. - На свiтанку атакуйте бастiони Левиний i Замковий! Перед тим обстрiляйте артилерi║ю равелiни, що прикривають ┐х. Це, зда║ться, найслабшi мiсця в оборонi австрiйцiв... Гляньте, як обсипалися вали! Як позаростали бур'яном i замулилися рови. I ближнi пiдступи прикритi садами й ру┐нами будинкiв. Вашi загони пота║мно пiдiйдуть впритул до бастiонiв. Звiдси ми ввiрвемося у Вiдень, прекрасну столицю нiкчемного боягуза Леопольда, який, кажуть, спочатку втiк у Лiнц, а звiдти чкурнув аж у Пассау, володiння курфюрста баварського. Ха-ха!.. Але прошу вас - не руйнуйте мiста. Жодна бомба не повинна впасти на його прекраснi палаци й собори! Шкода втрачати таке багатство. Незрiвнянно┐ краси собор святого Стефана ми перетворимо на мечеть, i вона стане опорою iсламу в кра┐нах Золотою Яблука. А сам Вiдень зробимо столицею намiсництва, що по обширу земель i багатству дорiвнюватиме цiлiй iмперi┐! Вiдень буде ключем до всi║┐ квропи. Не руйнуйте його! Обстрiлюйте вали, бастiони, равелiни! Знищуйте людей - вони не потрiбнi нам! Чим бiльше знищите, тим краще. А саме мiсто збережiть! Окриленi успiхом, пашi на знак згоди кивали головами, весело перемовлялися. Нiхто не сумнiвався, що завтра ┐хнi загони вступлять у Вiдень. Арсен iз Сафар-бе║м на правах особистих чаушiв сердара входили до його почту. Вони стояли осторонь, але чули кожне слово. I тi слова падали на ┐хнi серця як розжарене камiння. - Я уб'ю Кара-Мустафу! - прошепотiв Арсен. - Ти що? - глянув на нього вражено Сафар-бей. - Якщо завтра вiн вiзьме Вiдень, то вiдразу накаже доставити сюди Златку, - i тодi вже нiщо не вряту║ ┐┐ вiд розбещеного старигана. Я не допущу цього! - I сам загинеш!.. Ти подумав, як це зробити? Вiн нiколи не бува║ на самотi. Охоронцi стережуть його, мов пси. - Я виберу хвилину... Або пожертвую собою! - I чого досягнеш? Златка i весь його гарем перейдуть до спадко║мцiв - у нього ║ сини. Вони продадуть наложниць у рабство. Султан призначить iншого сердара, якому ми станемо не потрiбнi, i вiн вiдправить нас в окопи, де швидко накладемо головами. Чим i як тодi допоможемо Златцi? А нашим вiтчизнам? Нашим рiдним i близьким? Арсен нахмурився i довго мовчав. Безперечно, Сафар-бей правий. Кара-Мустафу знищити можна, але тiльки цiною власного життя. Це - без сумнiву. Та що з того? Нi, треба шукати якийсь iнший шлях. Зiтхнувши, вiн сказав: - Я розумiю, Ненку, що нищити треба не самого Кара-Мустафу, а його сарану... Однак коли згадаю про Златку, серце розрива║ться вiд болю, i я стаю сам не свiй. Лють каламутить розум. - Молодiсть часто бува║ безрозсудна. По собi знаю. Як чауш-паша, я забороняю тобi щось подiбне чинити. Думай над тим, як знищити не Кара-Мустафу, а передусiм як перешкодити здiйсненню його кривавих намiрiв! - Легко сказати - думай! А що придума║ш? Вони замовкли i зажурено дивилися на сизi дими згарищ, на старi, подекуди зруйнованi часом вали австрiйсько┐ столицi. Справдi, тут нелегко щось путн║ придумати. В цю мить великий вiзир торкнув коня. Пишна кавалькада рушила в зворотну путь. Арсен з Сафар-бе║м зайняли в нiй сво║ мiсце i ┐хали мовчки. Нiч тиха, зоряна, але безмiсячна i тому темна. Молодий пiдмайстер iз цеху броварникiв Ян Кульчек сто┐ть на мiськiй стiнi на чатах i пильно вдивля║ться в мерехтливi вогнi, що пригасають у турецькому таборi. На душi у нього моторошно, бо це перша в його життi вiйна, в якiй йому доводиться брати участь. Та ще яка вiйна! Тут - або життя, або смерть. Швидше - смерть... Правда, ворога зараз не видно, однак гiрлянди вогнiв, що оперезали мiсто, свiдчать, що вiн тут, поблизу i, може, зараз готу║ пiдкопи, заклада║ в них порох, щоб зробити проломи в стiнах i зi сходом сонця ринути в них страшним невтримним потоком. Ян Кульчек намага║ться порахувати тi вогнi, але швидко збива║ться з лiку, бо ┐х тут не десятки, не сотнi, а тисячi. Йому ста║ ще сумнiше. Яка ж то страшна сила оточила мiсто! Чи втрима║ться воно? Чи загине разом зi сво┐ми оборонцями? А вiн, Ян, накладе головою або, скручений сирицею, поплента║ться рабом у далеку Туреччину... Ох, Яне, Яне! Пропадеш ти, як муха восени. I нiколи бiльше не побачиш сво║┐ мило┐ Чехi┐ i рiдного мiста Табора, найкращого куточка на землi! Не зустрiнеш нi батькiв, нi сестричок, нi русокосо┐ красунi сусiдки, яка заприсягнулася чекати на тебе, коли повернешся додому справжнiм броварником. Нiчого цього не буде, бо вже, мабуть, забито у ворожу гармату ядро, що знесе тобi голову, або проспiва║ в голубому небi пiсню смертi нещадна татарська стрiла. Вiн здригнувся. Бiля самого вуха й справдi просвистiла стрiла, тупо дзьобнула в дерев'яний дашок вежi i застряла в ньому. "Мiй боже! - жахнувся Ян Кульчек i перехрестився. - Стояв би я на крок лiвiше - захлинався б зараз власною кров'ю!" Вiн висмикнув стрiлу, подумав: "Живий залишуся - збережу на пам'ять. Привезу додому - хай усi знають, що я тут не тiльки пиво варивi" Хотiв устромити ┐┐ за пояс, але пiд пальцями за-хрускотiв папiр. Це його здивувало. Обмотана папером стрiла? Цiкаво... Вiн спустився в караульне примiщення, де при свiтлi лойово┐ свiчки спали його товаришi. Пiдiйшов до столу. Стрiла була звичайна, з гострим залiзним наконечником i бiлими лебединими перами. Незвичайним був тiльки додаток до не┐ - цупкий аркуш паперу, прив'язаний до древка ниткою. Кульчек розiрвав нитку, розгорнув папiр. Це був лист. На першому рядку написано латинню: "Генераловi Штарен-бергу". А нижче - по-польськи: "Пане генерал! Я ваш надiйний друг - вiрте менi. Звати мене - Кульчицький, i я хотiв би допомогти обложеному гарнiзоновi й жителям Вiдня вистояти у страшному ║диноборствi з ворогом... Повiдомляю: сьогоднi на свiтанку турки почнуть штурм Левиного i Замкового бастiонiв, а перед тим обстрiлюватимуть з гармат равелiни, що стоять за ними. Приготуйтеся! Як ви розумi║те, пане генерал, це повiдомлення не далi як сьогоднi вранцi буде пiдтверджене самим противником. Отже, ви матимете змогу переконатися, що я пишу правду. Я допомагатиму вам i надалi, але для цього нам треба зустрiтися i про все докладно домовитися. Як це зробити? Хай вашi довiренi люди кiлька ночей пiдряд ждуть мене на Шве-хатських воротях з вiрьовочною драбиною i на мiй свист кинуть ┐┐ вниз. Я обов'язково прийду! Як бачите, ви нiчим не ризику║те, а виграти можете багато. Кульчицький". Ян Кульчек ляснув себе долонею по лобi. Хоч вiн був ще зовсiм молодий i не мiг похвалитися освiтою, як ось цi студенти унiверситету, що сплять тут вперемiж iз цеховими учнями i пiдмайстрами, але читати вмiв i по-польськи достатньо розумiв, щоб уторопати, що написано. Мати божа! Але ж цьому клаптевi паперу цiни нема! Його треба негайно доставити губернаторовi! Вiн розбудив свого товариша, теж пiдмайстра-броварника, Якоба Шмiдта. - Якобе, друже! Вставай! Той продер очi. Пальцями розчесав довге лляне волосся. Неза-доволено спитав: - Чого тобi? - Постiй замiсть мене на чатах! - Що сталося? - Живiт болить, - збрехав Ян, щоб уникнути дальших розпитувань. - Хоча б не рiзачка... Сам зна║ш, ця хвороба уже почина║ косити людей у мiстi. Якоб неохоче пiдвiвся, натягнув чоботи, взяв мушкет. - Гаразд, бiжи... Та молися всiм святим, щоб то справдi була не рiзачка! Ян Кульчек стрiмголов вискочив у дверi, викликавши у друга спiвчутливе похитування головою, i темними вулицями помчав до центру мiста... Генерал Штаренберг вийшов у шлафроцi i пантофлях, запитально глянув на ад'ютанта, потiм - на незнайомця. - Що стряслося, юначе? Турки пiшли на приступ? - Мiй генерале, мене звати Ян Кульчек... Я пiдмайстер, - знiяковiв хлопець. - I ти мене для того розбудив, щоб сповiстити це? - Нi, я принiс листа... Вистрiлили з лука з того боку... - Ось як! - В очах генерала блимнула зацiкавленiсть. Вiн повертiв аркуш перед очима. - Це що - по-польськи? - Так. - Про що ж там пишеться? Кульчек слово в слово переказав листа по-нiмецьки. - Майн гот! - вигукнув вражений генерал. - Цей доброзичливець, якщо тiльки не бреше, попереджа║ нас про страшну небезпеку, яка загрожу║ нам! - Так, мiй генерале, - скромно вставив Кульчек. - Я теж так думаю, тому й насмiлився розбудити вас... Штаренберг пильно оглянув молодого пiдмайстра в звичайному одязi робiтника, на якого в iнший час зовсiм не звернув би уваги. Вiн йому сподобався. Кремезний, дужий, в очах - розумна лукавинка. I трима║ться смiливо, не знiчу║ться перед генералом. - Ти чех? - Так. - Умгу... Ти ось що, Кульчек... - Генерал раптом пiдозрiло глянув на юнака. - Чекай, чекай... Це що - випадковий збiг: Кульчек i Кульчицький? Чи ви не родичi? Кульчек здивовано заклiпав повiками. - Я того Кульчицького у вiчi нiколи не бачив! Який же вiн менi родич? Я й не подумав про це. Схоже, але не те... - Отже, випадковiсть. Тодi ось що: пiдбери ще одного надiйного хлопця i щоночi ждiть цього Кульчицького. Коли з'явиться - негайно до мене! Зрозумiв? - Так, мiй генерале! - За листа - нiкому нi слова! А тепер - iди. - I, не чекаючи, поки Кульчек вийде, гукнув ад'ютантовi, що весь час навитяжку стояв бiля дверей:Франце, мiй одяг i шпагу! Пiднiмай штаб! Командирiв - до мене! У нас зовсiм мало часу для того, щоб посилити залоги Левиного i Замкового бастiонiв... Цiлий тиждень Ян Кульчек з Якобом Шмiдтом ждали гостя з того боку. З вечора i до свiтанку вдивлялися в темряву, вслухалися - чи не пролуна║ свист. Робота ця була не обтяжлива. Стiй i жди. I вiд нiчого робити Ян вдесяте пригадував той день, коли турки пiшли в атаку на Левиний i Замковий бастiони. Зi сходом сонця вдарила турецька артилерiя. Бомби i кам'янi ядра падали мов град. Дзьобали землянi стiни, трощили цеглянi парапети, пiдпалювали дахи найближчих будiвель. Але людям шкоди майже не завдавали, бо, попередженi незнайомим другом, всi поховалися в погреби i кам'яницi. Потiм обстрiл припинився - на штурм пiшли яничари. З якою люттю атакували вони! Здавалося, нiяка сила не стрима║ того першого навального натиску. Бюлюк за бюлюком, орту за ортою посилали пашi на приступ - i все даремно┐ Напiвзруйнова-нi бастiони вистояли до самого вечора. Яничари запрудили тiлами убитих рiв, та прорватися в мiсто не змогли. В наступнi днi панувало незвичайне, дивне затишшя. Вiденцi трiумфували. Ще б пак! Це була справжня перемога! I нiхто, крiм Штаренберга, Яна Кульчека та ще кiлькох осiб у мiстi, не знав, хто був справжнiм геро║м цi║┐ перемоги. Кожного ранку генерал знаходив хвилину, щоб спитати Яна: - Ну, що? Кульчек винувато розводив руками. - Нема║, пане генерал. - Ждiть! Пильнуйте! Якщо живий - обов'язково прибуде! Нарештi одно┐ ночi почувся довгожданий свист. Ян Кульчек стрепенувся, перехилився через стiну i глянув униз. Але нiчого в темрявi не побачив. Свист пролунав удруге. - Опускай драбину! - шепнув Кульчек. Якоб Шмiдт був напоготовi. Драбина шурхнула по стiнi i враз натяглася. Хтось швидко ступив на ┐┐ нижнiй щабель, подерся нагору. Незабаром з темряви виринула яничарська шапка. Незнайомець спритно перемахнув через парапет. Сказав коротко: - До генерала! Штаренберг прийняв ┐х негайно. - Так ось ти який, мiй друже! - простягнув вiн руки назустрiч молодому незнайомцевi в яничарському одязi. - В тобi нема нiчого турецького, крiм одягу, пане Кульчицький! Спасибi за помiч! Кульчицький усмiхнувся i зняв шапку. Легко вклонився. Чуб у нього був темно-русявий, густий, непокiрний. Обличчя мав мужн║, загорiле, привабливе. На верхнiй губi темнiли невеликi стриженi вуса. Виразнi сiрi очi дивилися пильно, допитливо. Штаренберг запросив сiсти. - По-нiмецьки говориш? Якщо нi - нам допоможе порозумiтися Ян Кульчек... - Зовсiм погано... Добре навчився тiльки лаятись вiд нiмецьких рейтарiв, що служили у кварцяному вiйську польського короля. - Отже, ти поляк. Ми ждемо з дня на день Яна Собеського з тво┐ми земляками... Як ти потрапив до туркiв? - Був у них у полонi. Тепер маю змогу вiдомстити сво┐м недругам! - Ти дуже допомiг нам, Кульчицький. Якщо ми вiдiб'║мо ворожу навалу, iмператор нагородить тебе. Я подбаю про це! - Дякую. Але до нагороди ще дуже далеко, пане генерал. Спочатку треба перемогти! Штаренберг з цiкавiстю глянув на молодика, вiдзначивши в думцi, що вiн зовсiм не простак. - Безперечно. За це вою║мо... I твоя допомога, сподiваюся, збереже не одне життя мо┐м солдатам i стане вагомою часткою нашо┐ майбутньо┐ перемоги! - Я теж сподiваюся на це, - вiдповiв Кульчицький. - I прибув я до вас саме зараз неспроста: на завтра Кара-Мустафа призначив генеральний штурм Вiдня! - O-o! - Штаренберг схопився. Заходив по кабiнету, не приховуючи хвилювання. - Це ти зна║ш напевне? - Так. Iз вiрогiдного джерела. - Це дуже важлива звiстка! Спасибi тобi, друже мiй! Ми приготу║мося i будемо напоготовi... Ах, скiльки кровi пролл║ться! Скiльки будов буде зруйновано! Кульчицький теж пiдвiвся. - Руйнування будуть невеликi. Турецька артилерiя, як i минулого разу, обстрiлюватиме тiльки вали i укрiплення. Кара-Мустафа хоче зберегти мiсто для себе. - Для себе? - Так. Ходять чутки, що вiн мрi║ заснувати в квропi нову iсламську iмперiю, а Вiдень зробити ┐┐ столицею. Акинджi й татари палять села, винищують жителiв, щоб згодом сво┐ми ордами заселити цю землю. Голубi очi Штаренберга потемнiли. - Мерзеннi цiлi! Однак досягти ┐х Кара-Мустафi буде нелегко. Ми битимемось до останнього! - Я вiрю в це, iнакше не допомагав би вам, генерале, - з досто┐нством сказав Кульчицький. - Чим я ще можу бути корисний? Штаренберг замислено потер чоло. - у нас нема║ зв'язку з лiвим берегом, з Карлом Лотарiнгсь-ким. Ми не зна║мо, що там думають... Не зна║мо, на що нам сподiватися... - Я налагоджу такий зв'язок! - упевнено вiдповiв Кульчицький. - Як ти це зробиш? - З мiста вийду так, як i входив. Через турецький табiр проберуся без нiяко┐ затримки: там я своя людина... - А через Дунай? - Я плаваю, мов риба! - Справдi? Тебе сам бог нам послав! - зрадiв Штаренберг. - Тодi слухай... Карловi Лотарiнгському скажеш, що у нас достатньо пороху, ядер, бомб, провiзi┐. Але мало людей. Уже багато вбито. Ще бiльше поранених. Почала лютувати рiзачка - вiд не┐ гине бiльше, нiж вiд ворожих куль... - У турецькому таборi теж, - вставив Кульчицький. - Якщо пiде так i далi, то через мiсяць захворi║ половина вiйська. - Однак у Кара-Мустафи i пiсля цього залишиться щонайменше сто тисячi А у нас? Два мiсяцi облоги - i ми всi тут перемремо. Так i скажи Карловi. Хай поспiша║ з допомогою... - Передам. - А ще дiзнайся, чи прийшов король польський. Чи прибули з вiйськом нiмецькi князi? Це теж нам важливо знати. - Гаразд, Дiзнаюся. - Кульчицький надiв шапку. - Ждiть на мене найближчим часом... А головне - вiдбийте завтрашнiй штурмi Бажаю успiху, генерале! Кульчицький виструнчився. Штаренберг обняв його, поцiлував у щоку. - Дякую тобi, голубе... Генеральний штурм, як i попередив Кульчицький, розпочався рано-вранцi. Пiсля кiлькох залпiв з трьохсот гармат, що вдарили по стiнах i бастiонах, лави яничарiв рушили на приступ. Ян Кульчек з Якобом Шмiдтом вискочили з погреба, де ховалися вiд артилерiйського обстрiлу, i зайняли сво║ мiсце на Шве-хатських воротях. У кожного - по мушкету. Через плече - шкiряна торбинка з олов'яними кулями, через друге - на шлейцi порохiвниця. При лiвому боцi - шпаги, що пролежали на складах, мабуть, з часу хрестоносцiв, бо добряче поiржавiли. Сонце щойно зiйшло i слiпило очi. Кульчек прикрився вiд нього долонею - глянув униз, на залитий сонячним свiтлом ворожий табiр. Яке це було страшне i разом з тим величне видовище! Тисячi во┐нiв у широких барвистих шароварах, з рiзнокольоровими прапорцями пiд звуки тулумбасiв i труб виринали з окопiв i зi штурмовими драбинами мчали до мiста. За кожною драбиною поспiшав юз-баша, сотник, зi сво║ю сотнею, яка мала приступом брати стiни. Як тiльки переднi ряди наблизилися на вiдстань лету картечi, з валiв ударили гармати. Крик болю i несамовито┐ лютi пролунав у вiдповiдь. Десятки яничарiв, не добiгши до рову, упали на землю i корчилися в передсмертних судорогах. Поки гармашi перезаряджали гармати, вистрiлили з мушкетiв солдати й ополченцi. Упало ще кiлька десяткiв нападникiв. Але iншi добiгли до рову, перемахнули через нього, здерлися по ескарпу вгору i приставили до стiн драбини. По них, мов мурашки, полiзли яничари. Весь турецький табiр здригнувся вiд громового крику - алла, алла! З цi║┐ хвилини для пiдмайстрiв-броварникiв Яна Кульчека i Якоба Шмiдта час зупинився. Здавалося, вони поринули в кошмарний сон, якому не буде кiнця. Ян заряджав i передавав мушкета худому, бiлявому i нiжному, мов дiвчина, Якобу. А той, всупереч сво┐й непоказнiй зовнiшностi, мав тверде серце i вправну руку. Жоден його пострiл не пролунав даремно. Вiн майже не цiлився: яничари, що дерлися по драбинi, самi пiдставляли сво┐ груди й голови пiд кулi. Дiватися ┐м було нiкуди - i вони, мов достиглi грушi, з криком падали донизу. Якоб почервонiв. Очi його блищали. На лобi виступив рясний пiт. Пiсля особливо влучного пострiлу вiн вигукував: - Гох! Гохi Славно! Славно! А що - пригостив вас, дияволiв? Туди вам i дорога, кривавi собаки! Забирайтеся до всiх чортiв, бруднi свинi! А коли мушкети не зупинили натиску i яничари видерлися на стiни, друзi схопилися за шпаги. Нiколи ранiше не доводилося ┐м орудувати цi║ю збро║ю, i було страшно вiдчувати, як пругке тонке залiзо легко, мов нiж у масло, входить у людське тiло. Але зараз не до почуттiв! Бо жили вони i дiяли, мов у чаду... Разом з усiма кричали, разом кидалися на ворогiв урукопаш i радiли, коли черговий яничар, не встигнувши здертися на стiну, летiв донизу, вражений метким ударом... Бiй клекотiв повсюди, вiд Швехатських ворiт на сходi до Шотландських - на заходi. Генерал Штаренберг гасав на конi з одного кiнця мiста в iнший, видирався на стiни, пiдбадьорював захисникiв. - Мiцно тримайтеся, друзi! Бо вiдступати нам нiкуди - хiба в могилу або на турецьку каторгу... Бийте супостата┐ Не шкодуйте пороху - ма║мо його в погребах вдосталь! Колiть, рубайте клятихi Засипайте ┐м очi пiском! Лийте на голови окрiп i гарячу смолу! Вiн був жвавий, меткий i достобiса смiливий. Лiз у саму гущу, де було важко. I його гучний, мов iз бочки, голос покривав гамiр бою i вселяв .у серця бiйцiв новi сили. - Тримайтеся, друзi┐ Мiцно тримайтеся! Переконавшись, що "друзi" тримаються, мчав далi-Опiвднi, коли напруга битви досягла найвищо┐ точки, Штаренберг пiднявся на дзвiницю святого Стефана. Стрiмка, висока, вона, мов шпага, встромилася в небо, i з не┐ було видно не тiльки мiсто, турецький табiр, а й на багато десяткiв миль довкола. Тут уже сидiв з пiдзорною трубою старий Колонии. Штаренберг узяв трубу - приклав до ока. З дзвiницi було видно все як на долонi: i темнi колони яничарiв, що пiдходили на замiну порiдiлим стомленим бюлюкам, i червоний намет Кара-Мустафи, i групу вершникiв перед ним, i вогонь, що вилiтав з фортечних гармат, i метушню на стiнах... Турецька артилерiя мовчала, хоча могла закидати бомбами майже все мiсто. Це не дивувало генерала, про причину тако┐ незрозумiло┐ поведiнки противника вiн був попереджений Кульчицьким. Кульчицькийi Ось до кого зараз вiдчував батькiвську любов i сердечну вдячнiсть старий генерал. "Друже мiй! Сама доля послала тебе менi i всiм вiденцям на допомогу! - думав, переводячи трубу з одного краю мiста на iнший. - Вже вдруге за останнi десять днiв ти попереджа║ш нас про ворожий наступi А якщо донесеш звiстку про наше становище Карловi Лотарiнгському, тво║му благородному подвиговi й цiни не буде!" Раптом пiдзорна труба здригнулася: що там за метушня на валу, бiля Швехатських ворiт? Невже яничарам вдалося захопити цей вiдрiзок стiни? - Пане Колонич, глянь, будь ласка, ти! Щось там негараздi Колонич узяв трубу. - Все йде добре, мiй генерале! Нема║ пiдстав для тривоги. Потрима║мося годину-другу - i турки трубитимуть вiдступ. Побий мене бог! Я вiдчуваю, Кара-Мустафа зазна║ цiлковитого афронту. Раптом у ного руцi труба здригнулася, вiн замовк, пильно приглядаючись, потiм вилаявся: - Грiм i блискавка! Справдi, на Швехатських воротях ко┐ться щось незвичайне. Зда║ться, там iде рiзанина. Ходiмте! Вони швидко спустилися вниз. Поки Колоничу пiдводили коня, Штаренберг скочив у сiдло i в супроводi ескорту ад'ютантiв помчав до схiдно┐ частини мiста. Назустрiч на забризканих кров'ю пiдводах везли поранених. Блiдi обличчя, спотворенi гримасами болю, закривавленi пов'язки, широко розплющенi очi, запеченi губи... Дехто стогнав, дехто просив пити. Iнцгi лежали мовчки, мiцно зцiпивши зуби. Генерал кидав на них бистрий погляд, але не зупинявся - мчав щодуху далi. Головне зараз - вiдбити ворога. Не пустити в мiсто. Скинути зi стiн. На валу i на майданi бiля Швехатських ворiт клекотiв лютий бiй. Рiзалися шаблями, ятаганами, кололи шпагами, списами, трощили голови боздуганами i бойовими сокирами... Штаренберг сплигнув з коня, витягнув шпагу - кинувся в гущу бою. - Вперед, братцi! ВпередI Ад'ютанти обiгнали його, закрили собою вiд куль i щабель. Присутнiсть генерала i двох десяткiв його ад'ютантiв та охоронцiв влила новi сили в серця стомлених захисникiв. - Генерал з нами! Генерал з нами! - пролунали голоси. - Наддаймо, братцi! Поб'║мо собак скажених! Яничарам, що ввiрвалися на майдан, було теж нелегко, бо пiдмога не приходила: на валу ┐й перекрили дорогу свiжi загони, приведенi Штаренбергом. Тому билися вони з почуттям приречених на смерть - ┐м нiкуди було вiдступати. Ян Кульчек i Якоб Шмiдт трималися один одного, ┐хнi довгi шпаги наносили точнi удари. Хлопцi забули про все, крiм одного - бити ворога! Десь погубилися шапки, залило кров'ю - сво║ю й чужою - одяг, рясним потом вкрилися обличчя-Смертельний вир уже пiвдня кружляв ┐х у несамовитому танцi, якому, здавалося, не буде кiнця. Побачивши генерала, що зi шпагою у витягнутiй руцi кинувся в бiй, хлопцi ще дужче насiли на супротивникiв i потиснули ┐х до стiни. Яничари оборонялися люто. ┐х залишилося менше двох десяткiв, але, видно, це були досвiдченi во┐ни, бо ┐хнi шаблi знесли не одному оборонцю Вiдня голову. Не минув сво║┐ чорно┐ долi i Якоб Шмiдт. Захопившись рукопашним бо║м, вiн не помiтив, як збоку налетiв на нього ще один супротивник, i ворожа шабля з усього розмаху опустилася йому на русяве тiм'я. - Ох! - скрикнув глухо юнак, обливаючись кров'ю. Ян Кульчек нiчим не мiг допомогти друговi: той уже не дихав. Лежав горiлиць, тонкий, бiлошкiрий i голубими мертвими очима дивився в ясне лiтн║ небо. Коли впав останнiй яничар iз тих, що прорвалися в мiсто, чех нахилився i довго безтямно дивився на нього, все ще не вiрячи в те, що сталося. В цей час йому на плече лягла чиясь рука. Над ним стояв Штаренберг. - Молодець, хлопче! Я бачив, як ти бився... Але надалi я забороняю тобi ризикувати життям. Ти менi потрiбен для iншого дiла. Зрозумiв? - Зрозумiв, мiй генерале. Кульчек пiдвiвся, засунув шпагу в пiхви. Витер розiдраним рукавом задимлене, забризкане кров'ю обличчя i аж тепер вiдчув, як у нього вiд цiлоденно┐ напруги тремтять ноги, а в ротi пересохло, нiби там було посилано гарячою золою. Настала жахлива нiч. Стихла гарматна стрiлянина, замовкли мушкети, перестали кричати розпаленi бо║м во┐ни. Натомiсть нiчна тиша сповнилася передсмертними криками вмираючих, стогоном i мольбами, лайками й прокльонами поранених, що лежали вперемiш з убитими навколо мiста. Нiхто не мiг спати - нi вiденцi в сво┐х будинках, нi турки в наметах. Вранцi Штаренберг послав до Кара-Мустафи офiцера, який повiдомив, що австрiйцi не вiдкриватимуть вогню, поки не будуть винесенi пораненi й похованi убитi. Кiлька днiв над Вiднем стояла повна тиша, напо║на трупною задухою. З обох бокiв не було зроблено жодного пострiлу. Турецькi санiтари й похороннi загони безборонне виносили тих, хто був поранений або вiдiйшов у "райськi сади аллаха". Тiльки тодi, коли в ровах не залишилося жодного трупа, з турецького табору стрельнула гаубиця, сповiщаючи, що затишшя закiнчилося. З тi║┐ хвилини розпочався щоденний обстрiл валiв i бастiонiв. Штаренберг ждав нового штурму, з тривогою поглядаючи на порiдiлi загони захисникiв столицi. Але турки поводилися спокiйно. I це почало дивувати старого генерала. Чому Кара-Мустафа не наступа║? Що вiн замислив? Готу║ пiдкопи i заклада║ мiни пiд вали? Чи жде пiдмоги i вичiку║ слушного часу? Генерал не спав, ходив уночi по валах i в тишi прислухався - чи не чути гупання ломiв i лопат? Слухали за його наказом офiцери й солдати, приклавши до землi вуха. I все даремно: турки пiдкопiв не вели. Чи, може, ведуть тiльки вдень, коли вибухи стрясають землю? В одну з таких безсонних ночей Ян Кульчек привiв до нього Кульчицького. - Ну, що? Розповiдай! Бачив Карла Лотарiнгського? - Генерал посадив обох молодикiв до столу, звелiв подати вина, нетерпляче ждав вiдповiдi. - Ну ж розповiдай! Якi вiстi вiд герцога? - Герцог уважно вислухав мою розповiдь про становище у Вiднi i попросив запевнити вас, генерале, що нi на хвилину не забува║ про обложену столицю, - вiдповiв Кульчицький. - Уже йдуть з вiйськами курфюрсти баварський i саксонський. З дня на день ждуть короля Я на Собеського з поляками. Ось-ось мають прибути франконцi... Як тiльки всi цi сили об'║днаються, вони вiдразу ж виступлять проти Кара-Мустафи i знiмуть облогу з Вiдня. Так запевня║ герцог Лотарiнгський. Штаренберг уважно слухав кожне слово, але тривога i заклопотанiсть не зникали з його очей. - Мене страшенно турбу║ те, що в мiстi люту║ рiзачка. Ми кожен день хова║мо померлих. Хвороба забира║ бiльше, нiж вiйна... - Я доповiдав i про це. Герцог просив нагадати вашому превосходительству, що мор i пошесть - невiд'║мний супутник вiйни i особливо облоги... Однак, незважаючи нi на що, треба триматися. Вiдень здавати не можна! - Ми й не дума║мо про це! - вигукнув губернатор. - Одного не можу зрозумiти, чому Кара-Мустафа, знаючи про наше важке становище, не штурму║? Що вiн замишля║? I пiдкопiв не робить. Кульчицький надпив трохи вина, розгладив сво┐ невеликi, пiдстриженi вуса. Погляд його був серйозний. - Генерале, Кара-Мустафа не ждав тако┐ вiдсiчi, яку ви дали йому пiд час першого i другого штурмiв. Втрати у туркiв величезнi┐ В таборi теж багато хворих. Нароста║ незадоволення. Мiж. во║начальниками починаються суперечки й незгоди. Тому великий вiзир, з огляду на все це, прийняв нове рiшення. - Яке? - Вiн вирiшив заморити обложених голодом. - У нас вдосталь припасiв. Вiн мусить знати про це. - Чого не зробить голод, те докiнчать хвороби... Крiм того, вiн великi надi┐ поклада║ на пiдкопи та мiни. Турки - мастаки на такi роботи. - Я знаю. Однак зараз не чути, щоб десь рили. - риють, генерале. Я знаю, що з боку Леопольдштадта ведеться два пiдкопи. З Пратера - один. Там зручно: сади пiдходять впритул до валу - ║ куди потайки виносити землю. Стежте пильно на цих дiлянках! Не виключено, що й в iнших мiсцях не дрiмають... - Спасибi, друже. - Генерал перехилився через стiл i потиснув Кульчицькому руку. - Це важливо для нас знати. Ми зробимо усе можливе, щоб протриматися якнайдовше. Але якщо облога затягнеться, ми загинемо. Вся наша надiя на швидкий прихiд короля i нiмецьких князiв! Ян Собеський, на якого такi великi надi┐ покладав губернатор Вiдня Штаренберг, прибув у табiр Карла Лотарiнгського тiльки наприкiнцi серпня, привiвши з собою смiховинне мале вiйсько - чотири тисячi вершникiв. Був вiн злий, як тисяча дияволiв. Ще б пак! Якого сорому набрався! Всю дорогу, як тiльки згадував подi┐ останнiх мiсяцiв, кров шугала йому в голову й заливала рум'янцем його одутле, брезкле обличчя. Проклятi магнати! Вони таки зробили так, як хотiли, - не дали на похiд жодного злотого! На липень було його власними стараннями зiбрано й екiпiровано чотири тисячi кварцяно┐ кiнноти - гусарiв. До цього можна було додати двi тисячi жовнiрiв. Решта - кiлька тисяч пiхотинцiв, яких просив Леопольд, - то одне страмовище! Не вояки, а звичайнi селюки - польськi, укра┐нськi, литовськi та бiлоруськi хлопи! У свитках, у бiлих полотняних сорочках, у постолах або навiть личаках! Невiдомо, чи вмiють вони стрiляти з мушкетiв. А яка артилерiя! Всього двадцять вiсiм гармат! I це тодi, коли Кара-Мустафа ма║, як подейкують, близько тисячi, а на стiнах Леопольдово┐ столицi - двiстi! Яка ганьба! Ось до чого довели магнатськi iнтриги й заздрощi! Кожен хоче бути королем, а для слави й величi ойчизни шкоду║ зайвого злотого. Прокляття! Коли в Тарнову Гуру прибув вiд iмператора Леопольда генерал Караффа й захотiв побачити вiйсько, яке мало йти пiд Вiдень, нiчого було показувати. Довелося приховати в сусiднiх селах i горе-пiхоту, i нещасну артилерiю... Продефiлювала на плацу одна кавалерiя, якою генерал залишився задоволений i попросив виступити з нею негайно - через Угорщину, щоб по дорозi приборкати повсталих проти австрiйського гнiту угорцiв. Собеський через Угорщину не пiшов. Далеко. А головне - не хотiв бути на побiгеньках у Леопольда, вiдомого хитруна й iнтригана. Тому повiв сво║ вiйсько форсованим маршем навпростець - через Сiлезiю i Моравiю. В Голлабруннi його дуже радо зустрiв Карл Лотарiнгський, не приховавши, однак, розчарування, що з королем так мало во┐нiв. Собеський вiдповiв, що слiдом iде гетьман Станiслав Яблонов-ський з головними силами. При цьому серце його тривожно занило. А що коли козаки вiдмовилися йти в похiд i Менжинський повернувся з Укра┐ни нi з чим? Кого тодi приведе Яблоновський? Оту жалюгiдну пiхоту й артилерiю, що лишилися в Тарновiй Гурi? Невiдомiсть гнiтила його. Однак нiколи було вiддаватися сумовi й роздумам. Того ж дня в Голлабрунн прибув з франконцями граф фон Вальдек, а в Штадельдорфi при║днався курфюрст Саксонський. Союзники рушили до Тульни, розташовано┐ за п'ять миль на захiд вiд австрiйсько┐ столицi, i почали наводити наплавний мiст через Дунай. Сюди пiдiйшов з рейтарами курфюрст Баварський. Кiлька днiв кипiла робота. А коли мiст був майже готовий, з'явився нарештi Яблоновський. Ах, краще б вiн не з'являвсяi Або ж зупинився б десь у полi... Так нi ж - всунувся просто в табiр союзникiв, пройшов мимо австрiйцiв, саксонцiв, баварцiв, мимо штабних наметiв - аж на берег Дунаю. Собеський глянув - i в нього опустилися руки. Перед ним чвалали стомленi, запиленi, в розбитому взуттi звичайнi хлопи з Ополля, Мазовi┐, Литви, Бiлорусi┐ та Галичини. Проторохтiло на незграбних сiльських возах кiльканадцять гармат. I тiльки двi тисячi жовнiрiв мали пристойний вигляд. Серед них вiн упiзнав розкiшнi рудi вуса пана Спихальського. Червонопикi баварськi рейтари, ситi й добре вдягнутi, глузували: - Ха-ха, оце вояки┐ 3 цими навою║мо! - Фрiц, присягаюсь, цi польськi бауери нi разу в життi не нюхали пороху! - Згоден з тобою, Мiхель, вони накивають п'ятами, як тiльки почують перший пострiл! До Собеського долiтали цi насмiшки, i вiн був ладен провалитися крiзь землю. А коли до нього пiд'┐хав Яблоновський, замiсть привiтання, суворо запитав: - Де ж козаки, пане Станiслав? Привiв чи нi? Великий коронний гетьман стомлено похитав головою. - Нi, ваша ясновельможнiсть, не привiв... - Матка боска! Я ж так сподiвався! - Але вони йдуть. Полковник Менжинський сповiстив, що веде шiстнадцять тисяч козакiв. - Яблоновський поспiшив заспоко┐ти вкрай схвильованого короля. - Я не мiг ждати, бо генерал Ка-раффа настiйливо квапив мене виступити якнайскорше. Тому я залишив Менжинському провiдникiв, а сам рушив услiд за вами... Собеський не повiрив. - Шiстнадцять тисяч? Не може бути! Яблоновський ображено стенув плечима. - Так доповiв менi посланець Менжинського. - Але ж це чудово, пане Станiслав! - вигукнув захоплено король. - Шiстнадцять тисяч! Настрiй його враз полiпшився. Навiть на завжди безбарвних одутлих щоках пробився легкий рум'янець. Вiн миттю прикинув що з козаками у нього буде тридцять тисяч во┐нiв, i зрадiв ще бiльше... Не сорок, звичайно, як зобов'язався виставити, та все ж. Цiле вiйсько! - Ти ось що, пане Станiслав, пошли назустрiч полковниковi Менжинському фельд'║геря '. Хай поспiша║! Щоб устиг прибути до початку генерально┐ битви! Через годину на вiйськовiй радi Я на Собеського було проголошено, згiдно з польсько-австрiйським договором, головнокомандувачем об'║днано┐ армi┐ союзникiв. Вiн тут же вiддав свiй перший наказ - переправлятися на правий берег. Зауважив при цьому: - Панове, всi нашi сили, за винятком козакiв, якi ось-ось пiдiйдуть, зiбранi в один кулак. Бiльше вичiкувати ми не можемо i не ма║мо права. Тiльки в рiшучому бою здобува║ться вiкторiя i найближчими днями я дам Кара-Мустафi генеральну битву! Прошу переправляти вiйська i вдень i вночi - без шуму, без крику, щоб не привернути уваги противника... Коли всi вийшли, Карл Лотарiнгський, в наметi якого вiдбувалася рада, наблизився до Собеського, по-дружньому - вони за цi кiлька днiв встигли заприятелювати - взяв пiд руку i промовив: - Ваша величнiсть, тепер я хотiв би познайомити вас з людиною, яка в усiх таборах - нашому, турецькому i в залозi Штарен-берга - почува║ться так же добре, як риба у водi... - О! Надзвичайно цiкаво! - Очi Собеського заблищали, вiн пiдморгнув секретаревi Талентi, який не залишав короля нi на хвилину. - Хто ж це? Що зробив цей чоловiк? - Це наш вивiдач у турецькому таборi. Завдяки йому i я, i Штаренберг зна║мо, що задуму║ Кара-Мустафа. Через нього я пiдтримую зв'язок з обложеним Вiднем. - Просто неймовiрно! А вiн часом не обманю║ нас? - У мене спочатку теж виникала така пiдозра. Але скоро я переконався, що це наш вiдданий друг... Не знаю чому, але вiн люто ненавидить Кара-Мустафу. Це почуття сповню║ всю його iстоту... - Як його звати? - Кульчицький. - Судячи з прiзвища, вiн поляк? - Можливо, ваша величнiсть. Але ви самi зараз спита║те його. - I Карл Лотарiнгський пiдняв дзвоника. На його мелодiйний звук до намету зайшов ад'ютант. - Запросiть Кульчицького! Ждати довелося недовго. Не минуло й хвилини, як до намету вступив молодий стрункий офiцер у мундирi австрiйсько┐ армi┐. Побачивши Собеського, вiн на якусь коротку мить зупинився, нiби вирiшував, як йому повестися в присутностi короля, а потiм твердим кроком, як i личить людинi, звиклiй до вiйськово┐ служби, наблизився i, вклонившись, привiтався по-польськи: - День добрий, ваша ясновельможнiсть! Собеський витрiщив очi. Але ж це той шляхтич, котрий так добре прислужився йому взимку у Варшавi! I хоч на ньому зовсiм iнший одяг, помилки бути не може. Тi ж сiрi допитливi очi, рiвний, з ледь помiтною горбинкою нiс, короткi темнi вусики i густий темно-русий чуб, що непокiрними кучерями вибивався з-пiд шапки. От тiльки прiзвище у нього було iнше... Здивований король глянув на Карла Лотарiнгського, спитав по-французьки: - Це i ║ Кульчицький, мось║? - Так, ваша величнiсть! Собеський знову витрiщився на молодика. Навiть очi протер кулаком, нiби не довiряючи ┐м. - Як тебе звати-величати, пане? - спитав нарештi. - Кульчицький ║стем, ваша ясновельможнiсть! - виструнчився той. - Але ж побий мене грiм, я вже одного разу бачив тебе у Варшавi, i тодi в тебе було iнше прiзвище! - Так, ясновельможний пане король. Ви не помилились. Тодi я був Комарницький. Король раптом весело зареготав, аж ходором заходив його опасистий живiт, туго перетягнутий зеленим з китицями шовковим поясом, чим немало здивував Карла Лотарiнгського, який не розумiв по-польському. - Га-га-га, бачиш, пане, маю добру пам'ять. Я вiдразу впiзнав тебе... От тiльки не розумiю, для чого цей маскарад? Хто ж ти насправдi - Комарницький чи Кульчицький? - Хай краще ваша ясновельможнiсть назива║ мене Кульчиць-ким. До цього прiзвища тут уже всi звикли. - А може, ти був такий же Комарницький, як i Кульчицький? Га? - хитро примружився Собеський, ставши схожим на звичайного собi дрiбнома║ткового шляхтича, що запанiбрата розмовля║ зi сво┐м хлопом. - На цьому свiтi всiляко бува║, ваша ясновельможнiсть. Iнодi зручнiше виступати пiд чужим iм'ям. Адже не в кожного така добра пам'ять, як у вашо┐ ясновельможностi, - з лукавинкою в голосi й поглядi вiдповiв молодик. - Та й яке це ма║ значення, як я нинi прозиваюся? Головне - дати доброго чосу Кара-Мустафi! Щоб тiкав без оглядки i нiколи бiльше не потикався нi в Австрiю, нi в Польщу, нi на Укра┐ну! Собеський вiдразу посерйознiшав. - Так, пане Кульчицький, чи то пак пане Комарницький, чи як там тебе... Е-е, однаково, як ти прозива║шся! Важливо, що я тобi вiрю. Скажи менi, друже мiй, чим пояснити, що турки не захопили Тульну i дозволили нам безперешкодно навести мiст, а зараз - переправляти вiйсько? - Тiльки впевненiстю Кара-Мустафи, що союзники не посмiють перейти на правий берег, ваша ясновельможнiсть. Побояться його переважаючих сил. - Скiльки ж ┐х у нього? - Якщо не рахувати вбитих, поранених i хворих, то бо║здатних во┐нiв залишиться не бiльше ста тисяч... - Сто тисяч? Ти не помиля║шся? Адже ходять чутки, що Кара-Мустафа привiв трьохсоттисячне вiйсько! - То перебiльшення, ваша ясновельможнiсть. Крiм того, разом iз вiйськом у похiд пiшло превелике множество невiйськового люду - вiзникiв, погоничiв худоби, кухарiв, маркiтантiв, цирульникiв... ┐х можна не брати до уваги. Собеський задоволене засопiв носом, значущо глянув на Карла Лотарiнгського i Талентi. - А яку артилерiю виставлять проти нас турки? Кажуть, Кара-Мустафа ма║ тисячу гармат? Арсен - а це був вiн - усмiхнувся. - Не вiрте цьому, ваша ясновельможнiсть, ┐х рiвно в три рази менше. Тут помилитися я не можу, бо сам бачив увесь артилерiйський обоз. Турки завжди перебiльшували сво┐ сили, щоб залякати противника. - Я знаю це, - замислено промовив король. - Не перший раз зустрiчаюся з ними. Пiд Хотином було те ж саме. Вiн замовк, думаючи або згадуючи щось сво║. Арсен поштиво зачекав якусь хвилину, потiм порушив мовчанку: - Ваша ясновельможнiсть, губернатор Вiдня генерал Шта-ренберг пiд час нашо┐ останньо┐ зустрiчi з ним дуже просив поспiшити з допомогою. Сили обложених кiнчаються. Вiд хвороб кожного дня вмира║ п'ятдесят-шiстдесят чоловiк. А ще ж гинуть вiд бомб i куль... У мiстi почина║ться голод... - Я знаю, - сказав король. - Обложеним залишилося недовго ждати. Якщо зможеш пробратися ще раз до Штаренберга, скажи, щоб тримався до останнього! I ось ще що: треба розвiдати захiднi околицi Вiдня - вiд Дунаю через гору Каленберг до Дорнбахського лiсу... Чи не зайнята турками ця вигiдна позицiя? - Я зроблю це, але не знаю, як менi повернутися до вас i одночасно потрапити у Вiдень. Крiм того, я хотiв би побувати у ворожому таборi, може, в останню годину дiзнався б про що-небудь важливе... - Тобi не доведеться повертатися. З тобою пiде один знайомий тобi пан, досвiдчений i бувалий во┐н. Вiн повернеться назад i доповiсть менi про все, що ви дiзна║тесь, а ти пiдеш сво║ю дорогою. - Хто ж цей знайомий менi i досвiдчений во┐н? Чекайте, чекайте... Ваша ясновельможнiсть, невже то Мартин Спихальський? Вiн тут? - Радiсна усмiшка освiтила заклопотане Арсенове обличчя. Собеський усмiхнувся теж. - Я бачу, ви з ним щирi друзi. Ну, що ж - я радий звести вас сьогоднi докупи. I хай це буде в рахунок мо║┐ вдячностi тобi за вiрну службу ойчизнi i королевi. Пане Талентi, приведи сюди пана Спихальського! Секретар вийшов. Собеський заговорив з Карлом Лотарiнгським по-нiмецьки, i вони обидва схилилися над столом, на якому лежала розгорнута велика барвиста карта Вiдня i його околиць. Арсен стояв збоку i вслухався в чужу мову. В душi наростала упевненiсть, що недаремно вiн за останнi два мiсяцi витратив так багато сил, щоб пiдiрва