му братовi, королевi польському, - заявив вiн, щоб припинити цю непри║мну розмову. 13 Вiйська вишикувалися на Еберсдорфськiй рiвнинi, за пiвтори милi од Вiдня. На правому фланзi стояли австрiйцi й нiмцi, на лiвому - поляки й козаки. Собеський зi сво┐ми гетьманами був при вiйську. Леопольд у супроводi почту на тонконогому, красивому, бiло┐ мастi конi ви┐хав iз Швехатських ворiт i попрямував до центру вiйська, де стояла група вершникiв на чолi з королем Речi Посполито┐. Коли вiн про┐хав половину дороги, йому назустрiч рушив у супроводi сина Якова, сенаторiв та гетьманiв, нiмецьких курфюрстiв та герцога Лотарiнгського Ян Собеський. Iмператор i король з'┐халися посерединi широко┐ рiвнини. За ними стали: за спиною iмператора - його почет, за спиною короля - во║начальники. Не злазячи з коня, Леопольд виголосив на латинськiй мовi коротке вiтання королевi з приводу перемоги i потиснув йому руку. Промова була суха, без емоцiй, без тi║┐ теплоти, на яку сподiвались i король, i союзнi полководцi, нiби йшлося не про славну вiкторiю, а про якусь просту, буденну подiю. Та й тривала вона якихось три чи чотири хвилини. Польськi сенатори з подивом i обуренням переглянулись, почали багровiти. Таке вiтання скидалося на мало приховану зневагу. Нiмецькi курфюрсти були ображенi ще бiльше, нiж поляки: iмператор не сказав у ┐хню адресу жодного привiтного слова, подякувавши загалом "нiмецьким друзям", котрi "допомогли" австрiйцям розбити ненависного ворога. Було схоже на те, що австрiйський двiр навмисне хоче применшити значення вкладу союзникiв у спiльну перемогу. Жодним словом не обмовився Леопольд про Карла Лотарiнгського, нiби то не вiн очолював австрiйську армiю. Герцог кусав губи: це була пряма образа й зневага! Ян Собеський - теж на латинi - привiтав iмператора з перемогою, вiдзначив геро┐зм i самопожертву во┐нiв, вiйськове умiння полководцiв, зокрема герцога Лотарiнгського, а потiм додав: - Ваша величнiсть, користуючись нагодою, хочу представити вам мого сина Якова, котрий проявив немалу доблесть, не раз обагривши в жорстоких сутичках свою шпагу ворожою кров'ю. Я горджусь таким сином! Король ждав, що цiсар у присутностi австрiйсько┐ знатi й нiмецьких курфюрстiв, а також у присутностi польських сенаторiв обнiме королевича, обласка║ його i привiта║ як майбутнього зятя. Але цiсар не промовив жодного слова i тiльки ледь помiтно кивнув головою, ковзнувши холодним, байдужим поглядом по спаленiлому обличчю молодого Собеського. Король почув у себе за спиною грiзне покашлювання братiв Сапег i незадоволене сопiння Станiслава Яблоновського. А козацький полковник Семен Палiй, не стримавшись, упiвголоса вилаявся по-укра┐нськи, сподiваючись, що нiхто не зрозумi║: - Ото цабе, хай йому чорт! I де воно було, коли тут гримiли гармати? Образа стиснула серце Собеському. Вiн зараз просто ненавидiв випещене, пихате обличчя Леопольда. "Нiкчема! - подумав зi злiстю, що ось-ось могла злетiти гострим словом з уст i зiпсувати всю урочисту церемонiю. - Боягуз нещаснийi" Але розсудливiсть перемогла. Вiн стримався вiд вибуху гнiву i холодно промовив: - Ваша величнiсть, мабуть, бажа║ побачити мою армiю? Ось мо┐ гетьмани - вони вам ┐┐ покажуть! - 3 цими словами повернув коня i в супроводi сина поскакав геть. Iмператор теж торкнув коня i по┐хав уздовж фронту. Два наступнi днi в союзних вiйськах панував пригнiчений настрiй. Польськi сенатори, магнати i навiть рядовi жовнiри вiдверто обурювалися негiдною поведiнкою австрiйського цiсаря, вимагали вiд короля негайно повертатися на батькiвщину. Курфюрст саксонський пiдняв по тривозi сво┐ вiйська i рушив додому. Баварцi й франконцi вагалися. Тiльки Ян Собеський, розумом угамувавши гнiв, що клекотiв у серцi, непохитно стояв на сво║му: наздогнати Кара-Мустафу i добити його! - Панове, - доводив вiн шляхетному панству, - ми воювали не за цiсаря, а за Рiч Посполиту! Ми воювали за Вiдень, щоб Кара-Мустафа не стояв пiд Краковом або пiд Варшавою! Хiба це вам не зрозумiло?.. То чому ж тодi, коли вiзир ще ма║ величезне вiйсько i збира║ його, добре потрiпане i нажахане нами, бiля Буди, щоб цього разу, може, ринутися в Польщу, ми повиннi спокiйно повертатися додому? Нi, ворог у панiцi - треба його добити! На цьому я стояв i стоятиму! Вiзир ще страшний сво║ю силою, i якщо ми дамо йому час зiбрати сво┐х недобиткiв в один кулак, т0 зробимо непоправну помилку i перед ойчизною, i перед майбутнiми поколiннями, якi, народжуючись рабами, проклинатимуть нас за те, що ми, маючи змогу, не добили ворога! Йому пощастило переконати во║вод i сенаторiв, i тi почали готуватися в похiд, щоб наздогнати Кара-Мустафу. В день виступу вiд цiсаря прискакав гонець. Вiн привiз листа, в якому Леопольд вибачався за свою нетактовнiсть, i передав дорогоцiнну шпагу королевичу Якову Собеському. Польське вiйсько вирушило на Пресбург, де з'║дналося з великим загоном козакiв, приведених Куницьким, а звiдти, дiждавшись Карла Лотарiнгського, - до Грана. Там, як доносили вивiдачi, турки перейшли на лiвий берег Дунаю i зайняли передмостове укрiплення в Парканах. 14 - Арсене, холеро ясна, ти став справжнiм багатi║м! - гримiв Спихальський, переходячи разом з козацьким товариством з однi║┐ кiмнати будинку, подарованого цiсарем, до iншо┐. - От би тобi така хата у Фастовi! Дiм справдi був чималий. Штаренберг од iменi iмператора вручив герою Вiдня ключi вiд нього. З турецького табору австрiйськi солдати привезли увесь запас кави, залишений турками, - кiлька сотень мiшкiв - i склали в пiдвалi й тилових кiмнатах першого поверху. Арсен пiдсмiювався. Що вiн робитиме i з будинком, i з кавою? Iваник розв'язав один мiшок - зачерпнув у жменю коричневих зерен, сипнув кiлька у рот. Сплюнув. - Тьху, яка гидота, зна║ш-ма║ш! Коли б тому цiсарю зацiпило, як вiн додумався нагородити тебе. Арсене, отаким чотзна-чим! Не мiг вiдмiряти кiвш золотих! Сам сидiв, коли ми кров проливали, за тридев'ять земель од Вiдня й одержав три мiльйони гульденiв! А герою Вiдня - на тобi, небоже, що менi негоже! - Не кажи, Iванику! - заперечив Арсен. - Ось ми зараз iз Яном Кульчеком зваримо каву - спробу║ш. Турки не дурнi. У них на кожному розi кав'ярня, а кава - божественний напiй. - I звернувся до Кульчека:- Яне, приведи полоненого! Менi зда║ться, вiн мастак на всi руки. Тож, напевне, i каву вмi║ варити. Кульчек привiв полоненого турка. Високий, худий, горбоносий, вiн злякано вступив до велико┐ кiмнати, де за столом порозсiдалися на м'яких стiльцях козаки. Побачивши огрядного, грiзного на вигляд Метелицю i не менш грiзного Спихальського, що настовбурчив проти нього сво┐ гострi вуса, турок затремтiв, мов осиковий листок. - Аман! Аман! - забелькотав вiн, гадаючи, мабуть, що його тут щонайменше четвертують. Але Арсен пiдiйшов, по-дружньому поклав руку йому на плече, заговорив по-турецьки: - Не бiйся, чоловiче! Тут нiхто не хоче тво║┐ кровi. Повiр менi. - О! Ефендi так гарно говорить по-нашому... Невже мене справдi не зарiжуть? - Не зарiжуть, аллах свiдок! Як тебе звати? - Селiм, ефендi. - I ким же ти був у Туреччинi, поки тебе не забрали до вiйська? - Каведжi, ефендi. - Що? Каведжi? - не повiрив Арсен i повернувся до товариства. - Ви чу║те? Вiн усе життя варив каву! Оце пощастило! - I знову до турка:- Каву нам звариш? - Ще б пак, ефендi┐ Я цим займаюся двадцять рокiв. Мене й у полон взяли тiльки тому, що я молов зерна i не бачив, що нашi вiдступають... - От i добре. Тодi звари, Селiме, нам каву. Та таку, щоб запахла на весь Вiдень, а мо┐ друзi щоб уподобали ┐┐ на все життя! У турка радiсно блиснули очi. Вiн повiрив, що нiхто тут не зробить йому нiчого поганого. - Я миттю! Де кухня? Ян Кульчек повiв його в глибину будинку. Незабаром звiдти долинув при║мний запах. Почувся брязкiт посуду. Забулькала рiдина, яку розливали в чашки. Не встигли козаки розповiсти один одному про сво┐ пригоди за останнi два днi, не встигли похвалитися тим, яку здобич хто роздобув у турецькому таборi, як меткий чех внiс на широкiй дерев'янiй тацi кiлька чашок з пахучим напо║м, а на фаянсовiй тарелi - пiдсмаженi, зарум'яненi грiнки. - Го-го! Але ж це, прошу ласкавого панства, справдi смачно┐ Побий мене перун, якщо брешу! - вигукнув Спихальський, запи-хаючи до рота хрумку грiнку i запиваючи ┐┐ кавою. - Звичайно, це не варений мед, яким частували мене на Укра┐нi, та все ж... - I не горiлка! - пробасив Метелиця. - Однак пити можна... Крiзь розчиненi вiкна густий аромат кави просочився на вулицю, i там почала збиратися юрба: солдати й офiцери, майстри i пiдмайстри, чиновники й студенти, робiтнi люди й учнi ремiсникiв, тi, хто ще кiлька днiв тому захищав мiсто. Арсен, котрий сидiв бiля вiкна, бачив, як вони втягували носами запашне повiтря i на ┐хнiх обличчях вимальовувався подив. Що це? Звiдки? Хтось щось запитав, але Арсен не зрозумiв. До вiкна пiдбiг у бiлому кухарському ковпаку Ян Кульчек. - Що тут? Харчевня? Можна заходити? - запитали його. - Не харчевня, а кав'ярня, - вiдповiв Кульчек. - Кав'ярня Кульчицького! - А що це таке? - спитав сивоусий чоловiк у заляпаному фарбою одязi. - Чим тут торгують? - А ось попробуйте, пане! - I Кульчек через вiкно простягнув йому чашку кави й грiнку. Той понюхав, обережно вiдсьорбнув ковток, а потiм iз задоволенням випив усю. - Гм, смачно┐ Не пиво, звичайно, але, клянусь святою Магда-леною, смачно! - I, повертаючи Кульчековi чашку, сказав:Якщо налл║ш, хлопче, ще одну, то я тобi над входом, аж там, коло лiхтаря, намалюю вивiску. Як ти сказав: кав'ярня?.. - Кав'ярня Кульчицького! - Ну, от i намалюю: "Кав'ярня Кульчицького". Згода? - Згода, пане. - I Кульчек подав йому ще одну чашку кави з грiнкою. Маляр випив, розкрив свiй ящик, дiстав пензель i фарби. - Винеси драбину, будь ласка! Кульчек метнувся й винiс драбину. Сивоусий вправно махнув пензлем - i над дверима почали з'являтися великi - в пiваршина - лiтери. Не минуло й десяти хвилин, а люди, що запрудили вулицю, зi здивуванням читали незвичнi слова: "Кав'ярня Кульчицького". Найбiльш нетерплячi намагалися зайти, але Кульчек став на дверях - не пустив. - Завтра, панове! Завтра приходьте! Сьогоднi ще нiчого не готово┐ А завтра наваримо кави два казани - на всiх вистачить! Були б у вас тiльки грошi! Арсен з козаками спочатку пiдсмiювались над витiвкою Яна i сивовусого безiменного маляра, а потiм, коли натовп, дiзнавшись, що сьогоднi поласувати тут нiчим, почав розходитись, раптом заявив: - Слухай, Кульчеку! А чому б тобi справдi не стати господарем цi║┐ кав'ярнi? Га? - Як то? Вона не моя, а твоя, друже! - Бачиш, я не маю намiру залишатися у Вiднi. Вiйсько наше вируша║ в похiд - i я з ним... Тож ставай, брате, Кульчицьким! Змiна невелика: Кульчек стане Кульчицьким... Я ж не сам заробив цей дiм i цю каву! А ми вдвох. Я скажу генераловi Штаренбергу... Згода? Ян Кульчек обняв Арсена, просльозився. - Брате, як же це?.. Щоб бiдний, пригноблений чех, якого австрiйське панство i за людину не ма║, який не смi║ поза сво║ю хатою говорити по-чеськи, бо в нашому нещасному кра┐ з волi цiсаря запанувала нiмецька мова, а нас усiх хочуть перетворити на австрiйцiв, щоб бiдний чех, який не смi║ вголос об'явити, що вiн не католик, а та║мний гусит, - щоб цей бiдний чех та раптом став багатi║м i мав гарний будинок з кав'ярнею в самiсiнькому Вiднi, неподалiк вiд цiсарського палацу? Не вiриться... - Мине час - повiриться. - А як же ти? - Про мене не турбуйся! У мене - iнший шлях... А якщо доля, всупереч усьому, ще раз закине мене до Вiдня - то, гадаю, ти не вiдмовиш менi в при║мностi - налл║ш чашку смачно┐ пахучо┐ кави? Ян Кульчек просльозився. Був так зворушений, що кинувся Арсеновi на груди i поцiлував його. - Не називай мене Кульчеком. Вiдтепер я - Кульчицький. Ян Кульчицький! Добре звучить? А тебе завжди радий буду бачити. Аби ти тiльки прибув сюди коли-небудь, брате! - Вiн ще раз мiцно обняв Арсена i несподiвано додав:А Селiма я залишу в себе. Так заварити каву, як вiн, тут нiхто не зумi║. А потiм, може, i сам навчуся... БУДУТЬ ПТАШКИ ПРИЛIТАТИ... Не ждучи Карла Лотарiнгського з австрiйцями й баварцями, Ян Собеський вирiшив одним ударом захопити Гран з фортецею, в якiй засiла сильна турецька залога, або хоча б розгромити молодого й хороброго пашу Кара-Магомета, котрий з сiмома тисячами спагi┐в укрiпився в передмiстi Грана - Парканах. - Ваша ясновельможнiсть. Гран i Паркани узяти нелегко, - намагався вiдмовити короля вiд поспiшного наступу Арсен, повернувшись iз розвiдки. - Фортеця мiцна, в передмiстi - виритi окопи. Через Дунай наведено мiст - з правого берега пiдходять новi загони... Треба дочекатись союзникiв... - Тво║ дiло, козаче, доповiсти королевi й гетьманам, що бачив i що чув. - Скоса, гоноровито глянув на вивiдача гетьман Ябло-новський. - А вирiшувати - то вже прерогатива його ясновельможностi або гетьманiв! Арсен знизав плечима i, замовкнувши, вiдiйшов убiк. - Упiймав облизня, прошу пана? - покартав його стиха Спихальський. - Ото не лiзь до панського проса, бо будеш без носа! Поляки й козаки багато втратили во┐нiв пораненими й хворими, що залишилися в похiдних шпиталях. Ряди ┐хнi дуже порiдiли. Однак Собеському не хотiлося тут дiлити лаври перемоги з Кар-лом Лотарiнгським. - Драгуни, вперед! Козаки - за ними! - ткнув шпагою в напрямку мiста, що мрiло в долинi. - Зiмнiть спагi┐в! Оточiть фортецю! Драгуни й козаки швидко .поминули рiвнину, засаджену виноградом, i наблизилися до Парканiв. Але не встигли козаки вишикуватися в бойовi лави, як рушничний i гарматний вогонь змусив ┐х залягти на вiдкритому полi. Драгуни теж зупинилися. В той же час Кара-Магомет на чолi спагi┐в ринувся в атаку. Натиск був такий несподiваний i сильний, що драгуни, не прийнявши його, кинулись тiкати, розладнавши козацький стрiй. Почалася поспiшна втеча. Спагi┐ наздогнали втiкачiв - рубали шаблями, кололи списами, топтали кiньми. Палiй зi сво┐ми фастiвцями вiдступав через виноградники. Поряд з ним сопiв Метелиця, хекав Шевчик, а Iваник, мов за║ць, чеберяв попереду, легко, завдяки маленькому зростовi й утлостi, прослизаючи крiзь щiлини мiж кущами винограду. Вiд повного винищення ┐х урятував король, котрий, зрозумiвши, до чого привела його необачнiсть, сам на чолi чотирьох тисяч гусарiв кинувся наперерiз спагiям. Двома повторними атаками вiн затримав Кара-Магомета рiвно настiльки, щоб драгуни й козаки вiдiрвалися од переслiдування. Але спагi┐в було майже вдвiчi бiльше, i незабаром гусари теж почали вiдступати. - Поляки, за мною! - гримiв голос короля. - Куди ж ви? Ще один удар - i турки покотяться до Дунаю! Вiн справдi поривався вперед, розпаленiлий вiд бою, розмахував довгою шпагою з позолоченим ефесом. Арсен i Спихальський не вiдступали од нього нi на крок, захищали вiд спагi┐в, що настирливо насiдали. Та гусари вже завертали коней. Гнали наослiп назад. Смертельний страх раптом невiдомо чому охопив усiх, розвiяв бойовий порив. Почалася панiчна втеча. Дехто кидав списи, якi чiплялися за виноградники i заважали тiкати; покотилися пiд ноги коням литаври; прапороносцi пожбурили в кущi полковi й сотеннi хоругви. - Ваша ясновельможнiсть, тiкаймо! - заревiв Спихальський, помiтивши, що король з невеликою групою во┐нiв от-от буде оточений турками, i, схопивши його коня за повiд, кинувся навтьоки. - Арсене, прикривай нас! Звенигора влучними ударами звалив двох спагi┐в, третьому розрядив у груди пiстоль i тiльки тодi помчав услiд за королем, намагаючись не загубити його в цьому неймовiрному розгардiяшi. Гусари, мов ошалiлi, пiдганяли плазами шабель коней, мчали чимдуж, налiтали один на одного, випереджали короля i в неймовiрнiй тiснявi навiть штовхали його. Собеський випустив повiд i ледве тримався в сiдлi. Ноги його випорснули iз стремен i безладно телiпалися, мов кiлки. Огрядний, опасистий, вiн швидко вкрився потом, жадiбно хапав ротом повiтря. Шолом злетiв i десь загубився. Над головами свистiли спагi┐вськi стрiли. Мов блискавки, миготiли списи, не одному гусаровi несучи вiрну смерть. Арсен наздогнав короля, пiдхопив пiд руку. Це помiтив Спихальський, пiдтримав з другого боку. Так i мчали вони втрьох - посерединi зовсiм знесилений король, а по боках його молодi рятiвники. На щастя, дужий кiнь короля, перестрибуючи через канави й виноградники, нi разу не спiткнувся. Майже годину тривала ця втеча. Турки припинили погоню й повернули назад тiльки тодi, коли побачили вдалинi колони пiхоти, а за пiхотою - артилерiю. То пiдходив з вiйськом Карл Лотарiнгський. - На бога, зупинiться! - прохрипiв Собеський, задихаючись. Арсен iз Спихальським пiдхопили його на руки, поклали на розбиту кiньми копицю сiна. Король хапав ротом повiтря, його широкi груди й огрядний живiт здiймалися, мов ковальський мiх. Пiт градом котився з блiдого обличчя. - Х-ху! - важко вiддихався вiн. - Дякую вам, панове! Ви врятували мене вiд смертi... Пiд'┐хав герцог Лотарiнгський, швидко сплигнув з коня, стурбовано запитав: - Ви не пораненi, ваша величнiсть? Собеський витер спiтнiлого лоба. - Дякуючи цим лицарям, - показав на Арсена й Спихальсько-го, - не поранений i не вбитий. Але в серцi мо║му рана - пече мою совiсть... - Чому ж то? - Зiзнаюсь - гординя оволодiла ним, i захотiлося менi перемогти Кара-Магомета без вас. Для слави мого вiйська... I ось за це - покараний. Совiсть мучить за марнi втрати, а сором - за ганебну втечу! В очах Собеського блиснули сльози. - Ну, хiба ж варто так хвилюватись i переживати, ваша величнiсть! - вигукнув вражений чутливiстю короля герцог. - На вiйнi завжди хтось перемага║, а хтось терпить поразку. - От-от... Але я вiдомщу ┐м разом з вами! Про це треба зараз подумати. Спiльними силами скинемо туркiв у Дунай! Вiдплатимо за кров нашу i за ганьбу... Де командири? Збирайте вiйсько! - Вiн важко пiдвiвся на ноги i, помiтивши, що ще й досi держить в руцi оголену шпагу, засунув ┐┐ в пiхви. - Коня менi! Штурм Парканiв почався пiсля сильного гарматного обстрiлу. На цей раз Собеський не посмiв знехтувати вiйськовою наукою i вишикував вiйська в три лiнi┐ за всiма правилами. А щоб не було нарiкань, що комусь iз союзникiв дiсталась легша, а комусь - важча дiльниця, поставив ┐х вперемiшку. Скориставшись цим. Мартин Спихальський при║днався до фастiвцiв Семена Палiя. Йому хотiлося бути поряд iз сво┐ми випробуваними друзями, зокрема з Арсеном Звенигорою та Iваником. Стояли вони в першiй лiнi┐. З лiвого боку у них залягла польська пiхота, з правого - баварськi ландскнехти. Ждучи наказу рушити в атаку, Спихальський не вiдчував страху. Чомусь пригадувався позавчорашнiй штурм i вчорашнi сперечання у польському та укра┐нському вiйськах. Далека, важка дорога, яку подолали поляки й козаки, битва пiд Вiднем, переслiдування туркiв i безперервнi сутички з ними стомили во┐нiв. Образила ┐х вiдверта зневага з боку цiсаря Леопольда. Пiд час подiлу трофе┐в ┐м не дiсталося майже нiчого. Зате вбитих, поранених i хворих було бiльше, нiж у австрiйцiв i нiмцiв. Це озлобило людей... Тому пiсля вiдступу з-пiд Парканiв спочатку глухо, а потiм усе голоснiше почали говорити про те, щоб повертатися додому. - Половина нашого брата або лежить у землi, або в шпиталях, а цiсар нам за це дулю пiд самiсiнький нiс! - Аякже! У нього поживишся! Вiд турка дременув аж у Баварiю, а як дiлити здобич - то собi вiдвалив три мiльйони гульденiв, забрав усю артилерiю, обози, кращу зброю, а нам - яничарськ! лахи! Про те, що Собеському перепало два мiльйони гульденiв, мовчали - боялися. Пiдлив олi┐ у вогонь Станiслав Яблоновський. - Панове, - заявив вiн на радi старшин, - ми свiй договiрний обов'язок перед Леопольдом виконали. Кара-Мустафу розбили i зняли облогу з Вiдня. Турки полишили територiю Австрi!... До того ж цiсар образив нашого короля i всiх нас, по сутi, вiдмовившись видати замiж за королевича Якова свою дочку. Панi королева пише з Кракова, щоб ми верталися додому! - Додому! Додому! - загуло вельможне панство. Один король був проти. I так i сяк доводив, що Кара-Мустафа розбитий, але недобитий до кiнця, що кращо┐ нагоди розгромити туркiв ущент бiльше не буде, що султан збере нове вiйсько i на цей раз пiде на Рiч Посполиту... Нiхто й слухати не хотiв його. Нарештi вiн здався. - Гаразд, панове! Повертаймося додому... Але ж не можемо ми кинути напризволяще Карла Лотарiнгського! Це було б не по-лицарському! Вчора вiн виручив нас, а завтра ми допоможемо йому. Вiзьмемо Паркани i Гран - i я поведу вас додому. Але не ранiше! Iнакше я залишуся сам, а бойово┐ дружби не зламаю. Цi слова подiяли i на старшин, i на во┐нiв. Вiйсько цiлий день готувалося до наступного штурму... I ось - заграли сурми. Союзники пiшли в атаку. Спихальський вмить викинув з голови спогади i, мiцнiше затиснувши в однiй руцi шаблю, а в другiй - пiстоль, разом з Арсеном, Iваником, Метелицею, Сiкачем, Шевчиком та iншими козаками зiрвався з землi й побiг до ворожих окопiв, що оперезали передмiстя. пм назустрiч ударила турецька артилерiя. Прогримкотiв залп iз яничарок. А коли добiгли ближче - сипонув рiй стрiл. Упали вбитi й пораненi. Та це не зупинило нападаючих. Як вихор увiрвалися вони у ворожi окопи i зiм'яли переднi ряди яничарiв i спагi┐в. Палiй кресав шаблею направо i налiво. - Хлопцi┐ Дужче навалiться! - гримiв його голос. Арсен рубався мовчки, зцiпивши зуби. Тонко кричав Iваник, безстрашно накидаючись на супротивникiв. Рикав, як ведмiдь, Метелиця-Друзi не тiльки нападали на ворога, а й дивилися один за одним - чи не загрожу║ кому-небудь небезпека? I як тiльки помiчали, що хтось потрапив у скрутне становище, миттю йшли на виручку. Та вiйни без жертв не бува║. Коли вибили туркiв з першо┐ лiнi┐ окопiв i пiшли на штурм друго┐, несподiвано впав Сiкач. Вiн бiг прудко, високо несучи поперед себе шаблю. Йому залишалося кiлька крокiв до земляного бруствера, за яким злякано метушилися яничари, як раптово спiткнувся, схопився лiвою рукою за серце i, охнувши, з усього розмаху упав на землю. - Брате! Що з тобою? - нагнувся над ним Арсен. Той мовчав. Уста мiцно стуленi, а красивi синi очi, в якi так закохувалися жiнки й дiвчата, вiдразу померкли, посклянiли. Куля влучила прямо в серце. Яничари й спагi┐ з криком тiкали до мосту через Дунай. Тут було справжн║ пекло. Кара-Магомет, поранений у руку, намагався налагодити оборону передмостiв'я, щоб дати змогу основнiй масi вiйська перейти Дунай. Бiля нього зiбралося тисячi двi спагi┐в, стрiляли з яничарок, з пiстолiв, iз лукiв. З фортецi по наступаючих били з гармат, але ядра не долiтали до них i не завдавали нiяко┐ шкоди. Собеський, стежачи за бо║м з пагорба, кинув в атаку понад берегом гусарський полк, щоб вклинитися у ворожий натовп i вiдрiзати частину його вiд мосту. Там зав'язалася кривава сутичка. Карл Лотарiнгський наказав пiдтягнути батарею, i, коли на хисткому наплавному мосту стовпилися тисячi ошалiлих вiд страху турецьких во┐нiв, гармашi ударили залпом по тiй живiй темнiй ниточцi, що з'║днувала обидва береги рiки. Одно з ядер розтрощило човен i натяжнi канати. Мiст розiрвався, почав розходитись i пiд вагою велико┐ кiлькостi людей занурився у воду. Крики розпачу пролунали над широким бистрим Дуна║м. Скiльки сягало око - у хвилях борсалися тi, хто щойно, ступивши на мiст, мав надiю досягти протилежного берега i врятуватися. Зараз вони цiлими натовпами, з мольбою, лайками й прокльонами, повiльно опускалися на дно... - Гиньте до дзябла! - гримiв з берега Спихальський. До нього при║днав свiй верескливий тенорок Iваник. - Пливiть, гаспиди, до чортово┐ мами, зна║ш-ма║ш! Вiн ще хотiв щось додати, бо любив чоловiк поговорити, але тут зовсiм несподiвано вiдчув, як тонка довга стрiла вп'ялася йому в живiт. - Ой! - заволав Iваник. - Братцi! Ой! Ой!.. Вiн випустив шаблю, обома руками вхопився за древко, по якому на землю стiкали червонi краплини кровi. - Не чiпай! - гарикнув Спихальський. - Iванику, зажди! - крикнув i Арсен, побачивши, що Iваник цупить щосили ту стрiлу iз живота. Але Iваниковi так пекло, що вiн нiчого не чув. А якщо й чув, то слова друзiв не доходили до його свiдомостi. Не ждучи, поки йому допоможуть, рвонув стрiлу - i зламав. Древко опинилося в руках, а залiзне вiстря - глибоко в животi. В очах йому пожовтiло, i вiн поволi схилився на руки Арсена й Спихальського. А бiй не стихав. Союзники оточили яничарiв у передмостових укрiпленнях i, незважаючи на те, що декотрi з них просили "ама-ну", вирубували до ноги. Метелиця йшов на повен зрiст, прокладаючи шаблею дорогу. За ним дрiбуляв сухенькими нiжками дiд Шевчик. Вищиривши свого ║диного зуба, пiдохочував побратима-велетня: - Бий дужче, Корнiю! Заганяй на той свiт, щоб i духу нашого боялися! I не оглядайся, надiйся на мене. Коли що - я допоможу.. Хай тiльки спробу║ котрий напасти ззаду - тут йому i гапликi Моя шабля ще ого-го! - Ну, коли ого-го, тодi менi нема чого боятися! - зареготав Метелиця, завдаючи супротивниковi удару. Шевчик не вiдповiв. Метелиця оглянувся - i отетерiв. Турецьке ядро, мов ножем, знесло Шевчиковi голову. Маленький, безголовий тулуб старого запорожця мов снiп упав на закривавлений труп яничара. - Шевчику! Брате! Як же це так?.. Ех! - Метелиця в розпачi махнув рукою. Його товстi, обвислi щоки затремтiли, а з очей бризнули сльози i покотилися по довгих сивих вусах... Зразу ж пiсля бою, попрощавшись iз друзями - Романом, Палi║м, Спихальським, Метелицею, з пораненим Iваником, постоявши над тiлами Сiкача i Шевчика, Арсен вирядився в одяг яничарського аги, скочив на коня. - Прощайте, браття! Вам дорога додому, а менi - в iнший бiк. Вiтайте мо┐х i не згадуйте лихом! - Повертайся скорiше. Арсене! - обняв його на прощання Роман. - Тiльки iз Златкою! - твердо вiдповiв Арсен i, вдаривши коня, помчав берегом Дунаю на пiвдень... Того ж дня до королiвського намету прийшли козацькi полковники - Палiй, Самусь, Iскра, Абазин. У короля сидiв гетьман Яблоновський. - Ваша ясновельможнiсть, - сказав Семен Палiй, - ми чесно виконали свiй обов'язок. Турок розгромлений, i завтра королiвське вiйсько поверта║ться додому. Козаки хотiли б сьогоднi одержати ратними трудами i кров'ю зароблену винагороду, а ми - при-повiднi листи на мiста Фастiв, Немирiв, Корсунь i Богуслав, як обiцяв нам вiд iменi вашо┐ ясновельможностi королiвський комiсар полковник Менжинський... - Спасибi, панове! Дякую, пане Семен! - Король пiдiйшов до Палiя i, поклавши йому на плечi сво┐ важкi руки, подивився прямо у вiчi полковниковi. - Козацьке вiйсько воювало звитяжно, не шкодуючи нi сил, нi кровi... Я написав сво┐й дружинi королевi Марисеньцi, як тво┐ козаки, пане Семене, допомогли нам у найтяжчу хвилину... Але ж я не вожу з собою таких грошей! Прибуду до Варшави - пришлю скарбника, i вiн виплатить усе що належить. А приповiднi листи... - Приповiднi листи теж можна вислати iз Варшави, - втрутився гетьман Станiслав Яблоновський, холодно поглядаючи вiд столу на полковникiв. - Для чого такий поспiх? Сейм обмiрку║, розбереться... - Нi пане гетьмане, - заперечив Палiй, - вiдкладений, тiльки сир добрий... - Но, но, пане полковнику, не забувай, з ким говориш! - спалахнув гоноровитий Яблоновський. - Я не потребую, щоб мене повчали хлопськими прислiв'ями! - А ми, пане гетьмане, не потребу║мо посередника у нашiй розмовi з його ясновельможнiстю! - вiдрубав Палiй. - Приповiднi листи нам обiцяв не сейм, а король! - Аде ж... - Яблоновський схопився на ноги, а його рука потяглася до шаблi. - Панове! Панове! - Король пiдвищив голос. - Ця суперечка нi до чого! Пане Станiславе, ти ставиш мене в незручне становище... Я справдi обiцяв козацьким полковникам, що дам приповiднi листи на тi мiста i землi, де вони живуть зi сво┐ми козаками... Я людина слова. I приповiднi листи, панове, уже пiдписанi мною. Ось вони. - З цими словами Собеський вiдчинив скриньку, що стояла бiля узголiв'я його похiдного лiжка, вийняв цупкi аркушi в сап'яновiй оправi i вручив ┐х полковникам. - А грошi одержите вiдразу як повернетесь додому... За це не турбуйтеся! Полковники були розчарованi i зовсiм не приховували цього. - Що щи скажемо вiйську, ваша ясновельможнiсть? Козаки сподiваються, що ми принесемо грошi! - вигукнув Iскра. - У розподiлi трофе┐в нас теж обiйшли... Що краще - забрали австрiйцi, гiрше - поляки, а нам, вибачте на словi, - дуля з маком! - Слово гонору, я не стерплю такого тону, яким пани полковники розмовляють з королем Речi Посполито┐! - знову зага-рячкував Яблоновський. Але Собеський був настро║ний добродушно. - Ха-ха-ха! - гучно зареготав вiн. - Пан полковник влучно висловився, пане Станiслав! Бо цiсар Леопольд i вiденський двiр справдi всiм нам пiднесли дулю з маком! I коли б я не був зацiкавлений у тому, щоб до кiнця розгромити туркiв, то плюнув би на всю цю кампанiю i ще з-пiд Вiдня повернувся б додому! Полковники вiдкланялись i вийшли з намету. - Пiдведуть нас пани, - буркнув сердито Абазин. - А козаки намилять нам чуба! - Казав пан - кожух дам, та тiльки слово його тепле! - пiдтримав товариша Iскра. - Не бачити нам грошей, як торiшнього снiгу! - Я теж так думаю, - сказав Палiй. - Оце дав нам король папiрцi, тобто заплатив за нашу кров нашою ж землею, - та й бувайте здоровi! - Друзi, боюсь, коли б знову не потрапили ми в лядську каба-лу! - вигукнув Самусь. - Обiцяють пани грошi, приповiднi листи дають, а коли вiдчують силу - на шию сядуть! - Розiрвав клятий Юрась Укра┐ну на двi частини - з того часу всi нашi бiди! Звичайно, король м'яко стеле, та спати нам буде твердо, - погодився Палiй. - Панство вже зараз примiря║ ярмо до нашо┐ ши┐. Бачили, як розприндився Яблоновський? Мало з- шаблею не накинувся! - Треба щось нам думати-гадати, хлопцi! - нетерпеливився Самусь. - А що гадати? Передусiм - збирати сили, заселяти пустi землi, лаштувати вiйсько! - вiдповiв упевнено Палiй. - А тим часом засилати та║мних послiв до гетьмана... Щоб узяв Правобережжя пiд свою руку... Бо вiд хана - погибель, вiд султана - каторга, а вiд короля - довiчне ярмо! Так я думаю-гадаю, товариство... - Ми всi так дума║мо, Семене! - гаряче вигукнув Абазин, зупиняючись. - Всi! - одностайно пiдтримали його Самусь та Iскра. Палiй пильно подивився на кожного, подумав, а потiм, карбуючи кожне слово, сказав: - Тодi й стоятимем на цьому! Польське вiйсько поспiшало додому. Окремою валкою ┐хали козаки. Помирав Iваник. Помирав тяжко, у страшних муках. Десь глибоко у животi залишився шматок зламано┐ татарсько┐ стрiли i пiк його пекельним вогнем. Козак зчорнiв на виду, як головешка, тiльки очi блищали. I безперервно просив пити. Тодi Спихальський, який вiз Iваника на сво║му возi, намостивши йому перин i подушок, прикладав до його запечених уст череп'яну пляшку, i той робив з не┐ ковток або два i на якийсь час замовкав. А коли бiль ставав нестерпним, вiн волав слабким голосом, як дитина: - Зiнько┐ Зiнько-о люба-а!.. Ой, порятуй, бо загибаю, зна║ш-ма║ш!.. Спихальський скрушно хитав головою i, щоб не вiдстати од валки, поганяв коней. Вiз торохтiв по нерiвнiй, розмитiй осiннiми дощами дорозi, пiдскакував на вибоях, витрясаючи з нещасного Iваника всю душу. - Ой!- кричав тодi помираючий. - Тихше ┐дь, пане Мартине, бо всi тельбухи розгублю, хай йому чорт! Нема║ вже сили терпiти... Або забий, благаю тебе! Забий... Щоб не мучився... Спихальський натягнув вiжки, стишуючи коней, хоча ризикував вiдiрватися од сво┐х i стати здобиччю любителiв легко┐ наживи, яких багато вешталося побiля дороги. А крадькома змахував з вусiв непрохану сльозу, бо йому було боляче дивитися, як мучиться цей чоловiчок, що швидше скидався на хлоп'я, нiж на дорослу людину. Надвечiр козаки зупинилися на високому березi бистроплинно┐ Тиси на нiчлiг. Спихальський свого воза поставив над самим урвищем, пiд розлогим кущем калини, рясно всiяно┐ яскраво-червоними кетягами ягiд. За далекi гори заходило сонце, i в долинi поволi згущалися вечiрнi сутiнки. I тодi, задивившись на Тису, на гори i на густi лiси по узгiр'ях, Iваник раптом вiдчув, що бiль, який мучив його впродовж кiлькох днiв, зник, а все тiло стало легким, майже невагомим. Вiн холонучими руками лапнув себе за живiт, за груди i вiдчув, що нема║ у нього нi живота, нi грудей. Одна голова, що лежала на високо збитих подушках. - Пане Мартине! - несподiвано гукнув вiн. - Ного тобi? - перелякався Спихальський. - Що трапилося? - Умираю... - Ти що - жарту║ш чи здурiв? Холера тебе не забере! - Поляк випустив з рук рептуха з оброком. - Нi, пане Мартине, я не жартую, -серйозно вiдповiв Iваник. - Справдi вмираю... Поклич, будь ласка, товаришiв-побратимiв... I сам не барися... Слово сказати маю перед смертю... Я довго не затримаю... У його словах i в голосi було щось таке, що змусило Спихальського полишити все i притьмом кинутися помiж возами. За кiлька хвилин бiля Iваника зiбралися всi, хто його знав. Навколо воза стали Семен Палiй, Метелиця, Спихальський, Роман. - Спасибi що прийшли, - прошепотiв Iваник i уважно глянув на Спихальського. - Пане Мартине, пiднiми мою голову вище... Нехай-но я подивлюся i на друзiв, i на цей милий бiлий свiт... Спихальський пiдняв його, мов пiр'┐ну, а Метелиця тим часом пiдбив перини i подушки. З ┐хньо┐ високостi Iваниковi стало видно i червонясте коло сонця, що заходило за вершини гiр, i блискучо-срiблястi плеса Тиси, i темно-зеленi смерековi лiси на видноколi... - Ой, як тут гарно та любо, - прошепотiв Iваник. - I вмирати, братцi, не хочеться... Сидiв би отак i дивився б, дивився на голубе небо, на червону калину, слухав би, як шумить вода, риючи крутi бережечки, як щебечуть пташки та шелестить у гiллi вiтер. Та ба, прийшов мiй час... Спiткнувся мiй кiнь - i я, його невдачливий верхiвець, випав iз сiдла. I нiяка сила вже не пiднiме мене... Iваник замовк, сухим язиком лизнув по запечених губах. Спи-хальський подав йому води. Вiн жадiбно ковтнув i тужливим поглядом глянув на товаришiв, що мовчки стояли бiля нього. Всi були враженi мовою Iваника. Слова його звучали ясно, проникливе, нiби це говорив на за┐куватий чоловiчок, якого, нiде правди дiти, вважали трохи пришелепкуватим, а хтось iнший. Тим часом Iваник, помахавши кволо рукою, тихо промовив: - Прощайте, браття! Я щасливий, що спiзнався з вами, з Арсеном, лицарем нашим... Що поверта║тесь з перемогою i що ║ в нiй i моя частка... Моя кров... Тому вiдходжу од вас без жалю... - Вiн трохи помовчав. - А як вiдiйду, поховайте мене пiд цi║ю калиною... Щоб як у тiй пiснi нашiй спiва║ться: Будуть пташки прилiтати - Калиноньку ┐сти, Будуть вони приносити З Укра┐ни вiстi. - Обiця║мо тобi, козаче, - за всiх вiдповiв Палiй. - Хай буде спокiйною твоя душа! - Спасибi... - Iваник прикрив повiками очi, даючи всiм зрозумiти, що вiн задоволений увагою товариства, а потiм враз стрепенувся i пильно глянув на Спихальського:- А все ж таки один жаль я маю... - Який? - запитав поляк. - Що залишаю дружину i двох дiток сиротами... Важко ┐м буде без мене... З його очей скотилися двi скупi сльозинки i проклали по засмаглiй, припорошенiй дорожньою пилюкою щоцi ледь помiтний слiд. Вiн змахнув ┐х рукою i раптом голосно сказав: - Пане Мартине, а моя Зiнька, зна║ш-ма║ш, того... коха║ тебе! Це було так несподiвано, що Спихальський аж очi витрiщив. - Пане Йван, що ти! - вигукнув спантеличено. - Навiщо наговорю║ш! У таку хвилину... По змученому Iваниковому обличчю пробiгла ледь помiтна лагiдна усмiшка. - Я давно це знав. Помiтив при першiй чи другiй нашiй зустрiчi з тобою ще в Дубовiй Балцi. Тiльки мовчав... Бо хiба ж можна погасити кохання злою силою? Його можна тiльки лiкувати: часом, а ще - сильнiшою любов'ю... - I, побачивши знiяковiння Спихальського, додав:- Та ти не того... Я ж знаю, що й ти ┐┐ коха║ш... Вiд ще бiльшого замiшання Спихальський побуряковiв i не знав, що сказати. Не перечити ж умираючому... Та й правду вiн каже. Всi вражено мовчали. Iваник передихнув i зовсiм тихо, так, що чули тiльки тi, хто схилився над возом, сказав: - Ти гарний чолов'яга, пане Мартине. Добрий. Я знаю, ти не зобидиш мо┐х дiтей. I Зiньки. Не зобиджай ┐х... Прошу тебе. - Потiм, помовчавши, тихо додав:- Прощай, бiлий свiте! Прощай навiки... З цими словами й помер. Козаки зняли шапки. Метелиця вийняв iз саквiв червону китайку i покрив покiйниковi обличчя. У Спихальського тремтiли вуса, а в здивовано-зажурених очах стояли сльози. Тут же, поблизу воза, на крутому березi, пiд калиною, викопали глибоку яму i пiд мушкетний залп опустили в не┐ сповите в бiлий саван легеньке Iваникове тiло... ПОДАРУНОК СУЛТАНА Звiстка про жахливе побо┐ще пiд Парканами i здачу Грана, привезена Арсеном у Буду, вразила Кара-Мустафу мов грiм. Вiн довго мовчав, кусаючи губи. Лице його зблiдло i стало матово-сiрим. Тiльки очi палахкотiли люттю. Потiм ошаленiв. Затупотiв ногами. Закричав: - Чаушiв! Вбiг чауш-паша Сафар-бей. Вбiгли чаушi. Завмерли, ждучи наказiв. - Приведiть пашу будського Iбрагiма, Каплана Мустафу-па-шу, хана Мюрад-Гiрея, графа Текелi! Всiх пашiв, кого знайдете, сюди! До мене! Поки чаушi виконували цей наказ, - а виконувати його через повний розгардiяш у вiйську було нелегко, - сераскер зачинився в прохолоднiй кiмнатi, що мала два виходи - в парадний зал i, через iншу кiмнату, в сад. Залишившись на самотi, вiн важко опустився на м'який, обтягнутий рожевим оксамитом стiлець i обхопив голову руками. Смертельний жах, розпач i бiль розривали його серце. "О аллах! - шепотiв беззвучно сухими губами. - Ти поставив мене над страшною прiрвою! Все, про що я мрiяв i до чого прагнув, розлетiлося в порох. Велич i необмежена влада над вiйськом, багатство i надiя на те, щоб на землях пiдкорених народiв утворити нову iсламську державу i стати в нiй iмператором, - все пропало!" Сидiти на одному мiсцi не мiг. Пiдiйшов до розчиненого вiкна i виглянув у пишний, зелений, тiльки де-не-де покритий осiнньою позолотою сад. Але дерева раптом заколихалися, розпливлися, мов краплини дощу на склi. Вiн з подивом помiтив, що плаче. Солонi сльози затуманили його зiр. Тьфу! Тiльки слiз не вистачало! Йому стало шкода себе. Що робити? Як урятувати честь, владу i, врештi, життя? Вiн надовго задумався. Власне, до порятунку залишився один шлях - всю вину за розгром, за ганебну подвiйну поразку звалити на iнших. Це шлях не новий, добре випробуваний. Не одному хитрому невдасi вiн ставав у пригодi. I скористатися ним, подумалося йому, не грiх! А ще - треба якось задобрити султана. Витрусити iз сво┐х скринь золото, коштовне камiння! Послати в подарунок сотню або й двi австрiйських красунь, яких, слава аллаху, взято в мiстах i селах Австрi┐ не одну тисячу... Або - подарувати Златку? Як потопаючий хапа║ться за соломинку, так i вiн ухопився за цю рятiвну думку. Вiддати султановi Златку! Вiн скреготнув зубами. "О аллах екбер! Як несправедливо повiвся ти з одним iз найвiд-данiших тво┐х синiв! Ти вiдiбрав у мене не тiльки славу неперевер-шеного во┐на, не тiльки честь, а й розбива║ш серце, вiднiмаючи ║дину в мо║му життi дiвчину, в яку я по-справжньому закохався. Я берiг ┐┐ для себе, а ти вирiшив iнакше - одним ударом невiрних зруйнував мо║ щастя, забрав мою велич i славу!" Однак розум говорив iнше. Заради життя не треба шкодувати нiчого. А може. Златка якраз i стане тi║ю краплиною на чашi терезiв, яка переважить у хтивому серцi султана на бiк милосердя? Вiн стиснув гарячими руками скронi i закрокував по кiмнатi. "А може, не вiддавати Златки? Може, ще не blc втрачено? Може, пощастить зiбрати розкиданi понад Дунасм ошалiлi вiд страху яничарськi орти та бюлюки, спагi┐вськi загони та кримську