не свою кра┐ну з одного рабства у ще страшнiше! Але на перших порах Кара-Мустафа скориста║ться пiдтримкою угорцiв. I нападе на Австрiю до того, як вона знайде собi союзникiв. Вiн так i сказав: "Ми розiб'║мо ┐х поодинцi: спочатку Австрiю, потiм - Ляхистан, i тодi пiв-квропи опиниться в мо┐х обiймах!" У темрявi не видно було Арсенового обличчя, але Сафар-бей вiдчув, як Арсеновi пальцi мiцно вп'ялися в його передплiччя. - Ненку, ми повиннi щось робити! - гаряче зашепотiв вiн. - Якщо турки розгромлять Австрiю, а потiм - Польщу, вони знову повернуть на пiвнiч, спробують захош'ти Ки┐в. Треба подати звiстку в Москву, гетьману в Батурин, а також королевi польському у Варшаву. - Хто ж це зробить? Арсен тяжко зiтхнув. - Доведеться ┐хати менi... Бiльше нiкому. - А Златка? Козак зiтхнув ще тяжче. - Ех, коли б пощастило вирвати ┐┐ з рук вiзира! З якою б радiстю я помчав з нею на Укра┐ну! - То, може, передати во║водi Младену, щоб послав сво┐х гiнцiв? - спитав пiсля довго┐ паузи Сафар-бей. - Нi! - рiшуче заперечив Арсен. - Надто це важлива звiстка, щоб передоручати ┐┐ комусь iншому. - То як же бути? Арсен замислився. Серце його розривалося навпiл. Справдi - як бути? Залишити Златку в той час, коли пiсля довгих пошукiв нарештi знайшов ┐┐ i, може, ось-ось пощастить визволити? Та коли?.. Сьогоднi? Через мiсяць? Через рiк?.. А чи не буде тодi пiзно? Чи не впаде шабля османiв i на Австрiю, i на Польщу, а потiм i на Ки┐в та Москву ранiш, нiж вiн зможе сповiстити про цю страшну небезпеку? Нi, Арсене, май силу перебороти себе, пожертвувати найдорожчим заради батькiвщини! Сафар-бей теж мовчав, нiби вiдчував, яка буря знялася у серцi Друга. Нарештi Арсен порушив мовчанку. - По┐ду я! Так треба, Ненку. А потiм - повернуся... Якщо зумi║ш сам визволити Златку, вiдпровадь ┐┐ до батька на Стару Пла-нину... А якщо нi - хай жде мене! Повернуся - визволю або загину! Сафар-бей стиснув Арсеновi руки. - Ну, тодi рушай! - Так зразу? - Гаятись не слiд, бо завтра може бути пiзно... По┐деш чаушем до молдавського господаря. Папери я тобi приготував. Грошi - теж. - Де ж ти ┐х дiстав? Сафар-бей поплескав Арсена по плечу й тихенько засмiявся. - Ну, зна║ш, був би я великим дурнем, коли б, два мiсяцi везучи казну гетьмана, не заглянув у не!... Я подумав, що нам з тобою грошi в майбутньому потрiбнi будуть не менше, нiж великому вiзировi... Ха-ха! I, зда║ться, мав рацiю. Тепер вони якраз i знадобляться! Бо шлях твiй буде некороткий i нелегкий... Пiд звуки тулумбасiв i флейт, пiд веселу гарматну стрiлянину виступив iз Стамбула султан Магомет у похiд на невiрних. Шлях його пролягав у кра┐ну Золотого Яблука. Пишна султанська карета, оточена охоронцями, ┐хала в головi величезного вiйська. Попереду не┐ мчали на баских конях блискучi яйабашi i, щоб розiгнати роззяв, якi товпилися на дорозi, бажаючи подивитися на падишаха всесвiту, кричали: "Гальвет вар! Гальвет вар!" За нею ┐хало сто карет iз султанськими iрбалями та гi║здами, вiдiбраними з числа гаремних красунь самою валiде-султаншою i казнадар-устою. Молодi коханки султана та ┐хнi рабинi з цiкавiстю визирали з вiконець на мальовничi кра║види i не менш мальовничо вдягнутих молодих яничарських та спагi┐вських чорбаджi┐в, що гарцювали на баских конях. За гаремом тягнулися цiлi валки возiв зi всiляким добром для султанського двора - одягом, посудом, кухнями, харчами. Потiм iшли вiйська. Пiшi - яничарськi, кiннi - спагi┐вськi. Позаду стримували гарячих коней акинджi, котрi в походах завжди мчали попереду вiйська, нещадно граблячи, спалюючи i знищуючи все на сво║му шляху. А зараз, поки йшли по турецькiй землi, Кара-Мустафа навмисне залишив ┐х в ар'║ргардi, щоб охолодити ┐хнiй грабiжницький запал. Сам великий вiзир узяв з собою в похiд теж немало всього: наметiв, одягу, дорого┐ збро┐, грошей, золотого i срiбного посуду, а також людей - одалiсок, ║внухiв, чаушiв, капуджi, астролога i лiкаря П'║тро. В окремiй каретi, пiд наглядом Фатiми та в супроводi Джалiля, що сидiв поряд з кучером, ┐хала Златка. Вiд Стамбула до Адрiанополя шiсть днiв дороги. I всi цi днi Златка провела бiля вiконця, сподiваючись побачити Арсена або Ненка. Але нi одного, нi другого так i не побачила. В Адрiанополi, великому гарному мiстi, що сто┐ть при злиттi рiчок Туджи та Арди з Марiцею, султан наказав зупинитися: останнi два днi лив холодний осiннiй дощ, i дороги зовсiм розкисли. Увесь султанський двiр розташувався у просторому палацi, оточеному розкiшними садами. Не менш пишний i просторий палац дiстався великому вiзировi й членам дивану, якi зразу ж почали влаштовуватися з великим комфортом. I недаремно, В Адрiанополi та в прилеглих до нього мiсцевостях вiйськовi довелося провести всю зиму. Це було не важке але досить одноманiтне життя. Дощi перiщили майже кожного дня. Султан лютував, бо нi разу через негоду не пощастило вибратися на полювання, а для нього тиждень без полювання вже здавався каторгою. Однак у такому вимушеному стояннi на мiсцi було багато й корисного. Зi всiх кiнцiв неозоро┐ iмперi┐ сюди стiкалися все новi й новi загони. Як доносили гiнцi, з далекого Криму йшла татарська орда на чолi з ханом Мюрад-Гiре║м. До не┐ при║дналися нога┐. Орда прямувала до Белграда. Туди ж мали прибути iншi допомiжнi частини. Отже, збиралося величезне вiйсько, якого ще нi разу не мав пiд сво║ю рукою султан Магомет. Мунеджим-паша, особистий астролог султана, вiдкинув теплу ковдру, схопився з лiжка i, вступивши в отороченi хутром сукнянi капцi, потрюхикав до дверей. Хтось настiйливо стукав. Астролог тримав поперед себе свiчку. Його брунатнi очi злякано дивилися на дверi, за якими стояв невiдомий, а на високому лобi зiбралися зморшки. Хто б це мiг бути? Вiн нiкого не ждав. - Хто? - Мунеджим-паша, вiдчини! - почувся знадвору дуже знайомий голос. Брязнув засув. У дверях з'явився великий вiзир Кара-Мустафа. Це не дуже здивувало астролога. Таке траплялося i ранiш, бо хто ж не хоче дiзнатися про майбутн║? А всiм вiдомо, що нiхто так точно не передвiщав майбутнього, як Мунеджим-паша. На те ж вiн i носить звання пашi й особистого астролога падишаха! Був вiн, однак, украй здивований тим, що Кара-Мустафа вибрав для вiдвiдин нiчну пору i з'явився не в сво║му пишному вiзирсько-му вбраннi, а в простiй одежi яничара. Для чого такий маскарад? Однак Мунеджим-паша був досвiдчений царедворець i швидко взяв себе в руки. - О! - вигукнув вiн. - Який я щасливий бачити в себе славного охоронця трону падишаха! - Тс-с-с! Не кричи, паша! - шикнув на нього Кара-Мустафа, поспiшно причиняючи дверi. - Бо сво┐м гучним голосом розбудиш усе мiсто! У астролога справдi був громоподiбний голос iз трагiчно-зловiсними нотками, якими вiн щедро користувався пiд час сво┐х пророкувань. - Мовчу, мовчу... Прошу сюди, мiй повелителю! - I астролог вiдчинив дверi до сусiдньо┐ кiмнати. Це була звичайна для того часу велика робоча кiмната астролога й алхiмiка. Все тут для Кара-Мустафи було знайоме. На довгих столах стояли склянi банки, наповненi порошками, шматками рiзнобарвних мiнералiв, рiдинами. Бiля вiкна, у тиглi, пригасав малиновий жар. Пахло чадом i ще чимось невiдомим i не зовсiм при║мним для звиклого до тонких пахощiв носа великого вiзира. Посерединi, на дерев'янiй пiдставцi, висiла велика карта зоряного неба, помережена ламаними лiнiями i помальована знаками зодiака. Крутi сходи вели на горище, де, як знав Кара-Мустафа, Мунеджим-паша спостерiгав хiд небесних свiтил. Всюди в безладдi лежали i стояли якiсь прилади й iнструменти, що в душi великого вiзира викликали повагу до ┐х власника i забобонний страх. Астролог пiдсунув Кара-Мустафi крiсло. Спитав: - Що змусило великого вiзира ощасливити мене сво┐ми вiдвiдинами? Кара-Мустафа рiшуче вiдсторонив од себе крiсло i довго вдивлявся в оливкове непроникне обличчя придворного астролога, нiби зважував - казати чи нi? Потiм узяв його за руку вище лiктя i промовив тихо, але тоном наказу: - Мунеджим-паша, ти повинен зробити менi i всiй нашiй iмперi┐ велику послугу... - Я слухаю, бейефендi, - коротко проказав астролог, схиляючи в поклонi голову. - Однак те, що почу║ш, повинен знати лише бог та ми вдвох! - Кара-Мустафа пiдняв угору вказiвний палець. - Ти зрозумiв? - Зрозумiв. - Навiть сам падишах не повинен знати! I передусiм - вiн! Бо робиться це в його iнтересах... - Так, мiй повелителю, - ще нижче схилив голову мунед-жим-паша, холонучи вiд думки, що зараз дiзна║ться про та║мницю, яка може коштувати йому життя. Кара-Мустафа нахилився майже до самого його вуха i ледь чутно прошепотiв: - Слухай уважно! Вищi iнтереси держави османiв i велич та слава падишаха вимагають рiшучо┐ перемоги у цiй вiйнi, яку ми рочпочина║мо на берегах Дунаю... - Я знаю, - теж пошепки вiдповiв паша. - На чолi нашого вiйська став сам падишах... Його вiрнi пiдданi стурбованi тим, що йому буде загрожувати небезпека, бо, як вiдомо, на вiйнi гинуть не тiльки рядовi во┐ни, а й полководцi... Ми всi живемо милостями падишаха, його розумом i його славою, а тому глибоко зацiкавленi, щоб вiн не наражав сво║ дорогоцiнне життя на смертельну небезпеку, яка може пiдстерiгати його в походi... - Так, я згоден з вами, бейефенд! Що ж робити? - Падишаховi краще й безпечнiше буде, коли вiн повернеться в Стамбул, бавитиметься з красивими гi║здами, ┐здитиме на дороге його серцю полювання, веселитиметься в мобейнi, дивлячись, як блазнi танцюватимуть джурджуну... Все це для нього буде при║мнiше, нiж тримати ногу в стременi бойового коня! - Безперечно, мiй повелителю. - А окрiм цього, зелене знамено пророка - занадто важкий тягар для намiсника бога на землi. - Голос Кара-Мустафи був тихий, але суворий. - Навiщо обтяжувати його земними клопотами, коли ║ мiльйони вiрних пiдданих, якi з радiстю нестимуть замiсть нього цей тягар! Хитрий i проникливий мунеджим-паша давно здогадався куди хилить великий вiзир. Безперечно, Кара-Мустафа хоче вiдпровадити султана в Стамбул, а сам стати сердаром, щоб лаври перемоги дiсталися йому. Однак досвiдчений царедворець нi словом не прохопився про свою здогадку. Вiн ждав не натякiв, а прямих наказiв. Тому знову непевно хитнув головою. - Так, мiй повелителю. - Отже, ти мене зрозумiв? - спитав Кара-Мустафа рiзкувато бо його вже почало дратувати це улесливе, але невизначене пiдтакування. Астролог скривився. - Не зовсiм, бейефендi... Менi не ясно, що маю робити я. - Ти повинен умовити падишаха повернутися в Стамбул! - О! Але ж я тiльки маленький бiдний астролог! - Не прибiднюйся! Вiд тебе багато чого залежить... Падишах зробить так, як скажуть зорi! - Зорi вже сказали, що падишах знайде славу на дорогах вiйни... Ще в Стамбулi я склав його гороскоп. - Нiчого нема║ постiйного на цьому свiтi. - Так, мiй повелителю┐ Хiба що одне золото завжди лиша║ться золотом... Це був досить прозорий натяк на згоду. Але за не┐ потрiбно платити. Кара-Мустафа полегшено зiтхнув, бо не менше, якщо не бiльше за мунеджима-пашу ризикував становищем або й головою. Вiн мовчки витягнув з кишенi чималий, туго набитий капшук i кинув на стiл. Почувся глухий брязкiт металу. Мунеджим-паша, як голодний собака до хлiба, прикипiв поглядом до того капшука, в якому, вiн не сумнiвався, було щире золото. У нього раптом пересохли губи, i вiн облизав ┐х язиком. Адже це було справжн║ багатство! Отже, Кара-Мустафа настiльки зацiкавлений у тому, щоб спровадити в Стамбул падишаха, що не пошкодував цiлого ма║тку! - Зорi теж мiняють сво║ розташування на небi, - загадково сказав Кара-Мустафа. - Вчора вони говорили одне, сьогоднi - друге, а завтра - вiщуватимуть щось iнше... Чи не так, паша? - Безперечно, мiй щедрий повелителю, - низько вклонився астролог. - Падишах наказав спостерiгати за зорями i скласти ще один гороскоп, i я не певен, що й на цей раз зорi вiщуватимуть перемогу османському вiйську, якщо на чолi нього стоятиме сам повелитель правовiрних. Кара-Мустафа усмiхнувся самими устами. - Ти все правильно зрозумiв, паша... Бажаю тобi щасливо┐ зорi, яка б продовжила тво┐ лiта! В останнiх словах вчувалася прихована погроза, i астролог, щоб засвiдчити свою вiдданiсть, кинувся великому вiзировi в ноги i поцiлував його простий запилений яничарський чобiт. ВАРШАВА Був сiрий холодний день. Раннi морози закували рiчки й озера в крижанi панцири - пере┐жджай де хочеш! Дороги кострубачи-лися замерзлим груддям - по них не поженеш. Тому Арсен ┐хав поволi. Де - дорогою, де - навпростець. Сафар-бе║вi грошi стали в пригодi. Через Болгарiю i Волощину промчав за дванадцять днiв. Коней не жалiв: на базарах купував свiжих, витривалих i гнав далi. Тiльки на розореному Правобережжi базари не збиралися, тому довелося ┐хати повiльнiше, щоб приберегти сили вороного, купленого ще в Бендерах. У Немировi трапилася зустрiч, яка замалим не коштувала життя. Арсен нiби вiдчував, що в це мiсто, з яким було зв'язано так багато гiркого, не варто за┐здити. Але якийсь бiс, поки вiн, сидячи в сiдлi, розглядав з горба далекi безлюднi вулицi, нашiптував на вухо: "За┐дь! За┐дь! Може, зустрiнеш кого-небудь iз знайомих i дiзна║шся про змiни, що вiдбулися тут з часу падiння Юрка Хмельницького". I справдi - зустрiв! Лихий перемiг у його душi, i вiн, замiсть того, щоб скерувати вороного в об'┐зд, на бiлоцеркiвський шлях, потягнув повiд "соб" i поскакав прямо на Шполiвцi. Про┐жджаючи мимо двору баби Секлети, зупинився. Жива чи померла? Глянув на порослий лободою двiр, на розбите маленьке вiконце, на розчиненi дверi, що жалiбно поскрипували пiд поривами вiтру, i сумно похитав головою: нема баби Секлети. Пережила чоловiка, пережила синiв i дочок, внукiв i правнукiв - i нарештi сама згасла, як одинока iскра на попелищi. Розсiявся по бiлому свiтi, вимер, щез колись великий ┐┐ рiд - i хто зна, чи знайшлася добра душа, щоб провести стареньку в останню путь?.. Арсен замислився й мимоволi зiтхнув. Чи буде коли-небудь кiнець нещастям, що з усiх кiнцiв обсiли цю землю? Чи наступить нарештi день, коли на цих подвiр'ях защебечуть веселi дитячi голоси, а з коминiв зав'юняться в небо сивi димки, смачно запахне свiжоспеченим хлiбом? Вiн мiцно стиснув засмаглi на вiтрах губи i зiтхнув ще раз, раптом вiдчувши, як на очi набiгли сльози. Що ж ти. Арсене? Розрюмсався, мов старий Метелиця! А тобi ж до старостi - гай-гай! Чи, може, стомилася душа вiд безконечних злигоднiв i турбот? Вiн витер кулаком очi. Торкнув ногами коня. I -в ту ж мить побачив, що вулицею до нього наближа║ться загiн вершникiв. Тiкати в поле було нерозумно. Не втечеш. Та, власне, чого тiкати, коли вiн - чауш самого великого вiзира? - Гей, хлопче, хто ти такий? - промовив здалеку переднiй невисокий чолов'яга у кожусi i насунутiй майже на самi очi шапцi-бирцi. - Звiдки й куди пряму║ш? - Хай це вас не цiкавить, добродiю... Де був, там уже нема║. Куди прямую, там не ждуть! - вiдповiв рiзко Арсен. - О-о-о, який ти мудрий, парубче! I це ти так вiдповiда║ш сотниковi молдавського господаря? Смiливий! Тим бiльше закортiло менi познайомитися з тобою! - глузливо сказав переднiй, наближаючись, i раптом вигукнув:Ба-ба-ба! Кого я бачу! Це ж сам Арсен Звенигора, хай менi баньки повилазять, якщо помиляюсь! От так зустрiчi Не сподiвався! Арсен упiзнав Свирида Многогрiшного i здригнувся: ця зустрiч не обiцяла йому нiчого втiшного. Тим часом вершники - це були, судячи по одягу, волохи - оточили Арсена, i вiн опинився в кiльцi, вiч-на-вiч зi сво┐м давнiм ворогом. Многогрiшний збив шапку на потилицю, оголивши зморшкуватий лоб, до якого прилипли рiдкi пасма сивiючого волосся. На його обличчi розпливлася радiсно-хижа усмiшка. - Ось коли пташка впiймалася! - вигукнув, потираючи руки. - Довгенько ж ти, голубчику, не потикав сюди носа! Заждавсь я тебе! Але тепер потiшуся, запорозька сволото! Тепер ти у мене i затанцю║ш, i заспiва║ш, i заплачеш, коли взую в червонi сап'янцi! Ха-ха-ха!.. Смiх Многогрiшного був скрипучий, холодний. Арсен мовчав. - Чого мовчиш! Зацiпило вiд страху? - А я тебе не боюся, дядьку Свириде... - Чому б то ти мав мене не боятися? Зда║ться, друзями з тобою ми нiколи не були... - Але й ворогами теж, - злукавив Арсен, не бажаючи встрявати в суперечку, що набирала небезпечного характеру. - Не були, кажеш? - Многогрiшний вiд подиву аж очi витрiщив. - Мабуть, вiд страху тобi вiдiбрало пам'ять! Ну, що ж - я нагадаю... Хлопцi, - звернувся вiн до сво┐х волохiв, - стягнiть з нього чоботи та почастуйте киями по п'ятах! Хай затанцю║ на морозi босий! Волохи миттю зiскочили з коней i кинулися до Арсена. Ще мить - i вiн лежатиме на землi, а цi шибайголови перiщитимуть його щосили по голих ногах. - Стiйте! - голосно вигукнув Арсен, видобуваючи з-за пазухи пергамент, завбачливо даний йому Сафар-бе║м. - Iм'ям великого вiзира наказую вам - зупинiться! Згадка про великого вiзира подiяла магiчно. Волохи враз опустили руки, зупинилися, збентежено переглянулися. Многогрiшний заверещав: - Чого ж ви! Вiзьмiть його! - I почав витягати з пiхов шаблю. Арсен пзднiс руку з пергаментом. - Хто з вас розумi║ по-турецькому? - Я, - виступив наперед чорнявий парубок. - На, читай! Волох кинув бистрий погляд на короткий напис, на печатку - i зблiд. - Братцi, - прошепотiв помертвiлими губами, - це ж чауш самого великого вiзира... От були б вскочили в халепу! - Не може бути! - вигукнув Многогрiшний. - Дай сюди! Вiн вихопив пергамент, повертiв перед очима. Напису не зрозумiв, але печатку знав дуже добре - i теж зблiд. - Прокляття! - процiдив крiзь зуби. - Викрутився, песиголовець! Ну, тво║ щастя... Вiн тицьнув Арсеновi в руки цупкий жовтавий сувiй i по┐хав геть. Волохи помчали за ним. Арсен витер спiтнiле чоло, якусь хвилину постояв у роздумi, а потiм рiшуче повернув коня на бiлоцеркiвський шлях. До Новосiлок не до┐хав: несподiвано усiх сво┐х зустрiв у Фастовi. Ще здалеку побачив над мiстом сизi димки, що вилися з димарiв, i був здивований, коли при в'┐здi дорогу йому перетнув вартовий з мушкетом. Вiн вискочив з яко┐сь ями, де ховався од пронизливого холодного вiтру, i вигукнув: - Стiй, зна║ш-ма║ш! А то як стрельну, так тобi тут i капець буде! Арсен зареготав. Та це ж Iваник! I звiдки вiн тут узявся? Однак Арсенiв смiх розiзлив вартового не на жарт. Вiн пiдстрибнув, мов пiвник, штурхонув верхiвця дулом мушкета пiд бiк. - Чого залива║шся, зна║ш-ма║ш? П'яний чи сусiдам розум розпозичив? Злазь з коня, халамиднику! - Iванику, невже не впiзнав? Арсен я! Звенигора... Iваник ошелешено заклiпав очима, ще не впiзнаючи в цьому худому засмаглому бородачевi колишнього красеня Арсена. - Не може бути! Арсен скочив з коня, зняв шапку. I тодi Iваникове обличчя прояснiло. Мушкет випав з його рук i покотився по мерзлiй землi. - Арсене! Голубе! Звiдки ти? Вони мiцно обнялися. В Iваникових очах заблищали сльози. - Вiд самого султана, IваникуI Зi Стамбула! А як ти тут опинився? Iваник пiдняв мушкет, поправив на вузьких плечах свитку. - Хiба не зна║ш?.. Семен Палiй привiв нас усiх у Фастiв i сказав: тут нам житиi Землi займай, скiльки зумi║ш обробити, хату вибирай, яка цiлiша... А фортецю вiдбуду║мо гуртом, зна║ш-ма║ш, щоб захист був добрий. От ми й пере┐хали сюди. - А мо┐ де? - Тво┐ теж... Унизу, над Унавою, поселилися. Там гарно - рiчка, луг, за рiчкою - лiс. Правда, хатка маленька, але не гiрша, нiж у Дубовiй Балцi. I що найкраще - поряд зi мною... Недарма кажуть: вибирай не мiсце, а доброго сусiда. - А Палiя де можна побачити? Часом не на Сiчi? - Побачиш. У фортецi вiн, поселився разом iз Семашковою вдовою... - А про пана Мартина нiчого не чути? - Про Спихальського? Казав Роман, що передавав звiстку зi Львова. Усiх вiта║... Не забув i про мене, i про Зiньку. - Iваник пiдморгнув. - Теж привiт передав, зна║ш-ма║ш... Арсен усмiхнувся в густу бороду, що виросла, поки ┐хав зi Стамбула. Про кого про кого, а про Зiньку не мiг пан Мартин забути: дуже вже уподобав молодицю! - Ну, веди ж мене, Iванику! - поклав руку на утле плече сусiдовi. - Спочатку до Палiя, а потiм - додому... Просто згораю вiд нетерплячки! Вони рушили широкою вулицею. Бiля одного з уцiлiлих будинкiв Iваник зупинився. - Скажу Остаповi, щоб постояв замiсть мене. Бо у нас, зна║ш-ма║ш, суворо... Можна й ки┐в заробити вiд полковника, якщо погано нестимеш вiйськову службу! Вiн шмигнув до хати, а через хвилину вийшов у супроводi височенного похмурого козака, озбро║ного однi║ю тiльки шаблею. - На мiй мушкет, - заквапився Iваник. - Як тiльки небезпека - пали, пане-брате, щоб аж у фортецi було чути! А я незабаром повернуся... - Гаразд, - кивнув головою похмурий велетень i, не обертаючись, почимчикував на околицю мiста. Арсен уважно приглядався довкола. Всюди ще багато ру┐н i згарищ, але стоять серед попелищ уцiлiлi вiд вогню хатини. З деяких в'ються димки, на подвiр'ях помiтнi слiди людських рук - там, дивись, полагоджено тин i ворота, там - вибiлено стiни, а подекуди на хатах уже зведено новi очеретянi дахи. Фортеця зустрiла ┐х людським гомоном, гупанням дубових баб, заступiв i копаниць, цюканням сокир. Тут кипiла робота. Однi забивали палi, другi засипали стiни землею, третi iз дубових брусiв майстрували фортечну браму. Люди були такi худi, виснаженi та обiдранi, що Арсен аж жахнувся. Звiдки вони взялися? Однi жебраки зiйшлися сюди, чи що? Незважаючи на холод, у багатьох, крiм латано┐ сорочки чи бувалого в бувальцях лейбика, не було нiчого. На ногах рiдко в кого чоботи, а то бiльше - постоли або личаки, з яких вигляда║ якесь ганчiр'я. Обличчя зарослi, в очах - голодний блиск. Арсен хотiв було запитати Iваника, що це за люди, але в цю мить його погляд упав на високу знайому постать. Палiй! - Батьку Семене! - кинувся козак i на радощах згрiб полковника в обiйми. - Батьку Семене┐ Який я радий, що знову бачу вас! - Арсен? - Палiй не повiрив сво┐м очам i вражено розглядав козака. - Справдi Арсен, власною парсуною, як казали ки┐вськi бурсаки... Та який зарослий, мов дiдуган! - Ви тут усi не кращi, - повiв рукою Арсен, показуючи на людей, що трудилися бiля стiй. - Звiдки вони набралися? Палi║ве чоло нахмурилося. Не стишуючи ходи, вiн похмуро проказав: - Зараз, мабуть, пiв-Укра┐ни так живе. У во║нному лихолiттi люди втратили все: рiдних, домiвку, одяг... Почина║мо ми на голому мiсцi. Треба ж якось рятуватися! - Що почина║мо? - не зрозумiв Арсен. - Жити заново, - вiдповiв Палiй. - Довго ми думали на Запорожжi - що робити? Правобережжя сплюндроване, розорене, столочене татарськими кiньми. За Бахчисарайським договором - нiчийна земля... Але ж вона наша! I поки ми на нiй живемо, нiхто не може ┐┐ назвати сво║ю - нi султан, нi хан, нi господар волоський, нi король польський... Тож i кинули ми клич: хто не ма║ де прихилити голову, iдiть на Фастiвщину, на Корсунщину, на Богуславщину - поселяйтеся, обробляйте землю, але шаблi з рук не випускайте! I ось початок - звiдусюди потяглися нетяги, скривдженi долею. Не принесли вони сюди нiчого: нi грошей, нi одягу, нi збiжжя, нi якихось iнших статкiв. Зате принесли в серцях лють до ворогiв, що пустили ┐х по свiту, i любов до землi. Бiднi ми зараз. Ой, якi бiднi! Ще тiльки осiнь кiнча║ться, а в нас уже майже нiчого ┐сти... Он бачиш - казани. Ото двiчi на день варимо пшоняний кулiш. Не кулiш - назва одна! Але й тому люди радi... - Як же ви зиму дума║те перебути? - Якось перебудемо... Тугiше затягнемо очкурi, звiра полюватимемо, рибу ловитимемо в Унавi та Iрпенi. Але вся наша надiя на допомогу. - Чию? - Москва допоможе грiшми та збро║ю, Ки┐в - збiжжям та харчами. Свiт не без добрих людей. - Яв цьому теж мав нагоду не раз переконатися. Ось i зараз вiдмахав шлях зi Стамбула до Фастова не без допомоги добрих людей. А там - i до Варшави доберуся. - Ти просту║ш до Варшави? З чим? Арсен оглянувся: Iваник уже присусiдився до кашоварiв i, вициганивши у них миску кулешу, сьорбав рiдке гаряче вариво. Поблизу нiкого - кожний займався сво┐м дiлом. Та все ж Арсен стишив голос. - Батьку Семене, я, щоб ви знали, на службi у самого Кара-Мустафи... Разом з Ненком... I привiз дуже важливу звiстку. - Яку? - Турки розпочали вiйну проти Австрi┐. Султан Магомет зiбрав величезне вiйсько i повiв його пiд Вiдень... Я поспiшаю до Варшави, щоб попередити короля Яна. Палiй нахмурив чоло. - Чому ти гада║ш, що треба попередити Собеського? - Турки хочуть розбити спочатку Австрiю, а потiм - Польщу... Ненко чув це з уст самого Кара-Мустафи. - Ось якi. Отже, коли впаде Австрiя, а згодом Польща, Магомет знову кине сво║ вiйсько проти нас. I тодi вже нiщо не стрима║ його! - Ми з Ненком теж так думали i вирiшили, що потрiбно обов'язково попередити полякiв... - Безперечно. Туркiв можна зупинити тiльки спiльними зусиллями. Я схвалюю твiй намiр ┐хати до Варшави. Зi свого боку, я пошлю листи в Москву та Батурин, щоб там знали, що замишля║ султан. - Спасибi, батьку, за пiдтримку. Я знав, що ви будете тако┐ ж думки, як i ми з Ненком. - Ще б пак! Як i покiйний Сiрко, я вважаю, що серед багатьох ворогiв у нас ║ зараз один найлютiший, найнебезпечнiший - турецький султан... I питання сто┐ть так: хто кого? Або ми спiльно з iншими народами, яким вiн загрожу║, як i нам, обруба║мо його загребущi руки, або ж нас упень висiчуть. 1 на розплiд не залишать... - У страшний час ми живемо, - замислено промовив Арсен, перебираючи в пам'ятi великi й дрiбнi подi┐, свiдком яких довелося йому бути. - Чи й висто┐мо? - Висто┐мо! Мусимо вистояти. Бо iнакше - кiнець усьому... Вони пiдiйшли до ганку великого будинку, пам'ятного Арсеновi ще з позаторiшньо┐ зими. В ньому жила, як вiн пам'ятав, старенька бабуся з хлопчиком i дiвчинкою. Тепер будинок було полагоджено: пахли смолою новi дверi, бiлiли вимазанi бiлою глиною стiни, замiсть побитих шибок у вiкнах вставленi добре припасованi дошки. Всюди навколо хати прибрано. Вiдчувалося, що тут господарюють дбайливi жiночi руки. - Прошу до мо║┐ хати, - сказав Палiй, - тимчасово┐. Тут згодом буде полкова канцелярiя, а поки полку нема i власно┐ хати у мене теж катма, то я тут i зупинився. Можна сказати, у приймах. Тут, власне, живе Феодосiя з дiтьми. Ссмашкова вдова. А я постояльцем у не┐... - Пiдiймаючись на ганок, Палiй усмiхнувся у сво┐ русявi вуса. - Ви ще молодий, батьку, щойно за сорок звернуло. А Феодосiя - гарна жiнка. Та й покiйний Семашко, пам'ята║ться, заповiдав ┐┐ вам. Тож нiчого не було б дивного, коли б ви одружилися з нею... Палiй враз пбсерйознiшав. Пiдiйшов до Арсена майже впритул i тихо сказав: - Я й сам так думаю, хлопче... Феодосiя - гарна жiнка. Розумна i красива. I серце мо║ лежить до не┐. Але ж цього мало! - Що ж iще треба? Палiй жартома штурхонув Арсена в плече. - Хлопче, я хочу, щоб i мене кохали! Тiльки тодi я можу женитися. Гарно придивляйся, а потiм i менi скажеш, коха║ вона мене чи нi? Палiй вiдчинив дверi i перший зайшов до свiтлицi. Арсен зразу помiтив, що це не та кiмната, в якiй колись жила бабуся з дiтьми. Печi не було, зате стояла гарна кахляна груба, в якiй весело палахкотiло соснове гiлля. Посеред свiтлицi, на чисто вимитiй, але вже потемнiлiй вiд часу пiдлозi лежав досить-таки вичовганий килим. На стiнi, за новим, недавно змайстрованим столом висiла зброя: мушкет, два пiстолi, два татарськi ятагани й коштовне оздоблена шабля. Попiд стiнами жовтiли свiжовиструганi iз соснових дощок лави. У свiтлицi було гамiрно: четверо дiтлахiв вовтузилося бiля столу, зчиняючи веселий шарварок. За столом бiля шиття сидiло двi жiнки, ┐х Арсен впiзнав одразу: то були Феодосiя i стара, що колись залишалася ║диною жителькою Фастова. - Киш, горобенята! - з напускною суворiстю гримнув Палiй на дiтей, але вони зовсiм не злякалися, а з вереском i смiхом кинулись до нього i повисли на його могутнiх руках. Знявся ще бiльший лемент. Звенигора усмiхнувся, дивлячись на розпашiлi дитячi личка (тут було три дiвчинки й один хлопчик), i в думцi вiдзначив, що Палiй умi║ привертати до себе не тiльки серця дорослих, а й серця дiтей. А дiти, як вiдомо, дуже чутливi на ласку й нiколи не подружать з людиною черствою або байдужою. Феодосiя глянула на стару: - Бабо Ганно, заберiть дiтей! Стара пiдвелася з-за столу, - тепер на нiй було не дрантя, а досить пристойне вбрання, - i, кинувши сво║ шиття в кошик, пiдхопила його сухою чорною рукою i гукнула на дiтей: - Ходiмо гарбуза ┐сти! - Ходiмо! Ходiмо! - зрадiла малеча i гомiнливою зграйкою вискочила слiдом за нею до сусiдньо┐ кiмнати. Палiй провiв дiтей ласкавим поглядом, а потiм, коли за ними зачинилися дверi, звернувся до Феодосi┐: - Приймай гостя, Феодосi║! Впiзна║ш? Феодосiя вийшла з-за столу. Зупинилась перед Арсеном, пильно приглядаючись. Була вона вродлива i, незважаючи на сво┐ тридцять п'ять рокiв i те, що мала трьох дiтей, по-дiвочому нiжна. Барвиста плахта i бiла вишивана сорочка щiльно облягали ┐┐ стрункий стан. Чорна лискуча коса закручена ззаду в тугий вузол. А з-пiд чорних брiв на Арсена дивилися виразнi очi, опушенi густими вiями. У Арсена защемiло серце: ця жiнка чимось нагадувала йому Златку, його далеку, знайдену, але не вирятувану кохану. Феодосiя раптом усмiхнулася i простягла руку. - Невже Арсен?.. Боже мiй, вiн! Яка я рада... А де ж Златка? Що з нею? - Потиск ┐┐ руки був несподiвано мiцний. - Чи не знайшов? - Знайшов... Але не встиг визволити, панiматко, - сумно вiдповiв козак, тяжко зiтхаючи. - Бо вона в гаремi самого Кара-Мустафи. Але я визволю ппI Повернуся - i визволю! - Будемо сподiватися... Прошу до столу. Арсен намагався вiдмовитися од пригощання, посилаючись на те, що в нього обмаль часу i що вiн поспiша║ додому, але Феодосiя, видно, володiла чаром обеззброювати людей - i ласкавою усмiшкою, i добрим словом, i ще тi║ю розумною жiночою твердiстю характеру, перед якою пасують найтвердiшi чоловiки. Вона взяла козака за рукав, усмiхнулася, схиливши набiк свою красиву голову, i тихо проказала: - Хiба можна вiдмовлятися од хлiба-солi, коли вони пiдносяться вiд щирого серця? - I повернулася до Палiя. - Правда ж, полковнику? Хоч який-то був короткий погляд, але його Арсеновi було достатньо, щоб помiтити, що дивилася вона на Палiя по-особливому, з прихованою нiжнiстю i захопленням, що проривалися крiзь ┐┐ природну стриманiсть. - Звичайно, голубонько... Арсен ще молодий, i його треба провчити, щоб знав, як нехтувати гостиннiстю щирих дру-iiв! - вiдказав Палiй, дiстаючи з судника плесковату пляшку i три чарки. - А що там у тебе ║, господине, в печi? Феодосiя поставила на стiл миску гарячих гречаних млинцiв, перемащених смаженою на олi┐ цибулею, i три тарiлки гарбузово┐ кашi. - Чим багатi, тим i радi, - знiяковiло розвела руками. - Сподiва║мося на краще... А зараз у нас з харчами сутужно. - Зате в тебе золотi руки, - сказав Палiй, наливаючи чарки. - Ти й з нiчого приготу║ш смачну ┐жу. Феодосiя почервонiла вiд задоволення, сяйнувши темно-карими очима, i тiльки слiпий мiг не помiтити в тому поглядовi щиро┐ любовi й глибоко┐ вiдданостi. Арсен непомiтно штовхнув Палiя кулаком пiд бiк, мовляв, що ж ти, батьку, невже сам не бачиш, як вона коха║ тебе? Палiй усмiхнувся у вуса i пiднiс чарку. - Ну, дорогi мо┐, вип'║мо за все добре: за твiй. Арсене, при┐зд, за щастя Златки, за наше здоров'я! - За щастя й здоров'я господинi цього дому! - з почуттям сказав Арсен. - Спасибi, - вiдповiла жiнка i перша пригубила чарку. З гори, на якiй височила фастiвська фортеця, спускалися поволi. Коня Арсен вiв на поводi. Холодне сонце червоно падало за далекi темно-зеленi бори, вiщуючи на завтра морозяну погоду. Блищала пiд льодом вузька, звивиста Унава. - Тво┐, Арсене, вибрали собi гарну мiсцину недалеко вiд рiчки, - показав рукою Палiй у той бiк, де понад лугом простяглася низка хаток. - Я пропонував ┐м на горi, але всi дубовобалчани в один голос заявили: "Хочемо внизу! Тут усе нагаду║ Дубову Балку - i рiчка, i луг, i висока гора... Нам легше буде звикати до нового мiсця". I я погодився - нехай... Аби людям добре було! - Старi господарi не повернуться? - Хай повертаються. Ми тiльки радi будемо. Землi усiм вистачить. Внизу, на рiвному широкому майданi, десяток чи два теслярiв трудилися бiля яко┐сь незвичайно┐ будови. Помiтивши здивовано-запитальний погляд Арсена, Палiй сказав: - Це буде церква. Маленька, простенька, але своя... ' На горi збереглося примiщення костьолу - можна було б переобладнати, однак люди заявили, що й ногою не ступлять через його порiг. От i буду║мо. Бо треба. I причащатися, i вiнчатися, i сповiдатися. Збуду║мо - тодi i я обвiнчаюся тут з Феодосi║ю. - А вона вас коха║, батьку, - сказав Арсен. - Невже ви самi не бачите? Палiй обняв Арсена за плечi. - Голубе мiй, чому не бачу? Звичайно, бачу. I вiдповiдаю ┐й любов'ю. Прийде час - i ми поберемося. Отож прибувай швидше додому, щоб потрапив на весiлля! - Довгий ще у мене шлях, батьку. Спочатку - до Варшави, а потiм - на Дунай, можливо, пiд самий Вiдень. - Довгий i небезпечний. - Так, я не ┐хав би туди... Але ж там Златка жде на мене, сподiва║ться, що визволю. Палiй зупинився перед ворiтьми, виплетеними зi свiжо┐ лози. - Ось тут живе твоя мати з дiдусем. А ото, поряд, Роман зi Стехою. - Роман зi Стехою? Хiба вони вже побралися? - Так. Своя сiм'я - своя хата. Що може бути кращого? Хатина, правда, миршавенька, але ж вони молодi - обживуться i поставлять згодом нову. А мiсце - рай,та й годi! Город рiвний, низинний-, за ним - левада, луг. А далi - Унава. Хочеш - розводь гусей, качок. Хочеш - рибу лови... Я теж поселився б тут. Видно було, що Палiй закоханий у цi справдi гарнi мiсця. Але Арсен слухав його неуважно. Через тин вiн побачив знайому маленьку постать у свитинi й сiрiй домотканiй хустцi. Мати! Серце його шалено забилося, ладне випурхнути з грудей, а ноги враз онiмiли, мов приросли до землi Хотiв бiгти - i не мiг. Тiльки дивився невiдривне завороженим поглядом. Матиi Маленька, трохи згорблена, буденна, як завжди. У свитинi, якiй, зда║ться, не буде зносу, у сiрiй вовнянiй хустцi i старих шкарубких шкарбанах. Вона стояла бiля вiдчинених дверей хлiва i по┐ла з цеберця невелику попелясту теличку. Теличка мiцно упиралася ногами в землю, витягувала шию i штурляла мордою цеберце, цмулячи смачне пiйло. А материна рука гладила ┐┐ по ши┐ й за вухами, мов дитину. - Мамо! - прошепотiв Арсен i вiдчув, як гострий щем охопив серце. - Мамо! - вдруге покликав Арсен, i на цей раз голос його прозвучав хоч i хрипко, але досить гучно. Мати пiдвела голову. I раптом цеберце випорснуло з ┐┐ рук, пiйло розлилося по землi. - Арсене! Синочку! Вона швидко, як тiльки могла, метнулася до ворiт. Арсен випередив ┐┐ i зустрiв посеред двору. Притис до грудей. Цiлував ┐┐ холоднi, огрубiлi вiд щоденно┐ роботи руки i шепотiв слова розради, щоб вона не плакала. Мати витерла кра║чком хустки мокрi очi, подивилася на сина знизу вгору. - Сам? - Сам, - тихо вiдповiв Арсен. - Бiдний мiй, коли ж тобi, як iншим, усмiхнеться доля? Коли перестанеш поневiрятися, блукати по свiту? - Зараз, мамо, на нашiй землi нi в кого нема║ долi. Одна недоля веселиться... То хiба ж. я можу сидiти у запiчку? Комусь же треба з цi║ю недолею поборотися! Звенигориха охопила руками Арсенову голову, притягла до себе, поцiлувала в лоб. - Бiдна моя голiвонько! - I сумно усмiхнулася до Палiя, що стояв осторонь i задумливо спостерiгав цю сцену. Почувся крик. Iз сусiднього двору, простоволоса, з розмаяною пшеничною косою, бiгла Стеха. За нею поспiшав Роман. Вiд ганку, свiтячи рожевою лисиною, дрiбуляв дiдусь Онопрiй, а за ним повагом наближався Якуб. Арсен переходив з рук у руки. Радощiв - хоч вiдбавляй. Для повноти щастя не вистачало одно┐ Златки... Коли вляглися першi бурхливi почуття, зайшли до хати. Вона була невелика, на двi половини через сiни. Чисто вибiлена, натоплена, пахла чебрецем, сушеними грибами, кислицями та жолудями. Мати кинулася зразу до печi, щоб зготувати щось нехитре на обiд, але Арсен зупинив ┐┐. - Не треба, мамо. Пообiдав щойно у полковника. А от баняк або й два гарячо┐ води, щоб помитися пiсля дороги, не завадили б. Мати почала розпалювати у печi, а сама прислухалася до ризмов. Говорив бiльше Арсен. Розповiв про сво┐ пригоди, про Златку, про Ненка, про нову вiйну, яку готу║ султан i яка, хоч i спрямована сво┐м вiстрям на захiд, смертоносним крилом може зачепити й Укра┐ну, а наприкiнцi сказав, що додому вiн завернув зовсiм ненадовго - на одну нiч, бо завтра вранцi ма║ знову ┐хати. Мати зблiдла, випустила з рук рогача, в ┐┐ очах заiскрилися сльози. - Ой лишенько! Куди?.. Не встиг на порiг ступити, та вже й знову поспiша║ш у дорогу! Арсенчику, синочку мiй дорогий, скiльки рокiв ти отак поневiря║шся по свiту! Хоча б трохи спочив дома... Щоб я надивилася на тебе, кровиночко моя рiдна! Арсен пiдiйшов до матерi, обняв, притиснув ┐┐ посрiблену голову до грудей. - Не плачте, мамо! Прийде час - вернуся назавжди. Тодi вже нiколи не покину вас, голубонько моя сива! А зараз - мушу... - Знову в Туреччину? - крiзь сльози спитала мати. - ┐в Туреччину, i в iншi кра┐, - ухилився вiд прямо┐ вiдповiдi Арсен. - На цей раз повинен повернутися iз Златкою. - Дай боже тобi щастя, безталанна моя голiвонько! - I мати, ридаючи, поцiлувала Арсена в буйну, давно не стрижену чуприну. Потiм, легенько вiдсторонивши його вiд себе, втерла хустиною заплаканi очi й сказала:- А тепер не заважатиму вам - гоцорiть... Цiлий вечiр у теплiй хатi не стихали розмови. I коли б не нагадування Стехи, що Арсеновi треба вiдпочити, нiхто б до ранку не склепив очей. Лише опiвночi Арсен скупався, поголився, залишивши невеличкi темнi вуса, перевдягнувся у чисту Романову бiлизну i лiг спати. А вже зi сходом сонця був на ногах. Нагодований i почищений кiнь тихо iржав бiля ганку, б'ючи копитом, нiби вiдчував нову далеку дорогу, а дiдусь Онопрiй з Якубом приторочували до сiдла сакви i сумно дивилися на свого улюбленця, який саме прощався з матiр'ю. Посеред двору стояли Палiй з Феодосi║ю, Роман зi Стехою та Iваник iз Зiнькою. Всi були зажуренi. Коли-то вони знову побачать його? Вийшли за ворота. Арсен востанн║ вклонився, i Роман передав. йому повiд коня. Але тут Палiй поклав козаковi на плече руку. - Не поспiшай! Я проведу тебе якусь хвилину... Всiм було ясно, що полковник хоче поговорити з Арсеном наодинцi, тому залишилися стояти бiля двору, а вони вдвох поволi пiшли вздовж вулицi. Вороний кiнь легко ступав позаду, скошуючи чорне око на зграю гайвороння, що з криком знялося в левадi над вербами. - Отже, до Львова? - спитав Палiй, повертаючи поза церквою на захiд. - Так, до Львова... Спочатку розшукаю пана Мартина i з ним по┐ду до короля. Спихальський зна║ Варшаву, а також знайомий з багатьма шляхтичами, - тож допоможе менi... - Було б непогано, коли б ти видав себе теж за якогось шляхтича, - сказав Палiй. - Чи польського, чи укра┐нського, але шляхтича. Тодi мав би вiльнiший доступ до панiв-можновладцiв. Бо сам зна║ш, яким чортом дивляться вони на козака. Арсен засмiявся. - Ну, за цим дiло не стане. Назвуся, примiром, Андже║м Комарницьким... Чим не по-шляхетному звучить? Я ║стем пан Анджей Комарницький. Непогано придумано? - Зовсiм непогано. - Палiй засмiявся теж i, подлубавшись у кишенi, дiстав невеликий гаманець. - А якщо до цього iменi додаси ще й капшук зi злотими, тодi можеш бути впевнений, що перед тобою вiдчиняться не тiльки дверi шинкiв i палацiв, а й вiдкриються серця ┐хнiх господарiв... - Що ви, батьку! - вигукнув Арсен. - Ви тут, у Фастовi, самi живете надголодь. Краще купiть на "цi грошi зерна для посiву або кiлька добрих корiв для розплоду, бо материна теличка не скоро стане тiльною коровою... - За нас не турбуйся! Ми