, i нещадно.
   - Гаразд.
   Такий збентежений був тим, що почув вiд старого, чи такий потiшений,  i
отрокiв пiдбирав до чати, - хвилювався, i вiдiбрав - не заспоко┐вся.
   Не менше хвилювалися, дiзнавшись, куди та чого йдуть,  i  його  чатовi.
Обирали засiдку, гадали, де лiпше засiсти, i обрали - знову гадали, що  то
за татi, куди пiшли, з чим i коли повернуться.
   -  Хто  прийде  до  лодiй,  довiда║мось  тодi,  як  прийдуть,  коли  не
прогавимо, звичайно, - надумався й сказав сво║ слово Богданко. - А ось щоб
не прогавити i впоратись, коли  доведеться  полонити,  не  досить  бути  в
засiдцi.
   - Вважа║ш, ┐х багато прийде?
   - А певно. Лодiй двi, в кожнiй може бути по чотири весла. Отож i мiзкуй
собi: татей буде не менше восьми, коли не бiльше.
   - Як же ми упора║мося з ними, коли справдi бiльше?
   - Якось треба упоратись.
   - Сказав би дядько завидна ще, забрали б весла, та й по всьому. Десь же
вони приховали ┐х. Може, пошукати все-таки?
   - Поночi? Ну, нi. пх удень не так просто буде знайти. Зробимо  ось  як,
братове.. Ходiмте зараз i переженемо лодi┐ в iнше мiсце. Татi  знають,  де
лишали ┐х, вийдуть саме сюди, до поникло┐ над водою верби.
   - А що те дасть? Пiдуть на пошуки i знайдуть.
   - Отож i добре буде. Коли пiдуть на пошуки, розiб'ються на двi, а то  й
на три групи. А нам того й треба. Насядемо й  приберемо  до  рук  тих,  що
залишаться з ношею, потiм - тих, що шукали лодi┐.
   -  Правда  твоя!  -  радiють   отроки   й   жваво   стають   пiд   руку
княжича-привiдцi. - Так ми здола║мо ┐х. Бiгме, здола║мо!
   Найпростiше було вiдiпхнути лодi┐ вiд берега i най пливуть собi. Та ба,
може статися, що ┐х знову приб'║ до берега i зовсiм недалеко. До всього ж,
татi пiдуть шукати свою пропажу насамперед за водою. А то негоже. Так вони
швидко можуть повернутися до верби  i  зашкодити  намiрам  поставлених  на
чати.
   - В'яжiть линви ближче до уключин, - тихо повелiв Богданко. -  Поженемо
лодi┐ супроти бистрини.
   - Ано, так i мислимо собi. Чи вперше переганяти, не зна║мо.
   Було вже за пiвнiч, як переховали лодi┐ й повернулися  на  мiсце  сво║┐
засiдки. Про сон нiхто й не думав, усi тривожились передчуттям  подiй,  що
назрiвали, через те й гнали вiд себе сон, перемовлялися.  Та  ось  стишена
бесiда отрокiв почала згасати i дедалi вiдчутнiше. Бачив, деяким i  зовсiм
уже не до бесiди.
   - Спiть, - повелiв княжич, - а ми з Бортником  попильну║мо.  Якщо  татi
прийдуть сьогоднi, прийдуть не iнакше як на свiтаннi.
   I таки пильнували. Звiдки ┐м, молодим та довiрливим, було знати, що тi,
на кого чекають, - вигадка старого навчителя. Почув, як казали:  "Людських
осель  нема║  поблизу",  й  осмiхнувся  серцем:  "Кепсько  шукали  ви  ┐х,
отрочата. А коли так, пiдкину вам на нiч турбот. Навчайтеся бути дозорцями
ратними й дружинниками метикованими. Ано, виспитесь вдень,  наука  не  йде
без бука".
   Знав,  нiчого  не  станеться  там,  бiля  човнiв,  тому  й  спав   сном
праведника. А Богданко пильнував та й пильнував упарi з Бортником.  Уже  й
Вiз похилив донизу дишло сво║, вже й вiд Днiстра почало тягти  прохолодою,
лiс обiзвався, стурбований вiтром, а княжич позирав поперед себе й гомонiв
iз содругом сво┐м, позирав i гомонiв.
   - Може, iншi хай попильнують, - нагадав  Бортник,  позiхаючи,  -  а  ми
здрiмнемо.
   - Так хочеш спати?
   - Таки хочу. Глянь, незабаром свiтатиме вже.
   - А коли тi, кого розбудимо, прогавлять спросоння?
   - Ну, чом же.
   - Гаразд, - поступився княжич, - буди першого-лiпшого, най ста║ на тво║
мiсце. Я посиджу до ранку.
   Тiльки-но сказав те й одразу ж змовк: там, попереду, почувся пiдозрiлий
шелест, а вслiд за тим - чиясь хода.
   - Татi! Буди всiх i хутчiй!
   пх теж було шестеро. Два йшли попереду, розглядалися та приглядались до
околiй, чотири iнших несли щось на ношах. У темрявi важко було пiзнати, що
саме, та й не те цiкавило отрокiв: як поведуть себе татi,  що  робитимуть,
не виявивши лодiй на тому мiсцi, де полишили.
   Богданко дав отрокам знак: анiруш. Бачив, татi здивованi.  Спинилися  i
занiмiли.   Далi   почали   розглядатись   та    перемовлятися,    зрештою
засперечались.
   "Уличi, - визначив, чуючи суперечку, Богданко. - Чого ж це вони прийшли
на наш бiк, що мають на ношах?"
   Як передбачав, так i сталося. Дво║ татей подалися на  пошуки  лодiй  за
бистриною, дво║ - в супротивний бiк. Усi iншi лишилися пильнувати ношу.  А
оскiльки тих iнших було всього лиш дво║, дозiрцi  вiдчули  в  собi  бу║сть
ратну i не забарилися нагадати про те княжичевi.
   - Сидiть тихо, - приструнчив  ┐х  Богданко  й  подав  виразний  знак  -
анiруш. - Заждемо, доки вiдiйдуть далi.
   Знав,  татi  пiшли  на  пошуки  лодiй,  тож  iтимуть  та   й   iтимуть,
сподiватимуться та й сподiватимуться знайти ┐х. В такiй оказi┐  все  можна
думати: хтось скористався вiдсутнiстю господарiв i погнав лодi┐  до  свого
пристанища; могло статися, що збилися,  повертаючись  назад,  iз  путi.  А
втiм, хай що хочуть, те й думають, аби лише iшли та й iшли, аби  опинилися
далi вiд сво║┐ ношi та вiд тих, що залишилися з ношею.
   - Ну, зда║ться, пора.
   Богданко дав знак Бортниковi i, коли той наблизився, шепнув стишено:
   - Бери трьох отрокiв i заходь звiдти, - показав  рукою,  -  я  з  усiма
iншими зайду з протилежного боку. Пильнуй за татями, та приглядайся  й  до
нас. Ма║мо зблизитися i впасти на тих, що залишилися бiля ношi, разом.
   Обходили тихо,  скрадалися  ще  тихiше.  Коли  вже  мали  пiдвестися  i
обступити сво┐х супостатiв, там, пiд вербою, зачувся стогiн, чи,  може,  й
задавлений крик. Тi, що пильнували ношу, обернулися  на  нього  й  сказали
потiшаючись:
   - Чого тобi, дiвко? Кличеш на помiч? Дарма,  тут  нiхто  вже  не  почу║
тебе. Не почу║ й не прийде, аби допомогти. Мало-мало терпiння  -  i  будеш
там, де належить тобi бути.
   Тиверцi одразу i все зрозумiли.  Вихопилися  зненацька  -  однi  злiва.
Другi справа - й наставили на татей мечi.
   - Анi з мiсця!
   Тi уклякли з ляку i втратили на якусь мить тяму, а  поки  отямлювались,
позбулись мечiв.
   - Хто тут? - показав на ношу Богданко.
   Татi тупо дивилися собi пiд ноги й мовчали.
   Не став бiльше допитуватись, схилився й вивiльнив полонянку з корзно...
затим i вiд ганчiр'я, яким забили ┐й рота.
   - Богданку! - почув болiсне i злякане. Почув i не повiрив вухам сво┐м.
   - Зоринко, ти?!
   Де розв'язував, а де й рвав на нiй пута. Так поспiшав, нiби передчував:
коли не вивiльнить зараз, за мить-другу може бути пiзно, нагодяться тi, що
пiшли за лодiями, - i вiн знову втратить сво║ ладо, ту, що була i  ║  йому
найбiльшим з усiх жадань.
   - Бортнику! - повелiв тому з отрокiв, що був, на його  думку,  найбiльш
достойний довiри. - Лишайся тут i пильнуй за рештою  татей.  Я  подамся  з
дiвчиною i з цими, - показав на полонених, - до нашого стiйбища. Одразу  ж
i повернусь, тiльки з бiльшим числом дружинникiв.
   Узяв свою Зоринку за руку й пiшов попереду всiх, а йдучи, питав ┐┐,  як
же це сталося, де i чому потрапила вона,  Вепрова  донька,  до  рук  татей
iз-за Днiстра.
   Дiвчина  усе  ще  не  могла  позбутися  страху,  що  ┐й  нагнали   його
гвалтiвники з чужкраю. Оповiдала  й  схлипувала,  ковтала,  тримаючись  за
Богданка, сльози й знову оповiдала. Вона й сама не вiда║, як  сталося,  що
довiрилась незнайомiй людинi, та що сталося, те сталося. Постукався в ┐хнi
ворота хтось стороннiй. Челядина вийшла запитати, чом стука║ i хто стука║.
Той, що стояв за воротами, сказав: "Гiсть iз далеких земель. Поклич когось
iз вогнищан, лепський товар маю для них".
   Вислухавши челядину,  мати  Людомила  повелiла,  аби  гiсть  зайшов  iз
товаром до двору.  Сама  вийшла  туди  i  ┐┐,  Зоринку,  покликала.  Гiсть
кланявся та й кланявся ┐м, затим показував, що ма║. Коли ж мати облюбувала
паволоку, iншi товари й пiшла до терема за солiдами, розглянувся й до не┐,
Зоринки: "Ти i  ║  Зоринка  Вепрова?"  -  запитав  ута║мничено.  "Ано",  -
пiдтвердила. "Вийди опiсля до лiсу, молодець чека║ на тебе".
   Не перепитувала, хто вiн, той молодець. Одне, нагодилася мати, а друге,
таки ж виглядала свого Богданка i дуже. Йой, коли б знав, як дуже! Тому  й
не завагалася. Пождала, поки пiде гiсть, завважила, як  тiшиться  купленим
мати, та й подалася з двору. Спершу iшла  спроквола,  мовби  прогулюючись,
коли ж впевнилась: нiхто не пантру║ за нею, пiшла швидше,  далi  й  зовсiм
побiгла. Тодi лиш, як надбiгла до галявини, де й ранiш бачились, спинилася
й зачудувалась: Богданка не було там. I доглядалась, i розглядалася - таки
не бачить.
   "Йой, - подумала собi, - так кепсько жарту║ чи, може..."
   Знов розглянулася й поспiшила назад: до не┐  виходили  з  лiсу,  одначе
виходили чужi.
   - Не спромоглася й закричати, - казала  Богданковi  й  так  дивилася  у
вiчi, мовби усе ще благала: захисти. - Заткнули рота ганчiр'ям,  спеленали
по руках та ногах i понесли не знати куди. I  день  несли,  i  нiч  несли.
Потiм перепочивали в якiйсь халупi i знову несли. Хто вони, Богданку, чого
┐м треба?
   - Уличi це, Зоринко, а чого треба, довiда║мось опiсля.
   Дядько швидко пробудився, зачувши Богданкiв клич, а що торочить княжич,
нiяк не второпа║.
   - Якi татi? Звiдки ┐м взятися?
   - Взялися, навчителю.
   - Напали на стiйбище?
   - Ба нi, прийшли до лодiй iз полоненою дiвчиною. Ми взяли лише двох  iз
них, решта подалася на пошуки лодiй. Лишаю цих вам, за тими пiду  ще.  Аби
узяв живими i напевно, дозвольте прихопити з собою ще кiлькох отрокiв.
   - Ба нi, - старий гонить нарештi вiд себе сон i вилазить з намету. -  З
цими, полоненими вже, татями лишайся ти. За рештою я пiду  з  отроками.  А
боженьку! - журився уголос. - Скажи, яке лихо. Хто мiг подумати,  що  таке
станеться?
   /X
   Вдень Миловидцi не було коли думати. Обитель хоча й свята, одначе  жити
святим духом не може. Потрiбне ┐дло,  потрiбне  питво,  потрiбен  мед  для
чревоугодiя i тим паче потрiбен одяг для сестер. А сестер в обителi,  наче
комашнi на осоннi. Коли задзвонять, скликаючи молитися, надто у  святковий
день, не злiчити ┐хнiх темних постатей. Тому  мати-iгуменя  й  турбу║ться,
аби обитель мала сво┐ угiддя, а на  тих  угiддях  було  коло  чого  ходити
послушницям. Зате поночi або тодi,  як  надiйде  велике  свято,  Миловидка
лиша║ться сама з собою й да║ волю думцi, а думка -  серцю.  Згаду║  Випал,
Божейкове подвiр'я в Сонцепiкськiй весi i стариню того дня i тi║┐  години,
коли вiддавала ┐й, Миловидi, все,  що  мала,  а  замiсть  того,  що  мала,
прохала розшукати й викупити сина. Як же  вона  повернеться  тепер  на  те
подвiр'я i що скаже, повернувшись без Божейка? Ано, що скаже?!
   Чи то за звичкою, чи виправдовуючись, знову ступала  на  мiрянi  вже  у
ромейськiй землi путi i йшла ними. А йдучи,  силилася  збагнути,  де  вона
схибила. Тодi як сидiла у Випалi, затим - у Сонцепiку й не  знала,  як  ┐й
бути, чим допомогти Божейковi, чи пiзнiше, коли покладалася  на  Борича  й
знову сидiла, коли правилася морем у Нiкополь i збилася з путi у Нiкополi?
Йой, якби ж то знала була, що мандри до Верони - даремна трата часу.  Якби
ж знала, гляди, й застала б ще Божейка живого та  здорового,  а  заставши,
викупила б.
   Де тiльки не блукала усамiтненою думкою, а траплялася нагода  вийти  за
обводи  обителi,  простувала  в  один  бiк  -  до  останнього  Божейкового
пристанища - Фассалонiки. Там його путi й розпуття, там вiн думав про не┐,
прагнув та кликав ┐┐, кликав  та  прагнув,  аж  поки  не  нажив  через  тi
прагнення бiди.
   Найбiльше вабило море.  Коли  надходило  християнське  свято,  а  надто
велике, повитi чорними мантiями сестри поспiшали до храму, молитися  Iсусу
Христу; Миловидка ж вiдпрошувалася такого свята i йшла до моря. Бо чула  в
собi потребу бачитися з ним, бо такий бiль i така знада виповнювала серце,
коли зближалася з берегом i чула гомiн хвиль у  прибережжi,  нiби  море  й
було тим храмом, що належав найвищому, ║дино  можливому  i  ║дино  гiдному
довiри божеству. А вже як спинялася перед  тим  храмом  та  промовляла  до
нього, сама-║дина на все узбережжя, - не  просто  жалiлась  -  сповiдалася
хвилям. Бо вони таки найрiднiшi ┐й, бо не мовчать -  промовляють  до  не┐,
коли й не потiшають, то стараються потiшити.
   Висповiдавшись морю, а заодно й  Божейковi,  та  наплакавшись  досхочу,
згадала якось: це ж вона так i не побувала в навiкулярiя, не побачилась  i
не погомонiла з тi║ю, що доконала Божейка в ромеях. А ма║ ж  побувати,  на
власнi очi побачити, хто вона, якими очима дивитиметься, коли довiда║ться,
що перед нею i ║ та антка, яку Божейко не захотiв мiняти анi на якi знади.
Може бути, що розгнiва║ться i вижене, не захоче бачити, як не захотiла вже
раз, а може, й нi. Сьогоднi найбiльше християнське свято - великдень. А на
великоднi усi христосаються i стають добрими. Ано, i багатi i бiднi -  усi
христосаються, усi - брати та сестри.
   Надумалась i пiшла в город. Вже й у ту  вулицю,  де  живе  навiкулярiй,
звернула, та до двору не дiйшла. "Добре, коли навiкулярiй у морi зараз,  -
подумала, - а коли вдома? Великдень - он яке свято, саме на великдень  вiн
може бути вдома. А  коли  так,  не  побачиться  i  не  поговорить  вона  з
навiкулярi║вою, Феофiл не допустить.
   Постояла й знову спрямувала стопи  сво┐  туди,  звiдки  прийшла,  -  до
християнсько┐ обителi.
   Думала-гадала, як  пiдступити  до  тi║┐  вельможно┐  згубницi,  i  таки
надумала: коли не злукавить, нiчого в не┐ не вийде. Мати-iгуменя або сама,
або через сестер сво┐х нерiдко зверта║ться до багатих вельмож за  помiччю,
просить  пiдтримати  заради  Iсуса  Христа  убогу  жiночу  обитель.   Отож
Миловидка й видасть себе за одну з  таких  сестер-попрошайок.  Пiдiйде  до
двору й скаже челядинi: "Я з  свято┐  обителi.  Мати-iгуменя  прислали  до
господинi. Скажiть, най буде така ласкава та вислуха║".
   Доглядалась та й доглядалася до  повадок  сестер,  що  ходили  на  мир,
ухитрилася пiти заради цього з однi║ю, ухитрилась пiти i з другою.  А  вже
як пiшла, все бачила: i  як  зодягаються  посланцi  матерi-iгуменi,  i  що
кажуть, коли стукаються в ворота, розмовляють iз  челядиною,  заходять  до
осель  вельможних  i  постають  перед  вельможними.   Тож   i   тодi,   як
зважилась-таки й постукалась у ворота навiкулярiя, не схибила. Одне, знала
вiд сусiдiв: господаря нема║ вдома, вiн - у далекому  плаваннi,  а  друге,
була з одними аж надто улесливою та богобоязливою, з iншими не по-жiночому
вдатною. Лише тодi, як стала перед до блиску пещеною i не набагато старшою
за себе вельможною господинею, забула, що вона  з  речницею  вiд  iгуменi.
Дивилася, на нiжну i лiпотну собою навiкулярi║ву й  нiмувала,  нiмувала  й
чула, як всю ┐┐, а надто вид, залива║ гаряча хвиля.
   - Сестра, сказали менi, з жiночо┐ обителi? - почула тихий, чи то тiльки
спiвчутливий, чи й потривожений з'явою невiдомо┐ послушницi голос.
   - Ано.
   - Мати-iгуменя - моя далека родачка, - освiдчилась господиня. - Правда,
так сталося, що ми... що вона як зреклася  су║тностi  мирського  життя  та
вiддала себе процвiтанню вiри Христово┐,  то  ми  вiдтодi,  вважай,  i  не
бачилися.
   - Мати-iгуменя велiли кланятись вам, достойна.
   - Спаси бiг.
   Вона була така скорботна i така добролика, нiби матiр  божа.  кй-║й,  i
сум так само посвiчу║ з очей,  i  на  лицях-ланiтах  печать  непотамовано┐
муки. Схоже, нiби ця жiнка тiльки  зовнi  пещена  та  пишна,  серце  давно
потоптане кимось. Ано, он як благально-довiрливо i як  скорботно  дивиться
на Миловидку, а ще скорботнiше промовля║  до  Миловидки.  Не  промовля║  -
скаржиться, i чу║ться в тiй скарзi велика туга за  кимось  чи  за  чимось,
таке вiдчуття, нiби i хоче, i не може вже плакати за тим, що  давно  i  не
раз оплакала.
   "Може, скорбота ┐┐ i ║ жалi за Божейком?  -  да║  волю  сво┐м  пiдозрам
Миловидка. - Така могла спокуситися на нього. Ано, така могла! Навiкулярiй
- бридкий i жорстокий, до всього ж набагато старший i, видимо, нелюбий ┐й.
Божейко i орлик, i либiдь, i сокiл супроти нього".
   - Мати-iгуменя ще щось велiла переказати менi?
   - Нi, - швидко i тому немовби аж рiзко перечить  дiвчина  й  зважу║ться
пильнiше, нiж досi, приглянутись до навiкулярi║во┐. "Що ж  менi  робити  з
тобою? - питали ┐┐ очi. - Таки сказати те, що хочу сказати,  чи  встати  i
пiти? Одначе ж я так давно жадаю бачити тебе, так дуже волiю знати, як усе
те сталося, що сталося з Божейком?"
   - То чим завдячую...
   - Я з-за Дунай-рiки,  -  не  дала  ┐й  висловитись  Миловидка.  -  Мала
побратися й бути жоною рабовi вашому, Божейку.  Та  не  стала  нею.  Роме┐
схопили  його  й  повезли  на  край  свiту.  Мусила  iти  в  тi  свiти  та
розшукувати. Хотiла або викупити його з рабства,  або  бути  при  ньому  й
спiзнилася. Тому в монастирi тепер, тому й до вас прийшла, достойна.  Хочу
знати, за що його покарано так i чому покарано?
   Дивно, не гнiв i не ненависть, - бiль i жаль промовляли ┐┐ устами. А ще
благання. Не те, що рветься зi щойно ураженого й схильного на все,  аж  до
холопсько┐ догiдливостi серця. В цьому ┐┐ благаннi була й  певнiсть:  я  -
раба то┐ хвилi, що зродилася на путi з Черна у Випал, одначе не твоя раба.
Чу║ш, всевладна господине, не твоя! Тож i не дивись на мене, яко  на  рабу
свою. Забудь бодай на  час,  що  ми  нерiвня,  що  тобi  досить  покликати
челядина - i я опинюся за воротами. Будь доброзичлива цi║┐  хвилi  й  одне
лиш знай: ми - битi горем люди, i, яко битi,  мусимо  пам'ятати:  нiщо  не
вище i не владне над людським. Чу║ш, нiщо!
   Мабуть, недвозначно висловлювала те, що казало серце,  чим  клопоталася
думка, бачила: навiкулярi║ва не глуха до ┐┐  казань.  Не  хмуриться  i  не
вiдверта║ться, як могла б, дивиться  та  й  дивиться  на  не┐,  дiвчину  з
далеко┐ антсько┐ землi,  а  тим  часом  вкрива║ться  червiнню.  Не  вельми
густою, одначе такою  промовисто  нiяковою,  що  й  самiй  Миловидцi  ста║
нiяково за сво┐ домагання..
   - Божейко... - пригаду║ господиня. - Як  же,  я  знала  Божейка.  Такий
синьоокий та бiлотiлий... такий пригожий собою, що йому й не личило б бути
рабом.
   - То за що ж, питаю, його покарано? - не терпиться Миловидцi. -  Чи  не
за те, що вельми пригожий?
   Навiкулярi║ва  i  зовсiм  паленi║  вже,  i  хоче  сказати  щось,  i  не
спроможеться:
   - Коли вже Божейкова наречена прийшла до нас, - заговорила  зрештою,  -
то, певно ж, зна║, що сталося i чому сталося.
   - Що сталося - знаю, а чому - не вiзьму до тями. Та й чи можна  про  те
знати все, тим паче з чужих уст? Люди всякого накажуть.
   Довiра не забарилася зродити довiру, i навiкулярi║ва на диво  швидко  й
примiтно погасила в собi пересторогу. Ба навiть намiрилася було  звестися,
пiдiйти до Божейково┐  наречено┐,  та  в  останню  мить  стримала  себе  й
обмежилася лиш тим, що простягла до не┐ руки.
   - Вiр, дiвчино, - мовила тепло та щиро, - вини мо║┐ в  тiм  нема║.  Анi
найменшо┐. Я добра йому бажала, тво║му Божейковi.  Бачила,  як  мучився  в
залiзi, й хотiла полегшити його долю - зробити келiйним служкою в оселi, а
той мучитель мiй, навiкулярiй, завважив у тiм добродiйствi лихi  намiри  й
згубив молодця. Так наглумився над ним, надi мною, що коли б не вiра та не
певнiсть, що буду покарана  за  самогубство  на  тiм  свiтi,  пiшла  б  за
Божейком i кинулася б у море, як i Божейко. То ж не просто собi пiдозра  i
не якась там породжена пiдозрою недовiра -  то  ганьба  менi  перед  всi║ю
Фессалонiкою, на весь християнський люд ганьба!
   Була така страдницьке зболена i така довiрлива, що годi було й  думати,
нiби каже неправду.  I  все  ж  Миловидка  не  пiддалася  тим  хвилям,  що
зроджувала сповiдь навiкулярi║во┐. "Цього тiльки й  бракувало,  -  мислила
собi, - ано, цього тiльки й бракувало, аби ти пiшла за Божейком i в  воду.
Глядiть, що вигадала!"
   - Я не затим прийшла, - намагалась бути стриманою, -  не  затим,  кажу,
прийшла, щоб попрiкати достойнiй господинi  за  те,  що  сталося,  хоча  й
певна: було б лiпше, коли б вона лишалася байдужою до долi  Божейка  й  не
заступалася за нього. Вериги залiзнi, неволю та  муку,  зроджену  неволею,
Божейко стерпiв би, а безчестя не мiг.  Ми,  достойна  господине,  -  люди
iншо┐ кровi i покону iншого.
   - Як же це я могла не заступитися, коли сама ходжу у веригах раби?
   - Йой, пощо так кажеш, господине? Чи тво┐ вериги  -  рiвня  Божейковим?
Iнше повiдай менi, коли справдi добра та ласкава: що вiн  казав,  Божейко,
коли мав iз тобою бесiду? Яким було його найбiльше бажання?
   - Казати нiчого не казав, а з того, як мучився  та  поривався  покласти
край сво┐м мукам, бачила: щось вельми звабне кликало його у рiдну землю, i
так дуже, що й на смерть пiшов заради то┐ зваби.
   - Дякую красно, - пiдвелася Миловидка i тим сказала: iтиме вже. - Це  i
║ те, що виправдову║ Божейка перед землею нашою i перед людом нашо┐ землi.
Коли поталанить бути в нiй, так i скажу всiм: вiн  був  i  лишився  внуком
Трояна.
   х
   У Чернi, перед гуртом суддiв та дружинникiв, татi не  довго  опиралися.
Та й чого мали б опиратися? Спiймали ┐х iз викраденою в  Тиверськiй  землi
дiвкою, знають, чия то дiвка, як знають i те, з яко┐ землi прийшли по не┐.
Лишалося зiзнатися, чому прийшли саме по Вепрову дiвку. Зiзнаватися,  ясна
рiч, не хочеться, за таке по голiвцi не гладять, одначе ж i  не  зiзнатися
не  випада║  якось.  Тиверцi  так  собi  не  вiдпустять,  i  першiй-лiпшiй
байцi-вигадцi не повiрять. Однiй, щоправда, могли б  повiрити:  не  тiльки
уличi, усi ходять i умикають дiвок, коли наста║ час брати з ними злюб.  Та
ба, дiвка не ствердить, що брали з ┐┐ згоди. То ж чii не лiпше буде,  коли
не вертiтимуть, наче мiзi║ць сонцем, а чистосердечно зiзнаються: що повело
┐х у Тиверську землю i чому саме до Вепра?
   - Це я брав, iншi нi до чого тут, - виступив наперед наймолодший.
   - А ти знав, що ходити в нашу землю, та ще на татьбу, зась?
   - Знав.
   - Чому ж пiшов?
   - Вельми лiпотна дiвка, тому й пiшов, на те й брав.
   - I вiдав, що за це суворо карають?
   - Коли б не спiймався, не покарали б.
   - Умгу. Чий же ти такий спритний?
   Примовк, одначе ненадовго.
   - Старiйшини Забрала.
   У всiх, хто стояв поблизу i чув те зухвале зiзнання, очi  стали  рогом.
Он воно що! То це молодший син того  самого  Забрала,  що  так  лютував  i
домiгся смертно┐ кари Бориво║вi? Ну й ну! Тi║┐ кровi, виходить, мало було,
захотiли бiльшо┐.
   - За брата прийшов помститися?
   - За брата помстилися вже, сестра лишилася невiдомщеною.
   На нього дивилися, мовби на приречене вже, та все ще ошкiрене звiря.
   - Ось що, молодче, судити тебе будемо, тож не  вельми  вдавай  iз  себе
хороброго. Кровi ти, на щастя, не пролив, а за гвалт вiдповiси i за  всi║ю
суворiстю нашого закону.
   Богданко менш за все цiкавився судом i тим, що присудить вiн  спiйманим
на татьбi уличам. У нього радiсть - гостю║ в Чернi Зоринка,  вiн  там,  де
гостя, та мати-княгиня, та сестри-затiйницi. Такi  потiшенi  всi  тим,  що
зчинилося минуло┐ ночi, надто малi. Питають-допитуються в Зоринки, потiм -
у Богданка,  як  було  та  що  було  з  ними  на  пониззi.  Або  слухають,
затамувавши подих,  або  верещать  на  радощах,  та  хвалять  княжича,  та
радiють, що вiн он який муж у них. Ну, а з дiтьми радi║ й княгиня.  Бо  то
не якась там, то достойна з достойних радiсть.
   - Веселiться ж собi, - каже зрештою старшим, Богданковi та Зоринцi, - а
я пiду до князя, запитаю, чи послав уже  до  Веселого  Долу  людей  сво┐х.
Посестра Людомила та й усi iншi мають знати  i  по  можливостi  борше,  що
Зоринка в нас, що з нею усе гаразд.
   Сказала й подалася надвiр, а в дворi не забарилася розшукати мужа.
   - Волоте, - вiдкликала осторонь. -  Ти,  сподiваюсь,  вволив  уже  волю
дiвчини?
   - Коли, княгине?
   - Як на мене, давно час. Мислю собi,  як  бiдка║ться,  не  вiдаючи,  де
дiвчина, що з дiвчиною, мати ┐┐, Вепрова Людомила.
   Князевi явно не подобалось ┐┐ надокучання.
   - Я вже чув це. Яка ║ потреба нагадувати вдруге? Сказав:  пошлю,  то  й
пошлю.
   - Потреба ║, Волоте. Хочу, аби послав когось тямущого, такого,  що  мiг
би не лише повiдомити Вепрам цю радiсть,  а  й  запросити  ┐х  до  нас  на
гостину.
   - А ось просити й поготiв не слiд. Досить, просили вже.
   - То колись. Нинi  в  нашiм  теремi  перебува║  порятована  сином  ┐хня
донька, а в руках тиверських суддiв - син старiйшини Забрала.
   Княгиня вклонилася мужевi, мовляв, речниця моя вичерпала себе, й пiшла.
Бо певна була: радить добре дiло. Не везти ж ┐м дiвку й  не  леститися  до
Вепрiв iз дiвкою. Хай самi ┐дуть, та беруть, та  подумають,  як  ┐м  бути,
коли братимуть: дякувати та  вибачатись  за  те,  що  ско┐лося  мiж  двома
найзнатнiшими в Тиверськiй землi родами, чи й далi дивитися на княжий рiд,
як досi дивилися, - вовком.
   Запевняла Зоринку й зорiла перед Зоринкою:  хай  буде  певна,  сьогоднi
кревнi ┐┐ знатимуть уже, де вона, що з нею, а завтра будуть тут як тут.  А
то ж як! Щоб Вепрова Людомила  пiсля  таких  тривог,  пiсля  страхiть,  що
пережила вiд то┐ митi, коли не стало Зоринки,  та  не  повелiла  запрягати
коней, гнати ┐х, не гаючись, на Черн? Бути того не може. Вона  -  мати,  а
матерi глибоко болить за дiтей.
   Не сказала: "Як i менi за сво┐х". Бо сьогоднi не  думала  про  тривоги,
сьогоднi, як нiколи, певна була: нарештi уляжуться вони. Он  як  пломенi║,
потiшений тим, що порозумiвся нарештi з Зоринкою, Богданко i он як Зоринка
пломенi║, потiшена, що саме на долю  Богданка  випало  порятувати  ┐┐  вiд
ганьби i безчестя. Вони линуть одне до одного i прагнуть  одне  одного,  а
коли линуть та ще отак, як бачить, хто  посмi║  не  порахуватися  з  ┐хнiм
бажанням-полум'ям i погасити тоте полум'я?
   "Якби боги були такi щедрi та умилостивили вже  того  Вепра,  -  гадала
собi. - Най би дiти сходились та й брали з ласки богинi Лади злюб. Коли не
зараз, то на Коляду або на Ярила. Дiвка зрiла вже i он яка лiпотна та щира
серцем, iншо┐ Богданковi й не треба".
   - Це ти скiльки лiт уже не бувала в нас? - обiйма║  дiвчину  й  приязно
зазира║ ┐й у вiчi.
   - Давно, матiнко-княгине, вважайте, з того самого  часу,  як  нашi  во┐
повернулися з роме┐в.
   Кивнула, зголошуючись, головою, а про себе iнше  думала:  "Не  сказала:
"Як стратили Боривоя i тато заворогували з князем". I добре робить, що  не
каже. Не до того йдеться, щоб згадувати  те  безлiття  i  той  непотрiбний
розбрат. Ано, не до того йдеться!"
   Найбiльшу сподiванку свою покладала на славу, що пiде про  Богданка  по
околiях, а вiд сколiй пiде й по всiй землi. Як же, дядько  розказу║  та  й
розказу║ мужам, отрокам, як спритно та мудро повiвся Богданко,  коли  брав
татей. Вiн, муж Доброгаст, iменований дядьком-навчителем,  так  собi,  аби
отроки звикали до ратного дiла й навчалися нести  дозорну  службу,  сказав
┐м: "Йдiть i пильнуйте за лодiями; то лодi┐ татей". А княжич  Богданко  не
просто собi слiпо робив те, що велiв дядько, вiн прибрав лодi┐, перевiв ┐х
в iнше мiсце i тим примусив татей шукати свою втрату, а  вiдтак  розбитися
на три осередки. Тому i взяв ┐х, як останнiх бевзiв,  анi  отямитися,  анi
писнути не дав. Ге, та до такого не всякий муж  додума║ться.  Ну,  а  коли
каже так про Богданка дядько, то  чому  не  повинна  казати,  а  тим  паче
мислити, вона, княгиня i мати? Чи ж такий отрок не  достойний  поваги?  Чи
перед таким не розчулиться i не стане прихильним  навiть  кляте  з  клятих
Вепрове серце? А ще ж ║ добриня Людомила.  Хто-хто,  а  вона  бажа║  сво┐й
дитинi щастя, зна║ i розумi║:  княжич  i  ┐┐  доня  давно  вподобали  одне
одного, стати ┐м на завадi - все одно що згубити.
   Була з дiтьми - уповала на це. Лишала на часинку дiтей та поспiшала  до
князя чи до челядини з якимсь бiдканням - знову уповала. А  то  ж  як!  Чи
вона ворог сво║му синовi? Чи мало перетерпiла та  вистраждала,  коли  його
спiткало те страшне безлiття,  що  мало  не  стало  згубою.  Йой,  боги  ж
всевидющi, мають бачити й винагородити вже матiр за ┐┐ страждання коли  не
щастям-насолодою, то бодай певнiстю, що вона не така вже й нещаслива мати,
що й ┐┐ дiтям дару║ сво┐ блага свiт, усе те гоже та пригоже, що ║ у бiлому
свiтi. Заприсягтися може: окрiм цi║┐ втiхи-винагороди бiльше нiчого ┐й  не
треба, чогось бiльшого вона й не жде уже вiд су║тного в сво┐й су║тi свiту.
   Чомусь об'явилася в нiй та й засiла в  тiм'┐  певнiсть:  це  вирiшальна
мить. Коли прибуде за Зоринкою вiтець ┐┐,  а  тим  паче  й  мати,  вони  з
Волотом не вiдпустять уже ┐х такими,  як  були  досi.  Анi  щедрiстю,  анi
мудрiстю не поскупляться, а таки виб'ють з ┐хнiх мiзкiв колишн║, примусять
забути його. Чи ┐м, Вепрам, не узрiти тепер: правда на боцi Волотiв? Най i
так: не зумiв князь постояти за Боривоя. Зате ж зумiв  княжич  вихопити  з
хижих лабет Забрал ┐хню Зоринку, не дозволив татям поглумитися над дiвкою.
Провина окуплена доблестю i честю, а покон слов'янський так i гласить:  за
честь платять честю.
   Мабуть, аж надто увiрувала, що буде так, як мислить собi, як хоче,  щоб
було. Коли за Зоринкою прибув iз Веселого Долу цiлий загiн кiнних i  Малка
не побачила серед них  анi  Вепра,  анi  Вепрово┐,  занiмiла,  вражена,  й
змалiла на силi, да так, що анi вдiяти,  анi  сказати  чогось  не  змогла.
кдине, на що була здатна, - вiдчувати образу, а водночас i бiль.
   "Як же це? - питала сама себе. - Чи то ж  можливо?  Най  Вепр  не  смi║
показувати ┐м очi. А посестра Вепрова? Що вона дума║ собi? Няню-наставницю
прислала. I це до нас, князiв землi Тиверсько┐?!"
   Як пiшла перед тим, так i прибула знову сила. Збудилася Малка, за  себе
та до князя, а вже тодi, як постала  перед  князем,  забула,  що  вона  не
просто собi мати, вона ще й княгиня.
   - Як же це можна, Волоте? - питалась i не  ховала  зволожених  сльозами
вiч.  -  Ти  загледiв:  вони  не  зволили  прибути   за   сво║ю   донькою,
няньку-наставницю прислали. I це пiсля всього, що зробили для них. Та то ж
ганьба, то видиме безчестя нам!
   - А ти сподiвалася чогось iншого? - князь був на диво  спокiйний,  лише
хмурiсть i виказувала його невдоволення. - Це, Малко, не хтось там,  це  -
Вепр, вiд нього годi сподiватися  честi.  Ну,  а  за  безчестя  не  думай.
Безчестя коли й буде з цього, то не нам. Тепер напевне зна║мо:  примирення
як не було, так i не буде. Ми - недруги,  i  вiднинi  ма║мо  поводитися  з
Вепрами, як iз недругами.
   - А дiти? Що буде з дiтьми?
   - Час, сподiваюсь, i ┐х перекона║, що мiж ними нiчого вже не може бути.



   XI_

   Вiдтодi, як у Подунав'┐ були спорудженi за умислом  князя  Волота  i  з
волi  всетиверського  вiча  сторожовi  вежi,  колишня  гостинна   путь   i
незайманщина перестали бути доступними для всiх. Бiлгородська твердь разом
iз пристанищем i землями, що лежать  на  захiд  сонця  вiд  Днiстровського
лиману аж до Третьо┐ рiки i Третього озера, належать тепер самому князевi;
Холмську твердь i землi, що лежать мiж Третiм та  Змi┐ним  озерами,  посiв
во║вода Вепр; вежу,  споруджену  мiж  озером  Змi┐ним  та  озером-морем  i
найменовану Великою Лукою, як i землi,  що  прилягають  до  Велико┐  Луки,
князь заповiв сво║му мужевi i будiвничому то┐  вежi  Чужкраю;  Стрiльчу  ж
твердь, що стала мало не супроти ромейсько┐ Тульчi й прикрива║ собою землi
мiж озером-морем i Прутом, даровано iншому  мужу  i  во║водi  -  Всевладу.
Перше, що зробили во║води i волостелини тих твердей-веж,  -  проклали  вiд
вежi до вежi i вiд кожно┐ з веж у глибину Тиверсько┐ землi надiйнi путi  -
такi, якими можна було б правитися не тiльки кiнно, а й валками,  з  ┐длом
та питвом для молодшо┐ дружини, що чатуватиме в Подунав'┐.  Не  забарилися
волостелини нових займанщин поставити й знаки, що визначали  обводи  ┐хнiх
земель, кинули, подiбно Вепровi, клич у обжитi волостi  Тиверсько┐  землi:
хто бажа║ мати привiлля та достаток, хай iде в Придунав'я, бере  визначену
волостелином землю в лiсi або при березi  озера,  рiки  й  ста║  володарем
дарщини. Правда, на той клич  мало  хто  спокусився.  Одне,  знали:  то  -
порубiжжя, туди звикли ходити i, певно, не  раз  ще  ходитимуть  роме┐,  а
друге, та незайманщина, вiддавна заселялася й  понинi  заселя║ться  бiглим
людом, iменованим не без пiдстав татями.  Як  житимеш  i  що  надба║ш  мiж
такими?
   Воно, може, й дивно: Придунав'я - багатий край, тут одною  рибою  можна
жити, проте на змiну лiта приходить зима, на змiну зимi приходить лiто,  а
в незайманщину нiхто з поселян дiдизни не правиться, на не┐  як  не  було,
так i нема║ спокуси.  Та  що  з  поселян  -  отроки  неохоче  йдуть  нести
сторожову службу в Подунав'┐, тим паче назовсiм селитися тут. пм пропону║ш
привiлля, ┐м дару║ш такi, яких нiде не мали, блага, а  вони  хмуряться  та
нудьгують, а нудьгуючи, норовлять повернутися  до  Черна  чи  принаймнi  в
обжитi людом оседки.
   Доводиться дбати не так про гридницi, як про окремiшнi халупи й  радити
тим, що стоять на розпуттi: "Бери собi жону, май свою  оселю-пристанище  й
обживайся тутки, нi про що iнше не думаючи, нiкуди не пориваючись". Та  що
казати: через тi сумнiви i те нехотiння нерiдко доводиться брати в дружину
бiглих закупiв, а то й головникiв, колишнiх i нинiшнiх  татей.  Живеш  мiж
них i потерпа║ш, а потерпаючи, поступа║шся то одним, то другим, то третiм.
   Князю Волоту, та й тому  ж  Вепровi,  простiше:  один  i  другий,  крiм
твердей i веж, мають морськi пристанища, а до пристанищ  липне  рукомеслий
та торговий люд, там стоять княжi сотнi,  через  те  iншi,  не  тi,  що  у
Чужкрая чи Всевлада, й норови. Приходить котрийсь iз помiркованiших  татей
i рече, мов батьковi рiдному: "Волостелине, я згоден узяти в тебе оселю  й
бути тобi слугою вiрним у цьому безлюддi, та в оселi тiй ма║ бути й жона".
   Що скажеш такому? Мусиш заплющувати очi  й  чинити  супроти  закону  та
покону роду-племенi: "Смерди - i тi умiють добути собi жону, а ти ж, як не
║, ходив на промисли, причетний до ратного дiла. Чи личить такому питатися
у волостелина й сподiватися, що жону дасть волостелин?"
   Зрадi║ та й пiде, а через седмицю-другу бачиш: ма║ вже жону, ста║ перед
тобою й кляньчить оселю. Вiда║ Чужкрай, бiльше нiж певен: десь плаче мати,
погрожують, шукаючи сестру, брати. А що  вдi║,  коли  в  його  сторожi  не
перший уже такий, коли йому треба та й треба ┐х.
   Правдиво кажучи, Чужкра║вi й самому не вельми весело тут.  То  вже,  як
злюту║ сторожу та буде певний, що вона -  надiйна  опора  в  придунайськiй
вежi, по┐де й привезе жону з дiтьми, матиме клопiт про них, а з клопотом i
привiд не почувати себе самотнiм. А поки що  нiчого  iншого  не  лиша║ться
робити,  як  велiти  всiм,  вiльним  вiд  сторожово┐  служби,  довершувати
недовершене в обнесенiй стiною градницi чи ловити рибу в Дуна┐,  самому  ж
плуганитися пiсля всiх повелiнь до медушi й глушити смуток медом, що  його
не забува║ постачати вогнищний.
   - Що зволите, во║водо? - ластиться догiдливий медочерпiй.
   - А в тебе ║ з чого вибирати?
   - Аякже. к мед, ║ й вино ромейське.
   Чужкрай не поспiша║ виказувати подиву.
   - I то - правда?
   - Чи во║вода не впевнилися  ще:  коли  кажу,  то  кажу  тiльки  правду?
Вогнищний надибав на стезю, що веде  за  Дунай,  а  вже  там,  за  Дуна║м,
знайшов таких, що мiняють вино на хутро.
   - Тi мiняйли з ромейсько┐ фортецi?
   - Ба нi, даки. До фортецi вогнищний не добувся ще.
   - Ну, то наливай, посмаку║мо задунайським.
   Вiн справдi аж надто вже уважний, п'║ й дослуха║ться, добира║ смаку.  А
тим часом iз вежi подають голос сторожовi:
   - До острога правляться кiннi во┐!
   Во║вода чу║, однак не хапа║ться i не поспiша║ на голос.  Тодi  вже,  як
прийшли та доповiли, поцiкавився:
   - Звiдки правляться?
   - Зi сходу сонця.
   - I скiльки ┐х?
   - Десяткiв зо два набереться.
   - При бронi?
   - Ано. I щити, i мечi, i луки мають.
   - Пильнуйте.
   Як сидiв, так i далi продовжував сидiти в медушi, смакував задунайське.
Та йому не дали все-таки розсмакувати його, прибiгли вiд ворiт i сказали:
   - Просяться, аби впустили до острога.
   - Питали, хто такi?
   - Во║вода Вепр iз дружинниками.
   - А що йому потрiбно тут, тому Вепровi?
   - Не вiда║мо.
   - То пiдiть i довiдайтесь. А вже як пересвiдчитесь, що таки ма║ дiло до
нас, впустiть.
   Дозорцi йдуть, а Чужкрай оберта║ться тим часом до медочерпiя:
   - Чим же воно лiпше за наш мед, це задунайське?
   - Ви не вiдчува║те, чим? Достойний, смак же не той.
   - Смак не той, однак щоб лiпший - не сказав би.
   Вепра приймав за тим же столом. Не пiдвiвся й не пiшов  назустрiч,  хоч
знав його давно. Повелiв медочерпiю: "Налий  нам  свого  хваленого",  -  й
запросив колишнього содружинника до трапези.
   - Сказали, ма║ш до мене дiло?
   Вепр як зайшов похмурий, так i лишався.
   - Мав, Чужкраю. А чи маю зараз, i сам не вiдаю.
   - Чом так?
   - Бо прийма║ш аж надто вже негостинно. Он скiльки за  воротами  тримав,
потiм допитувався, не впустивши, хто такi i чого треба.
   - А ти ж як думав? Сто┐мо на порубiжжi, роме┐ поруч.
   - Нiби не видно, хто ми.
   - Най звикають бути обачними i пильними. Дружина в мене сяка-така,  маю
навчати та й навчати. Тож не гнiвайся, бери, випий з дороги.
   Вепр догляда║ться, чого наливають йому в братницю,  однак  не  поспiша║
прикладатися до не┐.
   - Розмова наша не для всiх, - сказав притишено, - тож i  небажано,  аби
була при всiх.
   - Най буде й  так.  Повернемося  до  не┐  потiм,  а  зараз  пригощайся.
Пригощайся й розповiдай, де бував, що видав, як живеш у сво┐м Холмi й поза
Холмом?
   - Чому поза Холмом?
   - Бо ма║ш ще одну займанщину - Веселий Дiл.
   - Коли по щиростi, тим i живу, що розриваюся мiж одною й  другою.  Холм
забира║ вiд мене лiта, забира║ силу, а потрiбного хосену з того не бачу.
   -  Хiба?  Всi  кажуть:  справжнiй  город  спорудив,  з   Черном   скоро
зрiвня║ться. А крiм  города,  й  морське  пристанище  ма║ш.  Роме┐  нiбито
навiдуються вже, при┐здять за товарами, привозять сво┐.
   - Не набув ще мiй Холм то┐ слави,  щоб  до  нього  навiдувались  роме┐.
Окрiм дакiв та ромейських слов'ян, нiкого не бува║.
   - То набуде ще, не все одразу.
   Вепр надпив iз братницi, помислив i вже потiм сказав:
   - Не вельми вiрю, во║водо, що набуде. Затим i при┐хав, аби  помiзкувати
разом. Може, пiдемо вже? - понизив голос.
   - Коли так наполяга║ш, то й ходiмо.
   Самого цiкавило вже, що хоче повiдати во║вода-сусiда. Видимо, недаремно
ж притишував голос та сокорив стиха:
   розмова не для всiх. Той i поведе туди, де не всi можуть чути.
   - Чи не до змови хочеш залучити мене? - пильно  приглянувся  до  Вепра,
коли усамiтнилися.
   Гiсть помiтно сторопiв, хоча й старався не виказати сво║┐ бентеги.
   - Такого намiру не маю, одначе зiзнаюся  тобi:  при┐хав  не  з  веселою
бесiдкою. Сумнiви роздирають останнiм часом, а  подiлитися  ними  нема║  з
ким.
   - Ти i сумнiви? Досi вони, зда║ться, не вiдвiдували тебе.
   - Тепер вiдвiдали. Певно ж, не забув, що казав князь на радi  старiйшин
i мужiв.
   - На безпам'ятство не скаржусь, хоча й не втямлю,  чим  бентежать  тебе
його казання.
   - А тим, що то неправдивi були казання. Нас обмануто!
   - Кого це - нас?
   - Передусiм тебе, мене, Всевлада.
   Чужкрай виважив свого гостя лiнькуватим i вiд того не так  пильним,  як
важким поглядом.
   - Я не почуваю себе обманутим.
   - Бо не дiйшла черга. Дiйде  -  тодi  помiтиш.  Де  тi  обри,  що  ними
погрожував Волот? Тямиш тепер, чому  вiн  погрожував  ними,  нащо  вигадав
нашестя обрiв?
   - Вигадав?
   - А так. Захотiв поставити у наших волостях сотнi сво┐, прибрати те, що
обжили та спорудили ми, до сво┐х рук, i вигадав. Обри всього лиш  кочували
бiля Меотiди. Вони i в помислах не мали йти через нашi землi.
   - Звiдки тобi знати, що не мали такого в помислах?
   - Кажу ж, стали та й пасуть коней.
   - А коли ┐м зашкодило щось iти далi?
   - Що могло зашкодити? Гада║ш, злякалися наших приготувань?
   -  Дуже  можливо,  що  й  злякалися.  Якщо  вони  могли  домовитися   з
лангобардами про спiльну виправу супроти гепiдiв, то чому можуть не знати,
перебуваючи серед  тих  же  лангобардiв,  що  анти  посилали  сольство  до
Вiзантi┐, що мiж тими i другими ║ домовленiсть: об'║днати ратi й заслонити
обрам путь за Днiстер i Дунай?
   Вепр не знав, що сказати на те, i злився.  А  злоба  не  додавала  йому
розуму.
   - Бачу, i ти не хочеш зрозумiти мене. - Вийшов з-за столу й рушив  було
до дверей, та одразу ж повернувся: - Тобi, як i  всiм,  байдуже,  що  труд
мiй, плiд багатолiтньо┐ потуги ста║ здобутком  Волота,  цього  пiдступного
пса i вбивцi!
   Вiн лютував уже й  бiгав  по  клiтi,  лютуючи,  а  Чужкрая  нiби  й  не
стосувалося все те, попивав вино, закушував i лише iнодi  виважував  гостя
лiнькувато-супокiйним поглядом.
   - У мене. Вепре, нема║ жодно┐ причини  бути  тобi  недругом.  Одначе  й
князевi я не збираюся ставати поперек путi. Вiн в одвiтi за блага землi  i
люду тиверського, най робить так, як того вимагають потреби землi.
   - А що скажеш, - спинявся Вепр i  круто  обертався  до  Чужкрая,  -  що
скажеш, коли посяде i твiй острог, як посiв мiй Холм? Чи згада║ш тодi  про
потреби землi? У кого шукатимеш захисту, коли посяде? Ма║мо бути  ║диними,
Чужкраю. Чув, ║диними, коли хочемо бути володарями i силою в сво┐й землi.
   - Сила землi в ║дностi, Вепре, а не в розбратi. Ти ж  сi║ш  розбрат,  i
тому не кажи, що дба║ш про силу.
   Непохитнiсть цього  пияка  i  ненажери  дiймала  волостелина  Холма  до
живого. Бачив, не зломить його, i тому нiчого iншого не вигадав, знову сiв
за стiл.
   - Чи я перший почав той засiв? - казав сумовито. - Чи я  не  стоя