнайкраще. З царем московським Федором, слава аллаху, пiдписано перемир'я. Отже, на пiвночi розв'язано руки. Iмператор Леопольд, пiд'юджуваний ║зу┐тами, затопив кров'ю Захiдну Угорщину, ведучи безпощадну вiйну проти повстанцiв, i це допомогло туркам переманити на свiй бiк молодого графа Емерiка Текелi, що став вождем угорцiв. Текелi допоможе османам у боротьбi проти Австрi┐, за ним пiде багато тисяч вiдчайдушних во┐нiв, а коли звершить сво║ дiло i стане непотрiбний, його доведеться усунути, а Угорщину, цей благодатний край на берегах Дунаю, вiн, Кара-Мустафа, зробить пашаликом сво║┐ но-возбудовано┐ iмперi┐, ┐┐ житницею. Вивiдачi доносять, що Леопольд засила║ та║мних послiв до короля Францi┐ Людовiка XIV, щоб пiсля багатьох рокiв неприязнi, ворожнечi i во║н схилити його до дружби або хоча б до нейтралiтету. Даремна праця! Великий вiзир одержав запевнення Людовiка в тому, що Францiя нiколи не пiде на угоду з Австрi║ю, сво║ю давньою суперницею на континентi. Бiльше того, через королеву Ляхистану Марiю-Казимиру, дочку зубожiлого французького маркiза капiтана д'Аркена, Людовiк вимагав вiд Я на Собеського зберiгати мир з турками i пiдтримувати мадяр проти Австрi!... Ян Собеський, давнiй ворог Порти, поки що вага║ться... Хай вага║ться! Бо ма║ пiдставу: у нього нема║ нi вiйська, нi грошей... Великий вiзир поринув у думки. А в них переплелись химерно дiйснiсть iз домислами, тверезi роздуми досвiдченого державного мужа i во┐на з рожевими юнацькими мрiями. Дивлячись у дзеркало, вже не помiчав свого обличчя i навiть забув npfo невеликi набряки пiд очима, що з'явилися останнiм часом, а уявляв себе iмператором безмежно┐ iмперi┐, яка простиратиметься вiд берегiв Дунаю бiля Залiзних Ворiт до свiтловодого Рейну, а може, й далi. Те, що не пощастило зробити на Пiвночi, вiн здiйснить на Заходi. I, може, то на краще? Замiсть напiвпустельних укра┐нських степiв по обох берегах могутньо┐ рiки Озу, яку гяури називають Днiпром, до його нiг ляжуть густонаселенi, багатi провiнцi┐ кра┐ни Золотого Яблука. Його кiнь викреше копитом вогонь об кам'янистi береги Присмеркового океану, про який мрiяли i Аттiла, i Чiнгiсхан, i кривавий завойовник урусiв Бату-хан. Його рука пронесе зелене знамено пророка до самого краю землi! Так, все це буде┐ Все це вiн зробить. Але пiзнiше. В майбутньому. А зараз... Кара-Мустафа усмiхнувся i пiдморгнув, мов хлопчисько, сво║му зображенню в дзеркалi. Розправив пальцями зморшку мiж бровами i ще раз пiдморгнув. А зараз вiн пiде на лiве крило свого великого палацу, проникне потайним ходом у вежу i загляне в кiмнату, де за його наказом ось уже який мiсяць держать квiтку раю, дiвчину-полонянку, незвичайна краса яко┐ збаламутила серце першого сановника iмперi┐. Вiн залишив кабiнет, минув залу прийомiв i напiвтемною прохолодною галере║ю дiйшов до сторожово┐ вежi, що примикала до палацу й непомiтними для стороннього ока дверима сполучалася з ним. Сторожi тут не було. Кара-Мустафа вiдсунув легку декоративну шафу i без зусилля вiдчинив масивнi дубовi дверi - видно, завiси були заздалегiдь добре змащенi олi║ю. Вузькими гвинтовими сходами пiднявся вгору й зупинився в просторiй нiшi. Густа напiвтемрява облягала все довкола. Та Кара-Мустафу це не бентежило. Вiн простягнув уперед руку i, намацавши на стiнi раму з картиною, зняв ┐┐. В ту ж мить у нiшi стало свiтлiше: пiд рамою ховалося невеличке вiконце, що пропускало трохи тьмяного свiтла. Кара-Мустафа поставив обережно картину на пiдлогу i припав обличчям до скла. Перед його зором вiдкрилася велика кругла кiмната, упоряджена навiть для вiзирського палацу з небаченою розкiшшю. Стiни задрапiрованi барвистим шовком i килимами. Злiва вiд дверей - велике дзеркало в золоченiй оправi, праворуч - шафа з бронзовими ручками. Посерединi, в красивiй мармуровiй чашi, грайливо бив невеличкий фонтанчик, а над ним розкинула крислате вiття нiжно-зелена пальма. З другого боку фонтана стояла широка, застелена важким персидським килимом канапа. На нiй лежала дiвчина. Бiля не┐ на пiдлозi сидiла стара жiнка. Лише мiцнi грати на вiкнах не гармонiювали з розкiшшю цi║┐ кiмнати. Постоявши в задумi кiлька хвилин i помилувавшись красою дiвчини, Кара-Мустафа легенько зiтхнув, повiсив картину на мiсце i почав поволi спускатися крутими сходами вниз. Останнiми днями стало його настiйною звичкою - приходити сюди i кiлька хвилин дивитися на полонянку. I хоч би як був переобтяжений державними турботами, вiн знаходив час заглянути в кiмнату пiд вежею. Ось i сьогоднi - джумеат. Свята п'ятниця. кер халiфа, тобто урочистий султанський намаз. I йому, великому вiзировi, разом з iншими найвищими сановниками iмперi┐ потрiбно через годину-другу супроводити падишаха до мечетi Сулейманi║ та Ая Софi┐. А вiн не втримався, щоб не завернути сюди i не глянути на прекрасне личко, на розкiшнi коси й округлi нiжнi плечi молодо┐ красунi. Кара-Мустафа повернувся тим же шляхом до свого кабiнету, ще раз пильно оглянув бiлоснiжну чалму iз сяючим челенком, такий же бiлоснiжний легкий доломан з горноста║вою опушкою, красиву чорну бороду, зрiдка припорошену, мов памороззю, сивизною, i, залишившись задоволений собою, попростував до виходу. На подвiр'┐ на нього чекав почет. Старший конюший держав за уздечку сiрого в яблуках коня. ┐хати було недалеко - до пристанi. Кара-Мустафа на мить зупинився на ганку, бистрим поглядом окинув двiр. На повнi груди вдихнув свiже ранкове повiтря. О аллах, як тут гарно┐ Нi, хай хто що не каже, його ма║ток Ейюб, розташований за стiнами столицi, при самiй вершинi Золотого Рогу, то - райська мiсцина! Великий двоповерховий палац, до якого примикають гарем, кухня та iншi служби, потопа║ у зеленi тiнистого саду. Всюди - море квiтiв. Прямо перед входом до палацу - пристань, де завжди напоготовi сто┐ть галера. З Золотого Рогу вi║ прохолодою i запахами моря. Рай, та й годi! Не дивно, що сам султан, вiдвiдавши Ейюб, це невеличке примiське сiльце, сказав: "Коли б не було на свiтi султанського сералю, то я волiв би жити в Ейюбi". Вiн зiйшов зi сходiв, легко сiв у сiдло i спрямував коня до пристанi. Почет рушив за ним. На галерi було пiднято знамено великого вiзира. По парадному траповi Кара-Мустафа пiднявся на палубу. Корабельний ага вiдсалютував йому шаблею. В ту ж мить галера вiдчалила вiд берега. Пропливла Золотим Рогом, i обiгнувши майже все мiсто i випливши в Мармурове море, взяла курс до султанського мобейну. Тут великого вiзира вже ждали члени дивану - вiзирi, а також придворнi, про посади i роль яких навiть вiн сам мав туманну уяву. Споконвiку були вони, i без них, здавалося, не мiг обiйтися жоден султан. Весь цей натовп посунув слiдом за великим вiзиром до палацу падишаха i поволi танув, розчиняючись у ще бiльших натовпах придворних, котрi очiкували виходу султана, i в трьох дворах, i в численних примiщеннях сералю. Нарештi всi десь позникали, i Кара-Мустафа лишився у великiй троннiй залi сам. Якусь хвилину постояв, а потiм поволi попростував до високих позолочених дверей, обабiч яких на чатах стояли два чорнолицi велетнi-нубiйцi. В ту ж мить крiзь вiдчиненi вiкна з двору долинули протяжнi спiви рiжкiв. Ударив тулумбас. Позолоченi дверi розчинились - i до зали увiйшов султан Магомет. Його супроводжував тiльки один придворний - головний ║внух. Кара-Мустафа мовчки вклонився i, швидко випроставшись, очолив цю невеличку процесiю. Перед ними безшумно розчинялися дверi. Сторожа брала на караул. Коли проходили анфiладою кiмнат, до них при║дналися: шейх-уль-iслам, вiзирi, радники, пашi, чаушi. Незабаром сотнi придворних уже супроводили "намiсника бога на землi". У третьому дворi сералю султановi пiдвели бiлоснiжного кра-сеня коня. Кiлька найближчих яничарiв миттю кинулися наперед, зiгнули спини, утворивши живi сходи. Султан зiйшов по них i сiв у сiдло. Знову пролунав грiм барабанiв. Вiдчинилися ворота другого й першого двору - i процесiя рушила. Заспiвали зурни, флейти, рiжки. Загримкотiли тулумбаси. З тисяч горлянок вирвався крик: "Уй я уй!" Першими з ворiт Топ-капу вийшли чотириста яничарiв при повному озбро║ннi, у красивих парадних шапках. Тисячнi натовпи, що запрудили вулицi й майдани, розступилися перед ними, утворюючи широкий прохiд. Рослi дужi яничари, не церемонячись, розштовхували тих, хто забарився i вчасно не вiдiйшов убiк, або давали мiцного тумака межи плечi - аж тi летiли сторчака. Однак потерпiлi не ображалися, а, пiдхопившись, знову витрiщалися на пишне, строкате й бучне видовище. Яничари з охоронних орт хизувалися дорогим одягом, барвистими шовковими поясами, рiзномасною, але теж дорогою збро║ю i вiдрiзнялися один вiд одного шапками. У одних вони були з бiлого сукна без нiяких прикрас, у других - жовтi у третiх - синi, прикрашенi срiблом, у четвертих - прикрашенi золотом або самоцвiтами, що грали проти сонця всiма барвами веселки. За яничарами вийшов загiн охоронцiв-силачiв. Потiм ви┐хали яйабашi - кiннi охоронцi, в срiбних касках, на яких трiпотiли золототканi плюмажi. В руках вони тримали напоготовi луки й стрiли. За яйабашами з'явилися пишно вдягнутi, у височенних долбандах чаушi та чаушбашi. ┐хнi баскi конi були покритi парчевими попонами, уздечки сяяли позолотою, а сiдла - срiблом. Не встигли стамбульськi обивателi подивуватися такому багатству, як виступили лютi на вигляд скороходи-пай║ки, до пояса голi, мускулистi, з шаблями i ятаганами наголо, ладнi накинутись на ворогiв падишаха, мов голоднi собаки. На головах у них вiдливали срiблом i позолотою круглi, мов корони, шоломи. А вже потiм з'явилися стамбульськi вельможi - аги й за┐ми пашi, два кази-аскери, муфтi┐. На тонконогих арабських скакунах гордо сидiли вiзир! На деякiй вiдстанi вiд них iшов пiшки - так велiв звичай i придворний етикет - великий вiзир Кара-Мустафа. За ним ┐хав падишах. Чудовий бiлий кiнь, розпустивши пишного хвоста, ледве торкався копитами землi. Його сiдло, чапрак i вся збруя ряхтiли щирим золотом, перлами й самоцвiтами. Ослiпленi цим багатством, вигукуючи "уй я уй", люди не могли вiдiрвати очей вiд коня, що нiс на собi "тiнь бога на землi" "падишаха всесвiту". Султан Магомет Четвертий, сорокарiчний, злегка обважнiлий чоловiк з м'яким невиразним обличчям, сидiв на конi звично, як природжений на┐зник, - недарма вiн мав пристрасть до верхово┐ ┐зди i полювання. Одяг на ньому був такий розкiшний i так густо всiяний золотом, перлами та самоцвiтами, що, здавалося, то не одяг, а саме сонце. Особливу увагу привертав до себе султанський долбанд з двома плюмажами, усiяний безлiччю коштовних камiнцiв, кожен з яких був вартий цiлого ма║тку. Зразу за султаном ┐хали два бородатi богатирi з шаблями при поясах, ятаганами, луками i сагайдаками, з яких виглядали пучки стрiл. Кожен з них держав напоготовi важкий боздуган з блискучими крицевими гостряками. Позаду йшли державнi казнадари i головний ║внух. До само┐ мечетi Сулейманi║, де султан, зiйшовши з коня, вклонився пам'ятi сво┐х попередникiв, падишахiв минулих епох, та до Ая Софi┐, де було вiдправлено сер халiфа - султанський намаз, хвилювалося неоглядне людське море. В мiру наближення султана тисячнi натовпи з вигуками "уй я уй" падали на колiна, а потiм схоплювалися i сунули слiдом за кортежем, топчучи тих, хто мав необачнiсть спiткнутись i опинитися пiд ногами... Пiсля намазу, коли, повернувшись до сералю, султан зiйшов з коня i зник у покоях мобейну, його величезний почет хутко розтанув. Яничари розiйшлися по сво┐х сейбанах, придворнi вельможi роз'┐халися по домiвках, а простi городяни, натiшившись блискучим видовищем, заклопотано брели вулицями мiста, повертаючись до буденних справ. З найвищих сановникiв у палацi залишилися тiльки найближчi до султана люди - головний ║внух та великий вiзир. Кара-Мустафа, поволi походжаючи вздовж вiкон, попiд крислатими пальмами, що були окрасою велико┐ зали, злився. Ще б пакi Султан не прийняв його вiдразу, а звелiв почекати, поки вiн трохи спочине. Iншим разом великий вiзир не чекав би i по┐хав би в Ейюб спочивати теж, але двi справи були такi нагальнi, що вiдкладати на завтра вiн нiяк не мiг. З години на годину, як повiдомив нарочний, ма║ прибути з Немирова яничарський загiн. Вiн привезе гетьмана Юрiя Хмельницького i його казну. Султан уже дав згоду на усунення його вiд влади на Укра┐нi, а тепер треба домогтися, щоб дозволив стратити або кинути у страшнi каземати кди Куле. Тодi можна було б безперешкодно привласнити його багатства. I по-друге, з Дунаю, вiд будського пашi Iбрагiма, прибув посланець, який привiз новi повiдомлення з Вiдня. Задумавши вiйну з Австрi║ю, Порта давно пильно стежила за кожним кроком вiденського двора. Цi останнi важливi вiстi теж треба негайно довести до вiдома падишаха. Тому так нетерпеливилося великому вiзировi. Коли маленька стрiлка великих золочених дзигарiв, що стояли в кутку зали на високому, теж iз позолоченими нiжками столиковi, двiчi обiйшла коло, вiн рушив до султанських поко┐в. Назустрiч пiдвiвся головний ║внух, котрий, мов вiрний пес, пантрував бiля "порога щастя". - Пора! - коротко кинув Кара-Мустафа. - Я спитаю дозволу, бейефендi, - вклонився той i зник за дверима. Через якийсь час вiн повернувся i, оголосивши, що падишах дав згоду вислухати великого вiзира, ще з нижчим поклоном впустив Кара-Мустафу до султансько┐ опочивальнi. Це була велика розкiшна кiмната. Султан напiвлежав на широкiй, гаптованiй по боках срiблом отоманцi, а на килимi, бiля його нiг, сидiла молода красива одалiска, грала на лютнi i тихо наспiвувала iталiйську пiсеньку. Кара-Мустафа низько вклонився. Одалiска миттю урвала спiв, опустила на обличчя серпанок i зникла в бiчних дверях. Головний ║внух вийшов теж. Султан пiдвiвся. На його розповнiлому, випещеному обличчi промайнув вираз удаваного невдоволення й досади. - Великi вiзирi, мабуть, придуманi аллахом для того, щоб султани не мали спокiйного життя, - сказав вiн капризно. - Ти налякав цю маленьку iталiйську пташину, i вона втекла... Кара-Мустафа вклонився ще раз. - Я визнаю свою провину, мiй володарю, але, на жаль, i в намiсникiв бога на землi ║ обов'язки, хоча, не приховаю цього, ┐х значно менше, нiж у великих вiзирiв... I цi обов'язки змушують мене турбувати мого падишаха навiть у святу п'ятницю. Султан на знак згоди кивнув головою. - Ну, гаразд, гаразд... Розповiдай, що трапилося! - Мiй повелителю, - почав тихо Кара-Мустафа, - пiсля переможно┐ вiйни проти урусiв... - Ця перемога дуже дорого нам коштувала, - похмуро кинув султан. - Хай у майбутньому оберiга║ нас аллах вiд таких перемог! Кара-Мустафi не сподобалися цi слова султана, але вiн зробив вигляд, що не чув ┐х, i знову повторив те, що сказав щойно. Тiльки тепер у його голосi почулися металевi нотки, якi вiн iнодi дозволяв собi в розмовi з султаном, коли якимось пiдсвiдомим чуттям вiдчував, що той перебува║ в станi душевно┐ млявостi i не розгнiва║ться на нього. - Мiн повелителю, пiсля нашо┐ перемоги на пiвночi ми вiдразу ж почали готуватися до вiйни на заходi... Зараз настав час приймати рiшення. Вiд пашi Iбрагiма ║ донесення. Нашi вивiдачi в Австрi┐ сповiщають, що вiденський двiр теж не дрiма║... Iмператор Леопольд з благословення папи Iнокентiя направив послiв у Варшаву до .короля Яна Собеського, щоб домовитися про союз... - Що? Вони таки хочуть пiдписати договiр? - Так. До них при║днуються нiмецькi курфюрсти. Магомет схопився з отоманки. Повiдомлення схвилювало його. - Ми висiчемо ┐х упень! - вигукнув вiн. - Ми запроторимо ┐х усiх на галери! Адже у Собеського нема║ й десяти тисяч вiйська!? - Однак подейкують, що вiн зобов'язу║ться виставити сорок тисяч. - Хотiв би я побачити тi сорок тисяч! Звiдки ┐х вiзьме? Казна ж у нього порожня. - Зате у папи багато золота... Дасть Ватiкан! - Гм, ти ма║ш рацiю... Скiльки ж вiйська може нашкребти той нiкчема Леопольд? - Леопольд нiбито обiця║ майбутнiм союзникам виставити проти нас, як доносять вивiдачi, шiстдесят тисяч... Ну, а коли реально, то, я думаю, тисяч сорок... - А курфюрсти? - Тi приведуть тисяч двадцять... Найбiльше - тридцять... - Ну, що ж - тодi кинемо пiд Вiдень удвiчi бiльше! - запально, мов юнак, вигукнув Магомет. - I я сам поведу це вiйсько - зiтру на порох Австрiю i Ляхистан! Знищу мерзенних гяурiв... Останнi слова султан вимовив уже без пафосу, мляво, i Кара-Мустафа ледь помiтно усмiхнувся в бороду, бо знав, що цi║┐ запальностi падишаховi вистачить ненадовго. - Ми повиннi розбити ┐х, перш нiж вони об'║днаються, мiй повелителю, - шанобливо, але твердо сказав великий вiзир. - Я вже послав Iбрагiму-пашi наказ зробити все, щоб перетягти на наш бiк Текелi... - Правильно зробив. - I стягую вiйська до столицi, щоб, коли потрiбно буде най яснiшому падишаховi, мiг двинути ┐х на ворога. Цими днями зберемо диван - приймемо остаточне рiшення. - I це добре... Що ще? Кара-Мустафа понизив голос. - Мiй великий повелителю, свiчадо божественно┐ мудростi, той гяур, гетьман Юрiй Iхмельнiскi, як я уже доповiдав, виявився людиною, недостойною високо┐ ласки... - Що вiн ще там нако┐в? - Вiрнi люди доповiли, що його шуряк полковник Яненченко знаходиться зараз у Ляхистанi i веде якiсь та║мнi переговори з гетьманом Яблоновським, а може, i з самим королем. Пiдозрюю, що переговори з нашими ворогами поза нашою спиною - це... Кара-Мустафа зробив паузу. Та султана вже охопив гнiв. - Гяур! Собака! Смерть для нього - не найтяжче покарання! - Так, славний повелителю трьох суходолiв... I я звелiв схопити негiдника. Накажете повiсити? Султан задумався. - Повiсити?.. Гм, це зробити неважко... Але для чого поспiшати? Нi, краще вiдпровадь його в кди Куле - в каземат! - Вiн трохи помовчав. - А хто ж тепер правитиме Укра┐ною? Кара-Мустафа хитро примружився. - Ми зробили хiд конем... Як у шахах, мiй повелителю... - Як саме? - Я наказав господаревi Молдови Дуцi купити у нас той об-ширний i благодатний край, i йому не залишалося нiчого iншого, як розчинити сво┐ скринi, що трiщать вiд золота. Отже, ми ма║мо грошi для нового походу i покри║мо ними значну частину витрат на вiйну... - Це ти зробив мудро... Ха-ха-ха! Так потрусити кишенi того старого скупердяги! Ха-ха-ха! - зареготав султан. - Як це тобi спало на думку? - Коли державна казна порожня, то мимоволi станеш спритним i хитрим, мов сам шайтан. - Ну, й що ж вiн? Дуже опирався? - Уявiть собi - нi... Видно, спокусився на безмежнi простори Правобережно┐ Укра┐ни... Зразу ж перенiс резиденцiю правителя того краю з Немирова до Печер, що у Брацлавському полку, а в Чигирин призначив полковником якогось козака Гримашевського... - Ну, що ж - хай порядку║... Але дай йому зрозумiти, що джизьс вiдтепер збiльшиться вдво║... I щоб платив справно┐ А крiм того, до весни хай поставить десять тисяч кiнних во┐нiв з обозом i приведе пiд Белград! - Ви це мудро придумали, мiй повелителю, - схилився в поклонi Кара-Мустафа. - Господар викона║ ваш наказ, я подбаю про це. - У тебе все? - Все, мiй повелителю. Дозвольте йти? - Iди! Кара-Мустафа ще раз вклонився i позадкував до дверей, дотримуючись придворного етикету, який не дозволяв пiдданим падишаха повертатися до нього спиною. Але в ту мить, коли вiн уже простягнув назад руку, щоб вiдчинити дверi, султан зупинив його. - Чекай, Мустафо! Великий вiзир зупинився, запитливо глянув на султана. - Пiдiйди сюди! - наказав Магомет, i коли. Кара-Мустафа знову наблизився до нього, спитав, пильно заглядаючи йому у вiчi:- До мене дiйшли чутки, що в тво║му гаремi зацвiла троянда раю... Чи це правда? - Що мiй повелитель ма║ на увазi? - Ну, як же! Кажуть, тако┐ красунi i в султанському гаремi нема║! Кара-Мустафi коштувало великого зусилля приховати хвилювання, що враз охопило його. Вiн зрозумiв, на яку красуню натяка║ султан. - Злi язики перебiльшують, мiй богоданий повелителю, - сказав Кара-Мустафа. - Справдi, у мо║му гаремi ║ кiлька красунь, але щоб вони дорiвнялися красуням iз султанського гарему?! Не вiриться менi... Та й досi я не можу здогадатися, про яку йде мова. - I вiн смiливо глянув на султана. - Кажуть, ту полонянку привезли тобi з Каменiче? ' "Вiн таки зна║ все, - промайнуло в головi Кара-Мустафи. - Цiкаво, хто ж iз мо┐х людей ║ султанським вивiдачем? Дiзнаюся - випечу собацi очi й вирву язика!" А вголос промовив: - А-а, тепер менi все ясно... к така дiвчина! Гарненька. Вас не обманювали, коли захоплено змальовували ┐┐ красу... I все ж серед троянд султанського гарему вона здавалася б звичайною польовою квiткою. - То це ж чудово! - вигукнув Магомет. - Троянди колючi i, незважаючи на пахощi й красу, швидко набридають, а менш яскравi польовi квiти часто милiшi нашому серцю... Чи не так? Кара-Мустафа прекрасно розумiв, куди хилить султан, i не посмiв на цей раз перечити. Хоча Магомет говорив, здавалося б, ласкаво й доброзичливо i нiчого прямо не вимагав, та за цi║ю зовнiшньою добротою приховувалася мстива i заздрiсна натура, - i через якесь необережно мовлене слово султан мiг щомитi спалахнути. А зараз, напередоднi походу на Австрiю, на який Кара-Мустафа покладав такi великi й честолюбнi надi┐, вiн боявся ускладнити сво║ становище. Тому вклонився i, незважаючи на те, що серце гризла досада, з привiтним усмiхом сказав: - Безперечно, так, хранителю мудростi пророка! Настане час - i та скромна польова квiтка розквiтне пишно, мов нандоро-гоцiннiша троянда. Тодi рука вiдданого слуги пiднесе ┐┐ вам у всiй ┐┐ непорочнiй красi. Гадаю, це буде найкращий подарунок мо║му повелителю в той день, коли мерзеннi, охопленi гординею гяури впадуть пiд ударами шабель непереможних во┐нiв нашого грiзного хондкара, найбiльшого завойовника всiх часiв! Обличчя султана прояснiло: вiн любив лестощi. - На все воля аллаха! Я завжди знав, що ти мiй найвiдданiший слуга, Мустафо... Можеш iти! Знову задкуючи, великий вiзир вийшов iз султансько┐ опочивальнi, несучи гризоту в серцi. На галерi, коли в обличчя подув свiжий морський вiтерець i слуги подали на верхню палубу глек холодного шербету, Кара-Мустафа поволi почав заспокоюватися. Власне, що сталося? Адже все склада║ться якнайкраще! Султан доручив йому готувати вiйсько для велико┐ вiйни в квропi i, можна не сумнiватись, призначить на час походу сердаром, бо навряд чи в самого стане сили i бажання нести тяготи вiйськового життя. А це - певний шлях до здiйснення його мрiй i намiрiв! Хай дума║ Магомет, що похiд готу║ться для возвеличення його особи. Ха-ха┐ Зарозумiлий хлопчисько! Нi, Кара-Мустафа не такий недоумок, щоб, стоячи бiля керма iмперi┐, не подбав про себе, про сво║ i сво┐х нащадкiв майбутн║! Нi, не був би вiн представником роду Кепрюлю, щоб, ставши великим вiзиром, не мрiяв про бiльше - про трон падишаха чи корону iмператора! I перший успiшний крок на цьому шляху зроблено. Чого ж турбуватися? Без ускладнень пощастило також спекатися Юрiя Хмельницького. Як повiдомили гiнцi, ось-ось прибуде яничарська орта з казною укра┐нського гетьмана, яка iстотно поповнить власну казну великого вiзира. Чого ж iще бажати? Ах, так, - досада гризе серце через ту красуню невiльницю, про яку дiзнався султан i прозоро натякнув, що хотiв би мати ┐┐ в сво║му гаремi. Це справдi непри║мно. Султани, як i всi смертнi, люблять подарунки. Тож було б необачно не зрозумiти натяку... Гм, доведеться подарувати дiвчину, хоча краса i розум ┐┐ полонили його самого. Тьфу, шайтанi Як погано вийшло! I все через якогось султанського вивiдача. Кара-Мустафа почав у думках перебирати сво┐х слуг, охоронцiв, чаушiв, радникiв, якi могли б бути оком i вухом султана в його домi, але дуже скоро кинув цю марну затiю, бо людей, що оточували його, було так багато, що вiн не мiг пригадати i половини ┐х. Прибувши в Ейюб, вiн передусiм покликав старшого ║внуха. До кiмнати вкотився невисокий товстун у гарному оксамитовому вбраннi, м'яких, розшитих срiблом чириках i бiлоснiжнiй чалмi. Наблизившись, з натугою зiгнув короткий, барилоподiбний стан i мовчки втупився у свого повелителя. "Невже вiн султанський вивiдач?"- подумав Кара-Мустафа, а вголос запитав: - Ну, як вона, кизляр-ага? - Все те ж, бейефендi... Сьогоднi ┐┐ оглядав П'║тро-ага, лiкар-iталi║ць. Каже, дiвчина здорова тiлом, але хвора душею. - Ох, цей менi римлянин! - П'║тро-ага - чудовий лiкар, бейефендi, - м'яко заперечив кизляр-ага. - Ви самi зна║те... До того ж вiн чита║ по зiрках майбутн║... - Але в нього дуже добре серце! Вiн усiх жалi║... Особливо рабiв. - Це зрозумiло: вiн сам довгi роки був рабом. - Ну, гаразд, тебе не переговориш... Веди мене до не┐! - Прошу, бейефендi... Пiсля того як дiвчина хотiла викинутися з вежi, я, з вашого наказу, поселив ┐┐ внизу, в круглiй одi. ┐┐ день i нiч стереже стара Фатiма... Вони спустилися по мармурових сходах на перший поверх, i кизляр-ага провiв Кара-Мустафу в кiмнату у вежi. Бiля вiкна, на канапi, сидiло двi жiнки - стара й молода. Побачивши великого вiзира, вони миттю схопилися i застигли в низькому поклонi. Кизляр-ага кивнув старiй головою. - Фатiма, ходiмо зi мною! Стара швидко вийшла. Молода зробила рух, нiби хотiла затримати ┐┐, але потiм, гордо випроставшись, смiливо глянула на Кара-Мустафу i вже не зводила з нього очей. Це була Златка. Та як вона змiнилася за той час, що провела в неволi. Коли б ┐┐ мiг зараз побачити Арсен, ┐┐ коханий, навiки втрачений Арсен, вiн одразу й не впiзна