думав?" Нi. Але... Так, мабуть, почува║ себе людина, що йде за свого друга на тортури, в тюрму, а то й на смерть. Складне, але благородне почуття. I заради Яви - я готовий. Ви ж просто не зна║те, що то за хлопець - Ява, як ми з ним подружили. От я вам розкажу... РОЗДIЛ IХ, в якому Павлуша розказу║, як вiн подружив з Явою До четвертого класу я з ним не дружив. Вiн був уредний. Так я вважав. Бо вiн мене при всiх у калюжу пхнув, як я його картуза на вербу закинув. А я був у новiсiньких шевйотових штанях. Менi мама тiльки вранцi у раймазi купила. I тими новiсiнькими штаньми я у самiсiньке рiдке багно сiв. I Ганька Гребенючка так смiялася, так смiялася, що в не┐ аж булька з носа вискочила. Я дружив з Антончиком Мацi║вським. Вiн мене малиною частував. У них було багато в саду малини, а в нас не було. А малина з молоком - ви ж зна║те! Я навiть бiльше, нiж вареники з вишнями, люблю. Я гадав, що дружитиму з Антончиком i ┐стиму малину аж до старостi Але... Був сонячний теплий вересневий день Ми сидiли на баштанi i з присьорбом хрумкали кавуни. Ви не були на нашому баштанi? О-о! Тодi ви нiчого не зна║те Такого баштана нема нiде. Точно! Кiнця-краю не видно. Од обрiю до обрiю. I кавунiв - тисячi, мiльйони... I всi смугастi. Як тигри. Тисячi, мiльйони тигрiв. Я живих бачив у цирку. В Ки║вi. Але то хiба тигри? От дiд Салимон - баштанник наш - ото тигр! Ох же ж б'║ться! Як влупить сво║ю кiстлявою рукою по штанях - два днi чуха║шся. Вiн чогось не любив, як ми крали кавуни з баштана. Вiн любив, щоб ми просили. А ми не любили просити.. Воно не так смачно. Коротше, ми сидiли на баштанi i хрумкали кавуни. Краденi. Дiда не було. Не було й близько Вiн пiшов у сiльмаг по цигарки Ми бачили. I ми були спокiйнi. Вiн там обов'язково зустрiне якогось свого друзяку, дiда Вараву абощо, i вони заведуться про американських агресорiв чи про реваншистiв аж до смерку. Це вже точно. Дiд Салимон цiлими днями знiчев'я слухав у самотинi на баштанi транзистор "Атмосфера", що купив собi у сiльмазi, i його просто розпирало вiд рiзних новин. Отже, ми сидiли й хрумкали. Тобто уже й не хрумкали навiть. Один тiльки товстий Гришка Сало хрумкав - той мiг день i нiч ┐сти. А ми всi сидiли й хукали. От пона┐дались кавунiв! Що назива║ться, од пуза. Далi ┐сти вже нема змоги - нiкуди. Ми сидiли пiд величезною горою кавунiв - це вже зiбрали для вiдправки, завтра прийдуть машини. I ┐сти несила, i несила кинути цей кавунячий рай - коли ще так пощастить, щоб дiда не було, та й вивезуть же завтра. Пробували ми у футбола кавуном грати - важко, ноги болять. Пробували у "вiйни". Виклали з кавунiв на землi вiйськовий об'║кт - ворожу укрiплену лiнiю. Взяли в руки по кавуновi - це бомби, - пiдняли над головою i - ву-у-у!. Летять нашi радянськi штурмовики-бомбовики. Пiдлiтають - рреп! рреп! Репаються смугастi бомби, летять врiзнобiч осколки i шрапнель - чорнi слизькi "с║мочки", лл║ться червона кавунова кров... Побомбили кiлька хвилин, глянули - аж самим страшно стало й совiсно. Червоно-бiло-зелена каша на землi. - Е, хлопцi! Це вже свинство! Так тiльки фашисти роблять! - I правда! Давайте не будемо! Знову посiдали, сопемо. Подивився тодi Стьопа Карафолька на гору кавунiв i каже: - Здоровеннецька все-таки! Справжнiсiнька тобi пiрамiда ║гипетська. I раптом пiдхопився: - Пацани! А давайте загра║м у фараона i ║гипетську пiрамiду. - Га? Що? Кого? - не розшолопали ми. Стьопу ми не любили. Вiн щодня чистив зуби, робив зарядку i взагалi був свиня. Коротше, вiн був те, що назива║ться зразковий учень: учився на самi п'ятiрки, поводився в школi бездоганно, не бешкетував, не бив вiкон, не вмочав косу дiвчинки, що сидить попереду, в чорнило, не пiдпалював на уроцi "жабку" з кiнострiчки... I цим дуже всiх нас пiдводив. Бо завжди: - А от Стьопа, бачиш... - А чому Стьопа.. - А подивись на Стьопу... I - лясь! лясь! лясь! "А щоб тобi, Стьопо, чиряк сiв на носi!" - завжди думалося в такi хвилини. Але iнодi ми Стьопi прощали за те, що, на наш погляд, вiн дуж-же багато знав. Бо читав день i нiч. I був для нас свого роду ходячим довiдником От i зараз. - А що воно за таке - ║гипетськi пiрамiди? - жуючи, спитав Гришка Сало. - Не зна║ш, барахольщику? Це такi гробницi здоровущi. В кгиптi. В них ║гипетських царiв-фараонiв ховали Багато столiть тому. Досi стоять, як новiсiнькi, i туристи з усього свiту при┐здять на них дивитися. - Ага, про це у п'ятому класi проходять, я в братовому пiдручнику бачив, - пiдтвердив Антончик. - А я по телевiзору в кiножурналi, - сказав Вася Деркач. - Ну й що? - спитав я - А як же грати? - Як? Хм! - презирливо хмикнув Стьопа. - Виберемо серед нас фараона. Вiн умре, i ми його похова║мо I пiрамiду зробимо. 3 кавунiв. - А що - це вещ! - У Яви загорiлися очi. - Iнтересно! - Хлопцi! Да ви що? Тю! - сказав я - На бiса нам у того смердючого фараона! У мертвяка! Теж iще весело - у похорон грати! Ха-ха!... Давайте лучче у прикордонника шпигуна. Я згоден шпигуном! - Старик! Домовилися - все! - рiшуче сказав Ява. - Давай щитаться, кому фараоном. Ну! Котилася торба з високого горба, а в тiй торбi хлiб-паляниця, кому доведеться, той буде... фараоном. Я! Так i знав Чуло мо║ серце. - Старик! По-чесному! - сказав Стьопа Карафолька. Це ми од ки┐вських мисливцiв навчилися говорити один на одного "старик". Я зiтхнув. Я був страшенно невезучий У що б ми не грали, менi завжди випадало бути чи то розбiйником, чи злодi║м, чи шпигуном чи фашистом, чи бiляком. Коротше, ворогом. Я вже не пам'ятаю навiть, коли я був нашим, радянським. А я так любив наших! I завжди був ворогом. - Старик! Нiчого, не хвилюйся! Тобi в коханнi везтиме! Точно! к така прикмета! - заспокоювали мене хлопцi - Он-до Гребенючка на тебе задивля║ться. - Подавiться сво┐м коханням! Плював я на кохання! Триста лет! з ненавистю цiдив я крiзь зуби й плентався займати сво┐ ворожi позицi┐. I коли Стьопа Карафолька тiльки вимовив слово про ту ║гипетську пiрамiду, я вже не сумнiвався, що фараоном буду саме я. I не помилився... - Ну, то що робить? - сумно спитав я. - Значить, так, - швидко заговорив Стьопа. - Ти - славний, знаменитий, могутнiй ║гипетський фараон. Який хочеш - вибирай: Хеопс... Тутанхамон... Гаменхотеп... - Гаменхотеп, - байдуже сказав я. - Прекрасно. О великий i мудрий фараоне Гаменхотеп! - звiв руки до сонця Стьопа. - Ти завоював багато земель, ти пiдкорив багато народiв, ти вписав сво║ iм'я в iсторiю вiкiв Стародавнього свiту! Але невблаганна смерть пiдстерегла тебе, i от ти вмира║ш. Плачте, раби, великий Гаменхотеп вмира║! Хлопцi завили, як шакали. - Ну, давай-давай - лягай i умирай, - пiд акомпанемент цього виття сказав Стьопа Карафолька. Я лiг. - Прощайся i... - махнув рукою Стьопа. - Прощайте, - похмуро проказав я. - Не поминайте лихом. Пробачте, мо' що не так. Кланяйтесь мамi, тату, Галинi Сидорiвнi i всiм нашим. - Обiйдеться! Помирай, помирай швидше! - нетерпляче перебив Стьопа Я заплющиь очi i голосно зiтхнув - випустив дух. - О люди! О народи! Великий Гаменхотеп сконав! О горе горе! - так одчайдушне заверещав Стьопа, що менi самому стало страшно i жаль себе. - Але iм'я його буде славне у вiках! I пiрамiда великого Гаменхотепа збереже для поколiнь пам'ять про нього. За роботу, жалюгiднi раби! За роботу! I хлопцi заметушилися, обкладаючи мене кавунами. Через кiлька хвилин я вiдчув, що на груди менi навалю║ться важенний тягар i менi нема вже чим дихати. - Гей! - скрикнув я. - Давить! Гей! Так я й справдi помру. Гей! - Цить! - гаркнув Стьопа. - Не розмовлять. Мертвяк, назива║ться! Убивать треба таких мертвякiв! I поклав менi величезного кавуна прямо на пику. Я тiльки кавкнув. - Е н║, хлопцi, так вiн i справдi гигне, - чую раптом голос Яви. - Так не можна. I кавун з мо║┐ пики вiдкотився - А що ж? Як же ж тодi? Не вийде ж пiрамiда, - почулися голоси. - Як не вийде! Вийде! - закричав Стьопа. - Я ж забув зовсiм. Фараонiв ховали сидячи, а то й стоячи. Вставай! Вставай, Гаменхотепе! Тiльки мовчи - ти мертвий! Я встав, i робота знову закипiла. Тепер було легше. Хоч давило в боки, але дихать можна. Я стояв iз заплющеними очима, а хлопцi обкладали мене кавунами. Незабаром навколо мене вже була справжнiсiнька пiрамiда, з яко┐ стирчала тiльки моя голова, що, як казав потiм Ява, теж була схожа на кавун. Стьопа був дуже задоволений i весело наспiвував похоронний марш: - Тай-та-та-ра-та-рай, та-та-та-ра-рай-там-та-рам! I раптом пролунав пронизливий крик Антончика: - Хлопцi! Тiкай! Дiд! I всi кинулися врозтiч Це було так несподiвано, що я навiть не одразу злякався. I тiльки коли вiд хлопцiв лишилася сама курява,я похолов. Я стояв, обкладений кавунами, не в змозi ворухнути нi ногою, нi рукою i дивився, як до мене, розмахуючи кийком, бiг дiд Салимон. - Хлопцi! - безнадiйно вереснув я. - Куди ви?! А я? Раби! Гади! Гаменхотепа кинули! Антончику! Друже! Але вони вже й почути не могли. Ну все! Гибель! Зараз дiд пiдбiжить, побачить, що ми наробили, побачить оту гору побитих кавунiв, розмахнеться i - кийком менi по кумполу. I буде на одного розбитого кавуна бiльше. Буде менi гробниця... Пiрамiда... Я вже бачив розлючене обличчя дiда i чув, як вiн сопе. Ближче, ближче, ближче... I тут, як з-пiд землi, з'явився Ява. Дiд уже був зовсiм близько уже змахнув кийком. Ява пiдскочив до мене, схопив кавуна, що лежав бiля само┐ мо║┐ щоки, i пожбурив у дiда. Дiд випустив з рук кийка i ледь устиг пiймати кавуна. Вiн же був баштанник, той Салимон, i вiн не мiг допустити, щоб кавун упав на землю i розбився. А Ява вже схопив другого кавуна i знову кинув. I знову дiд пiймав. Це було прямо як у цирку, як у кiно. Ява кидав, дiд ловив i клав на землю. Ява кидав, дiд ловив i клав на землю. Я потроху звiльнявся. От уже й я схопив кавуна й кинув. Тепер ми кидали з Явою удвох, а дiд Салимон ловив. Ловив, хекаючи й примовляючи: - Ах, шелегейдики! - Ах, шмарогузи! - Ах, катовi гаспиди! Через кiлька хвилин ми з Явою вже щодуху лопотiли п'ятами по баштану. Тепер доганяй, дiду! Шукай вiтра в полi. Я бiг поряд з Явою нога в ногу, наче ми були один механiзм. I менi здавалося, що серця нашi теж б'ються, наче одне серце. Менi було дуже хороше! Мабуть, таке вiдчувають справжнi друзi-солдати, коли плече в плече йдуть в атаку. Отак бiг би й бiг на край свiту. Нема нiчого кращого в життi за дружбу! ...На другий день наша дружба з Явою була ще бiльш скрiплена. Так би мовити, кров'ю. Бо дiд Салимон подiлився сво┐ми враженнями про фараонську пiрамiду з нашими батьками. I батьки нашi зробили нам чотириста двадцять восьме серйозне попередження по тому мiсцю, про яке при дiвчатах не говорять. Роблячи попередження, батьки примовляли: - А от Стьопа! Стьопа не такий! Стьопи там не було! Га? Не було ж? Ми зцiплювали зуби й мовчали. Ми нiкого не виказали. Нiкого! Хай кажуть про Стьопу! Хай! А я все одно знав, хто такий Стьопа, хто такий Антончик, а хто такий - Ява! То хiба мiг я, скажiть, по┐хати сам у табiр до моря пiсля цього?! Нiзащо. Нiколи в свiтi! Дружба! Велике це слово - дружба! Може, найбiльше з усiх слiв людських. Заради дружби люди йдуть на тортури, сiдають у тюрму, навiть життя вiддають... РОЗДIЛ Х Ми - крiпаки. При┐зд Явиних батькiв. Пiстолети Ви не думайте, я тата дуже люблю, але вiв у нас таки упертий, або, як вiн сам про себе говорить, "абсолютно принципiальний" чоловiк. Раз сказав, то хай тут камiння з неба пада║, а буде так. Сказав - як зав'язав. I ото вiн пообiцяв менi, що гульнi не буде, то не сумнiвайтесь - нiколи було й угору глянути. Щоранку вiн задавав менi таку "нагрузочку" на день, що добрий наймит би не впорався. I я трудився, аж дим iшов. Мати мене, звичайно, жалiла i, коли батька не було, завжди поспiшала сказати: "Вiдпочинь, синку, погуляй!" Але гордiсть моя не дозволяла менi слухатись ┐┐. Я знав, що якби тато довiдався, вiн би тiльки скривився презирливо i сказав: "Мамiй нещасний!" А це було гiрше, нiж сто потиличникiв. I я трудився. Я не кажу вже, що я робив те, що треба було робити: чистив свинарник, рубав дрова, порався в саду i на городi. Але здебiльшого я виконував роботу, на мiй погляд, нiкому не потрiбну, роботу, яку батько просто вигадував для мене. Наприклад, копав здоровеннецьку яму на поми┐ та смiття. Нащо? Все життя виливала мати поми┐ у бур'яни за клуню - i нiчого. А тут, бач, спецiальна яма знадобилася. Або - паркан iз штахетiв на межi нашого городу з сусiдським. Нiколи там паркану не було. Мовляв, щоб кури в сусiдський город у шкоду не лазили. Смiх! Лазили й будуть лазити - на те вони й кури. I нiякi ┐м штахети не завадять. Я знаю, просто це назива║ться - трудове виховання. I чого отi дорослi так люблять виховувати! Тiльки клопоту завдають Нiби я сам не розумiю, що погано, а що добре, що треба робити, а чого не слiд! Прекрасно розумно. От я пiдслухав ненароком розмову батька з матiр'ю. Мати умовляла, щоб вiн дав уже менi спокiй: "Ти хочеш, щоб вiн уже зовсiм... Бач, на що схожий!" Але батько був непохитний: "Нiчого-нiчого, це йому тiльки на користь. А ти що хочеш, щоб вiн гультя║м вирiс, босяком, понiма║ш, п'яницею якимсь алкогольським!" П'яницею! Сказали. Та хай вона горить синiм полум'ям, та горiлка! Щоб я ┐┐ пив! Вони думають, що я не пробував! Ми з Явою якось попробували. Аякже! Бр-р! Тьху! Риб'ячий жир i то смачнiший. Чесно кажучи, по-мо║му, дорослим вона теж не до смаку (як вони кривляться, коли п'ють!). Просто тi дорослi - такi самi, як дiти: ┐м незручно один перед одним, вони хочуть показати, що вони дорослi, ну i... З Явою ми бачились мало: не було часу. Ото тiльки пiдiйдемо до тину, що роздiля║ нашi подвiр'я, - вiн з одного боку, я з другого. Поскаржимося один одному. - Справжнiсiньким наймитом став, - скаже Ява. - Крiпаком. Як Тарас Шевченко. Тiльки вiршi писати - "Менi тринадцятий минало..." - А я! Гiрше раба ║гипетського, - скажу я. - Спини не розгинаю. Поперек уже який день ломить. Позiтха║мо ми та й розiйдемось Про цурки-палки, про футбол, про квача i говорити годi. Забули, як це робиться. Вiд усього свiту бiлого iзольованi ми були. У тому свiтi десь там Фарадейович з юннатами вирощував фантастичний космiчний глобулус. Уже скоро мали бути результати. Десь там займалися сво┐ми загадковими темними справами Книш i Бурмило. А ми нiчого не знали й не бачили. Бо не могли й носа з двору висунути А як ти ловитимеш шпигунiв, сидячи вдома? Нiяк. Один тiльки раз Ява прибiг до мене захеканий, схвильований, червоний. - Гайда! Швидше! - Що таке? - Тiльки що - сам бачив i чув - Книшиха з хати вийшла, Книшу сказала: "Ану пiди лишень на вулицю визирни, чи нема кого, i хвiртку защiпни. А то ще побачать отi злиднi, буде тодi". I Книш пiшов i визирнув, i защепнув. I вони пiшли в хату, i замкнулися... - Ну й що? - От тобi й "що"! Голова! Може, вони шпигунськi грошi у попiл ховатимуть або по радiо передаватимуть щось... шпигунське. - Ну-у?! - От тобi й "ну"! Гайда, перелiземо через Велику китайську, а тодi на горiх, що пiд хатою, з нього у вiкно все буде видно. - Гайда! За хвилину ми вже дряпалися на величезний паркан, що вiддiляв Явине подвiр'я вiд Книшевого. Цей неоковирний триметровий паркан ми прозвали Великою китайською стiною. I зна║те через що звели Книшi оту стiну? Через грушу гниличку. Якраз на межi росла у Книшiв дика груша i простягала одну гiлку на Реневу територiю. I з то┐ гiлки iрушки, ясна рiч, падали до Ренiв. пх, звичаино, вiддавали, але часом льоха якусь падалицю i схрума║ - хiба встежиш. Так через тi гнилички, слова доброго не вартi. Книшi и збудували Велику китайську стену А груша, як на зло, всохла. Не любили ми Книшiв Незалежно навiть вiд ┐хньо┐ шпигунсько┐ дiяльностi. Просто так не любили. Несимпатичнi вони якiсь були. Книшиха - широкоплеча, кощава i, хоч не товста, але якась квадратна Очi маленькi, як дiрочки в гудзиках, а нiс, або, як казав тракторист Гриць Чучеренко, "румпель", прямо величезний i схожий на сокиру. Якби то не насправдi, я навiть не повiрив би, що в жiнки може бути така здоровеннецька носяра. У Книша, навпаки, нiс був маленький, як дулька. Зате волосатий був Книш страшенно. Руки, ноги, плечi, груди, спина - все-все було вкрите густим рудим волоссям, грубим, як дрiт. Навiть у вухах було напхано того волосся, й стирчало воно, як клоччя (дивно було, як доходили до Книша звуки, не заплутуючись у тому клоччi). I з носа стирчало теж, i на перенiссi росло, i навiть на кiнчику носа. Крiм того, що волосатий, був Книш ще якийсь мокрий - як ота сира стiна в погребi. Руки завжди мокрi, шия мокра, чоло мокре. Якось вiн мене взяв за плече сво║ю мокрою й холодною, як у мерця, рукою, я аж здригнувся. Бр-р! I ще - коли Книш смiявся, нiс у нього сiпався й шкiра на лобi сiпалась (не морщилась, а саме сiпалась). I це було дуже непри║мно. Хотiлося одвернутись i не дивитися. Жили Книшi вдвох, дiтей у них не було. I родичiв, по-мо║му, теж. У колгоспi працював лише Книш. Книшиха вважалася дуже хворою. Хвороба в не┐ була невигойна i дуже та║мнича. Вона пошепки розповiдала про не┐ бабам, закочуючи пiд лоба очi i приговорюючи: "Ох, яка ж я больнонька, яка больнонька!" Проте ця невигойна хвороба не заважала ┐й щодня тягати на базар важеннi кошики, а на свята випивати пляшку "денатурчику". "Денатурчик" - так пестливо називали Книшi страшний синiй спирт-денатурат, на пляшцi якого намальовано череп з кiстками i написано: "Пити не можна. Отрута". Книшi не зважали на той напис. Книшi щось там таке робили з "денатурчиком" i пили. Книш був у цьому дiлi тонким спецiалiстом. Вiн казав: - Житомирський денатурчик - це, дiйсно, гадость, отрута, а от чернiгiвський - це, я вам скажу, - здоровля! Укра┐нський женьшень! Пий - i до ста рокiв проживеш. I Книшиха, i особливо Книш любили випити. Книш випивав майже щодня. А на свята, тобто на Новий рiк, на рiздво, на Перше травня, на Великдень, на день фiзкультурника, на храм, на водохреще i т. д. (Книшi не пропускали жодного нi церковного, нi нашого, радянського, свята) вони випивали сiмейно, удвох. У такий день зранку Книшиха виходила за ворота i хрестилася на телевiзiйну антену, що стовбичила на даху сiльського клубу (оскiльки церкви в нашому селi не було, всi богомiльнi баби хрестилися у нас на телевiзiйну антену, яка була схожа на хрест). Потiм Книшиха поверталася у двiр, де стояв пiд вишнею вже накритий стiл, i починалося святкове снiдання. Через якусь годину з-за Велико┐ китайсько┐ стiни вже чулося: Ой служив я в па ана Та й на перше лi-iто, Заслужив я в па-ана Курочку за лi-iто. А та кура щебетура По садочку хо-одить Та й ходить, Куряточок во-одить Та й во-одить... То спiвали гугнявими голосами пiдпилi Книшi. Пiсля чарки ┐х завжди тягло на пiсню. Спiвали вони довго, години зо двi або й зо три. Спiвали i укра┐нських народних, i росiйських, i пiснi радянських композиторiв, i пiснi з кiнофiльмiв, i навiть танго... А потiм аж до самiсiнького вечора Книшi у два голоси оглушливо, з перебоями хропли у садку, i завдяки "денатурчику" вiд них тхнуло таким бензиновим перегаром, нiби то спали не люди, а два трактори. Святкували Книшi завжди тiльки вдвох. Нiкого до себе не запрошували нiколи. До них нiхто не ходив, i вони нi до кого. Дуже були скупi й боялися, щоб хтось не бачив, що у них дома ║. На людях весь час прибiднялися. - Та я ж такий голий! - казав Книш. - 3 хлiба на воду перебива║мося. Навiть на зиму нiчого не призапасив. А мiж тим Книшиха щоранку, iдучи на базар, аж згиналася пiд корзинами. I сулii з молоком витикалися з тих корзин, як гармати з танково┐ башти. Корова у Книшихи була одна з кращих у селi. Я якось чув, як баби говорили про ту корову: - Ох же ж i молоко в то┐ корови! Ну як смалець! Хоч ножем рiж. - Еге. Так що ж ти хочеш, як вона ┐┐ хлiбом году║. Щодня тягне з города лантух. А в тому лантусi, дума║ш, що? Самi булки. Годуй я свою Лиску так, вона тобi сметаною до┐тиметься. - Ну да! А на базарi, я бачила, прода║ рiденьке, аж син║. Наполовину розбавля║, не менше. - I куди та мiлiцiя дивиться! А колись увечерi, як уже стемнiло, при┐здили до них якихось дво║ вергепiв на мотоциклi з коляскою, навантажили щось у коляску i одразу ж по┐хали. I потiм ще двiчi при┐здили i знову-таки поночi. А якось бiля чайно┐ Книш, що намонявся як чiп - хоч викручуй, просторiкував у гуртi п'яничок... - Не боюсь я вашого Шапки.. Який вiн Шапка! Штани вiн, а не Шапка. I не голова, а оте саме Вiн у мене отут-о. -_ Книш показав стиснутий кулак. - Я вже написав кому треба. Скоро вашому Шапцi дадуть по ш-шапцi. Ги-ги ик! Iван Iванович Шапка, голова нашого колгоспу, був дуже хороший хазя┐н, i всi його в нас любили. Всi, крiм нероб, ледарiв та п'яниць, бо спуску вiн ┐м не давав. I Книш увесь час писав на Шапку листи та скарги в рiзнi усюди. Причому писав завжди так, щоб люди бачили. Розчиняв ворота, виносив надвiр стола, сiдав i, як школяр, схиливши голову й висолопивши язика, гармудзляв щось на паперi. - О, знову пише якусь собаку, - насмiшкувато казав дiд Варава Книшевi скарги, звичайно, головi шкоди не завдавали. Але в людей темних викликали до Книша повагу й навiть побоювання - раз чоловiк пише, значить силу ма║. Колись, кажуть Книша через тi листи навiть розумнi люди боялися. Це ще бiльше робило його в наших очах та║мничим i загадковим. Повiрити в те, що вiн шпигун, було не дуже важко. Ми перелiзли через паркан, обережненько, пригинцем до горiха, видряпалися - i от уже пильно вдивля║мося крiзь вiкно у Книшеву хату. В хатi темнувато, i ми не зразу роздивилися, що там робиться. Нарештi побачили, що Книш i Книшиха сидять бiля столу з ложками в руках i, злодiйкувато позираючи на вiкно, щось ┐дять. Ми уважно придивилися й здивовано глянули один на одного. Книшi ┐ли... торт. Бiсквiтний городський торт з цукатами й кремовими та шоколадними трояндами, ┐ли торт ложками, наче борщ або кашу ┐ли потайки, сховавшися вiд людей, як злодi┐. ┐ли похапцем, жадiбно, мабуть, голосно чавкаючи (вiкно було зачинене, i ми не чули), а може, навiть шдрохкуючи. Ротяки в обох були замурзанi кремом, а в Книшихи крем був i на "румпелi". От Книш пiдчепив ложкою велику центральну троянду, що красувалася посерединi торта, i потяг до рота. Але Книшиха щось сердито бевкнула йому, ловко перечепила троянду з його ложки сво║ю ложкою - i шургиць! - до себе в рот. Ми знову перезирнулися Кiно! - Ну все! Ясно! - сказав Ява. - Шпигуни! Нашi радянськi люди торти ложками не ┐дять. Я не став сперечатися, хоч цей доказ шпигунсько┐ дiяльностi Книшiв здався менi не досить переконливим. Оскiльки дивитися на цю картину було гидко, ми спустилися з горiха i полiзли додому. I знову потяглися "трудовi буднi". Бiльше контактiв з Книшами, а тим бiльше з Бурмилом не було. Лiто минало. Нам навiть почало вже здаватися, що все ми про Книша та Бурмила вигадали, що не було нi то┐ та║мничо┐ розмови ("Подаруночок вiд нiмцiв..." "Двадцять залiзних..." "Вермахт щедрий..."), нi акваланга, нi пiдозрiло┐ поведiнки, нiчого... - Нi, нiякi вони не шпигуни, - казав я. - Пам'ята║ш, як Бурмило лелеченя поранене пiдiбрав i виходив, випустив потiм. Шпигун би тобi так зробив? Нiколи! Ява спершу намагався заперечувати, а потiм просто переводив розмову на iнше. Одного разу Ява зустрiв мене бiля тину особливо сумний i невеселий. - Завтра при┐здять батьки, - зiтхнув вiн. - Просто хоч з мосту та в воду. Мати як дiзна║ться... Правда, дiд пообiцяв у перший день не говорити. "I не через тебе, каже, дво║шник, а через твою матiр. Не хочеться перший день ┐й псувати. Стiльки, каже, не була вдома, так скучила, а тут ┐й синок такий подаруночок приготував. Вiзьму, каже, грiх на душу, збрешу, що склав ти екзамена на трiйку. Хай уже на другий день..." Отже, у мене тiльки один день i лишився мирного життя. А потiм буде такий "вермахт", що... Ти ж мою матiр зна║ш. Явина мати була-таки рiшуча жiнка. На вiдмiну вiд мо┐х батькiв, у Яви все навпаки: тато був добряк-добряк (мухи не скривдить, нiколи голосу не пiдвищував, тiльки на скрипцi грав), а мати - грiм i блискавиця. Коротше, тато був мати, а мати була тато. I Явину тривогу я розумiв. - Нiчого, - заспокоював я свого друга , - як-небудь обiйдеться. Не вб'║ ж вона тебе. - До смертi, може, й не вб'║. А iнвалiдом зробити може. Зна║ш, яка в не┐ рука! Як у Жаботинського! - А ти потренуйся падать. Як тiльки що - зразу падай. Нiби тобi погано. - Менi й так буде погано. Без "нiби". Не хвилюйся. Що й казати, спiвчував я друговi всiм серцем, всi║ю душею, але допомогти не мiг нiчим. Лишалося тiльки покладатися на долю та на щасливий випадок. Може, якось буде... I от Явинi батьки при┐хали. Радiсного галасу й метушнi - повен двiр. Хвiртка тiльки - рип-рип! Дверi не зачиняються Родичi, сусiди, знайомi... Ще б пак! Iз заграницi при┐хали! Цiкаво ж! А що? А як? А де? А коли? А яке? А почiм?.. У садку цiлий день стiл стояв з на┐дками та напитками. однi вставали, другi сiдали. I подарункiв Явинi батьки понавозили мало не всьому селу. Подарунки здебiльшого дрiбненькi, на манiр гудзика - сувенiри називаються. Але що ви хочете: якби стiльки великих подарункiв - у двi гарби не вбереш. I менi подарунок попався. Нам з Явою обом було подаровано по пiстолету. Але по якому пiстолету! По чеському заграничному пiстолету, який стрiля║ водою. I як стрiля║! Натиска║ш на гачок, i тоненька-тоненька цiвочка чвиркаа метрiв на десять. Здорово! Оце пiстолет так пiстолет! Красота! Сила! Через п'ятнадцять хвилин, як нам було пiстолети подаровано, ми ┐х мало не втратили назавжди. Ну, ви ж розумi║те, було б смiшно, якби ми одразу не почали стрiляти. Хто б це таке мiг? Нащо тодi тi пiстолети? Нашо ┐х взагалi дарувати? Отже ми одразу... Бровка на мушку - чвирк! Гав гав-гав! - Бровко хвосiа пiджав i в будку. Кицька руда сидить на сопцi, умива║ться. Чвирк! Няввв! - I кицька вже на грушi. Курка гребеться. Чвирк! Ко-ко-ко-ко-ко! - I нема курки - десь аж на городi. А туг iде дiд Салимон. Ну, випадково ж, чесне слово, випадково гачок натиснувся. Чвирк! - дiдовi Салимону прямо по лисинi - А щоб ви луснули, шмарогзи! Я вам почвпркаю! Я вам!.. Я вам!.. За кiлька хвилин ми терли сво┐ червонi вуха уже на левадi. Пiсюлсги нам були залишенi при однiй умовi - стрiляти тильки по неживих цiлях. Але ж i настрiлялися ми на левадi, що назива║ться донесхочу. А що вже попозаздрили нам хлопцi - i не говорiть! Тiльки й чулося: - Дай подивиться! - Дай хоч глянути! - Дай подержати! - Можна, я стрельну? - Можна, я попробую? - А я? А я? - Оце так це! - Ох ти! - Ох же ж б'║! - Сила! - Краса! - Вещ! Скажемо одверто, ми неохоче давали не тiльки стрельнучи, а й подержати. Можна вiддати новi штани, черевики, сорочку зняти, все що хочеш, але випустити з рук пiстолет у перший день - не пiд силу. Як же його даси, коли сам ще не настрiлявся! Але попорозстрiлювали ми хлопцiв - так попорозстрiлювали! Добряче! Вже ж i одiгрався я за всi сво┐ страждання, якi менi довелося зазнати, бувши "шпигуном", "розбiйником", "бiляком" i взагалi "ворогом". Ми якусь хвилю вагалися, згадавши умову стрiляти "тiльки по неживих цiлях". Але потiм вирiшили, що й Стьопа Карафолька, i Антончик Мацi║вський, i Гришка Сало, i навiть Вася Деркач за характерами сво┐ми абсолютнi трупи, i тому цiлком пiдпадають пiд рубрику "неживi цiлi". Через якусь годину всi були мокрi як хлющi. Спершу вони до цього ставилися байдуже i навiть пiд'юджували: - Ану! Ану, поцiль на такiй вiдстанi! От i не поцiлиш, не поцiлиш! Ану! А потiм, коли ми дуже вже влучно вцiляли, почали ремствувати: - Та ну, перестаньте! - Та годi вже. - Досить! Ну! А Стьопа Карафолька, коли Ява дуже ловко вцiлив йому в самiсiньку носяру, вирiшив раптом образитися i закричав: - Гей, ти, переекзаменовщик! Щось дуже вже ти розчвиркався! Йшов би краще уроки вчити. Бо на другий рiк залишишся. Ось я скажу тво┐й матерi! Свиня вiн, Стьопа, довгоносик, нетонкий, неделiкатний чоловiк. Хiба можна людинi нагадувати такi речi, як переекзаменовка? Ховрашок! Ява повернувся i пiшов з левади. Я плюнув у бiк Карафольки i пiшов за ним. Нi, не дали Явi забути про переекзаменовку, про те, що його чека║. Але доля вирiшила все-таки вiдтягти трохи час розплати. На другий день рано-вранцi Явинi батьки по┐хали на кiлька днiв до Ки║ва звiтувати про свою закордонну командировку на Виставцi передового досвiду. I дiд Варава не всгиг розказати про переекзаменовку. Та все одно настрiй у Яви був кепський, пригнiчений. - Гад я, барахольщик, - картав вiн себе. - Мати мене цiлу║: "Синочку, синочку!" - подарунки менi, а я... Знала б вона, який я. Краще б одразу... Що це буде! Що це буде! Ех, якби вислiдити, поки матерi нема, отих шпигуняр! Усе було б гаразд. Можна було б розказати правду. Як я затонув i взагалi... От, якби вислiдити... Я невиразно мнякав. - Мда... звичайно .. але... Я не вiрив у реальнiсть цього дiла. Але на другий день пiсля вiд'┐зду Явиних батькiв до Ки║ва вiн прибiг до мене блiдий, як сметана, ледве дихаючи. - Швидше... швидше... швидше... Я вже думав - або пожежа, або землетрус, або футбол по телевiзору передають. Я саме вiдро тягнув з криницi. I вiдро назад шубовснуло з переляку, як вiн прибiг. - Тю! Що таке? - Гайда швидше! Вони йдуть у плавнi. Оце зараз. Сам чув розмову. Книш каже: "Щось довгенько нема дiла. Присохло. Чепуха получа║ться". А Бурмило. "Да-да, пора кiнчать, по┐демо сьогоднi, я ж не винуватий, що застудився. Захворiв..." А Книш: "Так я до тебе зайду через пiвгодини й по┐демо..." Швидше, Павлушо! Я вiдчуваю, сьогоднi щось буде! Гайда,ну! Вiн говорив так гаряче й переконливо, що мо║ вiдро, зда║ться само вискочило, наполовину розхлюпане, з криницi, вмить опинилося на ганку, а ми з Явою, наче вистрiленi з рогатки, помчали вулицею. РОЗДIЛ XI Трагедiя в кукурудзi. I хто б, ви думали, нас врятував?.. Нам не довелося довго сидiти в кущах бiля Бурмилово┐ хати Не минуло й кiлькох хвилин, як з хвiртки вийшов Книш, а за ним Бурмило з мiшком за плечима. Бурмилова хата стяла за школою, край села. Одразу за нею починався величезний масив кукурудзи. Попiд масивом гадючилась польова дорога. Книш i Бурмило пiшли дорогою, а ми з Явою - понад дорогою, скрадаючись у кукурудзi. Та не пройшли ми й ста метрiв, як Книш раптом спинився i, чу║мо, каже: - Слухай, зда║ться, за нами якiсь пацани ув'язалися. - Де? Хай ┐м всячина! - здивовано пробасив Бурмило. - Та отам у кукурудзi. - Ану ходiмо навпрошки через масив. Заодно й перевiримо. Ми з Явою гепнулися на землю i, мов зайцi, навкарачках дременули в глиб кукурудзи. Шорстке кукурудзяне листя зрадницьки шурхотiло навколо I не збагнеш, чи то од вiтру воно шурхотить, чи то хтось iде. Здавалося, Книш i Бурмило вже буквально над головою. От-от наступлять i розчавлять тебе, як жука-кузьку. Вiдчуваючи в животi противне "ой-йой-ой", я бiг навкарачках все далi й далi. I коли вже геть-чисто пообдирав колiна, спинився й припав, хекаючи, до землi. "Бiльше не можу! Хай наступають!" Але нiхто на мене не наступав. Я полежав трохи, прислухаючись. Ш-шу-шу... шрх-хр... шшшу-у... шу... Весь час, не перестаючи, шурхотить кукурудза. I не чути в тому шурхотiннi анi Книша, анi Бурмила, анi мого друга Яви. А щоб побачити - й думать годi. Далi свого носа нiчого не бачу - суцiльне плетиво з кукурудзяного листя. Ох i густа ж кукурудза, густiша за всякi джунглi. Полежав я ще трохи, вуха нашорошивши. Нiчого. Нiчогiсiнько. Де ж це Ява? Ми ж нiби поряд рачки бiгли. - Яво! - кричу я, нарештi, пошепки. Анi шеберхне. - Яво! - кричу я трохи голоснiше. Нiяко┐ вiдповiдi Кинувся я в один бiк, в другий. - Яво! - кричу я вголос. Чорт його бери! Книша й Бурмила ми все одно вже прогавили - це факт. Вони вже гай-гай, уже, мабуть, у плавнях. - Яво! - кричу я на повну губу. - Яво! Агов! Де ти? - Цить! - чую нарештi десь далеченько сповнений та║мничостi Явин голос. - Тихше! - Та що "тихше"! - кричу я - ┐х уже давно нема! А я нiчого не бачу - така гущина! Не знаю, в який бiк iти. - Повзи сюди! Ява трохи помовчав, тодi гука║. - Повзи ти сюди! Порачкував я на Явин голос Рачкував-рачкував - нема Яви. - Яво! - гукаю нарештi. - Агов! - чу║ться десь далеко праворуч ( а то було лiворуч). - Яво! - роздратовано кричу я. - Куди ти поповз, хай тобi! Не туди ти повзеш! - Це ти, - кричить вiн, - це ти не туди повзеш! Я повзу правильно. - Та ну тебе' Повзи сюди! - Це ти сюди повзи! Отак перегукуючись, ми почали зигзагами пiдповзати один до одного. Нарештi я з розгону прямо носом у Явинi штани ткнувся. - Тьху' Ще трохи - i ми б розминулися. Сiли одсапу║мось. - Розкричався! З тобою саме шпигунiв ловити! - сичить крiзь зуби Ява - 3 тобою тiльки тарганiв на печi ловити, а не шпигунiв! - Який хоробрий! Чого ж ти дременув? Скажи спасибi, що вони нас не подавили, як блощиць . Ява враз пiдхопився. - Пiшли! Пiшли швидше на дорогу Може, ще и встигнемо В усякому разi, я знаю, де в плавнях шукати. I Ява бадьоренько рвонув уперед Я - за ним Незважаючи на бiль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бiгли. Кукурудзяне лисi я хльоскало нас по щоках, лiзло в очi, дряпало руки. Йти ставало дедалi важче. - Яво, - сказав я, хекаючи, - щось ми дуже довго йдемо. Ява мовчав. - Яво, - сказав я, хекаючи ще дужче, -де шлях? Ява мовчав. - Яво, - сказав я, майже задихаючись, - ми не туди йдемо. Ява зупинився. - Давай вiдпочинемо. Ми посiдали на землю. - Ти зна║ш, якi цi кукурудзянi масиви, на скiльки вони кiлометрiв тягнуться, - сказав Ява. - Як не туди пiти, можна два днi йти i не вийдеш. Зовсiм заблудитися можна. - Що?! Що ти мелеш? - сказав я, вiдчуваючи, що в мене замiсть серця зараз драглистий свинячий холодець. - Кукурудза - не лiс i не плавнi, в кукурудзi не можна заблудитися. Вставай, пiшли Ми вже не думали про Книша й Бурмила, ми думали тiльки про те, щоб вибратися з цього жахливого кукурудзяного полону. Через пiвгодини ми знову сiли вiдпочичи. I раптом у мене виникла iдея. - Яво, - кажу, - а що, як вилiзти й подивитися, куди йти. - Вилiзти? Що це тобi - дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили. - Ну то що, - кажу я. - Бач, яке товсте! Як бамбук! Може, вдержить. - Ну, то лiзь. - Нi, ти лiзь. Ти легший - у тебе штани коротшi й гудзикiв менше. А я пiдсаджу. Ява махнув рукою: - Ну, давай спробу║мо. Ми вибрали найвищу й найтовщу кукурудзину, я притулився до не┐ спиною, сплiв пальцi рук, щоб вдержати Яву, коли вiн на них ногою стане, i сказав: - Ти бiльше на мене спирайся, а за кукурудзину тiльки держись. - Добре, добре, - сказав Ява i, крекчучи, почав дряпатися на мене. Ось уже колiном на плече став, уперся руками об голову. Ой! - черевиком за нiс зачепив. Але я поки що мовчу, терплю. Черевик вдавлю║ться в мо║ плече, пiдбором ключицю менi проламу║. Я починаю хитатися, колiна тремтять, пiдгинаються, пiдгинаються... - Яво! - кричу. - Швидше дивись, я падаю. I... щось затрiщало, зашумiло, завищало - наче бомба в кукурудзу гепнула. Я лежу, вгрузнувши носом у землю. В ротi - пiсок, у вухах пiсок, очi запорошенi. Одпирхуюсь, одпльовуюсь, протираю очi й гукаю: - Яво, де ти? Ти живий? - Жи... - апчхи! - вий. - I з купи потрощеного кукурудзиння висову║ться Явина голова. - Ну, що, - питаю, - бачив? - Дулю, - каже, - я бачив. Саме волоття перед носом. Ява зiтхнув. Я подивився в небо. "Чудасiя, - подумав я - Космонавти лiтають у безмежному небi, серед зiрок, за сотнi кiлометрiв вiд землi - й нiчого А ми в кукурудзi заблудилися. Та ще й у такий вирiшальний момент! Кiно!" - Яво! - пiдхопивсь я. - Це дурниця якась. Цього не може бути, бо це неможливо. Ще нiхто в свiтi не заблудив у кукурудзi. Ми просто пiшли не в той бiк. Я добре пам'ятаю, що, коли ми йшли, сонце нам було в спину. Ходiмо назад. Спершу Ява недовiрливо поглядав на мене. Але я говорив, мабуть, так переконливо, що вiн пiдвiвся. - Хтозна, може й правда. Ходiмо. I ми поплентались назад. Ох, як важко було йти! Ми не вiдчували пiд собою нiг. Ми просто механiчно переставляли ┐х, як ходулi. I нащо ми ото повзали на колiнах? А туг я ще спiткнувся i ногу пiдвернув, аж скрикнув, так заболiло. Сiв я на землю i скрививсь, як середа на п'ятницю. Якби Яви не було, заплакав би. - Що? Що? - схилився надi мною Ява. - Кинь мене! Iди, пробивайся сам, - сказав я хрипло i безнадiйно. - Тю, дурний! - Ява обняв мене за плечi. - Зараз мине. Вiн допомiг менi пiдвестися. Я сперся йому на руку, i ми помалу пiшли. Через кiлька крокiв бiль вгамувався, i я зашкандибав досить бадьоро. А згодом i зовсiм забув про ногу. Важко сказати, скiльки ми йшли: пiвгодини, годину чи двi, i скiльки ми пройшли: кiлометр, два чи десять. Але нарештi я не витримав: - Яво, - кажу, - я бiльше не можу. Я зараз упаду. Давай вiдпочинемо. Ми лягли на землю. Довго лежали. Було тихо Лише кукурудзяне листя шурхотiло над нами. Десь далеко прохававкав перепел, знову настала тиша. Навiть коникiв-стрибунцiв не було чути. - А що, як ми зовсiм не виберемося звiдси? - тихо сказав я. - I нiхто не зна║, куди ми пiшли. I нас не знайдуть. I ми загинемо. I через два тижнi комбайн разом з кукурудзою збере нашi кiсточки. - Було б пообiдати. Все-таки довше б продержались. А так на ранок можем i повмирати, - сказав Ява. На зiадку про обiд менi так захотiлося ┐сти, що я мало не заплакав. - У нас на обiд сьогоднi борщ i вареники з м'ясом, - сумно промовив Ява. - А в нас суп з галушками i смажена курка, - сказав я, ледве стримуючи сльози. Нi, далi терпiти я не мiг. - Яво, - кажу, - давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво. Але Ява був стiйкiший за мене. - Ти що, - каже, - щоб смiялися? Здоровi гицелi серед бiлого дня у колгоспнiй кукурудзi "рятуйте" кричать. - Нехай, - кажу, - аби було кому смiятися. - Нi, - каже Ява, - якщо вже так, давай краще спiвати. - Нехай, - кажу, - хоч спiвати. I ми затягли перше, що в голову прийшло. А перша прийшла чомусь у голову пiсня з мультфiльму: В траве.сидел кузнечик, - жалiбно жалiбно виводив Ява. В траве сидел кузнечик, - ще жалiбнiше пiдтягував я. Довго ми спiвали. Всi пiснi, якi знали, майже всi проспiвали. Особливо чогось добре спiвалися тi, що починалися з "ой". "Ой у полi могила", "Ой я нещасний", "Ой не свiти, мiсяченьку", "Ой не шуми, луже", "Ой чого ти, дубе", "Ой одна я, одна", "Ой у полi жито". Оте "ой" ми рявкали так, наче нас хто в бiк штрикав. Добре пiшла у нас також пiсня "Раскинулось море широко" Особливо виходив куплет "Напрасно старушка ждет сына домой" Тричi ми спiвали цю пiсню, i тричi, коли доходило до отого "напрасно", у мене починало дряпати в горлi. Нарештi ми зовсiм захрипли i припинили спiви. Ми лежали, знесиленi вiд голоду, вiд пiсень, вiд безнадiйних думок. - Недарма я вiдчував, що сьоюднi щось буде! - зiтхнув Ява Я знiчев'я засунув руку в кишеню i раптом намацав там щось тверде Витяг i аж пiдскочив. Та це ж цукерка, яку я ще вчора забув з'┐сти! Та ще й м'ятна. Це ж i пити менше хотiтиметься. - Яво, - хриплю, - дивись! Ява глянув i зiтхнув: - Одна? - Одна. Цукерка злежалася в кишенi, пiдтала, обгортка прилипла так, що й зубами не вiддереш. Ранiш я б ┐┐, мабуть, просто викинув. Але тепер це була така цiннiсть, що ой-ой-ой! Я обережно перекусив цукерку пополам. Але невдало - одна половинка вийшла бiльша, друга - менша. А ще кусати - тiльки покришиш. Я зiтхнув i иростяг Явi бiльшу. - Чого це? Давай менi ту - Нi, - кажу, - бери. Ти дужче ┐сти хочеш. - Чому? - Бо я, - кажу, - добре снiдав. Я║чню ┐в, i ковбасу, i молоко пив. - А я! Я картоплi цiлу тарiлку, i м'яса, i салат з огiркiв i помiдорiв. Значить, ти голоднiший, а не