ти могутнiсть Кара-МустафиI Недаремно ризикував не один раз головою, пробираючись у Вiдень i перепливаючи Дунай┐ Сили союзникiв виросли вдво║, а на чолi ┐х став сам Ян Собеський, який, подiбно Сiрковi на Укра┐нi, присвятив сво║ життя боротьбi зi страшною турецько-татарською навалою, а рiвно десять рокiв тому, коли був ще не королем, а гетьманом, на голову розгромив туркiв пiд Хотином. Хотiлося вiрити, що й зараз, коли Собеському виповнялося п'ятдесят чотири роки, вiн не втратив нi мужностi, нi вiйськового вмiння, i його не облишило вiйськове щастя. Арсен прекрасно розумiв: якщо не спинити Кара-Мустафу пiд Вiднем, пiв-квропи впаде йому до нiг! А Златчина доля буде поламана навiки. Тому в душi клявся, що зробить усе, аби допомогти Собеському розгромити ненависного ворога. Позаду зашелестiв полог. Арсен оглянувся - до намету в супроводi Талентi ввiйшов Спихальський. Виструнчився, набундючився, наставивши вперед гострi вуса. Клацнув закаблуками запилених чобiт. I раптом - побачив Арсена! Де й подiлася його напускна бундючнiсть! Вуса здригнулися, молодецькi зуби заяснiли в усмiшцi, в очах - подив i радiсть... Вiн вмить забув про присутнiсть високих осiб, широко розкинув руки, кинувся до Арсена i, згрiбши його в мiцнi обiйми, щосили вигукнув: - Друже мiйi Холера ясна!.. От не сподiвався зустрiтися тутай з тобою! - I тiльки тодi, коли помiтив здивований погляд Карла Лотарiнгського i широке, гладке обличчя короля, що добродушно усмiхався, зрозумiв, яко┐ нетактовностi припустився. Вiн заша-рiвся, знiтився, потiм виструнчився i пробубонiв:- Прошу вибачення у вашо┐ ясновельможностi... Така несподiванка - друга зустрiв... - I знов знiяковiло замовк. Собеський гучно зареготав. - Друга побачив i про короля забувi Оце я розумiю - дружба! Ха-ха-ха! Спихальський розгубився ще бiльше. Тепер уже спаленiло не тiльки його обвiтрене обличчя, а й вуха побуряковiли. Здавалося, навiть вуса пойнялися малиновим полум'ям. Собеський зареготав ще дужче - вiн любив посмiятися, - а потiм враз посерйознiшав. - Ну, от що, панове, не гайнуйте часу! Не далi як завтра вранцi я повинен знати, чи вiльнi вiд турецького вiйська захiднi околицi Вiдня, щоб зайняти ┐х. То вигiдна позицiя... Станемо там i вдаримо на супостата! Ох, коли б тiльки вчасно прибув Менжин-ський з козаками... Останнi слова короля вразили Арсена. - Хiба сюди йдуть козаки, ваша ясновельможнiсть? - Так, я жду ┐х з години на годину! А Спихальський додав: - Сам Семен Палiй веде ┐х! Два днi тривала переправа. В обiдню пору восьмого вересня останнiй солдат союзницько┐ армi┐ перейшов на правий берег Дунаю. З боку Вiдня долiтала глуха канонада. Линув, пiдсилюваний поривами вiтру, тисячоголосий людський рев - а-а-а! Було ясно - турки здiйснювали ще один штурм обложеного мiста. Всi ждали наказу короля, щоб рушати. Але Собеський не поспiшав: стояв на високому пагорбi i в пiдзорну трубу розглядав далекий курний шлях за рiкою - чи не йдуть козаки? - Ах, Менжинський, МенжинськийI Чому ж ти запiзню║шся? - примовляв з досадою. - Коли б ти знав, як потрiбен тут! Як менi не вистача║ зараз козацько┐ пiхоти! Верховнi союзницькi вiйськовоначальники зi сво┐ми штабами стояли збоку i теж дивилися на лiвий берег. Всi вже знали, на кого чека║ головнокомандувач, i та║мно молили бога, щоб прислав таку потрiбну перед генеральною битвою допомогу. Але шлях був порожнiй. Нi живо┐ душi, нi хмаринки куряви вдалинi! - Ах, Менжинський, МенжинськийI- Скрушно хитав головою Собеський. Пiдiйшов ад'ютант, щось тихо сказав. Король опустив пiдзорну трубу. Оглянувся. - Де вiн? Давай його сюди! До нього пiдвели стомленого, обшарпаного Мартина Спихальського. - Ну що? - не вiдповiдаючи на привiтання, вигукнув нетерпляче король. - Розповiдай. Спихальський виструнчився. - Ваша ясновельможнiсть, ми обшарили всю мiсцевiсть вiд Дунаю до Дорнбахського лiсу, що за горою Каленберг. I ще далi-Нiде не зустрiли жодного турка чи татарина. Всi сили Кара-Мустафа стягнув до Вiдня. Сьогоднi з раннього ранку штурму║ мiсто... - Поспiша║. Хоче до нашого приходу взяти його,- замислено промовив Собеський. - Тодi б розв'язав собi руки в тилу, i в генеральнiй битвi у нього було б чимало шансiв на перемогу... Але в нас теж немалi шанси. 1 передусiм те, що Кара-Мустафа не пiдозрю║ про наш наступ. Вiдразу ж пiсля цього король вiддав наказ вiйськам виступати в похiд. Австрiйськi, саксонськi i баварськi частини пiд командуванням Карла Лотарiнгського рушили понад Дуна║м, займаючи лiвий фланг. У центрi мав стати граф фон Вальдек зi сво┐ми франкон-цями. На правому фланзi, по Дорнбахському лiсi й прилеглих долинах - гетьман Яблоновський з поляками. Просувалися повiльно, на ходу перегруповуючись у три лiнi┐, з резервом i обозами позаду. Тiльки на третiй день, пiзно ввечерi, не зустрiвши опору, вийшли через Вiденський лiс на визначений диспозицi║ю рубiж. Собеський зупинився зi сво║ю штаб-квартирою на вершинi гори Каленберг, пiдняв величезне червоне знамено з бiлим хрестом i розклав багаття - знак Штаренберговi i всiм обложеним, що союзники прийшли ┐м на виручку. Вiденцi висипали на вали. З дзвiницi святого Стефана запускали ракети, нiби благали про негайну допомогу. Не ждучи, поки жовнiри поставлять намет, Собеський наказав розiслати на землi похiдну постiль i лiг спочити. Довго не мiг склепити очей. Думав про завтрашнiй день, про наступну битву. Знав, що Кара-Мустафа теж готу║ться до не┐, i хотiв передбачити його замiри. Думав про королеву, свою кохану Марисеньку, перебирав у пам'ятi спiльне життя з нею i доходив висновку, що було воно не таке вже й нещасливе. Дарма що злi язики плещуть про не┐ всяке. Звичайно, то правда, що взяв вiн ┐┐ не дiвчиною, а вдовою, що ще до першого замiжжя не вiдзначалася вона цнотливiстю, а вже будучи за ним, теж дозволяла собi закохуватися в iнших, хоча б у того ж Яблоновського... Згадавши пана Станiслава, скривився. I що вона знайшла в ньому? Та все це вiн давно простив ┐й. Простив за сина Якова. ("Треба завтра наглядати за ним, щоб згарячу не вв'язався у бiй", - подумав). Простив за глибокий, проникливий розум, за гарячi пестощi, якими обдаровувала його, за красу, яка, зда║ться, i рокам не пiдвладна... "Молися завтра за мене, Марисенько!" - прошепотiв, дивлячись у безмiсячне зоряне осiнн║ небо. Та про що б не думав, а не мiг позбутися тривожного вiдчуття, що холодило серце... Що буде завтра? Кому всмiхнеться фортуна? За ким залишиться поле бою? Вiдповiдi на цi запитання зараз бути не могло. Заснув непомiтно. А коли вже заснув, тодi йому нiщо не заважало - нi форкання коней, нi перегукування вартових, нi розмови жовнiрiв, що ставили королiвський намет, нi постукування сокир. Розбудив його з третiми пiвнями син Якiв. - Батьку, вставай! - затермосив щосили. - Радiснi новини! - Що? - кинувся король. - Козаки прийшли! Передовий загiн фастiвського полковника Семена Палiя. Менжинський привiв. Чотири тисячi... I пiвтисячi донських козакiв... - Прийшли? Не може бути! - схопився на ноги Собеський. - Як бога кохам, правда... Ждуть наказу, де ставати. - Слава богу! А решта? - Решта з обозом вiдстали... Будуть пiзнiше. Пiсля останнього невдалого штурму, коли сотнi во┐нiв падишаха наклали головами, а тисячi були пораненi, у турецькому таборi панували розгубленiсть i пригнiченiсть. Во┐ни вiдкрито ремствували на сераскера, котрий, на ┐хню думку, навмисне затягував облогу, щоб тiльки не дати мiсто на пограбування. Пашi, кримський хан, молдавський та волоський господарi були обуренi нерiшучiстю Кара-Мустафи, його невмiнням вести облогу. Одержавши вiд всюдисущих татар звiстку про те, що Собеський переправився на правий берег i вже займа║ гору Каленберг, Кара-Мустафа зiбрав вiйськову раду. Червоний намет вiзира гудiв, як роздратований вулик. Нiхто не доторкнувся до солодощiв i духмяно┐ кави, якою пригощав високих гостей вiзирський каведжi. Нiхто також не звертав уваги на небаченi багатства i казкову розкiш, що переповнювали величезний - на багато кiмнат - намет, на фонтанчик, що тихо дзюрчав у мармуровiй чашi, на розвiшану по стiнах зброю, оздоблену золотом, срiблом та коштовним камiнням. Хiба до того зараз? Йшлося про життя i про честь держави! Коли ввiйшов Кара-Мустафа, пашi замовкли i схилили в поклонi голови. Сераскер дозволив усiм сiсти i сiв сам. За останнi днi вiн схуд, ще бiльше почорнiв. Настрiй у нього був явно пригнiчений. Вiдсьорбнувши з фарфорово┐ чашечки один ковток, повiльно обвiв поглядом во║начальникiв, що, поопускавши очi, закам'янiло сидiли на шовкових подушках. Тихо запитав: - Що будемо робити, вельмишановнi пашi? Нiхто не ворухнувся. В наметi надовго запала могильна тиша. Здавалося, пашi проковтнули язики. Кара-Мустафу почала охоплювати лють. Мерзеннi гладкi iшаки! Кровожерливi собаки! Нiкчеми й заздрiсники! Зловтiшаються його невдачами! Ладнi пожертвувати життям сво┐х во┐нiв, аби лиш вирвати у нього з рук владу великого вiзира i сераскера! Негiдники! Вiн ледве стримувався, щоб не нагримати на них. Але розважливiсть перемогла. Стиснувши кулаки, перепитав: - Ну, то що порадять менi мо┐ пашi? Тут пiдвiв голову хан Мюрад-Гiрей. Кинув коротко: - Зняти облогу й вiдступити! I тодi - нiби прорвало греблю. Заговорили всi разом, люто блискаючи очима. - Авжеж вiдступити! - Два мiсяцi товклися пiд цим проклятим мiстом, а чого добилися? - Ми всi тут перемремо, як мухи! Пошесть уже розправилася з третиною вiйська! - Аллах вiдступився од нас! - Виманити Штаренберга в поле, а потiм разом iз Собеським розгромити! У чистому полi ми матимемо перевагу! - У нашому таборi кожен другий або поранений, або хворий! Як воювати? Кара-Мустафу знову почав душити гнiв. - Не всi разом! Хтось один! Це ж вiйськова рада, а не стамбульський базар! Пiдвiвся паша будський Iбрагiм, шурин султана. Тримався незалежно, бо вiдчував пiдтримку Високого Порога. - Вельмишанований сераскере, високоповажнi пашi! Я во┐н, тому не ждiть вiд мене багатослiв'я. Скажу коротко: щоб урятувати вiйсько нашого всемогутнього повелителя i володаря султана Магомета, нам потрiбно вiдступити! Ми опинилися мiж трьох вогнiв: мiж Собеським, Штаренбергом i рiзачкою, яка нещадно косить нашi лави... Хто ма║ iншу думку - хай скаже! - I сiв. Зразу ж пiдхопився сухий, але енергiйний, розумний паша ад-рiанопольський. - Великий вiзире, всi пашi одностайнi в тому, що двомiсячна облога Вiдня не принесла нам перемоги i що ┐┐ потрiбно зняти. Чому, ви запита║те мене? Вiдповiдаю: тому, що ми вже втратили вбитими, померлими вiд хвороб i пораненими половину вiйська. Тому, що в тилу у нас сто┐ть сам Собеський, полководець досвiдчений i рiшучий. Тому, що Штаренберг захищався хоробро, а тепер, коли йому на допомогу пiдiйшло союзницьке вiйсько, вiн i не подума║ про здачу мiста. Тому, що з дня на день треба чекати дощiв i осiннiх холодiв, а у нас нема║ зимового одягу. Тому, нарештi, що не ми першi вiдступа║мо з-пiд стiн цього мiста - великий султан Сулейман також вiдступив, не здобувши лаврiв переможця... А коли вiдступимо, то збережемо вiйсько i надiю на перемогу в майбутньому. Хай поможе нам аллах! Кара-Мустафа скреготнув зубами. - Ганьба! Високоповажнi пашi забули про во┐нську честь i досто┐нство! Забули про честь Османсько┐ держави i славу падишаха! Ми прийшли на вiйну, а не на веселу прогулянку. I аллах зовсiм не вiдступився од нас. Вiн не вiдступа║ться вiд людей мужнiх i рiшучих. Пам'ятайте про це! Я вiрю: ще три днi облоги - i Вiдень упаде! Обложенi тримаються з останнiх сил. Почекайте ще три днi, шановнi пашi, i якщо ми не вiзьмемо цього проклятого мiста, я дам наказ про вiдступ. А Собеського нiчого боятися. Поляки змученi далекою дорогою, в бою вони нестiйкi. Король польський не насмiлиться напасти на нас. Я сам нападу на нього i примушу тiкати без оглядки! Я не вiдступлю з-пiд Вiдня, поки не вiзьму його, аллах менi свiдокi Завтра я з шаблею в руцi битимусь, як рядовий во┐н, i краще менi загинути, нiж одержати петлю на шию! Хай допоможе нам аллах! Це мо║ останн║ слово. А зараз, пашi, iдiть до сво┐х во┐нiв i готуйтеся до наступного дня. Я пришлю диспозицiю... Ми розвернемося фронтом до Собеського i з допомогою аллаха розгромимо його! Iдiть! Пашi мовчки вислухали сераскера, почали виходити з намету. Але з того, якими похмурими були ┐хнi обличчя, як важко пiднiмалися вони з м'яких шовкових мiндерiв, було ясно, що слова Кара-Мустафи не заспоко┐ли ┐х i не переконали в правильностi його рiшення. Сафар-бей зупинив коня на пагорбi, звiдки було видно захiднi околицi Вiдня i гору Каленберг, поволi провiв рукою на рiвнi очей невидиму риску - показав Арсеновi: - Ось тут завтра завариться каша! Бачиш, уже Iбрагiм-паша займа║ правий фланг - вiд Дунаю до Гейлiгенштадта. Яничари копають шанцi. Ставлять гармати. На лiвому фланзi зосереджено тридцять тисяч вершникiв... Кара-Мустафа сподiва║ться на успiх. - Ненку, де, по-тво║му, найслабше мiсце в турецькiй оборонi? - спитав Арсен. Той задумався. - Важко сказати... Великий вiзир виставить завтра близько ста тисяч во┐нiв та понад триста гармат. А двадцять або тридцять тисяч во┐нiв залишить навколо обложеного Вiдня. Сила, як бачиш, немала. Крiм того, резерв, обоз... - I все-таки... Невже нема║ слабкого мiсця? - Слабке мiсце ║. Але нападаючий, якщо використа║ той шлях сам повинен бути готовий до найгiршого, бо ризику║ потрапити в пастку... - Що це за шлях? Ненко пiдвiвся на стременах, простягнув уперед руку. - Бачиш он там мiстечко Гейлiгенштадт? - Бачу. - Вiд нього до самого Деблiнга тягнеться глибока ущелина, по якiй можна та║мно проникнути в тил турецького вiйська. Це, звичайно, дуже небезпечно, бо якщо тих смiливцiв турки виявлять, ┐м залишиться одно - достойно зустрiти смерть! - Ну, i що тi смiливцi зможуть зробити, по-тво║му? - Несподiвано напасти на яничарiв з тилу. Майже з само┐ середини турецького табору... Розумi║ш, що це означа║? Арсен рвучко нахилився до Сафар-бея, обняв i мiцно поцiлував у щоку. - Спасибi, Ненку! Спасибi, друже! Тепер менi - пора! Живий буду - знайду тебе, загину - сповiсти Златку. I скажи ┐й, що кохав ┐┐ над усе на свiтi! - Ти що, Арсене? - Ненко струснув Арсена за плечi. - Невже надумав провести тi║ю ущелиною союзникiв? - Чому союзникiв? Козакiв! Аби тiльки прибули! - А якщо там буде засада? Ви ж усi загинете! - Любий мiй Ненку, у нас кажуть: не такий чорт страшний, як його малюютьi На те й вiйна, щоб ризикувати. А я ж хочу вiдомстити Кара-Мустафi - за Златку, за сво┐ поневiряння, за мою сплюндровану землю! Чого б це менi не коштувало! А ти - бережи себе. Бо на випадок мо║┐ загибелi ти один зможеш допомогти Златцi вирватися з пазурiв Кара-Мустафи... Ну, прощай! - Вiн ще раз обняв Ненка i торкнув коня. - Прощай, Арсене. Прощай, друже мiй! 10 Настала недiля 12 вересня 1683 року. В таборi союзникiв спозаранку всi були на ногах. Сходило сонце. Але крiзь густий осiннiй туман воно просвiчувалося скупо блякло, забарвлюючи все довкола в якiсь неприроднi молочно-кривавi кольори. Туман пiднiмався до половини гори Каленберг рiдшав на схилах i суцiльною непроникною пеленою закривав низини й долину Дунаю. Над тим сивим туманним саваном неясно бовванiв гострий шпиль святого Стефана. А з нього линули й линули тривожно-закличнi звуки дзвонiв - бом, бом, бом! Подув легенький вiтрець, i туман почав поволi розсiюватись. Шпиль святого Стефана вищав i вищав, нiби виростав на очах. Незабаром довкола нього окреслилися неяснi контури мiста - вималювалися напiвзруйнованi, подзьобанi бомбами i ядрами землянi стiни. На них стояли тисячi вiденцiв. А коли сонце пiдбилося ще вище i, бризнувши на землю снопами яскравих променiв, розiгнало залишки туману, враженому зоровi Собеського i союзних во║начальникiв вiдкрилося моторошне видовище. По горбах i долинах, що розкинулися навколо мiста i на пiвдень вiд нього, звивалися ворожi транше┐, а в них, мов мурашки, кишiли тисячi турецьких во┐нiв. Вони лагодили зруйнованi фортечною артилерi║ю шанцi, копали новi, встановлювали гармати. Ближче до Каленберга, вiд Дунаю i аж за Дорнбахський лiс, стояло в бойовому строю готове до атаки вiйсько Кара-Мустафи. Собеський страху не вiдчував. Зi сво┐х п'ятдесяти чотирьох рокiв майже сорок тримав вiн у руцi шаблю i не раз особисто брав участь у кривавих сутичках. Звик. До того ж пiд його рукою було сiмдесят тисяч во┐нiв! А це що-небудь та означало! Ранкову червоно-рожеву тишу прорiзало п'ять далеких пострiлiв з гармат. Турки подали знак про початок атаки. I в ту ж мить весь правий турецький фланг, що стояв насупроти Карла Лотарiнгського, рушив уперед. Вдарили гармати, ┐м вiдповiли австрiйськi. Зав'язалася артилерiйська дуель. Незабаром спалахнули рукопашнi сутички, що скоро переросли в жорстокий бiй. Собеському було видно, як полки Осман-огли, пашi месопотамського, пiсля вiдчайдушних атак здригнулися, змiшалися i покотилися назад - спочатку до Нусдорфа, а потiм - до Гейлi-генштадта. "Ну, почалося!" - подумав вiн i наказав кинути в атаку фран-концiв фон Вальдека i драгунiв Любомирського. Послав гiнця також на свiй правий фланг, до Яблоновського, який стояв без руху, з наказом - наступати. В центрi турки вчинили такий шалений опiр, що франконцi затопталися на мiсцi, а драгуни, зазнавши серйозних втрат вiд гарматного вогню, вiдкотилися на вихiднi позицi┐. Бачачи це, Собеський вирвав з пiхов шпагу, ринувся вперед. - Поляки, за мною! За ним помчали двi гусарськi хоругви '. Обiгнали короля. З ходу врiзалися в стрiй спагi┐в, трохи потiснили ┐х, та збити з позицi┐ не змогли. Отямившись, турки самi перейшли в стрiмку атаку i незабаром примусили гусарiв поспiшно вiдступати. Собеському довелося б зовсiм туго, коли б у фланг спагiям не вдарили рушничним вогнем чотири батальйони нiмецьких ландскнехтiв, що стояли в резервi. Пiд шквальним вогнем спагi┐ завернули коней i вiдступили. Пiдбадьоренi гусари кинулись переслiдувати ┐х - i на цей раз успiшно: з ходу захопили пагорб, що панував над прилеглою мiсцевiстю. Собеський прибув сюди з чотирма нiмецькими батальйонами i двома батареями через годину, коли в долинi клекотiв бiй. З'┐хавши на вершину горба, несподiвано для себе побачив удалинi червоний намет Кара-Мустафи. - Панове, там сам великий вiзир, - гукнув до гармашiв.- Пошлiть йому кiлька гостинцiв! Гармашi встановили гармати - вдарили ядрами. Але безуспiшно. Ядра падали в саду, не долiтаючи до шатра майже на пiвверстви. На допомогу спагiям прислав загiн буджацьких татар хан Мюрад-Гiрей. Бiй затягнувся, перетворившись на справжн║ криваве побо┐ще. Нi одна сторона не змогла зрушити з позицiй противника. Собеський кинув в атаку свою пiхоту. Польськi, укра┐нськi бiлоруськi та литовськi хлопи, на яких вiн ще вчора дивився з неприхованим презирством, безстрашно ринулися вперед вiдкинули буджакiв, з ходу перемахнули через долину i закрiпилися на височинi, якою король по диспозицi┐ мав оволодiти на кiнець першого дня бою. Далi йти вони не могли - ┐х впритул розстрiлювала картеччю турецька артилерiя. З Дорнбахського лiсу виступив Станiслав Яблоновський який вишикував сво┐ вiйська пiвмiсяцем, щоб Кара-Мустафа не змiг обiйти його фланг, i тепер, вiдтiснивши яничарiв та ┐хнi вихiднi позицi┐, сам почав атакувати. Запеклi бо┐ зав'язалися на лiвому крилi союзних вiйськ та в центрi. Османськi вiйська прагнули будь що перемогти союзники були охопленi вiдчайдушним поривом вiдбити оскаженiлi атаки i самим перейти в наступ. Затяжнi кривавi сутички, що спалахнули о десятiй годинi ранку, коли розсiявся туман, на всьому протязi вiд Дунаю до Каленберга перетворилися на справжню сiчу. Поляки, австрiйцi, козаки, нiмцi показували масовi приклади беззавiтно┐ мужностi. Коли османська кiннота зайшла у фланг польськiй пiхотi, що прорвалася глибоко в розташування противника брат королеви граф де-Мадiнь┐ з одним ескадроном гусарiв безстрашно вдарив ┐й у лоб, зiм'яв переднi ряди нападникiв, - i тi вiдступили, внiсши панiку i розгардiяш у сво┐ частини. Козаки вiдомi в усiй квропi як найкращi пiхотинцi, зупинили яничарiв i вiдкинули назад. Австрiйцi разом з баварцями, саксонцями та франконцями потiснили османiв на березi Дунаю майже до самих передмiсть Вiдня. Кiлька годин битва шаленiла, як розбурхане море. Ян Собеський мiцно тримав кермо влади над вiйськом союзникiв у сво┐х руках. З узвишшя йому i його штабним офiцерам було видно все поле бою. До нього прибували гiнцi з донесеннями, але вiн i без того бачив усе, як на долонi, i вiдразу ж слав ┐х назад з новими наказами. В другiй половинi дня, коли османам, незважаючи на лютi атаки, нiде не пощастило добитися успiху, король раптом вiдчув, як терези iсторi┐, що творилася тут зусиллями багатьох десяткiв тисяч людей, поволi почали перехилятися на його бiк. Це засвiдчувалося багатьма ознаками, якi помiтило досвiдчене око старого полководця - i тим, з якою твердiстю союзники вiдбили всi атаки противника, i як чiтко виконувалися його накази, i як заспiшили, заметушилися ворожi загони, що стояли в резервi Кара-Мустафи, i навiть те, яким ясним, одухотвореним, щасливим було обличчя сина Якова, коли вiн, несучись на чолi гусарсько┐ хоругви в атаку, вiдсалютував батьковi шпагою. О четвертiй годинi несподiвано для себе король помiтив якийсь дивний рух у таборi противника. Спочатку на його лiвому фланзi почали тiкати яничари. Темними хвилями вихлюпувались вони з окопiв i безладно, мовби охопленi жахом, мчали в тил, зминаючи резерви, що стояли позаду, i тягнучи ┐х за собою. Потiм зрушив хан з ордою i теж кинувся навтiки. Король не мiг зрозумiти причини тако┐ поспiшно┐ втечi та й не задумувався над цим. Потрiбно було закрiплювати успiх. Розiславши гiнцiв з наказом рiшуче атакувати противника по всьому фронту, вiн сiв на коня i на чолi двох гусарських хоругов помчав уперед. 11 Увечерi перед вирiшальною битвою Арсен про┐хав мимо редутiв, де гармашi насипали захиснi вали, до гейлiгенштадтсько┐ ущелини, з горба уважно роздивився позицi┐ яничарiв i табiр кримських татар в тилу у них, а потiм, кинувши напризволяще в чагарях коня, плигнув у яр. Iшов швидко, наскiльки дозволяли дерева й густi кущi. Тут було безлюдно й тихо. Пахло сирiстю й грибами. Десь праворуч, у заростях, мирно жебонiв невеличкий струмок. Аж не вiрилося, що нагорi, за кiлька десяткiв крокiв, тисячi во┐нiв з обох бокiв яру копають шанцi, встановлюють гармати - готуються до завтрашньо┐ битви. Сутiнки густiшали, i незабаром настала нiч. Вiн не боявся збитися з дороги, бо знав, що яр виведе в розташування союзникiв. Iшов довго, навпомацки натикаючись на дерева й кущi, спотикаючись, а iнодi й падаючи. Десь опiвночi його зупинив оклик нiмецького вартового: - Вер iст да? - Не стрiляй, я свiй! Арсен вилiз з нетрiв i опинився на галявинi, де палахкотiло багаття. Навколо нього спали солдати. Вартовий провiв його до офiцера, а той, дiзнавшись, що перед ним сам Кульчицький, про якого серед союзного вiйська вже ходили легенди, спитав: - Чим можу служити? - Я хочу зустрiтися з головнокомандувачем, - сказав Арсен. Офiцер розгубився. - Ов! Менш, але ж це зараз неможливо. Нiч! - Що ж робити? Вранцi може бути пiзно... - Арсен зажурено похилив голову. Справдi, те, що вiн замислив, треба починати негайно. Офiцер теж мовчав. Червонясте свiтло вiд вогню вихоплювало з темряви його худорляве, з бiлявими бровами обличчя й сумнi голубi очi. - Хiба одвести тебе до нашого оберста? - нiби роздумуючи, запитав тихо. Арсен стенув плечима. - З ним я поговорю так, як i з тобою. Ти по-нашому - нi гу-гу, я по-вашому - через п'яте-десяте. От коли б менi до полякiв! Або до козакiв... - До козакiв? Так вони ж тут - поряд. Сусiди з нами. - Невже? - Арсен не змiг приховати радостi. - Веди мене до них негайно! Козаки щойно прибули, i ┐х поставили в другiй лiнi┐, в резервi. В ┐хньому таборi, як i повсюди, горiв вогонь. Кашовари варили кулiш i кашу. Нiхто ще не спав. Готувалися до бою. Однi копали шанцi, iншi тесали кiлля для вовчих ям, третi годували коней. У Арсена радiсно забилося серце - сво┐. Вiн вiдпустив офiцера-нiмця i попростував до вогнища, над яким висiв на тринозi чорний казан. Бiля казана з великим ополоником крутився маленький ко-зачок-кашовар. - Готовий, зна║ш-ма║ш! - прицмокнув вiн язиком, скуштувавши гарячо┐ страви. - Кулiш вийшов на славу! Навiть Зiнька дома, в печi, не зварить такого! Арсен усмiхнувся - та це ж Iваник! I згрiбши кашовара на оберемок, пiдняв над землею, закружляв навколо вогнища. - Iванику! От не сподiвався зустрiти тебе аж пiд самим Вiднем! Здоров, брате! Iваник задригав ногами. - Арсене! Та невже це ти, зна║ш-ма║ш? - i загукав щосили:- Братцi, сюди! Арсен Звенигора об'явився! Батьку Семене! Романе! На його крик звiдусюди сипонули козаки. Першим прибiг Роман - обняв побратима, притис до грудей i поцiлував у щоку. Пiдiйшов Семен Палiй. - Батьку! - кинувся до нього Арсен. - Як добре, що ви тут! - Я теж радий бачити тебе живим i дужим! Та ще й в яничарськiй шкурi! Отже, щось ма║ш на думцi? - Авжеж. к тут поряд глибока ущелина. Я щойно прибув нею iз табору Кара-Мустафи. Узяти б нам тисячi двi хлопцiв та пробратися у тил бусурменам - ото був би переполох! Палiй не зводив пильного погляду з молодого друга. - Ти впевнений, що пощастить? - Звичайно, можемо всi головами накласти... Але якщо пофортунить, то будемо на конi! - Гм, заманливо... Тiльки треба сповiстити головнокомандувача. На щастя, його посланець тут. Ходiмо до нього. - I Палiй, хитро примружившись, рушив до свого намету. Арсен i Роман пiшли за ним. Бiля намету, на розiсланiй кире┐, хтось мiцно спав, розкинувши руки. Потужне хропiння, що лунало мало не на всю галявину, свiдчило про безтурботний сон чолов'яги. - Пане, вставай! - голосно промовив Палiй. - Так i царство небесне можна проспати! Але той i вусом не повiв. Тодi Палiй штовхнув королiвського посланця пiд бiк. Посланець щось замугикав, вiдмахнувся рукою, мов вiд набридливо┐ мухи, перевернувся на бiк i захропiв знову. Арсеновi вчулося щось знайоме в тому мугиканнi, та не встиг вiн змикитити, що саме, як Палiй, розсердившись, досить безцеремонне затермосив сплячого i дав доброго стусана. Хропiння враз стихло. Чолов'яга заворушив вусами. - Яка там холера штовха║ться! Чи захотiлося пановi мудра-гелю скуштувати мо┐х кулакiв? Арсен ударив руками об поли: адже це Спихальський! I як було вiдразу не впiзнати! Вiй стиснув долонею Полякове плече. - Годi тобi, пане Мартине! Вставай! Спихальський схопився мов ошпарений. - Арсен? Холера ясна! Чом же зразу не розбудив? А менi, пане добродiю, саме приснилося, що ми з тобою... - Чекай, чекай, пане Мартине, - зупинив його пащекування Палiй. - Сни потiм розкажеш. А зараз - ┐дь до короля! - Чого б то? Палiй пояснив. - I не подумаю! - несподiвано заявив Спихальський. - Щоб я не пiшов з вами? Такому не бувати! I не проси, батьку. Не пiду. Посилай когось iншого... До короля кожному покажуть дорогу. Палiй подумав - добродушно кинув: - Бiс з тобою! Лишайся. Пошлю когось iз козакiв... - I звернувся до сотникiв: - Хлопцi! Пiднiмайте людей! Половина зостанеться тут, а другу половину я вiзьму з собою. Та швидше, час не жде! По┐мо кулешу - i гайда! - Батьку Семене, вiзьмiть i мо┐х донцiв, - попросив Роман Во┐нов. - А то бояться хлопцi, що при┐хали з Дону аж на Дунай i в справжньому дiлi не побувають... Палiй запитально глянув на Арсена. Той ствердно кивнув головою. - А з кiньми яром вони проберуться? Нам би не завадив летючий кiнний загiн. - Гадаю, проберуться. - Тодi готуй сво┐х донцiв! - коротко кинув зрадiлому Романовi полковник. Через годину двi тисячi пiших козакiв i загiн донцiв з кiньми на поводах спустилися в яр i рушили вслiд за Арсеном Звенигорою. Йшли обережно один за одним, розтягнувшись на пiвмилi. Спочатку нiчна темрява, а потiм густий туман i непрогляднi заростi лiсу надiйно ховали ┐х вiд стороннього ока. А коли зi сходом сонця вдарили гармати, затрiщала рушнична стрiльба i повiтря сповнилося ревом тисяч людських голосiв, брязкотом збро┐ i тупотом кiнських копитiв - пiшли смiливiше. Тепер хоч би хто й почув ┐х, то не звернув би уваги, бо все довкола ревло, гоготало, а земля стрясалася вiд вибухiв бомб. Нарештi Палiй дав наказ зупинитися, а сам з Арсеном пiшов у розвiдку. На узлiссi вилiзли на високого дуба з сухою верхiвкою i, примостившись так, щоб було видно на всi боки, почали спостерiгати за полем бою. Розумiли обидва, що сила у них невелика i вводити ┐┐ в дiло можна тiльки тодi, коли битва досягне найвищо┐ напруги i один сильний несподiваний удар може принести перевагу. В чеканнi минали години. Звернуло з пiвдня. Навколо вирувало криваве бойовище. Незважаючи на те, що на правому фланзi турки вiдступили аж до стiн Вiдня i обложенi вже мали можливiсть перегукуватись iз солдатами Карла Лотарiнгського, ще було рано говорити про перемогу. Палiй бачив, що у Кара-Мустафи в тилу стоять свiжi резерви - яничарськi полки i кримська орда, якi, вступивши в бiй, перехилять чашу терезiв на свiй бiк. Саме вони весь час i привертали його увагу. Особливо небезпечними були яничарськi бюлюки, що засiли в окопах друго┐ лiнi┐ оборони. Глибоко заритi в землю, вони займали дуже вигiдну позицiю, пiдтримувану кiлькома батареями гармат. В лоб ┐х узяти було просто неможливо. А за ними в широкiй долинi прича┐лася орда, i Мюрад-Гiрей, виконуючи накази Кара-Мустафи, посилав у загрозливi мiсця численнi загони кiнноти. Цi сили могли вирiшити наслiдок битви. Коли сонце звернуло з полудня i почало сiдати за Вiденський лiс, ослiплюючи вiйська противника, Палiй вирiшив, що настав сприятливий час. - Пора, Арсене! Вони швидко спустилися на землю. Палiй зiбрав сотникiв. - Ну, хлопцi, слухайте уважно: до яничарських окопiв пiдлазити з тилу обережно, непомiтно, щоб жодна собака не почула нас! В окопи врива║мося, мов чорти, - з криком, свистом, мушкетною стрiляниною. Побiльше гвалту┐ Побiльше шуму! Щоб нагнати страху на яничарiвi Зрозумiли? - Зрозумiли, батьку! - I знайте - вiдступати нам нiкуди. Забилися ми аж на край свiту, додому далеко. I шлях туди лежить тiльки через перемогу. Iнакше - всiм смерть... Тож смiливо, без страху - вперед! Сотня за сотнею. Рубайте iдолiвi Не жалiйте! Вони прийшли сюди не в гостi, а щоб загарбати чужу землю, чуже майно. А ми на чужiй землi захища║мо свою. Тож, браття, забудемо про страх! Пам'ятаймо мудру стародавню приповiдку смiливцiв: або пан - або пропав! - Пам'ята║мо, батьку! - Тодi виводьте сотнi на узлiсся! А ти, Романе, - звернувся Палiй до Во┐нова, - зi сво┐ми донцями жди мого сигналу. Як тiльки почу║ш козацьку сурму, вихором вилiтай iз засiдки, промчи понад окопами - порубай тих, кому пощастить утекти вiд наших шабель, а потiм удар у фланг хановi Мюрад-Гiрею! Татари страх не люблять флангових ударiв... - Гаразд, батьку! Зроблю... - Ну, з богом! Двадцять козацьких сотень швидко просочилися крiзь заростi i вийшли на узлiсся. Звiдси, ховаючись у вибалках, серед виноградникiв i садiв, проникли в тил яничарських окопiв i артилерiйських батарей. Арсен iшов попереду в сво║му яничарському вбраннi: показував шлях. Все складалося якнайкраще. Двох чи трьох яничарiв, що випадково наткнулися на козакiв, було знято влучними пострiлами з мушкетiв. На цi пострiли нiхто з туркiв не звернув уваги серед загально┐ гуркотняви. Палiй пiдняв шапку - махнув. - Можна починати, хлопцi! Козаки виринули iз засiдок i поплазували до окопiв та артилерiйських редутiв. Арсен, Iваник i Спихальський не вiдставали вiд полковника: вони домовилися оберiгати його в бою. Ось i окопи! До них - кiлька крокiв. Яничари займаються хто чим: однi спостерiгають за бо║м, що поволi наближа║ться до них, другi - полуднують, третi - дрiмають проти сонця... Нiхто з них, мабуть, не думав, що сьогоднi ┐м доведеться брати участь у дiлi. Ось-ось вечiр покри║ осiнню землю туманними сутiнками - i бiй сам по собi затихне... I раптом з тилу, звiдки найменше можна було сподiватися нападу, пролунав бойовий клич, i сотнi козакiв, стрiляючи з пiстолетiв i мушкетiв, розмахуючи шаблями, кинулись в окопи! Багато хто з яничарiв так i не встиг зрозумiти, хто напав на них, бо загинули в першу ж хвилину. Iншi з жахом упiзнали козакiв. Крик розпачу, благання пролунали на артилерiйських редутах i в окопах. Гармашi першi дали драла. Яничари почали тiкати теж. Страх заслiпив ┐х - тiкали хто куди: до передово┐ лiнi┐, до мiських валiв, а найбiльше - в тому напрямку, де стояла кримська орда. Якраз цю картину i спостерiгав Ян Собеський. Арсен скинув шапку-яничарку i бешмет, щоб сво┐ не прийняли за яничара, в однiй сорочцi гасав по окопах, намагаючись не вiдставати од Палiя, - рубав, стрiляв, вiдбивався. Його шабля не знала спочинку, не давала промаху. Не одна яничарська голова скотилася пiд ноги, в бур'ян, не один ворог падав на колiна i благав: "Аман! Аман!" Не вiдставали вiд Арсена Спихальський та Iваник. Спихальський рикав, мов роздратований бугай, його громоподiбний голос перекривав гамiр бою. А Iваник верещав тонко i безстрашно кидався на будь-кого, хто ставав йому на шляху. Окопи були заваленi трупами. Земля заюшилася кров'ю. Яничари вже не чинили нiякого опору. Хто лишився живий, тон чимдуж тiкав з криком: - Ой║, правовiрнi┐ Козаки в тилу┐ Рятуйтеся! Палiй наказав сурмачевi подати сигнал Романовi Во┐нову. Мiдна труба засяяла золотом проти сонця. А ┐┐ металевi звуки луною прокотилися над полем бою i досягли узлiсся, де в засiдцi ждали цього сигналу донцi. З оголеними шаблями, зi свистом i гиканням вискочили вони на рiвнину, нестримним вихором промчали понад окопами, наздогнали втiкачiв-яничарiв i, постинавши ┐м голови, завернули у фланг татарам. Мюрад-Гiрей бою не прийняв. Несподiваний прорив козакiв у самому центрi турецьких позицiй приголомшив його. Орда, збиваючи тисячами кiнських копит густу пилюку, кинулась тiкати, топчучи тих, хто опинився на ┐┐ шляху. Наперерiз ордi вiд червоного намету метнулося кiлька вершникiв i серед них у бiлiй абi ', вкритiй дорогоцiнними камiнцями i розшитiй канителлю, у бiлому тюрбанi сам Кара-Мустафа. - Зупинiться! - благав вiн, нещадно б'ючи коня. - Куди ж ви? Ще один удар - i Собеський покотиться назад! О аллах! Але орда промчала повз нього, не стишуючи бiгу. За ордою подалися спагi┐, оголюючи позицi┐ перед гусарами Собеського. Слiдом за яничарами друго┐ лiнi┐ й татарами спочатку поволi, а потiм швидше i швидше почав вiдступати весь правий фланг турецького вiйська. Даремно Кара-Мустафа метався вiд хана Мюрад-Гiрея до сво┐х пашiв, даремно просив зупинитися, погрожував, благав... Нiщо не помагало! Пойняте жахом вiйсько вiдкочувалося з позицiй зi швидкiстю снiгово┐ лавини i з такими ж катастрофiчними наслiдками. Кiннота топтала пiхотинцiв, аби лиш вирватися з табору на широкий простiр, де ┐й нiщо не загрожувало. Пiхотинцi кидали артилерiю, рушницi, намети, одяг, поранених i хворих, награбоване в походi добро - рятувалися самi, як хто умiв. Вiзники, фуражири, пастухи, маркiтанти i цирульники теж залишали все: намети, вози, коней, волiв i верблюдiв, - мчали впорожнi на схiд, якомога далi од Вiдня. Зрозумiвши, що битва програна i що його от-от схоплять во┐ни противника, Кара-Мустафа зi сво┐м почтом i особистою охороною теж кинувся навтiки з поля бою. На повному скаку промчав мимо свого червоного намету, мимо гордого бунчука, що височiв над ним, клянучи в думцi i хана, i пашiв, i боягузливих во┐нiв, не-достойних захисникiв преславного аллаха... Все покинув, усе втратив i, охоплений люттю i страхом, як останнiй боягуз, ганебною втечею рятував сво║ життя... В турецький табiр вступали союзнi вiйська. Король Ян Собеський з гусарами захопив червоний намет, а в ньому - знамено пророка, яке вiн з Талентi на другий день вiдiслав у подарунок папi римському. В казнi великого вiзира було знайдено п'ять мiльйонiв гульденiв. Два мiльйони король узяв собi, три - передав австрiйцям. У таборi турки залишили п'ятнадцять тисяч наметiв, сто шiстдесят гармат, величезну кiлькiсть ядер та iншого вiйськового спорядження, сотнi мiшкiв кави, а також купи тiл бранцiв, зарiзаних пiд час вiдступу. Разом з убитими турецькими во┐нами вони захаращували всю мiсцевiсть довкола Вiдня, i вiд того повiтря почало сповнюватися нестерпним трупним смородом. Собеський наказав вiдвести вiйсько в поле, на пiвтори милi од мiста, i там став табором. 12 Через два днi, спустившись по Дунаю з Лiнца, у Вiдень пiд грiм гарматно┐ стрiльби в'┐хав iмператор Леопольд. З ним прибули члени верховно┐ ради. Тримався iмператор пихато, нiби сам щойно одержав перемогу над ворогом. Ходив по Вiдню, оглядаючи мiсто, гоголем, випинаючи вперед нижню губу. Увечерi, на засiданнi верховно┐ ради, вiдзначив найвищими почестями вiйськового губернатора столицi генерала Штаренбер-га, подарувавши йому також ма║ток i значнi суми грошей. Штаренберг був радий, але вiдчував себе трохи незручно, бо нiкого з iнших полководцiв, навiть Карла Лотарiнгського, нагороджено не було. Обминули його також i при розподiлi трофе┐в. Штаренберг посмiв просити тiльки за одного Кульчицького, розповiвши iiро його смiливi подвиги i незвичайну винахiдливiсть. Леопольд подумав i сказав: - Гадаю цей полячок буде вельми задоволений мо║ю милiстю: я дарую йому будинок у старому мiстi, поблизу собору святого Стефана, а також увесь запас кави, захоплений у турецькому таборi. Вiн нiкому, виявля║ться, не потрiбен. Там його, як кажуть, сотнi мiшкiв... Майже всi пивоварнi в Австрi┐ зруйнованi противником, пива обмаль, - тож хай ваш Кульчицький у подарованому будинку вiдкри║ кав'ярню i привча║ мо┐х пiдданих до цього смачного i корисного напою! Штаренберг скривився, хотiв було заперечити, сказавши, що жоден австрi║ць у життi сво║му ще нi разу не випив жодно┐ чашечки кави, за винятком хiба самого iмператора та його сiм'┐, а тому навряд чи матиме Кульчицький з цього дарунка який-небудь зиск. Та побоявся розгнiвати iмператора i промовчав... Карл Лотарiнгський, як почесний гiсть верховно┐ ради, тримався з гiднiстю, жартував, усмiхався, але Штаренберг бачив, як вiн глибоко вражений тим, що його обiйшли нагородами й почестями. Тiльки великосвiтське виховання та природжене почуття гумору допомогли герцоговi приховати образу i не подати виду, як зараз у нього гiрко на душi. Всi бачили i розумiли цю несправедливiсть, але нiхто не насмiлився вказати на не┐ iмператоровi. Нiхто не хотiв у час загального трiумфу з приводу небачено┐ i, нiчого грiха та┐ти, мало сподiвано┐ перемоги над величезним вiйськом Кара-Мустафи потрапити в немилiсть. Нарештi постало питання, як вiдзначити Яна Собеського. - Я послав до нього ад'ютанта i повiдомив, що хочу зустрiтися з ним завтра i подякувати йому за його ратнi труди, - сказав Леопольд. - Але як прийняти переможця? - З вiдкритими обiймами! - вигукнув прямодушний Карл Лотарiнгський. - Як же можна iнакше? Вiн урятував Вiдень i всю Австрiю! Леопольд нахмурився. - Я не можу удосто┐ти його iмператорських почестей: я iмператор по роду, спадковий, а вiн король виборний. Рiзниця, як бачите, велика! - Але ж вiн не шкодував життя i життя свого сина за iмперiю вашо┐ величностi! - не здавався Карл Лотарiнгський. - Зi шпагою в руцi вiн iшов попереду вiйська, показуючи приклад безстрашностi i самопожертви! Леопольда пересмикнуло. Зда║ться, це натяк на те, що сам iмператор пiд час облоги i генерально┐ битви вiдсиджувався в Пассау та Лiнцi? - Ми достойно подяку║мо нашо