ась дививсь. Дудка вийшла тонша голосом вiд Василево┐. - Тепер же i я знаю! - закричав, граючи очима, Iвась i знов принявся за роботу. За сим разом дудка заграла - i таким тонким та рiзучим голосом, що аж усi здивувались. - А давай усi разом загра║мо! - казав Грицько. - Давай! давай! - одказали трохи не разом i Василь, i Iвась i постановилися в коло. - Раз┐ два! три┐ Починай! - скрикнув Грицько. Разом три дудки ускочили в хлоп'ячi роти, роздулися широко щоки, мов хто туди кулаки попiдкладав, вип'ялися очi, i три голоси, пискучий, тонкий i товщий, зично пронеслися у вогкому повiтрi над озером. То була не мистецька гра майстрiв-музик, а певне, i ┐й не зрадiли б так хлопцi, як сво║му незумiлому гранню. Вони нiчого не грали та й не вмiли що-небудь грати, а так дудили, деренчали, той - сво║, а той - сво║. Отже, як ┐м мило було так дудити, як близько доходило до серця те хрипле деренчання; очi радiстю грали, пальцi бiгали по дiрочках, а щоки одно роздимались, аж червонiли. Iвась, граючи, притупцьовував, Грицько розхитувався на всi боки, на що Василь, завжди непривiтний, i той поводжував плечима. Про спiрку, про змагання де i споминка дiлася, все забулося, все те було з кимсь iншим, а не мiж ними; вони тепер рiднi, брати, бiльше нiж рiднi й брати,- вони майстри одного любого ┐м дiла! Непримiтне час минав, непримiтне сонце пливло до спокою; воно вже так низенько осiло; понад самою землею сто┐ть його iскристе коло, розстилаючи аж червоний свiт по травi. Ось уже довга тiнь вiд очерету простяглася вподовж озера, добира║ться до бугорка, де грають хлопцi. - Годi! Нехай йому! - скрикнув перший Василь.- Он уже сонце сiда║, а я ще й не полуднував.- I, недовго думаючи, опустився коло торби i почав жувати хлiб. Тараню вiн з'┐в за обiдом, зостався один хлiб, та й той зсох на сухар. Грицько та Iвась теж почали полуднувати. У ┐х зосталася ще одна таранька, мати дала по однiй кожному. Вони, ще збираючись на пастiвник, порахувалися одну з'┐сти у обiд, другу за полуднем. Тепер ото, глянувши, як давиться Василь черствим хлiбом, раз по раз поблимуючи сiрими очима на те, як чистить Iвась тараню,роздiлили ┐┐ не надво║, а натро║. Василевi дали вiд голови, Грицько узяв серединку, а Iвасевi достався хвостик. Сонце западало, у повiтрi робилося свiжiше; роса виступала на травi, де пройшла вечiрня тiнь: овечата, бички щиро прийнялися щипати вогку траву, за день вони так вижарилися на тому сонцi,- де вже його по такiй спецi пастись,- що надвечiр прийшлося нагонити утеряне за день, i вони ген порозтiкались понад усiм озером. Хлопцi, сидячи на бугорцi, полуднували; вони сидiли лицем до Ратi║вщини. Густа тiнь чорнiла мiж гiлками здоровенного садка, прикритого зверху сонячним ся║вом; з тi┐ темно┐ гущавини доносилося нестямне щебетання соловейкiв. - Та й солов'┐ у Ратi║вщинi як свищуть. I скiлько то ┐х? - обiзвавсь Iвась. - А вже до гаспида! - додав Грицько... - Чого там тiльки нема║! - зiтхнувши, промовив Василь. - Там, кажуть, й райськi яблучка ║? - спитав Iвась. - Мати розказу║,- одказав Василь,- що не тiльки райськi яблучка, а й агрус, порiчки, виноград,- отакими кетягами так i висить! А груш тих, а ягiд усяких, а яблук? - Брат ти мiй! - скрикнув Грицько.- Що, коли б я там був? - i його очi загорiлися. - А що, якби тобi, Грицьку, узяв та й вiддав усе оте дворище? Що б ти робив? - спитав трохи перегодом Iвась. - Я б тодi паном дiло зажив. Та де б тобi,- бiльше б пана був, до царя рiвнявся. Усе б у садку i сидiв та овоч ┐в. - А я не так би зробив,- одказав Iвась.- Я б перевiв туди i батька, i матiр, тебе, узяв би Василя i Галю узяв би. Жили б ми там укупi, розкошували разом. - А ти, Василю, що зробив би? - спитав Грицько. Василь мовчав i дивився на Ратi║вщину; вiн упинався очима у не┐, як кiшка упина║ться у мишу; як кiбець у горобця. Посеред ┐х, у зелених зрачках, горить-тлi║ огонь заздростi,- так би i вхопив, так би i проглинув, коли б сила! - Чи правда, Василю, не розказувала тобi мати,- не дождавши одказу, почав знову Грицько,там, кажуть, за старого князя людей живцем у землю ховали, i тепер тi люди у глуху нiч устають, блукають по садку, по двору, все шукають могили покiйного пана? Василь мовчав. - Нащо ж ┐┐ шукати, коли вiн там же пiд каплицею похований,- одказав Iвась. - То ж то й ║, що пiд каплицею. Через те вони i не найдуть; у каплицю ┐м не можна увiйти, а знадвору не досягнуть. - А якби досягли? - спитав Iвась. - То б рознесли на шматочки! У Iвася мороз поза спиною пробiг, в очах боязнь засвiтила. Грицько замовчав, вiн ждав одказу вiд Василя, а той, лежачи животом на землi i пiдперши голову руками,- i не змельне - все дивиться на Ратi║вщину. - Василю! - обiзвав його Грицько. - Га? - Ти не чув? - i вiн знову його перепитав. - Нi, не розказувала,- одказав понуро Василь. - Може, воно й брехня, а чого люди не накажуть,- почав знову Грицько.- Розказують, що покiйний пан дiтей не любив. Люди ховалися з дiтьми по льохах та по погребах, бо, як побачить або зачу║ голос, зараз i велить собакам вiддати. - Як, живе? - скрикнув Iвась. - Нi, зварять у казанi з кашею та й вiддадуть. Iвась аж затрусився, так йому стало страшно. - У його не такi, як у нас, собаки були, а хорти. А то, кажуть, не хорти, а справжнi куцьки. Там для ┐х i комори здоровеннi були вiдбудованi. У тих коморах вони й жили. Ото для ┐х i ┐сти варили, i все тiльки на нiч. Щовечора отакi казани кашi наварять та й поставлять, а до свiта вони й порожнi. - Так вiн i з чортами знався? - спитав Iвась. - Авжеж. Де б вiн того й багатства набрав? Спершу вiн, кажуть, був бiдний, а то зразу розжився. Не як i розжився, як вони нанесли йому за те, що душу свою ┐м одписав. Розказують, що на паску, саме як люди у утренi стоять, то вони аж дмуться та пруть цiлими тачками грошi,- однi золотi, другi срiбнi, третi мiднi. Отакi ворохи понасипають! Грошi тi лежали, либонь, у льохах пiд будинком. I як умер старий та пiшли шукати, аж там замiсть грошей в одному кутку цегла, у другому - череп'я, а в третьому - кiнськi кiзяки. А як несли ховати тiло, то пiднявся такий страшний вiтер, що люди не змогли i нести, постановили труну на землi. I як постановили,- як лусне щось, мов з гармати випалило, а з труни так вихор i пiднявся стовпом угору, як сажа, чорний. I як пройшов той вихор та обдивилися люди, аж у пана так живiт i репнув. Ото, кажуть, чорти його душу брали до себе. Грицько замовк, i всi мовчали. Сонце все нижче та нижче спускалося, пронизуючи червоним свiтом тихе повiтря, понад землею простяглася довга тiнь. Ратi║вщина, наче в золото окутана,- горiла-сiяла. - Ох-хо-хо! - не скоро, не скоро промовив Iвась,- що то колись тут було, а тепер,- пустка пустинею. - Воно отак уже довiку буде,- одказав Грицько.- Це мiсце закляв старий князь, i нiхто його посiсти не зможе, а хiба тiльки оддасть чортовi душу, то тодi посяде. I тодi, кажуть, усе знову вернеться, як i було, i цегелля тi, i череп'я, i кiзяки так й обернуться знову у грошi... Грицько замовк; у Iвася мороз ходив поза спиною, i вiн боязко струшувався, а Василь аж дух зата┐в, та все дивиться на Ратi║вщину. Свiт закрутився, заiскрився i зразу згас,- то сонце посунуло за гору. Темна тiнь знялася, розiслалася над землею; Ратi║вщина з зелено┐ зробилася чорна, однi верхiв'я високого дерева ще горiли; то послiдн║ сонячне промiння iскрило поверх його. Ось i воно знялося угору; всюди зробилося темно, тiлько небо, де сiло сонце, мов далека пожежа, горiло-палало. З мiста доносився глухий клекiт, над озером уставав легенький туман; дужче закумкали жаби в болотi, засвистали черепахи у сазi, а солов'┐ - як не розiрвуться в Ратi║вщинi. - Сонце сiло - час додому,- сказав Грицько.- Iване! Завертай овечат. Iвась, у котрого голова ще горiла i серце так дуже кидалось вiд страшних Грицькових переказiв, тихо почав пiдводитись. Грицько мусувавсь коло торби, а Василь - одно лежав, одно дивився на Ратi║вщину. - Василю! А ти доки будеш лежати? Пора додому! - сказав Грицько. Василь глибоко зiтхнув. - Ох! Хiба уже я не доживу до того...- промовив. - До чого? - спитав Грицько. - А Ратi║вщина моя буде! - аж скрикнув вiн. Iвась глянув на Василя - задуманий, суворий, аж чорний, а Грицько, усмiхаючись, промовив: "Доживав-ай!" Хутко хлопцi зiбралися в дорогу. Iвась i Грицько iшли по боках i доглядали овечат, щоб не розбiгались. Попереду повагом виступали телята, а позаду ледве ноги волiк Василь. Задумана голова його важко схилилася на груди, лиха сiрячина нерiвно лежала на плечах, один край ┐┐ волiкся по травi. Василь того не примiчав, вiн нерадiсно волiкся за отарою, немов загубив що або iшов на кару. Ось уже кiнчилась i толока; сiрiла курявом широка про┐жджа дорога, овечата, зiйшовши на не┐, зняли хмарою кiптягу, кашляли, мекали. Василь, все похнюпившись, волiкся. Ось уже завиднiли i ┐х дворища на краю мiста, на Довгоселiвцi. Василь, забачивши ┐х, повернувся назад, подивився на Ратi║вщину,- чорною непроглядною стiною чорнiла вона у сiрому мороцi вечора; ззаду не┐ горiло i червонiло небо, вiд чого вона здавалася ще чорнiша. Василь прикро подивився, важко i глибоко зiтхнув, повернувся i сердитий, лаючись, почав одрiзняти сво┐х овечат. [1878]